Від «миру» до перемоги: стадії націєтворення українців

від Майданюк Валерій
16 переглядів

За останні два місяці російсько-української війни, українці пройшли світоглядну еволюцію від інфантилізму до стадії зрілої, сформованої нації, яка позбулася меншовартості, провінційності, русофілії та наївного пацифізму.

Дитяча стадія надії на «дорослих»

Аналіз загального наративу українського сегменту соцмереж у перший тиждень війни, відзначався сподіваннями значного відсотка українців на те, що нас хтось врятує і ворога хтось зупинить. При цьому, найбільші сподівання покладалися на зовнішні фактори: Нато, ЄС, США, міжнародні структури.

Ключовим меседжем  цієї фази був заклик «NATO close the sky» – прохання Нато закрити небо над Україною. Мільйони українців по всьому світу наповнили Інтернет розпачливими закликами та молитвами «закрити небо» над Україною, надіючись, що після самої лише заяви Альянсу про закриття неба росіяни перестануть здійснювати повітряні атаки.

Лідери Нато одразу відмовили у такому проханні, мотивуючи це загрозою бойових зіткнень між натівськими та російськими літаками, що начебто, могло призвести до глобальної війни.

Однак українці продовжували сподіватися, президент Зеленський продовжував просити, а українки продовжували молитися про захист неба.

Це була інфантильна, дитяча фаза світогляду, крізь яку чимало наших співвітчизників розглядали Україну як маленьку, миролюбну країну, яка сама не зможе здолати російського ведмедя, тому хтось мусить прийти і нас захистити.

Окремим епізодами цього наративу були сподівання на миротворчі контингенти ООН, і навіть на польські війська, які зайдуть в Україну і зупинять подальше просування ворога. Багатьом нашим співвітчизникам, попри героїчну оборону ЗСУ, тоді здавалося, що наша армія довго не встоїть проти «другої армії міра», і пересічні українці чекали допомоги «дорослих» – сусідів й світових супердержав.

Однак українці пройшли крізь цю стадію і переросли її. Ніхто не прийшов виконати нашу роботу захисту нашої землі.  Але наші хлопці зі Збройних сил так всипали окупантам, що вже за місяць росіяни змушені були відійти від столиці і покинути Північ України.

Тоді українці переконалися, що ми сильна нація, що в нас сильна армія яка по духу, можливо, найсильніша на європейському континенті. Українці нарешті переконалися, що наші Збройні Сили здатні змусити росіян відступати та втікати.

Вкорінений у нашій постколоніальній, постмалоросійській свідомості міф про нашу другосортність, про те, що ми слабші за росію, розвіявся у боях в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові та Миколаєві. Саме тоді переважна частина українців усвідомили себе сильною нацією, яка здатна перемагати.

Листи до росіян

Ще одним проявом «інфантильної стадії», яка тривала у лютому-березні, були масові звернення до росіян. Хто мав родичів або знайомих в росії чи білорусі – усі почали писати, надсилати відео, просити, апелювати до совісті, до віри, відкривати очі росіянам, аби ті зупинили цю війну.

Ключовим інфантильним наративом тогочасного етапу було сподівання, що війну зупинять росіяни: скинуть путіна шляхом кулуарного перевороту, вийдуть на вулиці, влаштують революцію проти братовбивчої війни. Або на крайній випадок – «прості російські хлопці у формі» відмовляться виконувати накази й не будуть нападати на Україну.

Багато українців тоді в це ще вірили, сподівалися і зверталися зі зверненнями. Звертався Зеленський, зверталися музиканти, співаки, спортсмени, зверталися пересічні громадяни до всіх тих мільйонів втрачених родичів по той бік мордорського кордону.

Багато українок після тих звернень до росіян та родичів у рф потім пили таблетки, почувши у відповідь розповіді про «нацистів» та «асвабаждєніє». Більшість же тих, хто звертався до росіян, в кращому випадку – зустріли мовчання.

