Коли ви запитаєте у будь-якого росіянина, який підтримує війну, навіщо його країна напала на Україну, він вам не зможе дати однозначної відповіді. Ймовірно, ви навіть можете почути про масонів, рептилоїдів, анунаків та інших представників земного та позаземного буття. Більш приземлені пробелькочуть щось про небезпеку розширення НАТО, нацистів та, звісно, про захист традиційних цінностей. У своїй промові від 24 лютого 2022 року Путін, серед іншого, говорив таке: «Та й, власне, до останнього часу не припинялися спроби використати нас у власних інтересах, руйнувати наші традиційні цінності й нав’язати нам свої псевдоцінності, які роз’їдали б нас, наш народ зсередини, ті установки, які вони вже агресивно насаджують у своїх країнах і які безпосередньо ведуть до деградації та виродження, оскільки суперечать самій природі людини. Цьому не бути, ніколи й нікому цього не вдавалося. Не вдасться й зараз».

Багато хто порівнює цю промову з виступом Гітлера в Райхстазі 1 вересня 1939 року, а сам режим, який сформувався в РФ, з нацистським режимом Гітлерівської Німеччини. І дійсно, обидва виступи мають чимало спільного. Варто замінити «Данциг» на «Донбас», «поляків» на «українців», і ви не зможете відрізнити одну промову від іншої. Виступи настільки схожі, що стає цілком зрозуміло, ким і чим надихався спічрайтер Путіна. Маркери однакові: запевнення у миролюбстві, зображення жертви агресором, апеляція до історії тощо. Але от у промові Гітлера ви не знайдете нічого про захист так званих традиційних цінностей. І це саме те, що багато в чому відрізняє сучасний режим РФ від Гітлерівської Німеччини.

Свого часу нацистська ідеологія вважалася футуристичною, динамічною та революційною — вона будувалася на расовій теорії, біології та соціал-дарвінізмі. Її творці відкидали стару християнську мораль, вважаючи її «слабкістю»; путінська Росія вигадала свій власний, абсолютно унікальний конструкт — консерватизм як зброю масового ураження. Це суто російський ідеологічний новотвір нашого часу. Кремль зрозумів просту істину: у ХХІ столітті ти не можеш продавати людям«Західного світу» мертвий комунізм або маргіналізований фашизм. Зате на Заході є мільйони людей (консерватори, релігійні громади, противники ліберального прогресивізму), які почуваються самотніми й розгубленими в сучасному світі. Росія створила для них «ідеологічний офшор».

Ця концепція не сформувалася миттєво. Як і будь-яка ідеологія, вона пройшла певні етапи свого становлення, опинилася під жорнами часу, довго варилася в головах так званої Російської інтелігенції й зрештою підганялася під потреби режиму.

Путін приходив до влади як ефективний ліберальний лідер, поборник демократичних цінностей, альтернатива комуністам, які на той час були в РФ все ще популярні. Згодом ліберальний ефективний лідер поступово, але наполегливо перетворюється просто в «ефективного лідера», приставка «ліберальний» зникає. Образ змінюється.

В інтерв’ю німецьким телеканалам «ARD» та «ZDF» від 5 травня 2005 року Путін відверто захоплюється радянським минулим, називає розпад союзу помилкою, але, втім, каже таке: «А що стосується того, як будував свою політику Радянський Союз щодо своїх найближчих сусідів та своїх союзників, то тут немає нічого дивного. Він будував її за своїм образом і подобою, а це була відома система — система, яка, на жаль для нашого народу, не була побудована на демократичних принципах. Але такими були реалії того часу, так само як реалією була й колоніальна політика досить великої кількості країн Європи… Абсолютно неможливо повернути Росію в колишні часи. Ніхто цього не хоче й не збирається робити… Перетворення початку 90-х років усе-таки звільнили країну від монопольної влади однієї політичної сили. По суті, це перший крок до свободи, до демократії. І, звісно, це дає нам шанс будувати відносини як нормальної цивілізованої європейської нації з усіма нашими сусідами в Європі та у світі. І найголовніший результат цих змін — це результат зміни внутрішньої якості російського суспільства».

Дослідники зазначають, що глобальний злам відбувся під час мітингів на Болотній у 2012 році; інші стверджують, що після вторгнення до Грузії і відчуження частини її територій у 2008 році. Однак варто зауважити, що процес формування консервативної концепції в Росії почався раніше. Наприклад, у посланні до Федеральних зборів від 10 травня 2006 року Путін вже цитував Івана Ільїна — відомого російського філософа й апологета консерватизму:«Відомий російський мислитель Іван Ільїн, розмірковуючи про базові принципи, на яких має міцно стояти російська держава, зазначав, що солдат — це звання високе й почесне. І що “він уособлює всеросійську народну єдність, російську державну волю, силу та честь»». Раніше, в жовтні 2005 року, Путін перепоховав останки Ільїна у Москві власним коштом.

Для контексту: Іван Олександрович Ільїн (1883–1954) — це російський філософ, правознавець та публіцист. У 1922 році більшовики вислали за кордон його та ще понад сотню інтелектуалів на так званому «філософському пароплаві». Опинившись в еміграції, Ільїн став одним із головних ідеологів Білого руху, але зі специфічним, радикальним ухилом. Він щиро вважав, що західна демократія — це зло, слабкість і шлях до хаосу, а більшовизм можна здолати лише ще жорстокішою, тоталітарною силою. У 1928 році він опублікував статтю «Про фашизм», де відкрито хвалив Муссоліні за те, що той «зупинив ліву загрозу». Фашизм для нього був «здоровим проявом» національного духу. У 1933 році, після приходу нацистів до влади, Ільїн пише статтю «Націонал-соціалізм. Новий дух», в якій закликає не судити Гітлера за єврейські погроми, а зрозуміти його «велику місію». Він писав: «Що зробив Гітлер? Він зупинив процес більшовизації в Німеччині і цим зробив найбільшу послугу всій Європі». Згодом у нього виникли розбіжності з гестапо через його автономність, і він утік до Швейцарії, але від своїх ідей не відмовився. Після Другої світової війни Ільїн написав збірку статей, де давав інструкції для майбутньої Росії після падіння комунізму. Його рецепт був простий: жодних демократичних виборів, Росії потрібен одноосібний вождь, жорстока диктатура, тотальний контроль держави за суспільством і культ армії.

Саме цитатою Ільїна Путін закінчив сумнозвісну промову від 30 вересня 2022 року, присвячену анексії українських територій:«І хочу завершити свій виступ словами справжнього патріота Івана Олександровича Ільїна: “Якщо я вважаю своєю Батьківщиною Росію, то це означає, що я по-російськи люблю, споглядаю й думаю, по-російськи співаю й говорю; що я вірю в духовні сили російського народу. Його дух — мій дух; його доля — моя доля; його страждання — моє горе; його розквіт — моя радість»».

