Аналітика

Пет Б’юкенен: консерватор, який передбачив Трампа, але помилився щодо Путіна

від Майданюк Валерій

Він говорив про «Америку передусім» ще тоді, коли Дональд Трамп навіть не думав про президентську політику. Попереджав про небезпеку глобалізації, вимагав закрити кордон із Мексикою, критикував НАТО та американські війни за кордоном. Багато його ідей згодом стали основою політики Трампа. Але була одна проблема: коли йшлося про Росію та Путіна, Пет Б’юкенен виявився напрочуд близьким до кремлівської картини світу. Як політичний «пророк Трампа» перетворився на одного з найсуперечливіших американських коментаторів

Політичний консерватор, який випередив свій час

Задовго до того, як Дональд Трамп обрав гасло «America First» одним із головних символів американської політики, про необхідність поставити інтереси США на перше місце говорив Пет Б’юкенен. Він виступав проти неконтрольованої міграції, вимагав повернення виробництва до Америки і попереджав про небезпеку стратегічного перенапруження США. Багато з цих ідей, які у 1990-х роках здавалися маргінальними, через два десятиліття стали центральною частиною політичної програми Трампа. Проте у спадщині Б’юкенена є й інша, значно темніша сторінка, яка робить Б’юкенена особливо важливою постаттю для розуміння сучасної американської політики.

Патрік Джозеф «Пет» Б’юкенен народився 1938 року у Вашингтоні, здобув освіту в Джорджтаунському та Колумбійському університетах, а свою політичну кар’єру розпочав у найвищих ешелонах американської влади. У 1969-1974 роках він працював помічником і радником президента Річарда Ніксона, згодом був радником Джеральда Форда, а за Рональда Рейгана очолював напрям зв’язків із громадськістю.

Б’юкенен тричі намагався поборотися за президентську номінацію або посаду глави держави, але його головний вплив виявився не електоральним, а інтелектуальним. Він став одним із найвідоміших представників американського палеоконсерватизму і сформував цілу систему поглядів, яка значною мірою передувала політичному руху Трампа.

У центрі його світогляду була ідея, що США повинні насамперед захищати власних громадян, економіку та національні інтереси, а не намагатися перебудовувати весь світ. Б’юкенен різко критикував глобалізацію, перенесення виробництва до Китаю та країн із дешевою робочою силою, вважаючи, що американські корпорації отримують прибуток, тоді як американський робітничий клас втрачає робочі місця. Він виступав за високі тарифи, низькі податки та стимулювання внутрішнього виробництва. Не менш жорсткою була його позиція щодо нелегальної міграції. Б’юкенен вважав, що неконтрольований міграційний потік може змінювати не лише економіку, а й культурне та демографічне обличчя країни, тому виступав за посилення кордону з Мексикою. Коли через десятиліття Трамп зробив будівництво стіни на мексиканському кордоні одним із символів своєї кампанії, багато його ідей уже давно були сформульовані Б’юкененом.

Не менш важливою була його критика американського глобалізму. Б’юкенен виступав проти концепції США як своєрідного «світового поліцейського» і різко критикував військові втручання Вашингтона. Він засуджував війну в Іраку, скептично ставився до американської кампанії в Афганістані, критикував бомбардування Югославії та розширення міжнародних зобов’язань США. На його думку, Америка ризикувала повторити помилку Британської імперії, яка через надмірне розширення своїх зобов’язань поступово виснажила власні ресурси.

Український історик Павло Гай-Нижник пов’язує такі погляди Б’юкенена з джексоніанською традицією американської політики. Її прихильники готові жорстко захищати американські інтереси, але не вважають за необхідне поширювати американську демократію та цінності по всьому світу. Саме тут і виникає прямий зв’язок із сучасною політикою Трампа: Б’юкенен не придумав усі її елементи, але він одним із перших зібрав їх у цілісну політичну доктрину.

Україна, Росія і головна помилка Б’юкенена

Проблема починається там, де критика американського глобалізму перетворюється на особливе ставлення до Росії. У своїй книзі Churchill, Hitler, and the Unnecessary War Б’юкенен розвивав тезу, що Захід припустився стратегічних помилок, які призвели до непотрібних конфліктів, а розширення НАТО на Схід та американські військові втручання створили зайві ризики. Саме по собі право критикувати розширення НАТО чи американську зовнішню політику не є чимось антиамериканським або проросійським. Проблема виникла тоді, коли аналогічний принцип перестав застосовуватися до самої Росії. Москва у його аналізі дедалі частіше поставала не як держава, яка прагне відновити сферу впливу, а як сторона, що нібито реагує на тиск Заходу.

Особливо виразно це проявилося після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 1 березня 2022 року Б’юкенен опублікував колонку Did We Provoke Putin’s War in Ukraine? – «Чи ми спровокували путінську війну в Україні?». У ній він фактично переніс значну частину відповідальності за війну на політику Вашингтона та розширення НАТО.

Україну Б’юкенен розглядав крізь призму її історичної близькості до Росії, тоді як російські претензії на особливу роль щодо України значною мірою сприймалися як природна геополітична реакція. Путіна він характеризував як російського націоналіста, патріота, традиціоналіста і холодного реаліста, який прагне повернути Росії статус великої держави. У його оцінці російського диктатора було значно більше розуміння його мотивів, ніж визнання відповідальності за наслідки цих мотивів.

Саме тут Б’юкенен потрапляє у фундаментальну суперечність. Він послідовно заперечував право США нав’язувати свою волю іншим державам, але значно слабше застосовував цей принцип до Росії. Якщо Сполучені Штати не повинні визначати майбутнє інших країн, то чому Росія повинна мати право визначати зовнішньополітичний вибір України? Якщо американське розширення впливу не дає Вашингтону права втручатися у справи сусідів, то російська військова сила тим більше не може давати Москві право контролювати українську територію. У цьому полягає головна помилка Б’юкенена: його критика американського імперського мислення поступово почала співіснувати з прийняттям російського імперського погляду на пострадянський простір.

Ця помилка особливо небезпечна тому, що вона маскується під реалізм. Насправді міжнародна політика, в якій великі держави отримують право визначати долю менших, є не реалізмом, а політикою сфер впливу. Для України це означало б фактичне заперечення її суверенітету. Адже якщо право на самостійний зовнішньополітичний вибір належить лише великим державам, тоді незалежність малих і середніх країн стає умовною. Саме тому українське питання є не просто суперечкою між Вашингтоном і Москвою. Воно стосується фундаментального принципу міжнародного порядку: чи має народ право сам визначати, до яких союзів він хоче належати, чи це рішення за нього можуть ухвалювати сильніші сусіди.

Спадщина Б’юкенена і нова Америка Трампа

Попри його помилкові оцінки Росії, Б’юкенен залишається важливим для розуміння сучасного американського консерватизму. Він був одним із тих, хто ще на початку 1990-х років сформулював політичний порядок денний, який через десятиліття став основою кампанії Дональда Трампа. «Америка передусім», боротьба з нелегальною міграцією, скепсис щодо глобалізації, критика перенесення американського виробництва до Китаю, вимога, щоб союзники більше платили за власну оборону, і втома від нескінченних воєн – усе це існувало в американській політичній дискусії задовго до Трампа. Б’юкенен не зміг перемогти на президентських виборах, але його ідеї виявилися значно довговічнішими за його власні кампанії.

Саме тому Трампа правильніше розглядати не як політичне явище, що виникло раптово, а як результат тривалих змін у американському консервативному русі. Б’юкенен був одним із його інтелектуальних попередників. Він відчув невдоволення частини американського суспільства глобалізацією, занепокоєння через міграцію, втому від зовнішніх воєн і недовіру до політичного істеблішменту задовго до того, як ці настрої стали головним електоральним ресурсом Трампа. У цьому сенсі Б’юкенен справді виявився своєрідним політичним пророком.

Але його спадщина має принципову межу. Америка справді може сперечатися про те, скільки грошей витрачати на НАТО, наскільки активно втручатися у міжнародні конфлікти, якою має бути міграційна політика чи як захищати власну промисловість. Це нормальна політична дискусія. Проте зменшення ролі США у світі не повинно означати передачу цього світу в руки інших великих держав. Якщо Вашингтон відмовляється від претензії бути «світовим поліцейським», це ще не означає, що Москва повинна отримати право стати «поліцейським» у Східній Європі. Не можна вимагати, щоб США поважали суверенітет інших держав, і водночас виправдовувати Росію, коли вона заперечує право України самостійно визначати власне майбутнє.

Людина, яка передбачила значну частину нової Америки Трампа, водночас виявилася нездатною адекватно оцінити головну загрозу, з якою ця нова Америка сьогодні змушена рахуватися.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Відео: Консерватизм – ідеологія здорового глузду

від Майданюк Валерій

З поміж десятків ідеологій, консерватизм називають “ідеологією здорового глузду”. Більшість ідеологій мають свій ідеал “світлого майбутнього” – утопію досконалого суспільства, де всі житимуть у гармонії. Лише консерватизм не розповідає спокусливих казок про ідеальний світ.

Комунізм спокушав побудовою суспільства рівності та благоденства, в якому не буде грошей, влади і приватної власності. Нові ліві пропонують утопію, де не буде жодної дискримінації і зникнуть соціальні відмінності між людьми. Лібертаріанці пропонують будувати світ без кордонів та держав, позбутися податків і все віддати владі ринку.

Консерватори не обманюють людей розповідями, що ідеальний світ можна побудувати. Не закликають вбивати “ворогів прогресу і народу” мільйонами.

Не переконують людство відмовитися від джерел енергії, зруйнувати екологічно шкідливі технології і перейти до ідилії збиральництва та гармонії з природою, як пропонують екофашисти. Не закликають кенселити, забороняти чи знищувати “неповноцінні” чи “неправильні” суспільні групи.

У побудові майбутнього консерватори радять орієнтуватися на досвід цивілізації. Якщо нікому досі не вдалося побудувати ідеальне суспільство рівності та справедливості, то не треба насильно примушувати людей до нього прагнути.  СРСР, Північна Корея, Камбоджа, Китай та Куба є наочним прикладом, чому утопії шкідливі.

Консерватори проти соціальних експериментів над людьми і пропонують обирати моделі розвитку, котрі вже довели свою ефективність протягом десятиліть. Консерватори переконані – якщо демократія вже забезпечила громадянські свободи та зростання економічного добробуту – отже треба її підтримувати і вдосконалювати, а не руйнувати.

Натомість консерватори радять будувати щасливе майбутнє на основі збереження. Збереження демократії, замість її заміни диктатурою меншості; Збереження свободи слова, замість цензури;

Збереження суспільної моралі та сімейних цінностей, замість розгулу морального релятивізму;

Збереження національної ідентичності, замість зникнення націй у “плавильному казані” нового інтернаціоналізму.

Формула ідеального майбутнього для консерваторів базується на збереженні демократії, громадянських прав та свобод, зміцненні моралі, порядку й стабільності.

Консерватори знають, що утопії не можливі, бо людська природа залишається неідеальною, попри появу смартфонів та електромобілів. Тому між добрим та утопічним консерватори обирають добре. Між популістичними обіцянками завтра закінчити війну, подолати корупцію і до вечора вступити в ЄС та продуманими демократичними реформами на ґрунті законності – консерватори обирають друге. Тому, що консерватори не вірять красивим обіцянкам, а орієнтуються лише на реальні справи.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Український консерватизм 20 років тому: історія ідеї, яка не стала масовою

від Майданюк Валерій

На зорі незалежності та на початку ХХІ століття український консерватизм мав суспільний потенціал, але не мав підтримки та сприятливої фінансово-політичної та геополітичної кон’юктури.  Ідеї сильної держави, традиційної сім’ї, релігії, відповідальності еліт та національної тяглості мали глибоке історичне коріння, але не перетворилися на потужну політичну силу. Партії називали себе консервативними, апелювали до Липинського, говорили про порядок і традиції, проте залишалися на периферії політичного життя. Чому так сталося і чи справді українське суспільство не мало ґрунту для консерватизму?

Після СРСР український консерватизм довелося винаходити заново

За радянської влади організований консервативний рух в Україні був фактично знищений. Політична традиція, пов’язана з іменами В’ячеслава Липинського, Степана Томашівського, В’ячеслава Кучабського та іншими представниками української консервативної думки, продовжувала існувати переважно в еміграції. Радянська система не просто ліквідувала консервативні організації, вона руйнувала саме соціальне середовище, яке могло бути їхньою опорою.

Тому після відновлення незалежності на початку 1990-х років український консерватизм опинився перед складним завданням. Йому потрібно було не просто створити нові партії, а відновити перервану політичну традицію та пристосувати її до умов демократичної держави.

На відміну від західних країн, де консервативні партії спиралися на сформовані соціальні групи, власників, підприємців, релігійні громади, традиційні місцеві еліти та усталені суспільні інституції, в Україні такого фундаменту фактично не існувало. Радянська тиранія значною мірою знищила приватного власника, послабила роль церкви, зруйнувала значну частину традиційних громад і сформувала суспільство, в якому сама ідея політичної спадкоємності була серйозно пошкоджена.

Саме тому український консерватизм 1990-х та першого десятиліття XXI століття був дуже різнорідним. На правому фланзі політичного спектра співіснували національні консерватори, християнські демократи, монархісти, прихильники гетьманської традиції, елітаристи та навіть прихильники авторитарної моделі держави.

На той час – у першій декаді ХХІ століття консерватизм репрезентують політичні партії та громадські організації, з яких виразно консервативними можна назвати Спілку монархістів України, Молодий Рух, Союз українок, Українську християнську молодь, а також політичні партії: Українську національну консервативну партію, Українську консервативну республіканську партію, Республіканську християнську партію, Народний Рух України, Християнсько-демократичний союз, Українську консервативну партію та ін. Ідеологічно завершених, впливових, активно діючих та чітко виражених консервативних партій в Україні на той час не існує, адже немає відповідних свідомих соціальних груп, котрі становлять традиційну підтримкою консерватизму.

