Проблемою південнокорейської політики є не лише корупція та залежність партій від олігархічних корпорацій, але й потенційні спроби нинішньої владної ліберальної партії повторити провальні в історії спроби подружитися з агресорами за рахунок жертвування союзниками. Нинішній президент Південної Кореї звинувачує Україну, відкликає посла з Києва та прагне дружити з КНДР і Китаєм, а його країна таємно продає Росії пальне. Водночас, попередній президент-консерватор підтримував Україну, відвідав Бучу і надсилав гуманітарну допомогу. Попри однакову корупційну заангажованість двох провідних південнокорейських партій, одна з них, принаймні, більш по-дорослому сприймає геополітичні виклики.
За останні півстоліття Південна Корея здійснила надзвичайний економічний ривок після війни, але цей розвиток сформував специфічні відносини між державою та великим бізнесом. Йдеться про так звані чеболі – потужні олігархічні конгломерати, пов’язані з найбільшими бізнес-сім’ями країни. Samsung, Hyundai, LG та інші гіганти стали не просто економічними структурами, а головними центрами впливу на державну політику. Не дивно, що політична система Південної Кореї часто пронизана скандалами та економічними зловживаннями.
Майже кожен президент Південної Кореї за останні десятиліття був засуджений за корупцію. Саме з цим пов’язують поняття «прокляття Блакитного дому» – історичну закономірність, за якої всі президенти Південної Кореї після приходу до влади опиняються під тиском великого бізнесу та корупційних скандалів. За цих умов, дві головні партії змагаються за владу в Південній Кореї. Консервативна «Сила Народу» та ліберально-центристська Демократична партія Кореї.
Консерватори Південної Кореї: як праві сили будували «корейське економічне диво».
Південна Корея сьогодні є однією з найрозвиненіших економік світу, технологічним гігантом та важливим союзником Заходу в Азії. Однак шлях до цього статусу був складним і нерозривно пов’язаний із домінуванням консервативних політичних сил, які протягом десятиліть контролювали уряд, парламент і президентську владу. Саме консервативні уряди стали архітекторами індустріалізації, економічного прориву та модернізації країни. Водночас історія південнокорейського консерватизму є суперечливою – поруч із економічним успіхом були авторитаризм, обмеження демократії та жорстке придушення опозиції.
Поворотним моментом для Південної Кореї став військовий переворот 1961 року, після якого до влади прийшов генерал Пак Чон Хі. Його політична сила згодом оформилася у Демократичну республіканську партію (DRP), яка фактично стала головною консервативною силою країни у 1960-1970-х роках. Саме за Пак Чон Хі Південна Корея почала шлях від бідної аграрної держави до одного з індустріальних центрів Азії.
У 1980-х Південна Корея перетворювалася на одного з «азійських тигрів». Але масові студентські протести та тиск громадянського суспільства змусили владу погодитися на демократичні реформи. Після демократизації 1987 року консервативні сили не зникли, а трансформувалися у нові партії. Найвпливовішою стала Демократична ліберальна партія, яка пізніше еволюціонувала у Велику національну партію (GNP), а згодом – у партію Saenuri та сучасну People Power Party.
Консерватори залишалися домінуючою політичною силою значну частину 1990-х і 2000-х років. Президент Кім Йон Сам, який прийшов до влади у 1993 році за підтримки консерваторів, став першим цивільним президентом після тривалого періоду військового правління. Саме за консервативних урядів Південна Корея остаточно закріпилася серед провідних економік Азії. Консерватори активно підтримували розвиток високих технологій, автомобільної промисловості, напівпровідників та цифрової економіки.
У 2013 році президенткою стала Пак Кин Хє – донька Пак Чон Хі. Її прихід до влади символізував повернення історичної консервативної традиції. Проте її президентство завершилося масштабним корупційним скандалом та імпічментом у 2017 році. Це стало одним із найсерйозніших ударів по репутації консервативного табору.
Попри кризу, консервативні сили не втратили впливу. У 2022 році президентом став Юн Сок Йоль від партії «Сила народу». В липні 2023 року Юн Сок Йоль здійснив візит в Україну, де зустрівся з президентом Володимиром Зеленським та відвідав Бучу й Ірпінь. Південна Корея тоді надала допомогу Україні у на сотні мільйонів доларів, включаючи обладнання для розмінування, гуманітарну підтримку та участь у відбудові інфраструктури.
