Протягом десятиліть українці жили в системі, де держава представлялася як всесильний і всезнаючий покровитель, здатний вирішити всі проблеми. Патерналістська культура, успадкована від радянських часів, створила парадоксальну ситуацію: громадяни одночасно не довіряють державі й очікують від неї всеохопного піклування. Сьогодні, коли Україна стоїть перед безпрецедентними викликами війни та післявоєнної відбудови, ця модель демонструє свою неефективність і потребує кардинального переосмислення.

Пастка патерналізму: спадщина, що гальмує розвиток

Патерналізм у соціальній політиці проявляється в кількох ключових аспектах. По-перше, це централізований підхід до надання соціальних послуг, де держава виступає головним, а часто і єдиним суб’єктом допомоги. По-друге, це створення складної системи пільг, категорійних виплат і допомог, які часто не враховують реальні потреби людей. По-третє, це формування залежності від державної допомоги, а не стимулювання самостійності та ініціативи.

“Патерналістські системи створюють залежність, знеохочують ініціативу,” – зазначається в аналітичній записці “Християнсько-демократична експертиза”. Цей підхід породжує психологію утриманства, коли отримувачі допомоги сприймають її як належне, а не як тимчасову підтримку для подолання складних життєвих обставин.

Війна проявила як слабкі, так і сильні сторони соціальної системи України. З одного боку, державні механізми часто виявлялися неповороткими в кризових умовах. З іншого – суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації, взаємодопомоги та волонтерства. Цей феномен вказує на потенціал для побудови принципово нової моделі соціальної політики.

Солідарність: від індивідуалізму до спільної відповідальності

Альтернативою патерналізму в християнсько-демократичній традиції виступає принцип солідарності. На відміну від патерналізму, який встановлює вертикальні залежності, солідарність передбачає горизонтальні зв’язки взаємної підтримки між різними членами та групами суспільства.

“Солідарність – це відповідь на спокусу індивідуалізму. Йдеться не лише про допомогу нужденним, а про глибоку моральну установку на спільне життя, турботу, взаємну підтримку,” – пояснюється в аналітичних матеріалах.

Християнсько-демократичне розуміння солідарності базується на кількох ключових принципах:

1. Взаємна відповідальність – усвідомлення того, що добробут кожного залежить від добробуту всіх. Це стосується відносин між різними соціальними групами: багатими і бідними, молодими і старшими поколіннями, здоровими і тими, хто має обмежені можливості.
2. Визнання гідності кожної людини – солідарність спирається на повагу до людської особистості незалежно від її статусу, можливостей чи внеску в суспільство.
3. Активна участь – на відміну від пасивного отримання допомоги, солідарність передбачає активне залучення кожного до вирішення спільних проблем відповідно до його можливостей.
4. Справедливий розподіл благ і ресурсів – принцип, який вимагає враховувати потреби найбільш вразливих членів суспільства при розподілі обмежених ресурсів.

Перехід від патерналізму до солідарності особливо важливий у контексті післявоєнної відбудови України, коли обмежені ресурси мають розподілятися справедливо, а всі члени суспільства – об’єднувати зусилля для подолання спільних викликів.

Субсидіарність: розподіл відповідальності замість централізації

Другим фундаментальним принципом християнсько-демократичного підходу є субсидіарність. Цей принцип передбачає, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, а вищі рівні влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не можуть ефективно вирішити проблему самостійно.

“Субсидіарність гарантує, що допомога ‘згори’ втручається тільки тоді, коли неможливо впоратися ‘внизу’. Це стимулює ініціативність громад, родин, церков, громадських організацій,” – підкреслюється в аналітичних матеріалах.

