Однією з рушійних причин геноциду в африканській країні Руанда стала пропаганда, а точніше – одна радіостанція. У 1994 році проурядова руандійська радіостанція «Радіо тисяча пагорбів», названа в честь рельєфу країни, зіграла значну роль у геноциді народу тутсі в Руанді в 1994 році.

Враховуючи значний відсоток неписьменних громадян в країні, радіо стало найефективнішим інструментом поширення пропаганди. Станція, що була вельми популярною серед населення, поширювала расистську пропаганду спрямовану проти тутсі.

Це зловісне медіа зіграло вирішальну роль у створенні в країні атмосфери, зарядженої расовою ворожістю, яка уможливила геноцид. Оцінки дослідження вказують, що приблизно 51 000 смертей були прямо спричинені мовленням станції.

Риторика ненависті транслювалася поряд з витонченим гумором і популярною музикою. Тутсі часто називалися «тарганами» та закликали до їхнього винищення.

Пізніше дослідники встановили жахливий факт, що найбільші спалахи насильства та кількість убивств безпосередньо залежали від якості прийому радіосигналу: там, де люди наслухалися пропаганди «Радіо тисячі пагорбів», там вони готові були вбивати сусідів народу тутсі.

В районах де радіосигнал охоплював село чи містечко – були сформовані найчисельніші загони карателів, які вбивали і грабували співвітчизників.

Натомість в тих місцевостях, де через рельєф та гори, радіосигнал не досягав – актів геноциду не було, або ж насильство було значно менших масштабів. У таких місцях знайти охочих взяти участь у розправах над сусідами-тутсі було набагато важче. Пізніше вчені жахнулися, наскільки явним був вплив радіопропаганди на виникнення різанини між сусідніми народами.

Через шість років досвід «Радіо тисячі пагорбів» було повторено у тисячі разів більшому масштабі у російській федерації після встановлення режиму путіна. Вже з 2000 року росіянам почали транслювати дедалі більше пропаганди про «вороже оточення», «підступи США», «бандерівців» і тд. Однією з найголовніших цілей одразу ж стала Україна, яка ніяк не бажала повернення під московське ярмо.

Весь інформаційний простір «немитої» сконцентрувався на паплюженні України та українців, на зневазі, висміюванні та ненависті до сусідньої країни. У російських фільмах та серіалах образ українця за останні 20 років варіювався від тупого селюка до жорстокого садиста. З газет та журналів, з пісень та анекдотів, з дописів у соцмережах та випусків новин у росіян нагнітали ненависть до українців.

Африканське «Радіо тисячі пагорбів» у росії охопило Інтернет, телебачення, шоу-бізнес, кінематограф і друковану пресу. І навіть найвищі гори Кавказу чи Алтаю не зупинили ненависть до українців з боку кадирівських та бурятських найманців.

Російська пропаганда ненависті сягнула свого апогею у зомбуванні власного населення і вилилася у воєнні злочини у Маріуполі, Бучі, Бородянці та тисячах українських сіл і містечок.

Однак африканські вчителі російської пропаганди смерті не уникли розплати за свою смертоносну брехню. Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді засудив головного редактора і співробітників «Вільного радіо тисячі пагорбів». Керівництво радіостанції отримало довічні терміни ув’язнення, а частина підлеглих пропагандистів – по 35 років в африканській тюрмі. До слова, саме африканські тюрми вважаються одними з найгірших у світі, тож їхнє перебування там аж ніяк не можна назвати задовільним.

Популярна дикторка «Радіо тисячі пагорбів» Валері Бемерікі (така собі африканська Скабєєва) спочатку втекла закордон, проте у 1999 її було заарештовано, а 2009 року вона була засуджена в Руанді громадським судом до довічного ув’язнення за участь у розпалюванні актів геноциду.

За свою смертоносну брехню африканські пропагандисти ненависті отримали справедливу відплату. І руандійський прецедент відповідальності так званих «журналістів», а де факто – організаторів та підбурювачів геноциду і масового насильства, обов’язково буде застосований до пропагандистів путінського рашизму, у яких руки в українській крові не менше, аніж у бучанських і маріупольських катів.

Автор: Валерій Майданюк

Коли у прихильників рашизму (російського фашизму) бракує аргументів виправдання російської агресії проти України, коли всі їхні брехливі історії про нацистів, біолабораторії чи імперську слов’янську єдність розбиваються об реалії Маріуполя, Бучі та Бородянки, росіяни дістають ще один пом’ятий «козир» – «А пачєму Амєрікє можно, а нам нельзя?!»

Як приклад наводять військові операції Заходу та США в Іраку, Афганістані та Югославії, які начебто мають показати, що путінська росія робить те ж саме, що США два десятиліття тому.

Однак між воєнними діями США та країн Європи у вищезазначених державах та теперішнім російським вторгненням з елементами геноциду є декілька принципових відмінностей, які ніколи не дозволять поставити знак рівності між, до прикладу, американською війною в Іраку та російською інтервенцією в Україну.

США та країни Заходу жодного разу не здійснювали агресії проти демократичної країни, в якій дотримувалися права та свободи громадян. Країни Заходу вели військові дії лише проти диктаторських режимів, в яких знущалися над людьми, придушували свободу та громадянські права. Саме такими були Ірак, Афганістан, Лівія.

Югославія часів президента Мілошевича неприховано здійснювала етнічні чистки, знищувала людей за національною ознакою, вчиняла кричущі акти геноциду. Більше того, сербські сили навіть стріляли по військах ООН, які заважали їм вчиняти геноцид хорватів та боснійців, так як це сталося в Сребрениці.

США здійснювали воєнні операції проти визнаних світом диктаторських режимів, які в мирний час нищили не менше людей, аніж у війнах. Проти жодної, не самопроголошеної, а справді визнаної світовою спільнотою демократії, Штати не вчиняли агресії.

