Декілька років тому, українці дивилися шокуючі новини про Північну Корею чи Іран та відмежовано собі думали «добре, це зло нас не стосується». Всі ці знущання над людьми – десь далеко, на іншому краю Азії, в нас – свої проблеми.
Дехто вважав, що якщо ті народи так живуть – отже їм це підходить. Декотрі навіть засуджували США за втручання, критику та погрози військовою інтервенцією в Ірак, Іран чи КНДР. Коли в ході війни в Іраку у пресі з’являлися відомості про можливу американську військову кампанію проти Ірану – деякі українці, особливо ті, котрі були тодішніми жертвами засилля російського телебачення, рішуче критикували можливі спроби Вашингтона «втручатися у внутрішні справи диктаторських режимів. Наші співвітчизники щиро дивувалися: яке діло американцям до того Ірану чи північної Кореї? – Нехай там собі живуть як хочуть, нехай собі казяться! Але минули роки і вони доказилися так, що Україна відчула це на собі.
Іранські безпілотники прилетіли в наші міста, Білорусь надала свою територію та технічні ресурси для вбивства українців, а зазомбовані північнокорейські солдати, під загрозою концтаборів для їхніх родин, прийшли воювати проти української армії. Водночас північнокорейських цивільних рабів привезли до окупованого українського Маріуполя розбирати зруйновані росіянами заводи. Зло, яке здавалося тліло собі десь далеко від нас, прийшло у нашу хату. Якби українці тоді знали що буде, ми б не критикували, а благали б США завдати ударів по Ірану на початку 2000-х. Тоді іранські безпілотники точно не з’явилися б в українському небі в 2022. Світове зло, яке видавалося від нас так далеко і вважалося чужими проблемами, з’явилося на нашій землі і стало нашою проблемою.
Колись деякі українці вважали, що в Білорусі – «порядок» і добрі дороги, й навіть хотіли жити так само. Але природа диктатур корениться у війні – рано чи пізно, кожен диктатор кине свій народ на війну. Війна – це їхній козир для збереження влади. Під гаслами єдності нації перед ворогами, можна без огляду на видимість пристойності, закручувати гайки до скреготу і пасивна більшість вважатиме такі кроки необхідністю. Диктатура, якщо вона проіснувала достатньо довго, завжди передбачає війну. У випадку Білорусі – як не за власним бажанням, то під стиком союзників-диктаторів білорусів можуть невдовзі погнати в м’ясні штурми.
На наших очах на планеті формується нова «Вісь зла», яку можна назвати союзом чи коаліцією диктатур. Їх головною особливістю є поневолення власних народів диктаторськими режимами, задурманення населення пропагандою і використання людей як м’яса для зовнішньої агресії. Кожна країна з цієї Осі є «тюрмою народів» і кожен диктатор пригноблює навіть власну титульну націю.
В цьому, безумовно, є й значна частка провини «гарантів» світового порядку, котрі розповідали бідним країнам про «домашні завдання» з демократії та боротьби з корупцією, бомбили Югославію, Ірак та Лівію, і торгували з Росією та Китаєм, звідки й проросли паростки Третьої світової. Цивілізована світова спільнота «недогледіла», не усвідомила ризиків і вчасно не поставила на місце світових негідників, а зараз ховає голову в пісок, намагаючись не помічати, як їй кидають виклик.
В кожної диктатури є слабке місце – сплеск народного невдоволення, котрий може перерости в революцію й повалення диктатури. Але для звільнення зазомбованих рабів, до того, як вони прийдуть зі зброєю до нас, потрібна колосальна робота. До прикладу, білоруський диктатор Лукашенко цього тижня обурився спробами російських еліт позбавити Білорусь суверенітету і навіть натякнув на війну, якщо таке трапиться. Але з цим потенціалом всередині «Осі диктатур» треба працювати. І поки не помітно, щоб сили, які так багато говорять про права людини, зробили щось вагоме для звільнення більш ніж 1,7 млрд людей в Китаї, Росії, Білорусі, Ірані та Північній Кореї.
Так само, як до недавнього часу українці, мешканці західних країн не підозрюють, що вчасно незнищене та маргіналізоване зло завтра може прийти до них.
Автор: Валерій Майданюк
