Польський професор, історик та політолог Павел Скібінський виступив з резонансним інтерв’ю “Ідейне відродження християнських демократів неможливе”, в якому засудив часткову втрату християнсько-демократичними партіями Європи християнської основи.

Автор суворо констатує, що християнська демократія на Заході прийняла цінності лівих сил і ми спостерігаємо зречення її власної ідентичності як політичного руху віруючих людей. Між іншим, Скібінський не єдиний, хто різко висловлюється про зменшення частки християнства в політичних платформах європейських християнсько-демократичних партій, а декотрі навіть починають зауважувати необхідність заміни слова “християнська” у назві цієї ідеології.

Польський професор зауважує, що внаслідок потужних політичних віянь та марксистських лівих в європейській політиці, християнська демократія не уникла цього впливу. Ще однією причиною стала співпраця християнських демократів з лівими партіями, що мало місце, зокрема у Франції, де діяли т. зв. католицькі ліві та виникли ідеї католицького соціалізму Муньє.
Прикладом також є велика коаліція СДПН-ХДС у Німеччині на чолі з канцлером Куртом Георгом Кізінгером та нереалізована ідея історичного компромісу та коаліції італійських християнських демократів із комуністичною партією. Скібінський відзначає потужне проникнення у католицьку церкву марксизму в сфері філософії та теології, а опорою антикомуністичного та християнського мислення десятиліттями була лише ХСС – баварська союзна партія ХДС.

Відповідаючи на запитання “як так сталося і чому християнська демократія стала менш християнською?” польський професор відзначає, що головним чином це пов’язано з тим, що після Другого Ватиканського собору християнські демократи почали враховувати існуючі в суспільстві та у самому Ватикані ліві тенденції. “Західні суспільства після 1968 року були сформовані в лівому стилі, тому християнська демократія перемістилася на лівий бік. Християнські демократи стали надто слабкими та надто прив’язаними до ситуативної політичної вигоди. Вони не хотіли дивитися на політичну реальність у довгостроковій перспективі. Тому продовжували поступатися лівому порядку денному і багато років вже відкрито втілюють його у життя” – зауважує професор. А прикладом наводить суперечку щодо абортів та згоду католицьких політиків на існування системи, яка легалізує аборти.
“Коли християнська демократія вирішила відновити домінуючу позицію на порядку денному лівого крила, виявилося, що вона не є для цього достатньо стійкою” – констатує професор.

Дійсно, багатьом християнським партіям доводиться йти на компроміси в питання пристосування християнських цінностей до популярних на Заході цінностей, котрі прямо критикувалися в Біблії. При цьому, ХД-партіям слід конкурувати на виборах за голоси звиклого до ліберальних гасел західного виборця і особливо – молоді. Важко бути моральним орієнтиром, коли в моді моральне пристосуванство.

 На думку професора Скибінського, “ідейне відродження нинішніх християнсько-демократичних партій є радше неможливим. Це пояснюється надто глибокою фінансовою залежністю, політичними та ідеологічними звичками та певним політичним склерозом, характерним для всієї Європи. Але слід зробити висновки з історичного занепаду християнських демократів. Треба шукати у християнстві натхнення для іншого політичного відродження. Бо кожне покоління має знайти власний шлях реалізації соціального католицизму”.

Дослідники християнської демократії Едвард Лінч і Скотт Мейнуорінг зазначають, що головними причинами електоральних поразок християнських демократів є посилення в їхній політичній практиці конформізму і прагматизму. Зокрема, як зауважував Едвард Лінч “християнські демократи не досягли успіху в тому, щоб використовувати свій потенціал, оскільки відступили від власних ідеологічних принципів. А Скот Мейнуорінг зазначає: “Демохристиянські партії стали менш ідеалістичними і послідовними в своїх програмних установках, щоб стати більш прагматичними для розширення рядів своїх прихильників”. Однак це неминуче призвело до втрати ядерного електорату, для якого християнські цінності та мораль були не пустим звуком. В ХХІ столітті у політичній практиці християнсько-демократичних партій спостерігається значно більше конформізму і політичного прагматизму та значно менше релігійних цінностей.

Як засвідчує показує досвід європейської та латиноамериканської християнської демократії, християнсько-демократичні партії здобувають успіхи за тих умов, коли вони послідовно слідують власним принципам і програмним засадам, базованим на християнських цінностях та етиці Євангелія. Коли християнські демократи вели безкомпромісну боротьбу з корупцією, мафією, монополізмом, успішно розв’язували соціально-економічні проблеми – тоді їхній рейтинг утримувався на високих позиціях.