 Тобто цю любов, дитяче захоплення російським шовінізмом, Путін проніс від початку своєї каденції, від 2000-х і аж до 2020-х років. І поки преса демонструвала картинку ліберального ефективного лідера, а нафтові долари текли до бюджету РФ, Путін читав Ільїна і захоплювався, наприклад, такими тезами: «Український сепаратизм є явищем штучним, позбавленим реальних підстав. Він виник із честолюбства ватажків та міжнародної завойовницької інтриги. Відокремившись, ця держава прирікає саму себе на завоювання та розграбування іноземцями. Малоросія та Великоросія пов’язані воєдино вірою, племенем, історичною долею, географічним положенням, господарством, культурою та політикою. Іноземці, які готують розчленування, мають пам’ятати, що вони оголошують цим усій Росії вікову боротьбу. Не буде миру та господарського розквіту на сході за такого розчленування. Росія перетвориться на джерело громадянських та міжнародних війн на віки».

Проте глобальний злам усе ж відбувся після 2012 року. Не в свідомості Путіна чи політичних еліт Росії, бо як ми з’ясували, вже на той час вектор було обрано. Скоріше у темпах реалізації цього вектора і у деяких його деталях.Коли взимку 2011–2012 років стотисячні натовпи освіченого середнього класу вийшли на Болотну площу та проспект Сахарова в Москві з гаслами за чесні вибори, у Кремлі стався тектонічний зсув. Путін побачив у цих ситих, європеїзованих містянах із новими айфонами смертельну загрозу. Прогресивний, ліберальний шлях розвитку, який імітували в «нульових», раптово виявився небезпечним для самого виживання режиму. Великим містам вирішили протиставити так звану «глибинну Росію» — консервативну, патріархальну, релігійну провінцію, робочий клас оборонних заводів і, звісно, слухняний апарат РПЦ.

Саме в цей момент бренд «традиційних цінностей» стає головною зброєю внутрішньої війни. У своїх промовах після повернення в президентське крісло у 2012 році Путін починає відкрито та агресивно атакувати Захід. Він більше не згадує про європейські та демократичні цінності. Кремль таврує Захід як «безплідний і безстатевий», що відмовився від своїх християнських коренів, а Росію проголошує єдиним месіанським рятівником людської моралі.

Тоді ж створюється так званий Ізборський клуб — апофеоз злиття всіх консервативних радикалів:від Дугіна та Проханова до шовіністичного економіста Глазьєва. Клуб створили одразу після Болотної площі під патронатом Кремля. Це було офіційне замовлення влади на конструювання «антизахідної ідеології».У 2013 році цей розворот отримує своє перше законодавче м’ясо — ухвалюється закон про заборону «гей-пропаганди».

Так народився той самий «ідеологічний офшор».  Російський консерватизм остаточно перетворився на франшизу. Кремль почав свідомо інвестувати мільйони у фінансування ультраправих партій Європи, релігійних конгресів та консервативних блогерів. Західному обивателю продавали ефектну обгортку: Росію як «останній бастіон» віри, міцної родини та традиційного ладу.

Проте правда в тому, що цей «бастіон» збудований із пап’є-маше.

Бастіон із пап’є-маше

Для початку з’ясуємо, що ж таке насправді — ті традиційні цінності. 9 листопада 2022 року Путін підписав Указ № 809 «Про затвердження Основ державної політики щодо збереження та зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей». Це, по суті, перший документ, у якому Кремль спробував кодифікувати свою концепцію юридично без звичного пафосу та вотебаутизму. У пунктах 4 та 5 цього указу йдеться: «Традиційні цінності — це моральні орієнтири, що формують світогляд громадян Росії, передаються від покоління до покоління, лежать в основі загальноросійської громадянської ідентичності та єдиного культурного простору країни, зміцнюють громадянську єдність, знайшли своє унікальне, самобутнє вираження в духовному, історичному та культурному розвитку багатонаціонального народу Росії. До традиційних цінностей належать: життя, гідність, права і свободи людини, патріотизм, громадянськість, служіння Вітчизні та відповідальність за її долю, високі моральні ідеали, міцна сім’я, творча праця, пріоритет духовного над матеріальним, гуманізм, милосердя, справедливість, колективізм, взаємодопомога та взаємоповага, історична пам’ять і спадкоємність поколінь, єдність народів Росії».

Звучить пречудово. Життя, гуманізм — який, до речі, є основою сучасного ліберального західного суспільства, справедливість, милосердя; практично Едем на землі. Але правда в тому, що закон про «милосердя», «гуманізм» та «справедливість» підписувала та ж рука, яка підписувала, наприклад, наказ про відчуження територій у сусідньої держави. І справа навіть не у територіях; справа в тому, що за клаптики землі людина, яка проголошує своєю традиційною цінністю гуманізм і життя, відправила у «м’ясорубку» понад мільйон співгромадян. Як то кажуть, будь-яке життя цінне, але деяке цінніше за інше.

Про інші цінності Російської Федерації ми навіть не будемо говорити. Краще за нас скаже статистика.

• Насамперед сім’я. У 2024 році в РФ на 880 тисяч зареєстрованих шлюбів припало 644,5 тисячі розлучень. Тобто співвідношення розлучень до шлюбів становило 73,2% (іншими словами, на кожні 10 нових сімей припадає понад 7 тих, що розпалися). Цікаво, що у 2020 році ситуація була ідентичною: на 770,8 тисячі шлюбів припадало 564 тисячі розлучень — ті самі 73,2%. Напевно, це і є «стабільність», про яку так любить говорити Путін.

Для порівняння: в Україні у 2024 році було зареєстровано 150,2 тисячі шлюбів та 34,2 тисячі розлучень — співвідношення розлучень до шлюбів становило 22,8%. У США за аналогічний період на приблизно 2,4 млн шлюбів припадало майже 1 млн розлучень (41,2%), а в країнах ЄС на приблизно 1,7 млн 700 тис. (41,1%).

• Встановити кількість правопорушень у сфері побутових відносин у РФ доволі важко через те, що у 2017 році своєю рукою «гуманіст» Путін підписав законопроєкт, який переводить побутове насильство з кримінальної в адміністративну площину. Однак, згідно з офіційним звітом Росії для ООН, у 2024 році 963 жінки загинули від домашнього насильства— половина від усіх умисних вбивств жінок. Водночас відповідно до даних «Forbes» на  «Всероссийский телефон доверия для женщин» за 2025  рік надійшло майже 24 тис. звернень; організація повідомляє, що у 70% випадків жінки терплять насильство регулярно, а кожна п’ята є жертвою понад 10 років. У цьому контексті красномовна цитата голови комітету Держдуми з питань захисту сім’ї, яка заявила, що криміналізація  домашнього насильства може зруйнувати так званий інститут сім’ї: «Треба нам подумати, як це позначиться на інституті сім’ї — чи зміцнить це інститут сім’ї, чи дійсно стане тією нормою, яка раз і назавжди поставить заслін на шляху домашнього насильства, чи це ще більше вплине на те, що у нас інститут сім’ї і так руїнізований, 8 із 10 розлучень, і що це буде ще один удар по інституту сім’ї».

