Як і прогнозувалось в одному із попередніх текстів нашого проекту, почалась запекла боротьба не лише на фронті. В країнах Заходу почалась боротьба за форми реагування на виклик путінської агресії.

Кремль мобілізував усю свою зовнішню агентуру та корисних ідіотів для просування нових/старих наративів щодо необхідності «зрозуміти росію» та допомогти путіну «зберегти обличчя».

Найбільш помітним в цьому напрямку став виступ 99-літнього Генрі Кіссинджера в Давосі. Існує значна кількість непрямих доказів того, що Кіссинджер працював на радянські, а згодом, й на російські спецслужби. Проте ці факти не були досліджені.

Кіссинджер до сьогодні зберігає статус «патріарха політики та інтелектуала». Наскільки відомо, практично більшість його тез прописуються відвертим агентом впливу москви Томасом Гремом.

Проте, незважаючи на усе це, тези Кіссінджера стають авторитетними в академічних та політичних колах.

Мобілізація пропутінських інтелектуалів автоматично призводить до мобілізації й протилежного табору. Останнім часом найбільш яскравим із висловлювань антипутінських інтелектуалів є виступи сорока шестирічного ізраїльського історика Ювал Ноя Харарі.

Свідомо зосереджуємось саме на позиціях публічних інтелектуалів, а не політиків, оскільки саме вони формують дискурс, тобто ту рамку, в якому й діють політики та розвивається суспільна думка.

Отож, пропонуємо основні тези Кіссинджера (фактично Грема) та Харарі.

9 тез Кіссинджера

1) Для росії Україна ніколи не буде звичайною іноземною державою.

2) Україна має стати «мостом» між Європою та росією.

3) Україна має залишитись поза Європейським союзом та НАТО,

4) Продовження сьогоднішньої війни може призвести до ситуації відчуження росії від Європи, а відповідно й до відновлення холодної війни.

5) Відновлення холодної війни призведе до входження росії в якийсь із антизахідних альянсів.

6) Росія протягом століть була одним із гарантом балансу сил в Європі.

7) Продовження війни буде на за свободу України, а новою війною проти росії.

8) Поразка росії призведе до порушення балансу сил в Європі та Тихоокеанському регіоні.

9) Захід має прагнути довгострокового миру, отож має сприяти початку переговорів між «сторонами … протягом наступних двох місяців».

9 тез Харарі

1) Війна в Україні має величезний вплив на весь світ, адже глобальний порядок, який будувався поколіннями, опинився під загрозою.

2) Результати війни матимуть величезний вплив на увесь світ.

3) Глобальний порядок, що будувався поколіннями, який створив наймирнішу і процвітаючу еру в історії людства, зараз знаходиться у небезпеці.

4) Починаючи з 1945 року уряди витрачають набагато більше на освіту, охорону здоров’я, соціальні витрати.

5) На початку ХХІ століття, середні витрати урядів на війська, не лише в Європі, а й в усьому світі, становили у середньому 6% державного бюджету.

6) Починаючи з 1945 року, не було такого, щоб країна, яка мала широке міжнародне визнання, стала об’єктом знищення через зовнішнє вторгнення. Саддам Хусейн намагався зробити подібне з Кувейтом, але це не вдалося, оскільки міжнародна коаліція витіснила його війська з країни.

7) Путін порушив найбільше табу міжнародного порядку глобальної системи. Він намагається вбити окрему країну, окрему націю.

8) Якщо Путіну вдасться задумане, у майбутньому зявиться більше «путіних», які діятимуть у різних частинах світу. Епоха миру та процвітання закінчиться, оскільки все більше країн у різних частинах світу витрачатимуть більше грошей на оборону.

9) Фіаско Путіна, на яке ми сподіваємося, не лише в інтересах України чи її безпосередніх сусідів. Це в інтересах кожної людини на Землі.

Різниця між тезами Кіссинджера та Харарі це не лише інтелектуальні ігри. Це – різниця між минулим та майбутнім. Між здатністю поступитися агресору та здатністю відстояти здобутки цивілізації.

Битва за Донбас демонструє, що путінська армія може просувається лише застосовуючи тактику спаленої землі. Перемога путіна у війні призведе не лише до спалення руйнації України, але й до занепаду того цивілізаційного порядку, який встановився після ІІ світової війни.

Автор:Костянтин Канішев

Якщо б українці не воювали з росіянами, то невдовзі б воювали за росіян. Якщо Ваш сусід – росія, то мирного сценарію, на жаль, не існує.

Одне з нещодавніх журналістських досліджень зафіксувало частоту повітряних тривог в українських областях, назвавши лідером серед «найспокійніших» – окуповану росіянами Херсонщину. Повітряних тривог там дійсно немає.

Однак немає тому, що ніхто про них там не сповіщає, а стріляють і вбивають людей там більше, аніж у «неспокійних» Чернігівській чи Київській областях. Проте, такі формулювання змісту дослідження, попри насправді нешкідливі наміри журналістського агентства, несвідомо підкинули пропагандистський козир для тих досі проросійськи налаштованих громадян України, котрі воліли б обміняти суверенітет та національну ідентичність на російську «стабільність».

До речі, за нещодавніми соцопитуваннями, 2 % респондентів в нашій країні досі позитивно ставиться до росії.

Показово, що певна частина недалекоглядних українців і, зокрема, навіть тих, які змушені були покинути свої домівки через вторгнення росіян, вважають у своїх бідах винною … Україну – за те, що опирається та воює, тож саме тому в нас сьогодні війна і зростання цін.

На жаль російське вторгнення не змогло всім відкрити очі, особливо, якщо люди все життя дивилися лише російські телеканали і після 24 лютого продовжили сприймати лише інтерпретацію московських пропагандистів.

