12 червня рф відзначає доволі неоднозначне за змістом навіть для самих росіян свято – день незалежності досії. Здавалося б, від кого імперська росія, яка століттями поневолювала сусідні народи, здобула незалежність?

І від кого вона була залежна до 12 червня 1990 року? За концепцією національного свята, саме від сусідніх народів, яких колись силою включила до складу СРСР.

Російський «День незалежності»

12 червня 1990 року на першому з’їзді народних депутатів РРФСР було ухвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР від інших республік СРСР. До того часу про свій державний суверенітет оголосили лише Литва, Латвія та Естонія. Україна ж, яка спостерігала за виходом росії із Союзу, оголосила про свій насамперед економічний суверенітет лише 16 липня, тобто на місяць пізніше, ніж росія. Решта республік – Узбекистан, Казахстан, Киргизстан та інші – оформили свій суверенітет наприкінці 1990-го року, коли остаточно стало зрозуміло, що Союз розвалюється. Тобто росія однією з перших покинула радянський титанік, який тонув.

Цьому передувала низка кризових явищ, під пресом яких радянська економіка тріщала по швах і стрімко падала, що призводило до різкого падіння рівня життя та збідніння населення. Адміністративно-командна система управління економікою перестала ефективно працювати. На початку 1989 року країною прокотилися хвиля мітингів і низка шахтарських страйків з вимогами економічного характеру.

В останній рік свого існування СРСР вступив зі зруйнованою економікою, нездатною забезпечувати мінімально необхідні потреби суспільства. Обсяг валового національного продукту 1990 року скоротився на 4%, а 1991-го – на 13%. Уряд не міг вирішити більшості поточних проблем. Ріс дефіцит споживчих товарів. У багатьох районах країни вводили картки і продовольчі талони. Союзні республіки скоротили свої відрахування до загальнодержавного бюджету, податкова система, по суті, перестала працювати, центр залишився без доходів і впливати на економічну ситуацію вже не міг.

Союзний центр усе більше ставав гальмом на шляху порятунку країни. У цих умовах республіки змушені були взяти на себе функції життєзабезпечення. Економічна влада закономірно і неухильно перетікала в регіони. Зростало невдоволення населення через перебої з продовольством і дефіцит найнеобхідніших товарів (холодильники, телевізори, туалетний папір тощо).

Імперія кинула «баласт»

Зі своєю політичною й економічною потужністю росія була тією республікою, яку командно-бюрократична система виснажила найбільше. До цього часу виявилася нездатність центру вивести країну з кризи. Керівництво «Немитої» прагнуло в найкоротші терміни перейти до ринку. Урядову програму «500 днів» було розраховано на максимальне прискорення ринкових процесів. Піднявши ціни в десятки разів на промислові товари, на нафту і пальне, росія фактично кинула в економічну прірву союзні республіки, які надалі жили за радянською економічною моделлю з фіксованими державними цінами.

Так, ціна на російське пальне для України виросла до 100 разів, що завдало ще драматичнішого удару по й без того обваленій інфляцією та спадом виробництва українській економіці. Виявилося, що в переламний кризовий час одна частина імперії, а саме центральна, самовільно вирішила жити за окремими правилами й економічними принципами, ніж решта частин держави. В цих умовах до ринку були змушені перейти й республіки, що загострило протистояння центру і республік, а «війна законів» переросла в нову стадію.

У такій ситуації місцеві республіканські еліти, просуваючи власні декларації незалежності, посилалися на російський приклад: «Ось Москва декларацію про державний суверенітет ухвалила, усунулася від наших економічних проблем, треба і нам отримувати суверенітет».

Нового витка набуло й суперництво союзного та російського лідерів – Горбачова і Єльцина. Війна за розмежування повноваження Єльцина (Росії) та Горбачова (СРСР) стала додатковим приводом суверенізації РРФСР та фактичного розвалу Союзу.

Повсюдно зупинялися заводи та фабрики, мільйони людей залишалися без зарплат і без роботи, промислові й насамперед продовольчі товари стали дефіцитними, полиці магазинів спорожніли. Кожна республіка опинилася в ситуації, коли не лише не мала змоги постачати товари й продовольство в інші «братні» республіки, а й не могла забезпечити навіть свої потреби. Серед населення республік почала вкорінюватися думка, що якщо в кожній республіці залишати те, що вона виробляє, то ситуацію можна владнати. Вірили в це і в росії.

Серед тогочасних голодних росіян, яким уже було не до імперії, панувала впевненість, що якщо «перестати годувати республіки», то рівень життя в росії налагодиться. Кількість прихильників так званої «ковбасної суверенізації» згідно з якою, скинувши республіки, росія заживе добре, постійно зростала. Росія не хотіла утримувати за свій кошт такі економічні тягарі, як Казахстан чи Туркменістан, наповнювати продовольством середньоазіатські магазини та дотувати їхні господарства дешевим російським пальним, якого не вистачало й російській промисловості. Імперія почала надто дорого обходитися центру, тож в умовах затягування пасків Москва вирішила кинути «баласт» напризволяще.

Навіть українська комуністична номенклатура, спостерігаючи за кризовими явищами російської політики та побоюючись радикального Єльцина, який на танку підписував указ про незаконність дій ДКНС, вирішила за краще, задля збереження становища, відокремитися від російської нестабільності у власній державі. 24 серпня 1991 року більшість депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР проголосувала за незалежність, нарешті піддавшись тиску національно-демократичних сил.

Нині ж росія, яка 1990 року однією з перших заявляла, що більше не буде годувати «утриманців» – союзні республіки і поспішила задекларувати свій суверенітет, звинувачує в розвалі СРСР якісь міфічні впливи західних спецслужб і шукає привід для реваншистських закидів. путін навіть назвав розвал СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, і водночас росія, яка першою його розвалювала, 12 червня святкує свій «День незалежності» від цього ж Союзу.

В інформаційному просторі рф день росії, як його нині прийнято називати, є одночасно і сумним (втрачена імперія), і веселим святом, що, зрештою, не дивно для шизофренічної російської пропаганди. Святкуючи так званий «день незалежності» «Немитої», росіянам варто як то кажуть або хрестик зняти, або труси вдягнути, адже одночасно прагнути відновити мертву радянську імперію і водночас святкувати втечу росії з радянського «Титаніка» схоже на відкриту форму шизофренії.

Автор: Валерій Майданюк

Британський прем’єр Борис Джонсон, який нещодавно знову втримався в політичному родеу, належить до найбільш популярних політиків не лише в Британії, але й в Україні, а його роль в обороні України від російської агресії стала одним з ключових факторів ефективності українського спротиву.

Отож хто він, звідки, і як збудував успішну політичну кар’єру ставши одним з найбільш впізнаваних політиків у світі?

«Другий Черчиль»

Борис Джонсон належить до найяскравіших та найбільш епатажних сучасних політиків світового масштабу. Ним можна захоплюватися, його можна не сприймати, можна кепкувати з його зачіски чи стилю одягу, але його неможливо ігнорувати чи забути. А це – найважливіша риса політика в демократичній країні.

