Деякі латентні та неприховані симпатики «русскава міра» полюбляють розповсюджувати дезінформацію про те, що начебто така страшна кількість насильства у російсько-українській війні сталася через … українців.

Начебто українці, які чинять шалений опір російській армії, провокують росіян, котрі тепер змушені підвищувати рівень насильства, бомбардувати та знищувати дощенту міста, катувати полонених, щоб дізнатися інформацію про операції ЗСУ, завдавати нових ракетних ударів.

От, кажуть адепти «міра», тобто «русскава міра», якби українська армія не чинила опору, то росіяни б прийшли і за два дні б бойові дії припинилися. І будинки були б цілі, і людей би стільки не загинуло – і такі речі можна почути не лише від платних друзів Кремля закордоном, але й навіть від деяких переселенців, як раніше полюбляли голосувати за проросійські партії.

Однак ці громадяни неохоче уточнюють, що б росіяни робили в країні, яка капітулювала, з українцями, яким не до вподоби російська окупація? З полоненими українськими військовими, з проукраїнськими активістами, з журналістами?

Якою була б доля цих людей і скільки десятків тисяч українців пройшли б через російські концтабори? А скільки українських патріотів, яких би назвали «бандерівцями» було б просто розстріляно і після катувань закопано в лісах, як «нєлояльних граждан»? Так як це було в лісах навколо Бучі.

Вочевидь кожна шкільна вчителька української мови та літератури, кожен вчитель історії, кожен член проукраїнської партії, «Просвіти», «Пласту» чи будь-якої організації, кожен службовець ЗСУ, Нацгвардії та члени їхніх родин, та й зрештою – кожен україномовний міг би опинитися в розстрільній ямі, якби росіянам вдалося захопити всю Україну.

Про «чорні списки» українців, з якими росіяни мали розправитися після вторгнення говорили задовго до початку війни. І близько тисячі вбитих та закатованих українців в одному лише Бучанському районі Київщини є наочним свідченням, що насильство росіян було не спонтанним, а запланованим.

Російські військові вбивали українців на окупованих територіях не тому, що були озлоблені на місцевих бо потрапили під вогонь української артилерії, чи у танку згорів «саслужівец» після пострілу «джавеліна». Росіяни вбивали, бо мали попередні інструкції кого з українців треба вбивати насамперед.

Нагородження путіним російської дивізії, яка чинила вбивства в Бучі доводять, що російські звірства над українським цивільним населенням були не «спонтанним насильством», це не в «рєбьят сдалі нєрви», а мало місце виконання наказу. І за тисячі вбитих цивільних українців російське командування нагородило виконавців.

Після російської окупації України не наступило б ніякого ефемерного миру і комендантську годину б не скасували. Навпаки – пекло б тільки починалося. Почався б терор, репресії та диктатура.

Не для того путін замислив захопити Україну, щоб дозволити спокійно жити українцям, які не лояльні до держави-агресора. Всі, хто стояв на заваді «русскаму міру» мали бути знищені або «перевиховані» багаторічними термінами у російських концтаборах.

Вже сьогодні тисячі примусових переселенців з Маріуполя відправлені до Сибіру із забороною на два роки покидати місце вказаного проживання та межі федерації. Сучасна росія в ХХІ столітті знову копіює досвід сталінських депортацій та сибірських заслань.

Вбити всіх незадоволених російською владою і залишити заляканих в якості майбутньої робочої сили та мобілізаційного ресурсу для подальших російських авантюр – такою вимальовувалася запланована перспектива мешканців захоплених українських територій.

Спочатку окупанти взялися б за ліквідацією осіб зі списків та тих, хто чинив їм опір. Наступною фазою була б ще ширша хвиля репресій проти всіх свідомих українців – категорія, яка може охоплювати навіть мільйони громадян. Далі б взялися за тих, хто порушує закони російської федерації. До прикладу, каже слово «війна», замість «спеєциальная ваєнная аперация», критикує кремлівського диктатора чи не поділяє російську пропагандистську версію історії. Для упокорення України путіну потрібен сталінський масштаб насильства та геноциду і диктатор «немитої» готовий до таких жертв.

Окрім насильства та терору, для покарання нелояльних районів росіяни цілком були б здатні використати голод у вигляді блокування поставок продовольства. Хто б їм завадив і яка міжнародна конвенція чи акція протесту стала б їм на шляху?

Для упокорення України путін вже використав чи не весь сталінський арсенал репресій і міг би застосувати насильство у ще більшому масштабі, якби його не зупинили під Києвом.

Своїм опором українці не збільшили, а зменшили масштаби насильства та запланованого геноциду, який росіяни хотіли вчинити в масштабах всієї України.

За це, озлоблена російська пропаганда намагається посіяти сумніви та перекрутити реальну картину дійсності для постраждалих від своєї агресії, видаючи українських оборонців за причину страждань цивільних мешканців.  

Кремлівська пропаганда цинічно оббріхує українських оборонців за те, що кожне українське місто їм не дозволили перетворити на Бучу, Бородянку і Маріуполь.

Автор: Валерій Майданюк

Чи зможуть росіяни покаятися перед українцями, так як покаялися німців після Другої світової? І чому росіяни не вчинятимуть так як німці, а підуть своїм, окремим шляхом?

Цілком очевидно, що економічно відстала та геополітично самотня росія не виграє цієї війни проти всього цивілізованого світу. Однак навіть після відступу росіян з України залишиться гостроактуальною тема відносин між українцями та росіянами і росією, яка скоріше за все, ще довго існуватиме, хоча й, можливо не в теперішніх кордонах.

У світі вже усвідомили, що війна росії проти України – це справа не лише путіна. Станом на кінець квітня 2022 року військові дії росії, яка напала на Україну, підтримують 74% росіян. І хоча, можливо, цифри офіційної російської соціології завищені, проте агресію проти України явно підтримує більше половини росіян.

І яким би не був близький фінал путіна, залишається актуальним питання: а  як нам жити з росіянами, руками яких путінчинив вбивства та геноцид?  Як українцям та всій світовій спільноті після війни жити поруч з такими сусідами, як ділити з ними простір у готелях, кафе чи аеропортах?

Якщо дехто вважає, що звірства російської армії в Бучі, Ірпені та Бородянці були «окремими порушеннями військової дисципліни», то нагородження путіним бригади росіян, яка чинила звірства в Бучі засвідчує – катування та вбивства українців офіційна москва схвалює, заохочує та нагороджує.

