Чи добігає кінця вокізм?

від Юрій Гончаренко
4 переглядів

Чи добігає кінця вокізм?

Про нову химерну ліву ідеологію в США, загрози від неї і перспективи її занепаду

Автор: Скотт Макконнел (Scott McConnell)

Джерело: The American Conservative 

Переклад: Марія Миненко спеціально для порталу «Консервативно-християнська платформа»

Екстремістські політичні цикли, схоже, мають природні терміни існування, але потрібна реальна політична воля, щоб їх подолати.

Вибори, що відбулись торік у листопаді, виявили, що відкат вокізму якщо не є неминучим, то значно ближче, ніж багато хто сподівався. Виборці рішуче відкинули два основних компоненти політики вокізму: поліція була позбавлена фінансування в містах, що найбільше підтримували демократів від Сіетла до Міннеаполісу й до Буффало, й водночас заклик республіканця Глена Янгкіна утриматись від викладання критичної расової теорії в школах Вірджинії став вирішальним у його несподіваній перемозі в цьому «синьому» (демократичному – прим.пер.) штаті.

Екстремістські політичні цикли, схоже, мають природні терміни існування. П’ять років минуло між штурмом Бастилії і термідором – арештом Робесп’єра його революціонерами-спільниками, які побоювались, що теж потраплять під гільйотину. Ще п’ять років – і національна рівновага у Франції була відновлена. Подібно до цього десять років минуло між початком культурної революції й арештом та ув’язненням основних потенційних суперників Мао у правлячій ієрархії Китаю. Жодна інша країна не мала більш значущих виборів, але завдяки цьому виникла громадська думка, яка нарешті змінила їх достатньо, щоб наважитись кинути виклик радикальній хвилі, активізуватися та взяти на себе ризики. І якщо датувати сплеск вокізму 2014 роком, коли масово спалахнули розмови про раси, рівність і «білу зверхність» у престижних ЗМІ, то ми вже маємо його сім років.

У Сполучених Штатах є вільні вибори, перша поправка та політичні норми, які залишаються більш-менш незмінними, а вокізм – це ідеологічний рух, який спромігся принижувати своїх жертв і позбавляти їх робочих місць, але не вбивати. Проте неважко побачити в ньому паралелі з тоталітарними рухами минулого століття: прикрашальні самовиправдовування їхніх діячів; їх спроби силування до виправдовувань, що подається як вибачення перед своїми жертвами; намагання політизувати кожний аспект суспільного життя, включно з мовою; наполегливе переконування, буцім традиції та звичаї їхньої власної країни повністю принижено. Ніколи в американській історії не витрачалось так багато енергії на те, щоб змусити звільняти людей з роботи за висловлювання власної думки.

Вокізм, цілком імовірно, може досягти того, що багато його цілей буде інституціоналізовано та почне природно сприйматись як скасування рабства (деякі з «тих, що прокинулись» позиціонують себе серед лівого спектру як аболіціоністи). Швидше за все, вокізму ще доведеться відступити, бо його практику та культурні уподобання спочатку візьмуть на кпини, а потім почнуть ігнорувати, його жертви будуть реабілітовані, а в деяких випадках і вшановані. 2 листопада стало першим натяком на справжню протидію виборців вокізму, можна сподіватися, ця поворотна точка виявиться такою ж важливою, як битва за Мідвей.


Витоки та характер революції «тих, що прокинулися», вже описано широко, якщо не вичерпно. Так, вокізм має елементи нової релігії; так, його уможливили соціальні медіа, завдяки спроможностям швидкої організації натовпу через Twitter; так, фінансова криза 2008 року та її наслідки витягли з-під килиму покоління боржників із випускників коледжів, надавши бізнес-еліті стимул вітати відхилення від більш класово орієнтованого лівацтва?

Менш ніж за десятиліття маргінальний і не надто популярний спосіб мислення та висловлювань, що виношувався в гуманітарних департаментах престижних університетів, став домінуючим дискурсом у всіх неявно консервативних ЗМІ та, мабуть, панівною ідеологією найбільшої політичної партії в країні. Це захоплення відбулося з приголомшливою швидкістю, тоді як початковий спротив йому народу, головним чином під час виборів 2016 року Дональда Трампа, послугував цьому швидше прискорювачом, ніж гальмом. Вокізм (wokeism – із таким написанням назви) закріпився не лише в засобах масової інформації, ліберальних фондах та університетах, але і в інституціях, що вважаються основними та неполітичним. Топ адмірал флоту намагається рекламувати роботу Ібрама Кенді[1]; Американська медична асоціація офіційно закликає лікарів використовувати абсурдну фразеологію вокізму під час регулярної комунікації з пацієнтами.

