Поки на фронті тривають запеклі бої, на іншому полі протистояння – інформаційному – точиться не менш запекла війна. Її головна мішень – наша пам’ять. Історія в руках агресора – не просто ідеологія, а зброя масового ураження.
16 вересня в інформаційній агенції «Інтерфакс-Україна» відбулася панельна дискусія «Історія як зброя в контексті сучасної агресії та викликів для України та Європи». Захід об’єднав провідних експертів у сфері історії, безпеки, політики та оборони – тих, хто добре розуміє ціну історичної правди – і силу історичної брехні..
Панельна дискусія стала спробою фахової відповіді на запитання: як Кремль створює й нав’язує фальшиві історичні конструкти? Як ці наративи працюють у Польщі, Німеччині, навіть на окупованих територіях України? І що ми – як держава, як суспільство, як окремі громадяни – можемо і повинні протиставити?
Організаторами виступили Український безпековий клуб, Консервативна Платформа та аналітична група InfoLight.UA за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні.
Юрій Гончаренко: “Історія – це поле битви за свідомість, а не архівний пил”
Голова Українського безпекового клубу Юрій Гончаренко відкриваючи дискусію, зазначив, що в умовах гібридної війни історія перестала бути лише наукою. Вона стала зброєю. Причому – високоточним і системним інструментом агресії.
«Ми більше не можемо ставитись до історії як до чогось відстороненого. Це не просто спогади. Це – поле бою. Проти України, проти Європи, проти самої ідеї цивілізаційної стабільності», – зазначив він.
Найнебезпечнішою формою цієї війни, на думку Гончаренка, є маніпуляція історією в дитячій освіті. Він навів приклад Бурятії, де росія тестує нову модель виховання: «Йдеться про “безшовне виховання”, де історія подається не як наука, а як програмування. Ця модель вже працює, і скоро її масштабують по всій рф. В її основі — системне викривлення фактів, повна втрата критичного мислення, ідеологічне формування «правильного громадянина. Це тотальний контроль над свідомістю дитини. Їй кажуть: хочеш жити добре — прийми офіційний міф. Відмовся від своєї ідентичності».
Гончаренко підкреслив, що така «історія» — це не просто небезпека, а форма агресії, що має наслідки не менші, ніж ракети. «Ми повинні включити історичну політику в поняття національної безпеки. Бо інформація — це теж зброя. Історія — це ще один фронт, де вирішується, чиє буде майбутнє».
Олексій Івашин: “Кремль б’є не тільки по фронту – він розриває історичну довіру”
Олексій Івашин – ветеран, дослідник визвольного руху та аналітик – говорить про історію не як академік, а як боєць. Бо й справді: він воював і на фізичному фронті, і на інформаційному, де ворог стріляє не кулями, а фейками, архівними підробками й викривленими наративами. «Робота з історичними питаннями – це теж інформаційна операція. І якщо ти берешся за неї без розуміння наслідків – ти вже граєш на боці ворога», – наголосив Івашин.
Саме тому він згадав слова начальника ГУР Міноборони Кирила Буданова – слова, які, кожен історик, журналіст чи вчитель має пам’ятати як принцип: «Інформація – це теж зброя. І якщо ти несвідомо підігруєш ворогу – треба замислитися».
Ця теза стала центральною у всій доповіді Івашина. Він детально показав, як Кремль використовує болючі історичні теми – Волинь, операцію «Вісла», міжвоєнні пацифікації – для того, щоб зруйнувати стратегічний альянс між Україною та Польщею. «Це системна кампанія. Все продумано до деталей: вкидання фейків, активація бот-мереж, псевдонаукові статті, “документалки” на YouTube, навіть дипломатичні провокації. І все це – щоби вбити клин між народами, які воюють з одним і тим самим ворогом».
Івашин наголошує: це вже не просто “інформаційний шум” – це багаторівнева інформаційно-психологічна спецоперація, з бюджетом, планом і цілями. «росія хоче, щоб Україна залишилася сама. Без довіри, без партнерів, без спільної історії з Європою. І якщо ми не будемо мати власну історичну політику – ми програємо на цьому фронті».
Юрій Олійник: “Оборона – замало. Маємо створити власну історичну зброю”
Кандидат політичних наук, офіцер ЗСУ та директор «Українських студій стратегічних досліджень» Юрій Олійник говорить про історію як про інструмент сили, а не просто про сферу гуманітарних студій. Його меседж – активний і безкомпромісний: Україна занадто довго грала в реактивну гру, спростовуючи чужі фейки й виправдовуючись у чужих рамках. Пора вийти в наступ. «Ми не повинні дозволяти комусь учити нас нашої історії. Навпаки – маємо викривати їхню: колонізацію, депортації, зламані ідентичності, вкрадені наративи».
Олійник презентує колективну книгу про поневолені народи росії – голоси бурятів, татар, кавказьких і сибірських спільнот, які століттями проживали російський «порядок» як репресію, а не «цивілізаційну місію». Видання перекладене англійською й розповсюджується серед дипломатів, журналістів, університетів — щоб змінювати оптику Заходу на природу російської державності. «Це не лише про Україну. Коли Європа чує, як імперія ламала інші народи, — імперський міф тріскається. Падає фасад “великої культури”, оголюючи механіку насильства».
Його підхід – стратегічний і системний. По-перше, історія має стати частиною доктрини національної безпеки: від аудитів підручників і стандартів освіти – до створення державних механізмів швидкої відповіді на історичні фейки. По-друге, потрібна експортна історіографія: переклади ключових українських досліджень німецькою, французькою, польською, англійською; стипендії для західних дослідників України; підтримка спільних курсів у європейських університетах.
«Історія має працювати як дипломатія: з брифами для політиків, аналітикою для медіа, кураторськими програмами для музеїв. Це фронт, де треба діяти щодня, а не “від річниці до річниці”».
По-третє, Олійник наполягає на деконструкції імперії – не лише через критику російських міфів, а й через беклог фактів: геноциди, депортації, конфіскації, ліквідацію мов та інституцій, релігійні утиски, колоніальні війни на окраїнах. Коли ці кейси стають видимими, “нормалізована” імперська картина світу втрачає легітимність. «Не можна зупинятися на спростуванні “великої руської культури”. Потрібно показувати ціну цієї величі – списки висланих, розстріляних, асимільованих. Тоді стає ясно, що перед нами – імперія, а не культурний маяк».
Окрема лінія – робота з партнерами. У польсько-українському діалозі Олійник пропонує симетрію пам’яті: чесно говорити і про наші втрати, і про їхні; спільно протидіяти російським вкидам; разом готувати освітні матеріали й музейні проєкти, які перекладають складне минуле на мову спільних інтересів сьогодні. «Мета – не змагатися болем, а знімати міни з поля пам’яті. Коли ми дивимось одне одному в очі, а не в російський телеграм – там немає простору для провокацій».
Олійник говорить про масову культуру як носій історичної правди: документальні фільми, серіали, подкасти, інтерактивні карти, ігри, TikTok-формати, мультимедійні музеї. Саме через ці канали історія стає звичкою мислення для молодих аудиторій – і перестає бути легкою здобиччю пропаганди. «Історія – це не лише академія. Це поле впливу й безпеки. Без власної історичної стратегії не буде політичної суб’єктності».
Сумарно його рецепт звучить просто й жорстко: перейти з оборони в наступ, говорити з Європою її мовами, підкріплювати наратив фактами й кейсами, будувати коаліції пам’яті – і робити історію популярною, щоб у російської брехні не залишалося ні шпарин, ні аудиторій.