Відмінністю росії є те, що «немита» здійснює інтервенції виключно проти демократичних країн, з законною та легітимною владою, з захищеними громадянськими свободами. Грузія та Україна – найбільш ілюстративний приклад  російських інтервенцій.

 І Грузія в 2008 році, і Україна в 2014 та в 2022 роках мали законно та демократичною більшістю обрану владу, були визнані всіма міжнародними інституціями як країни демократичні, без будь-яких диктаторських елементів, які б порушували громадянські свободи. Легітимні вибори, свобода слова, вільна преса – все це на момент російського вторгнення було в країнах, в яких жодна держава світу, окрім «немитої» не вбачала «фашизму».

До слова, своїми ворогами російська федерація називає якраз виключно демократичні країни – держави Європи, США та Канаду.

В цьому криється наступна відмінність воєнних операцій США від російського вторгнення. Операції США проти Іраку чи Югославії мали підтримку абсолютної більшості демократичних країн світу і навіть ООН, які були згодні з диктаторським характером цих режимів.

Натомість російське вторгнення не підтримав практично ніхто, окрім декількох відсталих диктатур, подібно до Білорусі та Венесуели, які до того ж – винні великі кредити російській федерації.

Якщо б в Україні були якісь «нацисти», то перш за все, свою думку щодо цього мала б висловити якась міжнародна організація, а не одна злочинна агресивна країна з на чолі маразматичним параноїком.

Міжнародне право на те й існує, щоб розв’язувати непорозуміння між країнами. І якщо котрась держава здійснює злочини чи когось пригноблює – існують міжнародні інституції та суди. Зрештою, існують механізми санкцій, які країни Заходу багаторазово застосовували проти Іраку чи Югославії.

Однак росія вирішила самовільно взяти на себе роль і обвинувача, і ката та чинити свій неадекватний «самосуд» над будь-якою державою, яка їй не сподобалася, чи не бажає здати свою територію та населення в руки російським ґвалтівникам та мародерам.

Натомість жодна воєнна операція демократичних країн Заходу не відбувалася без міждержавного консенсусу десятків країн. І кожна з таких операцій стосувалася режимів, які давно слід було зупинити, щоб припинити страждання населення. І з фактом відсутності прав людини у цих країнах завжди погоджувалася світова спільнота та міжнародні інституції.

Зрештою, обтяжуючою обставиною російських військових злочинів є те, США ніколи не називали Ірак чи Югославію «братніми» чи «єдиновірними». А  кацапія вчинила воєнні злочини проти православної Грузії та слов’янської і православної України.

Тож якщо резюмувати роз’яснення на тему «пачему Амєріке можна, а рассіі нєльзя», то насамперед тому, що воєнні операції США були вмотивовані і проводилися проти відвертого зла – злочинних режимів і за згоди більшості країн міжнародної спільноти. А російські вторгнення, були актами зла, проти свободи та демократії, не були підтримані практично ніким і були засудженні переважаючою більшістю країн ООН.

Автор: Валерій Майданюк

Сучасний світ багатий на політичні аномалії та феномени. Одним із таких феноменів є влучні прогнози щодо перспектив путінської росії та нехтування цими прогнозами.

Передумови

Багато хто із російських та українських опозиціонерів ще на початку 2000-х років стверджував, що прихід до влади колишнього співробітника КДБ може призвести не лише до встановлення диктатури в країні, але й до експансіоністської політики. Проте на фоні фінансової стабілізації в рф та високій популярності путіна як в самій росії, так і за кордоном, такі прогнози сприймались як маргінальні заяви.

Довгий час складалось враження, що дії путіна є продовженням політики його попередника. Сам путін заявляв, що розглядає вступ рф до НАТО та прагне продовження ядерного роззброєння.

Переламним судилось стати 2004му року. Схильний до конспірологічного мислення, путін сприйняв розширення НАТО та помаранчеву революцію як зрежесовані події колективного Заходу. Метою цих подій, з точки зору близьких до російського президента політологів від караганова та щєдровіцького до дугіна і кургіняна, було обмеження впливу росії.

Твердження, що колишні радянські сателіти бажають отримати захист власного суверенітету за рахунок входження до атлантичної системи безпеки, почали сприйматись як наївні марення. Як прояв слабкого розуму в рф розглядались і переконання, що Помаранчева революція була актом спонтанного національного волевиявлення. Сам путін та його оточення сприймали всі ці події як зрежисовані «світовим урядом» дії, що спрямовані проти росії.

Декілька близьких до кремля аналітичних центрів отримали завдання розробки концепцій відновлення росії як імперії.

Одним із важливих завдань для відродження російського імперіалізму стала необхідність ідей щодо забезпечення невтручання країн заходу.

Нейтралізація втручання країн Заходу мала відбуватись за рахунок:

1) активних дій щодо «експорту корупції»;

2) забезпечення російському газу та нафті майже монопольного становища на ринках Європи;

3) активного нав’язування громадській думці в західних країнах нового позиціонування росії.

Якщо перші два пункти цієї програми є актуальними й до сьогодні, то третій пункт зазнавав постійних трансформацій.

Пасивний підхід – позиціонування жертви

В період 2004-2013 року найбільші зусилля докладались до створення позиціонування росії як «ображеної країни». Цю ідею починали просувати із фрази путіна, що «розпад СРСР став найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя» в 2005 році та вкрай ксенофобської Мюнхенської промови 2007 року.

Основними тезами цього етапу були:

• росія є несправедливо ображеною країною;
• розвал СРСР став травмою для росіян;
• Захід має утриматися від ідей розширення НАТО чи ЄС;
• країни Заходу мають «зрозуміти» росіян та компенсувати їм відчуття втрати імперського статусу;
• будь-які дії на пострадянському просторі мають відбуватись за згодою росії.