Безумовно, левова частина колишніх любителів «русского міра» протверезіли і тепер проходять тривалу ідейно-світоглядну реабілітацію, яка супроводжується руйнуванням звичних шаблонів та політико-історичних міфів, яким вони раніше звикли довіряти.

Однак найбільш закореніла частина москвофілів навіть після новин з Бучі, Ірпеня та Бородянки вважають, що прихід росіян мало що змінив би у їхньому житті, а дещо б навіть покращилося: повітряних тривог би не було, українську мову би скасували, солярка б подешевшала.

Такі громадяни чомусь вважають, що українська капітуляція та примусова переорієнтація Києва на Москву просто б повернула нас у 2012 рік, а то й  у кучмівську епоху «дружби з росією». «І тоді нікому б не довелося воювати» – фантазують адепти «міра», котрі не проти обміняти суверенітет на «мір». Русскій мір.

Однак ілюзії адептів такого світогляду, скаліченого російською пропагандою, руйнуються тією реальністю, котра прийшла в окуповані українські регіони.

Адже чи принесла росія мир в окупований Крим та Донбас? Чи ті колишні українські громадяни, котрі не хотіли війни і були згодні навіть на російську адміністрацію, не опинилися в лавах мобілізованого гарматного м’яса в ЛДНР?

Людоловство на окупованих територіях досягло таких масштабів, що в Донецьку та Луганську хапають чоловіків призовного віку прямо на вулицях і під погрозами відправляють на фронт проти українських Збройних Сил.

Показово, що росіяни роблять акцент саме на примусовій мобілізації населення Донбасу, адже родичам мобілізованих, на відміну від громадян ерефії, не потрібно платити навіть мізерної компенсації.

Історія російських окупацій засвідчує: населення захоплених територій невдовзі використовується москвою для подальших територіальних загарбань. Така собі економіка війни по-російськи: війна повинна себе окупити і приносити прибутки, а нові загарбання, захоплені людські та економічні ресурси, мають бути ресурсом для подальших завоювань.

Ті з українських громадян, хто намагався уникнути участі у війні в Криму в 2014 році і перейшли на службу до російських окупантів, через 8 років потрапили на війну проти України на боці поневолювачів. Навіть мешканців окупованої Херсонщини росіяни збирають на війну проти України.

Якщо б українці припинили опір росіянам і дозволили окупувати свою країну, яку б перетворили на сателіта з бутафорним суверенітетом – ніякий мир би не настав.

Українці б невдовзі були змушені воювати і гинути за росію у нових «спеціальних воєнних операціях» проти Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Грузії, Польщі.

Військово-економічний та мобілізаційний потенціал України став би розхідним ресурсом для подальших російських завоювань під виглядом «повернення історично російських земель». Українцям довелося б все одно воювати, тільки не за свою свободу, а вже будучи рабами, гинути за російські інтереси та поневолення інших народів.

Історія Чечні, Бурятії, Татарстану, Башкортостану підтверджує: народи, які в минулому втомилися воювати за свою незалежність проти росіян, невдовзі будуть змушені воювати за росіян далеко від рідної домівки і проливати свою кров за захоплення далеких та чужих країн.

Українському народу пощастило: ми обрали боронити рідну землю, а не гинути за імперські амбіції російських імперіалістів на землях Польщі, Балтії чи Сирії.

Коли у вашу домівку приходить «русскій мір», вибору воювати чи не воювати насправді не існує (хоча російська пропаганда й намагається зменшити кількість бійців спротиву такими міфами). Вибір полягає лише у тому, щоб воювати за свою свободу або воювати за своїх катів та окупантів.

Автор: Валерій Майданюк

Історія творилась на наших очах. Навіть сьогоднішні двадцятирічні стали очевидцями народження української громадянської культури нової якості. Ті ж кому близько сорока років мали можливість не лише стати свідками, але й бути учасниками цих карколомних змін.

В 1990-х роках ідентичність в Україні, Білорусі та росії, безумовно, відрізнялись. Проте різниця політичної культури цих країн була доволі умовною.

Безпосередньо після розвалу СРСР у цих трьох країнах і на елітному, і на масовому рівні домінував соціальний тип Homo Sovieticus.

Основними рисами цього типажу були:
1) залежність від держави;

2) запит на патерналізм та чисельні «гарантії» в соціальному та культурному житті;

3) важливість належності до держави з певною історичною місією – фактично ще одна форма імперської свідомості;

4) визнання як норми постійного тиску з боку держави;

5) при усьому пієтеті до держави та імперської величі, реальний інтерес обмежується самозбереженням і забезпеченням безпеки власної родини від репресивної держави;

6) вкрай негативне ставлення до необхідності чимось жертвувати заради імперської потуги держави;

7) обмеження довіри близькими членами власної родини та вузьким колом друзів;

8) неприйняття концепцій приватної ініціативи та інакодумства, оскільки вони можуть тягнути за собою санкції з боку держави;

9) двоєдумство – різниця між демонстративною підтримкою дій влади та вкрай критичним ставленням до ефективності держави, яке висловлюється у вузькому родинному колі;

10) відмова від будь-якої форми політичної участі – виключно ритуальні дії щодо демонстрації лояльності правлячому режиму.

Ностальгія за комунізмом призвела до перемоги в Україні Леоніда Кучми, а в Білорусі Олександра Лукашенка. Дуже символічно, що обидва були обрані в один день – 10 липня 1994 року.

В рф Борис Єльцин хоча зберігся на посаді, проте в 1993-1994 роках почав загравати з ностальгійними настроями.

Ідентичність політичних культур можна проілюструвати прикладом виборів 1996 року в Петербурзі. Ці вибори були дуже дорогими та вкрай брудними. Фактично усі чорні технології, які нам сьогодні відомі, «обкатувались» саме тоді.

Після виборів в Петербурзі як білі, так і чорні технології з успіхом почали застосовуватись не лише у росії, але й Україні, Молдові, Балтійських країнах. Виборці України та росії мали одні й ті самі базові стереотипи та ідентично реагували на подразники.

