Є особливий різновид інтелектуального злочину, коли режим привласнює собі не територію і не ресурси, а саме поняття — виносить його з контексту багатовікової традиції думки, вихолощує зміст і повертає світові вже як зброю. Саме це сталося з категорією «консерватизм» у риториці кремлівської пропаганди останніх п’ятнадцяти років. Путінська Росія, яка веде найбільшу в Європі з часів Другої світової війни загарбницьку війну, зруйнувала тисячі храмів, цвинтарів і музеїв на окупованих територіях, депортувала десятки тисяч дітей і перетворила власне суспільство на замкнений військово-поліцейський організм, водночас наполегливо представляє себе світові як «останній бастіон» традиційних, консервативних, християнських цінностей. Ця підміна не є випадковою риторичною недбалістю — вона є свідомо сконструйованим ідеологічним продуктом, розрахованим на цілком конкретну аудиторію: розчаровану, втомлену від власного культурного релятивізму частину західних консервативних кіл, яка шукає опору поза межами власної цивілізації і, за браком переконливої альтернативи, готова прийняти муляж за оригінал.
Мета цього есе — не просто заперечити тезу Кремля, а розкласти її на складові й показати, що кожен із стовпів, на яких нібито тримається «російський консерватизм», за докладнішого розгляду виявляється своєю протилежністю. Ми звернемося до класичного канону консервативної думки — Едмунда Берка, Жозефа де Местра, Рассела Кірка, Майкла Оукшота, Роджера Скрутона, — щоб окреслити критерії, за якими взагалі можна судити про консервативність тієї чи іншої політичної практики. Далі ми простежимо історіографічну генеалогію путінської ідеологічної конструкції, покажемо, що в її основі лежить не спадкоємність традиції, а її неодноразовий розрив і довільна реконструкція, розглянемо релігійний вимір — інструменталізацію Російської православної церкви як апарату леґітимації агресії, — і, нарешті, зіставимо офіційний образ «традиційного суспільства» з реальними соціальними індикаторами. Останній розділ присвячено Україні як дійсному, хоч і драматично випробуваному носієві консервативно-християнської традиції на Сході Європи, а завершується есе аналізом того, чому саме західний консервативний дискурс виявився вразливим до цього міфу і що можна протиставити йому інтелектуально.
Розділ 1. Що таке консерватизм: критерії, а не косметика
Перш ніж говорити про фальшивий консерватизм, необхідно чітко визначити, що таке консерватизм справжній — інакше вся подальша критика ризикує перетворитися на суто риторичну вправу. Класична традиція, започаткована Едмундом Берком у його полеміці проти Французької революції, визначає консерватизм не як набір символів чи гасел, а як певний спосіб ставлення до суспільства: розуміння його як живого, історично вирощеного організму, який не можна перебудувати за єдиним раціональним планом, не зруйнувавши тканину зв’язків, звичаїв і взаємних зобов’язань між поколіннями. Берк наполягав на тому, що суспільний договір — це договір не лише між живими, а й між тими, хто живе, тими, хто вже помер, і тими, хто ще народиться; звідси випливає його знамените застереження проти будь-якої спроби одним ударом, іменем абстрактного ідеалу, скасувати накопичену мудрість інститутів.
Американський дослідник Рассел Кірк у своїй класичній праці «Консервативний розум» (The Conservative Mind, 1953) систематизував ці інтуїції у формі кількох канонів: віра в трансцендентний моральний порядок, прив’язаність до розмаїття й органічного розвитку суспільства проти уніфікуючого егалітаризму, переконання, що приватна власність і свобода нерозривно пов’язані, недовіра до софістів і раціоналістів, які обіцяють досягти утопії через концентрацію влади, і, що особливо важливо для нашої теми, — визнання того, що зміни необхідні, але вони мають бути органічними, поступовими, узгодженими з існуючим порядком, а не нав’язаними згори через насильство. Оксфордський філософ Майкл Оукшот у своєму нарисі «Раціоналізм у політиці» (Rationalism in Politics) додав до цього ще один критерій, який має вирішальне значення для нашого аналізу: консерватизм — це передусім дисципліна скромності, недовіра до великих ідеологічних проєктів переустрою людини й суспільства, готовність «плисти на морі, що не має ні берега, ні дна, ні гавані», користуючись наявними ресурсами традиції, а не намагаючись перекроїти саму природу спільноти під абстрактну схему. Британський філософ Роджер Скрутон у праці «Сенс консерватизму» (The Meaning of Conservatism) додає до цього переліку принцип «спадкоємності інституцій» і особливо наголошує на тому, що консерватизм за визначенням є ворожим до культу насильства й державного волюнтаризму, оскільки саме інститути громадянського суспільства, а не голий примус, є носіями традиції.
Якщо застосувати ці критерії — органічність, поступовість, скромність влади, недовіру до утопічного проєктування, повагу до інститутів громадянського суспільства і трансцендентного морального порядку, який стоїть вище за державу, — до практики путінського режиму, картина, яка вимальовується, є прямо протилежною задекларованій. Перед нами не збереження традиції, а її тотальна інструменталізація державою; не органічний розвиток, а серія революційних розривів; не скромність влади, а її безмежна концентрація; не повага до трансцендентного морального порядку, а підпорядкування релігії політичній доцільності. Іншими словами, за формальними критеріями класичної консервативної традиції путінізм є не консерватизмом, а його антитезою, замаскованою під консерватизм заради зовнішнього і внутрішнього споживання.
Розділ 2. Історіографія фальшивки: як конструювався образ «останнього бастіону»
Історик Марлен Ларюель, директор програми дослідження ілібералізму в Університеті Джорджа Вашингтона, у своїй фундаментальній праці «Ideology and Meaning-Making under the Putin Regime» (Stanford University Press) переконливо показує, що звернення Кремля до «консервативного» словника — явище відносно пізнє й тактичне, а не глибинно вкорінене. Вона простежує, як після протестів 2011–2012 років і, особливо, після анексії Криму 2014 року, кремлівські ідеологи почали цілеспрямовано конструювати консервативний наратив як «ідеологію найменшої вартості» — інструмент, який дозволяв мобілізувати внутрішню лояльність і водночас шукати союзників серед незадоволених елітами частин західних суспільств, не вимагаючи від держави жодних реальних інституційних змін чи обмежень власної влади. Це принципово відрізняється від органічного консерватизму: тут ідеологія не випливає з традиції, а конструюється апаратом пропаганди під конкретні тактичні завдання і за потреби легко змінює акценти — від імперського євразійства до православного традиціоналізму і назад.
Ключовою фігурою, яку кремлівська пропаганда намагається представити як «філософське підґрунтя» цього консерватизму, є російський емігрантський мислитель Іван Ільїн, чиї тексти президент Росії неодноразово цитував у програмних виступах. Дослідник Андреас Умланд, один із провідних західних фахівців з історії російського радикального консерватизму та неоєвразійства, у низці аналітичних робіт звертає увагу на те, що спадщина Ільїна, яку намагаються представити як консервативну класику, насправді є ідейно спорідненою з європейським фашизмом міжвоєнного періоду: Ільїн відкрито симпатизував Муссоліні та ранньому німецькому націонал-соціалізму, обстоював ідею духовно виправданої диктатури і органічної, ієрархічної, антидемократичної держави, яка мала б очистити Росію через примус. Використання такого автора як «духовного дороговказу» офіційної ідеології саме по собі демаскує заявлену спадкоємність: перед нами не тяглість православно-монархічної традиції XIX століття, а вибіркове й довільне цитування маргінальної постаті міжвоєнної еміграції, зручної тим, що вона поєднує релігійну риторику з виправданням авторитарного насильства.