У контексті соціальної політики субсидіарність означає:

1. Децентралізацію соціальних послуг – передачу повноважень та ресурсів на рівень громад, які краще розуміють потреби своїх мешканців.
2. Різноманітність надавачів послуг – залучення не лише державних структур, але й громадських організацій, релігійних спільнот, приватного сектора.
3. Підтримка сімей як первинного середовища турботи – визнання того, що сім’я є першим і найважливішим рівнем соціальної підтримки.
4. Стимулювання самодопомоги та взаємодопомоги – створення умов, за яких люди можуть самостійно вирішувати свої проблеми або об’єднуватися для їх спільного вирішення.

Яскравим прикладом субсидіарності в дії став волонтерський рух під час війни. Коли централізовані державні механізми не могли швидко адаптуватися до кризових умов, саме громадські ініціативи, парафії, місцеві громади взяли на себе значну частину роботи з підтримки військових, внутрішньо переміщених осіб, вразливих груп населення.

Практичне впровадження: від теорії до реальних змін

Перехід від патерналістської до солідарної моделі соціальної політики вимагає конкретних кроків на різних рівнях:

На рівні держави:

1. Реформування системи соціальних виплат – перехід від категорійних до адресних допомог, які враховують реальні потреби отримувачів.
2. Підтримка громадських ініціатив – створення механізмів державного фінансування соціальних проєктів, які реалізуються громадськими організаціями, релігійними спільнотами, волонтерськими групами.
3. Розвиток соціального підприємництва – законодавча та податкова підтримка бізнесів, які вирішують соціальні проблеми та працевлаштовують представників вразливих груп.

На рівні громад:

1. Розвиток центрів життєстійкості – створення на рівні громад комплексних центрів, які поєднують психологічну, соціальну, юридичну підтримку та базуються на співпраці між державними структурами, громадськими організаціями, релігійними спільнотами.
2. Програми сусідської взаємодопомоги – організація систем, в яких мешканці громади можуть обмінюватися послугами, підтримувати літніх людей, родини з дітьми, осіб з інвалідністю.
3. Залучення церков та релігійних організацій – визнання їхньої ролі як важливих суб’єктів надання соціальних послуг, особливо у сфері психологічної та духовної підтримки.

На рівні індивідів та сімей:

1. Розвиток культури волонтерства – заохочення громадян до активної участі в соціальних проєктах, допомоги ближнім.
2. Підтримка сімейних форм виховання дітей-сиріт – сприяння розвитку прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу замість інституційних форм опіки.
3. Програми економічної самостійності – замість безумовних грошових виплат, акцент на навчанні, розвитку навичок, підтримці підприємницьких ініціатив серед вразливих груп.

Особливі групи: ветерани, ВПО, родини загиблих

Одним із найбільш яскравих прикладів необхідності переходу від патерналізму до солідарності та субсидіарності є підтримка груп, найбільш постраждалих від війни: ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих.

“Ці групи не повинні бути ‘бенефіціарами допомоги’, вони мають стати партнерами у відбудові країни,” – наголошується в аналітичних матеріалах.

Традиційний патерналістський підхід розглядає цих людей як пасивних отримувачів допомоги, яким держава “надає послуги”. Натомість, християнсько-демократичний підхід підкреслює їхню суб’єктність, гідність та потенціал для активної участі в суспільному житті.

Для ветеранів важливо не просто отримати пільги чи виплати, а мати можливість реінтегруватися в цивільне життя, реалізувати свій досвід та навички, отримати визнання свого внеску в захист країни. Для ВПО ключовим є не просто отримати “допомогу переселенцям”, а стати повноцінними членами приймаючих громад, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Для родин загиблих – не лише матеріальна підтримка, але й постійне визнання жертви їхніх близьких, створення умов для гідного життя та розвитку дітей.

Роль Церкви: від благодійництва до системної участі

Особливе місце в оновленій соціальній політиці має належати Церквам та релігійним організаціям. В українському контексті вони традиційно користуються високим рівнем довіри та мають значний досвід соціального служіння.