Микола Посівнич: “Якщо ви хочете знати політику держави – читайте підручники 5–6 класу”
Історик Микола Посівнич нагадує: нинішня війна – не «збій системи», а закономірність російської державності. Кремль відтворює перевірені століттями методи – від колоніального мислення до сакралізації влади. «Путін мислить категоріями Івана Грозного, Петра І, Катерини ІІ і Сталіна. Це не алегорія – це схема. Для росії історія – не гуманітарна дисципліна, а робочий інструмент гібридної війни: через підручники, церковну риторику, політичні заяви та «науковоподібні» тексти держава намагається монополізувати минуле і, відповідно, майбутнє. Наш головний історичний противник… завжди думав у категоріях історії й використовував історію як політичну зброю для початку конфліктів».
Посівнич підкреслює окремий, малопомітний для неспеціалістів фронт – церковний. Тут «м’яка сила» зливається з політичним контролем: інституції віри перетворюються на ретранслятор державних наративів. «Афільовані структури ФСБ, до того КГБ, НКВД завжди контролювали церкву, і ієрархи виконували російську програму».
Ще один індикатор політики – шкільні підручники. Саме з них видно, що держава намагається «вшити» дітям у голову як єдино правильну історію. Якщо ви хочете знати політику держави – читайте підручники 5–6 класу».
Агресор вибудовує довгі «історичні серіали» – від міфу про «єдиний народ» до ревізії кордонів – і нав’язує сусідам обов’язок дивитися їх без права на паузу. Звідси – системне підривання українського партнерства з європейськими країнами через меморіальні теми, фейки, «спільні комісії», що переводять дискусію в русло, вигідне москві.
«Історія як інструмент інформаційно-психологічних воєн у росії — константа. Вона пережила царизм і СРСР і лишається ядром теперішньої політики».
Разом із діагнозом Посівнич дає і рецепт дії.
По-перше, Україні потрібна історична безпека як частина нацбезпеки: аудит підручників, системна робота з архівами, державні механізми верифікації фейків і відповідальність за їхнє поширення.
По-друге, потрібна горизонтальна зовнішня політика пам’яті – прямий діалог еліт, академічних середовищ і культурних інституцій із Польщею, Угорщиною, Румунією, щоб зменшувати простір для маніпуляцій.
По-третє, варто спиратися на союзників, які мають схожий історичний досвід і чутливість до російських наративів. «Єдиним нашим природним союзником тут повинна бути Литва — з нею одна геополітична логіка й один досвід протистояння імперській історії».
Ярослав Божко: “Наратив теж може стріляти”
Політолог Ярослав Божко виносить запитання: який образ України ми самі собі конструюємо – і чи не застрягаємо в ролі «вічної жертви»? Його теза проста: історія – це політика, інструмент впливу і мобілізації, а не «академічний додаток» до реальності. «Історія була, є і буде однією з найполітизованіших наук».
Звідси – принципова рамка про природу нації: «Нація – це нарація, тобто нація – це оповідь, нація – це є наратив».
Божко розбирає нашу звичну оптику, яка тягнеться від народницької школи Грушевського: суспільство виховується у логіці «зради еліт» та нескінченного страждання — це демобілізує, руйнує довіру до інституцій і блокує стратегічне мислення.
«Українська державницька школа історіографії… не прижилася в сучасній Україні, тоді як оптика, започаткована Грушевським… залишається домінуючою. Це соціальна історія: спочатку нас топтали половці, потім поляки, потім свої, потім москалі… Це не виглядає як історія, що формує геополітичне бачення».
Паралельно росія переписує «словник» минулого, щоб витіснити Україну з джерел державності та легітимізувати імперський погляд. «Одна з основних змін – це заміна терміну “Київська Русь” на “Древньорусське государство” в підручниках з історії Росії».
Водночас у самій рф криза «єдиного клею»: «Путін та його оточення намагаються тестувати різні моделі національної ідеології… однак ані православ’я, ані євразійство так і не набули кінцевого статусу».
Історія про «вічну жертву» не може бути фундаментом ані ідентичності, ані політики. Потрібен державницький наратив, у якому Україна – суб’єкт, що діє, вибудовує інтереси, союзи й відповідальність. «Історія, зведена до “всі нас гнобили”, не може бути предметом якісного розуміння зовнішньої політики… Нам потрібен наратив із стратегічним значенням».