Ще виразніше розрив із традицією проявляється в ідеології неоєвразійства, головним публічним речником якого є Александр Дугін. Попри намагання представити себе спадкоємцем слов’янофільства і класичного євразійства 1920–30-х років, дугінська конструкція є типовим прикладом того, що історик і філософ Умберто Еко в іншому контексті називав «вічним фашизмом» — еклектичною сумішшю антизахідного месіанізму, геополітичного детермінізму й культу «Великого простору», позбавленою внутрішньої теологічної й філософської послідовності класичного консерватизму. Український та західний історіографічний аналіз (зокрема праці істориків Тімоті Снайдера й Сергія Плохія) показує, що подібні конструкції з’являються не як продовження дореволюційної традиції, а як реакція на травму розпаду імперії — спроба посттравматичної свідомості компенсувати втрату статусу через міфологізовану «особливу цивілізаційну місію», яка щоразу вигадується заново під актуальні політичні потреби.
Історик Сергій Плохій у праці «Брама Європи» (The Gates of Europe) та в дослідженні «Російсько-українська війна» docments, як імперська свідомість неодноразово реконструювала власну генеалогію — від «Третього Риму» до «русского мира» — щоразу підганяючи історичний наратив під актуальні експансіоністські потреби, що є прямою протилежністю консервативного принципу органічної, ненав’язаної спадкоємності.
Розділ 3. Держава замість традиції: культ сили як анти-консерватизм
Одна з найбільш промовистих ознак підміни полягає в тому, що в путінській конструкції первинним суб’єктом і джерелом сенсу є не традиція, не церква, не сім’я і не громада, а держава — і насамперед її силові інститути. Класичний консерватизм, від Берка до Скрутона, завжди застерігав проти обожнення держави: держава для консерватора — необхідний, але службовий інструмент підтримання порядку, який сам підпорядкований вищому моральному закону і обмежений звичаєм, правом і інститутами громадянського суспільства. У путінській моделі відношення прямо протилежне: держава й особливо її репресивний апарат постають як самодостатнє джерело леґітимності, якому підпорядковані і церква, і сім’я, і «традиційні цінності», що перетворюються на функцію державної безпеки, а не на автономну духовну реальність.
Історик Тімоті Снайдер у книзі «Шлях до несвободи» (The Road to Unfreedom, 2018) описує цю логіку через поняття «політики вічності» (politics of eternity) — режиму, який замість лінійного історичного часу з його відповідальністю за майбутнє пропонує суспільству міф про постійну облогу з боку ворожого Заходу, міф, що виправдовує будь-яку концентрацію влади й будь-яке насильство як «оборонне» за визначенням. Це прямо суперечить консервативному розумінню часу як поступовості й наступності поколінь: замість плекання спадщини «політика вічності» експлуатує почуття загрози заради виправдання перманентної мобілізації. Публіцистка й історикиня Енн Епплбаум у праці «Сутінки демократії» (Twilight of Democracy, 2020) також показує, наскільки консервативна риторика в авторитарних і напівавторитарних режимах Центральної та Східної Європи часто слугує не збереженню реальних інститутів, а виправданню особистої влади елітних груп, що привласнили державу; путінська Росія є найбільш розвиненим і послідовним варіантом цієї логіки.
Культ сили, який лежить в основі путінської держави, суперечить консерватизму ще й тому, що консервативна традиція завжди мислила силу як засіб захисту усталеного порядку, а не як самоціль і не як інструмент експансії. Війна проти України, розв’язана під гаслами «захисту традиційних цінностей» і «денацифікації», демонструє протилежне: це агресивна війна на знищення сусідньої держави, супроводжувана масовими воєнними злочинами, депортацією дітей, руйнуванням цивільної інфраструктури, — тобто прямим і системним запереченням тих-таки традиційних моральних норм (заборона на вбивство невинних, повага до власності іншого, святість сім’ї, яку розлучають при депортації дітей), в ім’я яких начебто ведеться.
