Вокізм: гасла vs наслідки

«Вокізм – це культура остракізму і ненависті. Вокізм дає злим людям щит, щоб вони продовжували залишатися озлобленими та жорстокими»

– Ілон Маск

Сучасне лівацтво ховається під різноманітними масками й вивісками, однак нерідко його легко розпізнати за ступенем популізму й нахабності маніпуляцій, одним з яскравих прикладів чого є вокізм.

Найбільшою мірою назва «вокізм» асоціюються з відносно нещодавніми заворушеннями в США, спричиненими вбивством Джорджа Флойда, що вийшли за межі однієї держави і прокотилися протестними акціями по багатьох країнах світу, а також із публічними актами покаяння політиків і навіть тим, що ЗМІ масово почали писати слово “чорні”, коли йдеться про расу, з великої літери.

Ще задовго до згаданих подій лівацькі рухи почали просувати ідею, буцім поліція США упереджено ставиться саме до чорношкірих. Реальних доказів цього не було, але популізм апелює не до фактів і цифр, а безпосередньо до емоцій. Видимість більш серйозної аргументації цьому надало впровадження в деяких містах так званого проактивного поліціювання, орієнтованого на профілактичні заходи, що у поліцейському департаменті Нью-Йорка отримали неофіційну назву «зупини й обшукай» і виявились ефективними проти насильницьких злочинів. Застосовувалися вони проти всіх підозрілих осіб, однак на практиці найчастіше зупиняли й обшукували саме чорношкірих. Тому «ті, що прокинулися» у 2013 здобули кілька дрібних перемог у суді й велику інформаційну перемогу, оскільки їхні наративи вийшли на загальнонаціональний рівень дискусії.

«Основні засоби масової інформації одностайно кричали, просуваючи ідею про те, що буцім Національна поліція розгорнула геноцидну війну проти чорношкірих і що телефонувати 911 – це пропозиція вбивати чорношкірих, – нагадує про це С. Макконнел. – Це була брехня, звісно: кількість беззбройних чорношкірих американців, убитих поліцією, є невеликою, непропорційною порівняно з кількістю вбитих нею білих і незрівнянно меншою за кількість чорношкірих, убитих чорношкірими ж злочинцями (виділення моє. – перекл.). Але сама маштабність цієї безперервно повторюваної брехні перетворила її на широко відомий факт, якщо не на реальність».

Не дивно, що інцидент із Флойдом після такої інформаційної підготовки суспільства майже ніхто не намагався сприймати критично. Через це стартувала кампанія за скорочення фінансування поліції, що мала в різних містах і штатах різні успіхи. Наприклад, у Міннеаполісі через місяць після вбивства Джорджа Флойда міська рада проголосувала за повну ліквідацію поліцейського департаменту, замінивши його агентством соціальних працівників, суттєві скорочення відбулись і в інших містах і штатах. Наслідки не забарилися: «кількість убивств збільшилася на 50 відсотків, а кількість випадків стрілянини у середмісті подвоїлася». Загалом у 2020 році були зафіксовані 30% зростання кількості вбивств – найбільше відтоді, відколи почали вестися такі записи, та сплеск насильницької злочинності в усіх великих містах.

Саме це, на думку С. Макконнела, і стає однією із причин поступового протверезіння США від цього конкретного різновиду популістських гасел. Свідченням цьому слугує різка зміна симпатій виборців на праймеріз останнім часом.

Інший цікавий факт: найчастіше жертвами цього сплеску злочинності почали ставати ті, що не вписуються в «чорно-білу» парадигму вокізму  – американці азіатського походження. При цьому «реальність полягає в тому, що тим, що сприймається багатьма як відкритий сезон полювання на уразливих азіатських американців (…) підозрюваними в антиазіатських злочинах ненависті виявляються майже виключно чорношкірі. У Нью-Йорку чорношкірі в шість разів частіше вчиняють злочини на ґрунті ненависті, ніж білі люди, і становлять половину підозрюваних в антиазіатських нападах».

Однак, попри окремі підстави для оптимізму у вигляді зміни виборчих симпатій, слід зважати на те, що, на погляд С. Макконнела, потрібні певні дедуктивні міркування, щоб пов’язати кампанії проти проактивного поліціювання та широкомасштабну війну проти поліцейських зі сплеском кримінальних нападів на уразливих громадян. На жаль, більшість людей до дедуктивних міркувань не схильна, що і дає популізму «всіх кольорів» змогу знову і знову перемагати.

---

• На основі статті Скотта Макконнела (Scott McConnell) «Чи добігає кінця вокізм?»
• Джерело: The American Conservative
• Переклад та редагування: Марія Миненко

Чи добігає кінця вокізм?

Про нову химерну ліву ідеологію в США, загрози від неї і перспективи її занепаду

Автор: Скотт Макконнел (Scott McConnell)

Джерело: The American Conservative 

Переклад: Марія Миненко спеціально для порталу «Консервативно-християнська платформа»

Екстремістські політичні цикли, схоже, мають природні терміни існування, але потрібна реальна політична воля, щоб їх подолати.

Вибори, що відбулись торік у листопаді, виявили, що відкат вокізму якщо не є неминучим, то значно ближче, ніж багато хто сподівався. Виборці рішуче відкинули два основних компоненти політики вокізму: поліція була позбавлена фінансування в містах, що найбільше підтримували демократів від Сіетла до Міннеаполісу й до Буффало, й водночас заклик республіканця Глена Янгкіна утриматись від викладання критичної расової теорії в школах Вірджинії став вирішальним у його несподіваній перемозі в цьому «синьому» (демократичному – прим.пер.) штаті.

Екстремістські політичні цикли, схоже, мають природні терміни існування. П’ять років минуло між штурмом Бастилії і термідором – арештом Робесп’єра його революціонерами-спільниками, які побоювались, що теж потраплять під гільйотину. Ще п’ять років – і національна рівновага у Франції була відновлена. Подібно до цього десять років минуло між початком культурної революції й арештом та ув’язненням основних потенційних суперників Мао у правлячій ієрархії Китаю. Жодна інша країна не мала більш значущих виборів, але завдяки цьому виникла громадська думка, яка нарешті змінила їх достатньо, щоб наважитись кинути виклик радикальній хвилі, активізуватися та взяти на себе ризики. І якщо датувати сплеск вокізму 2014 роком, коли масово спалахнули розмови про раси, рівність і «білу зверхність» у престижних ЗМІ, то ми вже маємо його сім років.

У Сполучених Штатах є вільні вибори, перша поправка та політичні норми, які залишаються більш-менш незмінними, а вокізм – це ідеологічний рух, який спромігся принижувати своїх жертв і позбавляти їх робочих місць, але не вбивати. Проте неважко побачити в ньому паралелі з тоталітарними рухами минулого століття: прикрашальні самовиправдовування їхніх діячів; їх спроби силування до виправдовувань, що подається як вибачення перед своїми жертвами; намагання політизувати кожний аспект суспільного життя, включно з мовою; наполегливе переконування, буцім традиції та звичаї їхньої власної країни повністю принижено. Ніколи в американській історії не витрачалось так багато енергії на те, щоб змусити звільняти людей з роботи за висловлювання власної думки.

Вокізм, цілком імовірно, може досягти того, що багато його цілей буде інституціоналізовано та почне природно сприйматись як скасування рабства (деякі з «тих, що прокинулись» позиціонують себе серед лівого спектру як аболіціоністи). Швидше за все, вокізму ще доведеться відступити, бо його практику та культурні уподобання спочатку візьмуть на кпини, а потім почнуть ігнорувати, його жертви будуть реабілітовані, а в деяких випадках і вшановані. 2 листопада стало першим натяком на справжню протидію виборців вокізму, можна сподіватися, ця поворотна точка виявиться такою ж важливою, як битва за Мідвей.

---

Витоки та характер революції «тих, що прокинулися», вже описано широко, якщо не вичерпно. Так, вокізм має елементи нової релігії; так, його уможливили соціальні медіа, завдяки спроможностям швидкої організації натовпу через Twitter; так, фінансова криза 2008 року та її наслідки витягли з-під килиму покоління боржників із випускників коледжів, надавши бізнес-еліті стимул вітати відхилення від більш класово орієнтованого лівацтва?

Менш ніж за десятиліття маргінальний і не надто популярний спосіб мислення та висловлювань, що виношувався в гуманітарних департаментах престижних університетів, став домінуючим дискурсом у всіх неявно консервативних ЗМІ та, мабуть, панівною ідеологією найбільшої політичної партії в країні. Це захоплення відбулося з приголомшливою швидкістю, тоді як початковий спротив йому народу, головним чином під час виборів 2016 року Дональда Трампа, послугував цьому швидше прискорювачом, ніж гальмом. Вокізм (wokeism – із таким написанням назви) закріпився не лише в засобах масової інформації, ліберальних фондах та університетах, але і в інституціях, що вважаються основними та неполітичним. Топ адмірал флоту намагається рекламувати роботу Ібрама Кенді[1]; Американська медична асоціація офіційно закликає лікарів використовувати абсурдну фразеологію вокізму під час регулярної комунікації з пацієнтами.

Основоположна ідея вокізму полягає в тому, що Америка та Захід по суті відрізняються взаємопов’язаними системами пригнічення, головним стрижнем яких є домінування білих, тоді як вторинним, але важливим є домінування гетеросексуальності та чоловіків над жінками. «Прокинутись» означає вважати, буцім усе суспільне життя пронизане цим домінуванням, а його скасування є моральним імперативом. Радикальні ліві дотримувались близьких до цього поглядів ще понад століття тому, але їх номінальні засади тепер містять чимало нових положень.

Для «того, хто прокинувся» рабство та сегрегація перебувають у центрі історії Америки і є важливішими практично за все інше. Вокізм позиціонує себе як боротьбу проти «білості», або білого верховенства, а не проти самих білих людей – риторичний трюк, що дає змогу білим людям ставати основними практиками політики вокізму.

З чорним активізмом вокізм має дещо суперечливі стосунки.

З одного боку, він вдається до демонстративної покірності. Поки пожежі від бунтів через Джорджа Флойда все ще вирували, Ненсі Пелосі та Чак Шумер (лідери демократів – прим.пер.) привели демократів із Будинку та Сенату в зал за межами галереї для відвідувачів конгресу, і там вони, накинувши тканину кенте, встали на коліна перед камерами; схожі квазірелігійні вчинки, хай і менш вражаючі, відбувались протягом усього літа. Через кілька тижнів газета «Нью-Йорк Таймс» оголосила, що відтепер слово «чорні», коли йдеться про расу, писатиметься на її шпальтах з великої літери («білий» залишатиметься з маленької), так само, як у Біблії неодмінно з великої літери пишуться займенники, що стосуються Бога. Практично всі національні ЗМІ наслідували цей приклад.

