Наразі в Україні відзначають два свята закінчення Другої світової – 8 травня – День пам’яті та примирення та 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Така собі амбівалентна позиція: і Богу свічка, і чорту недогарок.

Притому, що нещодавно до Верховної Ради України був внесений законопроєкт, який пропонує відмовитися від державного свята 9 травня, а натомість щорічно відзначати лише 8 травня День пам’яті і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Незважаючи на російську агресію та відхід від сфери впливу Москви, українська влада все-таки поки ще вважає 9 травня святом, яке відзначається на державному рівні. Однак  російське вторгнення давно мало б стати тією останньою краплею, після якої цей радянський пропагандистський день мав би стати настільки ж звичайним і забутим в незалежній Україні, як і колись помпезна дата 7 листопада.

Адже існує декілька вагомих причин, чому українцям не варто святкувати «дєв’ятомай».

1. Для українців війна не закінчилася 9 травня

Попри пропагандистський радянський міф про закінчення війни та настання миру після 9 травня 1945 року, українські землі ще багато років після цієї дати залишалися ареною активних бойових дій.

Сталінський режим, повернувшись на Україну, продовжив репресії та переслідування населення, розпочав насильницьку радянізацію західних областей та масову колективізацію – тобто конфіскацію селянських земель та грабіж їхнього майна. У відповідь Українська Повстанська Армія розгорнула нерівну боротьбу проти радянських окупантів. Загони УПА тримали під своїм контролем територію майже 150 тис. км², створювали альтернативні радянським органам влади національно-державні структури і вели бої із застосуванням артилерії і мінометів. За небажання підкоритися і померти, сталінський режим висилав до Сибіру цілі сім’ї і села, а жертвами депортацій стали близько 500 тис. осіб.

Тож для українців воєнні жахіття продовжувалися і після 9 травня 1945 року, а західноукраїнські землі на довгі роки перетворилися на територію нічних облав, перестрілок та репресій, які припинилися лише після смерті Сталіна та жорстокого придушення і залякування цивільного населення. Можливо для когось війна закінчилася у травні 1945 року, але не для нашого народу.

2. Після 1945 року відбулася заміна нацистського тоталітарного режиму комуністичним

Перемогу СРСР над нацистською Німеччиною інколи справедливо називають перемогою Колими над Бухенвальдом, адже замість нацистських концтаборів сотні тисяч українців сиділи у радянських таборах, часто навіть більш страхітливих.

Одразу після закінчення війни на українських землях на повну запрацювала сталінська репресивна машина: мільйони українців опинилися в статусі громадян другого сорту, оскільки Сталін недовіряв тим, хто був на окупованій території.

На наступний рік після війни Сталін організував в Україні третій Голодомор в 1946-47 роках, від якого загинуло близько мільйона українців. Штучний голод було організовано щоб підняти рейтинги європейських компартій. Сталін ініціював конфіскацію в селянського врожаю, щоб подарувати його «братнім соціалістичним країнам: 350 тисяч тонн зерна Румунії, 600 тисяч тонн Чехословаччині, і 900 тисяч тонн хліба – Польщі.

Ті, хто воював в Радянській армії і хто чекав на прихід радянських визволителів померли голодною смертю в мирний, вже радянський час. Якщо в когось повертається язик назвати це «перемогою» то це очевидно лише нащадки або послідовники тих енкаведистів, які відбирали у голодних українців хліб у післявоєнні роки.

3. В Європі закінчення війни відзначають 8 травня

Для всіх європейських країн війна закінчилася капітуляцією Німеччини вночі 7 травня 1945 року, після підписання акту беззастережної капітуляції перед представниками США, Великобританії, Франції та СРСР керівником штабу головного командування Вермахту Альфредом Йодлем у французькому місті Реймсі.

Але Сталіна не влаштовувала капітуляція Німеччини «в якомусь там французькому Реймсі», він хотів, щоб Німеччина ще раз капітулювала перед радянським командуванням у столиці Рейху. Західні союзники погодилися влаштувати для радянського диктатора ще одну церемонію. 8 травня англійці привезли до Берліну полоненого  фельдмаршала Кейтеля, і о 23 годині за берлінським часом розпочали другу церемонію капітуляції. У Москві це вже було 9 травня, тому Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги.

Таким чином вся Європа, якщо й відзначає перемогу над нацизмом, то робить це 8 травня. А дата 9 травня – це дипломатична перемога особисто Сталіна, і саме цей день кремлівські пропагандисти нав’язують нам як урочисте свято.

4. Друга світова війна закінчилася 2 вересня

День капітуляції Третього Рейху не став днем миру ні для світу, ні для українців, адже ще продовжувала спротив союзниця Німеччини – мілітаристська Японія.  9 серпня 1945 року радянські війська розпочали війну проти Японії і в кожній радянській частині, були й численні українці, яких також мобілізували на японський фронт.

А 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» була підписана капітуляція Японії. Акт про капітуляцію підписав офіційний представник СРСР українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. Тож українці якщо й хочуть відзначати завершення Другої світової, повинні це робити в честь пам’яті сотень тисяч наших співвітчизників, які взяли участь в  останніх боях цієї війни.

5. Перемога над нацистською Німеччиною втратила геополітичну актуальність.

Скільки б не захлиналася кремлівська пропаганда, але в умовах викликів ХХІ століття Третій Рейх став глибокою історію і сьогодні не несе геополітичної актуальності. Який сенс тоді на державному рівні, з офіційними вихідними та врочистостями святкувати перемогу у війні минулого століття? Політичне святкування має сенс коли мобілізовує народ та об’єднує спільними цінностями, важливими у сьогоденні.

Сьогодні ж немає ніякої  нацистської Німеччини, яка прагне захопити світ, а нацистські ідеї стали елементами державної політики російської федерації, яка ще поки що не переможена.

Виглядає парадоксально: Україна, яка сьогодні потребує допомоги Німеччини у війні з росією, на державному рівні урочисто святкує спільну з росією перемогу над Німеччиною у минулому столітті.

Кожне політичне свято повинно бути актуальним для сучасності, а не лише в історичному контексті. Це приблизно те ж саме, якби офіційно святкувати тисячолітні перемоги над печенігами чи половцями, які несли для нашого народу не меншу загрозу, аніж нацисти. Українцям слід навчитися жити сьогоденням і дивитися в майбутнє, а не жити історичними міфами колишніх окупантів.

6. Святкуючи «День перемоги» ми продовжуємо залишатися в орбіті кремлівської пропаганди

Та зване свято «перемоги» було створене Кремлем не для вшанування полеглих воїнів, а для прикриття безславних і ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром, що вже стало традиційною практикою російської і радянської державної політики. Результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, радянська влада оголосила «Великою Перемогою», яку слід помпезно відзначати й прославляти комуністичних вождів.