Християнсько-демократичний підхід передбачає не просто залучення Церков до благодійної діяльності, а їх системну участь у формуванні та реалізації соціальної політики:

1. Консультації з питань соціальної політики – включення представників Церков до обговорення та розробки стратегій соціального розвитку.
2. Капеланське служіння – розвиток інституту капеланства не лише у військовій сфері, а й у закладах охорони здоров’я, освіти, соціального захисту.
3. Мережа парафіяльних соціальних центрів – підтримка ініціатив релігійних громад зі створення центрів допомоги різним категоріям населення.
4. Міжрелігійна співпраця – заохочення спільних соціальних проєктів різних конфесій для подолання суспільних проблем.

Висновок: від опіки до партнерства

Перехід від патерналізму до солідарності та субсидіарності – це не просто зміна механізмів надання соціальних послуг. Це глибока трансформація відносин між державою, громадянським суспільством та окремими громадянами, перехід від вертикальної моделі “опікун – підопічний” до горизонтальної моделі партнерства та взаємної відповідальності.

Справедлива соціальна політика – це не централізована роздача благ, а створення умов, в яких кожен член суспільства може реалізувати свій потенціал і водночас підтримувати тих, хто цього потребує. Саме в цьому полягає сила християнсько-демократичного підходу до соціальної сфери.

У контексті викликів, з якими стикається сучасна Україна – війни, міграції, економічних труднощів, психологічних травм – такий підхід дозволяє не лише ефективніше використовувати обмежені ресурси, але й зберігати та зміцнювати людську гідність, соціальні зв’язки та довіру, які є основою стійкого суспільства.

Як показав досвід війни, українці здатні до надзвичайної самоорганізації та взаємодопомоги. Завдання оновленої соціальної політики – не замінити ці ініціативи державним контролем, а підтримати їх, створити для них сприятливі умови та інтегрувати в системну роботу з розбудови справедливого, солідарного суспільства.

Протягом десятиліть українці жили в системі, де держава представлялася як всесильний і всезнаючий покровитель, здатний вирішити всі проблеми. Патерналістська культура, успадкована від радянських часів, створила парадоксальну ситуацію: громадяни одночасно не довіряють державі й очікують від неї всеохопного піклування. Сьогодні, коли Україна стоїть перед безпрецедентними викликами війни та післявоєнної відбудови, ця модель демонструє свою неефективність і потребує кардинального переосмислення.

Пастка патерналізму: спадщина, що гальмує розвиток

Патерналізм у соціальній політиці проявляється в кількох ключових аспектах. По-перше, це централізований підхід до надання соціальних послуг, де держава виступає головним, а часто і єдиним суб’єктом допомоги. По-друге, це створення складної системи пільг, категорійних виплат і допомог, які часто не враховують реальні потреби людей. По-третє, це формування залежності від державної допомоги, а не стимулювання самостійності та ініціативи.

“Патерналістські системи створюють залежність, знеохочують ініціативу,” – зазначається в аналітичній записці “Християнсько-демократична експертиза”. Цей підхід породжує психологію утриманства, коли отримувачі допомоги сприймають її як належне, а не як тимчасову підтримку для подолання складних життєвих обставин.

Війна проявила як слабкі, так і сильні сторони соціальної системи України. З одного боку, державні механізми часто виявлялися неповороткими в кризових умовах. З іншого – суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації, взаємодопомоги та волонтерства. Цей феномен вказує на потенціал для побудови принципово нової моделі соціальної політики.

Солідарність: від індивідуалізму до спільної відповідальності

Альтернативою патерналізму в християнсько-демократичній традиції виступає принцип солідарності. На відміну від патерналізму, який встановлює вертикальні залежності, солідарність передбачає горизонтальні зв’язки взаємної підтримки між різними членами та групами суспільства.

“Солідарність – це відповідь на спокусу індивідуалізму. Йдеться не лише про допомогу нужденним, а про глибоку моральну установку на спільне життя, турботу, взаємну підтримку,” – пояснюється в аналітичних матеріалах.

Християнсько-демократичне розуміння солідарності базується на кількох ключових принципах:

1. Взаємна відповідальність – усвідомлення того, що добробут кожного залежить від добробуту всіх. Це стосується відносин між різними соціальними групами: багатими і бідними, молодими і старшими поколіннями, здоровими і тими, хто має обмежені можливості.
2. Визнання гідності кожної людини – солідарність спирається на повагу до людської особистості незалежно від її статусу, можливостей чи внеску в суспільство.
3. Активна участь – на відміну від пасивного отримання допомоги, солідарність передбачає активне залучення кожного до вирішення спільних проблем відповідно до його можливостей.
4. Справедливий розподіл благ і ресурсів – принцип, який вимагає враховувати потреби найбільш вразливих членів суспільства при розподілі обмежених ресурсів.

Перехід від патерналізму до солідарності особливо важливий у контексті післявоєнної відбудови України, коли обмежені ресурси мають розподілятися справедливо, а всі члени суспільства – об’єднувати зусилля для подолання спільних викликів.

Субсидіарність: розподіл відповідальності замість централізації

Другим фундаментальним принципом християнсько-демократичного підходу є субсидіарність. Цей принцип передбачає, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, а вищі рівні влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не можуть ефективно вирішити проблему самостійно.

“Субсидіарність гарантує, що допомога ‘згори’ втручається тільки тоді, коли неможливо впоратися ‘внизу’. Це стимулює ініціативність громад, родин, церков, громадських організацій,” – підкреслюється в аналітичних матеріалах.

У контексті соціальної політики субсидіарність означає:

1. Децентралізацію соціальних послуг – передачу повноважень та ресурсів на рівень громад, які краще розуміють потреби своїх мешканців.
2. Різноманітність надавачів послуг – залучення не лише державних структур, але й громадських організацій, релігійних спільнот, приватного сектора.
3. Підтримка сімей як первинного середовища турботи – визнання того, що сім’я є першим і найважливішим рівнем соціальної підтримки.
4. Стимулювання самодопомоги та взаємодопомоги – створення умов, за яких люди можуть самостійно вирішувати свої проблеми або об’єднуватися для їх спільного вирішення.

Яскравим прикладом субсидіарності в дії став волонтерський рух під час війни. Коли централізовані державні механізми не могли швидко адаптуватися до кризових умов, саме громадські ініціативи, парафії, місцеві громади взяли на себе значну частину роботи з підтримки військових, внутрішньо переміщених осіб, вразливих груп населення.

Практичне впровадження: від теорії до реальних змін

Перехід від патерналістської до солідарної моделі соціальної політики вимагає конкретних кроків на різних рівнях:

На рівні держави:

1. Реформування системи соціальних виплат – перехід від категорійних до адресних допомог, які враховують реальні потреби отримувачів.
2. Підтримка громадських ініціатив – створення механізмів державного фінансування соціальних проєктів, які реалізуються громадськими організаціями, релігійними спільнотами, волонтерськими групами.
3. Розвиток соціального підприємництва – законодавча та податкова підтримка бізнесів, які вирішують соціальні проблеми та працевлаштовують представників вразливих груп.

На рівні громад:

1. Розвиток центрів життєстійкості – створення на рівні громад комплексних центрів, які поєднують психологічну, соціальну, юридичну підтримку та базуються на співпраці між державними структурами, громадськими організаціями, релігійними спільнотами.
2. Програми сусідської взаємодопомоги – організація систем, в яких мешканці громади можуть обмінюватися послугами, підтримувати літніх людей, родини з дітьми, осіб з інвалідністю.
3. Залучення церков та релігійних організацій – визнання їхньої ролі як важливих суб’єктів надання соціальних послуг, особливо у сфері психологічної та духовної підтримки.

На рівні індивідів та сімей:

1. Розвиток культури волонтерства – заохочення громадян до активної участі в соціальних проєктах, допомоги ближнім.
2. Підтримка сімейних форм виховання дітей-сиріт – сприяння розвитку прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу замість інституційних форм опіки.
3. Програми економічної самостійності – замість безумовних грошових виплат, акцент на навчанні, розвитку навичок, підтримці підприємницьких ініціатив серед вразливих груп.

Особливі групи: ветерани, ВПО, родини загиблих

Одним із найбільш яскравих прикладів необхідності переходу від патерналізму до солідарності та субсидіарності є підтримка груп, найбільш постраждалих від війни: ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих.

“Ці групи не повинні бути ‘бенефіціарами допомоги’, вони мають стати партнерами у відбудові країни,” – наголошується в аналітичних матеріалах.

Традиційний патерналістський підхід розглядає цих людей як пасивних отримувачів допомоги, яким держава “надає послуги”. Натомість, християнсько-демократичний підхід підкреслює їхню суб’єктність, гідність та потенціал для активної участі в суспільному житті.

Для ветеранів важливо не просто отримати пільги чи виплати, а мати можливість реінтегруватися в цивільне життя, реалізувати свій досвід та навички, отримати визнання свого внеску в захист країни. Для ВПО ключовим є не просто отримати “допомогу переселенцям”, а стати повноцінними членами приймаючих громад, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Для родин загиблих – не лише матеріальна підтримка, але й постійне визнання жертви їхніх близьких, створення умов для гідного життя та розвитку дітей.

Роль Церкви: від благодійництва до системної участі

Особливе місце в оновленій соціальній політиці має належати Церквам та релігійним організаціям. В українському контексті вони традиційно користуються високим рівнем довіри та мають значний досвід соціального служіння.

Християнсько-демократичний підхід передбачає не просто залучення Церков до благодійної діяльності, а їх системну участь у формуванні та реалізації соціальної політики:

1. Консультації з питань соціальної політики – включення представників Церков до обговорення та розробки стратегій соціального розвитку.
2. Капеланське служіння – розвиток інституту капеланства не лише у військовій сфері, а й у закладах охорони здоров’я, освіти, соціального захисту.
3. Мережа парафіяльних соціальних центрів – підтримка ініціатив релігійних громад зі створення центрів допомоги різним категоріям населення.
4. Міжрелігійна співпраця – заохочення спільних соціальних проєктів різних конфесій для подолання суспільних проблем.

Висновок: від опіки до партнерства

Перехід від патерналізму до солідарності та субсидіарності – це не просто зміна механізмів надання соціальних послуг. Це глибока трансформація відносин між державою, громадянським суспільством та окремими громадянами, перехід від вертикальної моделі “опікун – підопічний” до горизонтальної моделі партнерства та взаємної відповідальності.

Справедлива соціальна політика – це не централізована роздача благ, а створення умов, в яких кожен член суспільства може реалізувати свій потенціал і водночас підтримувати тих, хто цього потребує. Саме в цьому полягає сила християнсько-демократичного підходу до соціальної сфери.

У контексті викликів, з якими стикається сучасна Україна – війни, міграції, економічних труднощів, психологічних травм – такий підхід дозволяє не лише ефективніше використовувати обмежені ресурси, але й зберігати та зміцнювати людську гідність, соціальні зв’язки та довіру, які є основою стійкого суспільства.

Як показав досвід війни, українці здатні до надзвичайної самоорганізації та взаємодопомоги. Завдання оновленої соціальної політики – не замінити ці ініціативи державним контролем, а підтримати їх, створити для них сприятливі умови та інтегрувати в системну роботу з розбудови справедливого, солідарного суспільства.

Після двох років повномасштабної війни перед Україною постає виклик не лише військового, а й соціального характеру. Унікальний феномен національної згуртованості, що став одним із вирішальних факторів опору в перші місяці вторгнення, зазнає природної ерозії. Як зберегти цей невидимий, але критично важливий ресурс національної стійкості?

Вибух єдності: феномен 2022 року

Лютий 2022 року відкрив світові не лише жахіття російської агресії, але й безпрецедентну здатність українців до самоорганізації та солідарності. Десятки тисяч волонтерів, активізація парафій, миттєва мобілізація громадянського суспільства – все це створило той тил, який став опорою для фронту.

“Цей феномен можна розглядати як прояв глибинної соціальної солідарності, яка є частиною української ідентичності, але в мирний час часто залишалася прихованою”, – зазначають аналітики. Вторгнення активізувало колективний захисний механізм, що проявився в безпрецедентній взаємодопомозі та відродженні традицій взаємопідтримки.

За даними соціологів, саме 2022 рік став піком довіри до інституцій, армії, волонтерів і громад. На фоні екзистенційної загрози суспільство спонтанно виробило ті механізми єдності, які в інших умовах потребували б років свідомих зусиль.

Виклики 2024-2025: втома, фрагментація, недовіра

Сьогодні ситуація змінюється. Згідно з аналітикою “Фонду сприяння демократії” (2025), з початку 2024 року спостерігається помітне зниження рівня соціальної єдності. Індекс соціальної згуртованості становить лише 51,8 із 100 балів – і має тенденцію до зниження.

Які основні чинники цього спаду?

Соціальна втома. Люди морально виснажуються, рівень тривожності зростає (індекс тривоги – 5,8 із 10). Постійні тривоги, невизначеність майбутнього, економічні проблеми – все це підриває психологічну стійкість.

Проблеми мобілізації. Формується відчуття несправедливого розподілу обов’язків: одні вже понад рік перебувають на фронті без ротацій, інші – ніколи не були мобілізовані або ухиляються. Ця ситуація породжує моральні дилеми та суспільні розколи.

Політична напруга. Вибори, дискусії про умови миру, відсутність єдиної стратегії – все це загострює різницю в баченні майбутнього.

Зниження міжособистісної довіри. Один із найтривожніших симптомів – люди менше довіряють одне одному, що підриває саму основу суспільної тканини.

Християнсько-демократична відповідь: солідарність як моральний імператив

У таких умовах християнсько-демократичний підхід пропонує відповідь, яка виходить за межі технократичного управління кризою. Він розглядає згуртованість не як нав’язану згори єдність, а як результат свідомого вибору громадян, які визнають спільну долю та відповідальність.

“У християнській традиції згуртованість – не лише політичне завдання, а етична вимога: будувати мости, а не стіни; слухати інші групи, а не приглушувати їхній біль; підтримувати слабших – не з жалю, а з поваги до їхньої гідності”, – пояснює експерт із соціальної політики.

Ця перспектива дозволяє побачити розколи не просто як соціологічні факти, але як моральні виклики, що потребують не лише технократичних рішень, а й етичної відповіді, заснованої на принципах солідарності, субсидіарності та спільного блага.

Нерівність як загроза національній єдності

Одна з головних загроз для згуртованості – нерівність, особливо в умовах війни. Хоча в 2022-2023 роках соціальна мобілізація згладжувала нерівності, сьогодні вони знову виходять на поверхню:

• Економічна нерівність: одні втратили все, інші – показово розбагатіли.
• Нерівність доступу до ресурсів: лікування, психологічна підтримка, евакуація – не для всіх однаково доступні.
• Розрив у відчутті справедливості: виникає масове відчуття, що “одні тягнуть війну”, а інші – ухиляються.

Глибоке почуття соціальної несправедливості стає емоційним корінням розколів. Це особливо небезпечно під час війни, коли справедливий розподіл тягарів стає не просто економічним, а екзистенційним питанням.

