Поки українська держава роками уникала системної роботи з історичною пам’яттю, Польща перетворила минуле на потужний інструмент зовнішньополітичного тиску. Про масштаб цієї асиметрії на засіданні Українського безпекового клубу (УБК) 29 червня у Києві розповів заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.
Інститут проти інституту: приголомшлива різниця
Цифри говорять самі за себе. Польський Інститут національної пам’яті — це 2,5 тисячі працівників і мінімальний бюджет 150 мільйонів доларів. Український інститут національної пам’яті — це 50 співробітниківі 1 мільйон доларів. Поляки методично працюють над цією темою вже понад 20 років, вибудувавши цілу систему збору фактів, підрахунків і документації.
Тиліщак чесно визнав: у цій гонці Україна не наздожене Польщу ніколи. І поставив питання, яке варто ставити частіше: чи доцільно фінансувати десятки археологічних розкопок, коли за ці кошти можна придбати 150 танків. У цьому — вся суть проблеми: держава, яка веде війну за виживання, не може дозволити собі розкіш «історичної гонки озброєнь» з країною, яка натомість системно інвестує в конструювання зручного минулого.
Культ жертовності як політична зброя
За словами Тиліщака, польська ідентичність базується на подвійному міфі: поляки — водночас найбільші герої і найбільші жертви Другої світової війни. Ця віктимізація, за прикладом єврейського досвіду, є ефективним інструментом для розв’язання цілком сучасних політичних завдань — включно з тиском на Україну. На тлі цього українська тема польсько-українського протистояння часів війни залишається практично невідомою широкому загалу — маргінальною темою, якою в Україні ніхто системно не займався.
Дипломатичні капітуляції під виглядом жестів доброї волі
Історія з пам’ятниками — яскрава ілюстрація того, як українська сторона роками йшла на поступки, не отримуючи взаємності. У 2003 році була домовленість про синхронне відкриття пам’ятника полякам у Павлівці та пам’ятника українцям у Сагрині, вбитим у 1944 році. Поляки свою частину угоди не виконали.
У 2009 році Варшава висунула нову умову: спочатку Україна відкриває пам’ятник «Орлятам» на Личаківському цвинтарі у Львові — і лише потім поляки відкриють пам’ятник у Сагрині. Львівський пам’ятник відкрили за участі президентів. Сагринський — ні. Польський президент туди просто не приїхав.
Коли Україна нарешті перестала «прогинатися»
Ситуація загострилася після ухвалення в Польщі у 2016 році закону про «бандеризм», услід за яким зруйнували близько півтора десятка пам’ятників УПА. Вперше за багато років Україна відповіла не мовчазною поступливістю, а конкретною дією — неформальним мораторієм на польські пошукові та ексгумаційні роботи. За визнанням самого Тиліщака, для польських еліт, звиклих «нагинати» українських партнерів, це стало справжньою несподіванкою.
Цифра, яка стала зброєю
Окремо історик звернув увагу на цифру 100 тисяч польських жертв Волинської трагедії, яку регулярно озвучує польська сторона. За його словами, вона є усною оцінкою, не підтвердженою ні документально, ні фактично, тобто — завищеною. Більш того, значна частина ексгумаційних експедицій, які проводить польський ІНП в Україні, здійснюється не заради вшанування, а в рамках кримінального провадження за фактом звинувачення УПА в геноциді — тобто як інструмент юридичного тиску, а не історичної справедливості.
Що далі
Позиція Тиліщака чітка: єдиний прийнятний шлях — взаємне визнання провини й пробачення з обох сторін, оскільки воєнні злочини під час протистояння чинили і поляки, і українці. Але для того, щоб цей діалог був рівноправним, а не черговою капітуляцією перед добре фінансованою польською машиною історичної пам’яті, Україні доведеться зрештою визнати: ігнорування власної історичної політики — це вже не нейтралітет, а програш за замовчуванням.
