Суд над Зеленським з Наумовим у ролі головного свідка — фарс та ознака агонії режиму путіна

Кривавий кремлівський диктатор все більше вдається до безглуздих постановок. Але при цьому він не перестав бути небезпечним: це поранений, розлючений звір, який не має жодних моральних чи інших обмежень.

Напевно, всі вчора бачили новину що росія запланувала театралізовану постановку під назвою «суд на Зеленськім». Хоча пів року тому в планах було захопити українського президента в полон, в крайньому разі — вбити за допомогою ДРГ.

В сценарії цієї постановки не передбачено нічого нового: «геноцид народу Донбасу», «бомбардування мирного населення „, напевно, і про «нацизм» не забудуть. Цікавою є також і особа головного свідка — ним має виступити підозрюваний у держзраді колишній генерал СБУ Андрій Наумов.

На цей момент він перебуває у виправній колонії міста Ніш у Сербії. Я думаю ви пам’ятаєте що його затримали на кордоні Сербії із сумою близько 600 тисяч євро. Зараз його особа випала з актуального інформаційного порядку денного, хоча росіяни тим часом торгуються з урядом «братушек» щодо його видачі в москву.

Серби зараз на розтяжці, бо хоча в країні існує впливове проросійське лобі, яке тисне на уряд, країна все ж таки знаходиться в європейських координатах. І серед притомної частини суспільства вже встигло сформуватися потужне проукраїнське лобі.

Кремль обіцяє Наумову політичний притулок в обмін на «свідчення» проти Зеленського та «київського режиму». Сербам обіцяна підтримка на випадок загострення в Косові. При цьому існує офіційний запит України на видачу особи, що підозрюється в державній зраді.

Рішення за урядом Сербії, хоча вони мають прекрасно розуміти наслідки. І самому Наумову значно безпечніше опинитися в Україні та постати перед судом й отримати вирок, ніж стати актором в грі москви. І потім загадково померти чи бути банально вбитим.

Автор: Юрій Гончаренко

———–

Рекомендую телеграм-канал ПРАВІ, якщо вам потрібна:

?Щоденна оперативна інформація про бойові дії, загрози та ризики в тилу;

?Ексклюзивна інформація з окупованих територій, від Руху опору та підпілля;

?Об’єктивна військова та геополітична аналітика;

?Світоглядні матеріали правих та консервативних авторів.

?А також — відео, меми, новини нашого паноптікуму політикуму та економіки і ще багато цікавого.

?Підписатися варто прямо зараз: https://t.me/conservative_ua

За п’ять місяців війни з Україною, путін послідовно змінював декілька іміджевих образів.

Узагальнюючи, ці образ можна описати наступним чином:

• «яструб» – політик, який вимагає НАТО «собирать манатки и отправляться на рубежи 1997 года» та рішучий борець із нацизмом в Україні;
• «щур» – політик, який в разі якщо його загнали в глухий кут, здатен використати ядерну зброю та знищити увесь світ;
• «опосум» – зломлений поразками політик, який не сьогодні-завтра сконає, отож не має сенсу його добивати, бо проблема буде вирішена сама собою.

Потенціал усіх цих образів вже вичерпаний. В світі ніхто не повірив ані в те, що Україна нацистська держава, ані в те, що путін вже помирає і з його скорою смертю питання війни вирішиться само собою. Так само слабко реалістичною виглядає загроза ядерного удару.

Побудова нового образу почалась зі слів путіна: «Сегодня мы слышим, что нас хотят победить на поле боя. Ну что здесь скажешь? Пусть попробуют. … Но все должны знать, что мы-то по большому счёту всерьёз пока ещё ничего и не начинали. При этом мы не отказываемся и от мирных переговоров, но те, кто отказывается, должны знать, что чем дальше, тем сложнее им будет с нами договариваться».

Одночасна апеляція до війни, підкреслення власної миролюбності та погрози почати вести війну «всерйоз» не є випадковим набором фраз. Це не просто продукт схибленої свідомості. Реальність значно складніша.

Така різноплановість і є складовою нового образу. Меседжі із різним змістовним наповненням мають підкреслювати непередбачуваність путіна. Саме ця непередбачуваність і є основою нового образу.