Основоположна ідея вокізму полягає в тому, що Америка та Захід по суті відрізняються взаємопов’язаними системами пригнічення, головним стрижнем яких є домінування білих, тоді як вторинним, але важливим є домінування гетеросексуальності та чоловіків над жінками. «Прокинутись» означає вважати, буцім усе суспільне життя пронизане цим домінуванням, а його скасування є моральним імперативом. Радикальні ліві дотримувались близьких до цього поглядів ще понад століття тому, але їх номінальні засади тепер містять чимало нових положень.

Для «того, хто прокинувся» рабство та сегрегація перебувають у центрі історії Америки і є важливішими практично за все інше. Вокізм позиціонує себе як боротьбу проти «білості», або білого верховенства, а не проти самих білих людей – риторичний трюк, що дає змогу білим людям ставати основними практиками політики вокізму.

З чорним активізмом вокізм має дещо суперечливі стосунки.

З одного боку, він вдається до демонстративної покірності. Поки пожежі від бунтів через Джорджа Флойда все ще вирували, Ненсі Пелосі та Чак Шумер (лідери демократів – прим.пер.) привели демократів із Будинку та Сенату в зал за межами галереї для відвідувачів конгресу, і там вони, накинувши тканину кенте, встали на коліна перед камерами; схожі квазірелігійні вчинки, хай і менш вражаючі, відбувались протягом усього літа. Через кілька тижнів газета «Нью-Йорк Таймс» оголосила, що відтепер слово «чорні», коли йдеться про расу, писатиметься на її шпальтах з великої літери («білий» залишатиметься з маленької), так само, як у Біблії неодмінно з великої літери пишуться займенники, що стосуються Бога. Практично всі національні ЗМІ наслідували цей приклад.

З іншого боку, вокізм – це свого роду патерналізм, який бачить у чорношкірих американцях людей, яким бракує сили волі або контролю над власним життям, що зумовлено колишніми травмами рабства та сегрегації, все ще обтяжених ланцюгами структурного расизму, які рідко конкретизуються, але є настільки поширеними, що стандарти досягнень і поведінки, передбачені для решти американців, не мають на них розповсюджуватися.

Але, попри своє очевидне домінування в корпоративних засобах масової інформації та основних установах, вокізм дедалі більше нагадує те, що в «епоху 60-х» маоїсти називали «паперовим тигром»; оскільки протягом останніх семи років вокізм рідко стикався з прямим протистоянням, його популярність і сила можуть виявитись меншими, ніж здається на перший погляд.


Сутичка через «критичну расову теорію» (CRT) під час виборів губернатора у Вірджинії стала першою ластівкою. Важко сказати, наскільки широко критична расова теорія викладається в школах Вірджинії: існують офіційні документи цього штату, які чітко закликають використовувати її у підготовці вчителів і під час складання навчальної програми, у деяких районах навіть наймали консультантів із CRT для обов’язкового навчання вчителів. Матеріали, використовувані цими новими консультантами із «різноманітності», сповнено химерним расовим есенціалізмом, вони зображують білих людей як жорстоких та індивідуалістичних, а кольорових – як душевних комуналістів. Деяких вірджинських батьків із комфортабельних приміських районів це настілки занепокоїло, що зазвичай сонні засідання шкільних рад перетворились на вогнища протесту.

Цікаво, що в штабі Террі Маколіфа у відповідь на закид з боку його супротивника, що демократи ігнорують батьків і продовжують викладати CRT у школах, заявили, що в штаті Вірджинія критична расова теорія в школах не викладається, що вся ця проблема є расистським «собачий свистком»[2], вигаданим консервативним активістом Крістофером Руфо та іншими. Це заперечення повторювалося неодноразово і майже всіма основними ЗМІ, що висвітлювали ці вибори.

Це само по собі вже цікаво. Ліберали зазвичай охоче захищають свої переконання або політику незалежно від того, чи йдеться про право на аборти, підвищення податків на корпорації та багатіїв чи закони про охорону навколишнього середовища або робітників. Але CRT вони зовсім не намагалися захищати, просто заперечували і все заплутували. Вони пояснювали, як п’ятиклашкам, що критична расова теорія є інститутською дисципліною, що іноді вивчалася в юридичних вишах і абсолютно не викладається у Вірджинії учням початкової та середньої школи. Наче вони вважали, буцім люди не помітять, як просочуються в школи офіційно схвалені найбільшою спілкою вчителів штату програми та навчальні плани, що чітко ґрунтуються на CRT.