Їх об’єднувало прагнення до сильної держави, національної ідентичності, традиційних моральних цінностей, ролі сім’ї та церкви, але розуміння демократії, економіки та політичного устрою часто було принципово різним. Однак кількість організацій не означала наявності потужного консервативного руху. Навпаки, більшість із них залишалися невеликими та не мали серйозного впливу на політичний процес.

Причина була не лише в організаційних проблемах. Українському консерватизму бракувало головного – масового соціального середовища, яке б усвідомлювало себе його носієм. Як зазначав історик Степан Гелей, справжній ґрунт для консерватизму може виникнути тоді, коли сформується потужний клас власників.

І це надзвичайно важливий момент. Консерватизм не може існувати лише як набір красивих гасел про традицію, порядок і державу. Йому потрібні люди, які мають що зберігати: власність, родину, громаду, культурну спадщину, релігійні та суспільні інституції. В українському суспільстві 1990-х та 2000-х років ці соціальні структури ще тільки формувалися.

Парадокс українського консерватизму

Однією з головних проблем української консервативної думки стала її внутрішня суперечливість. Консерватизм традиційно прагне зберігати суспільний порядок, інституції та правила, але українські реалії 1990-х років вимагали радше їхнього створення, ніж збереження.

Українські консерватори виступали за сильну державну владу, але водночас говорили про захист та забезпечення матеріальних можливостей громадян. Враховуючи, що в суспільстві був сильний запит на соціальну державу, це складно поєднувалося зі свободою бізнесу, притаманною західним консерваторам. Саме тут виникав парадокс: ринкова конкуренція могла руйнувати частину традиційних соціальних зв’язків, які консерватори прагнули захистити.

Крім того, політична риторика більшості тогочасних українських консерваторів ближчі до люмпенського революціонізму, ніж до респектабельного неоконсерватизму, а слідування постулатам класичного консерватизму приречує представників цієї ідеології на політичну ізоляцію, адже тих соціальних груп, на які могли б опертися консерватори й інтереси яких могли б виражати, на той час  не існує.

Єдина консервативна партія, що задекларувала консервативну орієнтацію та була представлена у Верховній Раді України у 1992–1998 рр.,  – Українська  консервативна республіканська партія (УКРП), лідером якої був відомий дисидент Степан Хмара, – існувала в Україні в 1992–2001 рр. Черговий з’їзд УКРП 2001 р. прийняв рішення про самоліквідацію партії, рекомендуючи членам партії вступити до Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

Партія захищала релігійні, сімейні, моральні та національно-культурні цінності, водночас декларуючи прихильність до демократичної форми правління. Проте її представники гостро критикували українську демократію 1990-х років, вважаючи її значною мірою декларативною через вплив олігархів, корупцію, виборчі маніпуляції та фактичне відсторонення громадян від ухвалення політичних рішень.

Водночас у програмі УКРП звучала ідея «сильної руки», яка мала забезпечити порядок і підготувати країну до справжньої демократії. Саме тут український консервативний дискурс наближався до класичної моделі, в якій сильна влада розглядається як передумова стабільності.

Але історичний досвід показує небезпеку такого підходу. Тимчасовий авторитаризм далеко не завжди переходить у демократію. Значно частіше він сам себе відтворює. Тому українська консервативна традиція опинилася перед принциповою дилемою: як забезпечити порядок, не пожертвувавши свободою?

Від Липинського до політичного маргінесу

Цікавим і екзотичним напрямом українського консерватизму була Українська національна консервативна партія. Спочатку вона орієнтувалася на класичну консервативну традицію та ідеї В’ячеслава Липинського, критично ставилася до демократії та тяжіла до монархічних концепцій.

Проте згодом партія зазнала ідейної трансформації. Після приходу до її керівництва тоді ще економіста, а сьогодні блогера Олега Соскіна, вона поступово відійшла від виразно консервативної позиції у бік національно-ліберальної. Сам факт такої еволюції показовий: українські політичні сили часто не стільки розвивали усталені ідеологічні традиції, скільки змінювали свою риторику відповідно до політичної кон’юнктури.

Ще однією цікавою консервативною силою стала Українська консервативна партія – проєкт президента навчального закладу МАУП – Георгія Щокіна. На піку популярності ця мережа навчальних закладів тоді володіла грошима і певним суспільним капіталом. Ідейний вплив на УКП мало партійне співробітництво партії з УНА-УНСО й арабською партією «БААС», що привело до акцентування на національних та етнічних критеріях. За рахунок УКП було видано чимало консервативної літератури, здійснено популярзицію консерватизму. Але з втратою популярності та фінансового ресурсу Щокіна та МАУП, партія канула в Лету.

Чому українське суспільство не стало консервативним?

Український консерватизм зіткнувся ще з однією проблемою – механічним перенесенням західних політичних моделей на український ґрунт. Українські політики та інтелектуали часто використовували поняття «консерватизм», «лібералізм», «демократія» чи «націоналізм», але за цими словами далеко не завжди стояв відповідний західний зміст.

На Заході консервативні партії часто були частиною усталеної політичної системи. Вони могли сперечатися про податки, соціальну політику чи масштаби держави, не ставлячи під сумнів самі демократичні інституції. В Україні ситуація була іншою. Тут політична система сама залишалася нестабільною, а держава ще тільки вибудовувала власні інституції.

Тому український консерватизм нерідко набував революційної, протестної форми. Замість захисту статус-кво він вимагав радикальної зміни держави. Замість поступової еволюції – «сильної руки», яка мала швидко навести порядок.

У цьому і полягає один із головних парадоксів українського консерватизму. Консерватори часто виступали не за збереження існуючого порядку, а за його радикальну перебудову. Вони хотіли створити сильну державу, якої фактично ще не було, відновити традиції, значною мірою зруйновані радянським періодом, і сформувати політичну еліту, яка ще не встигла сформуватися. Тому український консерватизм початку XXI століття залишався радше інтелектуальним проектом, ніж масовим політичним рухом.

Консервативний запит нікуди не зник

Водночас було б помилкою вважати, що слабкість консервативних партій означала відсутність консервативних настроїв у суспільстві. Політична партія та суспільний запит – далеко не одне й те саме.

Потреба в консервативній ідеології зазвичай посилюється тоді, коли еліти, бізнес та суспільство прагнуть захистити певні цінності від швидких змін. Цими цінностями можуть бути сім’я, релігія, національна культура, мова, історична пам’ять, приватна власність, локальні громади або сама ідея сильної держави.

Для України ця проблема особливо актуальна. Після десятиліть радянського панування суспільство одночасно прагнуло модернізації та відновлення власної традиції. Українці хотіли бути сучасною європейською нацією, але водночас шукали власне історичне коріння. І тут відкривається головна перспектива українського консерватизму. Його майбутнє залежить не від того, скільки партій проголосить себе консервативними, а від того, чи зможе ця ідеологія запропонувати суспільству переконливу відповідь на сучасні проблеми.