В громадському просторі вже пропонують називати цю війну «Ганебною» (рос. Позорная война), щоб росіянам було соромно за участь в ній перед наступними поколіннями. Хоча наразі більшість росіян називають цю агресію своєю «гордістю».

Існує переконання, що після закінчення «Ганебної війни» росіяни можуть піти за німецьким сценарієм. Після Другої світової війни, німецький народ  розкаявся, очистився, попросив вибачення та виплатив компенсації багатьом жертвам нацистського режиму. Багато хто вважає реальним й каяття росіян, так, як це сталося з німцями.

Однак порівнювати німців та росіян в аспекті історичного каяття виглядає несправедливим.

Німці завжди були цивілізованими людьми з яких, на досить короткий період – 12 років існування Третього Рейху, політичні пропагандисти зробили агресивну й залякану народну масу. Крім того, німці, й зокрема німецькі військові здійснили декілька спроб вбивства фюрера, чого аж ніяк не помітно на росії. Німецька філософія, музика, культура є наочним підтвердженням духовної складової німецької нації, яка на цій основі й змогла покаятися.

Росіяни ж завжди були агресивною та заляканою народною масою, яка ніколи в історії не лише ні перед ким не мала почуття провини, але й навпаки – всіх завжди вважала винними перед ними.

Найбільша за площею країна світу, котра з невеликого московського князівства переросла в агресивну імперію, поширила своє панування на далекі землі й поневолила сотні народів, ніколи не відчувала сорому за сплюндровані чужі землі та знищені чужі мови та культурні надбання. Більше того – культурну спадщину поневолених народів росіяни присвоювали собі.

Культура ж московії не дозволяє створити підґрунтя для тієї духовності, котра може стати тригером національно-історичного каяття. Культура московського царства відзначалася варварством та відсталістю. А російська імперська культура ХІХ століття, уособленням якої стали Пушкін, Лермонтов і Толстой, виявилася блідим наслідуванням, а часто й копіпейстом європейських культурних творів та тенденцій. А з краденого, як відомо, совість не проросте.

То ж  надії на каяття російського народу за злочини бодай проти України виглядають блідими та невиразними. Розпалений агресивною пропагандою народ, якому до того ж ця пропаганда глибоко до душі, навіть після 20 тисяч вбитих росіян та відступу російських військ від Києва, сьогодні не виглядає здатним не те що до каяття, але й навіть до припинення агресії.

Навіть у випадку поразки росії у війні з Україною та всім цивілізованим світом, росіяни скоріше знайдуть «винуватих» закордоном, аніж визнають причиною своїх поразок і страждань свого президента та більшість народу, яка підтримала його божевільні загарбницькі плани.

Каяття народу, який вчинив стільки злочинів проти сусідів і не каявся ніколи – явище надзвичайно сумнівне. А без каяття росія ніколи не матиме внутрішнього звільнення, миру та спокою.

Практика криміналістики засвідчує: покаятися може нормальна людина, яка вчинила злочин. Але серійний вбивця не покається ніколи. Те саме стосується й націй та держав.

Автор: Валерій Майданюк

Невизначеність

Як показує практика праві популісти отримують значно більше голосів, аніж їм дають передвиборчі соціологічні опитування напереді виборів.

Пояснюється це так званою «спіраллю мовчання». Підтримка популістів в соціумі вважається «несолідною» та «легковажною». Відповідно багатьом людям, під час соціологічних опитувань, соромно визнати, що вони підтримують кандидата-популіста.

Знаючи це, в штабі Емманюеля Макрона не були впевнені в результаті виборів до перших результатів екзит-полів. Проте результат перевищив найбільш оптимістичні очікування.

Якщо напередодні виборів соціологічні опитування давали перевагу Макрону в 8%-10%, то на виборчих дільницях його перевага склала 17%.

Спіраль мовчання спрацювала. Проте цього разу спрацювала в інший бік. Значна кількість виборців приховувала, що вони збираються голосувати за діючого президента.

Електоральний транзит лівих

Як було зазначено в попередньому матеріалі нашого проекту, ключовим питанням другого туру виборів стало питання, за кого проголосує електорат лівих кандидатів Передовсім – за кого проголосують виборці представника ліво-популістської партії «Нескорена Франція» Жан-Люка Меланшона.

Штаб правої популістки Марі Ле Пен доклав усіх зусиль, щоб перетягнути максимальну кількість голосів лівих. Соціальна риторика Ле Пен суттєво посилилась. Робота в маленьких містечках, які становлять базу підтримки і правих, і лівих популістів активізувалась.

Якщо перед першим туром слоганом Ле Пен було «Жінка – державець», то перед другим туром було обрано об’єднуючий лозунг – «Для всіх французів!».

Важливим елементом стратегії Ле Пен перед ІІ туром стало посилене позиціонування Макрона як «неоліберала».

Такі зусилля принесли певні результати. Більше третини виборців Мелашона проголосували за Ле Пен.

Проте більшість лівого електорату не була готова підтримати праву популістку. Більшість виборців лівих популістів або не прийшли на голосування, або ж приховуючи своє рішення, таки голосували проти Ле Пен.

Така позиція лівих потягнула за собою два наслідки:

1) явка в ІІ турі стала однією із найбільш низьких за останні 70 років;

2) через те, що значна кількість електорату лівих партій приховувала свої плани голосувати проти Ле Пен і за Макрона, результати соціологічних опитувань не відображали дійсність.

Електоральне розширення Макрона

В 2017 році виборча кампанія Макрона була яскравою й динамічною. Але в 2022 році виборці такого не побачили.

Перед І туром Макрон вкрай мало уваги приділяв виборчій кампанії. Наприклад, було проведено лише одну масову зустріч із виборцями Таке нехтування виборчої кампанії було пов’язано передовсім із значним залученням діючого президента у спроби призупинення агресії путіна проти України.

Макрон значно більше часу приділяв дзвінкам путіну, аніж власній виборчій кампанії.

Спроби зупинити війну в Україні мало свій політтехнологічний вимір.

По-перше, громадська думка Франції сьогодні знаходиться на боці України. Отож, якби Макрон, маючи усі важелі влади, не робив кроків щодо вирішення проблеми війни, це б продемонструвало його неефективність, а відповідно потягнуло б за собою електоральні втрати.

По-друге, фокус-групи в 2017 році продемонстрували, що французькі виборці дуже позитивно оцінили «підкреслення масштабу» Макрона. На його користь спрацьовувало те, що він в статусі кандидата спілкувався із лідерами США та європейських країн. Штаб Макрона сподівався, що такий прийом спрацює й у 2022 році. Проте спроби досягнути хоч якихось результатів у питанні війни не мали конкретних наслідків. Якщо українська сторона була готова до переговорів, то спілкування із путіним не дало жодних результатів, навіть у гуманітарних питаннях.

Невтішні результати першого туру та загроза поразки у другому змусила Макрона різко переглянути підходи до виборчої кампанії.

Макрон повністю погрузився у виборчі перегони. Він здійснив передвиборчий тур по тих регіонах, в яких сподівався на суттєвий приріст голосів.

Передвиборчі дебати продемонстрували перевагу діючого президента.

Суттєво була посилена робота щодо «накачки антиобразу» Ле Пен. Йшлося переовсім про зв’язки правих популістів із путіним. Дуже часто саме життя нагадувало про цей токсичний зв’язок. Широкого розголосу в пресі набула інформація щодо одного із перших передвиборчих буклетів Ле Пен. Одразу після початку агресії штаб знищив 120-тисячний тираж її передвиборчого буклету. Причиною була названо, те що під час редактури тексту було допущено декілька орфографічних помилок. Проте як з’ясували журналісти, справжньою причиною стало те, що в буклеті містилось чимало спільних фото Ле Пен та путіна.

Перенесення токсичності путіна на Ле Пен стало одним із вирішальних аргументів виборчої кампанії. Зокрема й для лівих виборців.

Важливим для частини лівих виборців стала й підтримка Макрона кандидатами від лівих партій. За діючого президента закликали голосувати висуванці зелених, комуністів та соціалістів. Сумарно їх рейтинг підтримки складав 8,66%. Проте важливішим було те, що таким чином Макрон став «прийнятним» для лівих виборців. Зокрема й для «м’якої частини» електорату Малашона.

Перспективи

Посилення лівих та правих популістів залишається загрозливою тенденцією для України. І перші, і другі поділяють євроскептичні погляди й наголошують на послабленні НАТО як системи колективної безпеки в Європі. Важливою обставиною залишається й те, що популісти мають симпатії до путіна.

Посилення популістів може відбитися на результатах виборів до парламенту Франції в червні 2022 року.

Те, що у Франції існує двохтурова мажоритарна виборча система дає сподівання, що результати популістів не будуть значними. Проте падіння популярності Макрона каже про те, що парламентські вибори будуть й для нього складними. Ймовірніше за все, його підтримка в парламенті буде ослаблена. А це може вплинути й на зменшення перспектив вступу України до ЄС, а Швеції та Фінляндії в НАТО.

Якби не складалась ситуація в парламентах наших європейських партнерів, варто пам’ятати – доля України буде вирішуватись на полі бою.

Отож, віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавні дні відзначилися особливою частотою вибухів на російських військових об’єктах та об’єктах критичної інфраструктури в прикордонних з Україною областях. Однак вибухи в Брянську, Воронежі, Білгороді мають значно глибше підґрунтя, аніж просторікує російська пропаганда.

Для чого путін бомбить Воронеж?

Останні новини з росії не можуть не тішити світову прогресивну громадськість.  Нещодавно у  Білгородській області росії недалеко від кордону з Україною загорівся склад з боєприпасами. 27 квітня у російському Воронежі пролунали вибухи, які були настільки потужними, що у вікнах ледь не повилітали шибки – влада назвала це «роботою ППО». Ще раніше у Брянську було підірвано головний транспортний хаб російської нафти в Європу. Подібні вибухи на нафтобазі відбулися й в Курську. Загадкові вибухи та таємничі теракти, диверсії чи акти саботажу охопили прикордонні з Україною області ерефії.

А нещодавно благодатний вогонь дістався й російської «глибинки» – в  Твері згоріла будівля науково-дослідного інституту міноборони рф. Інститут розробляв озброєння протиповітряної оборони, робив навігаційні прилади, системи управління, наведення та орієнтації апаратів наземного, повітряного та космічного базування.

Водночас, цілком закономірним є те, що насильство і війна, яку росіяни принесли на українську землю, бумерангом повернулися в росію. Однак тут не варто шукати міфічних «українських диверсантів».

У питанні «хто підриває росію?» одразу варто вивести за дужки «український слід». Україна – мирна та гуманна країна, влада якої навряд чи відважиться прямо бомбардувати територію ерефії, яка може у відповідь використати навіть ядерну зброю.

То ж реальними причинами російських вибухів є три версії, дві з яких обґрунтовують вплив внутрішніх факторів і одна – зовнішніх.

Найбільш обґрунтована версія, яка підкріплена незаперечними історичними фактами – російські міста підривають ті, хто це вже робив близько два десятиліття тому – ФСБ за наказом путіна.

На зорі захоплення президентської влади путіну був потрібен привід розпочати війну проти Чечні, тож ефесбешники підірвали декілька багатоквартирних житлових будинків у Волгодонську, Буйнакську та у столиці, щоб переконати населення у «справедливості» агресії проти непокірної кавказької республіки.

Сьогодні ж, коли обіцяна 72-годинна «ваєнная аперация» проти України безуспішно триває вже понад два місяці, а гарматного м’яса в фронтових м’ясорубках явно бракує, путіну потрібна нова хвиля мобілізації. Аби не викликати загального невдоволення, мобілізація росіян має бути виправдана «небезпекою» для росії, аби мобілізовані були більш мотивовані та вважали, що йдуть «захищати свою країну від тероризму».

Заради цього путінська кліка не поцуралася й свого давнього кривавого трюку – сама підірвала власні військово-інфраструктурні об’єкти та вбила людей, аби обманути та відправити на бійню деморалізованих солдатів.

Звісно, «винними» у власних терактах та провокаціях призначили українців, які ведуть важкі оборонні бої проти російських загарбників на українській території.

До того ж кремлівська версія про «український напад» змушує москву визнати, що російська система ППО просто дірява і російські військові об’єкти захищаються абияк, якщо безпілотники так легко можуть їх вразити. Якби ця версія була правдива, вона б означала визнання повної військової некомпетентності путіна, але ж Кремль ніколи говорить народу гіркої правди.

Цілком ймовірно, що власними ж провокаціями та вбивствами росіян Кремль хоче виправдати заплановане застосування проти України зброї масового знищення, до прикладу – хімічної.

Фактор «маленької людини»

Іншою ймовірною причиною російських вибухів, або принаймні частини з них, можуть бути диверсії внутрішнього характеру низового рівня. До прикладу – частині російських військових може бути елементарно страшно їхати в Україну де їх чекають вогонь джавелінів, байрактарів, української артилерії та потужні західні озброєння. Якщо ж підірвати власний склад боєприпасів чи місцеву нафтобазу – найближчим часом в Україну не відправлять, адже воювати не буде чим.

Відомо вже чимало випадків саботажу військової техніки російськими солдатами та офіцерами, які вважали за краще зламати свої танки та вантажівки, аніж відправлятися в пекло вогню українських Збройних Сил.  А тисячі трупів та десятки тисяч поранених і скалічених росіян, які масово везуть в Білгородську, Курську, Брянську та Воронезьку області «немитої» є надзвичайно переконливим аргументом для тих військових, які завтра повинні  їхати на війну в Україну.

Тож підриви складів з пальним та боєприпасів можуть бути елементарним інстинктом виживання частини російських військових, які у свої 20 років не хочуть стати гарматним м’ясом заради престарілого, злого кремлівського гнома, який сам однією ногою вже в могилі – і молодих росіян в могилу тягне. Принаймні частина вибухів на власних військових об’єктах цілком може бути діяльністю тих росіян, які хочуть жити.

Зовнішній фактор

Однак серед джерел природи російських вибухів не можна й виключати впливу зовнішніх факторів.

Малоймовірною є версія диверсій з боку західних спецслужб, які мають надійну агентуру в ерефії. Не зважаючи на задекларовані наміри допомогти Україні захиститися від російської агресії, дуже сумнівно, що наші партнери самі б взялися за таку роботу.

Більш обґрунтовану думку щодо причин руйнування військової інфраструктури прикордонних областей висловив радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк. Чиновник припустив, що причини можуть бути абсолютно різними «аж до… божественного втручання в справи грішників, які в Страсний тиждень масово вбивали людей в українському Маріуполі».

Дійсно, правдиво віруючі християни розуміють, що така грішна країна як росія давно заслужила кари Божої, подібно до біблійних десяти кар єгипетських, які Бог наслав на імперію, котра не хотіла відпустити євреїв з рабства. Можливо, Господь дійсно посилає росіянам поки що малі сигнали із закликом зупинитися поки не пізно і відмовитися від спроб поневолити Україну – землю, де хрестилася Київська Русь.

Які б не були глибинні причини вибухів на території країни агресора очевидно, що вони частиною наслідків багаторічної злочинної політики російської держави, яка посіяла вітер, а тепер розуміє, що доведеться пожинати бурю.

Автор: Валерій Майданюк

Вбити ворога в бою – означає лише зменшити армію супротивника тільки на одного солдата, в той час як живий, але позбавлений присутності духу ворожий солдат є носієм страху. А цей страх здатен викликати епідемію паніки.
Ліддел Гарт

Ще на минулому тижні Головне управління розвідки Міністерства оборони повідомляло, що війська Мордору закінчили перегрупування військ для початку широкомасштабного наступу на Донецькому напрямку.

Планам путінської армії було присвячено минулий матеріал нашого циклу. Сьогодні спробуємо систематизувати інформацію із відкритих джерел щодо планів нашої армії.

Військово-матеріальний стан

Донедавна окупаційна армія мала перевагу над ЗСУ у більшості видів важкої та безконтактної зброї. Маються на увазі літаки, ракетні установки, танки, бронетехніка.

Сьогодні ситуація дещо змінилась. Почалось інтенсивне постачання союзниками зброї.

Не випадково Пентагон заявляв, що росіяни сконцентрувала свої обстріли залізничних та автомобільних магістралі, якими переміщують озброєння для ЗСУ. Ймовірніше за все ці бомбардування ворога не були карколомно-успішними. Принаймні на це може вказувати те, що масований наступ окупантів відбувається мляво. При цьому тональність мордорських повідомлень щодо майбутнього наступу стала дещо стриманішою.

За підрахунками аналітичного центру Oryx втрати окупантів у військовий техніці склала 3002 одиниці. Також сьогодні можна побачити повідомлення, що в Мордорі відновлюють зразки старої наступальної техніки.

Так само як і раніше у окупаційних військ відчувається проблема із логістикою та своєчасним постачанням боєприпасів, палива, їжі та медикаментів. Варто відзначити, що на першому етапі війни ЗСУ дуже вдало ліквідувало «конвої» постачання ворожої армії. Відрізані від постачання окупаційні війська часто зупинялись не досягаючи пунктів призначення. Сподіваємось, що й сьогодні така тактика буде успішною.

Дислокація

Українські позиції мають низку переваг. З донецького напрямку українські війська прикриті укріпленнями, що спираються на артилерію, які вони створювали на лінії зіткнення починаючи з 2015 року.

З півночі та сходу наші позиції прикриті річкою Сіверський Донець, яка є серйозною перешкодою для техніки ворога. Російська армія змогла створити на цій річці лише один плацдарм на південь від міста Ізюма. ЗСУ мають кілька плацдармів: від Чугуєва та Лимана до Сєверодонецька, — з яких вони загрожують російським військам контрнаступом.

Психологічно-моральний стан

Важливішою нашою перевагою лишається низька вмотивованість армії супротивника.

У військових частинах, які брали участь у боях в Київській, Чернігівській та Сумських областях рівень відмов від повернення в зону бойових дій складає 20%-40% від особового складу. Військове керівництво окупантів застосовує максимально методи персонального тиску на «отказніков». Після побиття одного-двох «найбільш борзих» в кожній частині, інші солдати значно рідше наполягають на відмові повернення на фронт.

У перекинутих з Далекого сходу військових частинах найбільш гостра проблема – брак особового складу. Зменшенню кількості поповнення сприяє й інформація щодо проблем із грошовими виплатами в армії рф.

На донбаському напрямку керівництво окупаційної армії застосовує ще один метод зменшення втрати серед російських бойових частин. Першими під час атаки кидають мобілізованих з окупованих територій. Лише після того, як в ході атаки українські вогневі точки визначені, в наступ ідуть частини із рф. Із великим рівнем втрат серед «ссклад з ОРДЛО» ніхто не рахується.