Консерватизм, який на практиці виправдовує геноцидальну риторику й масові злочини проти цивільного населення, перестає бути консерватизмом у будь-якому змістовному сенсі цього слова і перетворюється, за влучним визначенням, яке нерідко застосовують дослідники тоталітаризму, на форму реакційного радикалізму — ідеологію, що використовує консервативну лексику для реалізації цілком революційних, деструктивних цілей.
Розділ 4. Релігійний вимір: коли хрест стає прапором війни
Особливо вразливим місцем кремлівської конструкції є спроба представити Росію як оплот християнства, приречений захищати «духовні скрепи» від секулярного Заходу. Дійсність Російської православної церкви за патріаршества Кирила (Гундяєва) є прямим спростуванням цієї тези. Богослов Кирило Говорун, український православний священник і дослідник, автор праці «Політичні православ’я» (Political Orthodoxies, 2018), вводить у науковий обіг поняття «політичного гіперортодоксизму» — явища, за якого церковна інституція повністю зливається з державною ідеологією, підпорядковуючи власне богослов’я потребам леґітимації влади. Саме це відбувається з концепцією «русского мира», яку офіційно підтримав московський патріархат: ідея про існування особливої цивілізаційної спільноти, що потребує військового захисту й розширення кордонів, є не богословською, а геополітичною конструкцією, загорнутою в церковну термінологію.
Австрійська дослідниця Кристина Штекль, авторка праці «The Russian Orthodox Church and Human Rights» (2016) та співавторка досліджень постсекулярних конфліктів у Європі, документує, як московська патріархія системно використовує риторику захисту «традиційних цінностей» на міжнародних майданчиках — від Ради Європи до конференцій консервативних активістів у США, — вибудовуючи мережі впливу серед західних релігійних і політичних консерваторів задовго до повномасштабного вторгнення. Ця діяльність має виразно інструментальний, а не духовний характер: вона спрямована на формування коаліцій, лояльних Кремлю у питаннях геополітики, під приводом спільної позиції щодо сімейних цінностей. Дослідник Ніколай Мітрохін, багаторічний фахівець з історії Російської православної церкви, у своїх працях детально описує структурну залежність церковної ієрархії від спецслужб ще з радянських часів — залежність, яка не була подолана, а лише мімікрувала під нову риторику після розпаду СРСР.
Кульмінацією цього процесу стала відкрита підтримка патріархом Кирилом війни проти України, зокрема його проповіді, у яких загибель російських військових на полі бою прирівнювалася до жертовного подвигу, що «змиває всі гріхи». Це є прямим і разючим порушенням християнської етики в її класичному розумінні — етики, яка забороняє вбивство, картає гординю й агресію, вимагає покаяння, а не сакралізації насильства. Український релігієзнавець і правозахисник Мирослав Маринович, колишній політв’язень радянського табору і співзасновник Української Гельсінської групи, багаторазово наголошував у своїх публічних виступах і публіцистичних текстах на тому, що справжнє християнство і справжній консерватизм несумісні з ідеологією імперського реваншу, а спроба поєднати хрест із мілітаристською експансією є формою релігійного блюзнірства, здатного завдати релігії довгострокової репутаційної шкоди в очах молодих поколінь.
Реакцією значної частини світового православ’я стало дистанціювання: Вселенський патріархат у Константинополі, ряд помісних церков і численні богослови у відкритому листі «Декларація про вчення «русского мира»» (2022), підписаному понад сотнею православних теологів і науковців з усього світу, кваліфікували доктрину «русского мира» як єресь, що суперечить основам християнського віровчення. Цей документ є, ймовірно, найбільш вагомим інтелектуальним і богословським спростуванням тези про «духовний бастіон»: сама православна богословська спільнота визнала офіційну московську доктрину відхиленням від традиції, а не її захистом.
