Політичні християнсько-демократичні організації мають широку світову мережу і тісний рівень міжнародної співпраці та намагаються впливати на державний курс, аби надати політиці християнської моралі й цінностей.

На теренах Європи впливовою міжнаціональною християнською структурою став Європейський християнсько-політичний рух (European Christian Political Movement, ECPM), який об’єднує політичні партії та організації, які поділяють християнські цінності та дотримуються ідеалів християнської демократії й консерватизму. Рух був заснований в 2002 році коли на конференції  «За християнську Європу» низка політичних партій з більш ніж 15 країн вирішили посилити вплив християнської політики в Європі.

Європейський християнсько-політичний рух на сьогодні об’єднує понад півсотні християнсько-демократичних партій різних конфесій, неурядових організацій, аналітичних центрів та окремих політичних діячів із понад двадцяти країн ЄС та європейського континенту. Активну увагу організація приділяє й молодіжній політиці, зокрема, молодіжні християнсько-демократичні рухи об’єднані в структурі ECPYouth. ECPM прийняв вісім Керівних принципів у декларації “Цінності для Європи”, яка декларує бачення християнських перспектив ЄС. Європейський християнсько-політичний рух прагне відновити ті християнські засади об’єднаної Європи, які у свій час заклали фундатори ЄС – християнські демократи Робер Шуман, Конрад Аденауер та Альчіде де Гаспері, і від яких, сучасна Європа сьогодні віддаляється.

У 2005 році ECPM був офіційно зареєстрований у Нідерландах. А у 2010 році офіційно визнаний європейською політичною партією, яка в 2014 році вперше взяла участь у загальноєвропейських виборах. Протягом 2014–2019 років у ECPM входило шість депутатів Європейського парламенту, які були членами групи Європейських консерваторів та реформаторів (ECR). В липні 2021 року ECPM отримав п’ять місць в Європарламенті.

Впливовою міжнародною християнсько-демократичною платформою є Міжнародний демократичний союз (International Democrat Union), який був заснований в Лондоні 1983 році, а штаб-квартира сьогодні перебуває в Осло.

Регіональні асоціації IDU  включають Союз демократів Африки з 14 членами, латиноамериканське об’єднання Latinoamericanos Unión de Partidos (UPLA) в котре входять 19 членів та Союз демократів Азіатсько-Тихоокеанського регіону (APDU), що налічує 14 членів. До 2002 року Міжнародний Демократичний Союз (EDU) мав свою європейську секцію, однак вона невдовзі об’єдналася з Європейською народною партією.

На американському континенті найвпливовіше міжнародне об’єднання християнських політичних партій називається Християнсько-демократична організація Америки (ісп. Organización Demócrata Cristiana de América, ODCA). Ідейна основа організації ґрунтується на принципах християнської демократії і християнського гуманізму. Об’єднання американських християнських демократів охоплює католицькі держави латиноамериканського регіону і є філією Центристського демократичного інтернаціоналу та регіональним партнером Європейської народної партії.

На сьогодні організація об’єднує 34 політичні як правлячі, так і опозиційні партії з 21 країни Латинської Америки, які репрезентують  близько  третину громадян виборчого віку в своїх країнах. Під юрисдикцією Християнсько-демократичної організації Америки діють «Молодіжна християнсько-демократична організація Америки», «Жінки християнські демократи Америки», «Фронт робітників — християнських демократів Латинської Америки» та низка політичних фондів та інститутів.

Християнсько-демократична організація Америки була створена1947 року, коли група політиків Аргентини, Бразилії, Чилі та Уругваю домовилися про необхідність формування міжнаціонального об’єднання християнських демократів Латинської Америки. Декларація, прийнята на зустрічі, проголошувала метою організації побудову справжньої політичної, економічної та культурної демократії на ґрунті принципів християнського гуманізму,  гідності людської особистості, цінностей общинного розвитку та розвінчування тоталітаризму. Пізніше до організації приєдналися представники Еквадору, Болівії та майже всього латиноамериканського регіону. В 2000 році на XVI конгресі в Чилі було задекларовано стратегію організації, яка передбачає розширення співпраці з партіями гуманістичного і центристського спрямування, погляди котрих є співзвучними християнській демократії.

