За п’ять місяців війни з Україною, путін послідовно змінював декілька іміджевих образів.

Узагальнюючи, ці образ можна описати наступним чином:

• «яструб» – політик, який вимагає НАТО «собирать манатки и отправляться на рубежи 1997 года» та рішучий борець із нацизмом в Україні;
• «щур» – політик, який в разі якщо його загнали в глухий кут, здатен використати ядерну зброю та знищити увесь світ;
• «опосум» – зломлений поразками політик, який не сьогодні-завтра сконає, отож не має сенсу його добивати, бо проблема буде вирішена сама собою.

Потенціал усіх цих образів вже вичерпаний. В світі ніхто не повірив ані в те, що Україна нацистська держава, ані в те, що путін вже помирає і з його скорою смертю питання війни вирішиться само собою. Так само слабко реалістичною виглядає загроза ядерного удару.

Побудова нового образу почалась зі слів путіна: «Сегодня мы слышим, что нас хотят победить на поле боя. Ну что здесь скажешь? Пусть попробуют. … Но все должны знать, что мы-то по большому счёту всерьёз пока ещё ничего и не начинали. При этом мы не отказываемся и от мирных переговоров, но те, кто отказывается, должны знать, что чем дальше, тем сложнее им будет с нами договариваться».

Одночасна апеляція до війни, підкреслення власної миролюбності та погрози почати вести війну «всерйоз» не є випадковим набором фраз. Це не просто продукт схибленої свідомості. Реальність значно складніша.

Така різноплановість і є складовою нового образу. Меседжі із різним змістовним наповненням мають підкреслювати непередбачуваність путіна. Саме ця непередбачуваність і є основою нового образу.

Якщо продовжувати анімалістичні аналогії, то новий образ можна охарактеризувати як «бультер’єра». Тобто політика чиї діє є слабкопрогнозованими. Будь-який кінолог може підтвердити, що бультер’єр може бути як надзвичайно лагідним, так і несподівано агресивним. При цьому спрогнозувати, якою саме буде поведінка бультер’єра в наступну хвилину не є можливим. При цьому стороннім людям бажано триматись від бультер’єра максимально подалі.

Вищепроцитована фраза була сказана путіним 7 липня. Наступні десять днів мали підтвердити новий непередбачуваний образ російського диктатора.

Кульмінацією створення нового образу стало 15 липня. Події цього дня мали наочно підтвердити низький рівень прогнозованості і путіна, і Мордора в цілому.

Саме на цей день була призначена позачергова сесія Державної думи РФ.

Варто нагадати коротку хронологію подій:

• 6 липня – закриття чергової сесії державної думи РФ;
• 11 липня – оголошення про скликання позачергової сесії на 15 липня;
• 13 липня – виток неофіційної інформації про можливе скликання верхньої палати парламенту Мордору – ця інформація мала підкреслювати, що рішення, яке мають задержувати дві палати є вкрай важливим та каркаломним.

В період з 11 по 15 липня розповсюджувалась максимально апокаліптичні інсайди можливих рішень думи. Серед них називались:

• зміна військової доктрини;
• оголошення війни Україні;
• проведення загальної чи часткової мобілізації;
• ухвалення договору про створення союзної держави, від України його мав підписати не хто інший, як Янукович.

В цьому калейдоскопі версій важливими були не реалістичність того чи іншого інсайду, а саме атмосфера непередбаченості та невизначеності.

Робота сайту держдуми була спрямована на підтримку невизначеності. Порядок денний, розміщений на сайті, змінювався декілька разів. У читача мало з’явитись відчуття, що важливий законопроект може з’явитися будь-якої хвилини. Атмосферу страху посилювало розумінням, що дума проголосує за будь-яке, навіть максимально деструктивне рішення запропоноване путіним.

Сайт думи до останнього тримав атмосферу напруженості. Останні зміни в порядок денний були внесені вже під час проведення засідання сесії державної думи 15 липня.

Проте, жоден із апокаліптичних сценаріїв не виправдався. Екстраординарне засідання закінчилось нічим. Дума прийняла декілька непринципових законів та легітимізувала певні кадрові перестановки в уряді.

Проте сюрпризи 15 липня не закінчились. Вже після завершення засідання думи було оголошено про термінове скликання Ради безпеки, яке мало відбутись в той саме день. Варто нагадати, що саме радбез РФ приймав рішення про визнання незалежності ОРДЛО, що фактично стало початком неоголошеної війни проти України.

Так само як і з засіданням думи, порядок денний засідання радбезу 15 липня не був оголошений. Прокремлівські політологи та політичні оглядачі почали казати про вкрай важливі рішення, які будуть прийняті на радбезі. В мережі почали з’являтись «інсайди» щодо можливого порядку денного. Але так само як і засідання думи, нарада радбезу закінчилась нічим. В повідомленні для преси було сказано, що рада безпеки розглянула поточні питання ситуації в регіонах РФ.

Станом на сьогодні в пресі домінують дві гіпотези щодо аврального скликання владних органів Мордору 15 липня.

1) Рутинна гіпотеза. Юристи Кремля просто забули, що в зв’язку із змінами в конституцію, віце-прем’єрів має затверджувати дума. Відповідно, через необхідність призначення одного віце-прем’єра з питаннь промисловості й було скликано позачергову сесію.
Проте наскільки критичним було це призначення? Якщо навіть справа була в призначенні, то чому не було одразу оголошено, що дума збирається для вирішення кадрових питань? І найголовніше – який сенс був після проведення засідання думи збирати радбез?
2) Гіпотеза розколу еліт. Ця гіпотеза полягає в тому, що дума дійсно мала затвердити карколомні рішення. Проте через спротив певних груп впливу в російському істеблішменті ці рішення не було прийнято.

Але така гіпотеза так само слабко корилюється із перебігом подій. Якщо якась група, дійсно, заблокувала конфронтаційний варіант, то який сенс було проводити в той самий день радбез? Чи ця неназвана група настільки впливова, що здатна заблокувати рішення не лише в думі, але й у радбезі? Якщо це так, то чому ми до сьогодні не бачимо якихось інших ознак розколу?

Обидві гіпотези є непереконливими та базуються на тому, що диктаторські режими є ірраціональними. Водночас диктатури існують за власними законами, які можуть видатись нелогічними та абсурдними. Проте своя логіка в діях диктатури є. Завжди.

Отож логіка подій 15 липня полягала не в результаті, а в процесі. Цей процес був спрямований на нагнітання атмосфери страху та невизначеності. Схоже, що саме на підкріплення цього і була спрямована уся епопея із позачерговою сесією держдуми та несподіваним засіданням радбезу.

Образ непередбачуваного гравця має підштовхнути «колективний Захід» до рішення, що варто змусити Україну піти на певні поступки. Інакше непередбачуваність путіна може дорого обійтись світу.

Абгрейт образу путіна задуманий із тим, щоб використовувати страхи західних країн, які пов’язані із економічними негараздами зимового сезону 2022/2023 років та ризиках нових міграційних хвиль із України та арабських країн.

Отож не варто дивуватись, що найближчим часом ми почуємо від речників Кремля низку меседжів, які будуть поєднувати погрози та пропозиції миру.

Для нас важливе інше. В яку б тварину не грав путін, перемога у війни залежатиме саме від нас.

Віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Український контрнаступ і перемога у війні з російськими окупантами мають одне слабке місце – залежність від зовнішньої військово-економічної допомоги. А численні зміни влади у демократичних країнах Заходу та коливання суспільних настроїв щодо допомоги Україні вимагають від нас пошуку додаткових гарантій безпеки нашого суверенітету.

Добра воля і електоральні цикли

Кремлівський диктатор вже остаточно усвідомив, що Україну йому швидко не перемогти, тому всерйоз налаштувався на тривалий конфлікт на виснаження. І хоча країни Заходу заявили, що підтримуватимуть Україну до перемоги, часті зміни в урядах європейських держав можуть поставити під сумнів збереження військово-технічних поставок до України.

Зокрема, політична криза в Італії, спровокована відставкою прем’єр-міністра Маріо Драгі, може позбавити Україну військової підтримки і постачання необхідного озброєння для боротьби проти російської агресії. Про це вже прямо заявив голова МЗС Італії Луїджі Ді Майо.

Великою втратою для України стала відставка Бориса Джонсона, який єдиний з світових політиків пропонував Україні створення геополітичного оборонного союзу з Британією і погрожував росіянам британським ядерним ударом. Нові кандидати на пост британського прем’єра можуть бути менш охочими до питання захисту українського суверенітету. Зокрема Ліз Трасс вже заявила, що не хоче участі британських військ у російсько-українській війні.

Сьогодні Україна має значну підтримку з боку західних союзників, однак ця підтримка може бути припинена в результаті зміни урядових коаліцій, над чим вже активно працює Кремль. Вже зараз опозиція у Франції, Словаччині та інших країнах, де є чимало проросійських політиків, має шанси на прихід до влади.

Зрештою, навколо Байдена розганяють скандали щодо його сина і намагаються розхитати президентське крісло. Та й стан здоров’я американського керманича не найкращий. То ж що буде з американською допомогою, якщо на нових американських виборах переможе Трамп з його шлейфом російських скандалів?

Завтра риторика військової допомоги Україні, під впливом низки факторів, може змінитися на політику «діалогу та переговорів» і навіть «збереження обличчя» «немитої» недоімперії. Тож  військові поставки Україні можуть бути припинені якщо нові західні керманичі заявлять, що вони «за мир переговори».

Де-факто, Україні сьогодні залежить від допомоги інших держав, мотивацією яких є лише добра волі допомогти. Це дуже ненадійний грунт, на якому складно буде відвоювати навіть українські території станом на 24 лютого.

Очевидним фактом також є збереження російської загрози на роки і навіть на десятиліття, тож Україна мусить мати надійніші гарантії безпеки, аніж просто військові поставки західних країн.

Геополітичний козир проти Кремля

Найкращою гарантією встановлення надійної і довготривалої безпеки для України є входження до оборонного союзу з країнами, які також усвідомлюють загрозу з боку Москви. Оскільки в Нато нас брати не поспішають, то формування Балто-Чорноморського союзу, або «Міжмор’я» у складі Польщі, країн Балтії та України залишається єдиною надійною формулою захисту миру в Східній Європі.

 Москві легко і спокусливо було нападати на, здавалось би на перший погляд, слабку і геополітично самотню Україну чи на Грузію у 2008 році. А от вчиняти агресію проти держави, в якої є союзники, які їй допоможуть – змусить Москву задуматися. Історія сусідства з росіянами засвідчує: слабкість і геополітична самотність для Кремля виглядає як запрошення до вторгнення. А от на країни, які перебувають в оборонному союзі з іншими державами – Кацапія боятиметься нападати.

До того ж згідно заяв кандидатів на пост британського прем’єра, зовнішня політика Сполученого Королівства щодо підтримки України не планує змінюватися. То ж не виключено, що долучення Британії до потенційного Міжмор’я може стати цілком реальним кроком.

Сам факт входження України в оборонний блок міг би покласти край триваючому російському вторгненню. Цілком ймовірно, що після оголошення про створення союзу Міжмор’я росіянам довелося б оголосити про «виконання всіх цілей «спецоперації» і в якості жесту доброї волі забратися з української землі.

Російська загроза, на жаль, навряд чи кудись зникне в найближче десятиліття, тому українці вже повинні думати над тим, щоб 24 лютого не повторилося знову і чергову хвилю навали орди ми зустрічали не самі.

Але навіть якщо союз Міжмор’я (або як його інколи називають поляки – Інтермаріум) буде створено через кілька років – це означатиме, що через кілька років для українців нарешті настане міцний мир, який Москва не наважуватиметься порушити. І поки Україна буде в оборонному союзі – мир триватиме і для наших дітей.

Україна в союзі з Польщею, країнами Балтії і Британією отримає також стабільну основу для розвитку економіки та інвестицій. До нас потягнуться грошові потоки інвесторів з усього світу, які не боятимуться, що через кілька років росіяни знову нападуть і все знищать.

Україна в Міжмор’ї – це гарантія, що росія ніколи більше не нападе.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавня скандальна заява прем’єр-міністра Польщі Матуеша Моравецького, який назвав російського диктатора Путіна «спадкоємцем українських націоналістичних організацій», стала прикладом того, як не можна будувати україно-польські відносини і зайвим доказом того, що над історичним примиренням повинні працювати ОБИДВІ країни. До того ж, на умовах прийняття позиції партнерів, а не з позиції національної зарозумілості.

Анонсована польським політиком ідея «зробити ставку на правду» для зміцнення відносин між поляками та українцями виключає важливий нюанс: чию історичну правду? Польську чи українську? Адже вони різні як і у всіх народів, в котрих були спірні сторінки в історії чи військові конфлікти. Дружні держави розв’язують такі питання на компромісних умовах, а не на умовах домінування історичного наративу лише однієї країни.

Хто хоче нас посварити?

Сьогодні ні для кого в Україні та Польщі не секрет щодо того, хто хоче нас посварити? Вже було достатньо написано про роками фінансовані Кремлем антиукраїнські організації в Польщі, українофобські заяви та антиукраїнську риторику, які діставали на світ божий столітні наративи про «злочини проти поляків» з минулих століть. Для громадськості не таємниця, що найактивніші польські українофоби де-факто перебувають на утриманні Москви.

Зокрема, відомо, що низку антиукраїнських акцій у Польщі організував громадянин Білорусі Олександр Усовський, який отримував за таку діяльність гроші від голови сумнозвісного «Інституту країн СНД» Костянтина Затуліна. У тому числі на створення громадської організації, яка просуває ідеї «русского мира» у Східній Європі, було виділено бюджет проекту – 42 тисячі євро на місяць.

Як нам зберегти дружбу?

Поки історичні закиди до українських національних героїв закиди не набули ширшого масштабу і поки ще не стало запізно, раціонально мислячим представникам обох народів слід керуватися кількома компромісними формулами, орієнованими на консенсус. Однією з таких має бути припинення боротьби з мертвими. А також визнання того, що в Україні та Польщі будуть свої національні герої, які можуть комусь не подобатися, але їх варто толерувати.

Формула 1. «Історія – справа минулого»

Як би не було сумно українцям чи полякам від того, що у минулому столітті між деякими польськими та українськими формуваннями були конфлікти, але це не може визначати наші взаємини у ХХІ столітті. Не таємниця, що чи не всі сусідні народи в минулому і мали між собою і жорстокі війни, і часто виступали союзниками. Не стали винятком й українці та поляки.

Зовсім не доцільно з точки зору сучасності, через 70 років після Другої світової війни,  згадувати про взаємну різанину на Волині чи Галичині. Виокремлювати з історії Другої світової – наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це маніпуляції, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше ж за інших у цьому тоді відзначилися – нацисти та російські комуністи. Показово, що і українські, і польські землі тоді були під німецькою окупацією, то ж країна-окупант відповідальна за все, що відбувалося на підконтрольній їй території. Очевидно, що нацисти настільки ефективно розпалили міжнаціональну ворожнечу й використали гасло «поділяй та владарюй», – зіштовхни своїх суперників між собою, що деякі поляки чи українці досі не відійшли від нацистських спецоперацій.

Між іншим, українці з поляками не в одній війні витупали разом пліч-о-пліч проти спільного ворога і мають з десяток спільних перемог над росіянами, турками, німцями. Були й навіть спільні акції УПА та Армії Крайової проти комуністичного ворога, приміром біля міста Грубешів у 1946 році.

В сучасному світі перемагають ті нації, які співпрацюють, а не воюють. До прикладу американські, японські, французькі, німецькі, китайські чи південнокорейські корпорації досягли світового лідерства та завоювали ринки лише завдяки економічній співпраці з колишніми і навіть недавніми «історичними ворогами». Якби японці згадували американцям бомбардування Хіросіми та Нагасакі (хоч якою болючою буває історія), американці б не інвестували б у японську економіку, а японці б не стали лідерами на автомобільному ринку США, як і не стали б провідниками світових технологій у ХХ столітті.

Тому, щоб не повторити катастрофічні історичні помилки, слід шукати миру та партнерства між країнами, а не «воювати з померлими».

Формула 2. «Разом ми сильніші»

Другою ключовою формулою польсько-українського консенсусу має бути усвідомлення необхідності сьогоднішнього партнерства на фоні спільних загроз як Європі, так і демократії з боку Кремля. Як і розуміння того, кому вигідна польсько-українська ворожнеча.

Мислячі кола польської та української інтелігенції, зокрема Єжи Гедройць та Юрій Липа, розуміли, що обом народам слід забути столітні образи й об’єднати зусилля в боротьбі проти небезпечніших загроз. Адже в минулому зиск від польсько-українського протистояння отримували лише сусіди, зокрема Росія, яка і сьогодні поставила за ціль повернути під свій контроль над Україною і всією Центрально-Східною Європою.

Для патріотичної державницької польської та української інтелігенції зрозуміло, що згадувати польську панщину чи Коліївщину, як і трагедію на Волині, означає грати на руку Кремлю, який уміло використовує протиріччя між потенційними союзниками. Як і те, що антиукраїнські заяви в Польщі вигідні лише провокаторам в інтересах Москви. Основою державної політики обох країн повинно стати згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників різних країн щодо актуальних політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати народи, а не роз’єднувати.

Зрозуміло, що гарячі голови, керуючись, на їхню думку, патріотизмом, провокуватимуть конфлікти, однак українська та польська інтелігенція повинні їх утихомирювати. Дуже важливо, щоб міністри та впливові політики, які «викопують померлих», несли моральну та електоральну відповідальність перед нацією за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нині кожен, хто виступає проти України в Польщі, грає на користь Кремля, і те саме стосується й українців.

Згадувати полякам панщину, пацифікацію чи етнічне насильство в роки Другої світової в умовах, коли Польща надає Україні сотні одиниць бойової техніки, танки, бронетранспортери та артилерію і приймає мільйони українських біженців – було б нерозумно і грало б лише на руку ФСБ. Між іншим, враховуючи що військові успіхи України залежать насамперед від західних озброєнь, частина з яких йде через Польщу, посварити українців та поляків для російської військової розвідки є ідеєю-фікс. Не буде дружньої Польщі на українському кордоні – і Москві стане значно легше захоплювати українські території.

Показово, що активно витягувати на поверхню столітні польсько-українські образи почали саме тоді  коли почали серйозно обговорювати ідею створення оборонного союзу проти російської агресії – Міжмор’я – у складі України, Польщі та країн Балтії.

Як засвідчує історія, непорозуміння та війни українців з поляками і в XVII, і ХVIII, і в ХХ століттях завершувалися поразкою обох країн і потраплянням під владу сильніших сусідів.

Автор: Валерій Майданюк

Сьогоднішня колосальна допомога країн Нато, без якої український спротив був би значно слабшим, відбувається не стільки як жест доброї волі, скільки як компенсація багаторічної злочинної політики роззброєння України.

Від 1991 року воєнний потенціал України щороку зменшувався. Колосальні запаси радянської зброї не лише розпродувалися, але й знищувалися (!). Діяли цілі програми «оптимізації» «надлишкової» (!!!) зброї та боєприпасів, далеко не всі з яких були реально застарілими та небезпечними.

Окрім корумпованих українських політиків, котрі не дбали про оборону країни і розбазарювали військові технології, не останню роль в українському роззброєні відіграли й ті, хто нам сьогодні дає зброю зі своїх запасів.

Згідно програм співробітництва України з НАТО, зокрема Проєкту Трастового фонду НАТО з утилізації надлишкової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, було фізично ліквідовано чимало зброї, котрої так бракує сьогодні нашій державі в обороні від російських загарбників.

Перший етап проєкту розпочався в 2006 році та завершився в кінці 2011 року. У рамках першого етапу проєкту знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легких озброєнь і стрілецької зброї  і 1 тисяча переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК (!).

Крім того, за фінансової підтримки Трастового фонду НАТО встановлено обладнання зі спалювання боєприпасів. Протипіхотні міни ПФМ-1 розбирали на Павлоградському хімічному заводі. Внесок Трастового фонду у цей етап проєкту становив 10,8 млн. євро.

Другий етап проєкту розпочався в лютому 2013 року. За присутності поставлених Януковичем чиновників Міноборони України, було заплановано знищити компоненти ракетного палива, ракет та боєприпасів, а також 73,5 тисяч тонн звичайних боєприпасів, 366 тисяч одиниць стрілецької зброї (!) та 3 млн. протипіхотних мін ПФМ-1.

При цьому сумнівно, що стрілецька зброя була настільки застаріла та небезпечна, що її необхідно було нищити. Принаймні, ще недавно, усі бажаючі мисливці могли придбати недорого з армійських складів застарілі, але діючі гвинтівки Мосіна (часів Першої світової війни). Показово, що роззброєння України в рамках програми «Партнерство заради миру» було заплановане й у 2014 році.

Сьогодні це видається божевіллям, однак тоді «божевільними і недемократичними» тогочасні чиновники називали тих, хто виступав проти роззброєння.

Зрештою, в часи Януковича, коли Москва поставила на ключові посади в Міноборони України росіян та громадян РФ, ослаблення обороноздатності України  було цілеспрямованою політикою Кремля. Вже тоді в Україні активно скорочувалися бойові армійські частини, а натомість залишалися підрозділи зв’язку, забезпечення і тд. – щоб менше було кому чинити опір російській армії, коли вона прийде в Україну.

Не слід наївно думати, що анексія Криму та Донбасу були спонтанно вигадані у 2014 році – такі операції готуються як мінімум роками. А українські корисні ідіоти, у вигляді регіоналів, їм у цьому допомагали, приспівуючи про пацифізм та мир з усіма сусідами.

Щодо країн Нато та Заходу, то там у роззброєнні колишньої радянської колонії також не могли не бути зацікавленими – чим менше добре озброєних проросійських держав у Європі – тим безпечніше. Зрештою, Україна тоді в очах західних аналітиків виглядала як керована проросійським президентом країна, чи не половина населення якої потенційно симпатизувала «русскому міру». Тож чим слабші будуть союзники і сателіти Кремля – тим спокійніше спатиметься у європейських столицях.

Сьогодні ж за українське роззброєння західні союзники платять власним військовим майном та грошима своїх платників податків. Компенсовують знищені та утилізовані озброєння,  адже розуміють, що краще зупиняти Росію на Донбасі, аніж в Латгалії чи Сілезії. А українці платять за злочинну політику недбальства і зради своїх попередніх керманичів кров’ю.

Приклад роззброєння України 1991-2014 років має стати сюжетом для підручників історії для майбутніх поколінь та іноземних держав зі обов’язковим ярликом «не повторювати  у своїх країнах».

Автор: Валерій Майданюк

Кремлівський диктатор путін мріє відновити радянську імперію, але на практиці добивається лише знищення і викорінення всього радянського і насамперед – озброєнь та промисловості.

Прощавай зброє

В горнилі російсько-української війни знищуються останні залишки радянських озброєнь, які тисячами одиниць валяються іржаво-коричневим металобрухтом вздовж українських доріг. І українська армія, і російські грабіжницькі угрупування знищили та втратили величезну частину радянського спадку озброєнь, який створювався в часи Холодної війни для завоювання, тобто «визволення» світу.

Сьогодні ж два найбільші світові експортери радянських озброєнь – Україна і «Немитая», знищують радянські збройні запаси у промислових масштабах. Більше того, Україна та наші західні союзники у перші місяці війни навіть скуповували радянську техніку по всьому світу – від Кіпру до Чехії. А перехід українських Збройних Сил на західні зразки озброєння засвідчує подальшу неможливість отримувати нові зразки радянських озброєнь у потрібних кількостях. З радянських зразків озброєнь ЗСУ переходять на натівські стандарти та калібри.

Цілком очевидно, що наявні у світі продукти радянського воєнпрому, левова частина котрого виготовлялася на підприємствах України та Кацапії, будуть знищені у війні самими ж країнами-виробниками, і радянської військової спадщини на світовому ринку явно поменшає.

Символічно, що зброя, яка створювалася для насадження російського комунізму  – тобто голоду, репресій, смертей і тоталітаризму, сьогодні масово знищується недобитими російськими імперіалістами та колишніми рабами радянської імперії, які воюють за свою свободу, а не за поневолення інших народів на службі в Москви.

Руїни радянських заводів

Аналогічна ситуація склалася і з радянським промисловим спадком.

Російсько-українська війна, центральним театром бойових дій стали південно-східні області України з численними промисловими підприємствами радянського типу, стирає з лиця землі і Азовсталь, і Маріупольський металургійний комбінат, і завод “Антонов”, і Авдіївський коксохімічний завод, і Кременчуцький НПЗ та багато інших. Частина цих підприємств була збудована ще в дорадянські часи, однак набула сучасного вигляду вже за часів СРСР.

Заводи, які створювалися в СРСР руками політичних в’язнів, будувалися під дулами кулеметів енкаведистів і вважалися найбільшою гордістю радянської держави – сьогодні стираються з лиця землі тими, хто мріє радянську імперію повернути.

Значна частина радянської промислової спадщини навряд чи переживе цю російсько-українську війна, а частина – вже не підлягатиме відновленню у вигляді промислових підприємств. Створене радянською імперією кане в Лету в горнилі російсько-української війни.

Дехто з любителів радянської ностальгії можливо скаже, що створене «дєдамі» минулого століття сьогодні знищують внуки по обидва боки фронту. Проте чимало прогресивних єврооптимістів заперечать їм, що більшість радянських заводів були застарілими і давно потребували капітальної модернізації. Тож на зміну знищеним радянським підприємствам, Євросоюз, до якого Україна невдовзі має шанси вступити, на місті старих, радянських, збудує нові, сучасні технологічні гіганти – вважають єврооптимісти.

Фактом, однак, залишається те, що після цієї війни всього радянського значно поменшає як у світі, так і в Україні. У пориві справедливої антипатії до всього російського та радянського, українці позбавляються радянських назв, колоніальної і низькопробної російської літератури в навчальних програмах, залишків радянських пам’ятників та монументів.

А нинішня війна спалює ще й радянські запаси озброєнь та підприємства радянської промисловості. Замість повернення радянського минулого, яким марять у Кремлі – на українській землі не залишиться майже нічого радянського.

Автор: Валерій Майданюк

Теперішня ескалація навколо європейських санкцій щодо вантажних перевезень до Калінінградської області ерефії, яку в «Немитій» вже охрестили «Блакадай Калінінграда», актуалізувала одну з найважливіших проблем Міжмор’я. А саме  – справедливості приналежності частини колишньої Східної Пруссії та ефективності господарювання росіян на цій окупованій європейській території.

Окуповане Міжмор’я

Один погляд на географічну карту Балтики здатен загнати в ступор людину, котра не надто цікавиться історією: а що це за шматок російської території, що неначе сухопутний острів застряг між Литвою і Польщею, в той час як до самої РФ – сотні кілометрів?

 Як це росіяни могли природнім чином утворити такий етнічний ексклав в серці європейської Балтики?

Однак історія такого геополітичного непорозуміння як так звана «Калінінградська область» досі не отримала свого справедливого історичного розв’язання. Хоча сьогодні певні шанси на таке розв’язання дають російські погрози війною членам Нато – Польщі  та Литві.

До XIII століття на території теперішньої російської Калінінградської області жили племена прусів, які споріднені сучасним латишам і литовцям. У 1226 році почалася колонізація Пруссії німецькими лицарями Тевтонського ордену, після чого ця область зазнала онімечення. Лише в сільських районах прусська мова збереглася до XVII століть. Держава німецьких рицарів-хрестоносців вела постійні війни з Польщею й Литвою і зрештою, потрапила в XV столітті у васальну залежність від Польщі. А у 1657 році Пруссія ввійшла до складу німецької Бранденбурзько-Прусської держави. Тобто ніяким «русскім духом» в цьому історичному регіоні ніколи не смерділо.

Після Другої світової війни, згідно з Потсдамськими угодами, близько третини  території Східної Пруссії було передано до складу СРСР та РРФСР, яку вже 7 квітня 1946 року перейменували на Кенігсберзьку область у складі РРФСР. А 4 липня 1946 року знову перейменували на Калінінградську в честь сталінського сатрапа М. Калініна. Німецьке населення, яке пережило війну, депортували до Німеччини до 1947 року. В їхні домівки масово почали заселяти етнічних росіян.

Досі залишається туманним пояснення, чому цю столітню німецьку провінцію не передали комуністичній Польщі, Литві чи навіть сусідній Білорусі, що було б більш закономірно не лише географічно, але й історично. Радянська пропаганда пояснила це начебто великою кількістю загиблих росіян при штурмі Кенігсберга, хоча цьому аргументу ніхто не вірив. За слушним зауваженням дослідника П. Еберхардта  «Розташування Східної Пруссії мало велике військове значення в разі підготовки агресії. Завдяки своєму географічному розташуванню вона оточувала Польщу з півночі та в той же час загрожувала країнам Балтії».

Сьогодні окупована РФ колишня Кенігсбергська область, перейменована росіянами в Калінінградську, загрожує не лише Польщі та Литві, але й перетворена на мілітаристський плацдарм агресії та шантажу проти всієї Північної Європи. Підігрівають російські агресивні апетити й “місцеві” російські шовіністи, батьків яких, декілька десятків років тому привезли на нову “батьківщину”.

Російський плацдарм

Москва усвідомила, що для Альянсу в першу чергу були важливими данські протоки, втрата яких переривала ключовий для Нато стик між Північною і Центральною Європою. Тож включення північної частини Східної Пруссії до складу СССР, а зараз до РФ,  мало зміцнити контроль Москви над східною частиною регіону Балтійського моря.

Після розпаду СССР Калінінград (Кенігсберг) став анклавом, оточеним Литвою і Польщею з доступом до Балтійського моря. А з 2004 року він також де-факто став анклавом всередині Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Область стала своєрідним російським клином не лише на теренах Міжмор’я, але й глибоко врізалася в акваторію європейської Балтики, ставши територіальною базою для російського флоту та ядерних ракет.

У Калінінграді перебуває штаб Балтійського флоту, після 1991 року місто Балтійськ залишилося найбільшою (поряд із Кронштадтом) базою цього флоту. Сьогодні, щоб загрожувати Європі, РФ тримає на території анклаву велике військове угрупування, яке в певний час налічувало понад 300 тис. військовослужбовців. Країни Балтії небезпідставно розглядають російську приналежність Східної Пруссії як загрозу безпеці та стабільності в регіоні Балтики.

З цього приводу командувач сухопутними силами США в Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес в ході зустрічі з військовими Литви наголошував: «З Калінінградської області зараз можна не дозволити нашому військовому флоту і взагалі ніякому флоту Нато потрапити в Балтійське море. А у нас тут три союзника – Латвія, Литва та Естонія…”.

Кенігсбергський сепаратизм

Штучність та неприродність приналежності теперішньої так званої Калінінградської області до РФ відчуває навіть частина етнічних росіян, які заселяють анклав. Географічна віддаленість від РФ та близькість Польщі та Литви, часті поїздки до ЄС, зумовили виникнення самостійницьких настроїв в Калінінградській області, які були особливо активними на початку 90-х років. “Самостійники” закликали до зміни статусу анклаву шляхом створення четвертої незалежної балтійської республіки, яку пропонували назвати Новопруссія або іншим подібним варіантом. Деякі навпаки – вимагали ввійти до складу іншої європейської країни, зокрема Литви або Німеччини.

Калінінградський історик Семен Бессонов навіть описав бажаний сценарій  виходу області зі складу РФ, який нагадуватиме анексію Криму чи Донбасу. «Як тільки почнуться демонстрації, НАТО заборонить проліт російським військовим над своєю територією під приводом запобігання кровопролиття. Обласна ж влада вже зараз має гарантії від західних сусідів, тому зрозуміло, що вона тільки підтримає вимоги про незалежність. Всі люди, які отримали картки на безвізовий режим до ЄС, вже не захочуть від нього відмовитися. Щотижня вони їздять до Польщі закуповуватися продуктами, які там дешевші і якісніші, а потім повертаються назад і бачать різницю в рівні інфраструктури і т.д. Природно, що виникає запит на вихід зі складу РФ. Культурно вони перестають бути росіянами».

Економічно жителі області справді більше прив’язані до Польщі і Литви, а не до РФ, де багато хто з них навіть не бували. «Нам в Росію з’їздити в кілька разів дорожче і складніше, ніж до сусідів» – часто можна почути в Калінінградській області. Навіть поїздку на велику батьківщину місцеві мешканці називають поїздкою “в Росію”, розуміючи, що Калінінград не є частиною РФ.

Найчастіша реклама на міських автобусах – це оголошення поїздок до Гданська, адже завдяки угоді про прикордонні поїздки з Польщею і Литвою, жителі Калінінградської області отримали можливість безвізового переміщення по прикордонних регіонів Литви і Польщі. Населення Калінінградської області становить 950 тисяч і 25% мешканців мають Шенгенську мультивізу. А закордонні паспорти – 60% жителів. Таких показників немає в жодному регіоні Росії, де 80% населення ніколи не виїжджала за кордон.

Місцеві росіяни навіть вважаються більш європейськими, аніж в РФ. В деяких антиурядових демонстраціях тут бере участь більше людей, ніж в Москві. З початку 2000-х років в Калінінграді відкрилися консульства всіх основних країн ЄС. Регіональна влада в Калінінграді тривалий час намагалася уникати гострих дискусійних тем з Литвою навіть під час регулярних російсько-литовських протистоянь.

Особлива риса калінінградського сепаратизму – його молодість. Якщо, в Татарстані про загублений статус республіки  говорять переважно журналісти та вчителі за 40, то в Калінінграді про самостійність говорять старшокласники, студенти та випускники вузів. У 2000-х роках виросло покоління калінінградців, які у “материковій” РФ ніколи не були, зате добре знайомі з містами Польщі та Литви. За словами колишнього мера Калінінграда А. Ярошука, мітингів і політичних акцій в Калінінграді за рік проводиться більше, ніж у всій решті Росії. А в 2010 році одним з найбільш популярних стало гасло «Єдина Росія», забирайся в Росію!». До 2015 року опозиція навіть планувала провести референдум про перейменування Калінінграда в Кенігсберг.

В місті досить часто поширюють сепаратистські листівки з на тлі литовського прапора. Частішають заклики до проведення акції на підтримку більшої автономії області. Часто звучать заклики та спроби організації маршу під гаслом «Досить годувати Москву», які відбуваються під прапорами німецької Пруссії. А 11 березня 2014 року троє молодих людей вивісили на будівлі Калінінградського управління ФСБ прапор Німеччини, й одночасно  в мережі була оголошена кампанія за приєднання Калінінградської області до Литви. Популярні самостійницькі організації області, такі як “Комітет Громадської Самооборони” та БАРС в 2014 році запустили проект «Віртуальний Уряд Кенігсберзької області» та встановили меморіал на честь Російсько-німецького братства по зброї в боротьбі з більшовизмом.

В середовищі “самостійників” досить популярною стає ідея створення Республіки Пруссія, виникнення якої деякі місцеві прогнозують за “кримським сценарієм”.

Спочатку мовляв, Німеччина заявить про захист німецькомовного населення і етнічних німців. Потім роздає всім охочим калінінградцям німецькі паспорти. Далі почне платити німецькі пенсії та допомогу в євро, а також видавати іпотеку як в Німеччині під 2-3%. Потім будуть проводитися мітинги з німецькими прапорами з риторикою про відновлення історичної справедливості і повернення споконвічно німецьких земель до складу Німеччини. І нарешті, ввічливі люди в німецькій військовій формі без розпізнавальних знаків, почнуть з’являтися в містах і разом з місцевими жінками і дітьми блокувати військові частини й встановлювати німецькі прапори на адміністративних будівлях. Потім буде шоу під назвою “референдум” про приєднання Калінінградської області до Німеччини, тому що кожен народ має право на самовизначення». Вже зараз найбільш прогресивні калінінградці влаштовують дітей в польсько-литовські школи, щоб потім вони йшли в польсько-литовські вузи і отримували міжнародно визнаний диплом, а не російський папірець.

 Сусіди допоможуть?

Варто відзначити й небайдужість європейських держав до майбутнього Калінінградської області. За словами  аналітика Центру дослідження Східної Європи Лаурінаса Кащюнаса, термін оренди, на який Калінінградська область була передана Росії за Потсдамським договором, нібито, закінчився ще в 1996 році. І для тих, хто хотів би жити в Європі, а не в Росії, це досить переконливий аргумент.

Навесні 2015 року Націоналістична партія Німеччини, очолювана депутатом Європарламенту Удо Фойгт, винесла в Бундестаг пропозицію провести в Калінінграді референдум про вихід зі складу Російської Федерації і приєднання до ФРН. «Унікальна територія, яка просто загниває під урядом Калінінградській області. Така спадщина німецької науки, як Іммануїл Кант, залишився на території області. А його будинок знаходиться в зруйнованому стані” зазначає Фойгт.

Фото занедбаного будинку всесвітньовідомого німецького філософа Іммануїла Канта, який жив у Кенігсберзі, облетіло весь світ і стало наочним прикладом, в якому жалюгідному стані знаходиться колись розвинена німецька провінція під теперішнім російським правлінням. Коли будинок філософа світової слави розвалюється  і тоне у смітті, а на стінах будинку визначного мислителя місцеві російські петеушники пишуть «Кант – лох» – виникає справедливий сумнів у подальшій доцільності перебування визначної пам’ятки та області під бездарним російським управлінням.

Водночас, претензії на територію тимчасово російської Калінінградської області виголошують і литовські організації, що апелюють до історичного зв’язку древніх прусів і літів до періоду асиміляції прусського народу Тевтонським орденом. Тож європейцям вже варто визначатися щодо майбутнього Кенігсберзької області..

Коли Росія забере свої манатки з Кенігсбергської області Міжмор’я?

Очевидно, що Москва наразі побоюватиметься надання ширших прав регіону, оскільки це може послужити прикладом для інших суб’єктів РФ і в кінцевому результаті, призведе до розпаду кремлівської імперії. Крім того, Калінінград є базою Балтійського флоту, і його втрата призведе до зменшення агресивних можливостей «Немитої» в Балтійському регіоні.

Однак, самостійницькі настрої швидко вийдуть з підпілля, коли підвалини кремлівської диктатури захитаються і європейська позиція стосовно потенційної незалежності чи європейської реінгтерації Східної Пруссії може зазнати змін. Анексія чужих земель потенційно може обернутися для Москви такою ж анексією її територій, які в майбутньому можуть відбутися за власним поганим російським прикладом.

Нинішня ескалація навколо так званої «блокади» Калінінграда, яку Москва розпочала погрозами Литві та усій Європі, створює підстави для «остаточного розв’язання» кенігсбергського питання в майбутньому.

Після того, як європейські країни відмовилися здійснювати експорт низки товарів до «Немитої», у раді федерації заявили, що в Росії  будуть “розв’язані руки для вирішення питання будь-якими способами”, якщо ЄС не виправить ситуацію з “блокадою Калінінграда”. Росія, начебто, залишає за собою «право на дії із захисту своїх національних інтересів» – тобто Москва знову прямо погрожує війною країнам Нато.

Росія вже настільки часто погрожувала військовою силою, що напевно не минає й дня, щоб хтось з російських високопосадовців не загрожував світові ядерною зброєю чи воєнним вторгненням. Однак, після реальної демонстрації російської військової спроможності в битвах під Києвом, Харковом, Миколаєвом, Черніговом, добре озброєнні передовими технологіями країни Нато саркастично сприймають чергові російські погрози.

Адже, якщо Росія зважиться напасти на країну члена Нато – вся Ерефія перетвориться на суцільну Чорнобаївку. А Міжмор’я нарешті отримає шанс позбутися російської географічної скалки, яку Москва в сталінські часи встановила для контролю європейських країн балтійського узбережжя.

Автор: Валерій Майданюк

Всіх здивувала аномальна поведінка Президента Казахстану Касим-Жомарт Токаєва на т.зв. економічному форумі в санкт-петербурзі. Я погоджуюся з думкою аналітиків, що дії Токаєва були сенсаційними. Особливо враховуючи той факт, що Президентом Казахстану Токаєв лишився в першу чергу завдяки підтримці росії. А також тим, що він взагалі прибув на цей форум, враховуючи його малозначущість та низький рівень представництва (фактично Токаєв був єдиним гостем топрівня).

Зверніть увагу, спочатку Токаєв «відзначився різкими відкритими висловлюваннями прямо в обличчя Путіну, — що Росія не має права вести війну, посміявся над, як він висловився, квазідержавними утвореннями лнр-днр, у грубій формі відмовив росії у визнанні цих формувань. Він також нагадав путіну, що Радянським Союзом здебільшого керували вихідці з України».

Колеги припускають, що завданням Токаєва якраз і було перевірити, «справжній путін буде присутній або його двійник. Токаєв — ідеальна кандидатура для такої ролі, оскільки часто зустрічався з путіним та зможе визначити, хто перед ним. Можливо, різкий виступ президента Казахстану та його відмова прийняти від росії орден Олександра Невського означає ймовірність присутності двійника. Швидше за все, у нього були вагомі підстави і якась інформація про людину, яку представляють путіним, щоб так зухвало поводитися під час виступу на форумі».

Я б додав до цього, що швидше за все Токаєв до останнього не вірив в ймовірність того, що його посадять на сцені поруч з актором, який гратиме роль президента росії. Інформація про те, що путін в комі, звісно, вирувала в ЗМІ, але під час війни і не такі чутки можуть бути запущені. Тим більше сам дон-кадиров-дон спростував інформацію про важкий стан здоров’я путіна. На додачу, для східного правителя тиснути руку актору і називати того публічно президентом — невимовна образа, за яку той вирішив одразу почати відповідати різкими діями. В цьому контексті можна пояснити і торгову війну, що вже почалася між країнами — росія припиняє відвантаження казахстанської нафти після заяв Токаєва на ПМЕФ, Казахстан натомість блокує на своїй території 1700 вагонів з російським вугіллям.

Ще цікавим є той факт, що андрій турчак досить жорстко обірвав «вірного путінця» затуліна, який почав наїжджати на казахського Президента. На росії дійсно готують транзит влади і шукають гарантів для мінімізації втрат від того, що розпочав путін. А оскільки всі розуміють, що Токаєв, окрім себе самого, на саміті представляв і західні розвідки, і, швидше за все, китайських товаришів — починати конфлікт з ним є вкрай недалекоглядним. Цілком ймовірно, що вже є непублічна черга тих, хто готовий здавати і здаватися.