Саме такі тези розповсюджувались в країнах заходу «корупційним консорціумом». Серед західних політиків спектр носіїв цих меседжів був вкрай широким: від Герхада Шрьодера до Марі Ле Пен та Джон Керрі. Серед західних інтелектуалів – від Олівера Стоуна до Анатоля Лівена.

Успіх цієї концепції був вражаючий. Росії вдалось заблокувати процес вступу до НАТО України та Грузії. Захід спокійно дивився на експериментальні «випробування гібридних методів боротьби» в країнах Балтії в 2007 році.

Обмеженість пасивного підходу

Вже в 2008 році для путінського керівництва стала зрозуміла обмеженість такого підходу. Під час російської агресії проти Грузії в адміністрації США розглядались варіанти прямого військового втручання для захисту Грузії.

Зокрема за військове втручання виступали президент Джордж Буш та віце-президент Дік Че́йні. Проти такого втручання були державний секретар Кондоліза Райс и міністр оборони Роберт Гейтс.

В результаті в адміністрації Буша було досягнуто певного компромісу. США хоча й утримались від прямого втручання в конфлікт проте недвозначно допомагали Грузії.

Найбільш демонстративним кроком США стало транспортування американською військовою авіацією миротворчого грузинського військового контингенту із Іраку до Тбілісі. Використання військових літаків стало своєрідним символічним попередженням для росії.

Під тиском Білого дому росіяни не почали штурм Тбілісі та припинили військові дії. Результати агресії проти Грузії виявились значно більш скромними, аніж ті на які розраховували у кремлі.

Активна фаза – концепція «гібридної війни»

Половинчасті результати війни у Грузії стали поштовхом до наробки нових концепцій.

При збереженні старих підходів щодо необхідності «зрозуміти росію» почали вироблятись нові стратегії. Таким інноваційним підходом стала презентована на початку 2013 року концепція «гібридної війни». Вона дозволяла замість прямого втручання здійснювати агресивні дії за допомогою проксі-військ та уникати таким чином формальної відповідальності за початок військових дій.

В 2014 році поєднання тези про необхідність «зрозуміти росіян» та гібридні методи війни дозволили росії уникнути суттєвих санкцій за аншлюс Криму.

Доволі успішними, на початковій стадії, були й дії щодо створення «Новоросії» в 2014 році. Збиття пасажирського літака Boeing 777 біля Торезу російськими проксі-військами призвело до дипломатичного втручання країн Заходу. Західні санкції та український спротив суттєво скорегували плани росії.

Замість «Новоросії» від Харкова і до Одеси, путін отримав контроль лише над незначними територіями в межах Луганської та Донецької областей. Концепція «гібридної війни» хоча й принесла свої результати, проте її обмеженість ставала зрозумілою.

Виникла потреба вироблення нової концепції щодо забезпечення невтручання Заходу.

Плани широкої експансії потребували значно більш радикальних методів впливу на країни заходу.

Про перехід до концепції ядерного шантажу читайте незабаром.

Автор:Костянтин Канішев

Деякі латентні та неприховані симпатики «русскава міра» полюбляють розповсюджувати дезінформацію про те, що начебто така страшна кількість насильства у російсько-українській війні сталася через … українців.

Начебто українці, які чинять шалений опір російській армії, провокують росіян, котрі тепер змушені підвищувати рівень насильства, бомбардувати та знищувати дощенту міста, катувати полонених, щоб дізнатися інформацію про операції ЗСУ, завдавати нових ракетних ударів.

От, кажуть адепти «міра», тобто «русскава міра», якби українська армія не чинила опору, то росіяни б прийшли і за два дні б бойові дії припинилися. І будинки були б цілі, і людей би стільки не загинуло – і такі речі можна почути не лише від платних друзів Кремля закордоном, але й навіть від деяких переселенців, як раніше полюбляли голосувати за проросійські партії.

Однак ці громадяни неохоче уточнюють, що б росіяни робили в країні, яка капітулювала, з українцями, яким не до вподоби російська окупація? З полоненими українськими військовими, з проукраїнськими активістами, з журналістами?

Якою була б доля цих людей і скільки десятків тисяч українців пройшли б через російські концтабори? А скільки українських патріотів, яких би назвали «бандерівцями» було б просто розстріляно і після катувань закопано в лісах, як «нєлояльних граждан»? Так як це було в лісах навколо Бучі.

Вочевидь кожна шкільна вчителька української мови та літератури, кожен вчитель історії, кожен член проукраїнської партії, «Просвіти», «Пласту» чи будь-якої організації, кожен службовець ЗСУ, Нацгвардії та члени їхніх родин, та й зрештою – кожен україномовний міг би опинитися в розстрільній ямі, якби росіянам вдалося захопити всю Україну.

Про «чорні списки» українців, з якими росіяни мали розправитися після вторгнення говорили задовго до початку війни. І близько тисячі вбитих та закатованих українців в одному лише Бучанському районі Київщини є наочним свідченням, що насильство росіян було не спонтанним, а запланованим.

Російські військові вбивали українців на окупованих територіях не тому, що були озлоблені на місцевих бо потрапили під вогонь української артилерії, чи у танку згорів «саслужівец» після пострілу «джавеліна». Росіяни вбивали, бо мали попередні інструкції кого з українців треба вбивати насамперед.

Нагородження путіним російської дивізії, яка чинила вбивства в Бучі доводять, що російські звірства над українським цивільним населенням були не «спонтанним насильством», це не в «рєбьят сдалі нєрви», а мало місце виконання наказу. І за тисячі вбитих цивільних українців російське командування нагородило виконавців.