Наприклад, президентські вибори 1996 року в рф та вибори 1999 року в Україні відбувались по одним і тим самим «лекалам». Співпадіння між технологіями доходило до дрібниць.

В обох країнах встановився практично однаковий режим сильної президентської влади та олігархічного плюралізму.

Перший перелом стався у 2001-2004 роках. Акція «Україна без Кучми» та Майдан 2004-го року створювали принципово нову політичну культуру. Причому перемозі Майдану не змогли завадити ті самі російські політтехнології, які безвідмовно працювали в Україні ще декілька років назад.

Часто можна почути думку, що виграш м’ясника Януковича в 2010 році був реваншом совкової реальності. Це правда, але лише частково.

Реальність значно складніша. Вибори 2010-го року стали симптомом того, що зміни політичної культури на елітному рівні суттєво відстають від змін на рівні громадян.

Цей фактор почав відчувався й під час протестів 2013-2014 років. Майдан відбувся не завдяки, а всупереч бажанню контреліти. Основним гравцем майданного протесту були саме структури громадянського суспільства. Українська парламентська опозиція опинилась перед вибором, або ризикнути й стати на сторону Майдану, або самоусунутись і тим самим втратити підтримку в наступних виборчих циклах.

До честі тодішньої парламентської опозиції, вона зробила вибір на користь Майдану. Цей факт призвів до перемоги Майдану, але не вирішив стару фундаментальну проблему. Зміна політичної культури на елітному рівні суттєво відставала від поступу громадянської культури.

Події аналогічні до українського Майдану відбутись у рф в 2011-2013 роках. Проте, в силу різних причин, масовий протест закінчився поразкою суспільства й перемогою путіна.

Саме 2013-2014 рік став тим часом, який остаточно розділив російську та українську політичні культури.

В рф остаточно утвердилась міцна персоналістська диктатура. Ступінь громадянської участі залишився вкрай низьким. Правління путіна стало часом інтенсивного самовідтворення Homo Sovieticus.

Україна натомість зробила величезний стрибок до громадянського суспільства з активним впливом людей на політику. Безумовно, стан громадянської участі, на сьогодні менший аніж в країнах сталої демократії. Проте політична культура України сьогодні ближча до західних зразків, аніж до Homo Sovieticus.

Війна 2022 року несе з собою як можливості для зміни політичної культури, так і ризики.

Наприклад, у Грузії війна 2008 року призвела до суттєвого зниження рівня політичної й громадянської культури.

Отож, майбутнє залежитиме від багатьох факторів. Однозначно можемо стверджувати лише одне – програш у війні перекреслить усі сподівання на прогрес та розвиток.

Отож віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність.

Автор:Костянтин Канішев

Останнім часом одним із основних трендів стало скептичне та зневажливе ставлення до корисних ідіотів в західних країнах.

Цілком справедливе ставлення!

Значна кількість людей у західних суспільствах із легкістю піддається на кремлівські маніпуляції. Нездатність критично оцінювати загрози створення путінської імперії – лише частина проблеми. Додайте сюди корупційну складову та стереотипне уявлення про росію як субмаргінальну частину європейської цивілізації. Сумарно отримаємо пієтет перед росією.

Саме цей пієтет і є ґрунтом для появи корисних ідіотів в країнах Західної Європи.

Проте російська пропаганда явно пробуксовує в тих країнах, чия політична традиція суттєво відрізняється від європейської.

Це стосується не лише США та Канади. Можемо сміливо говорити й про суттєву відмінність в політичній культурі й між Україною та рф.

Сьогодні в Україні доволі скептичне ставлення до російських наративів. Проте існує й інша проблема – в кожному з нас живе той самий корисний ідіот.

Зокрема ми готові вестися на чисельні російські «заманухи».

Наприклад, схильність значної кількості наших співгромадян до конспірології. Вже давно доведено, що російська пропаганда вкладала величезні ресурси в розповсюдження на Заході конспірологічних теорій.

Компанія «Russia Today» транслювала на західну аудиторію чисельні матеріали конспірологічного змісту. Ці матеріали перекладені на українську та російську мови знаходили споживача в Україні. Сам факт того, що матеріали були перекладені з англійської, іспанської чи французької мов додавали їм солідності і сприяли більшому поширенню серед наших співгромадян.

Це одна ознака корисного ідіотизму в нас – віра в прості рішення. Прості рішення зручні. Вони знімають відповідальність.

Зокрема коли нам розповідають про швидкий державний переворот чи смерть путіна.

Одна справа, коли цю інформацію поширюють західні розвідувальні служби. Американська та англійська розвідка довели свою обізнаність та ефективність (хоча й вони доволі часто помиляються в прогнозуванні).

Але такі прогнози підозріло виникають коли їх поширюють політичні експерти та журналісти, які перебувають в Мордорі.

Давайте дивитися на речі реально. В рф заарештовують за одиночні пікети, якщо у людини в руках книга «1984» чи «Війна і мир». А ці експерти, перебуваючи у москві, із легкістю кажуть в трансляціях, що путін вкрай хворий. Це нереальна ситуація!!!

Не закликаю відкидати таку інформацію. Але значно більш продуктивніше задуматися – кому вигідний такий злив? Для чого він поширюється? Може ці експерти перебувають під «дахом» російських спецслужб і, відповідно, поширюють інформацію вигідну цим спецслужбам.

Ще один приклад – українська суспільна думка із радістю дивилась на в’ялого та хворого путіна на параді 9 травня. Проте, давайте тестувати реальність, – російські державні канали транслюють саме ту картинку, яку вигідно показувати. Якби постановники цього шоу хотіли замаскувати старість та хворобливість путіна, вони б знайшли безліч способів.

На шкоду від внутрішнього корисного ідіотизму можна було б не зважати. Проте під час війни він призводить до смертей. Реальних смертей.