Розділ 5. Соціальна реальність проти рекламного образу
Образ «традиційного суспільства», який Кремль експортує на Захід, спирається на уявлення про міцну багатодітну родину, глибоку релігійність і високий рівень довіри між людьми. Соціальні індикатори, зафіксовані як міжнародними дослідницькими консорціумами (зокрема World Values Survey), так і незалежними російськими соціологами до згортання незалежної соціології в країні, малюють іншу картину. Рівень довіри між громадянами в Росії залишається одним із найнижчих серед європейських країн — довготривала спадщина радянського атомізованого суспільства, яку путінський режим не подолав, а поглибив через тотальне поширення доносительства, взаємної підозрілості й державного контролю над приватним життям. Дослідження домашнього насильства, проведені незалежними правозахисними організаціями до їхньої заборони, фіксували масштаб проблеми, який суттєво контрастує з риторикою «захисту сім’ї»: часткова декриміналізація домашнього насильства у 2017 році, яку підтримали структури, наближені до РПЦ, під приводом «невтручання держави у сімейні справи», є прикладом того, як консервативна лексика використовується не для зміцнення сім’ї, а для зняття з держави відповідальності за захист найвразливіших її членів.
Демографічна статистика так само спростовує образ квітучого традиційного суспільства: тривала депопуляція, високий рівень алкоголізації й пов’язаної з нею смертності серед чоловіків працездатного віку, один із найвищих у Європі показників розлучень — усе це фіксувалося офіційною російською статистикою задовго до війни і лише загострилося після 2022 року через масову еміграцію та бойові втрати. Соціолог і публіцист Сергій Медведєв, автор книги «Парк Красного Періоду» («Парк культуры», в англомовному виданні «The Return of the Russian Leviathan», 2020), описує сучасне російське суспільство як таке, що переживає не відродження традиції, а глибоку травматичну регресію — інфантилізацію громадянина, який делегує державі всю відповідальність за моральний вибір замість того, щоб, як того вимагає консервативна етика особистої відповідальності, самому бути носієм і охоронцем традиції в межах родини та громади.
Важливо підкреслити методологічну коректність цього аргументу: соціальні проблеми — не унікальна риса Росії, вони тією чи іншою мірою наявні в усіх суспільствах, і жодна поважна консервативна позиція не повинна перетворюватися на зверхнє глузування з чужих труднощів. Проблема полягає не в наявності соціальних вад самих по собі, а в разючому контрасті між пропагандистським образом «взірцевого традиційного суспільства» і задокументованою реальністю, а також, що найважливіше, у тому, що держава систематично блокує вільне громадянське обговорення цих проблем, забороняючи незалежну соціологію, правозахисні організації та журналістські розслідування — тобто саме ті інститути громадянського суспільства, які класичний консерватизм від Токвіля до Скрутона вважає незамінним засобом органічного самовиправлення традиції.
Розділ 6. Автентична альтернатива: Україна як спадкоємиця консервативно-християнської традиції
Якщо шукати на Сході Європи суспільство, яке дійсно, а не декларативно, втілює консервативні цінності в берківському розумінні — органічний розвиток інститутів, плюралізм громад, автономію церкви від держави, живу традицію самоврядування, — таким суспільством із набагато більшою підставою є Україна. Історик Ярослав Грицак у своїх працях з історії України неодноразово звертав увагу на глибоко вкорінену традицію громадського самоврядування — від козацької республіканської культури Запорізької Січі, з її виборністю старшини й практикою вічевих рішень, до магдебурзького права українських міст і кооперативного руху кінця ХІХ — початку ХХ століття. Ця традиція є структурно консервативною в класичному сенсі: вона передбачає розосередження влади, повагу до локальної автономії й недовіру до централізованого деспотизму — саме ті риси, яких, за визначенням дослідників російського самодержавства, історично бракувало політичній культурі Московії та її імперських спадкоємців.