А в путінській Росії 9 травня стало найбільшим пропагандистським святом російського імперіалізму, демонстрації військових парадів і мобілізації агресії росіян. Культ «Дня Перемоги» сьогодні несе не стільки зміст перемоги над Німеччиною, скільки став своєрідним святом ексгібіціонізму цінностей «русского міра»: радянські марші, воєнні пісні, «Слов’янка» і «Катюша», портрети комуністичних тиранів та боротьба проти Заходу.

А під нацистами пропагандисти «Дня пабєди» сьогодні розуміють саме українських патріотів. Святкуючи радянське свято разом з росіянами, українці залишаються об’єднаними з ними спільними цінностями і продовжують перебувати у сфері впливу кремлівської пропаганди.

Для України, яка стала жертвою російської агресії, сьогодні святкування Дня Перемоги над фашизмом 9 травня є передчасним. Рано святкувати, коли війна з російським загарбником триває, перемога не близько, а фашизм, який став державною політикою Кремля, ще не переможений.

Автор: Валерій Майданюк

9 травня перетворилось в сучасній рф на майже релігійний культ. Цей день навантажений цілим набором символів, знаків та смислів, які багато в чому визначають ідентичність та саморефлексію будь-якого пересічного росіянина.

Саме в цьому контексті слід розуміти термін «міфологія». Це не синонім «казки» чи «вигадка». Міф – це набір символів, сенсів та знаків, які відбиваються на самоусвідомленні кожної людини.

Міф не є статичним. Час та нові реалії змінюють і сам міф, і його змістовне навантаження.

Найкраще цю тезу можна побачити на прикладі трансформації 9 травня.

Народження міфу

Ставлення Сталіна до 9 травня можна сміливо визначити словами Миколи Гоголя «я тебе породив, я тебе й вб’ю». З одного боку «вождь народів» створив цей міф. Але, пізніше, як це не дивно, саме Сталін намагався зменшити вплив цієї дати.

В 1945 році радянська пропаганда максимально поширювала та популяризувала вирази пов’язані із словом «перемога»: «день перемоги», «маршали перемоги», «велика перемога», «солдати перемоги», «парад перемоги» та інше. Наприклад в 1945 році було проведено не один, а цілих три «паради перемоги»: в Москві, Берліні та окупованому тоді радянськими військами китайському місті Харбіні.

В 1945 році було й два дня перемоги – окрім 9 травня, відзначали й 3 вересня – день перемоги над Японією.

Сталін був зацікавлений в тому щоб саме «перемога» асоціювалась із його правлінням. Було введено медаль «За перемогу над Німеччиною». Про кожен із трьох парадів було знято документальний фільм. Ці документальні фільми, в обов’язковому порядку, демонструвались перед показом художніх фільмів.

9 травня та 3 вересня були оголошені святкові дні, в який по всьому СРСР проводились урочисті заходи.

Нагородженим орденами та медалями ветерани війни отримали чисельні пільги та соціальні доплати.

«Маршал перемоги» Жуков

Саме з подачі Сталіна був створений ще один значний символ війни – «маршал перемоги Жуков». Ще в кінці 1944-го року було зрозуміло, що той полководець, під чиїм керівництвом буде захоплено Берлін й стане найбільш відомою людиною цієї війни.

Після певних вагань Сталіном визначив, що цим полководцем буде саме Жуков. Варто зазначити, що під час ІІ світової війни Жуков у військовому середовищі сприймався контроверсійно. З одного боку – він був талановитим полководцем. Проте Жуков в солдатському середовищі мав репутацію «кривавого м’ясника». Він не цінував життя солдатів та офіцерів, вкрай часто досягав перемоги за рахунок «завалювання ворога трупами» власних солдатів, в якості дисциплінарних заходів найчастіше застосовував розстріли.

Як це не дивно, але напевно саме ця обставина й стала визначальною. Сталін, як і будь-який диктатор, боявся конкуренції. Відповідно намагався обмежити зростання популярності інших діячів. Цілком імовірно що одним із факторів «просування» Жукова стало контроверсійіне сприйняття того серед солдатів та офіцерів.

Жуков не лише командував штурмом Берліну. Йому було доручено підписати остаточній акт підписання капітуляції Німеччини. Саме Жуков приймав парад перемоги в Москві та провів парад в Берліні. Також Жукова було призначено керівником радянської зони окупації в Німеччині. Саме ці факти й створили міф Жукова.

Як це часто і буває міф виявився сильнішим за людську пам’ять. Незважаючи на репутацію кривавого м’ясника популярність Жукова почала зростати. Окрім Жукова зростала популярність інших генералів. Корпоративна свідомість військових зміцнилась.

Боротьба із міфом

Сталін, який параноїдально боявся заколотів та змов, почав репресії проти генералів, зокрема й проти генералів в оточенні Жукова. Самого Жукова хоча й не було репресовано, проте було відправлено на другорядні військові посади.

Керівником міністерства оборони було призначено вкрай малоавторитетного маршала Булганіна, якого Сталін цінував за неамбіційність та лояльність. Проте, не маючи якихось суттєвих військових досягнень, Булганін в армії авторитетом не користувався. Відтепер армія не становила загрозу для Сталіна.

Поряд із адміністративними заходами застосовувались і дії символічного рівня. Вже в 1946 році військовий паради не стали проводити. Через рік, в 1947 році, 9 травня та 3 вересня перестали бути святковими днями. Пільги та соціальні виплати фронтовикам були суттєво зменшені.

В сталінській «ієрархії свят» 9 травня та 3 вересня поступалось річниці жовтневої революції та 1 травню.

На рівні масової культури почали підкреслювати роль в перемозі лише одного полководця – маршала Сталіна. Саме про роль Сталіна в перемозі було видано чисельну кількість книг, статей та фільмів. Запорукою перемоги стали вважатись міфічні «десять сталінських ударів».

Відзначення 9 травня та 3 вересня обмежувалось святковими салютами та урочистими зборами. Проте в усіх заходах на першому плані було підкреслення ролі Сталіна.

Дні перемоги стали невід’ємною частиною культу особистості Сталіна.

Автор:Костянтин Канішев

Російська міфологія Другої світової війни настільки наскрізь пронизана брехнею і маніпуляціями, а росія настільки багато присвоїла чужої культурної спадщини, що навіть свій так званий «день перемоги» над Німеччиною рашисти святкують з … німецьким військовим символом.