Прикладом найуспішнішого і найтривалішого християнсько-демократичного проекту залишається Християнсько-соціальний союз, який вже більше півстоліття перебуває при владі в Баварії. ХСС ефективно забезпечує економічний та соціальний розвиток громадян та здійснює вагомий внесок у відродження європейського християнсько-демократичного руху. На сьогодні це один з найуспішніших в світі прикладів втілення в життя теорії міжнародного християнсько-демократичного руху, адже за понад 50 років мешканці демократичної Баварії жодного разу не засумнівалися у ефективності  представників Християнсько-соціального союзу підтримуючи їх на кожних виборах.

Автор: Валерій Майданюк

Соціалісти полюбляють підтримувати міф, начебто саме їм належить монополія захисту прав робітників і трудового класу, однак значна роль у цьому належала християнським профспілкам і Церкві, котрі без зайвого галасу працювали над покращенням становища найманих працівників, уникаючи пропаганди класової ворожнечі.

Християнські діячі усвідомлювали глибину проблем ринкової економіки та важкого становища найманих працівників і ще більше розуміли загрозливі наслідки соціалістичних революцій та жорстокого тоталітаризму, який завжди за ними слідував. Тож християни докладали активних зусиль, щоб суспільство знайшло золоту середину між розвитком підприємництва та гідним рівнем оплати праці. Останнє випливало з двох ключових принципів християнської демократії – людської гідності та поваги до праці.

Ще в Енцикліці Папи Лева ХIII “Rerum Novarum” 1891 року, яка приділяла велику увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю, зазначалося: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини.  І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого».

В 20-30 роки ХХ століття саме християнським профспілкам, налаштованим на  результат, а не страйк заради класової ворожнечі та диктатури пролетаріату з винищенням буржуазії, як це робили соціалісти, вдавалося досягти компромісів між фабрикантами та робітниками. Важливою рисою усіх післявоєнних християнсько-демократичних партій було їх ліве спрямування, але воно було сформоване не під впливом марксизму, а як наслідок пережитого досвіду Великої депресії та Другої світової війни. Під час війни зріс вплив держави на економічні процеси та регуляторна політика державного апарату, що й пояснювало ліві настрої в християнсько-демократичних партіях.

Захисту робітників та бідніших верств населення християнські демократи приділяли так багато уваги, що програми післявоєнних християнських демократів багато в чому нагадували постулати соціалістів та комуністів. Оле християнські демократи наголошували на необхідності соціальних та моральних реформ. Проте в їхній риториці не було орієнтації на класи. Християнські демократи не були марксистами –  вони були етатистами і приділяли ключову роль державі, як незалежному арбітру між класами.

Так, у розвитку програми німецької ХДС найвпливовішим документом були розроблені Людвігом Ерхардом Дюссельдорфські тези 1949 року, в яких партія задекларувала орієнтацію на “соціальну ринкову економіку”. Під нею партія розуміє  таку соціально спрямовану систему, в рамках якої економічна свобода і вільне змагання  індивідів та бізнесу повинні бути співзвучними з принципами соціальної справедливості та громадянської солідарності. Приватна власність  поєднується із соціальною відповідальністю, з соціальним захистом і підтримкою системи освіти, яка повинна формувати рівні стартові можливості для всіх членів соціуму. Роль держави ж полягає у створенні сприятливих умов для розвитку економіки та дотриманні принципу субсидіарності – допомоги лише у тих питаннях,  в яких особистої відповідальності буває недостатньо для досягнення суспільного блага та соціального захисту. У економічній сфері ХДС вбачає головне завдання в підтримці економічного зростання і скорочення безробіття, реформування систем оподаткування та охорони здоров’я.

І ХДС, і ХСС спочатку свого створення наголошували на соціальній справедливості. Першим головою Християнсько-соціального союзу було обрано Йозефа Мюллера – відомого католицького опонента нацистів, який був близький до соціал-демократичних поглядів. Конрад Аденауер максимально підтримував створення соціальних комітетів ХДС – груп, які вели роботу в робітничому середовищі та вважались найбільш лівими в середовищі партії. Саме співпраця із соціальними комітетами збільшувала електоральні шанси партії.

Лише після подолання бідності та соціальної незахищеності робітників в 1950-60 роки, християнські демократи займають центристські та консервативні позиції.  На відміну від соціалістів та “нових лівих”, християнські демократи, досягнувши покращення становища робітників, почали акцентувати на інтеграції суспільства, а не пошуку нових форм нерівності та боротьби заради боротьби та руйнації суспільства.

Автор: Валерій Майданюк