Тут коментарі будуть зайвими.

• Станом на 1 січня 2025 року у Росії налічувалося 340 055 дітей-сиріт (1,14%) від загальної кількості дітей.  Більшість із них — соціальні сироти, тобто діти, які були залишені батьками добровільно або примусово через рішення суду. До прикладу: впродовж 2024 року було зареєстровано 39 583 дитини-сироти, із них 26 594 соціальні сироти (67,2%). За оцінками російських дитячих омбудсменів, кількість соціальних сиріт в РФ сягає загалом 70-80% (приблизно 270-290тис.) Попри те, що Росія трактує такі цифри як безсумнівний успіх і декларує зменшення порівняно з минулими роками, цифри втім залишаються невтішними: на тисячу дітей у РФ припадає приблизно 10 соціальних сиріт. Цей показник один із найвищих серед розвинених країн.
• Близько 30% усіх сімей у РФ з неповнолітніми дітьми є неповними, тобто дитину виховує лише один із батьків. Станом на 2023 рік у Росії налічувалося понад 15,5 млн сімей, з яких 5 млн були неповними.
•  За даними МВС РФ, у 2023 році під час Великодня,одного з найбільших християнських свят, храми в Росії відвідали 2,8 млн людей, що становить приблизно (1,9%) від загального населення. Водночасу США 21% парафіян відвідують храми щотижня, в Україні 12% серед православних і 43% серед католиків, у Польщі 41%.
• Станом на 2024 рік в РФ було зафіксовано більш ніж 1,7 млн випадків захворювань на ВІЛ; понад 1% дорослого населення в РФ є ВІЛ-інфікованим (приблизно 1 250 000 людей). Цей показник найвищий у Європі.
• За офіційними даними, загальна кількість громадян, які регулярно вживають наркотики в РФ, становить близько 1,2–1,3 мільйона осіб — це лише зафіксований моніторинговий мінімум. Незалежні медичні оцінки та експертні доповіді , зокрема озвучені в профільних комітетах, вказують на те, що реальне число людей, знайомих із наркотиками, сягає від 5 до 6 мільйонів.  Ця статистика загалом одна з найнижчих у Європі, якщо рахувати у відсотковому співвідношенні до кількості населення. Але диявол тут криється в деталях: щороку від причин, безпосередньо пов’язаних із вживанням наркотиків (передозування, супутні хвороби), у Росії офіційно гине близько 8 тисяч людей (це приблизно 50 людей на 1 млн населення). І цей показник вищий за середній у Європі. Так, наприклад, в Україні за різними даними гине від 1 до 2 тис. (30-50 людей на 1 млн населення); у Франції — 900 (15 людей на 1 млн); у Німеччині — 2,5 тис (30 людей на 1 млн).
•  На кінець 2024 року у РФ під диспансерним наглядом перебували 908,1 тис. осіб з діагнозами алкоголізм або алкогольний психоз, що становить 671 особу на 100 тис. населення. Ці дані наводяться в аналізі офіційної статистики МОЗ РФ. У 2025 році кількість росіян, яким вперше в житті діагностували алкоголізм або алкогольний психоз, досягла 56,9 особи на 100 тисяч населення. Порівняно з 2024 роком, показник зріс приблизно на 30%, що стало найбільшим річним приростом за весь період спостережень.  При цьому експерти зазначають, що офіційна статистика суттєво недооцінює реальну кількість людей з алкогольною залежністю. Причини — небажання ставати на наркологічний облік, самолікування, лікування в приватних клініках, відсутність звернення по медичну допомогу тощо. Так, за різними даними, розлад, пов’язаний із вживанням алкоголю, мають близько 5–7% дорослого населення РФ (приблизно 7 млн громадян).  Цей відсоток вищий, ніж у США (6,3%) і більший, ніж середній у Європі.
• Відповідно до статистики Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC), за 2021 рік у Росії зафіксовано понад 10,2 тис. умисних убивств (приблизно 7 на 100 тис. населення). Цей показник більший, ніж у США (6 на 100 тис.), Україні (4 на 100 тис.), і в кілька разів перевищує середні показники в Європі.

Отже, давайте трішки підсумуємо. Насправді, багато говорити тут не треба — самі за себе кажуть наведені цифри. І це ми ще не наводили статистику самогубств, індексу корупції тощо, де російський Едем впевнено займає лідерські позиції, поступаючись лише африканським диктатурам.

Знаєте, Росія — це як той неблагополучний сусід з квартири напроти. Він б’є свою дружину, пиячить, зловживає наркотиками, а коли ти викликаєш поліцію, вона лише висловлює занепокоєння. І ти поступово звикаєш до цього сусідства. Живеш собі, заплющуючи очі на крики з квартири напроти, лише тихенько мрієш, щоб сусід не чіплявся до тебе. А він чіпляється. Іноді нібито і з добрими намірами: лагідно усміхаючись, небритий, немитий і нестрижений, він пропонує тобі випити пляшку. Іноді він навіть демонструє прагнення до розвитку. Кидає пити, бити дружину, починає ходити на роботу. І ти радієш за нього, дійсно радієш, бо це гарантує і тобі самому певний спокій. Домовляєшся з іншими сусідами, пропонуєш сходити до нарколога, психолога, налагодити стосунки в сім’ї. І він начебто і не проти… Але це триває недовго. Минає місяць, два, півроку, і він все одно повертається до стартових налаштувань. І знову з сусідньої квартири лунають крики. А ти за свої пропозиції ризикуєш отримати по пиці, бо, мовляв, він сам вирішить, як йому жити.

То що ж таке той консерватизм, який так припав до душі деяким західним елітам?  Право безкарно бити дружину, прикриваючись цитатами Ільїна, порожні золоті куполи церков у великодню ніч, алкоголізм, сирітство і СНІД.  Соціологічну статистику, на відміну від кордонів, танки посунути не в змозі.