Але наприкінці 2024 року партія «Сила народу» опинилася в центрі політичної кризи. Юн Сок Йоль завершив політичну кар’єру в умовах масштабної кризи. Його рішення про введення воєнного стану стало одним із найсерйозніших потрясінь для південнокорейської демократії останніх десятиліть і завершилося імпічментом.
Після дострокових виборів 3 червня 2025 року президентом Південної Кореї став ліберал від Демократичної партії «Тобуро» Лі Чже Мьон, який отримав 48,83% голосів.
Корейські ліберали та виклики перед Україною
Демократична партія вже підтримує інші підходи до зовнішньої та безпекової політики. Головною загрозою новий ліберальний президент чомусь вважає не КНДР, Не РФ і не Китай, а Японію. У 2023 році лідер партії Лі Чже Мьон закликав протистояти історичному ревізіонізму Японії. Партія також виступає проти ремілітаризації Токіо та можливого перегляду японської конституції, побоюючись відродження імперських тенденцій. Корейські ліберали вороже ставляться і до тісного військового союзу з Японією, наголошуючи, що Токіо не є союзником Сеула.
Важливе місце у політичній програмі корейської партії лібералів займає питання відносин із КНДР. ДПК виступає за мирне врегулювання та розширення співпраці з Північною Кореєю як передумову для майбутнього возз’єднання. Партія має сильну етнічну націоналістичну позицію, тому вони часто наголошують на «одній расі» з Північною Кореєю.
На цьому тлі політика нинішнього президента Лі Чже Мьона не є винятком. Він прийшов до влади з обіцянками прагматичного економічного курсу та більш збалансованих відносин із сусідніми державами. Тобто іншими словами – з Китаєм, КНДР та РФ.
Ставлення Лі Чже Мьона до російсько-української війни від початку було неоднозначним і викликало гостру реакцію не лише в Україні, а й у самій Південній Кореї. Ще під час президентських дебатів 25 лютого 2022 року, він заявив, що Володимир Зеленський нібито спровокував Росію, а український президент несе відповідальність за початок війни. Свою позицію Лі пояснював тим, що політичні лідери, на його думку, не повинні провокувати військові кризи, а мають передусім зберігати мир.
Особливо резонансним стало його твердження про те, що війна відбувається «на іншому кінці Землі» і безпосередньо не стосується Південної Кореї. Водночас Лі визнавав можливі серйозні економічні наслідки глобальної нестабільності для його країни. Така риторика фактично зміщувала акцент із російської агресії на дії українського керівництва, що й стало головною причиною критики.
Після суспільного обурення Лі Чже Мьон висловив «глибокий жаль» через російське вторгнення та наголосив на необхідності поважати суверенітет України. Однак його ранні заяви залишилися важливим маркером ставлення майбутнього президента Південної Кореї до російсько-української війни та його бачення принципів безпеки й міжнародної політики.
Не дивно, що саме за домінування таких поглядів у Південній Кореї вибухнув скандал з претензіями до України. Формальним приводом стала інформація про передачу Україною Південній Кореї двох північнокорейських військовополонених, захоплених Україною під час російсько-української війни. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон звинуватив Київ у порушенні домовленості про нерозголошення, заявивши, що питання репатріації військовополонених є надзвичайно чутливим і пов’язаним із дипломатією та національною безпекою.
Показово, що лідерка опозиційної партії «Сила народу» На Кьон Вон розкритикувала адміністрацію президента Південної Кореї за дипломатичний конфлікт з Україною. «Адміністрація Лі Дже Мьона не спроможна сказати жодного слова протесту проти Північної Кореї, яка поранила наших військових мінами вздовж демаркаційної лінії, або проти Росії – держави-агресора. Натомість вона платить ворожістю за добру волю України щодо репатріації північнокорейських військовополонених», – зазначила депутатка.
Водночас південнокорейська опозиційна лідерка наголосила, що нинішній курс південнокорейського уряду є ірраціональним і вигідним виключно Москві та КНДР. «Їхніх дій більш ніж достатньо, щоб викликати підозри щодо їхніх глибинних мотивів як усередині країни, так і в міжнародній спільноті», – констатувала На Кьон Вон.
Очевидно, що південнокорейські ліберали при владі традиційно перш за все прагнуть миру, навіть ціною компромісів, поступок та умиротворення агресора, у вигляді запобігання перед азійськими тиранами. Але прикро, що кланяючись диктаторам, цапом-відбувайлом намагаються зробити Україну, котра сьогодні єдина робить роботу замість південних корейців, воюючи з військовими найманцями КНДР.
Автор: Валерій Майданюк
