Етнокультурні маркери світогляду: чому український та російський фольклор руйнують міф про “один народ”?

від Майданюк Валерій
11 переглядів

Авторка: Максимів Анжела, студентка 2 курс Факультету філології, Карпатського національного університету ім. Василя Стефаника; учасниця конкурсу студентських есе «Фальшивий консерватизм: чому путінська Росія не є тим, за кого себе видає» (організованого ГО «Консервативна Платформа» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні / Hanns Seidel Stiftung Ukraine).

Дух наш зоставсь незаглушений
в живому слові народньому…
Пам’ятки того слова і літературні
твори писателів дають нам єдину
основу до науки словесности
яко науки самопізнання народнього.
П. Куліш. Нарис історії
словесности русько-української

Протягом тривалого історичного розвитку у деяких країнах збереглися схожі ментальні критерії. Проте факт спільності аж ніяк не варто погоджувати щодо України та Росії. Вони мають кардинально різні історичні шляхи, що сформували протилежні політичні, культурні, релігійні погляди та ментальність. Географічне розташування підштовхує на думки, щоб стверджувати протилежне, адже Росія століттями нав’язувала міф про “один народ”. Проте релігійні та культурні цивілізаційні пласти демонструють глибоку прірву.
З моменту свого геополітичного формування Росія застосовувала стратегію культурної гібридизації, намагаючись привласнити, викривити або знищити українську ідентичність – інтелігенцію, самобутні традиції та релігійні основи. Століттями імперський, а згодом радянський режими вибудовували псевдоісторичні міфи для виправдання своєї експансії. Коли прямі заборони не давали абсолютного результату, Москва переходила до гібридних методів: інфільтрації агентури в українське середовище, тотальної русифікації, а також
масованої пропаганди через плакати, радіомовлення та пресу. Наживатися на чужих культурних і наукових досягненнях – це системний вектор російської політики, якого вони незмінно дотримуються і сьогодні.
Розв’язавши повномасштабну війну, московський режим вкотре спробував реалізувати свій історичний комплекс задумів – довести всьому світові, що України та українців нібито не існує. Проте агресор не здатний усвідомити головного: руйнуючи чуже, він остаточно стирає із майбутнього самого себе. Держава, чий цивілізаційний фундамент побудований виключно на запозиченнях, гібридизації та викривленні чужих здобутків, позбавлена власного змісту. Намагаючись знищити українську ідентичність, Росія лише оголила власну внутрішню порожнечу, довівши, що за фасадом імперських амбіцій немає нічого справжнього – лише вкрадене минуле та втрачене назавжди майбутнє.
Дослідники стверджують, що існує чотири фундаментальні критерії ментальності, за якими можна визначити схожість чи відмінність між народами: погляд на суспільне життя, сприйняття релігії, ставлення до природи та роль жінки у соціумі. Очевидно, що за жодним із цих маркерів Україна та Росія не мають спільних дотикових точок.
Розпочнімо з етногенезу життя племен, які заклали підвалини суспільного світогляду обох країн. Етнічну основу російського народу значною мірою склали фіно-угорські племена, тоді як українці мають суто слов’янське коріння. Предки росіян здебільшого вели кочовий спосіб життя у суворих лісових масивах та степах. Історія свідчить, що характерною рисою такої життєдіяльності була потреба “прийти і забрати чуже”, що ставало чи не єдиним способом виживання. Через це у кочових етносів не сформувалося сакральної прив’язаності до певної географічної місцевості, а отже – виник дефіцит цінності рідного дому та власної землі.
Натомість предки українців століттями були трипільцями-землеробами. Для українського світогляду земля, родинна оселя та праця на ній завжди залишалися найвищими цінностями. Працьовитість, прагнення до достатку й затишку, а також уміння жити в гармонії з природою і досі відлунюють у нашому національному коді.