Після російської окупації України не наступило б ніякого ефемерного миру і комендантську годину б не скасували. Навпаки – пекло б тільки починалося. Почався б терор, репресії та диктатура.

Не для того путін замислив захопити Україну, щоб дозволити спокійно жити українцям, які не лояльні до держави-агресора. Всі, хто стояв на заваді «русскаму міру» мали бути знищені або «перевиховані» багаторічними термінами у російських концтаборах.

Вже сьогодні тисячі примусових переселенців з Маріуполя відправлені до Сибіру із забороною на два роки покидати місце вказаного проживання та межі федерації. Сучасна росія в ХХІ столітті знову копіює досвід сталінських депортацій та сибірських заслань.

Вбити всіх незадоволених російською владою і залишити заляканих в якості майбутньої робочої сили та мобілізаційного ресурсу для подальших російських авантюр – такою вимальовувалася запланована перспектива мешканців захоплених українських територій.

Спочатку окупанти взялися б за ліквідацією осіб зі списків та тих, хто чинив їм опір. Наступною фазою була б ще ширша хвиля репресій проти всіх свідомих українців – категорія, яка може охоплювати навіть мільйони громадян. Далі б взялися за тих, хто порушує закони російської федерації. До прикладу, каже слово «війна», замість «спеєциальная ваєнная аперация», критикує кремлівського диктатора чи не поділяє російську пропагандистську версію історії. Для упокорення України путіну потрібен сталінський масштаб насильства та геноциду і диктатор «немитої» готовий до таких жертв.

Окрім насильства та терору, для покарання нелояльних районів росіяни цілком були б здатні використати голод у вигляді блокування поставок продовольства. Хто б їм завадив і яка міжнародна конвенція чи акція протесту стала б їм на шляху?

Для упокорення України путін вже використав чи не весь сталінський арсенал репресій і міг би застосувати насильство у ще більшому масштабі, якби його не зупинили під Києвом.

Своїм опором українці не збільшили, а зменшили масштаби насильства та запланованого геноциду, який росіяни хотіли вчинити в масштабах всієї України.

За це, озлоблена російська пропаганда намагається посіяти сумніви та перекрутити реальну картину дійсності для постраждалих від своєї агресії, видаючи українських оборонців за причину страждань цивільних мешканців.  

Кремлівська пропаганда цинічно оббріхує українських оборонців за те, що кожне українське місто їм не дозволили перетворити на Бучу, Бородянку і Маріуполь.

Автор: Валерій Майданюк

Чи зможуть росіяни покаятися перед українцями, так як покаялися німців після Другої світової? І чому росіяни не вчинятимуть так як німці, а підуть своїм, окремим шляхом?

Цілком очевидно, що економічно відстала та геополітично самотня росія не виграє цієї війни проти всього цивілізованого світу. Однак навіть після відступу росіян з України залишиться гостроактуальною тема відносин між українцями та росіянами і росією, яка скоріше за все, ще довго існуватиме, хоча й, можливо не в теперішніх кордонах.

У світі вже усвідомили, що війна росії проти України – це справа не лише путіна. Станом на кінець квітня 2022 року військові дії росії, яка напала на Україну, підтримують 74% росіян. І хоча, можливо, цифри офіційної російської соціології завищені, проте агресію проти України явно підтримує більше половини росіян.

І яким би не був близький фінал путіна, залишається актуальним питання: а  як нам жити з росіянами, руками яких путінчинив вбивства та геноцид?  Як українцям та всій світовій спільноті після війни жити поруч з такими сусідами, як ділити з ними простір у готелях, кафе чи аеропортах?

Якщо дехто вважає, що звірства російської армії в Бучі, Ірпені та Бородянці були «окремими порушеннями військової дисципліни», то нагородження путіним бригади росіян, яка чинила звірства в Бучі засвідчує – катування та вбивства українців офіційна москва схвалює, заохочує та нагороджує.

В громадському просторі вже пропонують називати цю війну «Ганебною» (рос. Позорная война), щоб росіянам було соромно за участь в ній перед наступними поколіннями. Хоча наразі більшість росіян називають цю агресію своєю «гордістю».

Існує переконання, що після закінчення «Ганебної війни» росіяни можуть піти за німецьким сценарієм. Після Другої світової війни, німецький народ  розкаявся, очистився, попросив вибачення та виплатив компенсації багатьом жертвам нацистського режиму. Багато хто вважає реальним й каяття росіян, так, як це сталося з німцями.

Однак порівнювати німців та росіян в аспекті історичного каяття виглядає несправедливим.

Німці завжди були цивілізованими людьми з яких, на досить короткий період – 12 років існування Третього Рейху, політичні пропагандисти зробили агресивну й залякану народну масу. Крім того, німці, й зокрема німецькі військові здійснили декілька спроб вбивства фюрера, чого аж ніяк не помітно на росії. Німецька філософія, музика, культура є наочним підтвердженням духовної складової німецької нації, яка на цій основі й змогла покаятися.

Росіяни ж завжди були агресивною та заляканою народною масою, яка ніколи в історії не лише ні перед ким не мала почуття провини, але й навпаки – всіх завжди вважала винними перед ними.

Найбільша за площею країна світу, котра з невеликого московського князівства переросла в агресивну імперію, поширила своє панування на далекі землі й поневолила сотні народів, ніколи не відчувала сорому за сплюндровані чужі землі та знищені чужі мови та культурні надбання. Більше того – культурну спадщину поневолених народів росіяни присвоювали собі.

Культура ж московії не дозволяє створити підґрунтя для тієї духовності, котра може стати тригером національно-історичного каяття. Культура московського царства відзначалася варварством та відсталістю. А російська імперська культура ХІХ століття, уособленням якої стали Пушкін, Лермонтов і Толстой, виявилася блідим наслідуванням, а часто й копіпейстом європейських культурних творів та тенденцій. А з краденого, як відомо, совість не проросте.