З іншого боку, вокізм – це свого роду патерналізм, який бачить у чорношкірих американцях людей, яким бракує сили волі або контролю над власним життям, що зумовлено колишніми травмами рабства та сегрегації, все ще обтяжених ланцюгами структурного расизму, які рідко конкретизуються, але є настільки поширеними, що стандарти досягнень і поведінки, передбачені для решти американців, не мають на них розповсюджуватися.

Але, попри своє очевидне домінування в корпоративних засобах масової інформації та основних установах, вокізм дедалі більше нагадує те, що в «епоху 60-х» маоїсти називали «паперовим тигром»; оскільки протягом останніх семи років вокізм рідко стикався з прямим протистоянням, його популярність і сила можуть виявитись меншими, ніж здається на перший погляд.

---

Сутичка через «критичну расову теорію» (CRT) під час виборів губернатора у Вірджинії стала першою ластівкою. Важко сказати, наскільки широко критична расова теорія викладається в школах Вірджинії: існують офіційні документи цього штату, які чітко закликають використовувати її у підготовці вчителів і під час складання навчальної програми, у деяких районах навіть наймали консультантів із CRT для обов’язкового навчання вчителів. Матеріали, використовувані цими новими консультантами із «різноманітності», сповнено химерним расовим есенціалізмом, вони зображують білих людей як жорстоких та індивідуалістичних, а кольорових – як душевних комуналістів. Деяких вірджинських батьків із комфортабельних приміських районів це настілки занепокоїло, що зазвичай сонні засідання шкільних рад перетворились на вогнища протесту.

Цікаво, що в штабі Террі Маколіфа у відповідь на закид з боку його супротивника, що демократи ігнорують батьків і продовжують викладати CRT у школах, заявили, що в штаті Вірджинія критична расова теорія в школах не викладається, що вся ця проблема є расистським «собачий свистком»[2], вигаданим консервативним активістом Крістофером Руфо та іншими. Це заперечення повторювалося неодноразово і майже всіма основними ЗМІ, що висвітлювали ці вибори.

Це само по собі вже цікаво. Ліберали зазвичай охоче захищають свої переконання або політику незалежно від того, чи йдеться про право на аборти, підвищення податків на корпорації та багатіїв чи закони про охорону навколишнього середовища або робітників. Але CRT вони зовсім не намагалися захищати, просто заперечували і все заплутували. Вони пояснювали, як п’ятиклашкам, що критична расова теорія є інститутською дисципліною, що іноді вивчалася в юридичних вишах і абсолютно не викладається у Вірджинії учням початкової та середньої школи. Наче вони вважали, буцім люди не помітять, як просочуються в школи офіційно схвалені найбільшою спілкою вчителів штату програми та навчальні плани, що чітко ґрунтуються на CRT.

Чому високопрофесійний й досвідчений виборчий штаб Маколіфа збрехав? Найбільш правдоподібна відповідь полягає в тому, що там збагнули, що сутність критичної расової теорії не варто захищати перед виборцями під час кампанії, бо це було надзвичайно непопулярно серед людей усіх рас, і водночас усвідомлювали, що від неї не можна відмовитись, оскільки потужні виборчі утворення Демократичної партії, особливо Національна освітня асоціація, досить багато в неї вклали. Коли виборча боротьба загострилася, ліві не втрималися і почали боротися за педагогіку вокізму.

Ставлення вокізму до правопорушень є не кращим. Те, що було влучно названо війною з поліцейськими, готувалося роками. Спочатку було створено легенду, буцім більшість американських поліцейських департаментів систематично пригнічує чорношкірих. Перша велика суттєва перемога вокізму сталася в Нью-Йорку у 2013 році у вигляді низки судових рішень проти політики проактивного поліціювання Нью-йоркського поліцейського департаменту, яке іноді називають «зупини та обшукай». Метод зупинки та обшуку виявився надзвичайно результативним щодо видалення з вулиць незаконної вогнепальної зброї та злочинців, які нею володіють, але тактика майже незмінно була націлена на молодих чорних чоловіків.

Це мало сенс для тих, хто вважав, що поліція повинна зосередити свої зусилля на районах з непропорційно великою часткою злочинів, учинених з використанням незаконної зброї. Але ще до завершення терміну повноважень мера Блумберга край проактивному поліціюванню поклала ліберальна резонансна справа. Наступного року, коли під час опору арешту був убитий Майкл Браун, чорношкірий з Фергюсона, штат Міссурі, антиполіцейські наративи вибухнули на національному рівні, й основні засоби масової інформації одностайно кричали, просуваючи ідею про те, що буцім Національна поліція розгорнула «геноцидну війну» проти чорношкірих і що телефонувати 911 – це пропозиція вбивати чорношкірих.

Це була брехня, звісно: кількість беззбройних чорношкірих американців, убитих поліцією, є невеликою, непропорційною порівняно з кількістю вбитих нею білих і незрівнянно меншою за кількість чорношкірих, убитих чорношкірими ж злочинцями. Але сама масштабність цієї безперервно повторюваної брехні перетворила її на широко відомий факт, якщо не на реальність. Якщо поліція справді складається із вбивць-расистів, як це часто зображувалося, скоротити фінансування поліцейських департаментів і відділів дійсно мало сенс.

До літа 2020 року тема поліцейських-расистів обговорювалась на національну рівні, й завдяки цьому ліві кандидати, які закликали до скасування поліцейських управлінь, почали вигравати на демократичних праймеріз. Через місяць після вбивства Джорджа Флойда міська рада Міннеаполіса взагалі було проголосувала 9 голосами проти 3 за повну ліквідацію поліцейського департаменту, замінивши його агентством соціальних працівників.

Але хвиля боротьби з поліцейськими ще не досягла піку. У Міннеаполісі, коли кількість убивств збільшилася на 50 відсотків, а кількість випадків стрілянини у середмісті подвоїлася, мешканці міста мобілізувалися проти антиполіцейської кампанії міської ради. У Далласі міська рада вирішила найняти більше поліцейських. У Нью-Йорку прогресисти були шоковані, коли чорношкірий колишній поліцейський, що стояв на платформі захисту правопорядку, завдав удару прогресисту під час праймеріз мера Демократичної партії, здобувши вражаючі результати у районах чорного та латиноамериканського робочого класу. У день виборів минулого листопада кандидатка у депутати, соціалістка, що виступала за зняття фінансування поліції, і яка виграла праймеріз Демократичної партії в Буффало, програла загальні вибори, хоча вона була єдиною людиною у виборчому списку. У Міннеаполісі виборці рішуче відхилили пропозиції щодо ліквідації департаменту поліції. У дуже ліберальному Сіетлі виграв перегони фактично республіканський міський прокурор.

Відновлення поліцейської діяльності, яка так успішно знижувала рівень злочинності в 1990-х роках, швидко не відбудеться – надто багато було заподіяно правової шкоди, щоб зашкодити ефективній поліцейській роботі, а в багатьох містах залишаються на посаді ліві окружні прокурори, обрані наприкінці останнього десятиліття на виборах із низькою явкою, що зобов’язалися не садити злочинців до в’язниці. Але 30-відсоткове зростання кількості вбивств у 2020 році – найбільше відтоді, відколи почали вестися такі записи, та сплеск насильницької злочинності майже в усіх великих містах наново порушили питання обмеження фінансування поліції.

Ці політичні битви навколо освіти та поліцейських явно сягають корінням давнього расового поділу Америки на чорних і білих. Але зараз змагання відбувається на зовсім іншому демографічному полі. Після 40 років історично високого рівня імміграції Сполучені Штати мають значно різноманітніший расовий склад, ніж це було, коли вбили Мартіна Лютера Кінга. Наплив іммігрантів з Мексики, Латинської Америки, Азії та Близького Сходу зменшив частку білого населення з більш ніж 85 відсотків до 65 відсотків; серед школярів «англо»-білі діти становлять менше половини.

---

Немає поширенішого припущення про демографічні показники в американській політиці, ніж те, що зменшення частки білого населення сприяє лівим. Це було слушно в 1960-х роках, коли один інтелектуал-прогресист проголосив білих «раком людської історії». Це було центральною тезою двох президентських заявок Джессі Джексона під час 80-х років, де він рекламував «веселкову коаліцію» чорношкірих, латиноамериканців та прогресивних білих виборців. Це була тема книги Майка Девіса, що захоплювався лівими ідеями, виданої 1986 року (і нещодавно перевиданої) «В’язні американської мрії», яка прогнозувала тріумф «чорного та латиноамериканського робітничого класу, чисельністю 50 мільйонів осіб» над американським імперіалізмом. Це стосується і сучасних авторів лівої орієнтації, які з ентузіазмом чекають тріумфу демографічної трансформації, штибу Стіва Філліпса («Коричневий – це новий білий»), та лібералів штибу Руя Тейшейри («Оптимістичний лівий»). Вокістський неологізм BIPOC (Black, Indigenous, People of Color – чорношкірі, корінні, кольорові люди) виник, щоб підкреслити приховану солідарність усіх не-білих, що незабаром стануть демографічною більшістю замість консервативних білих американців, кількість яких зменшується.

Цей аналіз є інтуїтивно переконливим. На початку 90-х років це також було помітно у палеоконсервативних колах; Пітер Брімелоу в «National Review» опублікував есе, де розповідалося, що на початку середини цього століття позиції Республіканської партії послабились аж до неактуальності на національному рівні. До певної міри було визнано: Каліфорнія, де розпочалися політичні кар’єри Річарда Ніксона та Рональда Рейгана, стала чітко однопартійним штатом, а інші штати рухаються в тому ж напрямі. Нова імміграція, схоже, зсунула США у багатьох питаннях у бік лівих. Звісно, будь-який «старомодний» консерватизм, укорінений у землі та традиції, включно з усім, що пов’язано з Півднем, зараз має меншу демографічну базу, до якої може апелювати.

Але це не стосується конкретних проблем, пов’язаних з вокізмом. Очевидним є те, що більшість азійських, латиноамериканських та інших не-білих іммігрантів з їхніми дітьми не надто вписуються в «чорно-білу» історію та очікуване обговорення історичних кривд, заподіяних білими американцями американцям чорношкірим. Переважна більшість із них прожила все своє американське життя після громадянської революції в державі, де расова дискримінація ретельно контролюється та вважається незаконною. Їхні предки і не володіли рабами, і не воювали, щоб покінчити з рабством. Їх нелегко змусити як почуватись винними перед чорношкірими за американське минуле, так і, попри великі зусилля університетських соціальних наук, вважати себе потерпілими.