Отож, віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ, проявляємо солідарність. І що не менш важливо – вичавлюємо із себе корисного ідіота.

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавнє рішення Священного синоду Православної церкви України, який постановив утворити чоловічий монастир під назвою «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», актуалізувало відкладене на тривалий час питання повернення історичної справедливості щодо української приналежності одного з найстародавніших українських храмів.

Після рішення Синоду митрополит Епіфаній має звернутися до Кабінету міністрів України з клопотанням про передачу одного з храмів Верхньої Лаври та окремих її приміщень у користування для звершення богослужінь і ведення монастирської діяльності Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ.

Рішення повертати своє стало запізнілим, але необхідним в умовах російської війни проти українського народу. Далі чекати, спостерігаючи як московська агентура продовжує свою антиукраїнську роботу в серці української столиці, було б небезпечним та злочинним.

Російська агресія стала нагальним приводом для переконання тих, хто досі ще сумнівався у сутності російської церкви в Україні. Тож якщо зараз не поставити питання ребром щодо приналежності українських храмів, збудованих ще коли на території сучасної Московщини землеробство не витіснило збиральництво, а самої Москви ще в проекті не було, то російська шпигунсько-диверсійна структура під назвою «УПЦ МП» ще довго загрожуватиме українській незалежності.

Московський патріархат під безпосереднім управлінням путінського режиму давно перетворився з релігійної організації на шкідливу антиукраїнську диверсійну структуру, котра під маскуванням християнської діяльності здійснює пропагандистські, шпигунські та в багатьох випадках – диверсійні дії проти української держави, армії та патріотичних сил.

Приклади переховування зброї та дислокації російських диверсантів і військових у храмах РПЦ в Україні вже стали масовим явищем у зоні бойових дій та окупованих територіях, що зайвий раз підтверджує повну підконтрольність московського патріархату генштабу російської федерації.

За наказом Кремля, церкви московського патріархату вже кілька десятків років ведуть неприховану боротьбу проти української державності та національної ідентичності, застосовуючи найбільш одіозні кадебістські методи зомбування.

Показово, що ідейно-пропагандистський вплив московського патріархату в Україні настільки концентрований, що РПЦ вдалося організувати на заході та центрі країни цілі «москвоправославні бантустани». Найбільші з яких знаходяться на території Почаївської та Києво-Печерської лавр.

Парадоксально, але в Почаєві – у серці Тернопільщини, яку вважають чи не найбільш україномовною областю, утворилося ціле «рускомірне гетто», адепти якого орієнтуються лише на російські джерела інформації й зазомбовані до лютої ненависті до всього українського. Цілі осередки храмів московського патріархату у найбільш «бандерівських» областях України, відрізняються відірваністю свого світогляду від своїх сусідів та ідейно орієнтовані лише на «русскій мір».

Навіть після російського вторгнення в Україну та викриття злочинів у Ірпені, Бучі, Маріуполі та Бородянці, абсолютна більшість московських священників в Україні, всупереч волі місцевих громад, не розірвали свого підпорядкування Москві, а лише залягли на дно бубнячи нейтрально-маскувальне «ми за мір» (русскій мір).

Очевидно, процес повної ліквідації ворожої структури, котра маскується під церкву, займе тривалий час і навряд чи завершиться до закінчення цієї російсько-української війни. Влада, з огляду на толерантні європейські конвенції, мабуть не поспішатиме ставити крапку на ворожому кублі в маскувальних рясах. А місцеві громади не всюди будуть готовими вчинити так, як Ісус Христос вчинив з торговцями та міняйлами у Божому храмі.

Однак ситуація з найдревнішою та найбільш знаковою українською лаврою – Києво-Печерською, не може затягуватися на догоду ворогу. Тим більше, що під владою росіян, Лавра в Києві вже давно стала епіцентром численних зловживань та скандалів, котрі є цілком закономірною підставою для припинення оренди з несумлінним винаймачем – тобто московським патріархатом.

Діяльність адміністрації державного заповідника та керівництва Лаври неодноразово ставали об’єктом критики журналістів через російські імперські наративи в дусі московського патріархату, схиляння перед російськими царями, поширення радянських історичних міфів, тотально російську мову екскурсійного обслуговування та інші зловживання, серед яких – незаконне будівництво  та перебудова історичних пам’яток на території Лаври.

Лише цього довоєнного списку московських зловживань цілком би вистачило, щоб передати Лавру Православній церкві України, щоб стало квінтесенцією історичної справедливості та позбавлення колоніальної спадщини українського православ’я. Сьогодні ж – немає жодної виправданої причини продовжувати перебування російської агентури в найдавнішому українському храмі.

Україна довго зберігала толерантність до ворога та ворожої псевдоцеркви, поки це не закінчилося великим кровопролиттям на нашій землі. Тож Лавра повинна повернутися до українського православ’я.

Європа ж натомість буде змушена відвести очі та на мить забути про міфічну толерантність до тих, хто хоче тебе вбити та знищити, тим більше, коли йдеться про ксенофобську та фашистську структуру, котра маскується пі православну церкву.

Без повернення Києво-Печерської Лаври до українського православ’я та ліквідації московитського плацдарму в центрі Києва, звільнення України від російського фашизму буде неповним та половинчастим.

Автор: Валерій Майданюк

24 травня виповниться рівно три місяці від початку агресії путінської росії проти України.

За цей час росія вже три рази змінювала стратегію ведення війни.

На першому етапі путін планував отримати контроль над всією Україною.

Путінський розрахунок базувався на тому, що український військовий спротив буде вкрай незначним, а уряд втече зі столиці. Проте не сталось ані першого, ані другого. Вже на третій день війни стало зрозуміло, що збройний опір ЗСУ значно сильніший аніж очікувалось. Вкрай важливу психологічну роль зіграла відмова від евакуації з Києва урядових інституцій.