Його називають «другим Черчилем», а та рішучість, з якою він захищає свободу та демократію у світі лише підкреслює справедливість такого почесного епітета.

Борис Джонсон народився в США, в Нью-Йорку, й при народженні отримав одразу два громадянства – британське та американське. Родина теперішнього прем’єра належала до британської політичної еліти: батько був депутатом Європейського парламенту, а пізніше працював в Європейській комісії та Світовому банку.

Родовід Джонсона також не позбавлений британського аристократизму. Прабабуся Бориса – фрейліна Марі-Луїза де Пфеффель – походила з роду короля Великобританії Георга II.

А от дід по батьковій лінії належав до османського дворянства: Алі Кемаль Бей, був візирем останньої Османської імперії. Інший дід по материнській, сер Джеймс Фосетт був членом Європейської комісії з прав людини протягом 22 років.

Бешкетник-інтелектуал

Молодий Борис здобув блискучу елітарну освіту: навчався в Європейській школі Брюсселя, в Ітон-коледжі та в Оксфордському університеті, де вивчав класичну літературу. Вже в університеті проявляв лідерські якості – був президентом студентської спілки.

В університеті друзі дали йому прізвисько «Єті», можливо, через зачіску. Під час навчання в Оксфорді Борис був членом неформального об’єднання «Булінгдонський клуб», члени якого були вихідцями з аристократичних сімей і вели розгульне життя: бешкетували в дорогих ресторанах, а потім розплачувалися за завдану шкоду готівкою на місці.

Однак окрім юнацького авантюризму Борис відзначався й неабиякою ерудицією. Якось, вже будучи політиком,  на пресконференції у Брюсселі він поставив запитання латиною. А журналісти у літаку помітили, що він читає книжку давньогрецькою.

Акула пера

Першу роботу Борис Джонсон почав на ниві журналістики, хоча й інколи грішив зайвим фантазерством, за що навіть був звільнений. Причиною стала цитата, яку юний Борис приписав своєму дідові. Працював у часописі The Times, а потім в The Daily Telegraph, де отримав посаду брюссельського кореспондента. Статті та дописи Джонсона були сенсаційними, дотепними й  нерідко викликали суперечки.

Саме в сфері журналістики Джонсон став відомим як критик «абсурдності бюрократії Євросоюзу». Його матеріали з гострими заголовками: «Равлики – це риба, вважають у Євросоюзі», «Брюссель наймає нюхачів, щоб європейський гній пах однаково» здобували величезну популярність і захоплення. Їх любили читати консерватори, а редактори провідних видань закликали своїх журналістів писати як Джонсон.

Борис Джонсона також став автором трьох книг: «Колонка Джонсона», «Позичте мені ваші вуха» і «В мене є для вас погляди». А також опублікував  2004 року роман: «Сімдесят дві діви» та «Нова британська революція», написану вже після обрання мером Лондона. В якості продюсера Джонсон долучився до серії документальних фільмів «Мрія про Рим», в якому порівнюється Римська імперія та сучасний Європейський Союз.

Контроль, квоти та численні обмеження брюссельської бюрократії дійсно стали дошкульними для багатьох європейських підприємців. Окремою проблемою стала міграційна політика ЄС. Згідно задекларованого рішення Єврокомісії, країни-учасниці, зобов’язані прийняти на своїй території певну квоту мігрантів з Азії та Африки, у відповідності до рамок спільної міграційної концепції та рівномірного розподілу біженців у ЄС. Країни які відмовляться приймати біженців, могли зіткнутися зі штрафами, сума яких сягала 250 тис. євро за кожного біженця. Міграційна політика Брюсселя, ґрунтована на принципах мультикультуралізму і раніше викликала чимало заперечень збоку Лондона, однак національний суверенітет Британії, зрештою, почав переважати вплив брюссельської євробюрократії. Джонсону випало стати тим прем’єром, за правління якого Британія покинула ЄС,

Політична кар’єра

Популярність дозволила успішному журналісту Джонсону спробувати себе в політичній кар’єрі. Ще у 1997 році Джонсон став кандидатом на парламентських виборах, проте зазнав поразки. Про цю виборчу кампанію Джонсон пізніше написав книгу. Однак вже у 2001-му Джонсон став депутатом британського парламенту, а також заступником голови Консервативної партії.

Головним політичним успіхом стала перемога Джонсона на виборах мера Лондона 2008 року. Ключовим суперником Бориса був «червоний Кен» –  колишній мер-лейборист Кен Лівінґстон, якого Джонсон переміг і залишався мером Лондона до 2016 року.

В часи своєї каденції Борис провів надзвичайно успішну Олімпіаду в Лондоні 2012-го, та купив для  столиці партію велосипедів, відомих як «Boris bikes». Фото Бориса Джонсона на одному з таких велосипедів стали вірусними, адже лондонський мер і влітку, і взимку їздив містом на двох колесах.

У 2016 році Джонсон стає міністром закордонних справ Британії. Його найвідомішою справою стало масове вигнання з країни російських шпигунів, які прикривалися дипломатичним статусом. Це була відповідь Бориса на спробу Кремля отруїти Сергія Скрипаля у місті Солсбері.

 А у 2019 року Борис Джонсон отримує посаду прем’єра Великої Британії. Борис прийшов на посаду у складний час Брекзіту.  Колишня прем’єрка Тереза Мей визнала провал у затвердженні плану виходу Британії з Євросоюзу і заявила про свою відставку.

Джонсон успішно завершив справу виходу країни з ЄС і взяв курс на повернення Британії до числа світових держав. 2019 року під його лідерством Консервативна партія набрала 43,6 % голосів на парламентських виборах — найкращий результат для будь-якої партії за останні сорок років.

Друг України

Борис Джонсон став одним з найбільш послідовних союзників та симпатиків України та зробив дуже багато для посилення української оборони. До слова, якщо інші країни спочатку постачали Україні переважно старішу техніку та озброєння, то британські NLAW є одними з найновіших систем, створені у 2009 році. До порівняння американські «Стінгери» почали виготовлятися у 1967 році.

Джонсон неодноразово особисто приїжджав до України, і часто такі візити сприймалися як психологічна підтримка і навіть «кризовий менеджмент». А його візит до Києва під час війни став одним з найсміливіших вчинків серед представників західного політикуму.

Коли в лютому розпочалася активна фаза російського вторгнення, над будівлею уряду на Даунінг-стріт поруч із британським прапором підняли український, а Джонсон заявив: «Сполучене Королівство працюватиме стільки, скільки буде потрібно, щоб забезпечити відновлення суверенітету та незалежності України».

Серед найвідоміших висловлювань Джонсона щодо російсько-української війни, зокрема: «Я зроблю все, що в моїх силах, аби заморити голодом військову машину Путіна».

 «Путін повинен зазнати поразки, і його поразка у цьому акті агресії повинна бути видима. Нашими суддями будуть не майбутні історики, а народ України».

А 27 квітня Борис Джонсон заявив, що якщо Росія використає проти України зброю масового ураження, Британія може завдати ядерного удару у відповідь. Цілком очевидно, що в Західній Європі навряд чи знайдеться державний діяч з більш тверезим та професійним поглядом на сутність росії та форми стримування авторитарних режимів.