Щоб було не все як у людей, в росії закінчення Другої світової війни святкують не 8 травня, коли європейці відзначають День пам’яті та примирення, а на наступний день – 9 травня, коли бойових дій в Європі вже не було, а по німецьких містах розбіглися тисячі радянських ґвалтівників.

День 9 травня 1945 року став сумною датою для всієї Європи, яку заполонили орди п’яних і диких червоноармійців – переважно росіян, сибіряків, кавказців та вихідців Середньої Азії. Мільйони німецьких, польських та чеських жінок стали жертвами масових зґвалтувань в травневі дні «великої перемоги». Про масштаби зґвалтувань можна судити з того факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони німецьких жінок робили нелегальні аборти.

Часто зґвалтованих німецьких жінок вбивали чи замучували до смерті нелюдськими  катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювалося на очах чоловіка і членів сім’ї жінки, для зловтішного приниження німецької нації. Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної Армії в Берліні «Могилою Невідомого Ґвалтівника».

Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя». Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.

Німецький символ перемоги над Німеччиною

Символічно, що навіть улюблена рашистами «георгієвська стрічка», яку в Україні та в світі більше називають «колорадською» має … німецьке походження.

Ще у XVIII столітті, бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський  улус Золотої орди та принести елементи європейської культури підкореним азіатським народам і закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила себе називати Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів, створюючи нові символи російської державної ідентичності.

Зокрема, чорно-жовту стрічку, як елемент прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт у 1769 році було внесено до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою.

Тоді росія тотально запозичувала все європейське, а вся російська еліта відверто цуралася не лише відсталої московської культури, але й мови. Тож всі російські офіцери, дворяни, інтелігенція і навіть царська сім’я спілкувалися переважно французькою чи німецькою мовами. Носити європейські військові ордени було особливою честю для офіцерів російської армії, переважаюча частина яких були не росіянами, а військовими контрактниками з європейських держав.

Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей георгіївський орден.

Однак в часи Другої світової війни чорно-жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських фашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия), або як її ще називали – 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС “Россия”) та інших. До речі росіян серед есесівців було чи не найбільше з усіх народів Європи.

В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда різко змістила акценти зовнішньої політики з інтернаціоналізму та поширення світової революції на решту світу, до необхідності захисту Батьківщини й патріотизму. Для цього, на колодки ордену Слави та медалі «За Перемогу» було повернено стару, добре відому російським солдатам георгіївську стрічку, яка існувала в армії російської імперії, однак сталінська пропаганда вже назвала її «гвардійською».

Показово, що вся трагедія убогості радянської воєнної пропаганди та російського патріотизму зокрема, полягає в тому, що навіть перемогу над Німеччиною, яка була б неможливою без американського ленд-лізу та флоту, радянські і сучасні російські імперіалісти святкують з німецькою саксонською стрічкою.

Автор: Валерій Майданюк

Краще переоцінити сили ворога та
недооцінити свої власні, ніж навпаки
Георг Еберс

Останнім часом в українському сегменті інтернету стало нормою недооцінювати росію. Але не варто забувати, що недооцінка сили ворога є прямим шляхом до поразки.

Як би ми не бажали наблизити дату перемоги, варто пам’ятати, що ми продовжуємо боротьбу із сильним та хитрим ворогом. Тим ворогом, який зберігає потужний військовий потенціал та здатність проводити спеціальні заходи.

Нещодавня історія із антисемітськими висловлюваннями міністра закордонних справ сергія лаврова має усі ознаки типових для КДБ багатоходових «активних заходів» (приклад застосування «активних заходів» можемо подивитися наприклад тут).

Що не так із висловам лаврова?

Від самого початку ситуація із фразою «Могу ошибиться, но у Гитлера тоже была еврейская кровь. … Мудрый еврейский народ говорит, что самые ярые антисемиты, как правило, евреи. “В семье не без урода”, как у нас говорят» виглядала вкрай дивно.

Зокрема це стосується кількох обставин.

По-перше, поза всяким сумнівом, в політичному керівництві Мордору є безліч антисемітів. Відомі випадки коли ті чи інші високопосадовці потрапляли в порядок денний через свої специфічні висловлювання щодо євреїв.

Проте ані лавров, ані путін не належали до цього кола. Поза всяким сумнівом, – обидва є військовими злочинцями, яких із нетерпінням чекають в Гаазі, але обидва аж ніяк не є антисемітами.

По-друге, лавров є кадровим дипломатом, який працює в МЗС вже 50 років. Отож вміння дипломатично висловлюватись та уникати будь-яких двозначностей у нього виробилось на рівні умовного рефлексу. Кадрові дипломати можуть брехати чи ухилятися від відповідей. Але, на відміну від політиків, вони віддають перевагу бляклим та сірим інтерв’ю, аніж інтерв’ю із яскравими, але двозначними висловлюваннями.

По-третє, вже давно точаться чутки, що донька лаврова одружена із громадянином Ізраїлю, а його онуки мають ізраїльське громадянство. Отож таке необережне висловлювання лаврова йде в розріз із його особистими, сімейними обставинами.

Розгортання скандалу

Скандал із фразою лаврова спалахнув одразу. Практично кожен ізраїльський політик засудив вислів російського міністра. В МЗС Ізраїлю було викликано російського посла – від лаврова вимагали вибачень.

Світові єврейські організації не лише засудили вислів лаврова але почали говорити про можливий тиск на уряди інших країн з вимого посилити антиросійські санкції. Наприклад Американський єврейський комітет заявив, що «денацифікацію потрібно проводити в Москві, а не в Києві».

Не забарилась так само й реакція урядів Франції, Італії та Німеччини.

В соцмережах почали згадувати інші антисемітські висловлювання російських посадовців.

Серед аналітиків почала поширюватись думка, що через це необережна висловлювання Ізраїль почне постачання зброї Україні.

Але незважаючи на інформаційний скандал та можливість зміни позиції Ізраїлю, російський МЗС залишився непохитним. Зокрема в ТГ-каналі відомства було оприлюднено текст «Про антисемітизм», в якому обґрунтовувалась позиція лаврова. Речниця російського МЗС захарова заявила, що «ізраїльські політики роздули зараз інформаційну кампанію».

Така поведінка відомства є дуже дивною. Російський МЗС й раніше потрапляв в скандали. Проте після скандалу російські посадовці дуже швидко вибачались, що й припиняло скандал.

Вибачення

Здавалось, що справа може закінчитись лише двома варіантами. Або лавров вибачиться за свої висловлювання, або Ізраїль змінить позицію щодо агресії Мордора проти України.