Путінська армія не змогла взяти штурмом жодного обласного центри на півночі та сході країни.

Вже 2 березня без особливого військового спротиву росіянам вдалось взяти під контроль Херсон.

Контроль над Херсоном дозволив агресору розпочати наступ по іншим напрямкам. Російські війська планували в короткі строки взяти під контроль Маріуполь, Запоріжжя, Миколаїв та Одесу. Ці дії дозволили б забезпечивши контроль над «південним коридором» – усією територією від Маріуполя до Придністров’я.

Проте в Миколаївській області російський наступ в напрямку Миколаєва зустрівся із значним військовим спротивом ЗСУ. Найбільшою несподіванкою для росіян став опір в Маріуполі. Облога цього героїчного міста відволікла значну військову потугу росії. Саме тому путінські війська не змогли сконцентрувати значні зусилля на інших напрямках.

Важливою частиною першої путінської стратегії була діяльність «п’ятої колони». Протягом багатьох років кремль вкладав величезні кошти в створення агентурної мережі в Україні. Метою цієї мережі було створення проросійських квазі-майданів. Наскільки можна судити з відкритої інформації агентурна мережа була точково створена в багатьох містах. Зокрема в окупованих районах України російські агенти готували списки ветеранів АТО, політичних та громадських активістів. Проте на щось більше ця мережа не була здатна. Багаторічна та вкрай фінансово затратна робота виявилась не більше ніж профанацією.

В експертному середовищі почались розмови про те, що чим би не закінчилась війна, путін вже зазнав стратегічну поразку.

25 березня один із заступників керівника російського генерального штабу заявив, що «основні завдання першого етапу» війни закінчені. Відтепер росія концентруватиме свої зусилля на основному завданні – виході на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей.

Дуже показово, що сам володимир путін ніяк не прокоментував зміну цілей війни. Існує велика вірогідність того, що під тиском групи «поміркованої експансії» путіну довелось погодитись на такий сценарій.

Фактично була розпочата реалізація другого стратегічного плану ведення війни. Російських військ в Київській, Чернігівській та Сумській областях не залишилось. Відтепер дії російських військ були локалізовані на Донбасі та близьких до нього районах Харківської та Запорізької областей. Метою путінської армії відтепер став вихід до 9 травня на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей із можливим подальшим наступом на Харків чи Дніпро.

Більшість експертів прогнозували, що битва за Донбас буде аналогічною танковим битвам ІІ світової війни.

Проте друга стратегія війни так само почала пробуксовувати. Сам наступ відкладався як мінімум 4-5 разів. Замість величезних танкових битв відбувається мляве просування росіян в межах двох областей. При цьому ЗСУ вдалось вибити орків з частини Харківської області.

Поки рано підбивати результати битви за Донбас. Наступ продовжується. Російські війська в декількох місцях намагаються утворити котли. Крім того на інших напрямках агресор намагається розпочати наступ для вирівняння лінії зіткнення. Проте можемо фіксувати, що станом на сьогодні (22 травня 2022 року) росіянам не вдалось навіть війти на адміністративну межу Луганської області.

Факт пробуксовування підштовхує москву до застосування нової, вже третьої, стратегії військових дій. Сьогодні ми можемо побачити опосередковані підтвердження того, що путінська армія готується до переходу до стадії активної оборони. Російські військові закріплюють свої позиції по лініях зіткнення. Кількість вилетів ворожої авіації зменшилась майже в два рази.

Показовими є й зміни на «дипломатичному фронті».

По-перше, радикально змінилась риторика кремля – якщо раніше звідти лунали регулярні погрози застосування ядерної зброї, то сьогодні МІД рф стверджує, що завжди намагався стримати інші країни від такого кроку.

По-друге, російські агенти впливу в країнах Заходу розпочали кампанію «не треба принижувати росію» та «путіну треба допомогти зберегти обличчя». Ці ж тези почали поширювати й «корисні ідіоти».

Сумарно ці факти свідчать, що путін почав готуватись до якоїсь форми мирних переговорів. Кремлю потрібна передишка для відновлення сил та перегрупування армії. Отож потрібна перемир’я.

Але якщо за кордоном підготовка грунту мирних переговорів реалізується в рамках «тактики опосума», то в Україні застосовується радше «тактика руйнівник». Російські бомбардування стають все більш жорсткими і все частіше застосовуються до житлових районів в тих містах, до яких російська армія не підійшла. Це є формою тиску і на громадян, і на владу. Саме таку тактику застосовував ІІІ рейх на останньому етапі «битви за Британію». Із шаленим завзяттям бомбардуваннями продовжує знищуватися економічний потенціал України. Це робиться із розрахунку, що перед загрозою економічного колапсу, український уряд стане більш договороздатним.

Говорячи про мир маємо усвідомлювати дві речі.

Перше – перемир’я буде укладене не сьогодні, й не завтра. Підготовка до переговорів, це гра в довгу.

Друге – путіну буде потрібне перемир’я виключно для передислокації та докомплектації військових сил.

Отримавши передишку, путін готуватиметься до нового, більш потужного наступу на Україну. Та й не факт, що плани агресії не поширюються на інші країни.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, сподіваємось на наших дипломатів та проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

«Отак подивишся здаля

На москаля –

І ніби справді він людина,

Іде собі, мов сиротина,

Очима – блим, губами – плям

І десь трапляється хвилина,

Його буває майже жаль,

А ближче підійдеш – скотина!»

Т. Шевченко?

Подібні вірші, які у всесвітній павутинні приписують авторству Тараса Шевченка (що насправді надзвичайно сумнівно), доносять ідею, що всі представники російської нації є імперіалістами.

 Олії у полум’я різновидів російського імперіалізму додають також необдумані фрази російських опозиційних діячів, зокрема Дмитра Бикова та Юлії Латиніної, які навіть у своїй критиці путінського вторгнення в Україну пропагують ідеї «братнього союзу» українців з вбивцями, ґвалтівниками та їхніми сателітами.

Тож не дивно, що чимало українських лібералів, які ще вчора розповідали про важливість національної толерантності, сьогодні публічно заявляють, що «хороших росіян немає взагалі».

Однак, така  світоглядна крайність суперечить консервативним, християнським та загалом правоцентристським цінностям, які ніколи не маркували людей на добрих і поганих в залежності від національності.

Звісно, рашизм як форма російського імперіалізму у путінський росії пустив міцні коріння і виріс на давно існуючих в російському суспільстві ксенофобії, шовінізмі та імперіалізмі. Метастази цієї ідеології ненависті вразили навіть багатьох тих росіян, котрі себе позиціонують противниками режиму путіна, хоча при цьому не відмовляються від багатьох ідей та цілей путінізму, називаючи це «патріотизмом».

Тож як тоді відрізнити тих нечисленних росіян, які зберегли людську подобу і не пропагують латентний путінізм у версії 2.0?

Фахові експерти Збройних Сил України зазначають, що хорошого росіянина не видно у тепловізор.

Однак такий метод ідентифікації не завжди доступний для цивільних громадян. Тож, якщо у Вас з собою немає тепловізора, і постала потреба глибше ідентифікувати росіянина, який каже, що «проти війни», то можна використати декілька ідейно-світоглядних індикаторів.

Український активіст Павло Пастушенко пропонує приблизний перелік ознак «хороших росіян», які можна підкоригувати у формі ідентифікаційної карти.

Позитивна приналежність до вказаних ознак дозволить відрізнити латентного російського імперіаліста, якому просто не знайшлося місця гауляйтера фільтраційного табору ФСБ у путінській росії від дійсно рідкісного випадку неураженого фашистською манією росіянина.

Ознаки хороших росіян:

1. чітко і недвозначно засуджує агресію проти України, зокрема окупацію Криму, та підтримує відновлення українського суверенітету над усією конституційною територією України. При цьому, не просить ніяких бутербродів, як Навальний.
2. чітко і недвозначно засуджує російський імперіалізм і агресію проти інших держав і народів.
3.  підтримує необхідність денацифікації і демілітаризації росії.
4.  підтримує принципи національного самовизначення поневолених народів ерефії.
5. підтримує необхідність виплати російських репарацій та компенсацій Україні.
6. діяльною участю чи грошима сприяє досягненню цих цілей.

Якщо ж навпроти котроїсь з цих ознак немає позначки «+» – тоді перед вами звичайний росіянин.

Автор: Валерій Майданюк

Після 9 травня і українські, і закордонні ЗМІ почали активно тиражувати фото путіна на параді. Вважливим елементом цих фото, який неможливо було не помітити, був плед на колінах путіна.

Здавалось, що увесь візуальний ряд підтверджував інформацію про поганий стан здоров’я путіна. Ауру старості та поганого здоров’я підкреслювала уся участі президента в урочистих заходах – президент сидів в оточенні літніх людей із палками та із слуховими апаратами.

Вердикт більшості журналістів був простий – парад 9 травня опосередковано підтверджує витоки інформації щодо поганого здоров’я х@йла.

Проте, знаючи довгу традицію КДБ щодо постановок та фальсифікацій можна припустити, що картина може бути не такою простою та однозначною.

Одразу варто зазначити, що достеменна інформація щодо стану здоров’я путіна відсутня. Цією інформацію володіє вкрай обмежене коло його особистих його лікарів. Станом на сьогодні поганий стан здоров’я путіна не можливо ані підтвердити, ані спростувати. До нас доходять лише чутки перевірити які неможливо.

Проте можна сміливо стверджувати, що візуальний ряд 9 травня працював на підтвердження цієї інформації. Будь-який івент-фахівець зможе назвати десяток прийомів які могли б зменшити відчуття старості та збільшити елементи сили та динаміки. Отож, можна сміливо стверджувати, що така картинка не є випадковістю. Це – свідомо продуманий сценарний задум.

Ймовірніше за все, на даному етапі, путін обрав «тактику опосума». Як відомо, опосуми в критичних ситуаціях прикидаються мертвими.

Отож, важливим стає питання, для чого саме було обрано «тактику опосума»? Кому і які сигнали давались за допомогою цієї картинки?

Можна відкинути розрахунок на внутрішньо-російського споживача новин. Здавалося б, образ млявого, майже здохлого, президента руйнує класичне ватне уявлення про путіна, як «мачо», «альфа-самця», готового «мочити в сортирах» та «выковыривать террористов со дна канализации». До звичайного російського ватника акцент на таких фото не донесуть – опозиційні (чи навіть напівопозиційні) ЗМІ давно знищені, блогосфера, завдяки репресивним законам, поставлена під контроль.

Залишається зовнішній споживач.

Варто звернути увагу, що останнім часом російська риторика спрямована на зовнішнього споживача суттєво змінилась.

1) В західних країнах різко активізувались розмови, що «не треба принижувати росію» та «миру можна досягнути зберігши обличчя путіна».
Таки меседжі лунають як від прямих агентів впливу росії, так і від «корисних ідіотів».

2) РФ активно використовує тему браку зерна в країнах третього світу. Наприклад, Генеральний секретар ООН Антоніу Гуттеріш запропонував послабити санкції проти росії в обмін на відкриття експорту українського зерна. В росії постійно підкреслюють свою готовність до «конструктивного» вирішення зернового питання. Проте пов’язують це питання із повним чи частковим скасуванням санкцій на російський експорт.

3) Різко змінилась риторика російського МЗС. І сергій лавров, і марія захарова різко почали стверджувати, що Мордор ніколи не загрожував ядерною війною. Навпаки – саме росія завжди «предостерегала все стороны от подобных безответственных шагов».