Український консерватизм на початку XXI століття був слабким не тому, що українському суспільству були чужі традиція, порядок, сім’я, релігія чи національна держава. Проблема полягала в іншому – Україна не мала достатньо сформованого соціального та інституційного середовища, на якому міг би постати класичний консервативний рух.

У міру зростання загрозі українській ідентичності (російська агресія, мігранти), формування класу власників, зміцнення громадянського суспільства, відродження релігійних та культурних інституцій і переосмислення національної історії може виникнути значно міцніший запит на консервативну політику.

Якщо український консерватизм зможе відповісти на ці запити, він матиме шанс перестати бути лише історичною традицією та невеликими партійними проектами і перетворитися на впливову частину українського політичного спектра.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Без категорії

«Справжній консерватизм говорить українською»: у Києві підбили підсумки проєкту «Консервативна Платформа» та нагородили переможців конкурсу студентських есе

від Холіна Марія

27 серпня 2026 року у пресцентрі інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» відбулася пресконференція «Консерватизм проти імперії: чому Росія не є консервативною країною?». Захід пройшов у межах проєкту «Консервативна Платформа» – структури національного впливу та лобізму інтересів України в світі. Учасники підбили підсумки роботи проєкту, оголосили переможців всеукраїнського конкурсу студентських есе присвяченому деконструкції російської пропаганди про консервативні цінності та презентували брошуру «Релігія і національна безпека України в умовах війни».

Конкурс есе мав на меті зібрати факти, висновки та пропозиції, здатні спростувати поширений у країнах Заходу міф про росію як останню берегиню нібито незіпсованих сучасністю цінностей християнського світу. Студентські роботи покликані донести до західних експертних та академічних кіл меседж про хибність сподівань на росію як на «останній бастіон» захисту традиційних цінностей.

Відкриваючи захід, Голова Правління ГО «Консервативна Платформа» ЮрійГончаренко наголосив, що образ росії як «захисниці традиційних цінностей» є когнітивною зброєю, спрямованою на консервативні аудиторії країн-партнерів України: 
«Битва за Україну ведеться не лише на фронті, але й в ідейно-ціннісному вимірі, де ми повинні захищати і свідомість власного населення від впливу ворожої пропаганди, і боротися за підтримку нашої держави на міжнародній арені. Особливо гострою є ця боротьба в ідеологічній ніші консерватизму, який кремль намагається узурпувати та, немов вовк в овечій шкурі, видати російський фашизм за захисника традиційних цінностей в планетарному масштабі. Слово «консерватизм» є територією, яку ми не маємо права віддати ворогу. Ми її повертаємо» – наголосив Юрій Гончаренко.

Керівник проєкту Валерій Майданюк наголосив, що 
«конкурс есе від  «Консервативної Платформи» став кроком до відновлення популярності ідейної доктрини, яка стояла біля витоків української незалежності, впевнено завойовує міцні позиції в світі та є основою для збереження традиційних цінностей нації, особливо в часи війни. Більше того, з поміж десятків ідеологій, самеконсерватизм називають ідеологією здорового глузду, що особливо важливо в епоху науки та технологій», – зазначив він.

На конкурс студентських есе «Чому росія не є консервативною країною?» надійшло понад 20 робіт від студентів із десятка міст та закладів вищої освіти України. У молодіжному конкурсі взяли участь як старшокласники та студенти, так і молоді фахівці. Переможцями стали:

1 місце – Надія Мазурець (Рівненський державний гуманітарний університет); 
2 місце – Катерина Кованюк (Інститут гуманітарних і соціальних наук НУ «Львівська Політехніка») – 2місце; 
3 місце – Марія Панасюк (НУ «Острозька академія») – 3 місце.

Учасників відзначили призами, зокрема книжками з особистим підписом Керівника Офісу Президента України Кирила Буданова.

Роботи оцінювало журі, до складу якого увійшли: 
– Голова Правління ГО «Консервативна Платформа» Юрій Гончаренко, 
– офіцер ЗСУ та голова Українського безпекового клубу Юрій Міндюк,
– кандидат політичних наук та керівник проєкту ГО «Консервативна Платформа» Валерій Майданюк,
– заступник декана факультету суспільних наук УКУ, старший викладач Школи права УКУ Максим Колиба,
– керівник програми «Етика-Політика-Економіка», завідувач кафедри політичних наук УКУ Юрій Підлісний. 

«Учасники конкурсу продемонстрували високий рівень ерудованості, розуміння сутності консервативних цінностей та демократичного змісту цієї ідеології,науковий підхід, унікальність аргументації та тверду громадянську й патріотичну позицію», – відзначив Максим Колиба.

Учасникам також представили брошуру «Релігія і національна безпека України в умовах війни», присвячену ролі релігійного чинника в системі національної безпеки та протидії російському впливу. Збірник охоплює унікальні матеріали про використання російськими спецслужбами релігії як зброї проти України та Заходу, поширення російської пропаганди через систему світового православ’я і навіть через буддистські спільноти. Брошура буде використовуватися в міжнародній адвокаційній роботі проєкту. Електронна версія доступна за посиланням.

Відеозапис пресконференції доступний на YouTube-каналі агентства «Інтерфакс-Україна»: Консерватизм проти імперії: чому Росія не є консервативною країною?.

Довідково. «Консервативна Платформа» – проєкт національного впливу та лобізму інтересів України в світі. Мета проєкту – донесення до консервативних аудиторій світу правди про російську агресію та утвердження України як справжнього носія консервативних цінностей: віри, родини, громади, власності та національної ідентичності.

Контакт для ЗМІ: Юрій Гончаренко, Голова Правління ГО «Консервативна Платформа», тел. (063) 765-90-85, [email protected]

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Три українські незалежності

від Майданюк Валерій

В ХХ столітті Україна тричі офіційно проголошувала незалежність, проте святом постання української державності стала дата її фактичного відновлення на ґрунті УРСР, а попередні дні незалежності виявилися забутими.

Перший День Незалежності

Деякі українські історики вказують на політико-юридичну невідповідність офіційного дня української незалежності, який святкується 24 серпня. Адже цього дня 1991 року Україна відмежувалася від СРСР і стала правонаступницею УРСР, проте хіба до цієї дати в ХХ столітті Україна не була незалежною? В день 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України, яка була перервана тривалою радянською окупацією.

Натомість вперше у XX столітті незалежність Української держави була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради. Більше того, рівно через рік  – 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві відбулася злука Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що додає цій даті подвійного патріотичного значення в нашій історії. Вже в тексті IV Універсалу датованого 22 (9) січня 1918 року йшлося про проголошення самостійності Української Народної Республіки. Вперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною та суверенною державою, за підтримку якої проголосували “за”  39 членів Ради, “проти”  – 4, і ще 6 осіб  “утримались” .