Позиція Божка – вийти з терапії травми до стратегії суб’єктності: розповідати про себе як про державу, що діє, а не лише переживає; і робити це мовою, яку чує світ – від підручників до Нетфлікса.
Олександр Антонюк: “Ми маємо говорити мовою покоління, яке буде жити після війни”
Військовослужбовець і політтехнолог Олександр Антонюк переводить розмову в практичну площину: як зробити історію почутою молоддю. Якщо ми не зайдемо в масову культуру – туди зайде ворог. «2023–2025 років у рф проходить оновлення підручників історії за авторством Мединського, де вторгнення України описується як захист від новонацистів і маріонеток Заходу».
Антонюк підкреслює, що ця міфологізація підручників не існує у вакуумі – її доповнює примусове «перевиховання» і викрадення українських дітей, а також масштабна робота в соцмережах:
«В кремлі закладається на декілька поколінь оце зерно ненависті до українців. Окремий напрямок – соціальні мережі, зокрема TikTok. Там присутня російська федерація, яка активно просуває пропаганду: вирвані з контексту кадри, “історичні лекції”, фейки, розважальний контент».
Тому залишати історію у форматі “нудних підручників” – небезпечно. Її слід робити живою, емоційною, адаптованою до звичок споживання контенту. Є й позитивні приклади, які вже працюють на Україну: «У нас мають бути відповідні напрямки медійні… Можемо взяти за основу фільм “20 днів у Маріуполі” – це крок, який формує уявлення у мільйонів аудиторій у світі».
Ключ – масштабувати наш голос простими й сильними форматами: короткі відео, анімація, музика, ігри, комікси, локалізація іншими мовами (за потреби – з допомогою ШІ). Історична політика повинна стати щоденною комунікацією, а не разовими акціями під дати:
«Масовий продукт потребує простоти і емоційної складової… Ми повинні звертати увагу на креативні індустрії і використовувати це як інструмент. Комікси, TikTok, музичні напрямки… Це дозволяє нам пробиватися… і формувати світове пізнання про Україну. Не забуваємо про ігрові проєкти – ми маємо інтегрувати українські сюжети у глобальний геймінг».
Антонюк додає і інституційний вимір: потрібні системні механізми моніторингу та верифікації ворожих наративів, відкриття архівів, оцифрування документів, підтримка англомовних ресурсів і партнерств. «Протиставлення інформаційній агресії – це наш власний голос. Відкриття архівів, оцифрування документів про злочини СРСР – те, що має бути “за замовчуванням”».
Його підсумок простий і жорсткий: історія – це теж фронт, і на ньому ми маємо бути не менш переконливими, ніж на бойовому.
Юрій Гончаренко: “Дитяча свідомість – остання межа, яку ми не маємо права віддати”
У завершальному слові Юрій Гончаренко повертає фокус на найвразливіше – дітей. Йдеться не лише про викрадення, а й про системне “перепрошивання” свідомості на окупованих територіях і в самій рф.
«Ми майже завершуємо дослідження щодо того, що росія робить з українськими дітьми, яких вона викрала… елемент історичного зміни свідомості – дуже вагомий елемент індоктринації. Це безшовне виховання: від дитячого садочка – якщо хочеш бути успішним і жити добре, маєш повірити в ці наративи, відмовитися від власної ідентичності й стати “типовим громадянином рф”. Експеримент вони проводять у Бурятії… планують поширити на всю росію і на окуповані українські території».
Гончаренко підкреслює, що йдеться про тотальний цифровий контроль і багаторічну індоктринацію – від садка до пенсії. Тож відповідь України має бути не лише про зброю на фронті, а й про зброю правди в школі, культурі, медіа.
«Якщо ми не працюємо з цим – ми дозволяємо ворогу мілітаризувати дитячу свідомість. Проти цього не працюють танки. Працює правда, освіта й сильна історична політика».