Але фінал цього скандалу став дуже несподіваним. Путін особисто зателефонував прем’єр-міністру Ізраїля Нафталі Бенету та вибачився за висловлювання голови МЗС. Прес-служба ізраїльського голови держави, заявила: «Сторони обговорили висловлювання російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова. Прем’єр-міністр прийняв вибачення президента Путіна за слова Лаврова і подякував за його ставлення до єврейського народу і пам’ять про Голокост».

Показовими є дві обставини.

По-перше, в повідомленнях кремля про вибачення путіна не було згадано. Тобто інформація про вибачення путіна було поширено лише в закордонних медіа. В самій росії про ці вибачення не було повідомлено.

По-друге, сам лавров так і не приніс вибачення за власні слова перед Ізраїлем.

Висновки

Ми не знаємо, чи дійсно слова лаврова були частиною «активних заходів», або ця ситуація була випадковим збігом кількох різних факторів.

Проте результатом скандалу стало покращення позицій путіна. Це відобразилось в декількох факторах.

1) Підкреслення власної цінності. Довгий час путін просував на Заході тезу, що в разі якщо він залишить посаду президента, до влади в рф прийдуть реакційні та фашистські кола. Нехитра комбінація із начебто «необережною заявою лаврова» зайвий раз підкреслила, що саме путін стримує росію від остаточного перетворення у фашистсько-черносотенну країну.

2) Остаточна дискредитація лаврова. Як і будь-який диктатор, путін переймається питаннями безпеки, та намагається унеможливити ймовірний переворот. Враховуючи те, що лідери західних країн неодноразово заявляли, що для них стало принциповим усунути путіна, не можна виключати, що західні спецслужби намагались вийти на контакт із тими чи іншими посадовцями в оточенні путіна. Найбільш вірогідним посередником між Заходом та умовними змовниками міг би стати саме голова МЗС. Проте тепер лавров набув образу нерукопожатного антисеміта, мало прийнятного для Заходу.

3) Сигнал російським елітам. Багатоходівка із лавровим, якщо це дійсно було «активним заходом», дає російським елітам підтвердження, що путін так само як і раніше «тримає форму». Йому вкрай важливо підтримувати у своєму оточенні враження, що він здатен і надалі реалізовувати складні комбінації. В цьому контексті варто звернути увагу на демонстрацію «бруталізму» – путін готовий змусити брати участь у його багатоходівках будь-кого, незважаючи на особисті інтереси (згадаймо про доньку та онуків лаврова).

4) Сигнал глибинному народу. Скандал став ще одним шансом нагадати населенню, що міжнародний престиж країни під керівництвом путіна залишаться великим. Меседж для внутрішнього споживача доволі простий – «росія може потрапляти в будь-які скандали, проте ми настільки потужні, що можемо собі це дозволити та не зобов’язані ані перед ким вибачатися».

Автор:Костянтин Канішев

За останні два місяці російсько-української війни, українці пройшли світоглядну еволюцію від інфантилізму до стадії зрілої, сформованої нації, яка позбулася меншовартості, провінційності, русофілії та наївного пацифізму.

Дитяча стадія надії на «дорослих»

Аналіз загального наративу українського сегменту соцмереж у перший тиждень війни, відзначався сподіваннями значного відсотка українців на те, що нас хтось врятує і ворога хтось зупинить. При цьому, найбільші сподівання покладалися на зовнішні фактори: Нато, ЄС, США, міжнародні структури.

Ключовим меседжем  цієї фази був заклик «NATO close the sky» – прохання Нато закрити небо над Україною. Мільйони українців по всьому світу наповнили Інтернет розпачливими закликами та молитвами «закрити небо» над Україною, надіючись, що після самої лише заяви Альянсу про закриття неба росіяни перестануть здійснювати повітряні атаки.

Лідери Нато одразу відмовили у такому проханні, мотивуючи це загрозою бойових зіткнень між натівськими та російськими літаками, що начебто, могло призвести до глобальної війни.

Однак українці продовжували сподіватися, президент Зеленський продовжував просити, а українки продовжували молитися про захист неба.

Це була інфантильна, дитяча фаза світогляду, крізь яку чимало наших співвітчизників розглядали Україну як маленьку, миролюбну країну, яка сама не зможе здолати російського ведмедя, тому хтось мусить прийти і нас захистити.

Окремим епізодами цього наративу були сподівання на миротворчі контингенти ООН, і навіть на польські війська, які зайдуть в Україну і зупинять подальше просування ворога. Багатьом нашим співвітчизникам, попри героїчну оборону ЗСУ, тоді здавалося, що наша армія довго не встоїть проти «другої армії міра», і пересічні українці чекали допомоги «дорослих» – сусідів й світових супердержав.

Однак українці пройшли крізь цю стадію і переросли її. Ніхто не прийшов виконати нашу роботу захисту нашої землі.  Але наші хлопці зі Збройних сил так всипали окупантам, що вже за місяць росіяни змушені були відійти від столиці і покинути Північ України.

Тоді українці переконалися, що ми сильна нація, що в нас сильна армія яка по духу, можливо, найсильніша на європейському континенті. Українці нарешті переконалися, що наші Збройні Сили здатні змусити росіян відступати та втікати.

Вкорінений у нашій постколоніальній, постмалоросійській свідомості міф про нашу другосортність, про те, що ми слабші за росію, розвіявся у боях в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові та Миколаєві. Саме тоді переважна частина українців усвідомили себе сильною нацією, яка здатна перемагати.

Листи до росіян

Ще одним проявом «інфантильної стадії», яка тривала у лютому-березні, були масові звернення до росіян. Хто мав родичів або знайомих в росії чи білорусі – усі почали писати, надсилати відео, просити, апелювати до совісті, до віри, відкривати очі росіянам, аби ті зупинили цю війну.

Ключовим інфантильним наративом тогочасного етапу було сподівання, що війну зупинять росіяни: скинуть путіна шляхом кулуарного перевороту, вийдуть на вулиці, влаштують революцію проти братовбивчої війни. Або на крайній випадок – «прості російські хлопці у формі» відмовляться виконувати накази й не будуть нападати на Україну.

Багато українців тоді в це ще вірили, сподівалися і зверталися зі зверненнями. Звертався Зеленський, зверталися музиканти, співаки, спортсмени, зверталися пересічні громадяни до всіх тих мільйонів втрачених родичів по той бік мордорського кордону.

Багато українок після тих звернень до росіян та родичів у рф потім пили таблетки, почувши у відповідь розповіді про «нацистів» та «асвабаждєніє». Більшість же тих, хто звертався до росіян, в кращому випадку – зустріли мовчання.

