Для людини кінця ХІХ – початку ХХ століття християнські партії із майже повною інфраструктурою – власними професійними об’єднаннями, мережею благодійних та філантропських організацій, власною пресою, тісними стосунками із священиками на рівні приходів – стали певним замінником «втраченого світу» інститутів традиційних суспільств.
Європа ХІХ сторіччя радикально змінювалась. Індустріалізація та урбанізація руйнувала світ традиційних суспільств. Спосіб життя людини в доіндустріальну епоху кардинально відрізнявся від сьогоднішнього. Весь побут та будь-яка соціальна діяльність концентрувались у відносно невеликих колективах, де традиція та релігія відігравали важливу роль.
У традиційному суспільстві патерналістські зв’язки людини із громадою, гільдіями, церковним приходом та великими землевласниками створювали неформальні інститути соціальної стабільності. Зв’язок з цими інститутами був для людини гарантією стабільного існування її самої та її дітей. Свобода в цих умовах сприймалась не як можливість, а як загроза відлучення від соціальних інститутів.
Руйнування традиційного світу та послаблення зв’язку людини із традиційними інститутами тягнуло за собою для більшості людей відчуття покинутості, самотності та ностальгійної туги за «втраченим світом».
Для більшості цих людей модерні політичні ідеології були чужими, або ж незрозумілими. Власне поява християнських партій була однією із ознак кризи ліберально-консервативної парадигми ХІХ сторіччя. В політику приходили нові групи, яких не задовольняли старі ідеї.
Лібералізм із його апеляцією до свободи та закликом до відмови від патерналістських інститутів був занадто радикальним. Ліберальна повага до індивідуалізму йшла всупереч християнській соборності. Довгі парламентські процедури та повага до закону, здавалось, є лише ширмою, яка приховує егоїстичні інтереси кількох осіб.
Від соціалізму християнські партії відділяли ставлення до релігії – практично всі течії соціалізму ставали атеїстичними. Заклик соціалістів до створення радикально нового ладу йшов всупереч «екзистенційній ностальгії» про втрачений традиційний світ. Наприкінці ХІХ сторіччя практично в усіх європейських країнах – від Лісабону та Лондону до Санкт-Петербургу та Бухаресту – виникли окремі групи християнських соціалістів. Проте ці групи були вкрай невпливовими та не змогли стати основою масового руху.
Здавалось, що природним прихистком для цих людей має стати консерватизм. Проте, як показала практика, консерватизм зміг абсорбувати ці настрої лише в тих країнах де парламенти грали помітну роль. В цих країнах консервативні партії, намагаючись розшити базу підтримки, апелювали до простих громадян і так чи інакше захищали його інтереси. Класичним прикладом такої практики є діяльність консервативної партії Британії.
У більшості ж країн Європи консерватизм кристалізувався навколо правлячих династій та домінуючих соціальних верств. Консерватизм із аристократичною зверхністю ставився до настроїв великих мас, сприймаючи їх плебейськими та низькими. Поступове збільшення прав парламентів та розширення виборчого права призвело до утворення величезних електоральних груп, для яких був чужим і лібералізм великого капіталу, і «безбожно-космополітичний» соціалізм, і консерватизм аристократичних кіл.
Саме спираючись на такі настрої великих мас, починають виникати перші християнські партії ХІХ століття.
В Бельгії у 1869 році виникає «Католицька партія». У 1870 році у Німеччині утворюється «Антиліберальна партія», згодом перейменована в партію «Центр». У Нідерландах у 1879 році остаточно формується «Антиреволюційна партія». В 189 1893 році в Австрії створюється «Християнсько-соціальна партія».
Апеляція до релігії виявилась доволі успішною практикою. Протягом короткого часу християнські партії здобувають чималу електоральну підтримку. Позиції християнських партій укріплювало те, що з часом діячі цих партій починають створювати християнські профспілки, молодіжні об’єднання та численні християнські допомогові комітети. Саме соціальна робота партій сприяє тому, що електорат християнських партій виявився найбільш консолідованим та намагніченим. Незважаючи на релігійність та стихійний монархізм, стосунки християнських партій із церковними інститутами та монархіями не були партнерськими.