Якщо продовжувати анімалістичні аналогії, то новий образ можна охарактеризувати як «бультер’єра». Тобто політика чиї діє є слабкопрогнозованими. Будь-який кінолог може підтвердити, що бультер’єр може бути як надзвичайно лагідним, так і несподівано агресивним. При цьому спрогнозувати, якою саме буде поведінка бультер’єра в наступну хвилину не є можливим. При цьому стороннім людям бажано триматись від бультер’єра максимально подалі.

Вищепроцитована фраза була сказана путіним 7 липня. Наступні десять днів мали підтвердити новий непередбачуваний образ російського диктатора.

Кульмінацією створення нового образу стало 15 липня. Події цього дня мали наочно підтвердити низький рівень прогнозованості і путіна, і Мордора в цілому.

Саме на цей день була призначена позачергова сесія Державної думи РФ.

Варто нагадати коротку хронологію подій:

• 6 липня – закриття чергової сесії державної думи РФ;
• 11 липня – оголошення про скликання позачергової сесії на 15 липня;
• 13 липня – виток неофіційної інформації про можливе скликання верхньої палати парламенту Мордору – ця інформація мала підкреслювати, що рішення, яке мають задержувати дві палати є вкрай важливим та каркаломним.

В період з 11 по 15 липня розповсюджувалась максимально апокаліптичні інсайди можливих рішень думи. Серед них називались:

• зміна військової доктрини;
• оголошення війни Україні;
• проведення загальної чи часткової мобілізації;
• ухвалення договору про створення союзної держави, від України його мав підписати не хто інший, як Янукович.

В цьому калейдоскопі версій важливими були не реалістичність того чи іншого інсайду, а саме атмосфера непередбаченості та невизначеності.

Робота сайту держдуми була спрямована на підтримку невизначеності. Порядок денний, розміщений на сайті, змінювався декілька разів. У читача мало з’явитись відчуття, що важливий законопроект може з’явитися будь-якої хвилини. Атмосферу страху посилювало розумінням, що дума проголосує за будь-яке, навіть максимально деструктивне рішення запропоноване путіним.

Сайт думи до останнього тримав атмосферу напруженості. Останні зміни в порядок денний були внесені вже під час проведення засідання сесії державної думи 15 липня.

Проте, жоден із апокаліптичних сценаріїв не виправдався. Екстраординарне засідання закінчилось нічим. Дума прийняла декілька непринципових законів та легітимізувала певні кадрові перестановки в уряді.

Проте сюрпризи 15 липня не закінчились. Вже після завершення засідання думи було оголошено про термінове скликання Ради безпеки, яке мало відбутись в той саме день. Варто нагадати, що саме радбез РФ приймав рішення про визнання незалежності ОРДЛО, що фактично стало початком неоголошеної війни проти України.

Так само як і з засіданням думи, порядок денний засідання радбезу 15 липня не був оголошений. Прокремлівські політологи та політичні оглядачі почали казати про вкрай важливі рішення, які будуть прийняті на радбезі. В мережі почали з’являтись «інсайди» щодо можливого порядку денного. Але так само як і засідання думи, нарада радбезу закінчилась нічим. В повідомленні для преси було сказано, що рада безпеки розглянула поточні питання ситуації в регіонах РФ.

Станом на сьогодні в пресі домінують дві гіпотези щодо аврального скликання владних органів Мордору 15 липня.

1) Рутинна гіпотеза. Юристи Кремля просто забули, що в зв’язку із змінами в конституцію, віце-прем’єрів має затверджувати дума. Відповідно, через необхідність призначення одного віце-прем’єра з питаннь промисловості й було скликано позачергову сесію.
Проте наскільки критичним було це призначення? Якщо навіть справа була в призначенні, то чому не було одразу оголошено, що дума збирається для вирішення кадрових питань? І найголовніше – який сенс був після проведення засідання думи збирати радбез?
2) Гіпотеза розколу еліт. Ця гіпотеза полягає в тому, що дума дійсно мала затвердити карколомні рішення. Проте через спротив певних груп впливу в російському істеблішменті ці рішення не було прийнято.

Але така гіпотеза так само слабко корилюється із перебігом подій. Якщо якась група, дійсно, заблокувала конфронтаційний варіант, то який сенс було проводити в той самий день радбез? Чи ця неназвана група настільки впливова, що здатна заблокувати рішення не лише в думі, але й у радбезі? Якщо це так, то чому ми до сьогодні не бачимо якихось інших ознак розколу?