Були в росії й свідомі та небайдужі росіяни, які вийшли на антивоєнні пікети і цих людей також були тисячі. Але не критичний відсоток. Однак тих мислячих росіян побили поліцейськими кийками й покидали по автозаках, а решта ж – продовжували мовчати. Мовчати і відправляти сина, брата чи батька вбивати українців.

Після марних розмов, пояснень і закликів до людяності українці припинили писати та дзвонити росіянам та російським родичам. Більшість втратили тих родичів назавжди.

Не змігши достукатися до сердець та умів росіян, українці за один місяць подорослішали і зрозуміли те, що добре знає сформована центрально-європейська нація: ця російська маса рабів не лише не хоче знати правди,  нічого не хоче розуміти, але й нездатна зупинити війну і боїться скинути диктатора.

Росіяни підуть на забій якщо буде наказ і вбиватимуть своїх, так як російський літературний герой Герасім втопив собачку «Муму», в той час, як персонаж української літератури у тій ситуації би втопив баришню. Ми зрозуміли наскільки ми різні на ментальному рівні.

В квітні кількість спробі відкрити очі росіянам різко впала не досягши жодної помітної ефективності. Українці у своїй більшості переконалися – росію зупинить не ефемерний «русскій бунт», а українська армія, волонтери і західний ленд-ліз.

Після подолання цієї інфантильної стадії, в якій чимало наших співгромадян досі озиралися на думку росіян, українці почали зневажати цю масу рабів. Що і хто думає про нас, що скаже про нас в росії – для нас вже абсолютно нецікаво.

На цій стадії Україна зробила величезний крок «геть від москви» у сфері музики, шоу-бізнесу, кіно, і тд. Навіть такі персонажі як Вєрка Сердючка та Ірина Білик, які довго обслуговували російський шоубіз, здається почали остаточно рвати зв’язки з росією.

Доросла стадія сформованої нації

Переважна частина українців вже перейшли рубікон наступної «дорослої фази», в якій розтанули сподівання що путін помре, чи хтось нас врятує, а навпаки –  зміцнилося переконання, що ми самі з усім впораємося. На цій стадії приходить усвідомлення, що проблеми потрібно вирішувати самостійно. Більше того – це вже принципове національне питання.

На цій стадії ми не чекаємо солдатів Нато чи ООН на українській землі, а прагнемо швидше звільнити окуповані території силами ЗСУ. Щоб не дати кожному українському місту на Херсонщині чи Запоріжщині перетворитися на Бучу, Бородянку чи Маріуполь.

Українці почали розуміти, що буде краще, коли росіяни потраплятимуть в полон до українських військових, а не миротворців у «блакитних шоломах» – це аж ніяк не сприятиме їхньому перевихованню.  Нація на загальному рівні усвідомила мету, місію і принципові засади власної визвольної війни.

На відміну від поширених настроїв у лютому-березні про «мир» та «коли це все закінчиться?», інформаційний простір та сегмент соцмереж сьогодні, в «дорослій фазі», заповнений вже принципово іншими темами: «коли звільнять Херсон?», «коли деблокують Маріуполь?», «чому досі не вдарили по Кримському мосту?», «а що там з Білгородом і Курськом? Де нові «хлопки»?.

У «дорослій фазі» українці вже не говорять про мир. Після російських звірств у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі усі усвідомлюють – не можна укладати мир на існуючих лініях фронтів і залишати наших співвітчизників на поталу російським убивцям. Не можна залишити окупантам героїчний Херсон, який виходить на українські мітинги, не можна допустити перетворення українського півдня на нову «ДНР».

Нація прагне вже не передишки на компромісних умовах поступок суверенітетом, а ствердження власної суб’єктності з якою москві доведеться рахуватися.

Українці усвідомили, що здатні переламати хребет російському ведмедю. Мир  нам був потрібен раніше. А тепер нам потрібна перемога.

Автор: Валерій Майданюк

Он ёб@нутый, Владимир Путин, чтоб вы поняли
Борис Нємцов

Рішення путіна не підлягають раціональним поясненням та прогнозуванню. Саме тому, слова Бориса Нємцова є значно більш влучною та точною характеристикою, аніж наукові багатотомні дослідження чи розлогі аналітичні записки.

Прогнозування рішень президента рф є справою невдячною. Путін дуже часто робив ті речі, які з точки зору логіки були найменш вдалими. Саме тому сьогодні важко уявити, який саме сценарій буде реалізовано в «день перемоги» 9 травня.

Ця дата є для путіна не лише символічною, але й сакральною. Ще в лютому місяці цього року, він сподівався підійти до «дня перемоги» в оновленому «образі Цезаря», який суттєво збільшив імперію.

Наскільки можна реконструювати плани кремля за лютий, сьогоднішня мапа Східної Європи мала виглядати геть по іншому.

В цих планах Україні й Молдові судилось бути інкорпорованими до рф. Через внутрішні розбіжності Північноатлантичний альянс мав бути розколотий. Прогнозувалось, що США налякані можливістю ядерної війни, або повністю самоусунуться від європейських справ, або погодяться на встановлення російського впливу над колишніми країнами «Варшавського блоку».

Проте, героїчний український спротив зруйнував імперські плани. Захід знаходиться на найвищій точці консолідації. Із обласних центрів на сьогодні путінські війська контролюють лише Херсон. Армія рф, яка довгий час вважалась другою в світі за потужністю, хоча ще має силу для наступу, проте суттєво виснажена.

Існує вкрай мала ймовірність, що станом на 9 травня путінська армія зможе вийти на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей.

Фактично перед «днем перемоги» путін опинився в ситуації цугцвангу. Який би крок не був зроблений – він виглядає програшним. Будь-який сценарій веде до делегітимізації путінського режиму.

Сценарій ініціювання мирних угод виглядає малоймовірним та обернеться суттєвими електоральними втратами. Путінська пропагандистська машина випестувала велику страту Z-патріотів. Ця електоральна група сприйме мирні угоди як акт зради. Та й малоймовірно щоб український уряд, після жахіть Бучі та Ірпеня, пішов на якісь компромісні угоди, які дозволять путіну «зберегти обличчя».

Існує вірогідність реалізації «малого імперського сценарію». Цей план передбачає оголошення приєднання до рф окупованих на сьогодні районів України. Наскільки можна судити із відкритих джерел, сьогодні розроблено декілька варіантів цього плану. Найбільш масштабний інваріант цього сценарію передбачає, що до Луганської області мають бути приєднані окуповані райони Харківської області. Донецька область має бути розширена за рахунок півдня Запорізької області. Херсонська область разом із Кримом мають утворити «відновлену Таврійську губернію».