Моральний стан окупаційної армії також погіршується в зв’язку із браком досвідчених молодших офіцерів та сержантів. Як показує досвід, саме від них значною мірою залежить моральний дух військових частин. Тим більше при наступі.

Саме психологічний чинник може стати одним із найбільш визначальних в битві за Донбас. Варто навести ще одну цитату Ліддел Гарта: «У більшості кампаній порушення психологічного і фізичного балансу противника було важливою передумовою його остаточної поразки».

P.S. Менш за все хотілось б, щоб у читачів виникло відчуття, що результат битви вже визначений. Бої в Донбасі будуть складними та жорсткими.

Отож, віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Війна – це безумовне зло. За жодних обставин не можна пропагувати війни чи вбивства людей. Проте поки що не винайдено способу змусити людство до постійного, тривалого миру. І навіть поява ядерної зброї як фактора стримування не убезпечило людство від конфліктів, і зараз світ в одному кроці від глобального конфлікту.
З прадавніх часів існували ті, хто прагнув жити, грабуючи і поневолюючи інших. Весь процес людської еволюції складався з того, що одні об’єднувалися, щоб захистити себе, інші – щоб грабувати беззахисних. Зрештою, подібні великі спільноти поступово перетворювалися на нації та держави. А ті, хто не хотів об’єднуватися, гинув або ставав частиною іншої спільноти, тільки як раб. Одинаки ніколи не виживали і завжди ставали жертвами.

Сучасний світ, звісно, значно відрізняється від того, що тисячу чи навіть сто років тому. Фактично завершився процес формування націй, а особисті свободи індивідуума в багатьох державах досягли небаченого рівня. Аж до права заперечувати державу, її правила життя (у виглядів законів) та її необхідність для безпеки кожного громадянина. Свобода волі, майнова свобода, право на самозахист почали хибно трактуватися та абсолютизуватися. Заперечувалася необхідність існування такого державного інституту як армія та монополія держави на насильство.

Це відбувалося в переважного “ситих” західних країнах і хоча подібні ультраліберальні погляди ще не набули домінуючих позицій, їх голос став помітним. І, як класичний приклад, можу навести ситуацію з появою так званого руху Black Lives Matter, коли перевищення сили поліцейським проти рецидивіста під час спроби вчинення ним злочину, що мало наслідком смерть, спричинило сплеск вандалізму. Спричинило появу “територій без влади” та частково всесвітнього руху…
Частково, це ставлення до держави, прав та свобод транслювалося і в Україну. В нас також виникали рухи і політики, які пропагували ліберальні та ультраліберальні погляди, аж до радикального анархокапіталізму, коли держава оголошувалася непотрібною. Я часто чув від різних активістів лібертаріанських організацій, що особиста свобода – найвища цінність, що армія, навіть під час війни – не потрібна, оскільки все вирішать вмотивовані громадяни самостійно і т.д.

Але настало 24 лютого 2022 року. Події, які почалися в країні починаючи з цього дня, мають пояснити навіть найтупішому індивідуалісту, що сам по собі він є ніхто. Що шанси на виживання , без приналежності до певної спільноти, дорівнюють в цих умовах нулю. А всі розмови про особисті свободи є примарою, якої не існує. Згадайте, що ані гроші, ані посади не рятували від куль та прильотів, а також – від мобілізації, необхідності чоловікам лишатися в країні тощо. Згадайте історії з Рябошапкою чи Суркісом на митниці, коли сталі в мирний час правила раптово для них перестали працювати.

Зрозуміло, що умовний мешканець заходу України зараз не відчуває того, що мешканці Ірпеня чи навіть того ж Києва. Не кажучи вже про Харків та інші міста на сході, особливо, звісно, Маріуполь. Коли навіть великі гроші не гарантували того, що ти виїдеш живим, а якщо виїдеш – то в умовному Львові тобі буде де переночувати, а не залишитися на вулиці. Бо якби не тисячі чи десятки тисяч волонтерів, які опікувалися біженцями там, де це було потрібно, якби не держава, інституції якої забезпечували багато, від безпеки до ресурсів – ті мільйони, які втікали від війни, мали б щонайменше серйозні проблеми.

Але ніхто не був кинутий напризволяще, бо, на наше щастя, окрім невеликих спільнот, в нас є дві великі – нація і держава. І обидві захистили тих, хто цього потребував. Водночас з цим, якби не існувало армії та інших силових інституцій, є очевидним, що війська росії знаходилися б далеко не там, де вони є зараз. І, цілком реально, що і держави б Україна не існувало, і ми б всі або опинилися в окупації, або – стали б біженцями в інших державах.

Зараз не є секретом, що наша держава була готова до нападу росії (наскільки якісно – питання не цього тексту). Ракетні удари, навіть першої хвилі, були частково перехоплені, техніка – виведена з місць, де за даними росіян вона мала б знаходитися, піхотні підрозділи та бронетехніка також була готова і зустріла ворога. Зрозуміло, що будь-яка подібна атака до тої, яку здійснила росія, не могла бути повністю відбита, були прориви, десанти, втрати. За певний час ворог підійшов до Києва, захопив низку міст на півдні. Але тільки завдяки тому, що працювали державні механізми, плани “захопити Київ за 2-3 дні” не були реалізовані.

Також, ми наочно пересвідчилися в необхідності ієрархії і приборкання власного індивідуалізму. Бо армія неможлива без чіткої вертикалі, наказів та їх виконання. Так само і в суспільстві індивідуальні свободи мають бути підпорядковані суспільним інтересам. Той, хто ці уроки не вивчає на прикладі інших чи попередників, змушений платити за них власною кров’ю. Жертвами і ризиком втратити все.

Зараз цю ціну платить Україна. Проте головне – зробити правильні висновки і на майбутнє не повторювати помилок.

У війні з Україною Кремль досягає діаметрально протилежних цілей, а Україна поступово перетворюється на той образ, якого найбільше боялася російська пропаганда.

Слабка державна національна та мовна політика, яка велася в Україні від початку незалежності була настільки сприятливою для посилення русифікації України, що навіть не дивно, що наша держава стала величезною спокусою для російської агресії.

В 1990-их та 2000-их роках в світі не було жодної держави, окрім України, в якій були б створені найкращі культурні та політичні умови для комфортного проживання росіян та російськомовних. В жодній іншій країні, в тому числі і в російській федерації, не було такої толерантності й свободи для російської мови, розвитку російської культури та вільного волевиявлення будь-якої політичної проросійської позиції. Україна буквально стала «Землею обітованою» для росіян та російськомовних, яким тут було дозволено практично все.

Десятки років в незалежній Україні існували тотально російськомовні школи та університети, і навіть захищалися російською мовою дисертації. А на телебаченні, радіо, в пресі російська навіть домінувала, і якби не введені державою мовні квоти – русифікація України набула б колосальних масштабів.

Пропаганда російського великодержавного шовінізму, приниження національної гідності українського народу, паплюження українських національних героїв — все це публічно з парламентських трибун та університетських кафедр, зі сторінок найвпливовіших мас-медіа вільно поширювали росіяни-українофоби в незалежній Україні всі роки української незалежності.

Всі ці роки росіяни-українофоби вільно створювали в Україні власні національні політичні партії, такі як «Русский блок», «Русская община Крима», «Партія політики путіна», які в атмосфері демократичного вільнодумства пропагували російську ідентичність та прагнули насадити її російськомовним українцям.

Здавалося б – якщо в жодній іншій країні світу, в тому числі й в росії та білорусі, росіяни не мали такої свободи – то для чого поливати цю благодатну країну брудом, демонізувати та звинувачувати у якомусь «нацизмі»?

Але навіть цього росіянам виявилося мало і вони вирішили, що українці на українській землі взагалі повинні стати людьми другого сорту, а влада тут має бути російською.

Проте в ході воєнної агресії замість толерантної до всього російського і миролюбної країни росіяни отримали мілітаризовану і рішуче налаштовану на викорінення російського впливу національну європейську державу.

Заявленою метою вторгнення «немитої» в Україну була ефемерна «денацифікація» під якою в Кремлі розуміли українську національну ідентичність, мову, культуру та суверенітет.

В результаті москва отримала небачений зріст патріотичних і націоналістичних настроїв в Україні, де майже кожен українець – бандерівець. Націоналізм тут став єдиною адекватною ідеологією в умовах захисту власної батьківщини від ворога, який кожне наше місто хоче перетворити в Бучу та Маріуполь.

Другою заявленою метою була росіян була оголошена «демілітаризація», попри те, що саме росія, як загроза миру у світі, якраз найбільше потребує демілітаризації.

В результаті москва отримала багатократне посилення ЗСУ, в тому числі й найпередовішими зразками закордонної техніки. Якість озброєння української армії зростає кожен день: збільшується чисельність, здобувається досвід, покращуються тактичні й оперативні навички командування.

Неоголошеною метою путінського вторгнення було знищення української державності та суверенітету.

А в результаті Українська держава стала сильною, як ніколи. ЗСУ, поліція, транспортні служби, інформаційна політика держави, органи влади всіх рівнів працюють ефективніше, ніж будь-коли раніше.

Геополітичною метою російського вторгнення було послаблення НАТО. А натомість Кремль лише отримав посилення Альянсу, до якого оголосили намір долучитися навіть нові члени – багаторічно нейтральні Швеція та Фінляндія. Крім того, східний фланг НАТО багатократно посилився, насичення військами та озброєннями найближчих до ерефії країн Альянсу стало небаченим за останні 35 років. Відбулося й посилення консолідації учасників блоку, в якому всі держави визнали путіна агресором.

Психологічною метою путінського вторгнення було залякування світу російською воєнною потугою, демонстрація військової міці, щоб після України всі держави Центрально-Східної Європи почали танцювати під дудку Кремля.

Приклад України мав стати демонстрацією сили, після якого решту геополітичних агресій москва сподівалася домагатися лише погрозами – адже всім мало б стати страшно роздратувати Кремль.

Натомість весь світ побачив, як уславлена російська армія програла битву за Київ, не змогла взяти навіть Ірпінь. А відео російських танків, які тягають українські трактори стали всесвітнім мемом, який вже активно використовують у Фінляндії. За два місяці російська армія втратила близько 20 % своєї технічної потужності й невдовзі втратить ще більше. Міф про силу російської армії повністю зламаний.

В результаті ніхто в світі не лише не злякався, а навпаки – світ ще більше піднявся проти москви, застосовує небачені до того санкції,  постачає зброю та надає Україні підтримку, яку не можливо було уявити ще два місяці тому.

На жаль російські мародери завдали й важких втрат українській економіці, захопили практично все українське Приазов’я, перетворили в руїни Маріуполь та досі контролюють Херсон. Геноцид та знищення українців також було частиною плану путіна і в аспекті військових злочинів росія частково досягнула задекларованих успіхів. Однак результатом таких «успіхів» стала не деморалізація України та світу, а міжнародна ізоляція росії і ще більший спротив окупантам, ще більша рішучість до боротьби та визволення окупованих українських земель.

Після перемоги Україна стане якраз такою державою, яку до смерті бояться російські пропагандисти: мілітаризована та озброєна найкращими західними озброєннями, національно-свідома та патріотична, економічно заможна європейська країна в якій викорінили і ненавидять все російське і на яку росіяни більше ніколи не наважаться нападати.

Автор: Валерій Майданюк

Сьогодні відбудеться другий тур президентських виборів у Франції. Як і в 2017 році, в другий тур вийшли діючий президент Еммануель Макрон та представниця право-популістської партії Марін Ле Пен.

Тенденції

Виборчий цикл 2022 продемонстрував суттєві зсуви в електоральному полі Франції. Навіть враховуючи специфіку французької політичної культури, зміна електоральних трендів є показовою для всього Європейського континенту.

В короткому тексті варто зупинитись на двох основних тенденціях пов’язаних між собою.

По-перше, занепад класичного право-лівого розподілу політичного поля.

Якщо в 2017 році представник класичної помірковано-правої партії «Республіканці» здобув третє місце із 20,1% голосів, то у виборчому циклі 2022 рейтинг цієї сили «просів» більше ніж в чотири рази. «Республіканці» набрали лише 4,78%.

Так само суттєво зменшилась і кількість голосів отриманих класичними лівим. Представник Соціалістичної партії у 2017 році набрав 6.36 %. В 2022 за кандидата від цієї партії проголосувало лише 1,75%. Цей результат навіть менший аніж відсоток набраний маргінальною Комуністичною партією, представник якої отримав 2,28%.

По-друге, суттєве зростання популістських політичних проектів. Ця тенденція стосується як правих, так і лівих популістів.