Обидві гіпотези є непереконливими та базуються на тому, що диктаторські режими є ірраціональними. Водночас диктатури існують за власними законами, які можуть видатись нелогічними та абсурдними. Проте своя логіка в діях диктатури є. Завжди.

Отож логіка подій 15 липня полягала не в результаті, а в процесі. Цей процес був спрямований на нагнітання атмосфери страху та невизначеності. Схоже, що саме на підкріплення цього і була спрямована уся епопея із позачерговою сесією держдуми та несподіваним засіданням радбезу.

Образ непередбачуваного гравця має підштовхнути «колективний Захід» до рішення, що варто змусити Україну піти на певні поступки. Інакше непередбачуваність путіна може дорого обійтись світу.

Абгрейт образу путіна задуманий із тим, щоб використовувати страхи західних країн, які пов’язані із економічними негараздами зимового сезону 2022/2023 років та ризиках нових міграційних хвиль із України та арабських країн.

Отож не варто дивуватись, що найближчим часом ми почуємо від речників Кремля низку меседжів, які будуть поєднувати погрози та пропозиції миру.

Для нас важливе інше. В яку б тварину не грав путін, перемога у війни залежатиме саме від нас.

Віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Український контрнаступ і перемога у війні з російськими окупантами мають одне слабке місце – залежність від зовнішньої військово-економічної допомоги. А численні зміни влади у демократичних країнах Заходу та коливання суспільних настроїв щодо допомоги Україні вимагають від нас пошуку додаткових гарантій безпеки нашого суверенітету.

Добра воля і електоральні цикли

Кремлівський диктатор вже остаточно усвідомив, що Україну йому швидко не перемогти, тому всерйоз налаштувався на тривалий конфлікт на виснаження. І хоча країни Заходу заявили, що підтримуватимуть Україну до перемоги, часті зміни в урядах європейських держав можуть поставити під сумнів збереження військово-технічних поставок до України.

Зокрема, політична криза в Італії, спровокована відставкою прем’єр-міністра Маріо Драгі, може позбавити Україну військової підтримки і постачання необхідного озброєння для боротьби проти російської агресії. Про це вже прямо заявив голова МЗС Італії Луїджі Ді Майо.

Великою втратою для України стала відставка Бориса Джонсона, який єдиний з світових політиків пропонував Україні створення геополітичного оборонного союзу з Британією і погрожував росіянам британським ядерним ударом. Нові кандидати на пост британського прем’єра можуть бути менш охочими до питання захисту українського суверенітету. Зокрема Ліз Трасс вже заявила, що не хоче участі британських військ у російсько-українській війні.

Сьогодні Україна має значну підтримку з боку західних союзників, однак ця підтримка може бути припинена в результаті зміни урядових коаліцій, над чим вже активно працює Кремль. Вже зараз опозиція у Франції, Словаччині та інших країнах, де є чимало проросійських політиків, має шанси на прихід до влади.

Зрештою, навколо Байдена розганяють скандали щодо його сина і намагаються розхитати президентське крісло. Та й стан здоров’я американського керманича не найкращий. То ж що буде з американською допомогою, якщо на нових американських виборах переможе Трамп з його шлейфом російських скандалів?

Завтра риторика військової допомоги Україні, під впливом низки факторів, може змінитися на політику «діалогу та переговорів» і навіть «збереження обличчя» «немитої» недоімперії. Тож  військові поставки Україні можуть бути припинені якщо нові західні керманичі заявлять, що вони «за мир переговори».

Де-факто, Україні сьогодні залежить від допомоги інших держав, мотивацією яких є лише добра волі допомогти. Це дуже ненадійний грунт, на якому складно буде відвоювати навіть українські території станом на 24 лютого.

Очевидним фактом також є збереження російської загрози на роки і навіть на десятиліття, тож Україна мусить мати надійніші гарантії безпеки, аніж просто військові поставки західних країн.

Геополітичний козир проти Кремля

Найкращою гарантією встановлення надійної і довготривалої безпеки для України є входження до оборонного союзу з країнами, які також усвідомлюють загрозу з боку Москви. Оскільки в Нато нас брати не поспішають, то формування Балто-Чорноморського союзу, або «Міжмор’я» у складі Польщі, країн Балтії та України залишається єдиною надійною формулою захисту миру в Східній Європі.

 Москві легко і спокусливо було нападати на, здавалось би на перший погляд, слабку і геополітично самотню Україну чи на Грузію у 2008 році. А от вчиняти агресію проти держави, в якої є союзники, які їй допоможуть – змусить Москву задуматися. Історія сусідства з росіянами засвідчує: слабкість і геополітична самотність для Кремля виглядає як запрошення до вторгнення. А от на країни, які перебувають в оборонному союзі з іншими державами – Кацапія боятиметься нападати.

До того ж згідно заяв кандидатів на пост британського прем’єра, зовнішня політика Сполученого Королівства щодо підтримки України не планує змінюватися. То ж не виключено, що долучення Британії до потенційного Міжмор’я може стати цілком реальним кроком.

Сам факт входження України в оборонний блок міг би покласти край триваючому російському вторгненню. Цілком ймовірно, що після оголошення про створення союзу Міжмор’я росіянам довелося б оголосити про «виконання всіх цілей «спецоперації» і в якості жесту доброї волі забратися з української землі.

Російська загроза, на жаль, навряд чи кудись зникне в найближче десятиліття, тому українці вже повинні думати над тим, щоб 24 лютого не повторилося знову і чергову хвилю навали орди ми зустрічали не самі.

Але навіть якщо союз Міжмор’я (або як його інколи називають поляки – Інтермаріум) буде створено через кілька років – це означатиме, що через кілька років для українців нарешті настане міцний мир, який Москва не наважуватиметься порушити. І поки Україна буде в оборонному союзі – мир триватиме і для наших дітей.

Україна в союзі з Польщею, країнами Балтії і Британією отримає також стабільну основу для розвитку економіки та інвестицій. До нас потягнуться грошові потоки інвесторів з усього світу, які не боятимуться, що через кілька років росіяни знову нападуть і все знищать.

Україна в Міжмор’ї – це гарантія, що росія ніколи більше не нападе.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавня скандальна заява прем’єр-міністра Польщі Матуеша Моравецького, який назвав російського диктатора Путіна «спадкоємцем українських націоналістичних організацій», стала прикладом того, як не можна будувати україно-польські відносини і зайвим доказом того, що над історичним примиренням повинні працювати ОБИДВІ країни. До того ж, на умовах прийняття позиції партнерів, а не з позиції національної зарозумілості.

Анонсована польським політиком ідея «зробити ставку на правду» для зміцнення відносин між поляками та українцями виключає важливий нюанс: чию історичну правду? Польську чи українську? Адже вони різні як і у всіх народів, в котрих були спірні сторінки в історії чи військові конфлікти. Дружні держави розв’язують такі питання на компромісних умовах, а не на умовах домінування історичного наративу лише однієї країни.

Хто хоче нас посварити?

Сьогодні ні для кого в Україні та Польщі не секрет щодо того, хто хоче нас посварити? Вже було достатньо написано про роками фінансовані Кремлем антиукраїнські організації в Польщі, українофобські заяви та антиукраїнську риторику, які діставали на світ божий столітні наративи про «злочини проти поляків» з минулих століть. Для громадськості не таємниця, що найактивніші польські українофоби де-факто перебувають на утриманні Москви.

Зокрема, відомо, що низку антиукраїнських акцій у Польщі організував громадянин Білорусі Олександр Усовський, який отримував за таку діяльність гроші від голови сумнозвісного «Інституту країн СНД» Костянтина Затуліна. У тому числі на створення громадської організації, яка просуває ідеї «русского мира» у Східній Європі, було виділено бюджет проекту – 42 тисячі євро на місяць.

Як нам зберегти дружбу?

Поки історичні закиди до українських національних героїв закиди не набули ширшого масштабу і поки ще не стало запізно, раціонально мислячим представникам обох народів слід керуватися кількома компромісними формулами, орієнованими на консенсус. Однією з таких має бути припинення боротьби з мертвими. А також визнання того, що в Україні та Польщі будуть свої національні герої, які можуть комусь не подобатися, але їх варто толерувати.

Формула 1. «Історія – справа минулого»

Як би не було сумно українцям чи полякам від того, що у минулому столітті між деякими польськими та українськими формуваннями були конфлікти, але це не може визначати наші взаємини у ХХІ столітті. Не таємниця, що чи не всі сусідні народи в минулому і мали між собою і жорстокі війни, і часто виступали союзниками. Не стали винятком й українці та поляки.