Список використаних джерел:

1. Павлюк А. Скільки шлюбів і розлучень зареєстрували в Україні у 2024 році? Статистика від Мін’юсту // Українська правда. URL: https://life.pravda.com.ua/society/skilki-shlyubiv-i-rozluchen-zareyestruvali-v-ukrajini-u-2024-roci-min-yust-306197/ (Дата звернення: 20.07.2026).
2. Якубова Л. Іван Ільїн. Патріарх російського фашизму // Український тиждень. 2022. URL: https://tyzhden.ua/ivan-ilin-patriarkh-rosijskoho-fashyzmu/ (Дата звернення: 19.07.2026).
3. Академик Покровский: каждый сотый россиянин заражен ВИЧ-инфекцией // ТАСС. 2025. URL: https://tass.ru/obschestvo/25778065 (Дата звернення: 20.07.2026).
4. В Госдуме назвали ударом по семье закон о запрете домашнего насилия // Русская служба TheMoscowTimes. 2026. URL: https://ru.themoscowtimes.com/2026/07/09/v-gosdume-nazvali-udarom-po-seme-zakon-o-zaprete-domashnego-nasiliya-a200447 (Дата звернення: 20.07.2026).
5. В России начало расти число людей с алкогольной зависимостью // Коммерсантъ. URL: https://www.kommersant.ru/doc/8796023(Дата звернення: 20.07.2026).
6. Данные о посетивших храмы на Пасху в 2023 году // Информационно-аналитический центр «Сова».2023. URL: https://www.sova-center.ru/religion/news/how-many/2023/04/d47984/(Дата звернення: 20.07.2026).
7. Ильин И. А. Национал-социализм. Новый дух (1933) // Электронная библиотека RoyalLib. URL: https://royallib.com/book/ilin_ivan/natsionalsotsializm_1_noviy_duh.html (Дата звернення: 19.07.2026).
8. Ильин И. А. Основы борьбы за национальную Россию. Белград : Национально-Трудовой Союз Нового Поколения, 1938. 66 с.
9. Интервьюгерманским телеканалам АРД и ЦДФ5 мая 2005 года. URL: http://kremlin.ru/events/president/transcripts/22948 (Дата звернення: 19.07.2026).
10. Колесников А. Агония после смерти: Изборский клуб фактически начал трудиться над выработкой новой русской идеи // Новая газета. 2013. URL: https://novayagazeta.ru/articles/2013/01/11/53055-agoniya-posle-smerti (Дата звернення: 19.07.2026).
11. Мамиконян  О. В России зафиксировали рост домашнего насилия // ForbesLifeRussia. URL: https://www.forbes.ru/forbeslife/559762-v-rossii-zafiksirovali-rost-domasnego-nasilia(Дата звернення: 20.07.2026).
12. Модельный региональный план мероприятий (“дорожная карта”) по развитию системы помощи семьям, профилактике социального сиротства на 2026-2030 гг // Гарант. URL: https://base.garant.ru/414305462/ (Дата звернення: 20.07.2026).
13. Обращение Президента РоссийскойФедерации24 февраля 2022 года. URL: http://kremlin.ru/events/president/news/67843 (Дата звернення: 19.07.2026).
14. Осмоловская К. В 2024 году от домашнего насилия в России погибли почти 1000 женщин // Важные истории. 2025. URL: https://istories.media/news/2025/10/31/v-2024-godu-ot-domashnego-nasiliya-v-rossii-pogibli-pochti-1000-zhenshchin/(Дата звернення: 20.07.2026).
15. Официальный мониторинг количества граждан с наркотической зависимостью в РФ // Главное управление по контролю за оборотом наркотиков МВД РФ / Gubnews.URL: https://www.gubnews.ru/news_mvd.php?id=41555 (Дата звернення: 20.07.2026).
16. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 10 мая 2006 года. URL: http://kremlin.ru/events/president/transcripts/23577(Дата звернення: 19.07.2026).
17. Подписаниедоговоров о принятии ДНР, ЛНР, Запорожской и Херсонской областей в состав России30 сентября 2022 года URL: http://kremlin.ru/events/president/news/page/145 (Дата звернення: 19.07.2026).
18. Подсчитано, сколько в России матерей-одиночек. Банки.ру. 2024. URL: https://www.banki.ru/news/lenta/?id=11001673(Дата звернення: 20.07.2026).
19. Социальные последствия алкоголизма // Трезвый Мир. 2025. URL: https://trezvyi-mir.ru/pacientam/articles/sotsialnye_posledstviya_alkogolizma/(Дата звернення: 20.07.2026).
20. Статистика разводов в России в 2025 году: причины большого количества расторжения браков // Т—Ж. — URL: https://t-j.ru/stat-divorce/ (Дата звернення: 20.07.2026).
21. Ужвак П. , Николаева Р. Заболеваемость россиян алкоголизмом и алкогольным психозом выросла на треть // Важные истории. 2026. URL: https://istories.media/news/2026/04/16/zabolevaemost-rossiyan-alkogolizmom-i-alkogolnim-psikhozom-virosla-na-tret/(Дата звернення: 20.07.2026).
22. Указ Президента Российской Федерации от 09.11.2022 г. № 809 Об утверждении Основ государственной политики по сохранению и укреплению традиционных российских духовно-нравственных ценностей. URL: http://www.kremlin.ru/acts/bank/48502 (Дата звернення: 20.07.2026).
23. Eurostat Report: Since 1964, marriage rate in EU has more than halved, divorce rate has doubled // The Sofia Globe. 2026.URL: https://sofiaglobe.com/2026/03/22/eurostat-since-1964-marriage-rate-in-eu-has-more-than-halved-divorce-rate-has-doubled/ (Дата звернення: 20.07.2026).
24. Gina C. Gallup: Just 3 in 10 US adults regularly attend religious services // OSV News.2024. URL: https://www.osvnews.com/gallup-just-3-in-10-us-adults-regularly-attend-religious-services/ (Дата звернення: 20.07.2026).
25. Intentional homicides (per 100,000 people) — Country Comparison // The World Bank Data (UNODC). URL: https://data.worldbank.org/indicator/VC.IHR.PSRC.P5 (Дата звернення: 20.07.2026).
26. Krista K. Marriage-Divorce Ratio in the U.S.: Geographic Variation, 2024 // National Center for Family & Marriage Research BGSU. URL: https://www.bgsu.edu/ncfmr/resources/data/family-profiles/fp-25-32.html (Дата звернення: 20.07.2026).
27. Religious belief and national belonging in central and eastern Europe // Pew Research Center. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2017/05/10/religious-commitment-and-practices/ (Дата звернення: 20.07.2026).