Показово, що саме в Сантьяго – столиці Чилі, у 1961 р. був заснований Всесвітній християнсько-демократичний союз, який сьогодні зветься Центристський демократичний інтернаціонал. Цей факт підкреслює знакову роль Латинської Америки в світовій спільноті християнської демократії.

Автор: Валерій Майданюк

На фоні ціннісних проблем сучасної Європи та польсько-українських відносин, життя та діяльність В’ячеслава Липинського є яскравим прикладом конструктивних ціннісних орієнтирів та польсько-українського порозуміння.

В’ячеслав Липинський народився 1882 року в польській родині правобережної шляхти, але в українському оточенні, у юному віці прийняв українську ідентичність. Він звернувся до родини зі словами: “Ми маємо йти до тих, чий хліб їмо і на чиїй землі живемо”. Хоча Липинський не знайшов розуміння у сім’ї, він продовжив навчання в європейських університетах та зайняв активну українську громадянську позицію. В часи Української Держави гетьмана Скоропадського Липинський працює на урядовій та дипломатичній службі. Після поразки гетьманату¸ на еміграції, Липинський створює наукові історичні та політичні праці, котрі стають основотворчими підвалинами української політології та історичної науки.

На противагу популярному тоді соціалізму, котрий захопив уми багатьох науковців та громадських діячів, Липинський акцентує увагу на історичному досвіді, а не на соціальних утопіях, котрі призведуть лише до руїни. Вчений пропонує консервативні цінності власної сильної держави, поваги до історичних традицій, підтримку українського гетьмана як легітимного вектора об’єднання українців у боротьбі за незалежність.

Чимало ідей Липинського були усвідомлені українцями лише після повномасштабного вторгнення 2022 року. Зокрема фраза “Ніхто нам не збудує держави, поки ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, поки ми самі нацією не захочемо бути” була осмислена ширшими масами лише після невдалих сподівань на іноземців, які чи то нам реформи проведуть, чи то нашу країну захистять. Час показав – що самим потрібно дорослішати і позбуватися ілюзій. Українцям довелося на практиці переконуватися у правдивості висновків засновника української політичної науки В’ячеслава Липинського, досвід якого знову актуалізований. Адже раніше Липинського не згадували через радянську цензуру, а після здобуття незалежності – шукали авторитетів серед інших класиків, оминаючи консерватизм.

Липинський був автором державницької концепції української історії – держава має бути основою для творення нації.  У своїй найвідомішій праці “Листи до братів-хліборобів” Липинський характеризував три типи правління, серед яких виділяв охлократію – владу натовпу та диктатуру, демократію та класократію. Остання мала бути владою моральної еліти на чолі з монархом британського типу – правителя, який прямо не править, але об’єднує країну своїм символічним авторитетом. Сьогодні інститут монархії видається застарілим, але Липинський аргументовано доводив, що кожна держава в історії виникала на монархічній основі. Навіть США мали тривалий період британського монархічного панування, звідки черпали свої традиції. В умовах громадянської війни особа спадкового гетьмана, на думку Липинського, мала стати гарантом стабільності в країні і врятувати націю від хаосу ворожнечі.

Попри сучасні уявлення про політику, варто визнати, що історія України в ХХ столітті виглядала б значно менш трагічною, якби замість більшовиків, при владі залишився гетьман Скоропадський, який би передав владу по монархічній традиції. А вже після зміцнення держави, вважав Липинський – можна розглядати демократію, яку, однак, критикував за низку недоліків та слабкі місця у боротьбі за незалежність.

Показово, що слідуючи монархічній ідеї, під кінець життя Липинський посварився з гетьманом Скоропадським на еміграції, вважаючи, що монарх має бути зразком чеснот і несе більшу відповідальність, аніж решта громадян. “Врятувати монархію від монарха” – такий принцип у європейській історії часто ставав запобіжником від волюнтаризму та самодурства правителів і пізніше став підґрунтям для встановлення демократій.

Сьогодні спадщина та політологічні рекомендації Липинського актуальні для створення стабільної, гармонійної, сильної та процвітаючої держави на ґрунті консервативних цінностей – котрі будують, а не руйнують.

Автор: Валерій Майданюк

Християни-демократи проводять активну міжнародну політику, а серед інтернаціональних структур, що об’єднують у своїх лавах християнських демократів, виділяються Християнсько-демократичний інтернаціонал (CDI) — всесвітня організація християнсько-демократичних партій, Європейська народна партія та Світова конфедерація праці (попередня назва — Міжнародна Федерація Християнських Профспілок).

На теренах Європи перше об’єднання християнських демократів сформувалося в 1947 році й називалося «Нові міжнародні групи» (NEI). Вже на першій Європейській асамблеї християнські політичні активісти ініціювали низку євроінтеграційних пропозицій в напрямку економічного і політичного союзу країн Західної Європи відповідно до принципу: «Інтеграції стільки, скільки можливо; наднаціональності стільки, скільки необхідно». В 1965 році це міжнародне об’єднання було перейменовано на Європейський союз християнських демократів.

Першу фракційну групу європейських християнських партій було створено ще у 1953 року в межах  Європейської спільноти вугілля та сталі, і вже тоді це була найпотужніша політична група. У 1976 році для необхідності участі у виборах до Європарламенту було створено міжнародний альянс християнських партій – Європейську народну партію (European People’s Party, EPP), яка почала репрезентувати погляди європейських центристів. Підвалинами її ідеологічної орієнтації стали християнсько-демократичні принципи персоналізму, солідарності, субсидіарності, християнська концепція особистості та теорія соціальної ринкової економіки. Водночас було затверджено «Маніфест християнських демократів Європи», який став ідеологічним фундаментом ЄНП. Головною метою Європейської народної партії оголошувалося створення єдиної держави – «Європейської Федерації», першим етапом якого є теперішній Європейський союз. Нова держава повинна зайняти вагоме місце в міжнародних відносинах, а європейські інституції, такі як Європарламент та новий європейський уряд визначатимуть широкі аспекти економічної,  соціальної і навіть військової політики.

Головними ідеологічними опонентами ЄНП в Європейському Парламенті стали ліві сили, що зумовило необхідність консолідації європейських християнських демократів та консерваторів. До недавнього часу членами фракції Європейської народної партії були депутати від британських консерваторів. На сьогодні ЄНП має найбільшу фракцію в Європейському парламенті у кількості 264 депутатів та об’єднує 72 правоцентристських партій-членів з 39 держав. На теренах Європи ЄНП має 16 глав національних урядів (10 в ЄС + 6 в країнах, що не є членами ЄС) та свого представника на посаді президента Європарламенту.

На світовому рівні християнсько-демократичну спільноту представляє Християнський Демократичний Інтернаціонал (Centrist Democrat International – Internationale Démocrate Chrétienne, CDI-IDC)  який було створено у 1961 р. під назвою Світовий союз християнських демократів (World Union of Christian Democrats – WUCD) після інтеграції Європейської християнсько-демократичної унії та Організації християнських демократів Америки. Метою організації було оголошено просування ідей християнської демократії у всьому світі. Вже в 1982 році організація була перейменована на Християнський демократичний інтернаціонал (Christian Democratic International – CDI).