Зрештою, в європейських країнах, які мали державність, а потім її втрачали і знову відновлювали, існує традиція святкувати одразу декілька “днів незалежності”. До прикладу в Литві державними святами є День Держави який відзначається 6 липня та виводиться з 1253 року, а також День незалежності 16 лютого, коли у 1918 році країна здобула незалежність від Російської імперії. Крім того, відзначається День відновлення державності 11 березня, коли у 1990 році Литва вийшла з СРСР. В Латвії також національними святами є День проголошення республіки 18 листопада (1918 р.) та День декларації незалежності 4 травня (1990 р). В Естонії День незалежності святкується 24 лютого (1918 р.) та і День відновлення незалежності 21 серпня (1991 р). В Чехії святкують День державності 28 вересня (935 рік), День незалежності Чехословаччини 28 жовтня (1918 р.) і ще й День відновлення незалежності 1 січня (1993 р).

Ідентична історична ситуація і в України, яка цілком може 22 січня відзначати і День Соборності, і День першої незалежності. Адже Українська Народна Республіка стала першою українською державою в ХХ столітті, яку визнали десятки іноземних країн, а 24 серпня 1991 року відбулося не здобуття, а лише відновлення української незалежності. Крім того, показово, що УНР проголосила свою незалежність навіть раніше, аніж країни Балтії, Польща та Чехія, що підвищує історичний імідж української держави та розвіює міфи про появу України на світовій карті лише в 1991 році. До того ж саме вшанування пам’яті про першу офіційно проголошену незалежність демонструє взаємозв’язок та історичну єдність української державницької традиції та правонаступництва у ХХ столітті. Таким чином Україна може підкреслити своє правонаступництво та політичний зв’язок з УНР та продовжує тривалість своєї державності на ціле століття.

Колись депутатка від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Оксана Савчук навіть подала законопроєкт з пропозицією вважати Днем незалежності України саме дату 22 січня 1918 року, а 24 серпня 1991 року – Днем відновлення незалежності. На думку народної обраниці, рахувати українську незалежність слід з дня проголошення IV Універсалу УНР. Звісно, законопроект не був підтриманий, проте його призначення полягало насамперед у постановці історичної дискусії та приверненні уваги до забутої незалежності.

Забутий суверенітет

Ще в шкільні роки деякі допитливі українці задавалися питанням: як це Україна проголосила державний суверенітет 16 липня 1990-го року, а незалежною стала лише більше ніж через рік – 24 серпня 1991 року? Що за політико-правова колізія? Яка тоді відмінність між незалежністю і суверенітетом, які в міжнародному праві вважаються тотожними? Чи в 1990-му році було проголошено “несправжній суверенітет?“

Де-факто в політології термін “суверенітет”, який походить від французького  souveraineté, означає те саме що й незалежність – верховенство державної влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Проте суверенітет може бути й обмеженим, як наприклад в деяких автономних регіонах. Однак термін “повний суверенітет” вважається синонімом державної незалежності. Показово, що у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначено такі ознаки державного суверенітету України: як верховенство, самостійність, повнота, незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. Вказані критерії є ознакою саме “повного суверенітету”, адже верховенство влади передбачає відсутність іншої вищої влади на території нашої країни. Де-факто, Україна може вважатися незалежною вже з 1990-го року.

Більше того, 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України», в якій зазначалося, що Верховна Рада УРСР постановляє вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято. Вперше День Незалежності України було офіційно відзначено саме 16 липня 1991 року — в пам’ять річниці Декларації про державний суверенітет. А 18 червня 1991 року було внесено зміни до статті 73 Кодексу законів про працю УРСР, в якому до переліку святкових днів внесено доповнення: «16 липня — День незалежності України».

Однак пізніше, внаслідок буремних політичних подій, було ухвалено Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердили на Всеукраїнському референдумі (ще одна дискусійна дата набуття Україною повноправної незалежності?), і дату святкування Дня незалежності було змінено. Вже 20 лютого 1992 року Верховна Рада постановила вважати Днем незалежності України саме 24 серпня, а постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.  А 5 червня 1992 року внесено зміни й до 73 статті Кодексу законів про працю в якій фразу «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Проте варто пам’ятати, що понад рік на зорі відновлення державності, Україна відзначала свою незалежність 16 липня.

А що ж робити з 24 серпня?

У формулюванні дати остаточного утвердження української державності дехто навіть міг би вказати й на 1 грудня 1991 року, коли на Всеукраїнському референдумі було остаточно затверджено незалежність України та її вихід з СРСР. Адже сучасні школярі досі туманно розуміють: як це спочатку проголосили суверенітет, наступного року незалежність, а через кілька місяців ще й провели референдум на якому вже проголошену незалежність було остаточно підтверджено? Що це за трисерійна політична епопея?

А декотрі патріотично налаштовані громадяни навіть пропонували як день незалежності й інші знакові дати нашого державотворення, такі як Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, проголошений з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери. Або ж навіть ранішу подію – проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939-го. Ці дати десятиліттями були справжніми орієнтирами національної незалежності для українців всього світу, які не полишали надій на здобуття власної держави.

Звісно підняття історичної дискусії щодо дати української незалежності не має на меті внести плутанину, а тим більше, скасувати діючий День незалежності. Дата 24 серпня занадто близька мільйонам українців, які пам’ятають як поставала молода українська держава, і надто важлива для сотень тисяч тих, хто боровся за незалежність в лавах Руху, в часи Революції на граніті та виходив на патріотичні мітинги в кінці 1980-их років. Мова може йти насамперед про доповнення пантеону українських національних дат, тим більше, якщо вони у свій час були справжніми, офіційними днями незалежності української держави.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Ірвінґ Крістол: “ліберал, якого пограбувала реальність”

від Майданюк Валерій

Ірвінґ Крістол починав політичний шлях далеко не як консерватор. У молодості він був троцькістом і належав до середовища нью-йоркських лівих радикальних інтелектуалів. Але поступово побачив те, що для багатьох стало шоком: красиві теорії не завжди працюють у реальному житті. Його знаменита характеристика неоконсерватора як «ліберала, якого пограбувала реальність» стала не просто дотепним висловом, а своєрідним маніфестом цілого покоління. Крістол перетворив розчарування в лівих утопіях на нову політичну філософію, яка згодом суттєво вплинула на американський консерватизм, Республіканську партію та зовнішню політику США.

Від троцькіста до «хрещеного батька» неоконсерватизму

Ірвінґ Крістол народився 1920 року в Нью-Йорку і належав до покоління американських інтелектуалів, для яких політика була не просто питанням партійного вибору, а пошуком відповіді на фундаментальні питання про свободу, справедливість і майбутнє суспільства. У 1940 році він закінчив City College of New York, де вивчав історію. Саме в студентські роки Крістол потрапив у середовище троцькістів. Лівацтво – це був своєрідний феномен американського інтелектуального життя вже тоді. Частина молодих лівих одночасно виступала проти капіталізму і проти сталінського Радянського Союзу, намагаючись знайти альтернативу як американській, так і радянській моделям.

Однак із часом Крістол дедалі більше розчаровувався в радикальних лівих ідеях. Досвід XX століття показував, що політичні проєкти, які обіцяють створити справедливе і майже ідеальне суспільство, часто породжують зовсім інші наслідки. Радикальна лівацька теорія починала конфліктувати з людською природою, економічними законами та політичною реальністю.