Автор: Чорнобой Віталій

Є особливий різновид інтелектуального злочину, коли режим привласнює собі не територію і не ресурси, а саме поняття — виносить його з контексту багатовікової традиції думки, вихолощує зміст і повертає світові вже як зброю. Саме це сталося з категорією «консерватизм» у риториці кремлівської пропаганди останніх п’ятнадцяти років. Путінська Росія, яка веде найбільшу в Європі з часів Другої світової війни загарбницьку війну, зруйнувала тисячі храмів, цвинтарів і музеїв на окупованих територіях, депортувала десятки тисяч дітей і перетворила власне суспільство на замкнений військово-поліцейський організм, водночас наполегливо представляє себе світові як «останній бастіон» традиційних, консервативних, християнських цінностей. Ця підміна не є випадковою риторичною недбалістю — вона є свідомо сконструйованим ідеологічним продуктом, розрахованим на цілком конкретну аудиторію: розчаровану, втомлену від власного культурного релятивізму частину західних консервативних кіл, яка шукає опору поза межами власної цивілізації і, за браком переконливої альтернативи, готова прийняти муляж за оригінал.

Мета цього есе — не просто заперечити тезу Кремля, а розкласти її на складові й показати, що кожен із стовпів, на яких нібито тримається «російський консерватизм», за докладнішого розгляду виявляється своєю протилежністю. Ми звернемося до класичного канону консервативної думки — Едмунда Берка, Жозефа де Местра, Рассела Кірка, Майкла Оукшота, Роджера Скрутона, — щоб окреслити критерії, за якими взагалі можна судити про консервативність тієї чи іншої політичної практики. Далі ми простежимо історіографічну генеалогію путінської ідеологічної конструкції, покажемо, що в її основі лежить не спадкоємність традиції, а її неодноразовий розрив і довільна реконструкція, розглянемо релігійний вимір — інструменталізацію Російської православної церкви як апарату леґітимації агресії, — і, нарешті, зіставимо офіційний образ «традиційного суспільства» з реальними соціальними індикаторами. Останній розділ присвячено Україні як дійсному, хоч і драматично випробуваному носієві консервативно-християнської традиції на Сході Європи, а завершується есе аналізом того, чому саме західний консервативний дискурс виявився вразливим до цього міфу і що можна протиставити йому інтелектуально.

Розділ 1. Що таке консерватизм: критерії, а не косметика

Перш ніж говорити про фальшивий консерватизм, необхідно чітко визначити, що таке консерватизм справжній — інакше вся подальша критика ризикує перетворитися на суто риторичну вправу. Класична традиція, започаткована Едмундом Берком у його полеміці проти Французької революції, визначає консерватизм не як набір символів чи гасел, а як певний спосіб ставлення до суспільства: розуміння його як живого, історично вирощеного організму, який не можна перебудувати за єдиним раціональним планом, не зруйнувавши тканину зв’язків, звичаїв і взаємних зобов’язань між поколіннями. Берк наполягав на тому, що суспільний договір — це договір не лише між живими, а й між тими, хто живе, тими, хто вже помер, і тими, хто ще народиться; звідси випливає його знамените застереження проти будь-якої спроби одним ударом, іменем абстрактного ідеалу, скасувати накопичену мудрість інститутів.

Американський дослідник Рассел Кірк у своїй класичній праці «Консервативний розум» (The Conservative Mind, 1953) систематизував ці інтуїції у формі кількох канонів: віра в трансцендентний моральний порядок, прив’язаність до розмаїття й органічного розвитку суспільства проти уніфікуючого егалітаризму, переконання, що приватна власність і свобода нерозривно пов’язані, недовіра до софістів і раціоналістів, які обіцяють досягти утопії через концентрацію влади, і, що особливо важливо для нашої теми, — визнання того, що зміни необхідні, але вони мають бути органічними, поступовими, узгодженими з існуючим порядком, а не нав’язаними згори через насильство. Оксфордський філософ Майкл Оукшот у своєму нарисі «Раціоналізм у політиці» (Rationalism in Politics) додав до цього ще один критерій, який має вирішальне значення для нашого аналізу: консерватизм — це передусім дисципліна скромності, недовіра до великих ідеологічних проєктів переустрою людини й суспільства, готовність «плисти на морі, що не має ні берега, ні дна, ні гавані», користуючись наявними ресурсами традиції, а не намагаючись перекроїти саму природу спільноти під абстрактну схему. Британський філософ Роджер Скрутон у праці «Сенс консерватизму» (The Meaning of Conservatism) додає до цього переліку принцип «спадкоємності інституцій» і особливо наголошує на тому, що консерватизм за визначенням є ворожим до культу насильства й державного волюнтаризму, оскільки саме інститути громадянського суспільства, а не голий примус, є носіями традиції.

Якщо застосувати ці критерії — органічність, поступовість, скромність влади, недовіру до утопічного проєктування, повагу до інститутів громадянського суспільства і трансцендентного морального порядку, який стоїть вище за державу, — до практики путінського режиму, картина, яка вимальовується, є прямо протилежною задекларованій. Перед нами не збереження традиції, а її тотальна інструменталізація державою; не органічний розвиток, а серія революційних розривів; не скромність влади, а її безмежна концентрація; не повага до трансцендентного морального порядку, а підпорядкування релігії політичній доцільності. Іншими словами, за формальними критеріями класичної консервативної традиції путінізм є не консерватизмом, а його антитезою, замаскованою під консерватизм заради зовнішнього і внутрішнього споживання.

Розділ 2. Історіографія фальшивки: як конструювався образ «останнього бастіону»

Історик Марлен Ларюель, директор програми дослідження ілібералізму в Університеті Джорджа Вашингтона, у своїй фундаментальній праці «Ideology and Meaning-Making under the Putin Regime» (Stanford University Press) переконливо показує, що звернення Кремля до «консервативного» словника — явище відносно пізнє й тактичне, а не глибинно вкорінене. Вона простежує, як після протестів 2011–2012 років і, особливо, після анексії Криму 2014 року, кремлівські ідеологи почали цілеспрямовано конструювати консервативний наратив як «ідеологію найменшої вартості» — інструмент, який дозволяв мобілізувати внутрішню лояльність і водночас шукати союзників серед незадоволених елітами частин західних суспільств, не вимагаючи від держави жодних реальних інституційних змін чи обмежень власної влади. Це принципово відрізняється від органічного консерватизму: тут ідеологія не випливає з традиції, а конструюється апаратом пропаганди під конкретні тактичні завдання і за потреби легко змінює акценти — від імперського євразійства до православного традиціоналізму і назад.