Ці світоглядні розбіжності найяскравіше виражені в духовній площині – у піснях, казках, традиціях і суспільних заняттях. Унікальною системою, яка кодує та транслює нашу ідентичність крізь віки, є фольклор. Ба більше, український фольклор почав захоплювати європейських інтелектуалів ще з XVI століття, інтегруючись у тогочасний науковий та культурний простір Європи. Зокрема, чеський гуманіст словацького походження Ян Благослав у 1571 році помістив у своїй чеській граматиці текст унікальної української пісні “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?”. Невдовзі, у 1587 році, польський історик Станіслав Сарніцький у праці “Аннали’’ залишив першу згадку про українську думу – епічний твір про героїчну загибель братів-козаків. Особливим визнанням українська народна творчість користувалася й у пізніші епохи. Наситившись естетикою нашого фольклору, видатний німецький мислитель Йоганн Гердер сказав: “Україна стане колись новою Гелладою!”. І таких прикладів у європейській історіографії безліч. Вони беззаперечно доводять, що саме усна народна творчість є тим автентичним дзеркалом, яке наочно демонструє прадавність, глибину та ідентичність української культури, що докорінно відрізняє її від російської ментальної матриці.
Вся культурна обрядовість українського народу протягом року була прив’язаною до землі, єдності й вирощування рослин. Для українця-хлібороба природа завжди була живою, сакральною співрозмовницею, тоді як у російському кочовому світогляді вона часто поставала матеріалом збуту, яку потрібно підкорити або використати. Усю глибину цієї світоглядної прірви можна наочно розглянути на прикладі таких народних пісень:
Я бачив, як вітер березу зломив:/ А листя не в’яло і світле було,/ Коріння порушив, гілля покришив/ Аж поки за гору вже сонце зайшло. [12, c.153] Відчуваємо, що ліричному герою абсолютно не байдужа доля берези. Він навіть пробує себе переконати та заспокоїти “а листя не в’яло і світле було”.
Також репрезентативним є вжите звертання “березка”, яке доводить чуттєвість до живого предмета. Проаналізувавши фольклор Росії можна із впевненістю сказати, що у них не є частотними такого роду звертання, а якщо і є, то із насміханням та викривленням. Наприклад:
Ка пайду я, погуляю – / Белую березу заломаю!/ Ах, люли, люли, заломаю. [12, c.171] Із цього уривку бачимо, що ліричний герой не береже природу, а навпаки нищить. І йому абсолютно байдуже на її подальшу долю.
Календарний рік розпочинався із зимового циклу. Співали колядки – пісні, де прославляється народження Христа, господар та його домівка, бажали доброго врожаю та добробуту в хаті. Натомість в російських колядках головними мотивами є вимагання дарунків за те, що вони прийшли і заколядували; зневажливе ставлення до господарів хати. В Україні колядники жартівливо та з повагою просять почастувати їх. Наприклад:
Зичимо вам, пане господарю, з цими святами здоров’я і щастя. Дай Боже святкувати в радості і в добрім здоров’ю, а на другий рік ще кращих діждати! [11, c.30]
У росіян різниця дуже відчутна, адже їхня вимога нагороди за коляду не те, що суворіша, а навіть моментами жорстока:
Дайте боханку, а не то розобью горшок/ Киньте пирогом, а не то толкну рогом. [11, c.31]
Навіть з поняттям гумору у нас кардинальна розбіжність. Якщо в росіян він жорстокий та немає абсолютно ніяких меж, то в українців – делікатний, дотепний та стриманий.
Також в Україні співають щедрівки – унікальний жанр, якого не має в жодного іншого народу. Відомо, що всі давні обряди межували з ірреальним світом. Наші предки вірили, що душі померлих приходили до живих на Святий вечір, аби з ними відсвяткувати. Їм за традицією ставлять на підвіконня кусочок паски і стаканчик із тим, що п’ють у хаті. У росіян немає Святого вечора, у них є “Сочельник”, де зазвичай після посту вся забава переходить у шумне святкування. Про єднання поколінь в піснях також немає згадок.
Весняний цикл розпочинається з Великодня, а гаївки та веснянки перетворюють природу на одухотворений простір, де людина перебуває в гармонійному діалозі із всесвітом. Натомість у російській обрядовості домінує виключно утилітарно-прагматичний підхід. Російські весняні пісні зведені до суто лінійного опису механічного проростання врожаю, де земля сприймається не як сакральна мати, а як ресурс для фізичного виживання. Завершення річного кола обжинками та збором урожаю в обох культурах лише підкреслює цей контраст: якщо українці консервують традицію подяки, ритуального очищення та праці, то російський фольклор фіксує циклічну тривогу і підкорення суворим природним обставинам. Цей аспект доводить, що український фольклорний консерватизм плекає духовну культуру хлібороба, тоді як російський – залишається в межах примітивного побутового виживання.