Були в росії й свідомі та небайдужі росіяни, які вийшли на антивоєнні пікети і цих людей також були тисячі. Але не критичний відсоток. Однак тих мислячих росіян побили поліцейськими кийками й покидали по автозаках, а решта ж – продовжували мовчати. Мовчати і відправляти сина, брата чи батька вбивати українців.

Після марних розмов, пояснень і закликів до людяності українці припинили писати та дзвонити росіянам та російським родичам. Більшість втратили тих родичів назавжди.

Не змігши достукатися до сердець та умів росіян, українці за один місяць подорослішали і зрозуміли те, що добре знає сформована центрально-європейська нація: ця російська маса рабів не лише не хоче знати правди,  нічого не хоче розуміти, але й нездатна зупинити війну і боїться скинути диктатора.

Росіяни підуть на забій якщо буде наказ і вбиватимуть своїх, так як російський літературний герой Герасім втопив собачку «Муму», в той час, як персонаж української літератури у тій ситуації би втопив баришню. Ми зрозуміли наскільки ми різні на ментальному рівні.

В квітні кількість спробі відкрити очі росіянам різко впала не досягши жодної помітної ефективності. Українці у своїй більшості переконалися – росію зупинить не ефемерний «русскій бунт», а українська армія, волонтери і західний ленд-ліз.

Після подолання цієї інфантильної стадії, в якій чимало наших співгромадян досі озиралися на думку росіян, українці почали зневажати цю масу рабів. Що і хто думає про нас, що скаже про нас в росії – для нас вже абсолютно нецікаво.

На цій стадії Україна зробила величезний крок «геть від москви» у сфері музики, шоу-бізнесу, кіно, і тд. Навіть такі персонажі як Вєрка Сердючка та Ірина Білик, які довго обслуговували російський шоубіз, здається почали остаточно рвати зв’язки з росією.

Доросла стадія сформованої нації

Переважна частина українців вже перейшли рубікон наступної «дорослої фази», в якій розтанули сподівання що путін помре, чи хтось нас врятує, а навпаки –  зміцнилося переконання, що ми самі з усім впораємося. На цій стадії приходить усвідомлення, що проблеми потрібно вирішувати самостійно. Більше того – це вже принципове національне питання.

На цій стадії ми не чекаємо солдатів Нато чи ООН на українській землі, а прагнемо швидше звільнити окуповані території силами ЗСУ. Щоб не дати кожному українському місту на Херсонщині чи Запоріжщині перетворитися на Бучу, Бородянку чи Маріуполь.

Українці почали розуміти, що буде краще, коли росіяни потраплятимуть в полон до українських військових, а не миротворців у «блакитних шоломах» – це аж ніяк не сприятиме їхньому перевихованню.  Нація на загальному рівні усвідомила мету, місію і принципові засади власної визвольної війни.

На відміну від поширених настроїв у лютому-березні про «мир» та «коли це все закінчиться?», інформаційний простір та сегмент соцмереж сьогодні, в «дорослій фазі», заповнений вже принципово іншими темами: «коли звільнять Херсон?», «коли деблокують Маріуполь?», «чому досі не вдарили по Кримському мосту?», «а що там з Білгородом і Курськом? Де нові «хлопки»?.

У «дорослій фазі» українці вже не говорять про мир. Після російських звірств у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі усі усвідомлюють – не можна укладати мир на існуючих лініях фронтів і залишати наших співвітчизників на поталу російським убивцям. Не можна залишити окупантам героїчний Херсон, який виходить на українські мітинги, не можна допустити перетворення українського півдня на нову «ДНР».

Нація прагне вже не передишки на компромісних умовах поступок суверенітетом, а ствердження власної суб’єктності з якою москві доведеться рахуватися.

Українці усвідомили, що здатні переламати хребет російському ведмедю. Мир  нам був потрібен раніше. А тепер нам потрібна перемога.

Автор: Валерій Майданюк

You may also like

Leave a Comment

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні