Економічний успіх та політична стабільність Швейцарії, значною мірою, зумовлені особливостями її політичної системи, в якій чільне місце займають також християнські демократи.

Швейцарська християнсько-демократична народна партія (Christlichdemokratische Volkspartei, CVP) є найменшою з чотирьох учасників правлячої коаліції Швейцарії і є асоційованим членом Європейської народної партії. Партія була заснована в 1912 р. як Швейцарська консервативна партія, й створювалася для представництва швейцарських римо-католиків. До партії також входили представники християнських профспілок.

В наш час партія підтримує залучення релігійних установ та релігійних цінностей для вирішення соціальних проблем, а її політика спрямована на зміцнення родини та допомогу країнам, що розвиваються.

З 1975 по 1983 роки швейцарські християнські демократи були найбільшою партією в країні. Цей період став одним з найважливіших для зміцнення економіки країни та посідання того економічного місця в Європі, котрим Швейцарія сьогодні може похвалитися.

Але з середини 1980-х почалося падіння електоральної підтримки. Вже на початку XXI століття це була найслабша з чотирьох коаліційних партнерів, який формували уряд, а в 2003 р. її представництво у Федеральній раді скоротилося до одного місця.

На виборах 2019 року партію підтримало 275,842 тис виборців, що становить 11.4 % електоральної підтримки. В останні роки спостерігається явне зниження кількості голосів відданих за швейцарських християнських демократів, які ще у 1980-х мали підтримку на рівні 20 %.

Причому втрати помітні навіть у традиційних католицьких округах, де завжди підтримували християнських політиків. Це пов’язано з тим, що молодь у містах більше орієнтується на соціально-ліберальні ідеї, аніж на консервативну християнсько-демократичну риторику. Програш християнсько-демократичного депутата-сенатора у кантоні Фрібур, який навіть називали ««Християнською республікою»,  став причиною початку партійних дебатів щодо доцільності християнської складової у назві партії, що однак, було відхилено більшістю партійних делегатів на партійній конференції у м. Фрауенфельд.

Сьогодні становище християнської демократії характеризується мінливістю і в деяких країнах, де, ще вчора християнські демократи були в опозиції, вони мають високі шанси сформувати уряд. Швейцарія – не виняток.

Автор: Валерій Майданюк

Декілька років тому, українці дивилися шокуючі новини про Північну Корею чи Іран та відмежовано собі думали «добре, це зло нас не стосується». Всі ці знущання над людьми – десь далеко, на іншому краю Азії, в нас – свої проблеми.

Дехто вважав, що якщо ті народи так живуть – отже їм це підходить. Декотрі навіть засуджували США за втручання, критику та погрози військовою інтервенцією в Ірак, Іран чи КНДР. Коли в ході війни в Іраку у пресі з’являлися відомості про можливу американську військову кампанію проти Ірану – деякі українці, особливо ті, котрі були тодішніми жертвами засилля російського телебачення, рішуче критикували можливі спроби Вашингтона «втручатися у внутрішні справи диктаторських режимів. Наші співвітчизники щиро дивувалися: яке діло американцям до того Ірану чи північної Кореї? – Нехай там собі живуть як хочуть, нехай собі казяться! Але минули роки і вони доказилися так, що Україна відчула це на собі.

Іранські безпілотники прилетіли в наші міста, Білорусь надала свою територію та технічні ресурси для вбивства українців, а зазомбовані північнокорейські солдати, під загрозою концтаборів для їхніх родин, прийшли воювати проти української армії. Водночас північнокорейських цивільних рабів привезли до окупованого українського Маріуполя розбирати зруйновані росіянами заводи. Зло, яке здавалося тліло собі десь далеко від нас, прийшло у нашу хату. Якби українці тоді знали що буде, ми б не критикували, а благали б США завдати ударів по Ірану на початку 2000-х. Тоді іранські безпілотники точно не з’явилися б в українському небі в 2022. Світове зло, яке видавалося від нас так далеко і вважалося чужими проблемами, з’явилося на нашій землі і стало нашою проблемою.

Колись деякі українці вважали, що в Білорусі – «порядок» і добрі дороги, й навіть хотіли жити так само. Але природа диктатур корениться у війні – рано чи пізно, кожен диктатор кине свій народ на війну. Війна – це їхній козир для збереження влади. Під гаслами єдності нації перед ворогами, можна без огляду на видимість пристойності, закручувати гайки до скреготу і пасивна більшість вважатиме такі кроки необхідністю. Диктатура, якщо вона проіснувала достатньо довго, завжди передбачає війну. У випадку Білорусі – як не за власним бажанням, то під стиком союзників-диктаторів білорусів можуть невдовзі погнати в м’ясні штурми.

На наших очах на планеті формується нова «Вісь зла», яку можна назвати союзом чи коаліцією диктатур. Їх головною особливістю є поневолення власних народів диктаторськими режимами, задурманення населення пропагандою і використання людей як м’яса для зовнішньої агресії. Кожна країна з цієї Осі є «тюрмою народів» і кожен диктатор пригноблює навіть власну титульну націю.

В цьому, безумовно, є й значна частка провини «гарантів» світового порядку, котрі розповідали бідним країнам про «домашні завдання» з демократії та боротьби з корупцією, бомбили Югославію, Ірак та Лівію, і торгували з Росією та Китаєм, звідки й проросли паростки Третьої світової. Цивілізована світова спільнота «недогледіла», не усвідомила ризиків і вчасно не поставила на місце світових негідників, а зараз ховає голову в пісок, намагаючись не помічати, як їй кидають виклик.

В кожної диктатури є слабке місце – сплеск народного невдоволення, котрий може перерости в революцію й повалення диктатури. Але для звільнення зазомбованих рабів, до того, як вони прийдуть зі зброєю до нас, потрібна колосальна робота. До прикладу, білоруський диктатор Лукашенко цього тижня обурився спробами російських еліт позбавити Білорусь суверенітету і навіть натякнув на війну, якщо таке трапиться. Але з цим потенціалом всередині «Осі диктатур» треба працювати. І поки не помітно, щоб сили, які так багато говорять про права людини, зробили щось вагоме для звільнення більш ніж 1,7 млрд людей в Китаї, Росії, Білорусі, Ірані та Північній Кореї.

Так само, як до недавнього часу українці, мешканці західних країн не підозрюють, що вчасно незнищене та маргіналізоване зло завтра може прийти до них.

Автор: Валерій Майданюк

Олігархи є спільною хворобою для всього пострадянського простору, сформованою великою мірою за прикладом російської традиції державного будівництва 1990-2000-х років.

Це своєрідні наслідки уявлень тодішніх російських еліт про «дикий капіталізм», де в важкій боротьбі переможуть сильніші і зможуть сформуватись величезні фінансово- промислові групи, які будуть володіти цілими, в першу чергу стратегічними галузями економіки, а потім і медіа, і партіями. З невеликої групи червоних директорів, «бізнесменів з великої дороги», часто родичів, штучними зусиллями, часто за допомогою офіційної чи неофіційної державної допомоги було утворено кількадесят національного чи регіонального рівня напівкримінальних груп, які розібрали між собою основний актив національної економіки

В Україні основними творцями такого «нового класу» власників стали президенти Л.Кравчук і найбільше Л.Кучма, які навіть видавали спеціальні укази щодо сприяння створенню «великих фінансово-промислових груп». Ці «групи» доволі швидко захопили найласіші шматочки української економіки, поскуповували чи в кращому випадку постворювали над-витратні і впливові національні медіа, партії, депутатські фракції в парламенті, суди. Сьогодні вони можуть скидати чи ставити до влади президентів і уряди, заводити в парламент партії чи їх знищувати. Така ситуація ставить під загрозу українські національні інтереси, ставить під сумнів можливість громадян України на щось впливати, обирати когось у владу, здійснювати певний курс на розвиток держави, по суті – олігархи своїм існуванням і діяльністю ставлять під загрозу існування держави Україна.

На сьогодні вкрай необхідним є позбавити олігархів їх необмеженого впливу на державу, зокрема на виконавчу, законодавчу і судову, інформаційний простір України, політичні партії, економіку. Механізмів для таких завдань є багато, можна скористатись досвідом різних країн. Спочатку повинне відбутись перезавантаження державних і судових органів, які зможуть прийняти відповідне законодавство і відповідно його реалізувати. В Україні є безліч органів, які своєю діяльністю можуть припинити таке явище, як олігархи – це і Антимонопольний комітет, і Прокуратура, і НАБУ і т.д. Врешті-решт більшість українців повинні зрозуміти, що олігархи є їхніми одними із найнебезпечніших ворогів, які просто унеможливлюють успіх української держави і українців. Тому їх усунення від впливів є одним із найважливіших завдань сучасності.

Пропозиції:

• Перезапуск роботи Антимонопольного комітету України, Антикорупційних органів і суду, які повинні стати головними акторами в боротьбі з олігархами
• Усунення великого бізнесу від медіа
• Усунення впливу олігархів в парламенті і партіях
• Деолігархізація української економіки.