Окрім аграрних мотивів, наскрізною темою українського фольклору є любовна лірика, що яскраво простежується впродовж усього обрядового кола. На цю тематику в українців існує багата когорта автентичних пісень та звичаїв. Наприклад, під час зимового циклу свят парубки активно залицялися до дівчат у межах обряду “Славеньє”. Хлопці приходили на подвір’я та спочатку співали величальні колядки батькам, виказуючи глибоку повагу до старшого покоління та родинної ієрархії, і лише потім, зайшовши до хати, зверталися до обраниці. Якщо в оселі виховувалися дві чи більше доньок, традиція вимагає першою віншувати старшу дівчину, незалежно від того, до кого саме прийшли гості. У цих пісенних текстах завжди прочитується колосальна шана до жіноцтва: дівчину порівнюють із зорею чи сонцем, підкреслюючи її гідність, красу та високий статус у громаді.
Жінка у російському соціумі історично не відчуває шанобливого ставлення до себе. Вона системно опиняється в ролі звинуваченої та прирівнюється до безправного статусу “домогосподарки”, чия доля – повна покора чоловікові. Ця ментальна риса чітко віддзеркалена в російській усній народній творчості. На
противагу українським пісням, у російському фольклорі поширені сюжети, де парубок агресивно звинувачує дівчину в нерозділеному коханні, перекладаючи на неї відповідальність за власні невдачі та страждання. Яскравим прикладом цього є такі фольклорні рядки:
Полюбил я ее, /Полюбил горячо, /А она на любовь/Смотрит так холодно./ Захотелось, знать, ей /Моей жизни конец /И с постылым, на зло / Мне, пошла под венец. [12, c.163]
Ще одним наскрізним прикладом у традиціях є обряд весілля. Українське весілля починається з пісні “Благослови, Божа Мати, весілля починати”. Як починається російське весілля – “Уж я первый поклон отобью за царя-батюшку, второй отобью за царевну-матушку и третий за царевих милых детушек”. Ці приклади яскраво ілюструють відмінність у релігійних поглядах на життя. Якщо для українців церква, християнські таїнства та сама людська гідність є сакральними, то в російській ментальності сакралізується виключно постать царя та його родини. У російському обряді першопричина, заради якої збирається громада – союз двох людей, – часто відсувається на задній план перед культом верховної влади чи колективного догмату. Натомість в українській весільній традиції наречений і наречена офіційно титулуються “князем і княгинею”. Протягом усього свята саме вони перебувають у центрі загальної уваги, що вкотре підкреслює глибоку повагу української культури до окремої особистості, її прав та індивідуальності.
Окрім фольклору навіть у розмові Росія виявляє зневагу до жінки. У нас є фраза “одружитися з нею”, прийменник “з” вказує на союз двох рівних людей. У росіян кажуть “женится на ней” – “на” як дія над кимось, вищого над нижчою. Основна різниця в тому, що в росіян ставлення до своєї пари є прагматичним, а в українців воно є етико-естетичним. Згадаймо лише приказки “бьет, значит любит” або “муж и жена – адна сатана” – у цих фразах вмістився весь їхній погляд на поведінку в сім’ї й жінку.
Важливим фактором у цьому контексті є формування національної свідомості з раннього віку, адже ментальність закладається в людині від народження. Першим інструментом, що виховує дитину та транслює їй базові цінності, є казка. Поведінкові моделі казкових персонажів у наших народів кардинально різняться. В українському наративі переважає активна особистість – герой, який задля досягнення мети мусить наполегливо працювати, виявляти кмітливість, мужність та доброту.
Характерною особливістю української казки є те, що людина перемагає навіть демонічних чи сильніших за себе істот власним розумом, працею та бажанням. Натомість у російських казках головний герой, як-от Іванушка-дурачок, зазвичай лежить на печі, байдикує і пасивно чекає на диво чи сторонню допомогу. Такі казки століттями моделювали поведінку поколінь, формуючи світогляд цілої нації. За відсутності культу індивідуальної активної дії у російському суспільстві закріпилася звичка пасивно очікувати, що всі блага їм має забезпечити хтось ззовні: держава чи цар.
Не менш вагомим етнокультурним маркером є жанр колискових пісень. У російській традиції дитину змалечку виховують у парадигмі покори та слухняності. Базовими образами там часто виступають звірі чи загрози, якими малечу просто залякують, якщо вона не виконуватиме свого першого обов’язку – спати. На відміну від росіян, в українських колискових панують мотиви безумовної любові, тепла, космічного спокою та глибокого материнського захисту. Колискові презентують турботу про дитину та повагу до родинного вогнища. Найчастішими персонажами українських текстів є лагідні міфічні істоти – Сон і Дрімота. Вони антропоморфні: як і люди, розмовляють, ходять, дбають про маля, а звертання до них мають ознаки давніх захисних замовлянь. Навіть образ Бабая в українському контексті первісно не такий страшний. Важливе місце посідає образ кота – символу домашнього затишку й безпеки, який спить більшу частину доби й транслює малечі спокій. Подекуди згадуються й птахи, голуби чи зозулі, які приносять дитині щасливу долю.