Цей особистий інтелектуальний шлях Крістола став важливішим за звичайну зміну політичних симпатій. Він не просто перейшов з лівого табору до правого. Він намагався зрозуміти, чому політичні ідеї, які виглядають привабливо на папері, можуть провалюватися після зіткнення з реальним суспільством.

Саме тут виникла одна з найвідоміших формул Крістола: неоконсерватор – це «ліберал, якого пограбувала реальність». За цією іронічною фразою стояла серйозна філософська позиція. Неоконсерватор, за Крістолом, не обов’язково народжується консерватором. Він може прийти до консервативних висновків після того, як побачить практичні наслідки власних колишніх переконань.

Тому неоконсерватизм для Крістола був значною мірою не готовою догмою, а способом мислення. Він вважав, що політика має починатися не з мрії про ідеальне суспільство, а з розуміння реального світу, людської природи та обмежень держави.

Реальність проти утопії

Однією з центральних тем крістолівської думки була критика лівого і загалом будь-якого утопізму. Політика, на його переконання, стає небезпечною тоді, коли починає обіцяти остаточне вирішення всіх соціальних проблем. Особливо критично Крістол ставився до ідеї, що держава здатна масштабними соціальними програмами усунути нерівність і забезпечити громадянам добробут незалежно від їхньої поведінки. Намір допомогти бідним сам по собі може бути морально виправданим, але політика має враховувати й побічні ефекти.

Наприклад, система соціальної підтримки може не лише допомагати людям вибратися з бідності, а й створювати залежність від держави. Програма, яка замислювалася як тимчасова допомога, може поступово перетворитися на постійний механізм, що послаблює стимули до праці, відповідальності та самостійності.

Саме тому Крістол віддавав перевагу політичному реалізму перед соціальною інженерією. Він не стверджував, що суспільство не повинно допомагати слабшим. Його питання було іншим: чи справді конкретна політика досягає заявленої мети і якою буде її ціна через десять або двадцять років? Це важлива риса неоконсервативного підходу. Він не відкидає моральні цілі, але вимагає перевіряти їх реальними наслідками.

Крістол також не сприймав капіталізм як абсолютне благо, яке не потребує жодних застережень. У своїй відомій книзі Два привітання капіталізму (Two Cheers for Capitalism) він  відзначив дві знакові риси переваг капіталізму.

Перше – капіталізм працює у практичному, матеріальному сенсі. Він здатен створювати багатство, підвищувати продуктивність і покращувати рівень життя.

Друге – капіталістична система значною мірою забезпечує особисту свободу. Людина отримує більше можливостей самостійно обирати професію, спосіб життя, місце проживання та економічну поведінку.

Але саме тут Крістол додавав третій, критичний вимір. Економічна свобода не вирішує всіх людських проблем. Капіталізм може створювати матеріальний добробут, але водночас породжувати відчуття духовної порожнечі, нестабільності та втрати сенсу. Вільний ринок, на його думку, потребує морального фундаменту. Економічна система не може сама по собі відповісти на питання, заради чого людина має жити, працювати, створювати сім’ю і відповідати за своє суспільство.

Капіталізм без моралі теж не врятує демократію

Водночас погляди Крістола не можна зводити до простого лозунгу «вільний ринок – добре, держава – погано». Він вважав, що сучасна демократія потребує не лише економічних стимулів, а й певної моральної культури. Політична система не може довго функціонувати, якщо громадяни не мають уявлення про відповідальність, чесність, обов’язок і суспільне благо.

Звідси його інтерес до релігії та традиційної моралі. Крістол не вважав, що економічна філософія може існувати у вакуумі. Вона повинна спиратися на ширшу політичну, моральну і навіть релігійну філософію. Це була принципова відмінність його підходу від частини класичного економічного лібералізму. Для Крістола ринок був інструментом, а не сенсом існування суспільства. Він намагався поєднати економічну свободу, демократичні інститути, моральний консерватизм і сильну зовнішню політику.

Крістол називав це «консерватизмом з американською кісткою». Американські неоконсерватори намагалися захистити американські інститути, свободу, ринкову економіку і демократичну державу, водночас визнаючи необхідність моральних та культурних обмежень.

Від інтелектуальних журналів до великої політики

Вплив Крістола значною мірою пояснюється не лише його текстами, а й тим, що він створював середовище для поширення консервативних ідей. Він був редактором і співробітником низки впливових видань: став одним із засновників журналу The Public Interest, який протягом десятиліть відігравав важливу роль в американських дискусіях про соціальну політику, економіку та державне управління.

Крістол також заснував журнал The National Interest, присвячений питанням міжнародної політики. Через такі інтелектуальні майданчики формувалося середовище, яке поступово переходило від академічних дискусій до практичної політики.

Філософ працював у видавництві Basic Books, викладав у Нью-Йоркському університеті, був пов’язаний з American Enterprise Institute та іншими американськими інституціями. Протягом десятиліть його публіцистика впливала на американських політиків, журналістів і дослідників.

У 2002 році президент Джордж Буш нагородив Крістола Президентською медаллю Свободи – найвищою цивільною нагородою Сполучених Штатів.

Його вплив не обмежився одним поколінням. Його син Вільям Крістол став одним із найвідоміших американських політичних коментаторів і продовжувачів неоконсервативної традиції.

Зовнішня політика: свобода не повинна бути беззахисною

Неоконсерватизм формувався значною мірою під впливом протистояння із Радянським Союзом. Його представники не погоджувалися з підходом, за якого Захід мав би лише чекати, поки авторитарні режими поступово зміняться самі. Для Крістола демократія потребувала захисту. США, на його думку, не могли бути байдужими до міжнародного балансу сил, поширення тоталітаризму та загроз демократичному світу.

Цей підхід згодом став одним із важливих інтелектуальних джерел активної американської зовнішньої політики. Водночас між різними поколіннями неоконсерваторів існували суттєві відмінності. Не варто приписувати одному Крістолу всі рішення адміністрації Джорджа Буша-молодшого чи всі подальші зовнішньополітичні концепції, які називали неоконсервативними. Але його ідейний вплив був помітний.

На думку Крістола, демократії не варто поводитися так, ніби міжнародна політика є лише грою економічних інтересів. Ідеї, цінності, сила держави та характер політичних режимів мають значення.

Чому Крістол важливий сьогодні

Ірвінґ Крістол помер 2009 року, але чимало його ідей напрочуд актуальні сьогодні. Воно звучить особливо актуально в час, коли політика знову дедалі частіше будується на великих обіцянках. Ліві популісти можуть обіцяти побудову суспільства, у якому держава вирішить проблему нерівності. Праві популісти можуть обіцяти просте повернення до минулого. Авторитарні лідери можуть пропонувати порядок без свободи. Радикальні реформатори можуть переконувати, що достатньо лише змінити кілька законів – і складні проблеми зникнуть. Крістол нагадує про інше: політика завжди має наслідки, яких не видно в момент ухвалення рішення.

Саме тому його «пограбована реальністю» людина є не просто політичним персонажем. Це метафора зрілості. Людина може змінити погляди не тому, що зрадила своїм цінностям, а тому, що побачила невідповідність між теорією та практикою і вирішила зробити висновки.