«Малий імперський сценарій» має низку переваг для путіна, але лише в короткостроковій перспективі. Вже до кінця травня він може стати катастрофічним для рф. Більшість військових аналітиків прогнозує, що до кінця цього місяці українська армія вийде на стан готовності до широкомасштабних наступальних операцій. Відповідно, якщо український наступ буде вдалим, то це спричинить зсуви в масових настроях росіян. Наші війська будуть відновлювати контроль не над якимись містами в іншій країні, а саме над містами які оголошені «частиною рф». Від путіна відвернуться не лише Z-патріоти, але й пересічні аполітичні виборці, які традиційно не дуже цікавляться політикою, проте традиційно голосують за путіна, як «безальтернативного кандидата».

Найбільш руйнівним виглядає «стрімкий мобілізаційний сценарій». Він передбачає проголошення 9 травня загальної мобілізації й, можливо, війни Україні.

Такий сценарій вирішить декілька нагальних питань російської армії. Зокрема: питання недоукомплектованості військових частин та, що не менш важливо, – питання «відказників». Сьогодні влада рф не може нічого вдіяти із тими офіцерами та солдатами, які відмовляються йти на фронт, оскільки юридичний статус «спецоперації» не є визначеним. Проте в умовах загальної мобілізації та оголошеної війни, відмова йти на фронт стане злочином, який карається законом.

Але вирішивши декілька проблем із комплектацією військових частин, «стрімкий мобілізаційний сценарій» потягне за собою таку ж стрімку делегітимізацію путінського режиму.

Делегітимізації сприятиме ціла низка факторів. Варто перелічити лише основні.

1) Під мобілізацію в першу потраплять ті категорії, серед яких рівень підтримки війни є найменшим. Z-патріотизм властивий передовсім чоловікам вікової категорії 45+. Проте в силу вікових хвороб ця категорія є найменш придатною для участі у військових діях.

Соціологічні опитування демонструють, що чим меншим є вік респондентів, тим менше вони підтримують війну. Отож на фронт будуть відправлятися передовсім вкрай немотивовані солдати

2) Позиція Z-патріотів так само не є однозначною. Ця категорія сприймає «військову спецоперацію» як щось на кшталт комп’ютерної гри чи телесеріалу з елементами реаліті-шоу. Але одна справа воювати в комп’ютерній грі, сьорбаючи пиво сварити «нацистів та наркоманів» в Інтернеті чи в розмовах із знайомими, інша справа – йти воювати ризикуючи втратити життя чи залишитися калікою. Як доводять чисельні фокус-групи Z-патріоти, здебільшого, на таке не готові. Мобілізація якісно змінить стосунки Z-патріотів із владною вертикаллю. Якщо сьогодні вони підтримують державу, то завтра почнуть всіляко уникати контакту із державними органами, щоб не потрапити під мобілізацію.

3) Від 1999 року і до сьогодні однією із ядерних груп підтримки путіна є жінки 40+. Проте масова мобілізація несе з собою ризики втрати підтримки й цієї групи. Сьогодні жінки сприймають втрати серед російських солдатів, безумовно як трагедію, але в силу кількісних показників ці втрати не стосуються кожної жінки. Загальна ж мобілізація збільшить вірогідність втрати рідних для переважної кількості жінок.

4) Удар по економіці. Загальна мобілізація виведе із економіки значну кількість працюючих людей. Сьогодні важко точно спрогнозувати кількісні показники можливих економічних втрат. Проте очевидно, що для економіки Мордору це буде стресова ситуація. В сумі із наслідками міжнародних санкцій це лише пришвидшить економічний колапс.

5) Загальна мобілізація передбачатиме масове потрапляння зброї до населення. Варто враховувати, що «глибинний народ» вкрай негативно ставиться до «офшорної аристократії» та й просто до заможних людей. Відповідно можна прогнозувати, що масове озброєння призведе до виникнення чисельних збройних мікро-конфліктів в повсякденності із присмаком «класового конфлікту».

6) Управлінський колапс. Пострадянська система керування є цілком гнилою системою. Критерієм успішності управлінської моделі є отримання фінансової ренти, а не ефективне керування. Існує великий ризик, що опинившись в стресових умовах мобілізаційної моделі, управління почне давати збої та валитись на всіх рівнях.

Можна сміливо прогнозувати, що при прийнятті рішень путін керуватиметься не логікою, а власним специфічним уявленням про світ. Проте який би сценарій не було обрано на 9 травня, маємо розуміти, що доля і країни, і кожного з нас залежитиме від становища на фронті.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавно опублікована китайським телеканалом карта потенційного розпаду росії не зовсім географічно точно, але все-таки відображає можливі сценарії майбутнього колапсу останньої колоніальної імперії сучасності, які вже розглядаються великими державами світу.

Здійснивши неприховану агресію проти України, росія показала себе безпрецедентним загарбником ХХІ століття. Цей необдуманий і скандальний для міжнародної спільноти вчинок, з огляду на економічну, демографічну та військову слабкість Росії, її багатонаціональний та полірелігійний характер став визначальним кроком до прірви й розвалу російської федерації, в якої після відверто окупантських дій немає майбутнього.

Сьогодні вже весь світ, а найбільше НАТО та США усвідомили, що росія, у якій утвердився неофашистський режим очолюваний психічно неадекватним диктатором, стала небезпечною для миру і стабільності на планеті, порушила свої міжнародні зобов’язання і почала новий виток Холодної війни, кинувши виклик наймогутнішим країнам світу. Це стало останнім сигналом для Європи та США – проблему РФ терміново треба вирішувати. 

Колос на глиняних ногах

Раціонально мислячі та прагматичні країни Заходу навряд чи підуть на дорогий і не дуже безпечний варіант ядерної війни з росією, в ході якої під час перетворення території рф на радіоактивний пил, можуть частково  постраждати деякі території країн НАТО. Тому акцент буде зроблено на дестабілізацію режиму зсередини –ослаблення та повалення режиму путіна, в ході чого відбудеться сплеск національно-визвольного сепаратизму, фрагментація та розкол росії, і перехід її територій до складу інших держав.

Безумовно, Вашингтон спочатку побоювався розповзання російської ядерної зброї по нових республіках, однак в Пентагоні також усвідомлюють ще більшу загрозу – перебування найбільшого ядерного арсеналу в руках психічно неадекватного диктатора. Небезпекою для миру в світі є не слабка росія і не декілька маленьких росій, а – територіально велика росія.