4) Суттєво зменшилась агресивність в риториці. Промова путіна 9 травня була позбавлена агресивних меседжів. Він скоріше виправдовувався, що був змушений почати війну – «россия дала упреждающий отпор агрессии. Это было вынужденное, своевременное и единственно правильное решение». Також варто відзначити те, що розмови щодо анексії Херсонської області Мордором відкладені на подальше майбутнє – як мінімум на вересень.

Сумарно усі ці факти можуть казати про те, що росія намагається вийти на вигідний для себе варіант військового перемир’я. При цьому пов’язавши питання припинення вогню із хоча б частковим знаттям санкцій.

Причини які спричинили бажання росії піти на перемир’я також цілком очевидні – декларовані цілі російського наступу не досягнені. Причому не досягнені не лише завдання –максимум, тобто контроль над всією Україною, але й завдання-мінімум, тобто вихід на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей.

Розуміючи, що вихід на перемир’я в старому образі був би неможливий, російські технологи й запропонували тимчасовий апгрейд образу. Кількість агресії суттєво зменшується. Наголос робиться на необхідності уникнути голоду в третіх країнах. Все більш потужними стають голоси щодо необхідності «зберегти обличчя путіна».

Фото х@йла під пледом посилює ці меседжі. Цей образ має підштовхнути до думки, що враховуючи погіршення стану здоров’я путіна, тимчасове перемир’я може перерости в довготривалий мир. Також цей образ апелює до відомих фотографій Франкліна Делано Рузвельта, який був президентом США під час ІІ світової війни, проте не дожив до перемоги.

Можна стверджувати, що частково такий розрахунок себе виправдовує. «Тактика опосума» спрацювала. Вже сьогодні ми чуємо заяви лідерів європейських країн, щодо відтермінування вступу України до ЄС (приклади тут і тут). Також в ЗМІ з’явилась інформація щодо складнощів із постачанням до України тих чи інших видів озброєння. Затримка пояснюється тим, що у Білому домі побоюються, що Кремль розцінить це як зумисну ескалацію. Ще одним симптомом цього є поява планів деескалації, які мають саме «зберегти обличчя» путіна.

Все це свідчить на користь того, що лідери західних країн в черговий раз намагаються наступати на ті ж граблі, на які наступали й у 2008, й у 2014 році. Свято вірячи в дипломатію та досягнення консенсусу вони забувають, що путін, як і усі гебісти, розуміють лише мову сили. Будь-яку поступку ними сприймається як прояв слабкості. Отож найближчими тижнями в західних столицях стануть часом боротьби між умовними «партіями умиротворіння» та «реалістами».

Нам же варто усвідомити, що ніхто не обіцяв простого життя. Тим більше під час війни. Путін розглядає ймовірне перемир’я виключно як тимчасову передишку і використає її для підсилення своєї армії. Сьогоднішня російська армія хоча й продовжує наступальні дії на Донбасі, проте вже вимотана та виснажена. Військові частини Мордору потрібують часу для доукомплектування, навчання та налагодження координації. Російська економіка потребує хоча б часткового зняття санкцій.

Отримавши передишку, путін готуватиметься до нового, більш потужного наступу на Україну. Та й не факт, що до сьогодні плани агресії не поширюються на інші країни.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, сподіваємось на наших дипломатів та проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавнє відзначення річниці дня депортації кримськотатарського народу ознаменувалося заявою президента Зеленського про «повернення України в Крим». Однак українське повернення до Криму не буде ефективним без рішучої відмови від попередньої лояльної політики до проросійських зрадників, яку Україна толерувала від 1991 року.

У потенційній можливості українського повернення на півострів сьогодні не сумніваються ні генсек НАТО Єнс Столтенберг, ні лідери США, Британії, Німеччини, ні керівники ЄС. Якщо українська армія зуміла зупинити і розгромити наступаючі сили росіян у березні, маючи переважно партизанську зброю від Заходу (джавеліни, стінгери), то із західною бронетехнікою, артилерією, і можливо й авіацією, зможе очистити всі окуповані території від російських загарбників.

Однак, якщо залишити військовим професіоналам з українського Генштабу деталі потенційного визволення Криму у вигляді особливої воєнної операції, то залишається чимало ідейно-політичних дилем української реконкісти.

Міф про “зраду”

Міф, який створила кремлівська пропаганда, що нібито в 2014 році більшість кримчан підтримали російську окупацію, виявився настільки успішним, що в нього повірило навіть чимало українців.

Насправді, мало хто сьогодні згадує, що в лютому-березні 2014 року навіть більша частина кримських комуністів і “регіоналів” виступали за територіальну цілісність України, хоч й у федеративному форматі з більшими правами регіонів. Більшість кримських газет та Інтернет-ресурсів, які презентували позицію місцевих мешканців та еліт, були проти російської окупації.

Але думки кримчан тоді насправді ніхто не питав, якщо не вважати думкою більшості проплачені Кремлем заяви жменьки місцевих маргіналів та колабораціоністів які озвучували кремлівські інформаційні вкиди і лише за гроші.

А після анексії росіяни розпочали в Криму зачистку від усього українського та взялися за насадження російських порядків. Російська окупаційна влада розпочала форсовану деукраїнізацію, в рамках якої все українське викорінюється найжорсткішими методами.

Слід зауважити, що восьмирічне перебування в інформаційній бульбашці російської пропаганди, в оточенні людей, які отримують інформацію лише з російських джерел, не минуло без наслідків для населення півострова. Російська пропаганда посіяла численні зерна брехні, які встигли прорости особливо серед молодого покоління, яке щотижнево зомбується шкільними фашистськими лінійками, п’ятихвилинками ненависті та українофобії і спецуроками зомбування.

Українська інтифада

Коли почнеться українська інтифада (обтрушування) в Криму, а кримчани масово почнуть обтрушувати з себе “русскій мір” і “русскій дух”, прихильники України, яких здавалося багато років не було чути, десятками тисяч вийдуть на вулиці.