То ж  надії на каяття російського народу за злочини бодай проти України виглядають блідими та невиразними. Розпалений агресивною пропагандою народ, якому до того ж ця пропаганда глибоко до душі, навіть після 20 тисяч вбитих росіян та відступу російських військ від Києва, сьогодні не виглядає здатним не те що до каяття, але й навіть до припинення агресії.

Навіть у випадку поразки росії у війні з Україною та всім цивілізованим світом, росіяни скоріше знайдуть «винуватих» закордоном, аніж визнають причиною своїх поразок і страждань свого президента та більшість народу, яка підтримала його божевільні загарбницькі плани.

Каяття народу, який вчинив стільки злочинів проти сусідів і не каявся ніколи – явище надзвичайно сумнівне. А без каяття росія ніколи не матиме внутрішнього звільнення, миру та спокою.

Практика криміналістики засвідчує: покаятися може нормальна людина, яка вчинила злочин. Але серійний вбивця не покається ніколи. Те саме стосується й націй та держав.

Автор: Валерій Майданюк

Невизначеність

Як показує практика праві популісти отримують значно більше голосів, аніж їм дають передвиборчі соціологічні опитування напереді виборів.

Пояснюється це так званою «спіраллю мовчання». Підтримка популістів в соціумі вважається «несолідною» та «легковажною». Відповідно багатьом людям, під час соціологічних опитувань, соромно визнати, що вони підтримують кандидата-популіста.

Знаючи це, в штабі Емманюеля Макрона не були впевнені в результаті виборів до перших результатів екзит-полів. Проте результат перевищив найбільш оптимістичні очікування.

Якщо напередодні виборів соціологічні опитування давали перевагу Макрону в 8%-10%, то на виборчих дільницях його перевага склала 17%.

Спіраль мовчання спрацювала. Проте цього разу спрацювала в інший бік. Значна кількість виборців приховувала, що вони збираються голосувати за діючого президента.

Електоральний транзит лівих

Як було зазначено в попередньому матеріалі нашого проекту, ключовим питанням другого туру виборів стало питання, за кого проголосує електорат лівих кандидатів Передовсім – за кого проголосують виборці представника ліво-популістської партії «Нескорена Франція» Жан-Люка Меланшона.

Штаб правої популістки Марі Ле Пен доклав усіх зусиль, щоб перетягнути максимальну кількість голосів лівих. Соціальна риторика Ле Пен суттєво посилилась. Робота в маленьких містечках, які становлять базу підтримки і правих, і лівих популістів активізувалась.

Якщо перед першим туром слоганом Ле Пен було «Жінка – державець», то перед другим туром було обрано об’єднуючий лозунг – «Для всіх французів!».

Важливим елементом стратегії Ле Пен перед ІІ туром стало посилене позиціонування Макрона як «неоліберала».

Такі зусилля принесли певні результати. Більше третини виборців Мелашона проголосували за Ле Пен.

Проте більшість лівого електорату не була готова підтримати праву популістку. Більшість виборців лівих популістів або не прийшли на голосування, або ж приховуючи своє рішення, таки голосували проти Ле Пен.

Така позиція лівих потягнула за собою два наслідки:

1) явка в ІІ турі стала однією із найбільш низьких за останні 70 років;

2) через те, що значна кількість електорату лівих партій приховувала свої плани голосувати проти Ле Пен і за Макрона, результати соціологічних опитувань не відображали дійсність.

Електоральне розширення Макрона

В 2017 році виборча кампанія Макрона була яскравою й динамічною. Але в 2022 році виборці такого не побачили.

Перед І туром Макрон вкрай мало уваги приділяв виборчій кампанії. Наприклад, було проведено лише одну масову зустріч із виборцями Таке нехтування виборчої кампанії було пов’язано передовсім із значним залученням діючого президента у спроби призупинення агресії путіна проти України.

Макрон значно більше часу приділяв дзвінкам путіну, аніж власній виборчій кампанії.

Спроби зупинити війну в Україні мало свій політтехнологічний вимір.

По-перше, громадська думка Франції сьогодні знаходиться на боці України. Отож, якби Макрон, маючи усі важелі влади, не робив кроків щодо вирішення проблеми війни, це б продемонструвало його неефективність, а відповідно потягнуло б за собою електоральні втрати.

По-друге, фокус-групи в 2017 році продемонстрували, що французькі виборці дуже позитивно оцінили «підкреслення масштабу» Макрона. На його користь спрацьовувало те, що він в статусі кандидата спілкувався із лідерами США та європейських країн. Штаб Макрона сподівався, що такий прийом спрацює й у 2022 році. Проте спроби досягнути хоч якихось результатів у питанні війни не мали конкретних наслідків. Якщо українська сторона була готова до переговорів, то спілкування із путіним не дало жодних результатів, навіть у гуманітарних питаннях.

Невтішні результати першого туру та загроза поразки у другому змусила Макрона різко переглянути підходи до виборчої кампанії.

Макрон повністю погрузився у виборчі перегони. Він здійснив передвиборчий тур по тих регіонах, в яких сподівався на суттєвий приріст голосів.

Передвиборчі дебати продемонстрували перевагу діючого президента.

Суттєво була посилена робота щодо «накачки антиобразу» Ле Пен. Йшлося переовсім про зв’язки правих популістів із путіним. Дуже часто саме життя нагадувало про цей токсичний зв’язок. Широкого розголосу в пресі набула інформація щодо одного із перших передвиборчих буклетів Ле Пен. Одразу після початку агресії штаб знищив 120-тисячний тираж її передвиборчого буклету. Причиною була названо, те що під час редактури тексту було допущено декілька орфографічних помилок. Проте як з’ясували журналісти, справжньою причиною стало те, що в буклеті містилось чимало спільних фото Ле Пен та путіна.