Ключовою фігурою, яку кремлівська пропаганда намагається представити як «філософське підґрунтя» цього консерватизму, є російський емігрантський мислитель Іван Ільїн, чиї тексти президент Росії неодноразово цитував у програмних виступах. Дослідник Андреас Умланд, один із провідних західних фахівців з історії російського радикального консерватизму та неоєвразійства, у низці аналітичних робіт звертає увагу на те, що спадщина Ільїна, яку намагаються представити як консервативну класику, насправді є ідейно спорідненою з європейським фашизмом міжвоєнного періоду: Ільїн відкрито симпатизував Муссоліні та ранньому німецькому націонал-соціалізму, обстоював ідею духовно виправданої диктатури і органічної, ієрархічної, антидемократичної держави, яка мала б очистити Росію через примус. Використання такого автора як «духовного дороговказу» офіційної ідеології саме по собі демаскує заявлену спадкоємність: перед нами не тяглість православно-монархічної традиції XIX століття, а вибіркове й довільне цитування маргінальної постаті міжвоєнної еміграції, зручної тим, що вона поєднує релігійну риторику з виправданням авторитарного насильства.

Ще виразніше розрив із традицією проявляється в ідеології неоєвразійства, головним публічним речником якого є Александр Дугін. Попри намагання представити себе спадкоємцем слов’янофільства і класичного євразійства 1920–30-х років, дугінська конструкція є типовим прикладом того, що історик і філософ Умберто Еко в іншому контексті називав «вічним фашизмом» — еклектичною сумішшю антизахідного месіанізму, геополітичного детермінізму й культу «Великого простору», позбавленою внутрішньої теологічної й філософської послідовності класичного консерватизму. Український та західний історіографічний аналіз (зокрема праці істориків Тімоті Снайдера й Сергія Плохія) показує, що подібні конструкції з’являються не як продовження дореволюційної традиції, а як реакція на травму розпаду імперії — спроба посттравматичної свідомості компенсувати втрату статусу через міфологізовану «особливу цивілізаційну місію», яка щоразу вигадується заново під актуальні політичні потреби.

Історик Сергій Плохій у праці «Брама Європи» (The Gates of Europe) та в дослідженні «Російсько-українська війна» docments, як імперська свідомість неодноразово реконструювала власну генеалогію — від «Третього Риму» до «русского мира» — щоразу підганяючи історичний наратив під актуальні експансіоністські потреби, що є прямою протилежністю консервативного принципу органічної, ненав’язаної спадкоємності.

Розділ 3. Держава замість традиції: культ сили як анти-консерватизм

Одна з найбільш промовистих ознак підміни полягає в тому, що в путінській конструкції первинним суб’єктом і джерелом сенсу є не традиція, не церква, не сім’я і не громада, а держава — і насамперед її силові інститути. Класичний консерватизм, від Берка до Скрутона, завжди застерігав проти обожнення держави: держава для консерватора — необхідний, але службовий інструмент підтримання порядку, який сам підпорядкований вищому моральному закону і обмежений звичаєм, правом і інститутами громадянського суспільства. У путінській моделі відношення прямо протилежне: держава й особливо її репресивний апарат постають як самодостатнє джерело леґітимності, якому підпорядковані і церква, і сім’я, і «традиційні цінності», що перетворюються на функцію державної безпеки, а не на автономну духовну реальність.

Історик Тімоті Снайдер у книзі «Шлях до несвободи» (The Road to Unfreedom, 2018) описує цю логіку через поняття «політики вічності» (politics of eternity) — режиму, який замість лінійного історичного часу з його відповідальністю за майбутнє пропонує суспільству міф про постійну облогу з боку ворожого Заходу, міф, що виправдовує будь-яку концентрацію влади й будь-яке насильство як «оборонне» за визначенням. Це прямо суперечить консервативному розумінню часу як поступовості й наступності поколінь: замість плекання спадщини «політика вічності» експлуатує почуття загрози заради виправдання перманентної мобілізації. Публіцистка й історикиня Енн Епплбаум у праці «Сутінки демократії» (Twilight of Democracy, 2020) також показує, наскільки консервативна риторика в авторитарних і напівавторитарних режимах Центральної та Східної Європи часто слугує не збереженню реальних інститутів, а виправданню особистої влади елітних груп, що привласнили державу; путінська Росія є найбільш розвиненим і послідовним варіантом цієї логіки.

Культ сили, який лежить в основі путінської держави, суперечить консерватизму ще й тому, що консервативна традиція завжди мислила силу як засіб захисту усталеного порядку, а не як самоціль і не як інструмент експансії. Війна проти України, розв’язана під гаслами «захисту традиційних цінностей» і «денацифікації», демонструє протилежне: це агресивна війна на знищення сусідньої держави, супроводжувана масовими воєнними злочинами, депортацією дітей, руйнуванням цивільної інфраструктури, — тобто прямим і системним запереченням тих-таки традиційних моральних норм (заборона на вбивство невинних, повага до власності іншого, святість сім’ї, яку розлучають при депортації дітей), в ім’я яких начебто ведеться.

Консерватизм, який на практиці виправдовує геноцидальну риторику й масові злочини проти цивільного населення, перестає бути консерватизмом у будь-якому змістовному сенсі цього слова і перетворюється, за влучним визначенням, яке нерідко застосовують дослідники тоталітаризму, на форму реакційного радикалізму — ідеологію, що використовує консервативну лексику для реалізації цілком революційних, деструктивних цілей.

Розділ 4. Релігійний вимір: коли хрест стає прапором війни

Особливо вразливим місцем кремлівської конструкції є спроба представити Росію як оплот християнства, приречений захищати «духовні скрепи» від секулярного Заходу. Дійсність Російської православної церкви за патріаршества Кирила (Гундяєва) є прямим спростуванням цієї тези. Богослов Кирило Говорун, український православний священник і дослідник, автор праці «Політичні православ’я» (Political Orthodoxies, 2018), вводить у науковий обіг поняття «політичного гіперортодоксизму» — явища, за якого церковна інституція повністю зливається з державною ідеологією, підпорядковуючи власне богослов’я потребам леґітимації влади. Саме це відбувається з концепцією «русского мира», яку офіційно підтримав московський патріархат: ідея про існування особливої цивілізаційної спільноти, що потребує військового захисту й розширення кордонів, є не богословською, а геополітичною конструкцією, загорнутою в церковну термінологію.

Австрійська дослідниця Кристина Штекль, авторка праці «The Russian Orthodox Church and Human Rights» (2016) та співавторка досліджень постсекулярних конфліктів у Європі, документує, як московська патріархія системно використовує риторику захисту «традиційних цінностей» на міжнародних майданчиках — від Ради Європи до конференцій консервативних активістів у США, — вибудовуючи мережі впливу серед західних релігійних і політичних консерваторів задовго до повномасштабного вторгнення. Ця діяльність має виразно інструментальний, а не духовний характер: вона спрямована на формування коаліцій, лояльних Кремлю у питаннях геополітики, під приводом спільної позиції щодо сімейних цінностей. Дослідник Ніколай Мітрохін, багаторічний фахівець з історії Російської православної церкви, у своїх працях детально описує структурну залежність церковної ієрархії від спецслужб ще з радянських часів — залежність, яка не була подолана, а лише мімікрувала під нову риторику після розпаду СРСР.