Зокрема в Нідерландах діячі Антиреволюційної партії увійшли в світоглядний конфлікт із ліберально налаштованим керівництвом кальвіністської церкви та врешті утворили власну церковну структуру.
В Австрії представник Християнсько-соціальної партії декілька разів вигравав вибори мера Відня, проте не отримував мандат від імператора, що призводило до фактичного анулювання результатів муніципальних виборів.
В новоутвореній Німецькій імперії канцлер Отто Бісмарк, вважаючи, що мешканці імперії мають бути передовсім німцями, а лише потім католиками, починає так звану «війну за культуру» (Kulturkampf). Культуркамф був спрямований на послаблення католицьких спільнот. Проте культуркампф ще більше консолідував католицьку спільноту в Німеччині. Зокрема партія «Центр» посилює свою співпрацю з католицькими організаціями. Особливе значення мало укладання «Центром» союзу із партіями, які також були пов’язані із католицизмом: «Баварською народною партією» та «Католицькою народною партією» в Бадені. Консолідація католицьких кіл у Німецькій імперії фактично призвела до першої політичної поразки «залізного канцлера».
Ще більш складними були стосунки церковної ієрархії та християнських політичних рухів у суто католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії та Ірландії. Хоча, здавалось, саме тут існувала можливість для утворення потужних народних християнських рухів, проте в ХІХ столітті цього не сталось. Цей феномен пояснюються офіційною позицією католицької церкви. Римський престол довгий час засуджував участь католиків у політиці, вибори до парламентів та демократію в цілому. Ці явища вважались руйнівними та антиканонічними, а право на владу визнавалось лише за «даним Богом сувереном».
Наприклад, в Італії Римська курія офіційно виступала проти участі католиків у виборах до 1913 року. Діяльність багатьох товариств, які намагались примирити інтереси церкви та політичних сил,також не знаходила підтримки з боку кліру.
Лише з часу правління Римського Папи Льва ХІІІ (1878-1903) католицька церква починає поступово змінювати своє ставлення до політики. Лев ХІІІ в своїх енцикліках закликав католиків до активної соціальної діяльності для усунення соціальних перекосів та створення католицьких допомогових комітетів. Енцикліки Лева ХІІІ «Rerum Novarum»та «Graves de Communi Re» сформували так звану «соціальну доктрину католицької церкви». Католики почали активно формувати допомогові комітети, професійні спілки, сільські банки, кооперативи, молодіжні організації та корпоративну пресу. Значну увагу католицька церква почала приділяти створенню мережі недільних шкіл, що в умовах обмеженого доступу до освіти кінця ХІХ сторіччя мало вкрай важливе значення. Хоча папський престол і далі виступав проти створення католицьких партій, проте участь католиків у виборах вже не засуджувалась.
Саме внаслідок такої позиції римської курії в найбільш католицьких країнах християнські партії почали створюватись лише в ХХ столітті. Зокрема, всупереч позиції церковних ієрархів, католицький священик Луїджо Стурцо створює «Італійську народну партію».
У Франції, Ірландії, Польщі, Югославії, Іспанії, Чехословаччині та Португалії також утворюються християнські партії, проте занадто пізній початок створення цих партій та брак ініціативності у керівництва обумовив те, що ці партійне перетворились на потужні організації. Запізніле створення християнських партій найбільш негативно вплинуло на політичний розвиток піренейських країн. В силу релігійної специфіки політичної культури, саме християнські партії могли б виступити стабілізуючим чинником політичної системи. Проте внаслідок відсутності таких партій і Іспанія, і Португалія довго балансували між радикально лівими та крайньоправими силами, що й призвело до довготривалої доби політичних диктатур.
Автор: Костянтин Канішев