У цьому сенсі неоконсерватизм Крістола був своєрідною реакцією на політичний романтизм. Він не вимагав відмовитися від ідеалів. Навпаки, він вважав, що ідеали потрібно захищати від політичної наївності. Його шлях від троцькізму до неоконсерватизму став прикладом того, як політичні переконання можуть змінюватися під тиском досвіду. Для Крістола реальність не була ворогом ідеалів. Вона була перевіркою їхньої життєздатності.

Вільний ринок для нього був цінним тому, що створював добробут і свободу, але сам по собі не міг замінити мораль. Демократія була важливою, але потребувала громадянської відповідальності та здатності захищати себе. Соціальна допомога могла бути необхідною, але не повинна перетворювати людину на довічного клієнта держави. А зовнішня політика мала враховувати не лише інтереси, а й характер режимів та боротьбу за свободу.

Саме тому головна спадщина Крістола – не конкретний набір політичних рецептів. Це спосіб мислення, в якому політика починається з простого, але незручного запитання: що станеться насправді, якщо ця красива ідея буде реалізована?

Для політики XXI століття це питання залишається не менш важливим, ніж у часи, коли Крістол назвав неоконсерватора «лібералом, якого пограбувала реальність». Бо іноді саме реальність є найкращим і найсуворішим політичним учителем.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

В Україні готують систему захисту вразливих людей в зимовий період

від Холіна Марія

Наближається один із найскладніших опалювальних сезонів за час повномасштабної війни – і держава мусить готуватися до найважчих сценаріїв, включно з тривалими блекаутами та евакуацією мешканців міст. Про це заявив керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA Юрій Гончаренко на дискусії “Зима близько: чи готові держава та суспільство?” у пресцентрі “Інтерфакс-Україна”.

Ворог системно б’є по енергетичній та газовій інфраструктурі, і наслідки відчуває кожне місто – тепло, вода, каналізація, медицина, зв’язок опиняються під загрозою. Найвразливіші – великі міста з висотками та централізованими мережами. Кожна громада повинна чесно відповісти собі: що робити без світла 24-72 години, чи реально працюватимуть укриття та Пункти незламності, як діяти у разі евакуації. “Це не панікерство. Це предмет планування”, – наголосив Гончаренко.

Найбільше занепокоєння викликають ті, кого суспільство схильне не помічати – самотні літні люди, люди з інвалідністю, ті, хто фізично не в змозі покинути квартиру й покликати на допомогу. Саме вони першими опиняються в біді, коли надовго зникають світло, тепло чи вода.

У відповідь Український безпековий клуб розробляє наскрізний механізм захисту маломобільних людей, самотніх літніх людей, людей з інвалідністю та сімей військовослужбовців. “Наш проєкт створює механізм, який не дозволяє забути про цих людей. Ми розробляємо повний комплект готових рішень: як заздалегідь знати, хто потребує підтримки; як організувати персональний супровід; як підготувати інклюзивну евакуацію; і як передати людину з Києва до громади, наприклад, на Львівщині так, щоб на іншому кінці її зустріли й подбали”, – розповів Гончаренко.

Він відверто визнав: значна частина роботи поки має аналітичний характер, тож закликав долучатися до практичного проєкту Громадсько-військового руху “Зима. Місто вистоїть”, презентованого під час заходу.

У дискусії взяли участь представники місцевого самоврядування Львова, Полтави, Вінниці, Лозової та Черкас, експерти з енергетики й ЖКГ, фахівці із систем життєзабезпечення, громадські активісти та військові. Подія відбулася за сприяння ГО “Фонд сприяння демократії”, Українського безпекового клубу (за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні) та ГО “Громадсько-військовий рух”.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Данило Скоропадський: «український принц», якого боялася Москва

від Майданюк Валерій

Після поразки Української революції боротьба за незалежність не припинилася – вона перемістилася за кордон. Однією з найяскравіших постатей української політичної еміграції став Данило Скоропадський – син останнього гетьмана Павла Скоропадського. Він міг зробити успішну кар’єру інженера, однак присвятив усе життя українській державній справі. Його виступи збирали тисячі українців у США, Канаді та Великій Британії, ним захоплювалася діаспора, а радянські спецслужби десятиліттями уважно стежили за кожним його кроком. Архівні документи свідчать, що в Москві вбачали у ньому реальну загрозу для Радянського Союзу. А його раптова смерть у Лондоні у 52 роки й досі породжує більше запитань, ніж відповідей.

Український спадкоємець престолу у вигнанні

Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 року в Петербурзі, однак змалку був тісно пов’язаний з Україною. Літні місяці він проводив у родових маєтках Скоропадських на Полтавщині, а у 1918 році, ще підлітком, став свідком існування Української Держави, яку очолював його батько – гетьман Павло Скоропадський. По лінії батька Данило Скоропадський успадкував приналежність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням рід Скоропадських сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксоване прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім’я в бою під Жовтими Водами 1648 року, під час визвольної війни українського народу проти польської окупації та гноблення.

Після падіння Гетьманату родина була змушена залишити Україну. Саме в еміграції остаточно сформувалося покликання Данила. Він усвідомив, що боротьба за українську державність не завершилася, а лише перейшла в іншу площину.  Гетьманич закінчив машинобудівний відділ Вищої технічної школи в Берліні, який пізніше став Берлінським технічним університетом. У 1920-их Данило, який працював інженером в успішній європейській фірмі Сіменс, на прохання прихильників гетьманського руху погодився після батька очолити організацію. А у 1932 році відмовився від професійної кар’єри й повністю присвятив себе політичній діяльності.

Як згадувала його сестра Олена Отт-Скоропадська, саме українська справа стала для гетьманича Данила головною метою життя. Його головною ідеєю була консолідація української еміграції. Він добре розумів, що внутрішні суперечки стали однією з причин поразки визвольних змагань 1917 – 1921 років, а тому намагався об’єднати українців незалежно від політичних поглядів.

Американська місія гетьманату, яка стривожила Кремль

Особливе місце в діяльності Данила Скоропадського посіла його поїздка до США та Канади у 1937 – 1938 роках. За чотири місяці він відвідав десятки міст – зокрема Чикаго, зустрічався з українськими громадами, духовенством, молоддю, підприємцями, ветеранами та представниками влади. Його двічі приймав губернатор Канади, а українська преса називала його майбутнім загальнонаціональним лідером. Під час виступів Данило наголошував, що українці Сходу і Заходу мають об’єднатися заради побудови незалежної держави. Саме ця риторика викликала неабияке занепокоєння у Москві.

Архіви Служби зовнішньої розвідки України містять численні документи, які свідчать, що НКВД уважно аналізував кожен його крок. Радянські спецслужби перехоплювали листування Данила з батьком, збирали інформацію про його зустрічі та контакти.

Особливу увагу чекістів привернули повідомлення про діяльність українських військових організацій у Північній Америці. В одному зі спецдонесень НКВД навіть ішлося про функціонування військової бази на озері Мічиган, де українські емігранти проходили підготовку (!!!). Сьогодні історикам складно підтвердити існування такої бази і як вона функціонувала в США, однак сам факт появи подібних документів демонструє масштаби українського консервативного руху і рівень занепокоєння радянського керівництва.