Перенесення токсичності путіна на Ле Пен стало одним із вирішальних аргументів виборчої кампанії. Зокрема й для лівих виборців.

Важливим для частини лівих виборців стала й підтримка Макрона кандидатами від лівих партій. За діючого президента закликали голосувати висуванці зелених, комуністів та соціалістів. Сумарно їх рейтинг підтримки складав 8,66%. Проте важливішим було те, що таким чином Макрон став «прийнятним» для лівих виборців. Зокрема й для «м’якої частини» електорату Малашона.

Перспективи

Посилення лівих та правих популістів залишається загрозливою тенденцією для України. І перші, і другі поділяють євроскептичні погляди й наголошують на послабленні НАТО як системи колективної безпеки в Європі. Важливою обставиною залишається й те, що популісти мають симпатії до путіна.

Посилення популістів може відбитися на результатах виборів до парламенту Франції в червні 2022 року.

Те, що у Франції існує двохтурова мажоритарна виборча система дає сподівання, що результати популістів не будуть значними. Проте падіння популярності Макрона каже про те, що парламентські вибори будуть й для нього складними. Ймовірніше за все, його підтримка в парламенті буде ослаблена. А це може вплинути й на зменшення перспектив вступу України до ЄС, а Швеції та Фінляндії в НАТО.

Якби не складалась ситуація в парламентах наших європейських партнерів, варто пам’ятати – доля України буде вирішуватись на полі бою.

Отож, віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавні дні відзначилися особливою частотою вибухів на російських військових об’єктах та об’єктах критичної інфраструктури в прикордонних з Україною областях. Однак вибухи в Брянську, Воронежі, Білгороді мають значно глибше підґрунтя, аніж просторікує російська пропаганда.

Для чого путін бомбить Воронеж?

Останні новини з росії не можуть не тішити світову прогресивну громадськість.  Нещодавно у  Білгородській області росії недалеко від кордону з Україною загорівся склад з боєприпасами. 27 квітня у російському Воронежі пролунали вибухи, які були настільки потужними, що у вікнах ледь не повилітали шибки – влада назвала це «роботою ППО». Ще раніше у Брянську було підірвано головний транспортний хаб російської нафти в Європу. Подібні вибухи на нафтобазі відбулися й в Курську. Загадкові вибухи та таємничі теракти, диверсії чи акти саботажу охопили прикордонні з Україною області ерефії.

А нещодавно благодатний вогонь дістався й російської «глибинки» – в  Твері згоріла будівля науково-дослідного інституту міноборони рф. Інститут розробляв озброєння протиповітряної оборони, робив навігаційні прилади, системи управління, наведення та орієнтації апаратів наземного, повітряного та космічного базування.

Водночас, цілком закономірним є те, що насильство і війна, яку росіяни принесли на українську землю, бумерангом повернулися в росію. Однак тут не варто шукати міфічних «українських диверсантів».

У питанні «хто підриває росію?» одразу варто вивести за дужки «український слід». Україна – мирна та гуманна країна, влада якої навряд чи відважиться прямо бомбардувати територію ерефії, яка може у відповідь використати навіть ядерну зброю.

То ж реальними причинами російських вибухів є три версії, дві з яких обґрунтовують вплив внутрішніх факторів і одна – зовнішніх.

Найбільш обґрунтована версія, яка підкріплена незаперечними історичними фактами – російські міста підривають ті, хто це вже робив близько два десятиліття тому – ФСБ за наказом путіна.

На зорі захоплення президентської влади путіну був потрібен привід розпочати війну проти Чечні, тож ефесбешники підірвали декілька багатоквартирних житлових будинків у Волгодонську, Буйнакську та у столиці, щоб переконати населення у «справедливості» агресії проти непокірної кавказької республіки.

Сьогодні ж, коли обіцяна 72-годинна «ваєнная аперация» проти України безуспішно триває вже понад два місяці, а гарматного м’яса в фронтових м’ясорубках явно бракує, путіну потрібна нова хвиля мобілізації. Аби не викликати загального невдоволення, мобілізація росіян має бути виправдана «небезпекою» для росії, аби мобілізовані були більш мотивовані та вважали, що йдуть «захищати свою країну від тероризму».

Заради цього путінська кліка не поцуралася й свого давнього кривавого трюку – сама підірвала власні військово-інфраструктурні об’єкти та вбила людей, аби обманути та відправити на бійню деморалізованих солдатів.

Звісно, «винними» у власних терактах та провокаціях призначили українців, які ведуть важкі оборонні бої проти російських загарбників на українській території.

До того ж кремлівська версія про «український напад» змушує москву визнати, що російська система ППО просто дірява і російські військові об’єкти захищаються абияк, якщо безпілотники так легко можуть їх вразити. Якби ця версія була правдива, вона б означала визнання повної військової некомпетентності путіна, але ж Кремль ніколи говорить народу гіркої правди.

Цілком ймовірно, що власними ж провокаціями та вбивствами росіян Кремль хоче виправдати заплановане застосування проти України зброї масового знищення, до прикладу – хімічної.

Фактор «маленької людини»

Іншою ймовірною причиною російських вибухів, або принаймні частини з них, можуть бути диверсії внутрішнього характеру низового рівня. До прикладу – частині російських військових може бути елементарно страшно їхати в Україну де їх чекають вогонь джавелінів, байрактарів, української артилерії та потужні західні озброєння. Якщо ж підірвати власний склад боєприпасів чи місцеву нафтобазу – найближчим часом в Україну не відправлять, адже воювати не буде чим.

Відомо вже чимало випадків саботажу військової техніки російськими солдатами та офіцерами, які вважали за краще зламати свої танки та вантажівки, аніж відправлятися в пекло вогню українських Збройних Сил.  А тисячі трупів та десятки тисяч поранених і скалічених росіян, які масово везуть в Білгородську, Курську, Брянську та Воронезьку області «немитої» є надзвичайно переконливим аргументом для тих військових, які завтра повинні  їхати на війну в Україну.

Тож підриви складів з пальним та боєприпасів можуть бути елементарним інстинктом виживання частини російських військових, які у свої 20 років не хочуть стати гарматним м’ясом заради престарілого, злого кремлівського гнома, який сам однією ногою вже в могилі – і молодих росіян в могилу тягне. Принаймні частина вибухів на власних військових об’єктах цілком може бути діяльністю тих росіян, які хочуть жити.

Зовнішній фактор

Однак серед джерел природи російських вибухів не можна й виключати впливу зовнішніх факторів.

Малоймовірною є версія диверсій з боку західних спецслужб, які мають надійну агентуру в ерефії. Не зважаючи на задекларовані наміри допомогти Україні захиститися від російської агресії, дуже сумнівно, що наші партнери самі б взялися за таку роботу.

Більш обґрунтовану думку щодо причин руйнування військової інфраструктури прикордонних областей висловив радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк. Чиновник припустив, що причини можуть бути абсолютно різними «аж до… божественного втручання в справи грішників, які в Страсний тиждень масово вбивали людей в українському Маріуполі».

Дійсно, правдиво віруючі християни розуміють, що така грішна країна як росія давно заслужила кари Божої, подібно до біблійних десяти кар єгипетських, які Бог наслав на імперію, котра не хотіла відпустити євреїв з рабства. Можливо, Господь дійсно посилає росіянам поки що малі сигнали із закликом зупинитися поки не пізно і відмовитися від спроб поневолити Україну – землю, де хрестилася Київська Русь.

Які б не були глибинні причини вибухів на території країни агресора очевидно, що вони частиною наслідків багаторічної злочинної політики російської держави, яка посіяла вітер, а тепер розуміє, що доведеться пожинати бурю.

Автор: Валерій Майданюк

Вбити ворога в бою – означає лише зменшити армію супротивника тільки на одного солдата, в той час як живий, але позбавлений присутності духу ворожий солдат є носієм страху. А цей страх здатен викликати епідемію паніки.
Ліддел Гарт

Ще на минулому тижні Головне управління розвідки Міністерства оборони повідомляло, що війська Мордору закінчили перегрупування військ для початку широкомасштабного наступу на Донецькому напрямку.

Планам путінської армії було присвячено минулий матеріал нашого циклу. Сьогодні спробуємо систематизувати інформацію із відкритих джерел щодо планів нашої армії.

Військово-матеріальний стан

Донедавна окупаційна армія мала перевагу над ЗСУ у більшості видів важкої та безконтактної зброї. Маються на увазі літаки, ракетні установки, танки, бронетехніка.

Сьогодні ситуація дещо змінилась. Почалось інтенсивне постачання союзниками зброї.

Не випадково Пентагон заявляв, що росіяни сконцентрувала свої обстріли залізничних та автомобільних магістралі, якими переміщують озброєння для ЗСУ. Ймовірніше за все ці бомбардування ворога не були карколомно-успішними. Принаймні на це може вказувати те, що масований наступ окупантів відбувається мляво. При цьому тональність мордорських повідомлень щодо майбутнього наступу стала дещо стриманішою.

За підрахунками аналітичного центру Oryx втрати окупантів у військовий техніці склала 3002 одиниці. Також сьогодні можна побачити повідомлення, що в Мордорі відновлюють зразки старої наступальної техніки.

Так само як і раніше у окупаційних військ відчувається проблема із логістикою та своєчасним постачанням боєприпасів, палива, їжі та медикаментів. Варто відзначити, що на першому етапі війни ЗСУ дуже вдало ліквідувало «конвої» постачання ворожої армії. Відрізані від постачання окупаційні війська часто зупинялись не досягаючи пунктів призначення. Сподіваємось, що й сьогодні така тактика буде успішною.

Дислокація

Українські позиції мають низку переваг. З донецького напрямку українські війська прикриті укріпленнями, що спираються на артилерію, які вони створювали на лінії зіткнення починаючи з 2015 року.

З півночі та сходу наші позиції прикриті річкою Сіверський Донець, яка є серйозною перешкодою для техніки ворога. Російська армія змогла створити на цій річці лише один плацдарм на південь від міста Ізюма. ЗСУ мають кілька плацдармів: від Чугуєва та Лимана до Сєверодонецька, — з яких вони загрожують російським військам контрнаступом.

Психологічно-моральний стан

Важливішою нашою перевагою лишається низька вмотивованість армії супротивника.

У військових частинах, які брали участь у боях в Київській, Чернігівській та Сумських областях рівень відмов від повернення в зону бойових дій складає 20%-40% від особового складу. Військове керівництво окупантів застосовує максимально методи персонального тиску на «отказніков». Після побиття одного-двох «найбільш борзих» в кожній частині, інші солдати значно рідше наполягають на відмові повернення на фронт.

У перекинутих з Далекого сходу військових частинах найбільш гостра проблема – брак особового складу. Зменшенню кількості поповнення сприяє й інформація щодо проблем із грошовими виплатами в армії рф.

На донбаському напрямку керівництво окупаційної армії застосовує ще один метод зменшення втрати серед російських бойових частин. Першими під час атаки кидають мобілізованих з окупованих територій. Лише після того, як в ході атаки українські вогневі точки визначені, в наступ ідуть частини із рф. Із великим рівнем втрат серед «ссклад з ОРДЛО» ніхто не рахується.