Окрім гарних слів, на які не спромоглися лідери інших європейських держав, зокрема Франції та ФРН, глава уряду її величності  поставив значні об’єми військової допомоги, останній пакет якої становив 1,6 млрд. доларів. Серед британських озброєнь і протикорабельні ракети, і ракетні системи залпового вогню, і чимало найбільш нагальних фронтових потреб Українських Збройних Сил.

А 27 травня Борис Джонсон запропонував Зеленському серйозний геополітичний проєкт – створити альтернативний ЄС альянс у складі Британії, України, Естонії, Польщі, Латвії та Литви і, можливо, Туреччини. Новий союз мав би стати надійним захистом від подальших російських агресій і повинен відбити в росії бажання воювати в Європі.

Путч і перемога

Нещодавно Борису Джонсону довелося вчергове захищати прем’єрську посаду, адже політичні конкуренти здійснили спробу його відставки. Приводом обрали начебто вечірку з друзями під час пандемії Covid-19. Заручившись підтримкою невдоволених однопартійців, критики Джонсона поставили на голосування вотум недовіри прем’єр-міністру.

 Не виключено, що у цих атаках на Джонсона була задіяна й агентура Кремля, якому надзвичайно невигідний європейський лідер, який не лише не дзвонить до путіна і не шукає капітуляції перед російським агресором, надає зброю Україні і активно бореться проти російського впливу.

Однак британські еліти виявилися мудрими та далекоглядними, щоб під час війни в Європі змінювати єдиного рішучого прем’єра у Західній Європі під абсурдним приводом – випив з друзями пива після роботи.

То ж друг України Борис Джонсон отримав вотум довіри у парламенті і зберіг прем’єрське крісло. За нього проголосували 58,8% членів Консервативної партії або 211 депутатів. Джонсон втримався і Україна зберегла тісні партнерські взаємини з одним з найбільш дієвих союзників у найскладніший період своєї історії незалежності.

Борис Джонсон сьогодні залишається одним зі стовпів не лише консервативних та християнських цінностей у Європі, але й одним з ключових гарантів безпеки та підтримки української обороноздатності та суверенітету.

Автор: Валерій Майданюк.

Війна, в якій росія планувала захопити Київ за три дні, а на решті території України придушити збройний опір максимум за два тижні, вже перевалила сотий день. 100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

Показово, що російська цензура заборонила медіа навіть згадувати про якісь підсумки 100 днів «СВО» (специальнай ваєннай аперациі», адже хвалитися особливо нічим, а кількість наявних окупованих території виглядає мізерною з точки зору їхньої власної пропаганди.

Перші сто днів війни показали, що українська армія здатна успішно оборонятися та навіть наступати попри суттєву перевагу противника в озброєнні.

Якщо в перші дні війни не було впевненості у тому, як довго втримається столиця, то станом на початок червня, Збройні сили України змусили російські війська відступити з усієї української Півночі, трохи відкинули їх на Харківщині, подекуди тіснять росіян на Херсонщині та тримають оборону на Донбасі.

Світ спочатку не вірив в український успіх тому до війни не поспішали ділитися з Україною військовою технікою. Мовляв: для чого давати зброю країні, яка завтра капітулює і все опиниться в руках росіян?

А ті, хто давали, постачали лише легку партизанську зброю – «джавеліни» та «NLAW», оскільки вважали найбільш оптимістичним сценарієм лише партизанський рух в Україні.

Однак сучасний світ, при всій показній любові ліберального мейнстріму до слабких та скривджених жертв, насправді любить сильних і співчуває насамперед тим, хто бореться. Ефективний спротив дав можливість Україні виграти дорогоцінний час, підтягнути резерви, добитися отримання міжнародної допомоги та перевести війну в другу фазу – битву за Донбас та Південь.

Російський диктатор змушений був змиритися з тим, що його хвалена «друга в світі» армія не здатна в найближчій перспективі захопити Київ, тому найбільш оптимістичним сценарієм буде хоча б отримання контролю над Донбасом. Якщо спочатку путін мріяв захопити всю Україну, то вже через місяць ключова мрія його президенства суттєво зблякла.  

Невідомо, як генералам вдалося переконати путіна вивести війська з півночі Київщини, Чернігівщини та Сумщини, де вони зупинилися без жодних успішних просувань і залишалися мішенями для українських атак, однак після цього путін став виглядати хворобливіше.

«Немитая» була змушена задовольнитися навіть не планом «Б», який передбачав захоплення українського південного сходу, а лише сухопутним коридором до Криму. До того ж не повноцінним – адже весь Донбас, і особливо Донецька область, виявилися окупантам не по зубах.

100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

• Україна показала себе героїчною країною, яка бореться проти у двадцятеро більшого противника і навіть змушує його відступати. Український опір став прикладом не лише для європейських держав, але й навіть для таких далеких країн як Тайвань.

• Українці, котрі досі цього не усвідомлювали, почали поважати самих себе як націю. Націю сильну, горду, незламну, в жилах якої тече кров козаків та бандерівців. Українська політична нація, об’єднана спільною боротьбою, спільними трагедіями та перемогами, нарешті охопила своїм змістом понад 90 % власників українських паспортів незалежно від мови, релігії, ідеологічної ідентифікації чи регіону проживання.

• Нас більше ніколи у світі не плутатимуть з росією, як це було раніше. Весь світ бачить героїчну боротьбу українського народу проти російських варварів і на їхніх очах народжується нова геополітична суб’єктність України як частини світової цивілізованої спільноти.

• Росіянам після цих 100 днів важко буде продовжувати вірити у російську фашистську тезу про «братів слов’ян». Той лютий армагедон, який пережили росіяни під українськими атаками в Бучі, Ірпені, Чорнобаївці, Білогорівці назавжди вивітрив у адептів російського шовінізму бажання жити з українцями в одній державі. Понад 30 тисяч «хороших, і денацифікованих» росіян стали тією ціною усвідомлення екзистенційної окремішності двох народів, з якою росіянам доведеться довго переосмислювати свій світогляд та місце у світі без України.

«Трьохсоті» та ті росіяни, котрі вижили чи дезертирували, стануть ретрансляторами нового патерну сприйняття українців: «це такі запеклі і люті вороги росії, що росіянам треба обходити Україну стороною і більше ніколи туди не пхатися». Для українців краще, коли росіяни вважатимуть нас ворожою країною, аніж «братньою». Адже в перекладі з московсько-дипломатичної на людську мову «братніми» росіяни називають народи які вже стали їхніми жертвами, а от «ворожими» – ті, на котрі напасти не можуть або бояться.

Ці висновки перших 100 днів російсько-української війни, зламали існуючі стереотипи про українців та стали підґрунтями для нового образу України в очах світової спільноти.

На жаль, тривалість війни за національне визволення розтягується в часі, однак війни подібного масштабу та характеру ніколи в історії не точилися кілька місяців. Тож за словами, головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Хоч би як важко нам було, але вже точно не буде соромно».

Автор: Валерій Майданюк

На фоні неоднозначної та досить стриманої позиції країн-учасниць ЄС та НАТО щодо допомоги Україні у протистоянні російській агресії, актуалізуються нові геополітичні системи безпеки поза рамками євро-атлантичного формату.

Нещодавня інформація про пропозицію прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона президенту Володимиру Зеленському створити новий міжнародний альянс, який протистоятиме Росії та стане альтернативою ЄС, стала цікавою альтернативою синиці в руці замість журавля у небі. За задумом Джонсона, новий союз або європейська співдружність збере країни, об’єднані недовірою до Брюсселя та включатиме окрім України, Британію, Польщу, Естонію, Латвію та Литву, а також, можливо, Туреччину на пізнішому етапі. 

Де-факто Лондонський прем’єр запропонував формат політичної, економічної та військової співпраці, який географічно нагадує популярну ідею Балто-Чорноморського союзу – співдружність країн між Балтійським та Чорними морями, які разом протистоятимуть російській агресії в Європі.

Ідея для України достатньо цікава, однак, окрім позитивів,  не позбавлена й слабких місць.

Чому Україні варто формувати новий безпековий союз?

1) Україні давно слід будувати військово-політичні альянси з Польщею, країнами Балтії, а також з Молдовою, Грузією та Туреччиною як державами, які єдині в Європі усвідомлюють геополітичну загрозу Москви і шукають дієвої безпекової системи. Ці країни історично самі відчули вплив «русского міра» і не мають жодних ілюзій щодо можливості діалогу з росією.

І у Варшаві, і у Вільнюсі, і у Анкарі розуміють, що Москва сприймає лише мову сили і готові без дискусій збільшувати оборонні бюджети. З об’єднанням зусиль країн Балто-Чорноморського регіону, росію справді можна поставити на місце та примусити до миру. Той факт, що після 2014 року досі подібного союзу не було створено, насправді є злочинною недбалістю українських політиків.

2) НАТО та ЄС продемонстрували слабкість, нерішучість і навіть побоювання у протистоянні російській агресії. Різношерстість позицій Угорщини, Франції, Німеччини щодо політики стримування росії, безперспективні намагання ведення переговорів з кремлівським убивцею не гарантують надійної безпекової підтримки усіх членів Альянсу у випадку російської агресії проти країн Балтії чи Польщі.

 Чимало західноєвропейських країн переконані у відсутності загрози власній безпеці з боку росії через географічну віддаленість. Ці держави виділяють більше коштів на соціальні потреби та сумніваються у доцільності збільшення оборонних бюджетів і взагалі не мають бажання вступати у конфлікт з росією. У цьому західноєвропейські країни мають глибоку розбіжність з східноєвропейськими членами НАТО, котрі наполягають на посиленні оборони від російської загрози.

Тож новий союз, котрий би об’єднував країни, рішуче налаштовані на протистояння росії, виключаючи тих, які «ще не визначилися», міг би стати надійним щитом Східної Європи від пазурів російського ведмедя.

3) Можливо, запропонований британським прем’єром Англо-Балто-Чорноморський формат безпеки є єдиним доступним для України в найближчому часі, адже в НАТО та ЄС нас поки що не поспішають приймати. Заяви деяких європейських політиків, зокрема, міністра з європейських питань Франції Клемана Бонапро те, що на завершення процедури прийняття України до Євросоюзу піде щонайменше 15-20 років, засвідчують небажання частини європейських еліт інтегрувати воюючу з росією Україну.

До прикладу Емманюель Макрон агітує за створення нової “європейської політичної спільноти”, до якої могла б увійти й Україна – такий собі європейський передпокій. Тож поки перед Україною не відкриваються євро-атлантичні двері – Києву варто розглядати будь-який безпековий формат, аби знову не залишитися зовсім наодинці перед російським вторгненням. Зрештою, союз з Британією та Польщею міг би бути й проміжним варіантом, сходинкою на шляху до ЄС та НАТО.

Однак варіант нового союзу поза рамками ЄС та НАТО має й чимало мінусів і слабких місць, котрі можуть суттєво розчарувати українців й  стати пірровою геополітичною перемогою для України.

Чому Україні варто продовжувати стукати у двері ЄС та НАТО?

1) Найвагомішим аргументом є те, що росія нікого в Європі не боїться. Всі європейські держави і весь ЄС росія розглядає як слабшими за себе. Реально Москва боїться лише США та Китаю. Тому й Кремль лицемірно пропонує європейським державам формувати на континенті суто європейський безпековий союз, без американців. Щоб росія могла безперешкодно залякувати і шантажувати слабших.

І хоча «друга в світі» російська армія відгребла по повній від країни, яку планувала взяти за два тижні, тим не менше єдиний блок у Європі на який зважатиме Москва – лише НАТО. Тож якщо Україні потрібна гарантована безпека, а не повторення війни через кілька років, тоді НАТО залишається найбезпечнішим варіантом.

2) Союз Британії, країн Балтії та Польщі не володітиме тими фінансовими ресурсами, котрі має Європейський Союз для фінансової підтримки України. Якщо Україна сподівається на серйозні інвестиції, модернізацію інфраструктури, відбудову промисловості, то без спільних європейських проектів нам буде складно.

Членство в ЄС давно розглядається українським суспільством як доступ до європейських дотацій. Та ж Польща за десять років членства отримала від ЄС понад 100 мільярдів євро допомоги та грантової підтримки, завдяки якій було збудовано дороги, інфраструктурні об’єкти, відреставровано лікарні і пам’ятки культури. Україна розраховує на подібну програму, але поза рамками ЄС сподіватися доведеться більше на власну економіку та невеликі британські інвестиції.

3) Також не відомо, чи готові Польща та країни Балтії зробити ставку на формування нової геополітичної ініціативи, яка може скомпрометувати їхні відносини з Брюсселем. Все-таки ці держави перебувають під надійною парасолькою НАТО та ЄС, в яких хоч і не всі країни-члени будуть допомагати їм військами у випадку російської агресії, однак наодинці вони точно не залишаться.

Натомість вступ у союз з Україною, який дуже ймовірно зробить їх учасниками бойових дій з росіянами, може викликати негативну реакцію Парижа і Берліна: мовляв, чого ви втягуєте нас у війну з росією? «Або не втручайтеся, або на нас не розраховуйте» – цілком ймовірна відповідь європейських любителів переговорів з путіним.

Тож нова ініціатива Бориса Джонсона може стати непевною альтернативою для України замість гарантованих і довготривалих безпекових форматів. Наразі, Україна продовжує переговори про надання статусу кандидата в члени ЄС вже в червні і не полишає надій на долучення до спільного європейського дому, а не передпокою.

Автор: Валерій Майданюк.

Нещодавній собор РПЦ в Україні, котра з маскувальною метою називає себе «Українською православною церквою московського патріархату», випустив чергову порцію дезінформації, яка має на меті глибше приховати зв’язок цієї структури з Кремлем.

Російське вторгнення в Україну завдало колосального іміджевого удару по репутації церкви московського патріархату, яка почала відверто асоціюватися з ворогом. З часу повномасштабного російського вторгнення понад 400 релігійних громад перейшли з УПЦ московського патріархату до Православної церкви України. Ще частина церков оголосили так звану «незалежність», що насправді не продемонструвало їхнього справжнього розриву з Москвою і, по суті, поставило їх в неканонічне становище.

До того ж, багато храмів та церковних громад російська церква втратила через бойові дії російських окупантів: російські обстріли зруйнували церковні споруди, а мільйони номінальних вірян РПЦ з лівобережжя та півдня України стали біженцями.

Справедлива народна ненависть до осередків церкви, патріарх якої благословив загарбницьку війну проти України поставили РПЦвУ в дуже скрутне становище. Далі називатися церквою московського патріархату в воюючій Україні залишалося просто конспіративно шкідливо та фінансово невигідно.

Тож чи то з огляду на інстинкт виживання, чи то за директивою з Москви, УПЦ МП потрібно було показати українському суспільству якесь декларативне відмежування від країни-агресора. Штірліц, зрештою, також публічно виступав проти СРСР.

Тож на соборі, в якому активну участь взяв громадянин ерефії та олігарх Вадим Новинський (відомий в українському політикумі як «сука православна»), було оголошено про незгоду з московським патріархом Кірілом щодо війни в Україні та задекларовано «повну самостійність і незалежність”.

Однак, попри публічні декларації, рішення собору принципово не змінюють підпорядкованості УПЦ московському патріарху і навіть не виводить її за рамки РПЦ.

Представники УПЦ МП  заявили лише про «адміністративне відокремлення» від РПЦ, але «зі збереженням духовного спілкування з Москвою». Яке ще спілкування з Москвою під час війни може бути в української церкви клірики-москвофіли не уточнили, що дає підстави констатувати, що нічого принципового у проголошенні бутафорної «самостійності» не змінилося.

Зрештою, не слід забувати, що московський патріархат в Україні десятиліттями розповідає байки про свою «незалежність» наголошуючи на Грамоті про автономію та самоуправління, яку УПЦ вручив колишній патріарх Алексій ІІ в 1990 році. Тож УПЦ МП така ж «незалежна» від Москви як і ДНР та ЛНР. Створення якихось «незалежних» від Москви проектів давно стало візитною карткою російських спецслужб.

До речі, на соборі 27 травня російські православні в Україні наголосили на актуалізації тієї сумнозвісної Грамоти (ярлика) про автономію та самоуправління УПЦ, підтвердивши давні московські директиви для васальної структури. Тож ні про який фактичний вихід УПЦ з РПЦ та розрив з Москвою говорити не доводиться.

До того ж собор так званих українських православних не відмовився від поминання патріарха Кіріла, мотивуючи це тим, що «поминаємо його, щоб Бог зробив його кращим».

Водночас, головним своїм ворогом «нєзавісімая» УПЦ МП назвала канонічну ПЦУ, яка стала справжнім головним болем для московського патріархату.

Хоча здавалося б навіщо новоспеченим «українським православним» ворогувати чи конкурувати з ПЦУ? Ви ж тепер «незалежні» від Москви, вам в Україні жити, то ж чому не об’єднатися з Православною церквою України, яка вже визнана в світі?

Однак чомусь вороги московського патріархату залишаються й ворогами «незалежної» УПЦ.

Хоча, якщо б Москва раптом покарала васальну УПЦ за «розкольництво» і позбавила б її канонічного статусу, то УПЦ виглядала б самопроголошеною сектою. Тоді приєднання до ПЦУ було б єдиним способом збереження канонічності УПЦ МП. Проте, Москва чомусь не поспішає карати «розкольників». Дивно, правда?

Цікавою є позиція й самої РПЦ щодо собору УПЦ МП. Глава відділу зовнішніх церковних зв’язків МП митрополит Іларіон, зауважує, що «Єдність між РПЦ та УПЦ МП зберігається, РПЦ продовжить зміцнювати її».

Хоча деякі московські клірики підіграють задекларованому сценарію і розповідають про «руки Держдепу» у церковному «розколі», хоча й чомусь не поспішають таврувати самих розкольників.

Український експерт Петро Олещук зауважує, що реакція Москви на «демарш» УПЦ була дуже поміркованою. Мовляв, вони нічого не знають, документів не одержували, на церкву у Києві “чиниться тиск”. Якби реально рішення “УПЦ МП” бодай мінімально чимось комусь у москві загрожувало – на всіх учасників собору було б накладено анафему. Як свого часу на Філарета. Але нічого такого ніхто не робить, тому все це нагадує “тактичний відступ на визначені позиції” в очікуванні, коли все ж прийдуть московитські війська. Аби до цього часу приходи не порозбігалися».

Зрештою, чого українцям очікувати від людей, які десятиліттями працювали на Москву, поширювали ненависть до українського народу та стали п’ятою колоною для «русского міра»?

Всерйоз вірити, що на третій місяць війни москвопатріархатні «консерви» раптом узріли в росії ворога і вирішили стати українською церквою аби їм пробачили десятиліття зради і саботажу, було б не лише наївним але й небезпечним.

До того ж, українською церквою сьогодні є не та структура, яка заявила, що в чомусь незгодна з Кірілом і продовжує молитися за його здоров’я, а та релігійна община, яка здійснює реальні вчинки для оборони України проти російських загарбників та бореться проти російської пропаганди.

Нещодавній собор УПЦ МП міг би стати запізнілою, але поворотною точкою церкви, яка в своїй назві використовує слово «українська». УПЦ МП могла б, як той розбійник на хресті, в останній момент піти правдивим шляхом поруч, а не проти свого народу.

Однак наявні тенденції засвідчують, що найкраще що сьогодні може статися з УПЦ МП – це її черговий розкол та перехід громад до ПЦУ. Псевдоукраїнські православні колаборанти обрали окозамилювання замість каяття.

Автор: Валерій Майданюк

Як і прогнозувалось в одному із попередніх текстів нашого проекту, почалась запекла боротьба не лише на фронті. В країнах Заходу почалась боротьба за форми реагування на виклик путінської агресії.

Кремль мобілізував усю свою зовнішню агентуру та корисних ідіотів для просування нових/старих наративів щодо необхідності «зрозуміти росію» та допомогти путіну «зберегти обличчя».

Найбільш помітним в цьому напрямку став виступ 99-літнього Генрі Кіссинджера в Давосі. Існує значна кількість непрямих доказів того, що Кіссинджер працював на радянські, а згодом, й на російські спецслужби. Проте ці факти не були досліджені.

Кіссинджер до сьогодні зберігає статус «патріарха політики та інтелектуала». Наскільки відомо, практично більшість його тез прописуються відвертим агентом впливу москви Томасом Гремом.

Проте, незважаючи на усе це, тези Кіссінджера стають авторитетними в академічних та політичних колах.

Мобілізація пропутінських інтелектуалів автоматично призводить до мобілізації й протилежного табору. Останнім часом найбільш яскравим із висловлювань антипутінських інтелектуалів є виступи сорока шестирічного ізраїльського історика Ювал Ноя Харарі.

Свідомо зосереджуємось саме на позиціях публічних інтелектуалів, а не політиків, оскільки саме вони формують дискурс, тобто ту рамку, в якому й діють політики та розвивається суспільна думка.

Отож, пропонуємо основні тези Кіссинджера (фактично Грема) та Харарі.

9 тез Кіссинджера

1) Для росії Україна ніколи не буде звичайною іноземною державою.

2) Україна має стати «мостом» між Європою та росією.

3) Україна має залишитись поза Європейським союзом та НАТО,

4) Продовження сьогоднішньої війни може призвести до ситуації відчуження росії від Європи, а відповідно й до відновлення холодної війни.

5) Відновлення холодної війни призведе до входження росії в якийсь із антизахідних альянсів.

6) Росія протягом століть була одним із гарантом балансу сил в Європі.

7) Продовження війни буде на за свободу України, а новою війною проти росії.

8) Поразка росії призведе до порушення балансу сил в Європі та Тихоокеанському регіоні.

9) Захід має прагнути довгострокового миру, отож має сприяти початку переговорів між «сторонами … протягом наступних двох місяців».

9 тез Харарі

1) Війна в Україні має величезний вплив на весь світ, адже глобальний порядок, який будувався поколіннями, опинився під загрозою.

2) Результати війни матимуть величезний вплив на увесь світ.

3) Глобальний порядок, що будувався поколіннями, який створив наймирнішу і процвітаючу еру в історії людства, зараз знаходиться у небезпеці.

4) Починаючи з 1945 року уряди витрачають набагато більше на освіту, охорону здоров’я, соціальні витрати.

5) На початку ХХІ століття, середні витрати урядів на війська, не лише в Європі, а й в усьому світі, становили у середньому 6% державного бюджету.

6) Починаючи з 1945 року, не було такого, щоб країна, яка мала широке міжнародне визнання, стала об’єктом знищення через зовнішнє вторгнення. Саддам Хусейн намагався зробити подібне з Кувейтом, але це не вдалося, оскільки міжнародна коаліція витіснила його війська з країни.

7) Путін порушив найбільше табу міжнародного порядку глобальної системи. Він намагається вбити окрему країну, окрему націю.

8) Якщо Путіну вдасться задумане, у майбутньому зявиться більше «путіних», які діятимуть у різних частинах світу. Епоха миру та процвітання закінчиться, оскільки все більше країн у різних частинах світу витрачатимуть більше грошей на оборону.

9) Фіаско Путіна, на яке ми сподіваємося, не лише в інтересах України чи її безпосередніх сусідів. Це в інтересах кожної людини на Землі.

Різниця між тезами Кіссинджера та Харарі це не лише інтелектуальні ігри. Це – різниця між минулим та майбутнім. Між здатністю поступитися агресору та здатністю відстояти здобутки цивілізації.

Битва за Донбас демонструє, що путінська армія може просувається лише застосовуючи тактику спаленої землі. Перемога путіна у війні призведе не лише до спалення руйнації України, але й до занепаду того цивілізаційного порядку, який встановився після ІІ світової війни.

Автор:Костянтин Канішев

Якщо б українці не воювали з росіянами, то невдовзі б воювали за росіян. Якщо Ваш сусід – росія, то мирного сценарію, на жаль, не існує.

Одне з нещодавніх журналістських досліджень зафіксувало частоту повітряних тривог в українських областях, назвавши лідером серед «найспокійніших» – окуповану росіянами Херсонщину. Повітряних тривог там дійсно немає.

Однак немає тому, що ніхто про них там не сповіщає, а стріляють і вбивають людей там більше, аніж у «неспокійних» Чернігівській чи Київській областях. Проте, такі формулювання змісту дослідження, попри насправді нешкідливі наміри журналістського агентства, несвідомо підкинули пропагандистський козир для тих досі проросійськи налаштованих громадян України, котрі воліли б обміняти суверенітет та національну ідентичність на російську «стабільність».

До речі, за нещодавніми соцопитуваннями, 2 % респондентів в нашій країні досі позитивно ставиться до росії.

Показово, що певна частина недалекоглядних українців і, зокрема, навіть тих, які змушені були покинути свої домівки через вторгнення росіян, вважають у своїх бідах винною … Україну – за те, що опирається та воює, тож саме тому в нас сьогодні війна і зростання цін.

На жаль російське вторгнення не змогло всім відкрити очі, особливо, якщо люди все життя дивилися лише російські телеканали і після 24 лютого продовжили сприймати лише інтерпретацію московських пропагандистів.

Безумовно, левова частина колишніх любителів «русского міра» протверезіли і тепер проходять тривалу ідейно-світоглядну реабілітацію, яка супроводжується руйнуванням звичних шаблонів та політико-історичних міфів, яким вони раніше звикли довіряти.

Однак найбільш закореніла частина москвофілів навіть після новин з Бучі, Ірпеня та Бородянки вважають, що прихід росіян мало що змінив би у їхньому житті, а дещо б навіть покращилося: повітряних тривог би не було, українську мову би скасували, солярка б подешевшала.

Такі громадяни чомусь вважають, що українська капітуляція та примусова переорієнтація Києва на Москву просто б повернула нас у 2012 рік, а то й  у кучмівську епоху «дружби з росією». «І тоді нікому б не довелося воювати» – фантазують адепти «міра», котрі не проти обміняти суверенітет на «мір». Русскій мір.

Однак ілюзії адептів такого світогляду, скаліченого російською пропагандою, руйнуються тією реальністю, котра прийшла в окуповані українські регіони.

Адже чи принесла росія мир в окупований Крим та Донбас? Чи ті колишні українські громадяни, котрі не хотіли війни і були згодні навіть на російську адміністрацію, не опинилися в лавах мобілізованого гарматного м’яса в ЛДНР?

Людоловство на окупованих територіях досягло таких масштабів, що в Донецьку та Луганську хапають чоловіків призовного віку прямо на вулицях і під погрозами відправляють на фронт проти українських Збройних Сил.

Показово, що росіяни роблять акцент саме на примусовій мобілізації населення Донбасу, адже родичам мобілізованих, на відміну від громадян ерефії, не потрібно платити навіть мізерної компенсації.

Історія російських окупацій засвідчує: населення захоплених територій невдовзі використовується москвою для подальших територіальних загарбань. Така собі економіка війни по-російськи: війна повинна себе окупити і приносити прибутки, а нові загарбання, захоплені людські та економічні ресурси, мають бути ресурсом для подальших завоювань.

Ті з українських громадян, хто намагався уникнути участі у війні в Криму в 2014 році і перейшли на службу до російських окупантів, через 8 років потрапили на війну проти України на боці поневолювачів. Навіть мешканців окупованої Херсонщини росіяни збирають на війну проти України.

Якщо б українці припинили опір росіянам і дозволили окупувати свою країну, яку б перетворили на сателіта з бутафорним суверенітетом – ніякий мир би не настав.

Українці б невдовзі були змушені воювати і гинути за росію у нових «спеціальних воєнних операціях» проти Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Грузії, Польщі.

Військово-економічний та мобілізаційний потенціал України став би розхідним ресурсом для подальших російських завоювань під виглядом «повернення історично російських земель». Українцям довелося б все одно воювати, тільки не за свою свободу, а вже будучи рабами, гинути за російські інтереси та поневолення інших народів.

Історія Чечні, Бурятії, Татарстану, Башкортостану підтверджує: народи, які в минулому втомилися воювати за свою незалежність проти росіян, невдовзі будуть змушені воювати за росіян далеко від рідної домівки і проливати свою кров за захоплення далеких та чужих країн.

Українському народу пощастило: ми обрали боронити рідну землю, а не гинути за імперські амбіції російських імперіалістів на землях Польщі, Балтії чи Сирії.

Коли у вашу домівку приходить «русскій мір», вибору воювати чи не воювати насправді не існує (хоча російська пропаганда й намагається зменшити кількість бійців спротиву такими міфами). Вибір полягає лише у тому, щоб воювати за свою свободу або воювати за своїх катів та окупантів.

Автор: Валерій Майданюк

Історія творилась на наших очах. Навіть сьогоднішні двадцятирічні стали очевидцями народження української громадянської культури нової якості. Ті ж кому близько сорока років мали можливість не лише стати свідками, але й бути учасниками цих карколомних змін.

В 1990-х роках ідентичність в Україні, Білорусі та росії, безумовно, відрізнялись. Проте різниця політичної культури цих країн була доволі умовною.

Безпосередньо після розвалу СРСР у цих трьох країнах і на елітному, і на масовому рівні домінував соціальний тип Homo Sovieticus.

Основними рисами цього типажу були:
1) залежність від держави;

2) запит на патерналізм та чисельні «гарантії» в соціальному та культурному житті;

3) важливість належності до держави з певною історичною місією – фактично ще одна форма імперської свідомості;

4) визнання як норми постійного тиску з боку держави;

5) при усьому пієтеті до держави та імперської величі, реальний інтерес обмежується самозбереженням і забезпеченням безпеки власної родини від репресивної держави;

6) вкрай негативне ставлення до необхідності чимось жертвувати заради імперської потуги держави;

7) обмеження довіри близькими членами власної родини та вузьким колом друзів;

8) неприйняття концепцій приватної ініціативи та інакодумства, оскільки вони можуть тягнути за собою санкції з боку держави;

9) двоєдумство – різниця між демонстративною підтримкою дій влади та вкрай критичним ставленням до ефективності держави, яке висловлюється у вузькому родинному колі;

10) відмова від будь-якої форми політичної участі – виключно ритуальні дії щодо демонстрації лояльності правлячому режиму.

Ностальгія за комунізмом призвела до перемоги в Україні Леоніда Кучми, а в Білорусі Олександра Лукашенка. Дуже символічно, що обидва були обрані в один день – 10 липня 1994 року.

В рф Борис Єльцин хоча зберігся на посаді, проте в 1993-1994 роках почав загравати з ностальгійними настроями.

Ідентичність політичних культур можна проілюструвати прикладом виборів 1996 року в Петербурзі. Ці вибори були дуже дорогими та вкрай брудними. Фактично усі чорні технології, які нам сьогодні відомі, «обкатувались» саме тоді.

Після виборів в Петербурзі як білі, так і чорні технології з успіхом почали застосовуватись не лише у росії, але й Україні, Молдові, Балтійських країнах. Виборці України та росії мали одні й ті самі базові стереотипи та ідентично реагували на подразники.

Наприклад, президентські вибори 1996 року в рф та вибори 1999 року в Україні відбувались по одним і тим самим «лекалам». Співпадіння між технологіями доходило до дрібниць.

В обох країнах встановився практично однаковий режим сильної президентської влади та олігархічного плюралізму.

Перший перелом стався у 2001-2004 роках. Акція «Україна без Кучми» та Майдан 2004-го року створювали принципово нову політичну культуру. Причому перемозі Майдану не змогли завадити ті самі російські політтехнології, які безвідмовно працювали в Україні ще декілька років назад.

Часто можна почути думку, що виграш м’ясника Януковича в 2010 році був реваншом совкової реальності. Це правда, але лише частково.

Реальність значно складніша. Вибори 2010-го року стали симптомом того, що зміни політичної культури на елітному рівні суттєво відстають від змін на рівні громадян.

Цей фактор почав відчувався й під час протестів 2013-2014 років. Майдан відбувся не завдяки, а всупереч бажанню контреліти. Основним гравцем майданного протесту були саме структури громадянського суспільства. Українська парламентська опозиція опинилась перед вибором, або ризикнути й стати на сторону Майдану, або самоусунутись і тим самим втратити підтримку в наступних виборчих циклах.

До честі тодішньої парламентської опозиції, вона зробила вибір на користь Майдану. Цей факт призвів до перемоги Майдану, але не вирішив стару фундаментальну проблему. Зміна політичної культури на елітному рівні суттєво відставала від поступу громадянської культури.

Події аналогічні до українського Майдану відбутись у рф в 2011-2013 роках. Проте, в силу різних причин, масовий протест закінчився поразкою суспільства й перемогою путіна.

Саме 2013-2014 рік став тим часом, який остаточно розділив російську та українську політичні культури.

В рф остаточно утвердилась міцна персоналістська диктатура. Ступінь громадянської участі залишився вкрай низьким. Правління путіна стало часом інтенсивного самовідтворення Homo Sovieticus.

Україна натомість зробила величезний стрибок до громадянського суспільства з активним впливом людей на політику. Безумовно, стан громадянської участі, на сьогодні менший аніж в країнах сталої демократії. Проте політична культура України сьогодні ближча до західних зразків, аніж до Homo Sovieticus.

Війна 2022 року несе з собою як можливості для зміни політичної культури, так і ризики.

Наприклад, у Грузії війна 2008 року призвела до суттєвого зниження рівня політичної й громадянської культури.

Отож, майбутнє залежитиме від багатьох факторів. Однозначно можемо стверджувати лише одне – програш у війні перекреслить усі сподівання на прогрес та розвиток.

Отож віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність.

Автор:Костянтин Канішев

Останнім часом одним із основних трендів стало скептичне та зневажливе ставлення до корисних ідіотів в західних країнах.

Цілком справедливе ставлення!

Значна кількість людей у західних суспільствах із легкістю піддається на кремлівські маніпуляції. Нездатність критично оцінювати загрози створення путінської імперії – лише частина проблеми. Додайте сюди корупційну складову та стереотипне уявлення про росію як субмаргінальну частину європейської цивілізації. Сумарно отримаємо пієтет перед росією.

Саме цей пієтет і є ґрунтом для появи корисних ідіотів в країнах Західної Європи.

Проте російська пропаганда явно пробуксовує в тих країнах, чия політична традиція суттєво відрізняється від європейської.

Це стосується не лише США та Канади. Можемо сміливо говорити й про суттєву відмінність в політичній культурі й між Україною та рф.

Сьогодні в Україні доволі скептичне ставлення до російських наративів. Проте існує й інша проблема – в кожному з нас живе той самий корисний ідіот.

Зокрема ми готові вестися на чисельні російські «заманухи».

Наприклад, схильність значної кількості наших співгромадян до конспірології. Вже давно доведено, що російська пропаганда вкладала величезні ресурси в розповсюдження на Заході конспірологічних теорій.

Компанія «Russia Today» транслювала на західну аудиторію чисельні матеріали конспірологічного змісту. Ці матеріали перекладені на українську та російську мови знаходили споживача в Україні. Сам факт того, що матеріали були перекладені з англійської, іспанської чи французької мов додавали їм солідності і сприяли більшому поширенню серед наших співгромадян.

Це одна ознака корисного ідіотизму в нас – віра в прості рішення. Прості рішення зручні. Вони знімають відповідальність.

Зокрема коли нам розповідають про швидкий державний переворот чи смерть путіна.

Одна справа, коли цю інформацію поширюють західні розвідувальні служби. Американська та англійська розвідка довели свою обізнаність та ефективність (хоча й вони доволі часто помиляються в прогнозуванні).

Але такі прогнози підозріло виникають коли їх поширюють політичні експерти та журналісти, які перебувають в Мордорі.

Давайте дивитися на речі реально. В рф заарештовують за одиночні пікети, якщо у людини в руках книга «1984» чи «Війна і мир». А ці експерти, перебуваючи у москві, із легкістю кажуть в трансляціях, що путін вкрай хворий. Це нереальна ситуація!!!

Не закликаю відкидати таку інформацію. Але значно більш продуктивніше задуматися – кому вигідний такий злив? Для чого він поширюється? Може ці експерти перебувають під «дахом» російських спецслужб і, відповідно, поширюють інформацію вигідну цим спецслужбам.

Ще один приклад – українська суспільна думка із радістю дивилась на в’ялого та хворого путіна на параді 9 травня. Проте, давайте тестувати реальність, – російські державні канали транслюють саме ту картинку, яку вигідно показувати. Якби постановники цього шоу хотіли замаскувати старість та хворобливість путіна, вони б знайшли безліч способів.

На шкоду від внутрішнього корисного ідіотизму можна було б не зважати. Проте під час війни він призводить до смертей. Реальних смертей.

Отож, віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ, проявляємо солідарність. І що не менш важливо – вичавлюємо із себе корисного ідіота.

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавнє рішення Священного синоду Православної церкви України, який постановив утворити чоловічий монастир під назвою «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», актуалізувало відкладене на тривалий час питання повернення історичної справедливості щодо української приналежності одного з найстародавніших українських храмів.

Після рішення Синоду митрополит Епіфаній має звернутися до Кабінету міністрів України з клопотанням про передачу одного з храмів Верхньої Лаври та окремих її приміщень у користування для звершення богослужінь і ведення монастирської діяльності Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ.

Рішення повертати своє стало запізнілим, але необхідним в умовах російської війни проти українського народу. Далі чекати, спостерігаючи як московська агентура продовжує свою антиукраїнську роботу в серці української столиці, було б небезпечним та злочинним.

Російська агресія стала нагальним приводом для переконання тих, хто досі ще сумнівався у сутності російської церкви в Україні. Тож якщо зараз не поставити питання ребром щодо приналежності українських храмів, збудованих ще коли на території сучасної Московщини землеробство не витіснило збиральництво, а самої Москви ще в проекті не було, то російська шпигунсько-диверсійна структура під назвою «УПЦ МП» ще довго загрожуватиме українській незалежності.

Московський патріархат під безпосереднім управлінням путінського режиму давно перетворився з релігійної організації на шкідливу антиукраїнську диверсійну структуру, котра під маскуванням християнської діяльності здійснює пропагандистські, шпигунські та в багатьох випадках – диверсійні дії проти української держави, армії та патріотичних сил.

Приклади переховування зброї та дислокації російських диверсантів і військових у храмах РПЦ в Україні вже стали масовим явищем у зоні бойових дій та окупованих територіях, що зайвий раз підтверджує повну підконтрольність московського патріархату генштабу російської федерації.

За наказом Кремля, церкви московського патріархату вже кілька десятків років ведуть неприховану боротьбу проти української державності та національної ідентичності, застосовуючи найбільш одіозні кадебістські методи зомбування.

Показово, що ідейно-пропагандистський вплив московського патріархату в Україні настільки концентрований, що РПЦ вдалося організувати на заході та центрі країни цілі «москвоправославні бантустани». Найбільші з яких знаходяться на території Почаївської та Києво-Печерської лавр.

Парадоксально, але в Почаєві – у серці Тернопільщини, яку вважають чи не найбільш україномовною областю, утворилося ціле «рускомірне гетто», адепти якого орієнтуються лише на російські джерела інформації й зазомбовані до лютої ненависті до всього українського. Цілі осередки храмів московського патріархату у найбільш «бандерівських» областях України, відрізняються відірваністю свого світогляду від своїх сусідів та ідейно орієнтовані лише на «русскій мір».

Навіть після російського вторгнення в Україну та викриття злочинів у Ірпені, Бучі, Маріуполі та Бородянці, абсолютна більшість московських священників в Україні, всупереч волі місцевих громад, не розірвали свого підпорядкування Москві, а лише залягли на дно бубнячи нейтрально-маскувальне «ми за мір» (русскій мір).

Очевидно, процес повної ліквідації ворожої структури, котра маскується під церкву, займе тривалий час і навряд чи завершиться до закінчення цієї російсько-української війни. Влада, з огляду на толерантні європейські конвенції, мабуть не поспішатиме ставити крапку на ворожому кублі в маскувальних рясах. А місцеві громади не всюди будуть готовими вчинити так, як Ісус Христос вчинив з торговцями та міняйлами у Божому храмі.

Однак ситуація з найдревнішою та найбільш знаковою українською лаврою – Києво-Печерською, не може затягуватися на догоду ворогу. Тим більше, що під владою росіян, Лавра в Києві вже давно стала епіцентром численних зловживань та скандалів, котрі є цілком закономірною підставою для припинення оренди з несумлінним винаймачем – тобто московським патріархатом.

Діяльність адміністрації державного заповідника та керівництва Лаври неодноразово ставали об’єктом критики журналістів через російські імперські наративи в дусі московського патріархату, схиляння перед російськими царями, поширення радянських історичних міфів, тотально російську мову екскурсійного обслуговування та інші зловживання, серед яких – незаконне будівництво  та перебудова історичних пам’яток на території Лаври.

Лише цього довоєнного списку московських зловживань цілком би вистачило, щоб передати Лавру Православній церкві України, щоб стало квінтесенцією історичної справедливості та позбавлення колоніальної спадщини українського православ’я. Сьогодні ж – немає жодної виправданої причини продовжувати перебування російської агентури в найдавнішому українському храмі.

Україна довго зберігала толерантність до ворога та ворожої псевдоцеркви, поки це не закінчилося великим кровопролиттям на нашій землі. Тож Лавра повинна повернутися до українського православ’я.

Європа ж натомість буде змушена відвести очі та на мить забути про міфічну толерантність до тих, хто хоче тебе вбити та знищити, тим більше, коли йдеться про ксенофобську та фашистську структуру, котра маскується пі православну церкву.

Без повернення Києво-Печерської Лаври до українського православ’я та ліквідації московитського плацдарму в центрі Києва, звільнення України від російського фашизму буде неповним та половинчастим.

Автор: Валерій Майданюк