Непередбачений аспект явища вокізму полягає в тому, що велика кількість нових іммігрантів або дітей нових іммігрантів можуть відіграти вирішальну роль у протидії йому. Оптимістичні аргументи, буцім «іммігранти – соціально консервативні», постійно лунають у середовищі проімміграційних республіканців протягом десятиліть (я ніколи не був одним з них), але ніхто не передбачив блискучий полемічний потенціал, що раз-у-раз появляється в нових американців, після того як вокізм потрапив у центр національного порядку денного. Будь-хто спостережливий знає, що такі відмінні за стилем та ідеологією письменники та активісти, як Енді Нго, Уеслі Янг, Зейд Джілані, Харміт Діллон, Сохраб Ахмарі та Мелісса Чен (можна вибрати дюжину навмання), важливі не лише тим, що можуть дати відсіч вокізму, але й тим, що їх прибуття на це поле бою було абсолютно неминучим. Звісно, можна було б указати на співставну кількість лівих і «тих, що прокинулись» серед недавніх іммігрантів, але порівняно з їхніми консервативними колегами вони не мають ані ваги, ані достатньої мотивації підтримувати рух, емоційно зосереджений на чорно-білих американцях.

Дійсно, якби хтось хотів створити рух, що виражав би інтереси американців азійського походження, йому було б важко увійти до порядку денного вокізму щодо правоохоронців та шкіл. Деякі наслідки війни з поліцейськими через так званих «надмірно репресованих» були передбачуваними: поліція відійде від активної діяльності, і злочинність зросте. Але ніхто не передбачав, що це обернеться сплеском злочинів проти азіатів. Провідні засоби масової інформації доклали чимало зусиль, щоб приховати найбільш важливі аспекти цієї тенденції. У розповідях про це незмінно згадується, що колишній президент Дональд Трамп називав Covid-19 «китайським вірусом», але не можна сказати, що злочинці, які вчиняли злочини ненависті, були прихильниками «білого Трампа». Здебільшого висвітлювався жахливий випадок, як білий чоловік убив кількох працівників-азіатів у масажному салоні; до вбивства представників інших рас, вочевидь, його спонукало відчуття сексуальної провини. Але реальність полягає в тому, що тим, що сприймається багатьма як відкритий сезон полювання на уразливих азіатських американців у наших містах, керує та ж само група, яка здійснює більшість американських вуличних злочинів.

Можна припустити, що американці азіатського походження це вже зрозуміли. Торік улітку New York Times Magazine писав про вбивство тайського дідуся в Сан-Франциско й цитував його зятя, який відвідував мітинги проти ненависті до азіатів у районі Затоки, щодо того, скільки людей там штовхали його або плювали на нього, і хто то був. Відповідь була: «Так, їх було багато, і завжди це були чорношкірі». Цього разу Times неохоче визнала, що злочини на ґрунті ненависті проти азіатів з «більшою імовірністю» вчиняються не-білими людьми. Колишній капітан поліції Окленд стверджує, що підозрюваними в антиазіатських злочинах ненависті виявляються майже виключно чорношкірі. У Нью-Йорку чорношкірі в шість разів частіше вчиняють злочини на ґрунті ненависті, ніж білі люди, і становлять половину підозрюваних в антиазіатських нападах. В усіх досить поширених відеозаписах таких атак, які показують соціальні медіа, винуватцями теж майже завжди є чорношкірі.

Напружені стосунки між цими групами мають коріння, яке систематично ще не досліджувалося, але було очевидним ще під час бойкоту расистської природи корейських продуктових магазинів у Брукліні в 1990 та в Лос-Анджелесі в 1992 р. Звісно, всі етнічні та расові групи потерпають від зростання злочинності, а мешканці чорних районів найбільше. Але за останній рік расових «розборок» сплеск антиазіатських злочинів на ґрунті ненависті, м’яко кажучи, ставить під сумнів розповіді «тих, що пробудилися» про розквіт «веселкової коаліції», яка намагається подолати домінування білих.

---

Усі на словах виступають проти злочинів на ґрунті ненависті, і потрібні певні дедуктивні міркування, щоб пов’язати кампанії лібералів проти проактивного поліціювання, реформу щодо застави, яка надає підозрюваним змогу уникнути ув’язнення, дії прогресистських окружних представників правосуддя, що вирішили зменшити кількість чорношкірих американців, ув’язнених за «незначні» правопорушення, та широкомасштабну війну проти поліцейських зі сплеском кримінальних нападів на уразливих громадян.

Проблема освіти є значно відвертішою. Протягом багатьох років прогресистські педагоги виступили проти стандартизованих вступних тестів (далі – SAT) як перешкоди для расової рівності. Вони нещодавно здобули кілька приголомшливих перемог: Університет Каліфорнії припинив використовувати SAT як засіб для відбору абітурієнтів, а сотні інших коледжів наслідували його приклад.

Використання SAT для оцінювання академічних успіхів не дискредитовано, бо тут не йдеться про рівність. Проблема цих тестів є політичною: стандартизовані результати іспитів досить чітко показують, яка фора надається чорношкірим студентам на конкурсах під час прийому в коледжі порівняно з білими й особливо азіатськими студентами. Часто результат демонструє невідповідність між рівнем підготовки абітурієнта та установою, при чому чорношкірі учні мають менш розвинені академічні навички, ніж їх однокласники, і часто пасуть у класі задніх. Відомо чимало випадків протидії з боку «тих, що прокинулись» спробам розповісти правду; так, професори, що помітили згадані факти і почали через це обурюватися, зазнали цькувань з боку лівих студентів, а згодом їх звільнили з робочих місць.

Але з погляду можливості розпалити невдоволення, суперечка щодо стандартизованих тестів для прийому в коледж, що триває вже п’ять років, поблякне перед битвами через їх використання для вступу в академічно більш вимогливі заклади вищої освіти і навчальні програми. Торік із расових міркувань використання студентських стандартизованих вступних тестів було скасовано або припинено у вищій школі Лоуел (Lowell) у Сан-Франциско, Бостонській латинській школі та у Вищій школі Томаса Джефферсона в Північній Вірджинії. Мер Нью-Йорка Білл де Блазіо безуспішно домагався повної заборони тестів для топових закладів вищої освіти, таких як легендарні Стуйвесантська (Stuyvesant) школа і Вища школа наук Бронкса, і все ще продовжує маневрувати, щоб скоротити відсоток студентів, допущених до цих закладів на підставі самих лише іспитів. Його обґрунтування полягає в тому, що тести не є достатньо різноманітними.

Не дивно, що азіатські батьки від Нью-Йорка до Каліфорнії почали політично та юридично мобілізуватися на боротьбу з тим, що цілком очевидно грає проти їхніх дітей. (У Сан-Франциско завдяки їхньому тиску принаймні тимчасово зберігаються іспити як критерій допуску в Лоуел).

Обравши боротьбу з екзаменами для вступу в ЗВО, демократичні політики, дотримуючись підручника «тих, що прокинулись», вирішили атакувати інституцію, життєво важливу для однієї з найбільш динамічних і успішних груп іммігрантів у країні. Уперше з моменту ухвалення імміграційного акту 1965 року масові організації азіатських батьків протистоять демократичним політикам.

Вей Ваг Чін, президент Альянсу китайських американських громадян, зауважила (в інтерв’ю в передачі Глена Лурі), що де Блазіо та інші демократи проводять свою кампанію проти закладів вищої освіти мовою представництва, стверджуючи, що студентські організації Вищої наукової школи Бронкса і Стуйвесантської школи не є «представниками» Нью-Йорка. (Колишній ректор нью-йоркської школи Річард Карранза пішов далі, вимагаючи в азіатських батьків відступити із погрожуючим формулюванням, що «жодна етнічна група не має власного доступу в ці школи»). У відповіді Чін наголосила на такому важливому моменті: діти, які складають важкі математичні та мовні іспити, не «представляють» нікого, крім себе. Вони навчались як особистості й іспити складають теж як особистості, що представляють не спільноту, а свої власні зусилля. Вона додала, що сім’я або громада студента можуть пишатися його досягненнями, і можна додати, що всі американці могли б відчувати гордість за ці неймовірно успішні навчальні заклади. Випускники Стуйвесантської школи, Вищої школи наук Бронкса та Бруклін Тех (Brooklyn Tech) здобули 14 особливих Нобелівських премій у науках – більше, ніж їх мають деякі країни. Висловлювання Вей Ваг Чін при цьому прямо суперечать расовому есенціалізму, який лежить у підґрунті вокізму.

Це питання є явно ширшим, ніж про іспити в обрані навчальні заклади, які знімають вершки з «урожаю» студентів. Існує загальнонаціональний рух за скасування перевірки успішності учнів і студентів. Каліфорнія, наслідуючи приклад Сан-Франциско, відсуває викладання алгебри до восьмих класів, що означає, що набагато менше учнів державних шкіл матимуть можливість вступити у вищі школи. Це має звузити потік студентів, які могли б продовжувати вивчати техніко-математичні спеціальності й інші точні науки у коледжі та робити свою кар’єру в цій галузі. Обґрунтуванням таких змін слугує постійне гасло «тих, що прокинулись» про «справедливість», після чого розпочинається лемент про те, що білих та азіатських студентів і без того забагато на поглиблених математичних курсах. Але, звісно, батьки обдарованих учнів хочуть, щоб їхні діти продовжували вдосконалюватись, долаючи ці освітні виклики, і вважають, що Америка в цілому неминуче постраждає, якщо буде інакше. Як сказав один каліфорнійський вчитель математики, «Я почуваюсь винним перед цими учнями. Ми відрізаємо учням ноги, щоб вони зрівнялися з тими, хто не впорався з математикою».

Але якщо нещодавня соціальна історія щось демонструє, то саме те, що батьки боротимуться за освіту своїх дітей запекліше, ніж практично за будь-яке інше питання. І по всій країні батьківські групи мобілізують і часто очолюють саме азіатські батьки. Оскільки шкільні питання стають найгарячішими серед політичних питань, стає очевидними, що проєкт «тих, що прокинулися» зі знищення освіти «заради просування справедливості» має не кращі перспективи, ніж щодо зменшення фінансування поліції.

---

Наймасовіше коаліцію проти білих залишають латиноамериканці, які становлять другу за розміром демографічну групу в Штатах. Тривалий час їх розглядали як основу будь-якої лівої «веселкової коаліції», і, безумовно, було чимало видатних лівих латиноамериканців в академічних закладах, щоб надати цій думці певну вагомість і достовірність. Але так не сталося. Латиноамериканці залишаються значною мірою прихильниками демократів на виборах, голосуючи приблизно на 60 відсотків більше за Байдена, ніж за Дональда Трампа. Але це – 16 відсотків від рівня 2016 року із Хілларі Клінтон, чудовий зсув.