Кульмінацією цього процесу стала відкрита підтримка патріархом Кирилом війни проти України, зокрема його проповіді, у яких загибель російських військових на полі бою прирівнювалася до жертовного подвигу, що «змиває всі гріхи». Це є прямим і разючим порушенням християнської етики в її класичному розумінні — етики, яка забороняє вбивство, картає гординю й агресію, вимагає покаяння, а не сакралізації насильства. Український релігієзнавець і правозахисник Мирослав Маринович, колишній політв’язень радянського табору і співзасновник Української Гельсінської групи, багаторазово наголошував у своїх публічних виступах і публіцистичних текстах на тому, що справжнє християнство і справжній консерватизм несумісні з ідеологією імперського реваншу, а спроба поєднати хрест із мілітаристською експансією є формою релігійного блюзнірства, здатного завдати релігії довгострокової репутаційної шкоди в очах молодих поколінь.

Реакцією значної частини світового православ’я стало дистанціювання: Вселенський патріархат у Константинополі, ряд помісних церков і численні богослови у відкритому листі «Декларація про вчення «русского мира»» (2022), підписаному понад сотнею православних теологів і науковців з усього світу, кваліфікували доктрину «русского мира» як єресь, що суперечить основам християнського віровчення. Цей документ є, ймовірно, найбільш вагомим інтелектуальним і богословським спростуванням тези про «духовний бастіон»: сама православна богословська спільнота визнала офіційну московську доктрину відхиленням від традиції, а не її захистом.

Розділ 5. Соціальна реальність проти рекламного образу

Образ «традиційного суспільства», який Кремль експортує на Захід, спирається на уявлення про міцну багатодітну родину, глибоку релігійність і високий рівень довіри між людьми. Соціальні індикатори, зафіксовані як міжнародними дослідницькими консорціумами (зокрема World Values Survey), так і незалежними російськими соціологами до згортання незалежної соціології в країні, малюють іншу картину. Рівень довіри між громадянами в Росії залишається одним із найнижчих серед європейських країн — довготривала спадщина радянського атомізованого суспільства, яку путінський режим не подолав, а поглибив через тотальне поширення доносительства, взаємної підозрілості й державного контролю над приватним життям. Дослідження домашнього насильства, проведені незалежними правозахисними організаціями до їхньої заборони, фіксували масштаб проблеми, який суттєво контрастує з риторикою «захисту сім’ї»: часткова декриміналізація домашнього насильства у 2017 році, яку підтримали структури, наближені до РПЦ, під приводом «невтручання держави у сімейні справи», є прикладом того, як консервативна лексика використовується не для зміцнення сім’ї, а для зняття з держави відповідальності за захист найвразливіших її членів.

Демографічна статистика так само спростовує образ квітучого традиційного суспільства: тривала депопуляція, високий рівень алкоголізації й пов’язаної з нею смертності серед чоловіків працездатного віку, один із найвищих у Європі показників розлучень — усе це фіксувалося офіційною російською статистикою задовго до війни і лише загострилося після 2022 року через масову еміграцію та бойові втрати. Соціолог і публіцист Сергій Медведєв, автор книги «Парк Красного Періоду» («Парк культуры», в англомовному виданні «The Return of the Russian Leviathan», 2020), описує сучасне російське суспільство як таке, що переживає не відродження традиції, а глибоку травматичну регресію — інфантилізацію громадянина, який делегує державі всю відповідальність за моральний вибір замість того, щоб, як того вимагає консервативна етика особистої відповідальності, самому бути носієм і охоронцем традиції в межах родини та громади.

Важливо підкреслити методологічну коректність цього аргументу: соціальні проблеми — не унікальна риса Росії, вони тією чи іншою мірою наявні в усіх суспільствах, і жодна поважна консервативна позиція не повинна перетворюватися на зверхнє глузування з чужих труднощів. Проблема полягає не в наявності соціальних вад самих по собі, а в разючому контрасті між пропагандистським образом «взірцевого традиційного суспільства» і задокументованою реальністю, а також, що найважливіше, у тому, що держава систематично блокує вільне громадянське обговорення цих проблем, забороняючи незалежну соціологію, правозахисні організації та журналістські розслідування — тобто саме ті інститути громадянського суспільства, які класичний консерватизм від Токвіля до Скрутона вважає незамінним засобом органічного самовиправлення традиції.

Розділ 6. Автентична альтернатива: Україна як спадкоємиця консервативно-християнської традиції

Якщо шукати на Сході Європи суспільство, яке дійсно, а не декларативно, втілює консервативні цінності в берківському розумінні — органічний розвиток інститутів, плюралізм громад, автономію церкви від держави, живу традицію самоврядування, — таким суспільством із набагато більшою підставою є Україна. Історик Ярослав Грицак у своїх працях з історії України неодноразово звертав увагу на глибоко вкорінену традицію громадського самоврядування — від козацької республіканської культури Запорізької Січі, з її виборністю старшини й практикою вічевих рішень, до магдебурзького права українських міст і кооперативного руху кінця ХІХ — початку ХХ століття. Ця традиція є структурно консервативною в класичному сенсі: вона передбачає розосередження влади, повагу до локальної автономії й недовіру до централізованого деспотизму — саме ті риси, яких, за визначенням дослідників російського самодержавства, історично бракувало політичній культурі Московії та її імперських спадкоємців.

Історикиня Наталя Яковенко у своїх дослідженнях ранньомодерної історії України показує, що українська культурна традиція формувалася на перетині кількох конфесійних і правових традицій — східного християнства, західного права, ренесансного гуманізму, — що зробило її органічно плюралістичною, тоді як московська традиція розвивалася в логіці єдиновладдя і поглинання автономних інститутів. Автокефалія Православної церкви України, отримана 2019 року, є в цьому сенсі не політичним епізодом, а відновленням давнішої традиції церковної автономії від державного центру, яка існувала в межах Київської митрополії задовго до підпорядкування її Московському патріархату у XVII столітті — тобто актом реставрації, а не революції, що є типово консервативним за своєю логікою жестом.

Водночас чесність вимагає визнати, що українське суспільство не є ідеальним втіленням консервативного ідеалу і переживає власні складні процеси секуляризації, урбанізації й культурних трансформацій, притаманні всій сучасній Європі. Але принципова відмінність полягає в іншому: український консерватизм, наскільки він існує, розвивається знизу, через добровільні об’єднання, парафії, волонтерські мережі, які під час повномасштабної війни продемонстрували вражаючу здатність до самоорганізації без наказу держави, — тоді як російський «консерватизм» конструюється й нав’язується згори, апаратом пропаганди, і слугує не громаді, а державі. Опір українського суспільства агресії, що спирається значною мірою саме на горизонтальні мережі довіри, взаємодопомоги й локальної ініціативи, є емпіричним підтвердженням тези консервативних теоретиків від Токвіля до Патнема про те, що життєздатність суспільства визначається не силою централізованої держави, а густотою його громадянських зв’язків.