В 2017 «некласичний лівий» Жан-Люк Меланшон посів четверте місце. На цьогорічних виборах він же опинився на третьому місці. Цю динаміку можна пояснити «просіданням» республіканців. Проте варто звернути увагу на те, що електорат Мелашона зріс на більше ніж 600.000 голосів.

Доволі загрозливою тенденцією виглядає суттєве збільшення французів, готових голосувати за правих популістів. Сумарний показник Марін Ле Пен та ще одного правого популіста Еріка Земмура перевищує 30% голосів.

В 2017 році за Марін Ле Пен в другому турі проголосувало 33.90%. В цьому ж році, згідно опитуванням, її рейтинг в другому турі суттєво перевищує 40%.

Варто звернути увагу на близькість показників правих популістів другого туру в 2017 та першого туру в 2022 ройці. Можемо говорити про те, що значна кількість виборців, для яких вибір правих популістів був «прийнятним» у попередньому виборчому циклі, перетворились на їх міцних виборців.

Якщо ця тенденція збережеться, можемо стверджувати, що результати правих популістів суттєво зростуть під час наступних виборів.

Ключове питання ІІ туру

Результати голосування в першому турі виборів виглядають наступним чином:

Емманюєль Макрон «Вперед, республіко!», лівоцентристи – 27,84%

Марін Ле Пен «Національне об’єднання», праві популісти – 23,15%

Жан-Люк Меланшон «Нескорена Франція», помірковано ліві – 21,95%

Ерік Земмур «Реконкіста», праві популісти – 7,07%

Валері Пекресс «Республіканці», правоцентристи – 4,78%

Яннік Жадо «Європа Екологія Зелені», зелені – 4,63%

Інші шість кандидатів набрали менше ніж 4% голосів.

Ключовим для ІІ туру стане питання – за кого проголосують прихильники Жана-Люка Меланшона. З одного боку ліві виборці «Нескореної Франції» традиційно не сприймають кандидатів від популістичних партій. Проте, як це не парадоксально, але програмні засади «Нескореної Франції» та «Національного об’єднання» близькі в багатьох пунктах.

Значна ж частина лівих виборців сприймає програму Макрона як занадто неоліберальну і не готові голосувати за нього.

Сам Меланшон закликав не підтримувати Ле Пен, проте не висловився на підтримку Маркона. Його фразу «Вирішувати вам… Ми знаємо, за кого ми ніколи не проголосуємо. Ви не повинні давати мадам Ле Пен жодного голосу» можна трактувати по різному.

Перспективи

Опитування останнього тижня віддають перевагу Макрону в 8%-10%. Проте не варто забувати про різницю в результатах опитувань та результатах голосування в першому турі виборів.

Такий політтехнологічний феномен, як «зсув останньої хвилини» діяв вже не на одних виборах.

Щодо наслідків для України можна лише повторити те про що йшлося в попередньому матеріалі нашого проекту.

Гіпотетичний виграш Ле Пен, поза всяким сумнівом, погіршить ситуацію для України.
Проте в короткостроковій перспективі це не матиме катастрофічних наслідків. Для України значно важливішими є позиція США, Великої Британії, ФРН, Туреччини, Польщі чи навіть країн Балтії.
Значно більш негативно перемога Ле Пен може вплинути на можливий вступ України до Європейського союзу. Якщо анонсоване Ле Пен перетворення ЄС на альянс суверенних націй таки відбудеться, то ймовірніше за все, питання розширення ЄС за рахунок будь-якої країни втратить свою актуальність.

За будь-яких умов нам важливіше зберігати віру в Господа, віру в ЗСУ та підтримувати солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Вся сутність московського православ’я яскраво помітна на прикладі запропонованого ООН «Великоднього перемир’я»: між припиненням вогню на святий Великдень та пролиттям крові православних християн росіяни обрали кров.

На перший погляд воєнні дії між двома православними країнами мали б припинитися хоча б на період Великодніх свят, з огляду на повагу до віри та християнських цінностей.

Заклик «призупинити вогонь на чотири дні — зі Страсного четверга до Великодня 24 квітня» висловив генсек ООН Антоніу Гутерріш, який закликав «організувати Великоднє перемир’я, припинити кровопролиття щоб відкрити вікно для діалогу та миру. У ці дні можна було б провести евакуацію людей з гарячих зон» – зазначив генеральний секретар.

Подібна практика існувала здавна, і навіть під час глобальних конфліктів на Різдво чи Великдень припинялися взаємні обстріли. Зокрема відомо, що під час Першої світової війни солдати ворогуючих армій християнських країн не обстрілювали один одного під час найбільших християнських свят.

Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба також закликав росію почути Гутерріша та зреагувати на його пропозицію – оголосити в Україні Великоднє перемир’я.

Однак «православна» росія відкинула Великоднє перемир’я. Керівництво росії розкритикувало християнську пропозицію й назвало заклик до перемир’я «бажанням київських націоналістів отримати передишку та розпустити більше “фейків” про російських солдат».

Якби росія була справді православною, і якби російська православна церква мала відношення до християнства, тоді великоднє перемир’я і справді могло б відбутися. За цей період можна було б врятувати десятки тисяч цивільних, які опинилися в підвалах під час бойових дій.

До слова – абсолютна більшість мешканців Харківщини, Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запорізької області – православні. До того ж – значна частина їх – прихожани московського патріархату, які навіть після проголошення канонічної Православної Церкви України не покинули відвідувати релігійно-диверсійні осередки «русскава міра», які за рекомендацією ФСБ називають «храмами».

Натомість, московський патріарх Кіріл у відповідь, віддячив заблукалим українським вівцям благословенням війни проти України. Безумовно патріарх московський знав, що його православні парафіяни в Україні будуть гинути під російськими бомбами, ракетами та снарядами. Але наказ по лінії ФСБ для російського церковника значно вагоміший, аніж християнські заповіді чи навіть православна солідарність.

Зрештою, церква в московитів завжди була підпорядкована державній владі, оспівувала режим і підтримувала гноблення, кріпацтво, і державне свавілля щодо простого люду. Традиція контролю спецслужб над церквою в росії не переривалася ні з часів російських царів, ні за періоду радянського тоталітаризму.

Однак за путінської диктатури відбулася ще більша інтеграція держави та церкви, в рамках якої навіть храми для РПЦ будувалися за спеціальною бюджетною програмою. Не тому, що путін вирішив будівництвом церков відмолити гріхи, а насамперед тому, що старий кремлівський кадебіст належно оцінив рівень пропагандистського зомбування мас руками ефсебешників у рясах.