Автор: Юрій Міндюк

Актор, який став президентом, зміцнив армію,підняв економіку країни і доклався до розвалу «імперії зла» – це про Рональда Рейгана – консерватора, котрий знав як поводитися з Росією.

Рональд Рейган народився в Іллінойсі 1911 року в сім’ї ірландського та шотландського походження. Мити була прихожанкою протестантської церкви, батько багато пив. Через батька майбутній президент до кінця  життя  майже не вживав алкоголю. У 1930-х роках Рейган переїхав до Лос-Анджелеса, де розпочав кар’єру актора. Він знявся у ролях близько 77 фільмів та був спортивним коментатором. Коли почалася Друга світова війна, 1941 року Рейган вступив добровольцем до  війська, але через слабкий зір його залишили у США знімати навчальні та патріотичні фільми для підйому армійського духу.

1964 року Рейган знайомиться з впливовими республіканськими політиками та бізнесменами, на яких справляє враження.  Партійні лідери запропонували йому балотуватися на пост губернатора Каліфорнії, який він здобув 1966 року. Рейган пробує змагатися й за президентське крісло, однак двічі зазнає поразки. Лише 1980 року Рональду Рейгану вдалося виграти вибори і перемогти кандидата від Демократичної партії та чинного президента Джиммі Картера.

Політика президента-республіканця базувалася на класичних консервативних принципах: зменшення державного втручання в економіку, зменшення податків, концентрація уваги на безпосередніх і найголовніших обов’язках глави держави – обороні і зовнішній політиці. Критикуючи попередників, Рейган зазначав: «Уявлення держави про економіку можна звести до декількох коротких фраз: Якщо щось рухається, оподатковуй це; якщо воно продовжує рухатися, зарегулюй це. А як зупиниться — субсидуй це». Намагаючись не повторювати бюрократичних помилок опонентів, Рейган, протягом перших трьох років президентства, щороку знижував податок на прибуток на 10 %.

Консервативний господар Білого дому Рейган  дотримувався стратегії найменшого регулювання економіки, скорочення державних витрат – насамперед на чиновників та контролю над інфляцією.  Його економічну політику преса назвала «Рейганомікою» і саме ця модель оздоровила країну та подолала кризові явища. Внаслідок «рейганоміки» покращився притік закордонних інвестицій, збільшилася завантаженість промисловості,   скорочення безробіття з 11 до 5,5 %, зростання частки США у промисловому виробництві та активізація національної економіки.

За часів Рейгана, армія, котрій демократи приділяли небагато уваги, стала пріоритетом №1. «У 1981, коли я посів президентське крісло в Білому домі, — згадував Рейган про початок свого президентства, – волокна воєнного м’яза були настільки атрофовані, що наша здатність успішно відбити можливу атаку з боку Радянського Союзу була дуже сумнівна: винищувачі не літали, бойові кораблі не плавали. Наші найкращі сини і доньки покидали військову службу, моральний стан добровольчої армії перебував у занепаді; наше стратегічне озброєння десятиліттями не модернізувалося. Водночас Радянський Союз створював воєнну машину, яка загрожувала перевершити нашу на будь-якому рівні. Мені хотілося сісти за стіл переговорів, щоб покласти край цій безглуздій політиці „взаємного гарантованого знищення“, але для цього Америці насамперед потрібно було збільшити свою воєнну міць. Тоді ми могли б вести переговори з позиції сили, а не слабкості» – згадував Рейган.

У своїй знаменитій промові 1983 року Рейган проголосив СРСР «імперією зла». І хоч як це не пасувало лідеру держави, правду було озвучено з найвищої трибуни. Москва тоді знищувала народ Афганістану, практично розгромила дисидентський рух, в країні запанувала «андропівщина» – називати чорне білим було всупереч традиційним консервативним принципам Рейгана.

Американський лідер відмовився від зруйнованої Кремлем політики «розрядки», розпочав переозброєння армії та підтримку антикомуністичних рухів по всій планеті. 1983 року почалася широкомасштабна програма з досягнення військової переваги Штатів в космосі, котру преса охрестила «Зоряними війнами». Показово, що сама програма мала й подвійне значення – змусити СРСР втягнутися у виснажливе економічне протистояння і ослабити свої ресурси. Рейган знав, що росіяни у Кремлі не пошкодують нічого, аби випередити США у космічній гонці озброєнь, тому й спровокував їх на дорогу та витратну програму, котра підірвала радянську економіку.

Світове падіння цін на нафту в 1986 році, коли нафта впала з 32 доларів до 8 за барель, за оцінками економістів, пов’язане із зовнішньою політикою Рейгана щодо підриву основної статті експорту СРСР. Рейган зумів переконати саудитів здійснити короткостроково невигідний, але стратегічно надзвичайно важливий і переможний крок щодо максимального збільшення видобутку «чорного золота», котре своєю кількістю на ринку мало б обвалити ціну.

Саме політичні ініціативи Рейгана вже через 3 роки спричинили падіння комуністичних режимів в Центрально-Східній Європі, масові протести поневолених народів в СРСР, а невдовзі – й обвал «імперії зла». Нинішнім американським республіканцям-консерваторам надзвичайно бракує державної мудрості, геополітичної стратегії та розуміння суті московського режиму, котрим володів Рональд Рейган.

Автор: Валерій Майданюк

На сьогодні Україна потребує радикальних реформування і модернізації як суспільного життя, так і матеріальних ресурсів. Практично немає галузі, де б в України все було добре. Гострі проблеми в гуманітарній, культурній, інформаційній сфері, сфері охорони здоров’я, оборони. Окреме питання – політико-правова, державно-адміністративна і партійні системи.

Важливий момент – здійснення модернізації як подолання радянської спадщини. Модернізація повинна бути всеохопною, здійснюватись в першу чергу в органах державної влади, які повинні стати промоторами її здійснення серед широких мас українців. Така модернізація повинна заторкнути як матеріальну, так і гуманітарну, наукову, інформаційні сфери. Країна вимагає як оновлення інфраструктури – доріг, залізниці, аеропортів, так і економічних відносин, сфери соціального захисту, медицини – одним словом – всього. Проте в нашої держави немає достатніх ресурсів для такого важливого цивілізаційного ривка. Розраховувати на зовнішню допомогу особливо не приходиться.

Ми повинні прийняти якусь життєздатну схему, яка дозволить здійснити значущі кроки в цьому напрямку. Найважливішим кроком, на нашу думку, було б оновлення і реформи державної і політичної сфери. Державні органи і політичні партії, які формують більшість в парламенті, повинні стати промоторами змін, реформ і модернізації. Без них більшість зусиль будуть намарними і в кращому разі половинчастими.

Тому першим кроком повинна стати радикальна реформа державної сфери і політичної сфери, а це в першу чергу стосується партій в парламенті і медіа. Якщо буде здійснена така реформа, тоді в суспільства з’явиться суб’єкт таких реформ, який буде намагатись їх здійснити. Модернізація буде здійснюватись не всупереч волі влади, а згідно її плану і вона ж сама буде за це відповідальна.

Саме поняття «чесний суддя» вважався ледь не оксюмороном, не набагато краща ситуація в правоохоронних органах. По суті можна визнати, що судова і правоохоронна система в Україні зазнали повної девальвації, вони стали не сервісом для громадян, а тільки перешкодою для встановлення справедливості чи правосуддя.

Важливо зрозуміти, що в цих реформах не можливі половинчасті заходи, а потрібні рішучі дії, які зможуть очистити цю галузь від тотальної скверни, яка оповила її.

Пропозиції:

• Перебудова системи державної служби за західними зразками
• Реформа партійної і медійної сфери
• Перебудова гуманітарної сфери України. Зміна програм освіти, охорони здоров’я, культури
• Створення нових інфраструктурних можливостей для України – автомобільних доріг, аеропортів, морської інфраструктури.

Автор: Юрій Міндюк

Країна, котра воює за незалежність на позичені гроші і просить іноземної фінансової допомоги, вирішила запровадити ініціативу безкоштовного харчування в школах, котру не можуть собі дозволити найбагатші країни Європи.

Як зазначається у повідомленні на сайті Міністерства освіти і науки України, від жовтня уряд забезпечить безоплатним одноразовим харчуванням учнів 1-4 класів. Для цього за ініціативою президента України на 2024 рік з бюджету було виділено 2 млрд грн місцевим громадам у формі субвенції. Загалом, повідомив президент Володимир Зеленський, на цю програму передбачено 5,8 млрд грн.

Раніше в Україні безкоштовними обідами забезпечували лише учнів пільгових категорій: дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, дітей із малозабезпечених сімей, переселенців та інших вразливих категорій, зокрема, – певні категорії дітей ветеранів. Як зазначено у повідомленні міністерства, таким чином державна ініціатива сприятиме формуванню правильних харчових звичок з раннього віку. У МОН пояснили, що субвенція може бути використана як для придбання продуктів харчування, так і для оплати послуг кейтерингу та/або аутсорсингу. Фірми-постачальники, звісно, раді новим замовленням, але для економіки воюючої країни така соціальна ініціатива виглядає надмірним тягарем.

Людям, котрі платять підвищені цього місяця податки, з останніх коштів донатять на ЗСУ та бачать відверто злиденну економічну ситуацію в країні, може здатися, що цю новину журналісти помилково взяли з новинної стрічки німецьких чи британських сайтів. Особливо, коли українці чують в новинах як Україна просить західні країни профінансувати виробництво української зброї на українських військових заводах. Зокрема цього року Данія профінансує і оплатить виробництво 18 українських САУ «Богдана». Простішими словами  – купить в українських виробників і дасть Україні (!). В українському бюджеті просто на це немає грошей – розводять руками чиновники.

Але в німецьких та британських школах немає загального безкоштовного харчування для всіх. Ці країни не звикли марно проїдати гроші платників податків й оплачувати з бюджету харчування дітей багатіїв і середнього класу, які досить часто також вчаться в державних школах. Маргарет Тетчер у Британії, котра скасувала безплатну видачу молока школярам в 1980-х роках, прямо заявила: «безкоштовного молока не буває». Тетчер часто повторювала: немає в країні державних грошей, а є лише гроші платників податків.

Безкоштовне харчування для школярів усіх вікових груп є лише у Швеції, Фінляндії та Естонії. У низці країн – Австрії, Франції, Бельгії, Греції, Ірландії, Болгарії, Італії, Польщі, Румунії, Нідерландах, Люксембурзі, Німеччині, Угорщині, Британії, Чехії, Португалії, Іспанії, Словаччині, Словенії – безоплатне харчування передбачено для дітей із сімей з низьким доходом або у бідніших регіонах, що є цілком закономірно й справедливо.

Але Україна, очевидно багатша за Нідерланди чи Австрію, якщо може собі дозволити елементи соціальної політики, котрих не можуть дозволити навіть найбагатші країни ЄС. Пересічні українці добре знають, якими іноземними автівками, лексусами і теслами забиті парковки українських державних шкіл, коли батьки везуть дітей на уроки. І чудово знають, які найостаніші моделі «айфонів» та інших гаджетів мають деякі школярі тих самих державних і вічно недофінансованих шкіл.

Державна ініціатива де-факто створює ситуацію, коли пересічні платники податків (в Україні це переважно не великі корпорації, а прості працівники) фінансуватимуть обіди дітей місцевих бізнесменів, суддів, прокурорів та чиновників, котрі й самі легко можуть оплатити харчування своїх дітей. Найбільшу частку серед податкових надходжень українського бюджету займає саме податок на доходи фізичних осіб – і саме прості українці оплачуватимуть цю напівкомуністичну ініціативу.

В Україні цілком можна було б запровадити безкоштовне харчування для діток в майбутньому, після перемоги, коли всього вистачатиме і не знатимемо, на що ще спрямувати гроші. Але не за умов, коли ми стоїмо з простягнутою до світу рукою, а нашій армії бракує зброї. Коли наші військові заводи не мають збуту, бо держава не має чим їм заплатити за озброєння. Соціальна політика – це завжди добре, коли на це є зайві гроші, коли країна може собі дозволити проїдати, бо є з чого заробляти, але не тоді, коли ворог захоплює українські села та міста, а нам не вистачає грошей на оборону незалежності.

Ініціативою безкоштовного шкільного харчування, Україна нагадує безробітного безхатька, котрий заходить в бар і всіх пригощає. Більше того – таке марнотратство неодмінно спонукає популістичні сили в європейських країнах та в США вимагати припинення фінансової допомоги Україні, якщо у неї гроші на те, на що немає в американців та німців. До прикладу, як би таке прокоментував Дональд Трамп та американські консерватори чи опозиційні німецькі й французькі лідери думок? А як після цього їхні виборці змінять відсоток у соцопитуваннях щодо продовження військово-фінансової допомоги Україні?

Не секрет, що вся «цивільна» частина українського бюджету фінансується з іноземної допомоги, в той час як наша економіка працює на армію. Цілком можна припустити, що іноземні партнери радили витрачати їхні гроші суто на суспільні потреби, а не дай Боже, на оборонну війну проти Росії. Але чомусь українська влада не знайшла інших критично проблемних цивільних напрямків куди спрямувати ці кошти, щоб це не викликало заздрості та закидів, в тому числі й від закордонних партнерів. Лівацька політика проїдання та марнотратства, безкоштовної роздачі грошей платників податків, особливо не підкріплених міцною економікою, ніколи не приводила країни до процвітання, але часто приводила до катастрофи.

Автор: Валерій Майданюк