Однак звільнення Криму стане для демократичної української держави не меншою проблемою, аніж його анексія. Постануть нерозв’язні для ліберал-демократичної влади питання: що робити з 200 тисячами нових російських поселенців, привезених на півострів вже після анексії і які вже там купили житло?

Що робити з тисячами кримських зрадників, які пішли служити ворогу і допомагали “недолюдкам матір катувати”, тобто – придушували і доносили на український рух в Криму?

Що робити з вчителями шкіл та викладачами вузів, які насаджували кримським дітям російську пропаганду у навчальних програмах та шкільних лінійках?

Чи будуть звільнені з керівних посад всі сепаратисти і чи будуть на їхні місця поставлені ті, хто не зрадив батьківщині?

Чи буде готова Україна хоча б звільнити з роботи усіх директорів кримських шкіл та добру половину вчителів?

Зрештою, не варто забувати що відома шокуюча телефонна розмова російського військовослужбовця з дружиною, в якій та закликала благовірного ґвалтувати українок, відбулася з абоненткою з Євпаторії. Ця скандальна жіночка прибула з чоловіком до Криму декілька років тому, купили квартиру, обжилися. І якщо слідувати толерантним принципам – то навіть після українського визволення Криму вищезазначена жінка рахуватиметься «мирною мешканкою» і залишатиметься чиєюсь сусідкою, колегою по роботі.

Якщо такі особи самі не виїдуть з півострова, Україна вже сьогодні повинна знати, що робити з українофобами в звільненому українському Криму?

Якщо не дати адекватних відповідей на ці питання сьогодні, то Крим навіть після звільнення не припинить залишатися територією конфлікту. Адже якщо зрадникам буде оголошена амністія – можна не сумніватися, що «русскій мір» повернеться у ще більш кривавішому вигляді.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавня заява диктатора путіна про те, що у «немитої» немає проблем з Фінляндією та Швецією, які хочуть вступити до НАТО, засвідчує, що російська пропагандистська страшилка про «загрозу НАТО» існує лише з метою виправдання загарбання України.

Десятиліттями росія розповідала власному населенню та світові про те, як вона «боїться агресивного блоку НАТО» і мовляв, саме тому, москва була змушена і захопити Крим, і розпочати повномасштабне вторгнення в Україну.

Хоча така шизофренічна логіка спростовувалася одним поглядом на географічну карту, адже: якщо ви боїтеся НАТО, то для чого ближче просуваєтеся до його кордонів, захоплюючи пояс нейтральних держав?

Але логіка ніколи не була козирем російської пропаганди, тому історії про «загрозу» розширення НАТО на схід повторювали і українські агенти Кремля, і платні друзі москви в країнах Азії та Африки.

Хоча, направду, попри кремлівську демонізацію, НАТО – мирний блок, який був створений демократичними країнами для захисту від повзучої сталінської експансії, яка намагалася відгородити комуністичні країни «залізною завісою», а життя населення – перетворити на комуністичне пекло. Лише декілька разів країни НАТО здійснювали військові операції і завжди вони були проти кривавих диктатур. Операції Альянсу з метою зупинити геноцид в колишній Югославії, тероризм в Афганістані викликали скрегіт зубів у Кремлі, який цілеспрямовано поширював вигадки про «натівську агресію» чи «ракети зі збідненим ураном» в Сербії.

За наративами Кремля, росія вторглася в Україну, втому числі й аби зупинити просування НАТО до російських кордонів. То ж логічний розвиток цього міфу мав би означати превентивний напад на кожну країну, яка межує з ерефією і прагне вступити в НАТО. Однак, після заяви Фінляндії та Швеції про вступ до Альянсу, путін, на диво, відреагував дуже в’яло.

На саміті ОДКБ у Кремлі, путін заявив, що росія не має проблем із цими державами, тому безпосередньої загрози розширення НАТО за участі цих країн для Росії не виникає.

І в жодного ватника не виникло когнітивного дисонансу: чому за гіпотетичну спробу вступу в НАТО України, росія заливає Україну кров’ю, при тому, що Київ від Москви знаходиться на відстані тисячі кілометрів, а за вступ у НАТО Фінляндії, від якої до рідного міста путіна лише 100 кілометрів, в Кремлі кажуть «нема проблем»?

Звісно Кремль відбувся заявами про націлені ядерні ракети і навіть почав демонстративні маневри військ, проте це далеко не так реакція, яка мала би бути відповіддю на справжню загрозу.

Здавалося б, якщо ти так боїшся НАТО, то бери, путін, швидше починай війну ще й проти Фінляндії і швидше вже постав крапку на тому геополітичному непорозумінні, яке поки що називається «росія». Але російська влада використовує страшилку НАТО не з оборонною, а лише з імперсько-загарбницькою метою. Так само як Гітлер напав на країни Європи під приводом «захисту від потенційної загрози англо-саксів чи Польщі», так само й путін під вигадкою «загрози» НАТО прагне захопити країни Центрально-Східної Європи.

Цілком очевидно, що москва насправді добре усвідомлює оборонний та мирний характер Альянсу, і чудово знає, що НАТО не збирається на росію нападати. Тому приєднання до Альянсу Естонії чи Фінляндії, які перебувають за 100-150 кілометрів від Санкт-Петербурга сприймається спокійно – адже вони й так давно не в російській зоні впливу. А от спробу втечі своєї потенційної жертви – України з московської сфери впливу Кремль сприймає з люттю та агресією.

 Розповіді про «загрозу» з Заходу стали для москви лише ідеологічним прикриттям для загарбання сусідніх країн. Росія не боїться розширення НАТО – вона боїться, що втратить Україну назавжди. І тут кремлівська пропаганда ризикує перетворити у реальність всі свої страшилки.

Автор: Валерій Майданюк