По суті, російська православна церква давно перетворена на релігійно-пропагандистський відділ режиму, в якому всі духовні посади, так само, як і свідомість парафіяльних священників, жорстко контролює ФСБ.

У православній московській літературі, яку видає РПЦ, та промовах священників левову частину займають не стільки питання віри, примирення, домашнього насильства чи шкоди алкоголізму, від яких потерпає вся росія, скільки антиукраїнська й антиамериканська пропаганда, наклепи на історію України та виправдання путінського геноциду українського народу. І практично ніхто з так званого московського духовенства не чинить спротиву політиці церкви, яка давно втратила всі зв’язки з християнськими цінностями.

Ненависть російського православ’я до всього українського та імперське прагнення прямо загарбати українські землі  – «возсоєдініть Русь» чи «савєцкій саюз», стали переважаючим змістом релігійно диверсійної структури Кремля яка маскується під православну церкву.

А численні факти переховування російської зброї та диверсантів у так званих храмах московського патріархату в Україні, які перетворили РПЦ з пропагандистського у воєнне формування Кремля, ставлять остаточний хрест на ідентифікації «російської православної церкви» як релігійної організації.

Очевидно, що майбутня денацифікація та демілітаризація росії, якої давно потребує ця агресивна країна заради свого спасіння, не може обійтися й без «православної люстрації». Без очищення російської церкви від адептів рашизму та пропагандистських поплічників путінського режиму православ’я на росії не має майбутнього.

Автор: Валерій Майданюк.

Одним з найнебезпечніших епітетів якими росіяни називають українців є навіть не «бандерівці» чи «укрофашисти», а імперський термін «братній народ», яким москва завжди позначала сусідні народи-жертви.

Російська пропагандистська риторика нерідко потребує перекладу на людську мову. Це особливо актуально для народів, які не мешкають поруч з росією, позаяк народи, які історично були сусідами росіян добре знають, що означає тавро «братній народ» в російській імперській риториці.

Зазвичай «братніми» росіяни називають сусідні народи які вже стали їхніми жертвами та повністю або частково окуповані. Так в «немитій росії» називають насамперед українців та білорусів.

«Дружніми народами» росіяни зазвичай називають нації та країни на які збираються напасти – Казахстан, Грузія, Молдова і тд.

А от «ворожими» московська пропаганда називає країни на які не може напасти і тому від безсилої злості поливає їх брудом та образами. Терміном «ворожі» москва позначає насамперед литовців, латвійців, естонців, поляків, чехів, британців, американців та інші вільні нації та держави, чіпати яких росія боїться тому й ненавидить ще більше.

Показово, що саме словосполучення «братній народ» не має жодного генетичного чи історичного підґрунтя і є суто пропагандистським. Якщо говорити про якісь історико-етнічні зв’язки сучасних народів чи про якихось спільних етнічних предків, то за такою логікою до споріднених націй можна віднести й тих, які б навіть образилися на подібні порівняння.

До прикладу євреї з арабами належать до однієї мовно-етнічної семітської групи яка в минулому поєднувала чимало споріднених народів. Росіяни тут цілком могли б вжити навіть термін «братні». Однак чи допомагає цей багатотисячолітній історичний епізод бодай зменшити рівень взаємного насильства на Близькому Сході сьогодні?

Французи та німці, між якими за останні кілька століть точилося багато кривавих воєн, в тому числі й дві світові, – також  «братні народи». Племена франків, які дали назву сучасній Франції – вихідці з германських земель сучасної Німеччини. Саме германський вождь франків Хлодвіг став творцем франкського королівства. Спільна історія, спільна держава Карла Великого і спільна кров, часто пролита у взаємних війнах, цілком дозволяла б говорити про «один братній народ», якби серед німців чи французів були послідовники ідеології примітивної російської пропаганди. Але таких не знайшлося.

Адже європейські нації чудово розуміють, що будь-які реляції про якесь «спільне історичне коріння» – це прямий шлях до імперських зазіхань на землі чужої країни.

Недаремно всі геноциди траплялися саме під лозунгом “братства”: криваві злочини сербів проти хорватів та боснійців чи росіян проти українців.

Будь-які апелювання до «спільної етнічно-історичної єдності» на ґрунті слов’янського походження чи проживання в рамках однієї імперії є просто абсурдними. Адже якщо брати максималістський аспект, то всі люди та народи є дітьми Адама та Єви – отже вже «брати».

Вчені, які не вірять в теологічні пояснення обґрунтовують факт існування «мітохондріальної Єви» – спільного  предка чи навіть «праматері» сучасних людей, котра жили близько 200 тисяч років тому в Африці. В метафоричному сенсі фрази про братерство людей мають право на існування, однак лише росіяни використали це як обґрунтування нападу на сусідню країну.

При тому, що попри спорідненість народів Європи, яка складається з трьох великих мовних груп – германської, романської та слов’янської,  ніхто не казатиме, що до прикладу британці та німці «брати». Навіть попри те, що племена англів та саксів були германцями, як колись переселилися з території Німеччини і заселили Британію, давши назву країні Англія.

Однак російська пропаганда вирішила будувати свої абсурдні імперські аргументи на конструктах, на яких жодна імперія в минулому не додумалася аргументувати свою експансію.

Адже країни та народи за визначеннями не можуть бути «братами» попри будь-які історичні події в минулому. Кожен народ складається з різних етнічних компонентів, які за сотні років сформували сучасні нації, що аж ніяк не може бути раціональним аргументом про якусь вигадану пропагандистами «історичну єдність».

Показово, що в минулому найчастіше термін «братній народ» використовував Адольф Гітлер, який вживав його щодо аншлюсу – примусового приєднання Австрії до Третього Рейху.

Сучасні ідейні послідовники Гітлера – рашисти, взяли на озброєння всі найогидніші елементи нацизму: концтабори, геноцид, масове руйнування міст та пропагандистські кліше, такі як «братній народ».

На жаль, російські пропагандисти ще повністю не припинили називати Україну «братньою», хоча серед тих росіян, які знають про реальні втрати російської зростає відсоток тих, хто волів би відносити українців до більш безпечної для нас категорії категорії «ворожі народи». Однак, рішучий опір ЗСУ та всієї української нації засвідчує, що ми впевнено і безповоротно рухаємося подалі від остогидлого «братерства» з російським Каїном.

Автор: Валерій Майданюк