Глибоку ментальну відмінність унаочнює навіть семантико-текстуальний аналіз колискових пісень. Мовний код української колискової вибудований на конотаціях ніжності, безпеки та плекання життя, де ключовим є дієслово “колисати” – дія, що заколисує, оберігає та гармонізує простір навколо немовляти. Натомість у російському фольклорному дискурсі аналогічний за функцією ритуал нерідко маркується агресивним дієсловом “валят”, “без убаюкивания”, “без укладивания’’. Така стильова й мовна конструкція відтворює приховану тривожність і напруженість. Замість створення безпечного мікрокосмосу, російська колискова транслює пасивне підкорення силі та пригнічення особистості з перших днів життя, що викликає стійкий психоемоційний дисонанс у сприйнятті сучасного читача.
Отже, детальний аналіз широкого пласту фольклорних джерел – від обрядових пісень до казок та колискових – дав змогу абсолютно впевнено стверджувати: між Україною та Росією немає жодних спільних точок дотику. Пропагандистський міф про “один народ” є лише імперською фантазією московитів, адже базові світоглядні імперативи наших суспільств кардинально різняться. Протягом століть Росія з екзистенційною ворожістю намагалася знищити українську ідентичність, підсвідомо відчуваючи інтелектуальну та духовну вищість нашої нації. Вони запроваджували мовні заборони, розстрілювали митців, нищили храми, вивозили людей до Сибіру та катували в тюрмах за святкування Великодня, за коляду на вулицях Львова, за збережене слово та українську пісню.
Ця ментальна прірва найкраще зафіксована саме у народній творчості. Бо саме народ творив історію на якій виросли високі інтелектуальні твори. Аналіз довів, що в російських піснях домінують постійні звинувачення, докори, рабська туга, покірне примирення з долею та деструктивне прагнення втекти від життєвих проблем, а українська пісенність – жива, жвава, глибоко душевна. Вона спонукає жити, творити й боротися за свою свободу. Найкраще про цей феномен колись висловився Микола Гоголь, чия творчість виросла з українського коріння: “…найкращі пісні й голоси чули лише одні українські степи”. І це беззаперечна
правда. Ми могли б досягти ще більших висот, якби не столітнє межування з кривавими вчинками самопроголошеного “братнього народу”.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Руснак І. Є. Український фольклор : навч. посіб. Київ: Академія, 2010. 304 с.
2. Витоки. Літньо-осінній цикл : путівник українськими звичаями. Київ : Zagoriy Foundation, 2025. 186 с.
3. Лановик М. Б., Лановик З. Б. Українська усна народна творчість : підручник. 3-тє вид. Київ : Знання-Прес, 2005. 591 с.
4. Найден О. С. Міф. Фольклор. Форма. Образ : Київ : Центр учбової літератури, 2019. 317 с.
5. Пилипчук С. М. Казкознавство Івана Франка // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. пр. Київ, 2012. Вип. 37. С. 110–122.
6. Гунчик І. Український магічно-сакральний фольклор: структура тексту та особливості функціонування : монографія. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 232 с.
7. Ольга Вдовиченко. Українські казки (Favole ucraine): URL:https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/23077/file.pdf⁠ (дата звернення: 06.06.2026)
8. Храплива-Щур Л. Українські народні звичаї в теперішньому побуті. Торонто : Виховна комісія Світової федерації українських жіночих організацій, 1982. 52 с.
9. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. Прага : Легіографія, 1928. 354 с.
10.Андрійчук Л. Славеньє. Різдвяно-новорічний фольклор села Саджавки. Івано-Франківськ : НАІР, 2025. 107 с.
11.Вояковський М. Український колядник. Мюнхен, 1945. 30 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/22509/file.pdf⁠ (дата звернення: 06.07.2026).
12.Новаш М. Маруся : збірник українських пісень з додатком російських. Нью-Йорк : Bell Book & Calendar Co, 1929. 224 с. 13.Автор невідомий. Українські народні пісні. Вінніпег : Видання Ради Української школи при фінансовій допомозі Української Канадської Фундації ім. Т. Шевченка, 1977. 32 с.

Підписка на розсилку

Найважливіша аналітика Консервативної Платформи раз на тиждень на вашу пошту. Без спаму, відписатися можна будь-коли.

Читайте також