Чому високопрофесійний й досвідчений виборчий штаб Маколіфа збрехав? Найбільш правдоподібна відповідь полягає в тому, що там збагнули, що сутність критичної расової теорії не варто захищати перед виборцями під час кампанії, бо це було надзвичайно непопулярно серед людей усіх рас, і водночас усвідомлювали, що від неї не можна відмовитись, оскільки потужні виборчі утворення Демократичної партії, особливо Національна освітня асоціація, досить багато в неї вклали. Коли виборча боротьба загострилася, ліві не втрималися і почали боротися за педагогіку вокізму.

Ставлення вокізму до правопорушень є не кращим. Те, що було влучно названо війною з поліцейськими, готувалося роками. Спочатку було створено легенду, буцім більшість американських поліцейських департаментів систематично пригнічує чорношкірих. Перша велика суттєва перемога вокізму сталася в Нью-Йорку у 2013 році у вигляді низки судових рішень проти політики проактивного поліціювання Нью-йоркського поліцейського департаменту, яке іноді називають «зупини та обшукай». Метод зупинки та обшуку виявився надзвичайно результативним щодо видалення з вулиць незаконної вогнепальної зброї та злочинців, які нею володіють, але тактика майже незмінно була націлена на молодих чорних чоловіків.

Це мало сенс для тих, хто вважав, що поліція повинна зосередити свої зусилля на районах з непропорційно великою часткою злочинів, учинених з використанням незаконної зброї. Але ще до завершення терміну повноважень мера Блумберга край проактивному поліціюванню поклала ліберальна резонансна справа. Наступного року, коли під час опору арешту був убитий Майкл Браун, чорношкірий з Фергюсона, штат Міссурі, антиполіцейські наративи вибухнули на національному рівні, й основні засоби масової інформації одностайно кричали, просуваючи ідею про те, що буцім Національна поліція розгорнула «геноцидну війну» проти чорношкірих і що телефонувати 911 – це пропозиція вбивати чорношкірих.

Це була брехня, звісно: кількість беззбройних чорношкірих американців, убитих поліцією, є невеликою, непропорційною порівняно з кількістю вбитих нею білих і незрівнянно меншою за кількість чорношкірих, убитих чорношкірими ж злочинцями. Але сама масштабність цієї безперервно повторюваної брехні перетворила її на широко відомий факт, якщо не на реальність. Якщо поліція справді складається із вбивць-расистів, як це часто зображувалося, скоротити фінансування поліцейських департаментів і відділів дійсно мало сенс.

До літа 2020 року тема поліцейських-расистів обговорювалась на національну рівні, й завдяки цьому ліві кандидати, які закликали до скасування поліцейських управлінь, почали вигравати на демократичних праймеріз. Через місяць після вбивства Джорджа Флойда міська рада Міннеаполіса взагалі було проголосувала 9 голосами проти 3 за повну ліквідацію поліцейського департаменту, замінивши його агентством соціальних працівників.

Але хвиля боротьби з поліцейськими ще не досягла піку. У Міннеаполісі, коли кількість убивств збільшилася на 50 відсотків, а кількість випадків стрілянини у середмісті подвоїлася, мешканці міста мобілізувалися проти антиполіцейської кампанії міської ради. У Далласі міська рада вирішила найняти більше поліцейських. У Нью-Йорку прогресисти були шоковані, коли чорношкірий колишній поліцейський, що стояв на платформі захисту правопорядку, завдав удару прогресисту під час праймеріз мера Демократичної партії, здобувши вражаючі результати у районах чорного та латиноамериканського робочого класу. У день виборів минулого листопада кандидатка у депутати, соціалістка, що виступала за зняття фінансування поліції, і яка виграла праймеріз Демократичної партії в Буффало, програла загальні вибори, хоча вона була єдиною людиною у виборчому списку. У Міннеаполісі виборці рішуче відхилили пропозиції щодо ліквідації департаменту поліції. У дуже ліберальному Сіетлі виграв перегони фактично республіканський міський прокурор.

Відновлення поліцейської діяльності, яка так успішно знижувала рівень злочинності в 1990-х роках, швидко не відбудеться – надто багато було заподіяно правової шкоди, щоб зашкодити ефективній поліцейській роботі, а в багатьох містах залишаються на посаді ліві окружні прокурори, обрані наприкінці останнього десятиліття на виборах із низькою явкою, що зобов’язалися не садити злочинців до в’язниці. Але 30-відсоткове зростання кількості вбивств у 2020 році – найбільше відтоді, відколи почали вестися такі записи, та сплеск насильницької злочинності майже в усіх великих містах наново порушили питання обмеження фінансування поліції.

Ці політичні битви навколо освіти та поліцейських явно сягають корінням давнього расового поділу Америки на чорних і білих. Але зараз змагання відбувається на зовсім іншому демографічному полі. Після 40 років історично високого рівня імміграції Сполучені Штати мають значно різноманітніший расовий склад, ніж це було, коли вбили Мартіна Лютера Кінга. Наплив іммігрантів з Мексики, Латинської Америки, Азії та Близького Сходу зменшив частку білого населення з більш ніж 85 відсотків до 65 відсотків; серед школярів «англо»-білі діти становлять менше половини.


Немає поширенішого припущення про демографічні показники в американській політиці, ніж те, що зменшення частки білого населення сприяє лівим. Це було слушно в 1960-х роках, коли один інтелектуал-прогресист проголосив білих «раком людської історії». Це було центральною тезою двох президентських заявок Джессі Джексона під час 80-х років, де він рекламував «веселкову коаліцію» чорношкірих, латиноамериканців та прогресивних білих виборців. Це була тема книги Майка Девіса, що захоплювався лівими ідеями, виданої 1986 року (і нещодавно перевиданої) «В’язні американської мрії», яка прогнозувала тріумф «чорного та латиноамериканського робітничого класу, чисельністю 50 мільйонів осіб» над американським імперіалізмом. Це стосується і сучасних авторів лівої орієнтації, які з ентузіазмом чекають тріумфу демографічної трансформації, штибу Стіва Філліпса («Коричневий – це новий білий»), та лібералів штибу Руя Тейшейри («Оптимістичний лівий»). Вокістський неологізм BIPOC (Black, Indigenous, People of Color – чорношкірі, корінні, кольорові люди) виник, щоб підкреслити приховану солідарність усіх не-білих, що незабаром стануть демографічною більшістю замість консервативних білих американців, кількість яких зменшується.

Цей аналіз є інтуїтивно переконливим. На початку 90-х років це також було помітно у палеоконсервативних колах; Пітер Брімелоу в «National Review» опублікував есе, де розповідалося, що на початку середини цього століття позиції Республіканської партії послабились аж до неактуальності на національному рівні. До певної міри було визнано: Каліфорнія, де розпочалися політичні кар’єри Річарда Ніксона та Рональда Рейгана, стала чітко однопартійним штатом, а інші штати рухаються в тому ж напрямі. Нова імміграція, схоже, зсунула США у багатьох питаннях у бік лівих. Звісно, будь-який «старомодний» консерватизм, укорінений у землі та традиції, включно з усім, що пов’язано з Півднем, зараз має меншу демографічну базу, до якої може апелювати.

Але це не стосується конкретних проблем, пов’язаних з вокізмом. Очевидним є те, що більшість азійських, латиноамериканських та інших не-білих іммігрантів з їхніми дітьми не надто вписуються в «чорно-білу» історію та очікуване обговорення історичних кривд, заподіяних білими американцями американцям чорношкірим. Переважна більшість із них прожила все своє американське життя після громадянської революції в державі, де расова дискримінація ретельно контролюється та вважається незаконною. Їхні предки і не володіли рабами, і не воювали, щоб покінчити з рабством. Їх нелегко змусити як почуватись винними перед чорношкірими за американське минуле, так і, попри великі зусилля університетських соціальних наук, вважати себе потерпілими.

Непередбачений аспект явища вокізму полягає в тому, що велика кількість нових іммігрантів або дітей нових іммігрантів можуть відіграти вирішальну роль у протидії йому. Оптимістичні аргументи, буцім «іммігранти – соціально консервативні», постійно лунають у середовищі проімміграційних республіканців протягом десятиліть (я ніколи не був одним з них), але ніхто не передбачив блискучий полемічний потенціал, що раз-у-раз появляється в нових американців, після того як вокізм потрапив у центр національного порядку денного. Будь-хто спостережливий знає, що такі відмінні за стилем та ідеологією письменники та активісти, як Енді Нго, Уеслі Янг, Зейд Джілані, Харміт Діллон, Сохраб Ахмарі та Мелісса Чен (можна вибрати дюжину навмання), важливі не лише тим, що можуть дати відсіч вокізму, але й тим, що їх прибуття на це поле бою було абсолютно неминучим. Звісно, можна було б указати на співставну кількість лівих і «тих, що прокинулись» серед недавніх іммігрантів, але порівняно з їхніми консервативними колегами вони не мають ані ваги, ані достатньої мотивації підтримувати рух, емоційно зосереджений на чорно-білих американцях.

Дійсно, якби хтось хотів створити рух, що виражав би інтереси американців азійського походження, йому було б важко увійти до порядку денного вокізму щодо правоохоронців та шкіл. Деякі наслідки війни з поліцейськими через так званих «надмірно репресованих» були передбачуваними: поліція відійде від активної діяльності, і злочинність зросте. Але ніхто не передбачав, що це обернеться сплеском злочинів проти азіатів. Провідні засоби масової інформації доклали чимало зусиль, щоб приховати найбільш важливі аспекти цієї тенденції. У розповідях про це незмінно згадується, що колишній президент Дональд Трамп називав Covid-19 «китайським вірусом», але не можна сказати, що злочинці, які вчиняли злочини ненависті, були прихильниками «білого Трампа». Здебільшого висвітлювався жахливий випадок, як білий чоловік убив кількох працівників-азіатів у масажному салоні; до вбивства представників інших рас, вочевидь, його спонукало відчуття сексуальної провини. Але реальність полягає в тому, що тим, що сприймається багатьма як відкритий сезон полювання на уразливих азіатських американців у наших містах, керує та ж само група, яка здійснює більшість американських вуличних злочинів.

Можна припустити, що американці азіатського походження це вже зрозуміли. Торік улітку New York Times Magazine писав про вбивство тайського дідуся в Сан-Франциско й цитував його зятя, який відвідував мітинги проти ненависті до азіатів у районі Затоки, щодо того, скільки людей там штовхали його або плювали на нього, і хто то був. Відповідь була: «Так, їх було багато, і завжди це були чорношкірі». Цього разу Times неохоче визнала, що злочини на ґрунті ненависті проти азіатів з «більшою імовірністю» вчиняються не-білими людьми. Колишній капітан поліції Окленд стверджує, що підозрюваними в антиазіатських злочинах ненависті виявляються майже виключно чорношкірі. У Нью-Йорку чорношкірі в шість разів частіше вчиняють злочини на ґрунті ненависті, ніж білі люди, і становлять половину підозрюваних в антиазіатських нападах. В усіх досить поширених відеозаписах таких атак, які показують соціальні медіа, винуватцями теж майже завжди є чорношкірі.

Напружені стосунки між цими групами мають коріння, яке систематично ще не досліджувалося, але було очевидним ще під час бойкоту расистської природи корейських продуктових магазинів у Брукліні в 1990 та в Лос-Анджелесі в 1992 р. Звісно, всі етнічні та расові групи потерпають від зростання злочинності, а мешканці чорних районів найбільше. Але за останній рік расових «розборок» сплеск антиазіатських злочинів на ґрунті ненависті, м’яко кажучи, ставить під сумнів розповіді «тих, що пробудилися» про розквіт «веселкової коаліції», яка намагається подолати домінування білих.


Усі на словах виступають проти злочинів на ґрунті ненависті, і потрібні певні дедуктивні міркування, щоб пов’язати кампанії лібералів проти проактивного поліціювання, реформу щодо застави, яка надає підозрюваним змогу уникнути ув’язнення, дії прогресистських окружних представників правосуддя, що вирішили зменшити кількість чорношкірих американців, ув’язнених за «незначні» правопорушення, та широкомасштабну війну проти поліцейських зі сплеском кримінальних нападів на уразливих громадян.

Проблема освіти є значно відвертішою. Протягом багатьох років прогресистські педагоги виступили проти стандартизованих вступних тестів (далі – SAT) як перешкоди для расової рівності. Вони нещодавно здобули кілька приголомшливих перемог: Університет Каліфорнії припинив використовувати SAT як засіб для відбору абітурієнтів, а сотні інших коледжів наслідували його приклад.

Використання SAT для оцінювання академічних успіхів не дискредитовано, бо тут не йдеться про рівність. Проблема цих тестів є політичною: стандартизовані результати іспитів досить чітко показують, яка фора надається чорношкірим студентам на конкурсах під час прийому в коледжі порівняно з білими й особливо азіатськими студентами. Часто результат демонструє невідповідність між рівнем підготовки абітурієнта та установою, при чому чорношкірі учні мають менш розвинені академічні навички, ніж їх однокласники, і часто пасуть у класі задніх. Відомо чимало випадків протидії з боку «тих, що прокинулись» спробам розповісти правду; так, професори, що помітили згадані факти і почали через це обурюватися, зазнали цькувань з боку лівих студентів, а згодом їх звільнили з робочих місць.

Але з погляду можливості розпалити невдоволення, суперечка щодо стандартизованих тестів для прийому в коледж, що триває вже п’ять років, поблякне перед битвами через їх використання для вступу в академічно більш вимогливі заклади вищої освіти і навчальні програми. Торік із расових міркувань використання студентських стандартизованих вступних тестів було скасовано або припинено у вищій школі Лоуел (Lowell) у Сан-Франциско, Бостонській латинській школі та у Вищій школі Томаса Джефферсона в Північній Вірджинії. Мер Нью-Йорка Білл де Блазіо безуспішно домагався повної заборони тестів для топових закладів вищої освіти, таких як легендарні Стуйвесантська (Stuyvesant) школа і Вища школа наук Бронкса, і все ще продовжує маневрувати, щоб скоротити відсоток студентів, допущених до цих закладів на підставі самих лише іспитів. Його обґрунтування полягає в тому, що тести не є достатньо різноманітними.

Не дивно, що азіатські батьки від Нью-Йорка до Каліфорнії почали політично та юридично мобілізуватися на боротьбу з тим, що цілком очевидно грає проти їхніх дітей. (У Сан-Франциско завдяки їхньому тиску принаймні тимчасово зберігаються іспити як критерій допуску в Лоуел).

Обравши боротьбу з екзаменами для вступу в ЗВО, демократичні політики, дотримуючись підручника «тих, що прокинулись», вирішили атакувати інституцію, життєво важливу для однієї з найбільш динамічних і успішних груп іммігрантів у країні. Уперше з моменту ухвалення імміграційного акту 1965 року масові організації азіатських батьків протистоять демократичним політикам.

Вей Ваг Чін, президент Альянсу китайських американських громадян, зауважила (в інтерв’ю в передачі Глена Лурі), що де Блазіо та інші демократи проводять свою кампанію проти закладів вищої освіти мовою представництва, стверджуючи, що студентські організації Вищої наукової школи Бронкса і Стуйвесантської школи не є «представниками» Нью-Йорка. (Колишній ректор нью-йоркської школи Річард Карранза пішов далі, вимагаючи в азіатських батьків відступити із погрожуючим формулюванням, що «жодна етнічна група не має власного доступу в ці школи»). У відповіді Чін наголосила на такому важливому моменті: діти, які складають важкі математичні та мовні іспити, не «представляють» нікого, крім себе. Вони навчались як особистості й іспити складають теж як особистості, що представляють не спільноту, а свої власні зусилля. Вона додала, що сім’я або громада студента можуть пишатися його досягненнями, і можна додати, що всі американці могли б відчувати гордість за ці неймовірно успішні навчальні заклади. Випускники Стуйвесантської школи, Вищої школи наук Бронкса та Бруклін Тех (Brooklyn Tech) здобули 14 особливих Нобелівських премій у науках – більше, ніж їх мають деякі країни. Висловлювання Вей Ваг Чін при цьому прямо суперечать расовому есенціалізму, який лежить у підґрунті вокізму.

Це питання є явно ширшим, ніж про іспити в обрані навчальні заклади, які знімають вершки з «урожаю» студентів. Існує загальнонаціональний рух за скасування перевірки успішності учнів і студентів. Каліфорнія, наслідуючи приклад Сан-Франциско, відсуває викладання алгебри до восьмих класів, що означає, що набагато менше учнів державних шкіл матимуть можливість вступити у вищі школи. Це має звузити потік студентів, які могли б продовжувати вивчати техніко-математичні спеціальності й інші точні науки у коледжі та робити свою кар’єру в цій галузі. Обґрунтуванням таких змін слугує постійне гасло «тих, що прокинулись» про «справедливість», після чого розпочинається лемент про те, що білих та азіатських студентів і без того забагато на поглиблених математичних курсах. Але, звісно, батьки обдарованих учнів хочуть, щоб їхні діти продовжували вдосконалюватись, долаючи ці освітні виклики, і вважають, що Америка в цілому неминуче постраждає, якщо буде інакше. Як сказав один каліфорнійський вчитель математики, «Я почуваюсь винним перед цими учнями. Ми відрізаємо учням ноги, щоб вони зрівнялися з тими, хто не впорався з математикою».

Але якщо нещодавня соціальна історія щось демонструє, то саме те, що батьки боротимуться за освіту своїх дітей запекліше, ніж практично за будь-яке інше питання. І по всій країні батьківські групи мобілізують і часто очолюють саме азіатські батьки. Оскільки шкільні питання стають найгарячішими серед політичних питань, стає очевидними, що проєкт «тих, що прокинулися» зі знищення освіти «заради просування справедливості» має не кращі перспективи, ніж щодо зменшення фінансування поліції.


