Сьогодні демократія небезпідставно вважається безальтернативною формою державного устрою для цивілізованого світу. Однак сто років тому чимало українських інтелектуалів дивилися на неї інакше. Архітектори українського консерватизму, такі як В’ячеслав Липинський, відкрито вказували на слабкість і небезпеки демократії для молодої української держави в часи кризи.

На перший погляд це може здатися дивним або навіть парадоксальним. Чому українські патріоти, які прагнули незалежності, не підтримували модель «влади народу»? Відповідь лежить у драматичному історичному досвіді України початку ХХ століття.

Поразка, яка змінила політичне мислення

Головним потрясінням для українських консерваторів стала поразка Національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Саме демократичні сили  соціалістичного спрямування Центральної Ради та УНР очолювали тодішній український державний проєкт. Але результатом стали хаос, політичні чвари, соціальні конфлікти і зрештою – втрата незалежності. Для багатьох українських мислителів це стало доказом того, що демократична модель в умовах молодої та слабкої держави не працює. Вони бачили, як партійні суперечки та популізм руйнують країну в момент смертельної загрози з боку Росії.

Особливо гостро це сприймав історик та політолог В’ячеслав Липинський. Він був переконаний, що українська демократія не змогла організувати націю і забезпечити стабільну державну владу. На його думку, демократичні механізми часто відкривали шлях не найкращим людям, а демагогам і політичним авантюристам.

Липинський вважав, що політика у демократичному середовищі нерідко перетворюється на боротьбу за популярність, де перемагає не компетентність, а вміння маніпулювати масами. У цьому він бачив одну з причин української катастрофи початку ХХ століття.

Демократія тоді і демократія сьогодні – не одне й те саме

Важливо розуміти, що українські консерватори критикували не ту демократію, яку ми уявляємо сьогодні. На початку ХХ століття український демократичний рух був тісно пов’язаний із соціалістичними ідеями, класовою боротьбою та революційною риторикою.

Визначний український консерватор В’ячеслав Липинський вважав, що замість об’єднання суспільства демократичні сили лише поглиблювали розкол між різними соціальними групами. Особливе обурення викликала позиція частини соціал-демократів, які навіть у час більшовицької агресії виступали проти створення сильної української армії. Глава Генерального Секретаріату Володимир Винниченко прямо закликав до того, щоб знищити будь-які армії як інструменти гноблення народних мас. Для Липинського це виглядало небезпечним експериментом.

У такій ситуації консерватори починали шукати іншу модель державності. Їм здавалося, що Україні потрібна насамперед сильна держава як форма існування нації та здатність до самооборони.

Гетьманат як символ порядку

Не випадково багато українських консерваторів симпатизували Гетьманату Павла Скоропадського. Для них це був приклад стабільної державної системи, яка, хоча й існувала недовго, демонструвала порядок, ефективний адміністративний апарат і спробу створити дієву державу.

Натомість падіння Гетьманату та повернення до республіканської моделі асоціювалися у них із новим витком хаосу. Липинський вважав, що прихід демократичних партій призвів до економічної руїни, посилення внутрішніх конфліктів і втрати державності.

На його переконання, українська нація ще не пройшла етап державного становлення, необхідний для повноцінної демократії. Липинський, як історик, був переконаним у етапності форми правління в процесі націєтворення. У своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів» В. Липинський, аналізує становлення української державності: «Україна не може народитись зразу перезрілою: вона не може увійти в стадію старечої національно-демократичної міської республіканської культури, не перейшовши через стадію культури молодечої, лицарсько-хліборобської, монархічної, і не витворивши в цій стадії таких консервативних національних основ, на дегенерації і доїданню яких побудовані всі сучасні демократії». На переконання вченого, демократична стадія розвитку на той час для України ще не наступила і до неї слід було розвинутися шляхом зміцнення держави, а тоді вже сприймати демократію.  Спочатку слід було створити міцні державні інститути, а вже потім переходити до ширших демократичних механізмів.

Європа теж втрачала віру в демократію

Подібні погляди українських консерваторів не виникли у вакуумі. Міжвоєнна Європа переживала масштабну кризу ліберальної демократії. Демократія була недосконалою в Західній Європі та США. А підкуп виборців у 1920-ті роки був мало не легальною справою – законодавчі механізми ще не розвинулися до того рівня, щоб забороняти Рокфеллерам чи Ротшильдам публічно роздавати виборцям гроші і подарунки.

Після Першої світової війни та Великої депресії дедалі більше країн схилялися до авторитаризму. Італія, Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Югославія – майже вся Центрально-Східна Європа відходила від демократичних моделей. Гасла «сильної руки», порядку та дисципліни ставали дедалі популярнішими. Українська еміграція жила саме в цьому політичному середовищі. Не дивно, що українські мислителі також піддавалися впливу загальноєвропейських тенденцій. Демократія в очах багатьох тоді виглядала слабкою та нездатною захистити державу від криз, революцій і зовнішніх ворогів.

Історик Степан Томашівський також критично оцінював демократію, насамперед через її схильність до популізму та впливу фінансових еліт. Він вважав, що демократичні інститути часто стають заручниками партійних інтересів, маніпуляцій преси та настроїв натовпу. Його головним критерієм була не ідеологія, а ефективність.

Якщо демократія здатна забезпечити незалежність і силу держави – вона має право на існування. Якщо ж ні – країна приречена.

Проте Томашівський не був сліпим противником демократії. Він визнавав її гуманістичну цінність і наголошував, що громадяни мають право контролювати владу та оцінювати своїх керівників.

Патріотизм, а не ненависть до свободи

Сьогодні погляди українських консерваторів можуть здаватися радикальними. Однак важливо оцінювати їх у контексті епохи. Вони формувалися після поразки визвольних змагань, на тлі більшовицького терору, Голодомору, репресій та політичного краху європейських демократій. Для  українських консерваторів головним питанням була не абстрактна політична теорія, а виживання української нації. Вони шукали модель держави, яка могла б гарантувати безпеку, порядок і незалежність.

Критика демократії в українському консервативному середовищі часто народжувалася саме з розчарування у слабкості політичної системи, яка не змогла захистити  народ від катастрофи.

Але навіть століття по тому,  питання про баланс між свободою, ефективністю держави та загрозою популізму, залишається відкритим навіть у сучасних демократіях. Особливо – питання виживання та ефективності демократії в часи війни та тривалої воєнної загрози, з якими зараз стикається Україна, Європа та країни Заходу. І для багатьох демократичних держав це питання ще до кінця не вирішене, а шляхи ефективного виходу з безпекової кризи демократичним шляхом – не очевидні. Ми не можемо сказати точно, що європейська демократія залишиться такою ж самою, якщо Росія нападе на країни ЄС. І сучасні суспільства цілком можуть прийти до тих самих висновків, про які стверджували українські консерватори – фахові історики та політологи, котрі виходили зі знання історичних тенденцій, а не з бажання здобути симпатії публіки.