Зовсім не доцільно з точки зору сучасності, через 70 років після Другої світової війни,  згадувати про взаємну різанину на Волині чи Галичині. Виокремлювати з історії Другої світової – наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це маніпуляції, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше ж за інших у цьому тоді відзначилися – нацисти та російські комуністи. Показово, що і українські, і польські землі тоді були під німецькою окупацією, то ж країна-окупант відповідальна за все, що відбувалося на підконтрольній їй території. Очевидно, що нацисти настільки ефективно розпалили міжнаціональну ворожнечу й використали гасло «поділяй та владарюй», – зіштовхни своїх суперників між собою, що деякі поляки чи українці досі не відійшли від нацистських спецоперацій.

Між іншим, українці з поляками не в одній війні витупали разом пліч-о-пліч проти спільного ворога і мають з десяток спільних перемог над росіянами, турками, німцями. Були й навіть спільні акції УПА та Армії Крайової проти комуністичного ворога, приміром біля міста Грубешів у 1946 році.

В сучасному світі перемагають ті нації, які співпрацюють, а не воюють. До прикладу американські, японські, французькі, німецькі, китайські чи південнокорейські корпорації досягли світового лідерства та завоювали ринки лише завдяки економічній співпраці з колишніми і навіть недавніми «історичними ворогами». Якби японці згадували американцям бомбардування Хіросіми та Нагасакі (хоч якою болючою буває історія), американці б не інвестували б у японську економіку, а японці б не стали лідерами на автомобільному ринку США, як і не стали б провідниками світових технологій у ХХ столітті.

Тому, щоб не повторити катастрофічні історичні помилки, слід шукати миру та партнерства між країнами, а не «воювати з померлими».

Формула 2. «Разом ми сильніші»

Другою ключовою формулою польсько-українського консенсусу має бути усвідомлення необхідності сьогоднішнього партнерства на фоні спільних загроз як Європі, так і демократії з боку Кремля. Як і розуміння того, кому вигідна польсько-українська ворожнеча.

Мислячі кола польської та української інтелігенції, зокрема Єжи Гедройць та Юрій Липа, розуміли, що обом народам слід забути столітні образи й об’єднати зусилля в боротьбі проти небезпечніших загроз. Адже в минулому зиск від польсько-українського протистояння отримували лише сусіди, зокрема Росія, яка і сьогодні поставила за ціль повернути під свій контроль над Україною і всією Центрально-Східною Європою.

Для патріотичної державницької польської та української інтелігенції зрозуміло, що згадувати польську панщину чи Коліївщину, як і трагедію на Волині, означає грати на руку Кремлю, який уміло використовує протиріччя між потенційними союзниками. Як і те, що антиукраїнські заяви в Польщі вигідні лише провокаторам в інтересах Москви. Основою державної політики обох країн повинно стати згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників різних країн щодо актуальних політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати народи, а не роз’єднувати.

Зрозуміло, що гарячі голови, керуючись, на їхню думку, патріотизмом, провокуватимуть конфлікти, однак українська та польська інтелігенція повинні їх утихомирювати. Дуже важливо, щоб міністри та впливові політики, які «викопують померлих», несли моральну та електоральну відповідальність перед нацією за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нині кожен, хто виступає проти України в Польщі, грає на користь Кремля, і те саме стосується й українців.

Згадувати полякам панщину, пацифікацію чи етнічне насильство в роки Другої світової в умовах, коли Польща надає Україні сотні одиниць бойової техніки, танки, бронетранспортери та артилерію і приймає мільйони українських біженців – було б нерозумно і грало б лише на руку ФСБ. Між іншим, враховуючи що військові успіхи України залежать насамперед від західних озброєнь, частина з яких йде через Польщу, посварити українців та поляків для російської військової розвідки є ідеєю-фікс. Не буде дружньої Польщі на українському кордоні – і Москві стане значно легше захоплювати українські території.

Показово, що активно витягувати на поверхню столітні польсько-українські образи почали саме тоді  коли почали серйозно обговорювати ідею створення оборонного союзу проти російської агресії – Міжмор’я – у складі України, Польщі та країн Балтії.