Розділ 7. Чому Захід вразливий до міфу — і що йому протиставити

Залишається пояснити, чому частина західних консерваторів виявляється сприйнятливою до кремлівського наративу попри очевидну суперечність між офіційною риторикою і практикою режиму. Причина, на нашу думку, лежить не так у слабкості логічної аргументації Кремля, як у структурній кризі самого західного консервативного дискурсу. Значна частина консервативних кіл на Заході протягом останніх десятиліть відчуває себе програвшою культурну війну всередині власних суспільств — щодо питань сім’ї, релігії в публічному просторі, національної ідентичності, — і в цій ситуації фрустрації образ «сильної держави», яка нібито успішно захищає традиційні норми силовими методами, справляє спокусливе враження ефективної альтернативи. Це психологічний механізм проєкції: не Росія відповідає реальним критеріям консерватизму, а невдоволення власним суспільством створює попит на компенсаторний міф про існування десь «справжньої» твердині, і Кремль з готовністю цей попит задовольняє.

Дослідниця Енн Епплбаум у вже згаданій праці «Сутінки демократії», аналізуючи феномен, який вона називає «спокусою авторитаризму» серед частини сучасних правих інтелектуалів, показує, що ця спокуса живиться не аналізом фактів, а ностальгією за уявним «золотим віком» гомогенності й порядку, спроєктованим на зовнішнього актора, реальний стан справ у якому спостерігачі свідомо або несвідомо ігнорують.

Політолог Ендрю Вілсон у своїх дослідженнях інформаційних операцій Кремля документує конкретні механізми, через які ця спокуса підтримується інституційно: фінансування консервативних медіа й аналітичних центрів, організація конференцій і візитів, вибудовування особистих зв’язків із політиками й релігійними лідерами, готовими стати трансляторами наративу без критичної перевірки джерел.

Що можна протиставити цьому інтелектуально? Передусім — послідовне повернення до критеріальної, а не декоративної дискусії про консерватизм: питання має ставитися не «хто голосніше говорить про традицію», а «чиї інститути дійсно демонструють органічність, стриманість влади, повагу до автономії громади й підпорядкованість трансцендентному моральному закону». По-друге, необхідна систематична, підкріплена фактами і живими свідченнями просвітницька робота серед західної аудиторії, яка розвінчує конкретні механізми пропаганди, — саме такого роду роботі й присвячений цей конкурс есе. По-третє, важливо запропонувати Заходу не менш переконливий, ніж кремлівський, але правдивий образ автентичної традиції на Сході Європи — образ України, яка платить найвищу можливу ціну за захист власної, справді плюралістичної й органічно вкоріненої громадянської й духовної традиції від імперської уніфікації.

Висновки

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що застосування самих лише формальних критеріїв класичної консервативної традиції — органічності, поступовості, скромності влади, підпорядкованості держави трансцендентному моральному закону, автономії церкви й інститутів громадянського суспільства — демонструє глибоку і структурну невідповідність між офіційною риторикою путінського режиму і його реальною практикою. Історіографічний аналіз показує, що кремлівський «консерватизм» є пізнім тактичним конструктом, а не спадкоємцем безперервної традиції; аналіз державної практики виявляє культ сили й перманентну мобілізацію замість поступовості й стриманості; релігійний вимір демонструє інструменталізацію церкви заради леґітимації агресії, засуджену навіть значною частиною самої православної богословської спільноти; соціальні індикатори спростовують образ квітучого традиційного суспільства; і, нарешті, порівняльний аналіз показує, що саме Україна, з її традицією громадського самоврядування, конфесійного плюралізму й горизонтальної самоорганізації, є набагато переконливішим кандидатом на роль автентичного носія консервативно-християнської спадщини на Сході Європи.

Завдання, яке стоїть перед українськими й західними інтелектуалами, дослідниками і публічними діячами, — не просто спростувати кремлівську пропаганду в межах окремої полемічної статті, а системно, через академічні публікації, конференції, освітні програми й міжнародну співпрацю, повернути самому поняттю консерватизму його змістовну строгість, відібрану пропагандистською машиною. Лише тоді, коли слово знову означатиме те, що воно означало для Берка й Кірка, а не те, що зручно проголосити з кремлівської трибуни, західне суспільство отримає надійний інструмент для розпізнавання підробки — і водночас відкриє для себе справжнього союзника в особі України, яка вже понад десятиліття захищає зі зброєю в руках не абстрактну геополітичну конструкцію, а цілком конкретні, живі й вразливі підвалини європейської цивілізації.

Список використаних джерел

1. Applebaum A. Twilight of Democracy: The Seductive Lure of Authoritarianism. New York: Doubleday, 2020.

2. Burke E. Reflections on the Revolution in France. London: J. Dodsley, 1790.

3. Hovorun C. Political Orthodoxies: The Unorthodoxies of the Church Coerced. Minneapolis: Fortress Press, 2018.

4. Kirk R. The Conservative Mind: From Burke to Eliot. Chicago: Regnery, 1953.

5. Laruelle M. Ideology and Meaning-Making under the Putin Regime. Stanford: Stanford University Press.

6. Laruelle M. Conservatism as the Kremlin’s New Toolkit: An Ideology at the Lowest Cost // Russian Analytical Digest. 2013. No. 138.

7. Oakeshott M. Rationalism in Politics and Other Essays. London: Methuen, 1962.

8. Plokhy S. The Gates of Europe: A History of Ukraine. New York: Basic Books, 2015.

9. Plokhy S. The Russo-Ukrainian War: The Return of History. New York: W. W. Norton, 2023.

10. Scruton R. The Meaning of Conservatism. London: Palgrave Macmillan, 1980.

11. Snyder T. The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America. New York: Tim Duggan Books, 2018.

12. Stoeckl K. The Russian Orthodox Church and Human Rights. Abingdon: Routledge, 2016.

13. Umland A. Fascist Tendencies in Russian Higher Education: The Rise of Aleksandr Dugin and the Faculty of Sociology of Moscow State University // Демократизація. Огляди публікацій, статей.

14. «Declaration on the ‘Russian World’ (Russkii Mir) Teaching». Public Orthodoxy, 13 March 2022.

15. Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України. Київ: Портал, 2021.

16. Маринович М. Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису. Київ: Дух і Літера, 2003.

17. Медведєв С. Парк Крымского Периода / англ. видання: The Return of the Russian Leviathan. Cambridge: Polity Press, 2020.

18. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005.

Автор: Панасюк Марія