Не менш показовими були зустрічі Данила Скоропадського з Генрі Фордом та видатним авіаконструктором Ігорем Сікорським. В архівних документах збереглися повідомлення про їхні розмови щодо майбутнього України та боротьби проти більшовизму. Для Кремля це було ще одним сигналом, що український консервативний гетьманський рух здатний вибудовувати міжнародні зв’язки.

«Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою», – так писали про нього в одній із газет. А в іншій зазначали, що «33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України».

Людина, за якою десятиліттями полювали радянські спецслужби

Після початку Другої світової війни Данило Скоропадський переїхав до Великої Британії. Саме там він фактично став одним із найавторитетніших лідерів української еміграції. Він сприяв створенню Союзу українців у Великій Британії, активно підтримував діяльність Української автокефальної православної церкви, відвідував українські громади, університети, табори переміщених осіб, підтримував зв’язки з діячами різних політичних напрямів.

У 1948 році Данило здійснив важливу поїздку до Німеччини, де зустрівся зі Степаном Бандерою та іншими провідними діячами українського визвольного руху. Архівні документи МГБ свідчать, що радянська розвідка уважно стежила за цими переговорами і навіть повідомляла про досягнення домовленостей щодо співпраці між Союзом гетьманців-державників та представниками ОУН.

У Москві дедалі більше переконувалися, що Данило Скоропадський перетворюється на одного з найвпливовіших українських політичних діячів за кордоном. Саме тому проти нього відкривали нові оперативні справи, перехоплювали листування, використовували агентуру у Великій Британії та інших країнах. Цікаво, що навіть радянські документи визнавали: навколо Данила гуртувалися найбільш активні та сучасно мислячі представники гетьманського руху.

На відміну від багатьох політичних емігрантів того часу, Данило Скоропадський не прагнув загострювати суперечки щодо майбутньої форми української держави. Він послідовно наголошував, що спочатку необхідно здобути незалежність, а вже потім український народ сам визначить, якою має бути влада.

Його головним політичним принципом була єдність. У своєму зверненні до 50-річного ювілею він заявив, що готовий простягнути руку кожному чесному українському патріоту, незалежно від політичних переконань, якщо той працює заради добра України. Саме тому Данило Скоропадський користувався авторитетом далеко за межами гетьманського середовища.

Загадкова смерть, яка досі викликає запитання

22 лютого 1957 року після сімейної вечері у лондонському ресторані Данилу Скоропадському раптово стало зле. Уже наступного дня він помер у віці лише 52 років. Офіційною причиною смерті назвали крововилив у мозок. Водночас посмертній розтин не проводився, оскільки родина не наполягала, що згодом породило численні припущення.

Архівні документи радянських спецслужб лише констатують факт його смерті без будь-яких деталей. Водночас відомо, що Москва десятиліттями вела його оперативну розробку, а радянська агентурна мережа у Великій Британії була однією з найпотужніших у світі.

Прямих документальних доказів причетності радянських спецслужб до смерті Данила Скоропадського на сьогодні не оприлюднено. Водночас раптова смерть відносно молодого й активного політичного діяча, який перебував під багаторічним контролем радянської розвідки, продовжує залишатися предметом історичних дискусій та досліджень.

Цілком очевидно в Москві не могли терпіти, знаючи що у Британії живе спадкоємець і син гетьмана України Скоропадський. А враховуючи потужну шпигунську мережу СРСР в Британії – мали всі можливості організувати вбивство – українського принца – людини, яка була подразником для московського колоніалізму в Україні 1 могла в майбутньому очолити незалежну Українську Державу.

Його життєве кредо – «Будую Україну для всіх і з усіма» – залишається актуальним і сьогодні. Адже саме єдність українського суспільства була тим принципом, який Данило Скоропадський вважав головною передумовою відродження держави. А його життя стало прикладом того, що навіть у вигнанні можна десятиліттями працювати заради майбутнього своєї країни. Але водночас трагедія життєвого шляху Скоропадських засвідчує, що лише своя власна і сильна Українська Держава є запорукою стабільності та розвитку народу, кращі представники якого не асимілюватимуться в еміграції і не ставитимуть там жертвами російських спецслужб.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новини

В Україні створено першу організацію нащадків жертв польських репресій

від Холіна Марія

У Тернополі відбулася важлива подія для національної пам’яті – 8 серпня заснували першу в Україні організацію нащадків жертв польських репресій. ВГО “Пам’ять і справедливість” об’єднала нащадків українців, які постраждали від депортацій і примусових переселень польської влади у ХХ столітті.

Головою організації обрали Тараса Гребеняка, який наголосив: об’єднання створюється не для протистояння, а заради історичної правди. Міцні відносини з Польщею можливі лише за умови чесного визнання минулого з обох сторін.

Організація ставить перед собою три завдання: наукове дослідження й документування фактів репресій, збереження українських пам’яток та поховань на території Польщі, а також домогтися належної правової й історичної оцінки цих подій.

Заступник голови, ветеран російсько-української війни Сергій Годлевський, наголосив, що фіксація цих фактів – принципове питання відновлення історичної справедливості для українського народу.

Варто нагадати: у 1930 році польська влада провела в Східній Галичині репресивну кампанію “пацифікацію” з арештами, побиттями та знищенням українських установ. У 1947 році операція “Вісла” примусово депортувала українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя.

Ця ініціатива з’являється на тлі загострення – Польща позбавила Президента Володимира Зеленського Ордена Білого Орла після того, як він присвоїв підрозділу ЗСУ почесне ім’я Героїв УПА. Питання історичної справедливості для нащадків репресованих залишається відкритим і потребує принципової позиції.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Відео: В’ячеслав Липинський – консерватор, який випередив свій час

від Майданюк Валерій

Як збудувати державу без корупції? Де знайти бажаючих і мотивованих воювати? Якою має бути українська еліта? Хто і як має проводити нам чесні реформи? І чи не варто нам для цього запросити «іноземних фахівців»? В’ячеслав Липинський дав відповіді на ці питання ще століття тому.

Його заклик: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо» – камені на камені не залишає ані від надій мрійників, які сподіваються на прихід «Вашингтона з новим і праведним законом», ані від фантазій прихильників «сильної руки», які чекають «Піночета з новим і справним кулеметом».

Спадщина Липинського як ніколи актуальна, а подекуди Україна ще навіть не дозріла до його окремих політологічних рекомендацій.

Поляк, який став українцем, коли України навіть на карті не існувало. Коли шанси на державність народу, який складався у більшості з неграмотних селян та русифікованої еліти – були більше, аніж примарними.

Мислитель, який заклав основи української теорії еліт дав відповіді на питання, як краще будувати Українську державу на основі наукового історичного досвіду.

Консервативна Платформа публікує черговий відеоматеріал з серії “Консерватизм”. Змістовний відеоролик про видатного державного діяча В’ячеслава Липинського, який прагнув зміцнити українську націю сильною державницькою ідеологією.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші
Close