Як засвідчує історія, непорозуміння та війни українців з поляками і в XVII, і ХVIII, і в ХХ століттях завершувалися поразкою обох країн і потраплянням під владу сильніших сусідів.

Автор: Валерій Майданюк

Сьогоднішня колосальна допомога країн Нато, без якої український спротив був би значно слабшим, відбувається не стільки як жест доброї волі, скільки як компенсація багаторічної злочинної політики роззброєння України.

Від 1991 року воєнний потенціал України щороку зменшувався. Колосальні запаси радянської зброї не лише розпродувалися, але й знищувалися (!). Діяли цілі програми «оптимізації» «надлишкової» (!!!) зброї та боєприпасів, далеко не всі з яких були реально застарілими та небезпечними.

Окрім корумпованих українських політиків, котрі не дбали про оборону країни і розбазарювали військові технології, не останню роль в українському роззброєні відіграли й ті, хто нам сьогодні дає зброю зі своїх запасів.

Згідно програм співробітництва України з НАТО, зокрема Проєкту Трастового фонду НАТО з утилізації надлишкової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, було фізично ліквідовано чимало зброї, котрої так бракує сьогодні нашій державі в обороні від російських загарбників.

Перший етап проєкту розпочався в 2006 році та завершився в кінці 2011 року. У рамках першого етапу проєкту знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легких озброєнь і стрілецької зброї  і 1 тисяча переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК (!).

Крім того, за фінансової підтримки Трастового фонду НАТО встановлено обладнання зі спалювання боєприпасів. Протипіхотні міни ПФМ-1 розбирали на Павлоградському хімічному заводі. Внесок Трастового фонду у цей етап проєкту становив 10,8 млн. євро.

Другий етап проєкту розпочався в лютому 2013 року. За присутності поставлених Януковичем чиновників Міноборони України, було заплановано знищити компоненти ракетного палива, ракет та боєприпасів, а також 73,5 тисяч тонн звичайних боєприпасів, 366 тисяч одиниць стрілецької зброї (!) та 3 млн. протипіхотних мін ПФМ-1.

При цьому сумнівно, що стрілецька зброя була настільки застаріла та небезпечна, що її необхідно було нищити. Принаймні, ще недавно, усі бажаючі мисливці могли придбати недорого з армійських складів застарілі, але діючі гвинтівки Мосіна (часів Першої світової війни). Показово, що роззброєння України в рамках програми «Партнерство заради миру» було заплановане й у 2014 році.

Сьогодні це видається божевіллям, однак тоді «божевільними і недемократичними» тогочасні чиновники називали тих, хто виступав проти роззброєння.

Зрештою, в часи Януковича, коли Москва поставила на ключові посади в Міноборони України росіян та громадян РФ, ослаблення обороноздатності України  було цілеспрямованою політикою Кремля. Вже тоді в Україні активно скорочувалися бойові армійські частини, а натомість залишалися підрозділи зв’язку, забезпечення і тд. – щоб менше було кому чинити опір російській армії, коли вона прийде в Україну.

Не слід наївно думати, що анексія Криму та Донбасу були спонтанно вигадані у 2014 році – такі операції готуються як мінімум роками. А українські корисні ідіоти, у вигляді регіоналів, їм у цьому допомагали, приспівуючи про пацифізм та мир з усіма сусідами.

Щодо країн Нато та Заходу, то там у роззброєнні колишньої радянської колонії також не могли не бути зацікавленими – чим менше добре озброєних проросійських держав у Європі – тим безпечніше. Зрештою, Україна тоді в очах західних аналітиків виглядала як керована проросійським президентом країна, чи не половина населення якої потенційно симпатизувала «русскому міру». Тож чим слабші будуть союзники і сателіти Кремля – тим спокійніше спатиметься у європейських столицях.

Сьогодні ж за українське роззброєння західні союзники платять власним військовим майном та грошима своїх платників податків. Компенсовують знищені та утилізовані озброєння,  адже розуміють, що краще зупиняти Росію на Донбасі, аніж в Латгалії чи Сілезії. А українці платять за злочинну політику недбальства і зради своїх попередніх керманичів кров’ю.

Приклад роззброєння України 1991-2014 років має стати сюжетом для підручників історії для майбутніх поколінь та іноземних держав зі обов’язковим ярликом «не повторювати  у своїх країнах».

Автор: Валерій Майданюк