Опитування показує, що латиноамериканці прихильно ставляться до руху «Життя чорних має значення» (Black Lives Matter, BLM), але віддають йому перевагу меншою мірою, ніж білі (питання ставилося тоді, коли підтримка BLM вважалася єдино можливою позицією для порядних людей). Латиноамериканці виступають проти репарацій та позбавлення поліції фінансування – основоположних компонентів ідеології вокізму – більш ніж у співвідношенні 2 : 1. Як нещодавно висловився Руй Тейшейра, який тривалий час був прихильником думки, що іспаномовні іммігранти були ключем до зміцнення демократичної більшості, нещодавно заявив: «Зрозуміло, що ця категорія виборців не має надто радикальних поглядів на природу американського суспільства та його очікуваного внутрішнього расизму й домінування білих». Інші зазначали, що латиноамериканців зараз ув’язнюють навіть рідше, ніж білих американців, і дедалі частіше вони працюють у правоохоронних органах.

Мало хто виокремлює конкретні проблеми, що потребують змін, хоча навряд чи «ті, що прокинулися» докладуть зусиль, спрямованих на збереження іспанської мови, а така термінологія, як звернення «латиноси», швидше схилить латиноамериканців до демократів. Чи може ця тенденція продовжити перетворення латиноамериканців на групу, політично аналогічну демократам Рейгана (тобто колишній демократичний виборчий округ робітників і середнього класу, який зараз голосує за GOP[3])? Це здається неймовірним, але ніхто не чекав, що кандидат може вдатись до таких жорстких заходів щодо прикордонного контролю, як Дональд Трамп, чому і сталося різке зростання голосів латиноамериканців.

Фундаментальна політична помилка вокізму полягає у тому, що його послідовники вирішили, буцім рух, який ґрунтується на боротьбі «проти білих», імовірно, буде популярним у нації, яка стає дедалі менш європейською за походженням. Іммігранти їхали до Америки з багатьох причин, але ненависть до «білого верховенства», ймовірно, для переважної більшості з них ніколи не була серед пріоритетів. Можна підкреслити, що багато хто з них високо цінує саме ті досягнення і здобутки, які «ті, що прокинулись» прагнуть зруйнувати: закон і порядок, кар’єрні перспективи, що відкриваються для талановитих, високий рівень розвитку науки й технологій та юридичних і культурних структур, які всі ці речі уможливлюють.

Спадає на гадку пасаж із книги Девіда Рейфа про Лос-Анджелес, написаної понад три десятиліття тому: на початку однієї глави Рейф описує щит з рекламою мексиканського пива, який згодом видно мало не в кожному мексиканському місті, де цей продукт рекламується як «білявка вищого класу», що має подвійний сенс. То була гра на прагненнях, покликана спонукати чоловіків з мексиканських маленьких міст перебратися до Мехіко або в кінцевому підсумку до Лос-Анджелеса, який є «найбільшою білявкою серед усіх».

Одне з найпровокаційніших пояснень причин, чому новий рух добивався викладання критичної расової теорії у початкових та середніх школах, майже збоку надав Уеслі Янг. Десь наприкінці 2000-х або на початку 2010-х років ліві подивилися на латиноамериканських іммігрантів і зрозуміли, що дійсно був досягнутий значний ступінь їх асиміляції: що латиноамериканський робітничий клас не втамовує спрагу у мутних марксистських ідеологіях, виплеканих в інкубаторах на факультетах університетських кафедр етнічних досліджень, і що наявність у нього реальних можливостей сприймається лівими як небезпека, що так само, як (за висловлюванням популярних серед лівих етнічних досліджень) ірландським та італійським іммігрантам «дозволили стати білими», те ж саме відбувається тепер з неєвропейськими іммігрантами. Отже, критична расова теорія розвивалася як своєрідна реакція, покликана долучити дітей шкільного віку з нових іммігрантів до своєрідного расового есенціалізму, щоб змусити їх зійти зі шляху асиміляції.

Припущення Янга співвідноситься з аргументом Еріка Кауфмана в «Білому зсуві» (Whiteshift[4]) – докладному та різнобічному дослідженні демографічних перетворень та еволюції расових відносин, що відбуватимуться на Заході. Рівень змішаних шлюбів між білими американцями та новими іммігрантами або їхніми дітьми є досить високим, і з часом межі «білих» розширятимуться – американці та інші європейці переважно більше не будуть цілковито білими, але матимуть певний зв’язок з білим походженням; вони визнаватимуть і відчуватимуть культурні зв’язки з традиційними героями своїх народів. Можливо, це надмірно оптимістична думка, але нещодавні американські вибори цьому зовсім не суперечать.

---

Що це означає для траєкторії вокізму? Схильні до оптимізму можуть побачити у цьому ознаки того, що рух вже досяг свого піку. Очевидно, що національний діалог перебуває не там, де він був улітку 2020 року. Ендрю Салліван нещодавно писав, як його підбадьорив міні-серіал HBO «Білий лотос», в якому відверті лиходії були двома студентами привілейованого коледжу із «тих, що прокинулись». Майже те ж саме можна сказати і про міні-серіал «Стілець» про американську жінку азіатського походження (у головній ролі та копродюсер Сандра О), що очолила кафедру англійської мови у коледжі на кшталт Вільямсу або Емхерсту; там антигероями теж виступають студенти штибу «червоногвардійців», які облудно звинувачують у «нацизмі» недисциплінованого професора, зображеного досить симпатичним. Чи вийшло б це в ефір у минулому році? «Нью-Йорк Таймс», що торік позбулася Барі Вайса та Джеймса Беннета, щоб заспокоїти співробітників «що прокинулися», раптом вистачило волі, щоб виділити певний обсяг на своїх шпальтах Джону Маквортеру (McWhorter), автору блискучої книги, що ворожо ставиться до вокізму.

Як відомо, іноді досить важко точно вгадати тенденції свого часу. Історики можуть пригадати чимало приватних листів освічених людей, написаних якраз напередодні мороку комунізму та нацизму, що запевняли одне одного, що найгірше вже, безумовно, минуло, тож, невдовзі життя покращиться. Тим не менш, мене вражає, що ліберальна еліта Америки починає бачити у вокізмі щось негідне. Про що насправді думає президент Єльського університету щодо його різноманіття, коли декани публічно погрожують студенту юридичного факультету за надсилання електронного листа, в якому він порівняв вокізм із пасткою, що вдає із себе затишний будинок.

Фактична кількість «тих, що прокинулись» залишається невеликою – можливо, близько 6 відсотків населення, за даними опитувань Дослідного центру П’ю щодо політичних настроїв американців. Більшість цих людей освічені, вони переважно білі й найбільшою мірою зосереджені в медіа та університетах. Але їх впливовості бракуватиме, щоб контролювати країну, якщо більшість мобілізується, щоб протистояти цьому явищу.

---

Подолання вокізму потребує реальної політичної волі та мужності, а також відповідного законодавства. Якоїсь миті цю ідею, буцім різні доходи і непропорційна різниця в досягненнях у різних рас самі по собі є достатнім доказом расової дискримінації, можна буде успішно подолати юридичними засобами, це теж можливо, оскільки виборці від Нью-Йорка до Буффало й Сіетла однозначно продемонстрували, що коли вокізму під час балотування хтось рішуче протистоїть, він програє. У громадській діяльності та під час голосування на виборах демографічні групи Америки, що зростають найшвидше, здебільшого проявляють байдужість або активну ворожість до політики «тих, що прокинулися». Якщо хвиля вокізму дійсно пішла на спад, через кілька років швидше над ним глузуватимуть, ніж він тріумфуватиме. Якщо ж ні, тривале панування Америки як відносно успішної країни завершиться.

---

[1] Ібрам Кенді – американський викладач, керівник Центру антирасистських досліджень, автор книги «Бути антирасистом» – прим. перекл.

[2] Від перекладача: під цією ідіомою розуміється спеціальне політичне повідомлення, адресоване лише певній демографічній групі, яке може зрозуміти лише вона.

[3] Республіканська партія –“Grand Old Party”.

[4] Іноді ця праця перекладається і як «Білий спад».

Джерело: National Post

Переклад: Спільнота “Критичне мислення”

Нещодавно я залишив посаду штатного професора в Університеті Торонто. Тепер я став «почесним професором» — звання, яке присвоюється викладачам, які з відзнакою відпрацювали свій термін і пішли на пенсію. Проте мені немає ще шістдесяти років. І я б із задоволенням викладав і займався науковими дослідженнями в Університеті Торонто на повну ставку й надалі, якби їм не довелося швидко звільнити мене.

Я любив свою роботу. І мої студенти, які навчалися і вже випустились, завжди були позитивно налаштовані до мене. Але цьому шляху не судилося продовжитися. Причин тому багато, включаючи те, що тепер я можу навчати набагато більше людей і з набагато меншими перешкодами в режимі онлайн. Але справа не лише у цьому.

По-перше, мої кваліфіковані та чудово підготовлені білі гетеросексуальні чоловіки-аспіранти (а в мене, до речі, було й багато інших) мають мізерні шанси здобути дослідницькі посади в цьому університеті, незважаючи на свої більш ніж блискучі резюме. Це багато в чому пов’язано з мандатами «Різноманітності, Інклюзивності та Рівності» («Diversity, Inclusivity and Equity»), які я волію скорочувати як DIE («помри»).

Вони були повсюдно введені в академічному середовищі навіть незважаючи на те, що університетський комітет із найму вже зробив усе можливе за час моєї кар’єри, а потім ще й ще, щоб гарантувати, що жодного кваліфікованого кандидата з числа «меншин» ніколи не залишиться обділено. Мої студенти також частково небажані саме тому, що вони мої студенти. Я — академічна особа нон ґрата через мої «неприйнятні» думки. І це не просто незручність. Це робить мою роботу морально неспроможною. Як я можу курувати дослідників, які подають надії, і навчати їх з чистою совістю, знаючи, що перспективи їх працевлаштування мінімальні?

Друга причина: це лише один із багатьох прикладів дії жахливої ​​ідеології, яка нині руйнує університети і, як наслідок, культуру в цілому. Не в останню чергу тому, що їм просто не вистачає кваліфікованих BIPOC-людей, щоб досить швидко досягти цілей підтримки різноманітності (BIPOC: чорні, корінні та кольорові люди, для тих, хто не в курсі). Це відомо будь-якому академіку, який працював у комітеті з найму протягом останніх трьох десятиліть. Ми готуємо ціле покоління дослідників, які точно не отримають роботу за спеціальністю. А якщо отримають – то будуть змушені займатися абсолютно марними для науки дослідженнями на кшталт страшних дисциплін, що досліджують «образи меншин». Це у поєднанні зі смертю об’єктивного тестування сильно скомпрометувало університети. А то, щоб отримати грант на дослідження, всім моїм заляканим колегам доводиться складати DIE-заяви. Всі вони брешуть (за винятком одиниць, що «істинно увірували») і вчать своїх студентів робити те ж саме.