Моральний стан окупаційної армії також погіршується в зв’язку із браком досвідчених молодших офіцерів та сержантів. Як показує досвід, саме від них значною мірою залежить моральний дух військових частин. Тим більше при наступі.

Саме психологічний чинник може стати одним із найбільш визначальних в битві за Донбас. Варто навести ще одну цитату Ліддел Гарта: «У більшості кампаній порушення психологічного і фізичного балансу противника було важливою передумовою його остаточної поразки».

P.S. Менш за все хотілось б, щоб у читачів виникло відчуття, що результат битви вже визначений. Бої в Донбасі будуть складними та жорсткими.

Отож, віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Війна – це безумовне зло. За жодних обставин не можна пропагувати війни чи вбивства людей. Проте поки що не винайдено способу змусити людство до постійного, тривалого миру. І навіть поява ядерної зброї як фактора стримування не убезпечило людство від конфліктів, і зараз світ в одному кроці від глобального конфлікту.
З прадавніх часів існували ті, хто прагнув жити, грабуючи і поневолюючи інших. Весь процес людської еволюції складався з того, що одні об’єднувалися, щоб захистити себе, інші – щоб грабувати беззахисних. Зрештою, подібні великі спільноти поступово перетворювалися на нації та держави. А ті, хто не хотів об’єднуватися, гинув або ставав частиною іншої спільноти, тільки як раб. Одинаки ніколи не виживали і завжди ставали жертвами.

Сучасний світ, звісно, значно відрізняється від того, що тисячу чи навіть сто років тому. Фактично завершився процес формування націй, а особисті свободи індивідуума в багатьох державах досягли небаченого рівня. Аж до права заперечувати державу, її правила життя (у виглядів законів) та її необхідність для безпеки кожного громадянина. Свобода волі, майнова свобода, право на самозахист почали хибно трактуватися та абсолютизуватися. Заперечувалася необхідність існування такого державного інституту як армія та монополія держави на насильство.

Це відбувалося в переважного “ситих” західних країнах і хоча подібні ультраліберальні погляди ще не набули домінуючих позицій, їх голос став помітним. І, як класичний приклад, можу навести ситуацію з появою так званого руху Black Lives Matter, коли перевищення сили поліцейським проти рецидивіста під час спроби вчинення ним злочину, що мало наслідком смерть, спричинило сплеск вандалізму. Спричинило появу “територій без влади” та частково всесвітнього руху…
Частково, це ставлення до держави, прав та свобод транслювалося і в Україну. В нас також виникали рухи і політики, які пропагували ліберальні та ультраліберальні погляди, аж до радикального анархокапіталізму, коли держава оголошувалася непотрібною. Я часто чув від різних активістів лібертаріанських організацій, що особиста свобода – найвища цінність, що армія, навіть під час війни – не потрібна, оскільки все вирішать вмотивовані громадяни самостійно і т.д.

Але настало 24 лютого 2022 року. Події, які почалися в країні починаючи з цього дня, мають пояснити навіть найтупішому індивідуалісту, що сам по собі він є ніхто. Що шанси на виживання , без приналежності до певної спільноти, дорівнюють в цих умовах нулю. А всі розмови про особисті свободи є примарою, якої не існує. Згадайте, що ані гроші, ані посади не рятували від куль та прильотів, а також – від мобілізації, необхідності чоловікам лишатися в країні тощо. Згадайте історії з Рябошапкою чи Суркісом на митниці, коли сталі в мирний час правила раптово для них перестали працювати.

Зрозуміло, що умовний мешканець заходу України зараз не відчуває того, що мешканці Ірпеня чи навіть того ж Києва. Не кажучи вже про Харків та інші міста на сході, особливо, звісно, Маріуполь. Коли навіть великі гроші не гарантували того, що ти виїдеш живим, а якщо виїдеш – то в умовному Львові тобі буде де переночувати, а не залишитися на вулиці. Бо якби не тисячі чи десятки тисяч волонтерів, які опікувалися біженцями там, де це було потрібно, якби не держава, інституції якої забезпечували багато, від безпеки до ресурсів – ті мільйони, які втікали від війни, мали б щонайменше серйозні проблеми.

Але ніхто не був кинутий напризволяще, бо, на наше щастя, окрім невеликих спільнот, в нас є дві великі – нація і держава. І обидві захистили тих, хто цього потребував. Водночас з цим, якби не існувало армії та інших силових інституцій, є очевидним, що війська росії знаходилися б далеко не там, де вони є зараз. І, цілком реально, що і держави б Україна не існувало, і ми б всі або опинилися в окупації, або – стали б біженцями в інших державах.

Зараз не є секретом, що наша держава була готова до нападу росії (наскільки якісно – питання не цього тексту). Ракетні удари, навіть першої хвилі, були частково перехоплені, техніка – виведена з місць, де за даними росіян вона мала б знаходитися, піхотні підрозділи та бронетехніка також була готова і зустріла ворога. Зрозуміло, що будь-яка подібна атака до тої, яку здійснила росія, не могла бути повністю відбита, були прориви, десанти, втрати. За певний час ворог підійшов до Києва, захопив низку міст на півдні. Але тільки завдяки тому, що працювали державні механізми, плани “захопити Київ за 2-3 дні” не були реалізовані.

Також, ми наочно пересвідчилися в необхідності ієрархії і приборкання власного індивідуалізму. Бо армія неможлива без чіткої вертикалі, наказів та їх виконання. Так само і в суспільстві індивідуальні свободи мають бути підпорядковані суспільним інтересам. Той, хто ці уроки не вивчає на прикладі інших чи попередників, змушений платити за них власною кров’ю. Жертвами і ризиком втратити все.

Зараз цю ціну платить Україна. Проте головне – зробити правильні висновки і на майбутнє не повторювати помилок.