Стратегія збереження єдності: від емоцій до інституцій

Християнсько-демократичний підхід пропонує конкретні кроки для збереження соціальної згуртованості:

Визнати згуртованість стратегічною ціллю державної політики. Соціальна єдність має стати пріоритетом на рівні з обороною та економікою. Пропонується включити індекс соціальної згуртованості до регулярного моніторингу, запровадити національну програму єдності, створити при РНБО групу з соціальної згуртованості як аналітично-стратегічний центр.

Створити мережу центрів життєстійкості на рівні громад. Ці центри мають об’єднувати роботу психологів, капеланів, соціальних працівників для комплексної підтримки людей. Особливо важливо, щоб вони функціонували на основі співпраці держави, громади, Церкви та громадських організацій.

Справедлива мобілізація через ротаційну модель. Система, за якої більшість чоловіків проходять військову службу почергово, з обмеженими строками безперервного перебування на фронті, сприймається як справедлива та гуманна. “Мобілізація має перестати бути жеребом і стати обов’язком, що не принижує гідність”, – наголошують експерти.

Переосмислити підтримку ветеранів, ВПО, родин загиблих. Ці групи не мають бути просто “бенефіціарами допомоги” – вони мають стати партнерами у відбудові країни. Пропонується реформування системи ветеранських послуг, запровадження довічного статусу родини загиблого, розробка інтеграційних програм для ВПО з акцентом на працевлаштування та участь у житті громади.

Визначити роль Церкви як партнера у зміцненні соціальної тканини. Церкви та релігійні громади мають довіру, інфраструктуру, авторитет і досвід служіння. Вони можуть бути включені до консультацій з політики згуртованості, програм реінтеграції ветеранів, роботи з родинами загиблих.

Громада як середовище солідарності

Особливий акцент робиться на ролі громади – не просто як адміністративної одиниці, а як морального та соціального середовища взаємодопомоги.

“У християнсько-демократичному підході громада – це не лише територіальний суб’єкт самоврядування, а моральна й соціальна одиниця солідарності”, – пояснює експерт із місцевого самоврядування.

Саме громада першою зустрічає внутрішніх переселенців, стає джерелом підтримки для родин загиблих, відновлює соціальні зв’язки та будує інфраструктуру психологічної стійкості. Принцип субсидіарності передбачає, що проблеми найкраще вирішуються на найнижчому можливому рівні, і лише коли вони перевищують можливості цього рівня, слід залучати вищі інстанції.

Етика довіри: повернення сенсу інституціям

Соціологічні дослідження показують, що сьогодні високий рівень довіри мають лише Збройні Сили, тоді як більшість державних інституцій опинилася на дні довіри. Християнсько-демократичний підхід наголошує: інституції мають служити людині, а не панувати над нею.

Для відновлення довіри необхідні:

• Етичне лідерство – приклади морально вмотивованих дій у владі
• Прозорість та участь – громадський контроль, бюджетна відкритість
• “Людське обличчя держави” – соціальні працівники, судді, освітяни мають бути не “чиновниками”, а людьми, які дбають

“Тільки інституції, що дбають, можуть стати опорою для нації в кризі”, – підсумовують аналітики.

Від фрагментації – до спільного шляху

Розколи в суспільстві не можна приховати – їх треба відкрито визнати, діагностувати і лікувати. Це можливо через справедливу й прозору мобілізацію, гідне ставлення до ветеранів і родин загиблих, системну роботу з тривожністю та емоційним виснаженням, відновлення довіри до інституцій, підтримку локальних громад як основ єдності.

Українське суспільство зберегло у своїй глибині моральний ресурс, який не мають диктатури – віру в людину, довіру до ближнього, готовність служити. Саме ці чесноти мають бути піднесені до рівня політики – не цинізм, а відповідальність; не контроль, а довіра; не страх, а надія.

У час випробувань фундаментальні християнські цінності – віра в гідність людини, надія на відродження та любов до ближнього – можуть стати не лише особистими орієнтирами, але й державною стратегією, що надихає та скеровує суспільство в його найскладніший час.