Вони роблять це постійно, щоразу знаходячи собі нові виправдання і ще більше розбещуючи і без того неймовірно корумповану сферу. Деякі з моїх колег навіть проходять так званий тренінг по боротьбі з забобонами, який проводиться вкрай некваліфікованими співробітниками відділу кадрів, які читають безглузді звинувачувальні лекції про всюдисущий расизм/сексизм/гетеросексизм. В даний час проходження такого тренінгу часто є обов’язковою умовою для того, щоб посісти місце викладача.Чи потрібно мені вказувати на те, що підсвідомі установки не можуть бути – за визначенням тих, хто зробив їх центральним елементом нашої культури – перетворені на короткострокове свідоме навчання? Тест неявних асоціацій (IAT) — знаменитий тест, який покликаний об’єктивно діагностувати неявні упередження (автоматичний расизм тощо), у жодному разі недостатньо надійний, щоб робити ним те, що він покликаний робити. Двоє з первісних творців цього тесту, Ентоні Ґрінвальд та Брайан Носек, заявили про це публічно. Третя, професор Махзарін Банаджі з Гарварду, продовжує впиратися. Багато в чому це можна пояснити її відверто лівою політичною програмою, а також її професійною галуззю — соціальною психологією, яка настільки корумпована.

Те, що Банаджі продовжувала потурати неправильному використанню свого дослідницького інструменту, у поєднанні зі статусом її посади в Гарварді, є основною причиною того, що ми все ще страждаємо від ярма DIE, з його згубним впливом на колись дійсно хорошу систему відбору. Є всі підстави вважати, що мотивоване DIE викорінення об’єктивного тестування, такого як GRE для вступу до аспірантури, матиме згубні наслідки для здатності відібраних таким чином студентів освоїти ті предмети, на які покладаються всі соціальні науки (і медицина, якщо вже на те пішло).

Більше того, акредитаційні поради щодо програм підготовки клінічних психологів у Канаді планують відмовитися від акредитації університетських клінічних програм, якщо вони не орієнтовані на «соціальну справедливість». Це, у поєднанні з деякими недавніми змінами в законодавстві Канади, які стверджують, що так звана «конверсійна терапія» тепер поза законом (що, за фактом, робить вкрай ризикованим для клініцистів робити будь-що, окрім як завжди і в усьому погоджуватися зі своїми клієнтами), ймовірно, прирікає на загибель практику клінічної психології, яка завжди повністю залежала від довіри та конфіденційності. Аналогічні зміни відбуваються і в інших професійних дисциплінах, таких як медицина та юриспруденція. І ви думаєте, що психологи, юристи та інші професіонали не налякані ситуацією, що відбувається?

Що саме я маю робити, коли зустрічаю аспіранта чи молодого професора, прийнятого на роботу на підставі DIE? Тут же висловити скепсис щодо його професійних здібностей? Який удар для справді здібної молодої людини! Але в цьому й річ. Ідеологія DIE не є другом миру та толерантності.

Для тих, хто думає, що я перебільшую, або що справа обмежується лише університетами, розглянемо інші приклади. Звіт із Голлівуду, осередку «ліберальних» настроїв, показує, як далеко все зайшло. У 2020-му році Академія кінематографічних мистецтв і наук (люди, відповідальні за премію Оскар) розпочала реалізацію п’ятирічного плану (нічого не нагадує?) «з диверсифікації організації та розширення розуміння прекрасного». Вони зробили це у спробі розробити «нові стандарти репрезентації та інклюзивності для Оскара», щоб, гіпотетично, «краще відобразити різноманітність аудиторії кіноглядачів».

Які плоди принесла ініціатива, що стала результатом ідеології DIE? Згідно з нещодавньою статтею, написаною Пітером Кіфером і Пітером Саводником і розміщеною на сайті колишньої журналістки NY Times Барі Вайс (Вайс покинула NYT через вторгнення радикальної лівої ідеології в цю газету, так само, як нещодавно це зробила Тара Хенлі щодо CBC):

“Ми поговорили з більш ніж 25 письменниками, режисерами та продюсерами — усі вони вважають себе лібералами, проте кожен розповів про всепроникливий страх зіштовхнутися з новою доґмою.

Як пережити революцію? Стати найзапеклішим її прихильником”.

Раптом кожна розмова з кожним аґентом або керівником відділу контенту почалася з питання: у вашому проекті є хтось із BIPOC?.

І така ситуація зараз усюди — якщо ви цього не бачите, значить, ви засунули голову в пісок, або в якесь ганебне місце. CBS, наприклад, буквально зобов’язав своїх співробітників мати у кожній групі сценаристів не менше 40% BIPOC у 2021 році (і 50% у 2022 році).

Ми зараз знаходимося на тому етапі, коли раса, етнічна приналежність, ґендер або сексуальні уподобання, по-перше, сприймаються як фундаментальні характеристики, що визначають кожну людину (як і сподівалися радикальні ліві), а, по-друге, розглядаються тепер як найважливіша вимога для проходження навчання, проведення досліджень та отримання роботи.

Чи треба мені говорити, що це безумство? Навіть заблукалий New York Times вже почав сумніватися. Заголовок їхньої статті від 11 серпня 2021 року звучав як: «Чи приносять програми різноманіття на робочому місці більше шкоди, ніж користі? Одним словом, так». Як може звинувачення співробітників у расизмі та інших «гріхах», бути достатнє для того, щоб вимагати відвідування тренінгів (особливо щодо тих, хто сумлінно працює над подоланням упереджень, які вони все ще можуть неусвідомлено виявляти), виглядати чимось іншим, крім як образливим і дратівливим моралізаторством?

Якщо ви думаєте, що DIE – це погано, зачекайте, поки не отримаєте оцінку екологічних, соціальних та управлінських показників (ESG). Ці бали, покликані оцінити моральну відповідальність корпорацій і мають можливість суттєво вплинути на фінансову життєздатність підприємства, є чимось іншим, як еквівалент проклятої китайської системи соціального рейтингу, застосованої до підприємницького та фінансового світу.

Керівники компаній що з вами не так? Невже ви не бачите, що ідеологи, які просувають таку жахливу нісенітницю, керуються програмою, яка не тільки абсолютно протилежна у своїй суті вільному ринковому підприємству як такому, а й спрямована проти свобод, які зробили ваш успіх можливим? Невже ви настільки сліпі, боягузливі та малодушні?

І це стосується не лише освітніх закладів. Не лише моїх колег професорів. Не лише Голлівуду і не лише повсюдної корпоративної політики. Різноманітність, Інклюзивність та Рівність – ця радикальна ліва Трійця – знищує нас. Бажаєте дізнатися більше про розкол, який зараз панує у нашій країні? Подивіться на DIE. Цікавитесь, чому Трамп такий привабливий? Подивіться на DIE, коли ліві заходять надто далеко. Коли вони поклоняються DIE і вимагають, щоб решта людей, просто бажаючи, щоб їх дали спокій, робили те саме. Досить вже. Досить.

Нарешті, ви знаєте, що навіть Володимир Путін наживається на цьому woke-божевіллі? Анна Махджар-Бардуччі на сайті MEMRI.org розповіла про його недавню промову.

Цитую: “Прибічники так званого соціального прогресу помилково вважають, що несуть людству якесь нове, правильніше свідомість. Однак запропоновані ними рецепти зовсім не нові, все це ми вже проходили. Більшовики після революції 1917 року, спираючись на догми Маркса і Енгельса, теж оголосили, що змінять весь звичний уклад, як політичний і економічний, а й саме уявлення у тому, що таке людська мораль, основа здорового існування суспільства.

Руйнування вікових цінностей, віри, стосунків між людьми аж до повної відмови від сім’ї, насадження та заохочення донесення на близьких – все це оголошувалося ходою прогресу. До речі, у світі все це досить широко підтримувалося і було модним. Так само, як і сьогодні.

До речі, більшовики були абсолютно нетерпимі до думок, відмінних від їхніх. Це, на мою думку, має навести на думку про деякі речі, які ми спостерігаємо зараз. Дивлячись на те, що відбувається у низці західних країн, ми з подивом бачимо вітчизняні практики, які ми, на щастя, залишили далеко. Боротьба за рівність і проти дискримінації перетворилася на аґресивний доґматизм, що межує з абсурдом, коли твори великих авторів минулого, таких як Шекспір, більше не викладаються в школах та університетах, бо їхні ідеї вважаються застарілими. Класики оголошуються відсталими та неосвіченими щодо розуміння ними важливості ґендера чи раси. У Голлівуді поширюються пам’ятки про правильну побудову сюжету та про те, скільки персонажів певного кольору шкіри чи статі має бути у фільмі. Це навіть гірше”.

І це говорить глава колишньої тоталітарної держави, проти якої ми п’ять десятиліть вели Холодну Війну, ризикуючи всією планетою (і цілком буквально ризикуючи). Президент країни, половину населення якої він залякав або посадив, щоб ті, хто залишився, слухали його без нарікань.

Всі, хто приєднується до активістів DIE, якими б не були ваші причини: це на вашій совісті. На совісті професорів, які боягузливо мовчать і вчать своїх студентів брехати, щоб не втратити місце в університеті, чиї стелі вже обсипаються на голови.

На совісті керівники компаній, щосили проявляючих доброчесність, якої вони не мають та й не повинні мати. Ви, зрештою, капіталісти — і маєте цим пишатися. Не впевнений, чи можна вважати вас ще заляканішими, ніж університетські професори. Але чому б вам не прогнати до біса вискочок DIE з відділу кадрів, не заборонити їм лізти в голову вам і вашим співробітникам і не покінчити з цим?

Музиканти, художники, письменники — припиніть підганяти своє священне і гідне мистецтво під вимоги пропагандистів, поки ви ще не зрадили свого високого призначення. Перестаньте цензурувати свої думки. Перестаньте обіцяти, що найматимете артистів для своїх музичних та театральних постановок з будь-якої іншої причини, крім наявності у них таланту та майстерності. Адже це все, що у вас є. Це все, що має кожен з нас.

Хто сіє вітер, той пожне бурю. А вітер уже повіяв..

Якщо традиційний марксизм відстоює права робітничого класу і необхідність його боротьби проти буржуазних гнобителів то Постмодернізм – є філософською течією, яка стверджує про нескінченність рівнозначних інтерпретацій світу та ідентичностей, породжених цими інтерпретаціями.

Як поєднати перше та друге? Адже постмодернізм заперечує можливість існування універсального наративу, що інтерпретує людське життя і історію, а марксизм якраз саме його і пропонує.Тому сьогоднішні представники ліворадикальних течій беруть основний мотив марксизму – боротьбу пригноблених проти гнобителів, і підміняють боротьбу робітників проти капіталістів боротьбою релігійних, расових, сексуальних та статевих ідентичностей проти дискримінації іншими групами.

Це і пояснює їхню боротьбу проти традиційних цінностей, моральних принципів і суспільних ієрархій. Наприклад: “Сенс капіталістичної експлуатації полягає в обмежені сексуальних прав пролетіаріату”. Але нагадаю захоплення подібними “лівими” ідеями сьогодні закінчується не каторгою, як раніше, – а СНІДом.

Сергій Чаплигін

Цікавий та аналітично-футурологічний погляд про майбутнє нашої держави в ХХІ столітті висловив Юрій Щербак у цікавій політико-фантастичній трилогії «Час»: «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року»

Це фантастична трилогія про Україну майбутнього. Економічно сильну, з потужними науковими та технологічними розробками та потужними спецслужбами. І водночас країну, яку грабують та намагаються роздерти внутрішні та зовнішні вороги. Автор книги – колишній посол України в США, Ізраїлі та інших державах – тобто людина, яка добре знає, про що пише. Книга здавалось би про майбутнє, але це лише на перший погляд.Україна 2077 року. Агент української розвідки у США Ігор Гайдук стає жертвою змови та змушений повернутися додому. Тут його втягують у політичні інтриги, боротьбу за владу та незалежність України.

Трилогія допомагає зазирнути під обшивку державної машини та геополітики.Україна на початку «Часу» – псевдодемократія з купою шароварщини під головуванням гетьмана та олігархів, якою насправді править кримінальний бандит із платинового унітазу (алюзія на Януковича). Їй, як і сучасній, загрожує навала зі Сходу. Ще одна загроза – секта смертохристів, які заперечують воскресіння Ісуса Христа та пропонують нову жорстоку мораль.

Головний герой розвідник Гайдук мимоволі опиняється в центрі історичних подій та починає відігравати важливу роль в країні. Війни, державні перевороти, ядерна зима, кількарічна «Велика темрява», небезпечні секти та угрупування, міжнародна співпраця, боротьба з ісламськими екстремістами, диктатура – це все пов’язано з головним героєм.

Книжка змушує задуматися про важливість сильної держави для захисту від ворогів, небезпеку руйнування демократичної Європи, роль християнства у підтриманні єдності українського суспільства та можливі шляхи побудови України, яка зможе протистояти усім зовнішнім та внутрішнім загрозам.

Особливість роману – Україна змальована не аграрною країною з вишневими садами та нещасними мешканцями-жертвами, а розвиненою сучасною державою, яка створює сучасну техніку, має мережу шпигунів у Європі та США, здійснює бойові операції за кордоном і є важливим гравцем на світовій політичній арені. Український роман про Україну – цікавий та насичений алюзіями на сучасних державних та культурних діячів.

Автор: Наталія Майданюк

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду.

І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачі отриманої спадщини своїм нащадкам. Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні задати два питання:

1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до данної проблеми. Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний.

Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею».

У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання». Кожна з цих підстав безумовно важлива. Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або несуттєві, або фіктивні.

Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками.

Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевленну працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.

Для всіх, хто прагне більшого філософського пізнання, – Сергій Чаплигін пропонує свій невеликий курс.

Сьогодні дехто вважає, що філософія це не серйозно, а ось політика чи економіка – це солідно, це основа основ.

Насправді ж, друзі мої, все навпаки.Той, хто знає Вічність – знає все.Той, хто знає про тимчасові матеріальні закономірності циркуляції грошей, товарів та послуг або про пропорційну чи мажоритарну систему виборів – не знає навіть того, що йому здається, що він знає.

Бо, як економіка, так і політика є, всього-на-всього, вторинними похідними від філософії.

Оскільки коріння всіх політичних та економічних теорій лежать саме в філософії, а не в політиці чи економіці.

Адам Сміт, засновник буржуазної політекономії, розвивав деякі філософські положення свого вчителя Джонна Локка в галузі господарства.Теж саме з філософією Геґеля.

Акцент на економічних закономірностях та специфічній філософії історії, описаної з позицій пригноблених класів – породив марксизм.

А прагнення до тріумфального закінчення перипетій Абсолютного Духу, який отримує повноту самосвідомості та остаточно долає закони суб’єктно-об’єктної дуальності – породило фашизм.

Для філософів, і політика, і економіка є лише сферами застосування здатностей людини до конкретної реальності.

Де будь-яка політично-економічна реальність розуміється не як природна, а як штучно сконструйоване середовище.Те, що, відповідно, можна здійснити в різних варіантах.Тому, займаючись філософією ми прагнемо дістатися тієї інстанції де прихована вісь Буття – знаходиться невидима, прихована сутність всіх речей, явищ, подій.

І кому це вдається – розуміє одразу все.

Залишаються лише деталі.

Зайти та підписатися.https://chaplygin.customer.smartsender.eu/lp/xEZXOC8t

Автор: Сергій Чаплигін.

1. Час володіє особливим статусом в житті людини. Його осмислення означає осмислення не тільки Буття як такого, але й власного буття людини. Ця проблема має важливе світоглядне значення.
2. Статична і динамічна моделі часу співіснували протягом багатьох століть. Ще Платон поєднував обидві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдино реальному Вічному «світі ідей», динамічний же час – в «світі речей», де все виникає і гине, але ніколи не існує насправді.
3. В релігійному світогляді поняття часу відокремлено від поняття Вічності. Вічність не вимірюється тимчасовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, Першопричини, земний час – це «тінь Вічності». Час створений і, отже, має початок і кінець, які обмежують тривалість людської історії. Так, віруюча людина прагне перейти з часу у Вічність.
4. У Артура Мьоллера ван ден Брука є такий вислів: «На стороні консерватора – Вічність!»
5. Що під цим розуміється? Якщо розглядати консерватизм не з точки зору ідеологізованих штампів, а певної позитивної логіки.
6. В примітивному уявленні консерватори – це ті, хто «хочуть зберегти минуле та залишити все, як було».
7. Насправді, консерватизм – це філософський підхід, який особливо трактує час. Він не просто вибирає якийсь сектор часу (минулого) в якості пріоритету, а оперує з ним.
8. Він шукає в історії не те що було і пройшло, а Вічне, – тобто фундаментальні цінності та смисли.
9. Тобто, консерватизм – це спроба будування на Вічному. Не на випадковому, не на привнесеному, не на запозиченому, а саме на Вічному.
10. І завдання відокремлення минулого від Вічного для консерватизму є дуже важливим, – що в минулому минуло, а що представляє цінність в культурі, традиціях, в соціально-політичній системі…
11. Як тільки ми починаємо розуміти, що консерватизм бореться не за минуле, але за Вічне, за фундаментальні константи суспільства, людини, духу, тоді ми зможемо з повною підставою зрозуміти погляд консерватора – минуле цінне не саме по собі, але тільки тим, що в ньому є Вічне.
12. Адже те, що належить до Вічного, перевершує час і не залежить від часу. Тому те, що по-справжньому було, обов’язково є і зараз, і буде завтра. Більш того, те, що буде завтра, обов’язково було вчора і є сьогодні (оскільки час не владний над Вічністю).
13. Навпаки, Вічність владна над часом і зумовлює структуру сучасного та зміст майбутнього.

P.S. Екскурс до історії прогресу.

Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.

Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.

“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпіризму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим.

Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.

З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.

Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природних пояснень та іманентності”.

Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.

Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими т. зв “енциклопедистами”.

Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднана з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).

Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого. Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.

Якщо першими двома станами (духовенством та аристократією) це сприймалося як єресь та занепад, то для третього стану (буржуазії) це стало винаходом. Буржуа, скріплючи позиції в суспільстві, віднині “науково” могло нав’язувати суспільству, як універсальну закономірність, цю, зовсім нову систему цінностей, пов’язаною зі всім прагматичним, раціональним, логічним, корисним, ефективним та прибутковим. З цієї позиції починає розглядатися і розвиток політичних інститутів.Еволюція політики, з “недосконалого” минулого до “досконалого” майбутнього сьогодення, стає довгим та заплутаним процесом, в якому накоплюється досвід людства та конкретизується в сучасному. Логіка політичного “прогресу” суспільства відтепер бачилася в лінійному рухові “з права на ліво” – де на “правому фланзі” знаходилося минуле, а на “лівому” – майбутнє. Тому подальший історичний розвиток мав проходити виключно в “лівому” напрямку.

Подібна просторова схема (“прогрес-регрес”, “ліві-праві”) вплинула на політичне мислення ХІХ- ХХ століть на якій будувалися ідеологічні системи, як ствердження історичної невідворотності, а не можливості.

Автор: Сергій Чаплигін

В Україні через бурхливе політичне життя та війну з Росією люди мало цікавляться тим, що відбувається за кордоном. Однак на шляху до євроінтеграції було б незайве знати трохи глибше про процеси, що відбуваються на Заході, та їх джерела.

Почнімо з того, що після розпаду СРСР і фактичного переходу Китаю на капіталістичні рейки історія марксизму та його варіацій у світі не закінчилася. Навпаки, у Європі й в англосаксонському світі соціалістичні партії мають досить сильні позиції, а подекуди й формують уряди.

До прикладу: соціалісти – при владі у Франції, Італії, входять до провладної коаліції в Німеччині. У Великій Британії лейбористи були при владі протягом 13 років поспіль – з 1997-го по 2010 р. Станом на 2013 р. у Європі загалом було 15 лівих урядів, хоча до 2016-го їх трохи поменшало. Президентами Єврокомісії з 1999-го по 2014 р. були представники лівого табору: італієць Романо Проді й португалець Жозе Мануель Баррозу. Останній іще зі студентських років був одним з лідерів Португальської робітничої комуністичної партії, офіційною ідеологією якої був маоїзм. У Європарламенті соціалісти мають другу за чисельністю фракцію, хоча до цього мали більшість. Якщо говорити про США, то Демократична партія там за останні десятиліття взяла серйозний крен уліво.

Відродження лівої ідеології обговорюється і в західній пресі. Зокрема у статті для World Affairs “Новий комунізм: відродження утопічної помилки” (2012) Алан Джонсон відзначає це як загрозу, особливо для ідеалістичної молоді. У статті для The Guardian “Чому марксизм знову на підйомі” (2012) соціаліст Стюарт Джефріс пише, що для молодих людей марксизм уже не асоціюється зі сталінськими таборами, і від себе додає: “звичайно, немає прямої лінії від Комуністичного маніфесту до ГУЛАГу”.
Безумовно, західні ліві врахували досвід Радянського Союзу і не заходжуються відразу скасовувати приватну власність і встановлювати диктатуру пролетаріату. На озброєння вони взяли “культурний марксизм”, розроблений Франкфуртською школою, і встановлюють “культурну гегемонію” за Антоніо Грамші. Але, щоб зрозуміти логіку цих процесів, потрібно нагадати, що ж таке власне марксизм, і зробити невеликий екскурс в історію.

Ключові цілі марксизму викладено в Комуністичному маніфесті (1848) Карла Маркса й Фрідріха Енгельса, які бажано було б освіжити в пам’яті наших громадян.

1. Знищення приватної власності. Це те, що найбільш відомо, але насправді не є єдиною метою марксизму.
2. Знищення сім’ї. “Знищення сім’ї! Навіть найбільш крайні радикали обурюються цим мерзенним наміром комуністів… Ви, комуністи, хочете запровадити спільність дружин, – кричить нам хором уся буржуазія. Немає нічого смішнішого за високоморальний жах наших буржуа з приводу уявної офіційної спільності дружин у комуністів. Комуністам немає потреби запроваджувати спільність дружин, вона існувала майже завжди”.
3. Знищення понять “батьківщина” і “нація”. “Комуністам дорікають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти того, чого в них немає”.
4. Знищення релігії. “Нам скажуть… “комунізм же скасовує вічні істини, він скасовує релігію, моральність, замість того щоб оновити їх”… Комуністична революція є найбільш рішучим розривом з успадкованими від минулого відносинами власності; не дивно, що в перебігу свого розвитку вона найрішучіше пориває з ідеями, успадкованими від минулого”.

Як бачимо, марксизм не обмежується виключно економікою, а є більш комплексною ідеологією, яка претендує на всеосяжність і “всебічну революцію” суспільних відносин. Кінцевою метою марксизму можна вважати створення “нової людини” і нової соціальної “спільності” – утопічного суспільства, де люди були б абсолютно рівні й вільні від усього: експлуатації, моральних норм, сімейних уз, обов’язку перед державою тощо. Чи справді така свобода й рівність будуть благом для людства – запитання риторичне.

При спільних цілях марксисти розходились в інструментах, відтак одних знаємо як поміркованих, інших як радикальних. Останні взяли гору в Росії. В Європі ж більше схилялися до поступових перетворень і “повзучої революції”.

Один з ключових ідеологів марксизму ХХ ст. італієць Антоніо Грамші особисто відвідав СРСР у 1922–1924 рр., зустрічався з Володимиром Леніним і бачив опір, який політика більшовиків викликає у ще патріархальних народних масах.

Антоніо ГрамшіАнтоніо ГрамшіРозчарувавшись у радянському проекті, Грамші розробив власну теорію “революційного переходу” – теорію культурної гегемонії. Вона полягає в тому, щоб спочатку підготувати соціальний ґрунт, змінити світогляд широких мас, зробити ідеологію марксизму, дослівно, “народною релігією”, а вже потім установлювати свій комуністичний рай.

Радянський учений Сергій Кара-Мурза так описує цю теорію: “За Грамші і встановлення, і підрив гегемонії – “молекулярний” процес. Він протікає не як зіткнення класових сил, а як невидима, малими порціями, зміна думок і настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на “культурне ядро” суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне й огидне, безліч символів та образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть. Поки це ядро стабільне, у суспільстві є “стійка колективна воля”, спрямована на збереження існуючого порядку. Підрив цього “культурного ядра” і руйнування цієї колективної волі – умова революції. Створення цієї умови – “молекулярна” агресія в культурне ядро. Це – не прорікання якоїсь істини, яка зробила б переворот у свідомості, якесь осяяння. Це “величезна кількість книжок, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються”.

Головною дійовою особою в установленні й підриві культурної гегемонії Грамші вважає інтелігенцію, або, сучасним сленгом, лідерів думок, які мають артикулювати “правильні” меседжі. Виконавцем цих меседжів вже стає не лише пролетаріат, а й різного роду “пригноблені групи”: “маються на увазі не тільки пригноблені економічно, а й також жінки, етнічні меншини і багато злочинців”, – пише він у “Тюремних нотатках”.

Свою працю Грамші завершує так: “культурний план носитиме головним чином негативний характер, зведеться до критики минулого і до того, щоб піддати забуттю старе і зруйнувати його, а план позитивного будівництва буде намічений іще в дуже “загальних рисах”, які в будь-який момент можна (й потрібно) буде змінювати, щоб план відповідав новостворюваній економічній структурі”.

Теорія Грамші була сприйнята марксистами на Заході і знайшла продовження й розвиток у так званій Франкфуртській школі, серед ідеологів якої були угорський революціонер Дьйордь Лукач, німецький філософ Макс Хоркхаймер, пізніше долучилися психолог Еріх Фромм, сексолог Вільгельм Райх, соціологи Теодор Адорно й Герберт Маркузе. У 1933 р., після захоплення влади нацистами, основоположники школи змушені були переїхати з Німеччини до США, де й розвинули свою бурхливу діяльність.

Основним науковим напрямом Франкфуртської школи стала так звана критична теорія, яка з позиції марксизму і психоаналізу Фрейда почала, за настановами Грамші, методично критикувати буквально все “старе”, що є на Заході і що становило ядро західної культури.

Ключовими об’єктами критики стали, наприклад:

• Інститут сім’ї, і не просто сім’ї, а традиційної християнської сім’ї, голова в якій батько. Теодор Адорно у своїй праці “Авторитарна особистість” доходить висновку, що виховання в такій сім’ї призводить до фашизму, антисемітизму, ксенофобії і було одним з чинників Голокосту. Натомість пропонується зламати розподіл гендерних ролей у сім’ї через матріархальну й андрогінну теорії (остання стирає відмінності в статях і утверджує “взаємозамінність”).
• Християнство. Крім згаданої вище книжки Адорно, назвемо й працю Еріха Фромма “Догма про Христа”. У ній він розбирає християнство “на молекули” з позиції психоаналізу Фрейда. У Фромма виходить, що християнство – це не більше ніж “старий міф про бунтівного сина, вираження ворожих настроїв до батька”. Хоча це й звучить менш агресивно, ніж спроба Адорно прив’язати християнство до фашизму.
• Сексуальна мораль. Саме представник Франкфуртської школи Вільгельм Райх своєю книжкою “Сексуальна революція” запровадив термін, поставлений у її заголовок, і був активним апологетом звільнення від сексуальної моралі. Нагадаємо, що на світанку СРСР більшовики також обстоювали “вільне кохання”, активним прихильником якого була революціонерка й радянський дипломат Олександра Коллонтай. Закінчилося все поширенням венеричних захворювань і швидким закриттям експерименту.

Далі за всіх пішов Герберт Маркузе, який зі своїми працями “Ерос і цивілізація” й “Одномірна людина” одночасно утверджував “принцип задоволення” і “велику відмову” від панівних цінностей західної цивілізації у всіх її різновидах. Усе це в комплексі мало величезний вплив на популяризацію марксизму серед бунтівної західної молоді1960-х. Сам Маркузе стає для них культовою постаттю. Під час паризького повстання 1968 р. студенти несли транспаранти з написом: “Маркс, Мао і Маркузе”.
У праці “Одномірна людина” він розвиває тезу Грамші про “пригноблені групи” як двигун революційних змін уже замість пролетаріату: “Однак під консервативно налаштованою основною масою народу прихований прошарок знедолених і аутсайдерів, експлуатованих і переслідуваних представників інших рас і кольорових, безробітних і непрацездатних”.

Саме в різного роду “пригноблених групах” марксисти відтоді вбачають головний двигун революційної боротьби проти системи. Цими групами стають феміністки, представники національних, сексуальних, релігійних та інших меншин.

А тепер повернімося в 2016 рік і подивімося на позиції, що їх обстоюють ліві партії на Заході сьогодні.

1. Мультикультуралізм. Саме соціалістичні партії є головними адептами ідеї зниження бар’єрів для мігрантів та біженців з країн третього світу. Така політика дуже прагматично пов’язана з тим, що самі ліві виступають за широку допомогу “нужденним” з бюджету, і цими нужденними виявляються здебільшого саме мігранти. Тобто, запрошуючи мігрантів, ліві створюють собі електоральну базу, яка гарантує їм голоси на виборах.
   Мультикультуралізм виконує і стратегічну мету, зазначену в Комуністичному маніфесті, – руйнування понять “нація” і “батьківщина”. Запрошуючи мігрантів і налаштовуючи етнічні меншини проти власної держави, суспільство з єдиного моноліту перетворюється на різнорідний мікс, частини якого вже не мають почуття обов’язку і любові до держави, в якій живуть.
2. Толерантність і політкоректність. Уперше використовувати “толерантність” як інструмент боротьби запропонував саме Герберт Маркузе у праці “Репресивна толерантність”. Він пише: “Відтак толерантність, що звільняє, повинна означати нетерпимість до правих рухів і толерантність до лівих рухів. Що ж до обсягу цієї толерантності і нетолерантності, то вона повинна стосуватися як дій, так і дискусії і пропаганди, як діла, так і слова”.
   Радянський дисидент Володимир Буковський, якого СРСР свого часу обміняв на Луїса Корвалана і який зараз проживає у Великій Британії, вважає, що політкоректність гірша за ленінізм: “з’явилися закони про hate speech – мову ненависті, щось на зразок статті 70 радянського Кримінального кодексу, за якою мене судили. “Мовою ненависті” оголосили будь-яку згадку про расові відмінності або сексуальні схильності. Ви не маєте права визнавати очевидні факти. Якщо ви їх згадуєте публічно – це злочин”.
3. Права ЛГБТ. Цей пункт також міститься в обов’язковому порядку у програмах західних соціалістів. Він спрямований насамперед на остаточне руйнування сім’ї, що, нагадаємо, є однією з ключових цілей Комуністичного маніфесту.
   Легалізуючи одностатеві шлюби, розривається зв’язок між отриманням задоволення і народженням дитини. Ці процеси стають уже фактично непов’язаними. Відтак наступним кроком логічним є запитання: а чому партнерів у шлюбі має бути, власне, двоє?
   The Washington Times цитує відому російську ЛГБТ-активістку Машу Гессен: “боротьба за одностатеві шлюби, як правило, включає в себе неправду про те, що ми будемо робити з шлюбом, коли досягнемо мети. Це ж елементарно, що інститут шлюбу не має існувати!” При цьому вона зазначає, що сама має трьох дітей з п’ятьма батьками. “Я не розумію, чому не можна мати п’ятьох батьків юридично”, – каже вона.
   Виховання ж дітей в одностатевих сім’ях є, по суті, великим соціальним експериментом, який не мав місця в історії людства. І такі експерименти над дітьми з непрогнозованими наслідками є абсолютно аморальними, хоча й дуже типовими для марксистів.
4. Радикальний фемінізм. Ще один пункт лівого порядку денного. Цитований вище Володимир Буковський, який працював нейрофізіологом у США, згадує: “Я вперше із цим зіткнувся 1983-го чи 1984 року. Я йшов до своєї лабораторії, а назустріч сходами спускалися дві дівчини. Я притримав для них двері. Вони подивилися на мене з презирством і сказали: “Чоловіча шовіністична свиня”. Я нічого не зрозумів і дуже здивувався. Розповів колегам, вони почали сміятися: “То це з університету Берклі. Звідти йдуть усі ліворадикальні рухи. Це якась нова мода – феміністки, вони кажуть, що, коли ми, чоловіки, поводимося з жінкою як із жінкою, ми її цим принижуємо”.
5. Раннє сексуальне виховання дітей. Цей пункт є також типовим для марксистів. Засновник Франкфуртської школи угорський революціонер Дьйордь Лукач, який у 1919 р. був в.о. наркома просвіти Угорської Радянської Республіки, запровадив курс радикальної сексуальної освіти для угорських школярів. Його колега Вільгельм Райх у книжці “Сексуальна революція” також активно виступає за “права” дітей і підлітків у сексуальній сфері: “1928 року, коли я заснував у Відні “Соціалістичне товариство сексуальних досліджень і консультування з сексуальних питань”, відкидалося саме існування прав дітей і підлітків у сексуальній сфері. Політики виганяли нас зі своїх організацій, бо ми захищали права дітей і підлітків на природну любов”.
   Нині сексуальна освіта дітей передбачає, зокрема, викладання гомосексуалізму як норми і навіть нав’язування ідеї “гендерної ідентичності”, тобто що дитина може змінити свою стать, коли “відчуває”, що є не дівчинкою, а хлопчиком і навпаки. Зрозуміло, у ранньому віці діти є дуже сприйнятливими, тому зростання кількості операцій зі зміни статі не в останню чергу спричинене саме цим.
   Цікаво, що в антиутопії Олдоса Хакслі “О дивний новий світ” сексуальна освіта дітей і “вільне кохання” були обов’язковими елементами “антиутопічного” устрою.
6. Трансгендерність. Так, власне, і називається явище, коли чоловік вважає, що він насправді жінка, і жінка – навпаки. І, здавалося б, хай собі вважає, але ліві виступають навіть за те, щоб такі трансгендери могли користуватись усіма “сервісами”, що передбачені для їхньої “справжньої” статі. Йдеться, наприклад, про те, що чоловік, який вважає себе жінкою, має право відвідувати жіночі вбиральні, і заперечувати це право нетолерантно.
   Оглядач CNN Джон Саттер, який, згідно з описом на сайті CNN, спеціалізується на темі “соціальної справедливості”, у своєму блозі (травень 2016 р.) пропонує провести “революцію вбиралень”. Він пише: “Але ви знаєте, що ще абсурдно? Ідея, що Шеффілд (трансгендер) або будь-хто інший повинен вибирати чоловічий чи жіночий туалет узагалі. Це не бінарний гендерний світ. Люди не вписуються в шаблони “Ч” і “Ж”. Вже час нашим громадським вбиральням це відображати. Справедливий спосіб зробити це полягає в десегрегації вбиралень за статевою ознакою, а це означає усунення чоловічих і жіночих позначок на користь вбиралень із позначкою “Всі статі”.
   Не дивно, що далі Саттер порівнює боротьбу трансгендерів за свої права з боротьбою за права темношкірих у 1960-х і геїв у 1980-х.
7. Безумовний дохід. Концепція безумовного доходу передбачає, що кожен громадянин отримує право на гарантований щомісячний дохід незалежно від того, працює він чи ні. Подібні експерименти проводяться вже в деяких містах Нідерландів, Німеччини, Канади й Фінляндії. У червні 2016 р. відбувся референдум про безумовний дохід у Швейцарії, але зазнав фіаско. У парламенті країни ідея також не знайшла підтримки, і практично всі партії, крім “ліво-зелених”, висловилися проти.

Такими є ключові позиції, на яких стоять неомарксисти сьогодні.

Окремо скажемо, що головним оплотом марксизму на Заході вважаються університети. У статті для The Financial Times “Політичне стадне мислення шкодить університетам” (2016) Джон Кей наводить дані опитувань серед викладачів США і Великої Британії, від 60% до 90 яких мають ліволіберальні погляди. Політичний оглядач Дінеш Д’Соуза пише, що “на факультетах американських елітних коледжів більше марксистів, ніж у всій Росії і Східній Європі разом узятих”, і говорить про вплив лівих викладачів на Гілларі Клінтон і Барака Обаму в студентські роки. Навіть в Австралії обурюються активністю марксистських викладачів (Ендрю Болт. “Ми платимо за викладання марксистської політики”. – Herald Sun, 2014).

Така “політика” вишів не може не позначатися на студентах. У соцопитуванні Франка Лунтца (лютий 2016 р.) серед американців від 18 до 26 років найбільш “гуманною” економічною системою вважають соціалізм – 58%, капіталізм – 33 і комунізм – 9%. Опитування, проведене Гарвардським інститутом політики (квітень 2016 р.) серед молоді віком від 18 до 29 років, дає трохи інші результати: 52% за капіталізм і 41% за соціалізм (серед тих, хто голосує на виборах). Цікаво, що соціалізм, як правило, більше підтримують 18–20-річні (41%), демократи (50%), виборці Клінтон (54%), вихідці з Латинської Америки (38%) і афро-американці (39%). Тобто ставка Грамші й Маркузе на гру на почуттях “пригноблених груп” працює й нині.

Звичайно, як реакція на вказані вище явища виникає і протидія. Насамперед це зростання популярності правих у Європі, референдум Великої Британії щодо виходу з ЄС (зокрема, через політику ЄС щодо біженців) та успіх Дональда Трампа в США, який своєю фішкою зробив саме боротьбу з політкоректністю, толерантністю й мігрантами. Але загалом ідеї “культурного марксизму” досить глибоко проникли у свідомість людей і, за Грамші, стали подекуди “народною релігією”. При цьому багато прихильників ідей “культурного марксизму” навіть не усвідомлюють їх марксистського походження.

Такі процеси відбуваються нині в західному світі. Особливо цікаво їх спостерігати паралельно з декомунізацією в Україні. Поки ми прощаємося з радянським минулим, дехто на Заході проповідує і практикує неомарксизм. Пригадується, що, коли звалили пам’ятник Леніну в Києві, єврочиновники цього, м’яко кажучи, не оцінили. Дуже хотілося б, щоб українські єврооптимісти, подекуди перетворюючи гонитву за “європейськістю” на культ карго, не почали споруджувати замість пам’ятника Леніну нерукотворний пам’ятник Антоніо Грамші.

Звичайно, все викладене вище не означає, що прав меншин не треба захищати чи не треба прагнути рівності. Але якщо ви підсаджуєте на соціальну допомогу ті ж таки “ображені” меншини, ви насправді їм шкодите, бо життя на державній допомозі веде до деградації. Краще навчити цих людей заробляти. Або якщо ви наголошуєте, що будь-яке звільнення з роботи афроамериканця чи мусульманина є підставою для позову до суду, то невдовзі їх узагалі перестануть брати на роботу, що знову ж таки їм лише зашкодить. Або коли ви кажете гомосексуалістам чи трансгендерам, що їхній стан – це привід для гордості, а не для того, щоб розібратися в собі, це також радше на шкоду їм. Соціалісти хочуть стати няньками для всіх, щоб раптом не образити чиїхось “почуттів”. Та лікар, аби допомогти, інколи має зробити боляче. У цьому сенс здорового глузду. Якщо справді є завдання допомогти, а не використати когось для власних цілей.

Автор: Роман Скляров, для Дзеркала тижня.

Для вироблення повноцінного консервативного мислення необхідна попередня система координат.

А для цього потрібно здійснити широку ревізію наукових гуманітарних і соціальних концепцій. Здійснити, розділивши консерватизм, як психологічну мотивацію на рівні особистості та як ідеологію на основі ціннісної платформи, готову боротися за право визначати сучасність.І лише після такої роботи можна говорити про появу консервативного проекту.

І ставити питання про його політичну імплантацію у владу.

В іншому випадку ми народимо черговий симулякр.

Змінюймо стиль мислення!

Українцям весь час пропонується один і той же політичний набір, але під різними партійними обгортками – владу олігархії, чиновників, (які не мають нічого спільного з простими громадянами з точки зору походження, освіти та культури), толерантне божевілля, соціальний популізм у внутрішній політиці та напівколоніалізм в політиці зовнішній.

А все це є тому, що більшість українців за своїм стилем мислення є наївними реалістами – вони ототожнюють сутність і явище, вважаючи, що речі по суті є такими, якими даються пізнанню в явищах.

Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це діалектична єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.

А ось змінити стиль мислення означає здійснити перехід від сфери сприйняття безпосередньо даного явища до сфери усвідомленої сутності є рухом від уявного до істинного, від симулякру до оригіналу, від неавтентичного до автентичного. І врешті-решт дати собі відповідь: «Хто та для чого стільки років поспіль нав‘язує нам цю владу!».

В політичному це означає перехід від політики до політичної метафізики, від явищ до сутностей – почати мислити сенсами, принципами та структурами, які лежать в основі конкретної сьогоднішньої політики та економіки. Діяти на випередження.

Концептуально-філософський вимір іншого стилю мислення має полягати не лише в руйнуванні застарілої компрадорської системи, яка повністю дискредитувала себе, а в повному перезавантаженні суспільства.Тому мова йтиме не лише про деградацію традиційних морально-культурних цінностей, втрату національної ідентичності та лицемірство влади.

А, в першу чергу, про неприйняття лібералізму та різноманітного лівацтва, як двох версій проекту епохи Просвітництва.

А це означає боротьбу за вкорінену в традицію і соціум людину, захист людської ідентичності від будь-яких концептів ліберального бачення індивідуума, перевагу політичного виміру суспільного життя над економічним та ін.

Саме такий стиль мислення дасть відповідь на ті економічно-політичні процеси та виклики, які ставить перед нами ХХІ століття та можливість рішуче відкинути провінційний стан країни.

І тут немає нічого тяжкого – адже стиль мислення це всього лише навички сприйняття та опису реальності, які людина використовує у власній розумовій активності.