Історикиня Наталя Яковенко у своїх дослідженнях ранньомодерної історії України показує, що українська культурна традиція формувалася на перетині кількох конфесійних і правових традицій — східного християнства, західного права, ренесансного гуманізму, — що зробило її органічно плюралістичною, тоді як московська традиція розвивалася в логіці єдиновладдя і поглинання автономних інститутів. Автокефалія Православної церкви України, отримана 2019 року, є в цьому сенсі не політичним епізодом, а відновленням давнішої традиції церковної автономії від державного центру, яка існувала в межах Київської митрополії задовго до підпорядкування її Московському патріархату у XVII столітті — тобто актом реставрації, а не революції, що є типово консервативним за своєю логікою жестом.
Водночас чесність вимагає визнати, що українське суспільство не є ідеальним втіленням консервативного ідеалу і переживає власні складні процеси секуляризації, урбанізації й культурних трансформацій, притаманні всій сучасній Європі. Але принципова відмінність полягає в іншому: український консерватизм, наскільки він існує, розвивається знизу, через добровільні об’єднання, парафії, волонтерські мережі, які під час повномасштабної війни продемонстрували вражаючу здатність до самоорганізації без наказу держави, — тоді як російський «консерватизм» конструюється й нав’язується згори, апаратом пропаганди, і слугує не громаді, а державі. Опір українського суспільства агресії, що спирається значною мірою саме на горизонтальні мережі довіри, взаємодопомоги й локальної ініціативи, є емпіричним підтвердженням тези консервативних теоретиків від Токвіля до Патнема про те, що життєздатність суспільства визначається не силою централізованої держави, а густотою його громадянських зв’язків.
Розділ 7. Чому Захід вразливий до міфу — і що йому протиставити
Залишається пояснити, чому частина західних консерваторів виявляється сприйнятливою до кремлівського наративу попри очевидну суперечність між офіційною риторикою і практикою режиму. Причина, на нашу думку, лежить не так у слабкості логічної аргументації Кремля, як у структурній кризі самого західного консервативного дискурсу. Значна частина консервативних кіл на Заході протягом останніх десятиліть відчуває себе програвшою культурну війну всередині власних суспільств — щодо питань сім’ї, релігії в публічному просторі, національної ідентичності, — і в цій ситуації фрустрації образ «сильної держави», яка нібито успішно захищає традиційні норми силовими методами, справляє спокусливе враження ефективної альтернативи. Це психологічний механізм проєкції: не Росія відповідає реальним критеріям консерватизму, а невдоволення власним суспільством створює попит на компенсаторний міф про існування десь «справжньої» твердині, і Кремль з готовністю цей попит задовольняє.
Дослідниця Енн Епплбаум у вже згаданій праці «Сутінки демократії», аналізуючи феномен, який вона називає «спокусою авторитаризму» серед частини сучасних правих інтелектуалів, показує, що ця спокуса живиться не аналізом фактів, а ностальгією за уявним «золотим віком» гомогенності й порядку, спроєктованим на зовнішнього актора, реальний стан справ у якому спостерігачі свідомо або несвідомо ігнорують.
Політолог Ендрю Вілсон у своїх дослідженнях інформаційних операцій Кремля документує конкретні механізми, через які ця спокуса підтримується інституційно: фінансування консервативних медіа й аналітичних центрів, організація конференцій і візитів, вибудовування особистих зв’язків із політиками й релігійними лідерами, готовими стати трансляторами наративу без критичної перевірки джерел.
Що можна протиставити цьому інтелектуально? Передусім — послідовне повернення до критеріальної, а не декоративної дискусії про консерватизм: питання має ставитися не «хто голосніше говорить про традицію», а «чиї інститути дійсно демонструють органічність, стриманість влади, повагу до автономії громади й підпорядкованість трансцендентному моральному закону». По-друге, необхідна систематична, підкріплена фактами і живими свідченнями просвітницька робота серед західної аудиторії, яка розвінчує конкретні механізми пропаганди, — саме такого роду роботі й присвячений цей конкурс есе. По-третє, важливо запропонувати Заходу не менш переконливий, ніж кремлівський, але правдивий образ автентичної традиції на Сході Європи — образ України, яка платить найвищу можливу ціну за захист власної, справді плюралістичної й органічно вкоріненої громадянської й духовної традиції від імперської уніфікації.