До складу інтернаціоналу увійшли три міжнародні партійні асоціації партій: «Нові міжнародні команди» створений на основі «Європейського християнсько-демократичного союзу», «Організація християнських демократів Америки» та «Християнсько-демократичний союз Центральної Європи». Штаб-квартира Християнсько-демократичного Інтернаціоналу знаходиться в Брюсселі. В 1999 році організацію було перейменовано на «Центристський демократичний інтернаціонал», щоб продемонструвати участь у русі представників інших релігій, а не лише християнства. Об’єднання відкрите для політичних партій та організацій, які будують свою політику на основі принципів християнського та інтегрального гуманізму, який визнає наявність духовного виміру в природи людини й відданого ідеалам братерства. На сьогодні до інтернаціоналу входить понад 100 партій, однак далеко не всі з них  можна вважати християнсько-демократичними. Більшість європейських членів Центристського інтернаціоналу також є членами Європейської народної партії.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавня заява польського прем’єра Дональда Туска (котрого в Україні вважали ліберальним демократом, позбавленого «пісівського» націоналізму) про блокування української євроінтеграції без розв’язання історичних проблемних питань з поляками, актуалізувала проблему, яку в Україні давно  воліли не помічати. Але в Польщі вирішили знову «воювати з померлими», незважаючи на те, що Україна сьогодні є тим щитом Європи, який захищає життя і безпеку поляків.

Українсько-польські історичні дискусії неможливо вирішити на користь національного егоїзму однієї зі сторін. А особливо тієї сторони, котра піднімає столітні історичні образи на сусідів і вимагає репарацій, вибачень та нагнітає новітні розмови про «геноциди». Українці не відмовляться від своєї національної пам’яті, не припинять вшановувати козаків та гайдамацьких повстанців, вояків ЗУНР та ОУН і УПА, котрі боролися за свою країну, гідність, права та свободи. Польським політикам варто почати вбачати в Україні рівноправного партнера, і сприймати історію не лише крізь власні націоцентричні окуляри.

Україна сьогодні надто значима країна світу, щоб до неї говорили мовою ультиматумів. Тим більше – з боку країни, котра зараз створює національний культ пошуку історичних образ. Польським політикам було б дуже рекомендовано дивитися не в минуле, а в сучасне – особливо на північний схід, де зараз вирішується майбутнє безпеки всієї Європи.

Українці сьогодні не можуть і не хочуть виставляти полякам якісь образи за національне гноблення, кріпацтво та панщину часів Речі Посполитої, війну із ЗУНР, пацифікацію та винищення цивільного українського населення на Галичині, Холмщині, Підляшші та Волині в 1940-х. Не хочуть – бо розуміють важливіші загрози для сьогодення, аніж пошук тих, хто сто чи триста років тому нас образив. Поки в Україні панує переважно дружнє ставлення до поляків, польські політики, навіть ліберально-демократичного табору, вирішили знову загострити відносини з країною, котра захищає небо Польщі від російських ракет та «шахедів». Адже польська ППО не захищає власне небо то через погоду, то через ще якісь причини.

У своїх закидах Україні польський прем’єр Туск апелює до історії створення ЄС та прощення, але чомусь забуває ідейну спадщину засновників Євросоюзу Робера Шумана та Конрада Аденауера, котрі прийшли до примирення не вимогами тисячоразових вибачень, визнання новітніх «геноцидів» чи репарацій, а усвідомленням взаємної поваги заради спільного миру та процвітання.

Враховуючи слабкість євро-атлантичних безпекових структур, можливу перемогу Трампа чи такого як Трамп у Вашингтоні, Україні, Польщі та іншим східноєвропейським країнам варто думати над створенням додаткового безпекового альянсу – Міжмор’я чи Балто-Чорноморського союзу. Щоб коли Росія нападе на Сувалківський коридор – було кому простягнути міцну руку допомоги, а не листа з глибоким занепокоєнням. Створення такого спільного оборонного союзу – це гарантія миру в Східній Європі на довгі десятиліття. Росія ніколи не пхається туди, де бачить єдність, силу та готовність захищатися.

Але історичні випади на адресу України (країни, котра стільки століть була під відомо чиєю колонізацією) та спалахи економічної блокади українських товарів на польському кордоні не сприяють добросусідському та безпековому співробітництву між країнами, котрі в мирі та злагоді могли б стати надійною обороною від пазурів російського орла.