Наймасовіше коаліцію проти білих залишають латиноамериканці, які становлять другу за розміром демографічну групу в Штатах. Тривалий час їх розглядали як основу будь-якої лівої «веселкової коаліції», і, безумовно, було чимало видатних лівих латиноамериканців в академічних закладах, щоб надати цій думці певну вагомість і достовірність. Але так не сталося. Латиноамериканці залишаються значною мірою прихильниками демократів на виборах, голосуючи приблизно на 60 відсотків більше за Байдена, ніж за Дональда Трампа. Але це – 16 відсотків від рівня 2016 року із Хілларі Клінтон, чудовий зсув.

Опитування показує, що латиноамериканці прихильно ставляться до руху «Життя чорних має значення» (Black Lives Matter, BLM), але віддають йому перевагу меншою мірою, ніж білі (питання ставилося тоді, коли підтримка BLM вважалася єдино можливою позицією для порядних людей). Латиноамериканці виступають проти репарацій та позбавлення поліції фінансування – основоположних компонентів ідеології вокізму – більш ніж у співвідношенні 2 : 1. Як нещодавно висловився Руй Тейшейра, який тривалий час був прихильником думки, що іспаномовні іммігранти були ключем до зміцнення демократичної більшості, нещодавно заявив: «Зрозуміло, що ця категорія виборців не має надто радикальних поглядів на природу американського суспільства та його очікуваного внутрішнього расизму й домінування білих». Інші зазначали, що латиноамериканців зараз ув’язнюють навіть рідше, ніж білих американців, і дедалі частіше вони працюють у правоохоронних органах.

Мало хто виокремлює конкретні проблеми, що потребують змін, хоча навряд чи «ті, що прокинулися» докладуть зусиль, спрямованих на збереження іспанської мови, а така термінологія, як звернення «латиноси», швидше схилить латиноамериканців до демократів. Чи може ця тенденція продовжити перетворення латиноамериканців на групу, політично аналогічну демократам Рейгана (тобто колишній демократичний виборчий округ робітників і середнього класу, який зараз голосує за GOP[3])? Це здається неймовірним, але ніхто не чекав, що кандидат може вдатись до таких жорстких заходів щодо прикордонного контролю, як Дональд Трамп, чому і сталося різке зростання голосів латиноамериканців.

Фундаментальна політична помилка вокізму полягає у тому, що його послідовники вирішили, буцім рух, який ґрунтується на боротьбі «проти білих», імовірно, буде популярним у нації, яка стає дедалі менш європейською за походженням. Іммігранти їхали до Америки з багатьох причин, але ненависть до «білого верховенства», ймовірно, для переважної більшості з них ніколи не була серед пріоритетів. Можна підкреслити, що багато хто з них високо цінує саме ті досягнення і здобутки, які «ті, що прокинулись» прагнуть зруйнувати: закон і порядок, кар’єрні перспективи, що відкриваються для талановитих, високий рівень розвитку науки й технологій та юридичних і культурних структур, які всі ці речі уможливлюють.

Спадає на гадку пасаж із книги Девіда Рейфа про Лос-Анджелес, написаної понад три десятиліття тому: на початку однієї глави Рейф описує щит з рекламою мексиканського пива, який згодом видно мало не в кожному мексиканському місті, де цей продукт рекламується як «білявка вищого класу», що має подвійний сенс. То була гра на прагненнях, покликана спонукати чоловіків з мексиканських маленьких міст перебратися до Мехіко або в кінцевому підсумку до Лос-Анджелеса, який є «найбільшою білявкою серед усіх».

Одне з найпровокаційніших пояснень причин, чому новий рух добивався викладання критичної расової теорії у початкових та середніх школах, майже збоку надав Уеслі Янг. Десь наприкінці 2000-х або на початку 2010-х років ліві подивилися на латиноамериканських іммігрантів і зрозуміли, що дійсно був досягнутий значний ступінь їх асиміляції: що латиноамериканський робітничий клас не втамовує спрагу у мутних марксистських ідеологіях, виплеканих в інкубаторах на факультетах університетських кафедр етнічних досліджень, і що наявність у нього реальних можливостей сприймається лівими як небезпека, що так само, як (за висловлюванням популярних серед лівих етнічних досліджень) ірландським та італійським іммігрантам «дозволили стати білими», те ж саме відбувається тепер з неєвропейськими іммігрантами. Отже, критична расова теорія розвивалася як своєрідна реакція, покликана долучити дітей шкільного віку з нових іммігрантів до своєрідного расового есенціалізму, щоб змусити їх зійти зі шляху асиміляції.