Висновки
Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що застосування самих лише формальних критеріїв класичної консервативної традиції — органічності, поступовості, скромності влади, підпорядкованості держави трансцендентному моральному закону, автономії церкви й інститутів громадянського суспільства — демонструє глибоку і структурну невідповідність між офіційною риторикою путінського режиму і його реальною практикою. Історіографічний аналіз показує, що кремлівський «консерватизм» є пізнім тактичним конструктом, а не спадкоємцем безперервної традиції; аналіз державної практики виявляє культ сили й перманентну мобілізацію замість поступовості й стриманості; релігійний вимір демонструє інструменталізацію церкви заради леґітимації агресії, засуджену навіть значною частиною самої православної богословської спільноти; соціальні індикатори спростовують образ квітучого традиційного суспільства; і, нарешті, порівняльний аналіз показує, що саме Україна, з її традицією громадського самоврядування, конфесійного плюралізму й горизонтальної самоорганізації, є набагато переконливішим кандидатом на роль автентичного носія консервативно-християнської спадщини на Сході Європи.
Завдання, яке стоїть перед українськими й західними інтелектуалами, дослідниками і публічними діячами, — не просто спростувати кремлівську пропаганду в межах окремої полемічної статті, а системно, через академічні публікації, конференції, освітні програми й міжнародну співпрацю, повернути самому поняттю консерватизму його змістовну строгість, відібрану пропагандистською машиною. Лише тоді, коли слово знову означатиме те, що воно означало для Берка й Кірка, а не те, що зручно проголосити з кремлівської трибуни, західне суспільство отримає надійний інструмент для розпізнавання підробки — і водночас відкриє для себе справжнього союзника в особі України, яка вже понад десятиліття захищає зі зброєю в руках не абстрактну геополітичну конструкцію, а цілком конкретні, живі й вразливі підвалини європейської цивілізації.
Список використаних джерел
1. Applebaum A. Twilight of Democracy: The Seductive Lure of Authoritarianism. New York: Doubleday, 2020.
2. Burke E. Reflections on the Revolution in France. London: J. Dodsley, 1790.
3. Hovorun C. Political Orthodoxies: The Unorthodoxies of the Church Coerced. Minneapolis: Fortress Press, 2018.
4. Kirk R. The Conservative Mind: From Burke to Eliot. Chicago: Regnery, 1953.
5. Laruelle M. Ideology and Meaning-Making under the Putin Regime. Stanford: Stanford University Press.
6. Laruelle M. Conservatism as the Kremlin’s New Toolkit: An Ideology at the Lowest Cost // Russian Analytical Digest. 2013. No. 138.
7. Oakeshott M. Rationalism in Politics and Other Essays. London: Methuen, 1962.
8. Plokhy S. The Gates of Europe: A History of Ukraine. New York: Basic Books, 2015.
9. Plokhy S. The Russo-Ukrainian War: The Return of History. New York: W. W. Norton, 2023.
10. Scruton R. The Meaning of Conservatism. London: Palgrave Macmillan, 1980.
11. Snyder T. The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America. New York: Tim Duggan Books, 2018.
12. Stoeckl K. The Russian Orthodox Church and Human Rights. Abingdon: Routledge, 2016.
13. Umland A. Fascist Tendencies in Russian Higher Education: The Rise of Aleksandr Dugin and the Faculty of Sociology of Moscow State University // Демократизація. Огляди публікацій, статей.
14. «Declaration on the ‘Russian World’ (Russkii Mir) Teaching». Public Orthodoxy, 13 March 2022.
15. Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України. Київ: Портал, 2021.
16. Маринович М. Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису. Київ: Дух і Літера, 2003.
17. Медведєв С. Парк Крымского Периода / англ. видання: The Return of the Russian Leviathan. Cambridge: Polity Press, 2020.
18. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005.
Автор: Панасюк Марія