Одним з допоміжних варіантів остаточного вирішення російського питання може стати обвал цін на нафту. Внаслідок прогресуючого примирення США з Іраном на світових ринках може відбутися падіння цін на нафту та газ, доходи з продажу яких становлять понад 60% бюджету рф.

Колапс цін на вуглеводні та дефіцит держбюджету, заборгованості по зарплатам і неможливість підтримувати стабільні ціни стали головною причиною розпаду СРСР, а російську федерацію тим більше «поховають».

Підстави для дезінтеграційних процесів у росії сьогодні частково придушенні кремлівською пропагандою та репресіями. Однак відомо, що завжди після сильнішого закручування гайок, вони просто зриваються. Після жорсткості Андропова наступила лібералізація і розпався СРСР, після репресій Чаушеску наступив революційний вибух, а результати «стабільності» Януковича – нам добре відомі.

Таким же соціальним вибухом закінчиться і «стабільність» путіна. І найголовнішим фактором дезінтеграції рф стане сплеск національно-визвольних сепаратистських рухів.

Територіальні борги ерефії

 Розвал РФ призведе до потреби захисту «свого» населення сусідніми країнами, які окрім турботи про співвітчизників, матимуть історичні підстави повернути свої землі, колись незаконно загарбанні Росією.

Як відомо, Росія розширюючись, включила до свого складу не лише цілі народи та етноси Європи, Сибіру, Кавказу та Далекого Сходу, а й привласнила частини сусідніх держав та історично неросійських територій. Росію і зсередини розривають міжнаціональні конфлікти та виступи проти влади титульної нації. В середині самої росії зафіксовано близько 30 територіальних претензій між суб’єктами федерації.

Окрім того, всі сусідні держави мають справедливі територіальні претензії до ерефії. Наприклад, Норвегія вважає злочинно анексію росією островів Франца-Йосифа та «рейдерське» захоплення росіянами більшої частини континентального шельфу в Льодовитому океані, прилеглої до норвезької території.

Фінляндія незадоволена минулим російським загарбанням земель тепер вже Ленінградської області, Карельського перешийку, Західної Карелії аж до узбережжя Білого моря, частини Лапландії,  які століттями належали фінам, і внаслідок агресії потрапили під владу росії, та були насильно русифіковані.

Естонія наголошує на окупації росією її історичної частини – міста Печори, де проживає неросійська народність сету та прикордонних районів Псковської області, де споконвіку жили естонці.

Китай не проти повернути приблизно 1 мільйон кв. км. земель, куди входять Приморський Край, Забайкалля, велика частина Східного Сибіру.

Японія вже десятки років вимагає повернення окупованих росіянами Курильських островів.

Водночас, росія – багатонаціональна держава, в якій живе більше 130 народів, яких аж ніяк не влаштовує перспектива загинути в боях в Україні за інтереси гнобительської імперії.  

Так само, як в Першій світовій війні вибухнула ціла хвиля національної свідомості десятків народів, яких мобілізували воювати за чужі імперії, так само й в ганебній війні проти України зростатиме національна відособленість етнічного гарматного м’яса рф – насамперед бурятів та чеченців. Зростання національної і політичної свідомості угро-фінів, козаків, татар, інших народів росії можуть зіграти не останню роль у дестабілізації та дезінтеграції рф як геополітичного утворення.

Фрагментація росії, призведе до задоволення територіальних претензій всіх сусідніх до рф держав, насамперед Китаю та створення незалежних республік Калмикії, Татарстану, Башкирії, Сибіру, Чечні, інших кавказьких республік. Крайня Північ, Якутія, Камчатка, скоріше за все, перейдуть під міжнародне управління, яке знайде демократичніші способи застосування природних ресурсів цих територій.

Вчинивши агресію в центрі Європи, росія зробила передсмертну конвульсію, яка стала початком її агонії. Прагнучи захопити ще більше нових земель, росія ризикує скоротитися до меж Московського князівства.

Прецедент загарбання чужих територій буде використано і щодо ерефії. І Україна відіграє вирішальну роль майбутньому розпаді росії, ставши його каталізатором. Як влучно сказано в дописах народної творчості у соцмережах «Київ москву хрестив – він її і відспіває».

Автор: Валерій Майданюк

Прохолодна політика офіційного Будапешта щодо України та явно теплі відносини угорського прем’єра Орбана з кремлівським диктатором, перетворюють Угорщину якщо не на «слабку ланку» в Північноатлантичному Альянсі, то в латентний путінський анклав у центрі Європи.

Нещодавня заява секретаря Ради нацбезпеки і оборони Олексія Данілова, що Угорщина була заздалегідь попереджена росією про напад на Україну та, в разі успіху військ рф, імовірно, готувалася забрати Закарпаття, стала гучною, але давно назрілою темою, про яку раніше миролюбні українці намагалися вголос не говорити. Про посвяту угорського прем’єра у справи путіна згадував і Папа Римський Франциск.

А якщо додати до цього, що 1 лютого – за три тижні до повномасштабного вторгнення в Україну – президент рф путін тепло приймав у Кремлі угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана. А 22 лютого – за півтори доби до інтервенції РФ, Угорщина оголосила про переміщення військ до західного кордону України, щоб “не допустити проникнення збройних формувань на територію Угорщини”. То у країн Заходу назбиралося чимало запитань до офіційного Будапешта.

Сьогодні Угорщина чи не найбільше в Європі чинить опір антиросійським санкціям. Будапешт закрив свою територію для постачання натівської зброї в Україну та заявив про наміри накласти вето на будь-яку європейську пропозицію, яка призведе до обмеження імпорту енергоносіїв із «немитої».

Показово, що масштабні інформаційні атаки угорських право-радикальних політиків на Україну вперше почалися саме в період слабкості нашої держави: в 2014-2015 роках, коли засобами гібридної війни росіяни руйнували українську владу в південно-східних областях, а українська армія відчайдушно стримувала атаки російських військ.

До 2014 року  ніхто чув, щоб на рівні президента та прем’єр-міністра в угорців були якісь претензії до України чи існували якісь проблеми з угорцями на Закарпатті.

Всі угорські інформаційні атаки почалися синхронно з російською агресією. Тоді Угорщина, взялася вказувати Україні яким має бути наш закон про освіту і висловлювала претензії щодо мови викладання в українських державних школах. Через мовне питання у школах Закарпаття, угорський уряд навіть почав погрожувати блокувати ініціативи України на міжнародній арені і навіть нашу євроінтеграцію.

В цьому контексті слова тодішнього віце-спікера Держдуми рф Володимира Жириновського про російську пропозицію до Угорщини в 2014 році забрати собі Закарпаття, не виглядають такими фантастичними.

«Падаючого – підштовхни!» – говорив відомий філософ Фрідріх Ніцше, якого називають натхненником фашизму. То ж зовсім не дивно, що гортистська Угорщина, яка в 1938 році виступала спільницею Гітлера у розчленуванні Чехословаччини і була союзником нацизму у Другій світовій війні, негласно керується цією порадою й у своїй українській політиці.

Очевидно, деякі угорські радикали, наближені до державної влади, вирішили,  скористатися путінськими планами переділу європейських кордонів та відновлення імперії, щоб і собі урвати шматок чужих земель і повернути колишні втрачені володіння столітньої давнини.

Річницю Тріанонського договору, за яким Угорщина втратила значні землі угорської монархії (більшість з яких були населенні іншими народами), в Будапешті демонстративно відзначають як «траурну подію», яка має консолідувати й мобілізувати дух нації. Але для чого має мобілізувати національний дух країна-учасниця ЄС в центрі Європи?

Частина угорських політиків не приховує, що прагне повернути кордони Угорщини до 1920 року: шмат прикордонної Австрії, половину Словаччини, частину українського Закарпаття, добрячий клапоть Румунії, Сербії, частку Хорватії та прикордонну смугу Словенії. Саме таку мапу, де Будапешту належить чи не третина Європи, угорці розгорнули 2011 року на честь початку свого головування в ЄС. Офіційний Будапешт не відмовляється від своїх ідей навіть попри невдоволення партнерів по Євросоюзу.

Звісно, забрати землі Словаччини чи Румунії для угорських побратимів путіна є дуже далекою мрією, а от шматок українського Закарпаття – видавався навіть дуже близьким. Але українці вчинили російським окупантам такий спротив, що про поділ українських територій «собіратєлям» «угорських» земель довелося забути.

Однак команда Орбана не скидає «російську карту» з рахунків та продовжує чинити спротив антиросійській політиці в ЄС та навіть рятувати росію від нафтового ембарго. Бажання бути водночас європейською країною з усіма вигодами від економічної співпраці і водночас підтримувати партнерські стосунки з росією на випадок, якщо європейська система безпеки посипеться і можна буде собі з того щось отримати, нагадує спробу всидіти на двох стільцях.

Проте в період, коли практично всі європейські країни різко виступили проти і агресивної політики москви, угорським правим популістам все-таки доведеться вибрати одну сторону, щоб не опинитися під стільцями.

Автор: Валерій Майданюк.

Однією з рушійних причин геноциду в африканській країні Руанда стала пропаганда, а точніше – одна радіостанція. У 1994 році проурядова руандійська радіостанція «Радіо тисяча пагорбів», названа в честь рельєфу країни, зіграла значну роль у геноциді народу тутсі в Руанді в 1994 році.

Враховуючи значний відсоток неписьменних громадян в країні, радіо стало найефективнішим інструментом поширення пропаганди. Станція, що була вельми популярною серед населення, поширювала расистську пропаганду спрямовану проти тутсі.

Це зловісне медіа зіграло вирішальну роль у створенні в країні атмосфери, зарядженої расовою ворожістю, яка уможливила геноцид. Оцінки дослідження вказують, що приблизно 51 000 смертей були прямо спричинені мовленням станції.

Риторика ненависті транслювалася поряд з витонченим гумором і популярною музикою. Тутсі часто називалися «тарганами» та закликали до їхнього винищення.

Пізніше дослідники встановили жахливий факт, що найбільші спалахи насильства та кількість убивств безпосередньо залежали від якості прийому радіосигналу: там, де люди наслухалися пропаганди «Радіо тисячі пагорбів», там вони готові були вбивати сусідів народу тутсі.

В районах де радіосигнал охоплював село чи містечко – були сформовані найчисельніші загони карателів, які вбивали і грабували співвітчизників.

Натомість в тих місцевостях, де через рельєф та гори, радіосигнал не досягав – актів геноциду не було, або ж насильство було значно менших масштабів. У таких місцях знайти охочих взяти участь у розправах над сусідами-тутсі було набагато важче. Пізніше вчені жахнулися, наскільки явним був вплив радіопропаганди на виникнення різанини між сусідніми народами.

Через шість років досвід «Радіо тисячі пагорбів» було повторено у тисячі разів більшому масштабі у російській федерації після встановлення режиму путіна. Вже з 2000 року росіянам почали транслювати дедалі більше пропаганди про «вороже оточення», «підступи США», «бандерівців» і тд. Однією з найголовніших цілей одразу ж стала Україна, яка ніяк не бажала повернення під московське ярмо.

Весь інформаційний простір «немитої» сконцентрувався на паплюженні України та українців, на зневазі, висміюванні та ненависті до сусідньої країни. У російських фільмах та серіалах образ українця за останні 20 років варіювався від тупого селюка до жорстокого садиста. З газет та журналів, з пісень та анекдотів, з дописів у соцмережах та випусків новин у росіян нагнітали ненависть до українців.

Африканське «Радіо тисячі пагорбів» у росії охопило Інтернет, телебачення, шоу-бізнес, кінематограф і друковану пресу. І навіть найвищі гори Кавказу чи Алтаю не зупинили ненависть до українців з боку кадирівських та бурятських найманців.

Російська пропаганда ненависті сягнула свого апогею у зомбуванні власного населення і вилилася у воєнні злочини у Маріуполі, Бучі, Бородянці та тисячах українських сіл і містечок.

Однак африканські вчителі російської пропаганди смерті не уникли розплати за свою смертоносну брехню. Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді засудив головного редактора і співробітників «Вільного радіо тисячі пагорбів». Керівництво радіостанції отримало довічні терміни ув’язнення, а частина підлеглих пропагандистів – по 35 років в африканській тюрмі. До слова, саме африканські тюрми вважаються одними з найгірших у світі, тож їхнє перебування там аж ніяк не можна назвати задовільним.

Популярна дикторка «Радіо тисячі пагорбів» Валері Бемерікі (така собі африканська Скабєєва) спочатку втекла закордон, проте у 1999 її було заарештовано, а 2009 року вона була засуджена в Руанді громадським судом до довічного ув’язнення за участь у розпалюванні актів геноциду.

За свою смертоносну брехню африканські пропагандисти ненависті отримали справедливу відплату. І руандійський прецедент відповідальності так званих «журналістів», а де факто – організаторів та підбурювачів геноциду і масового насильства, обов’язково буде застосований до пропагандистів путінського рашизму, у яких руки в українській крові не менше, аніж у бучанських і маріупольських катів.

Автор: Валерій Майданюк