Припущення Янга співвідноситься з аргументом Еріка Кауфмана в «Білому зсуві» (Whiteshift[4]) – докладному та різнобічному дослідженні демографічних перетворень та еволюції расових відносин, що відбуватимуться на Заході. Рівень змішаних шлюбів між білими американцями та новими іммігрантами або їхніми дітьми є досить високим, і з часом межі «білих» розширятимуться – американці та інші європейці переважно більше не будуть цілковито білими, але матимуть певний зв’язок з білим походженням; вони визнаватимуть і відчуватимуть культурні зв’язки з традиційними героями своїх народів. Можливо, це надмірно оптимістична думка, але нещодавні американські вибори цьому зовсім не суперечать.


Що це означає для траєкторії вокізму? Схильні до оптимізму можуть побачити у цьому ознаки того, що рух вже досяг свого піку. Очевидно, що національний діалог перебуває не там, де він був улітку 2020 року. Ендрю Салліван нещодавно писав, як його підбадьорив міні-серіал HBO «Білий лотос», в якому відверті лиходії були двома студентами привілейованого коледжу із «тих, що прокинулись». Майже те ж саме можна сказати і про міні-серіал «Стілець» про американську жінку азіатського походження (у головній ролі та копродюсер Сандра О), що очолила кафедру англійської мови у коледжі на кшталт Вільямсу або Емхерсту; там антигероями теж виступають студенти штибу «червоногвардійців», які облудно звинувачують у «нацизмі» недисциплінованого професора, зображеного досить симпатичним. Чи вийшло б це в ефір у минулому році? «Нью-Йорк Таймс», що торік позбулася Барі Вайса та Джеймса Беннета, щоб заспокоїти співробітників «що прокинулися», раптом вистачило волі, щоб виділити певний обсяг на своїх шпальтах Джону Маквортеру (McWhorter), автору блискучої книги, що ворожо ставиться до вокізму.

Як відомо, іноді досить важко точно вгадати тенденції свого часу. Історики можуть пригадати чимало приватних листів освічених людей, написаних якраз напередодні мороку комунізму та нацизму, що запевняли одне одного, що найгірше вже, безумовно, минуло, тож, невдовзі життя покращиться. Тим не менш, мене вражає, що ліберальна еліта Америки починає бачити у вокізмі щось негідне. Про що насправді думає президент Єльського університету щодо його різноманіття, коли декани публічно погрожують студенту юридичного факультету за надсилання електронного листа, в якому він порівняв вокізм із пасткою, що вдає із себе затишний будинок.

Фактична кількість «тих, що прокинулись» залишається невеликою – можливо, близько 6 відсотків населення, за даними опитувань Дослідного центру П’ю щодо політичних настроїв американців. Більшість цих людей освічені, вони переважно білі й найбільшою мірою зосереджені в медіа та університетах. Але їх впливовості бракуватиме, щоб контролювати країну, якщо більшість мобілізується, щоб протистояти цьому явищу.


Подолання вокізму потребує реальної політичної волі та мужності, а також відповідного законодавства. Якоїсь миті цю ідею, буцім різні доходи і непропорційна різниця в досягненнях у різних рас самі по собі є достатнім доказом расової дискримінації, можна буде успішно подолати юридичними засобами, це теж можливо, оскільки виборці від Нью-Йорка до Буффало й Сіетла однозначно продемонстрували, що коли вокізму під час балотування хтось рішуче протистоїть, він програє. У громадській діяльності та під час голосування на виборах демографічні групи Америки, що зростають найшвидше, здебільшого проявляють байдужість або активну ворожість до політики «тих, що прокинулися». Якщо хвиля вокізму дійсно пішла на спад, через кілька років швидше над ним глузуватимуть, ніж він тріумфуватиме. Якщо ж ні, тривале панування Америки як відносно успішної країни завершиться.


[1] Ібрам Кенді – американський викладач, керівник Центру антирасистських досліджень, автор книги «Бути антирасистом» – прим. перекл.

[2] Від перекладача: під цією ідіомою розуміється спеціальне політичне повідомлення, адресоване лише певній демографічній групі, яке може зрозуміти лише вона.

[3] Республіканська партія –“Grand Old Party”.

[4] Іноді ця праця перекладається і як «Білий спад».

You may also like

Leave a Comment

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні