Ліва преса та блогосфера знайшли дуже зручного об’єкта для нападок – поміркований консерватизм, котрий чи не єдиний продовжує захищати справжню демократію та права і свободи людини, не пригноблені меншістю.

Навіть у вітчизняних лівих та лівоорієнтованих виданнях консерватизм не цураються тегати в одному рядку «Шовінізм, Консерватизм, Дискримінація», намагаючись спаплюжити ідеологію, котра закликає до здорового глузду та законності. Консерватизм легко обрати жертвою, бо він занадто ввічливий, раціональний та толерантний, щоб вступати у дискусію на рівні справжніх крайніх правих. Хоча це не заважає лівацьким силам називати «крайніми правими» консерваторів за патріотизм, національну ідентичність, чи навіть за такі «радикальні» з точки зору лівацьких активістів ідеї, як заклики до збільшення народжуваності, бо комусь здається, що це «дискримінуватиме права жінок на кар’єрний успіх». Самих жінок, звісно не запитують, а якщо відповідь жіночої більшості не влаштовуватиме – обізвуть «не достатньо прогресивними».

Консерватори не кричатимуть з піною навколо рота, не обзиватимуть поганими словами і не кинуть в опонента банкою з фарбою, як це роблять численні «прихильники прогресу», котрі псують витвори мистецтва в музеях. Помірковані консерватори взагалі намагаються нікого не звинувачувати, не констатувати реальних діагнозів, не вступати в запеклі дискусії.

На наших очах відбувся цікавий парадокс: ліві ліберали та «прогресисти», котрі кілька десятиліть тому були апологетами толерантності, сьогодні критикують і таврують опонентів без будь-яких оглядок навіть на логіку, не кажучи вже про повагу до іншої точки зору, між іншим, гарантованої батьками-засновниками лібералізму. Фраза, яку приписують Вольтеру «Я не згоден з жодним вашим словом, але готовий померти за ваше право це говорити», яка тривалий час була популярна серед лібералів, сьогодні виглядає як іронія.

Нинішні «прогресисти» борються за заборони, обмеження свободи слова, за збільшення банів у соцмережах того, що вони зі щоразу більшою мінливістю називають «мовою ненависті», котра щороку змінює свої рамки. Єдиними, хто продовжує поважати і слідувати цьому ліберальному гаслу, котре приписують Вольтеру, залишаються консерватори. – Доросла думка дорослих, вихованих і виважених людей, з освітою та життєвим досвідом.

Де-факто, нинішні консерватори залишилися останніми справжніми лібералами, котрі виступають за свободу слова, зібрань, совісті і поважають думку більшості. І як не парадоксально, обзивають іншу точку зору «популістичною», «праворадикальною» чи «нетолерантною» і нікому не нав’язують свою, «єдиноправильну, різноманітну» думку без жодної різноманітності.

Немає жодної успішної країни чи суспільства, де загальнонародного блага вдалося досягнути без моральної та відповідальної еліти. Чим швидше це зрозуміють українці – тим швидше в нас почнеться ефективне державне будівництво.

Однією з характерних рис консерватизму та, зрештою, й християнської демократії, є акцент на визначальній ролі еліти в житті суспільства. Але елітизм тут не повинен сприйматися як панування зажерливих багатіїв над трудящим народом, як це часто подається у лівацьких перекрученнях цієї раціональної та тверезої думки. Візьмемо прості збори класу, студентської групи, ОСББ чи робочого колективу і всюди й завжди будь-яка діяльність спрямована на загальне благо буде неможливою без ініціативної меншості, без лідерства. В масштабах громади чи держави це буде політична еліта, з якою українцям не завжди щастило, але не ми одні такі. Але без керівної ролі еліти, котра править за народним мандатом, неможливий розвиток ні держави, ні нації.

Для українців це є величезною проблемою, адже проблема якості української еліти є однією з найгостріших, хоча корені її криються у реальних пануючих цінностях українського народу, котрий з 1990-х живе за специфічними життєвими орієнтирами. Якщо особисте збагачення будь-якою ціною чи порушення закону є приводом для вихваляння і не зустрічає засудження з боку оточуючого середовища і навіть суспільства, то нема чого дивуватися, що кожна нова хвиля еліти буде такою ж самою, як і попередня.

Але в нашій державі вже існують осередки з принципово іншими цінностями, на базі котрих нова українська еліта може бути обрана до влади. Але щоб це сталося – необхідно, щоб виборці, котрі даватимуть владний мандат, обрали кандидатів, котрі обіцяють чесні правила для всіх, замість тих, які дали кульок гречки і привезли КАМаз щебеню на сільську вулицю.

Однією з найглибших проблем українського державотворення є те, що значна частина українців сприймає еліту як апріорі щось чуже і антинародне, вважаючи, що «глибинний народ» сам вирішить усі проблеми. Попри те, що такої думки можуть дотримуватися лише ті, хто ніколи нічого суспільно-важливого не робив, така ідея вже приводила до важких суспільних катастроф.

У грудні 1918 року соціалістично орієнтовані лідери УНР схвалили так званий «трудовий принцип», за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. Буржуазію було позбавлено виборчих прав, фактично викинувши еліти з процесу державотворення. Враховуючи катастрофічний рівень грамотності серед тогочасних селян, робітників та солдатів, загроза популізму тоді нависла над Україною навіть більша, аніж московсько-більшовицька навала.

Як наслідок, вже наступного місяця Директорія втрачає столицю України і виявляється нездатною організувати армію, оборону, подолати отаманщину і запровадити дисципліну і тд. А потім прийшли більшовики та запровадили репресії, голодомори та подальшу русифікацію. 100 років тому українці так не любили свої еліти, що змушені були плазувати перед чужими – значно гіршими.

Для консерваторів еліта є тим рушієм, що задає вектор розвитку завдяки своїй освіті, досвіду управління людьми та моральним якостям, базованими на відповідальності перед суспільством. Український історик Роман Лехнюк зазначає, що вихід зі становища, в якому опинилася Україна, полягає не у відкиданні еліт як таких, а у створенні умов, за яких зможе сформуватись якісно нова еліта з соціальними ліфтами, що функціонують не згідно з патерналістськими зв’язками, а за критерієм ефективності для суспільства.

Українцям варто пам’ятати, що власну державу важко здобути, але дуже легко втратити. Особливо  враховуючи, наших сусідів. Але власна, навіть недосконала, держава – завжди краща, аніж чужа. Хоча б тому, що українці завжди можуть примусити свою владу зважати на думку народу.

Автор: Валерій Майданюк

Серед популярних міфів про консерватизм, які поширюють опоненти цієї раціональної ідеології, вважається, нібито консерватори виступають проти змін і хотіли б усе повернути на сотні років назад, а ще краще – в епоху мамонтів.

Помилковість такої думки полягає в тому, що консерватизм не лише ніколи не заперечував змін, а лише наполягав на їхньому раціональному та обґрунтованому характері. Змінювати щось без потреби, заради самих змін, а ще гірше – імітувати зміни та вигадувати «інновації», котрі не несуть жодного сенсу, для консерватизму є гіршим, аніж взагалі не змінювати.

В нашій історії українські консервативні сили якраз виступали чи не найбільшими поборниками змін. А перебування України під владою інших держав перетворювало боротьбу за збереження українських національних традицій та ідентичності на справжню революційну, а подекуди й радикальну боротьбу, в якій консерватори були далеко попереду лібералів чи соціалістів.

Консерватори в Галичині боролися за виборчу реформу в Австро-Угорщині  та запровадження загального виборчого права, а не відстоювали застарілу дворянсько-елітарну систему. Гетьманат Павла Скоропадського за свої 7,5 місяців став справжнім драйвером реформ, в той час як соціалістична Центральна Рада за рік спромоглася видати лише 4 універсали.

В епоху незалежності консервативний Народний Рух був силою, котра боролася з зміни, в той час як саме комуністи хотіли законсервувати колоніальне становище української мови, культури та національного статусу відносно Ерефії. Ініціативи підвищення статусу української мови в 1990-ті, консервативні за своїм змістом, називали і «радикальними», і «екстремістськими» і якими завгодно. При тому, що якби консерватори виступали за відсутність змін, то мали б вимагати збереження панування російської мови в Україні та комуністичної партії, як це було раніше. Проте промотором революційних державотворчих процесів на зорі незалежності були саме українські національно-демократичні консерватори.

Консерватизм виступає за зміни, коли вони важливі та не обхідні, а не просто аби щось змінювати заради змін. В Україні внаслідок пануючих бюрократично-популістичних процедур, сформувалася система, за якою кожен новий керівник чи міністр, прийшовши на посаду намагалися щось «змінювати», щоб було видно, що щось робить. Зазвичай справа обмежувалася зміною назв, вивісок і «шапок» документів, хоча на це також йшло чимало грошей українських платників податків та людино-годин державних установ, котрі могли б цей час використати на ефективніше обслуговування потреб населення.

Таким чином Адміністрація президента України стала Секретаріатом Президента, а сьогодні зветься Офісом президента, але зовсім не змінилася за суттю своїх повноважень, незважаючи на зміни назв. Питання: навіщо тоді змінювати і витрачати на ці зміни народні гроші? Адже як казала «ікона» консерватизму Маргарет Тетчер: «Держава не має власних грошей, а лише гроші платників податків».

Консерватизм відстоює дійсно важливі для суспільства зміни і заперечує псевдозмінотоворчість, якою прикриваються ті, хто прагне змінити лише своє фінансове становище, і часто за чужий рахунок.

Автор: Валерій Майданюк