Існує чимало “версій” демократії, але саме християнсько-демократична  орієнтована на врахування інтересів всього суспільства та має “запобіжники” від авторитарних тенденцій.

Християнська демократія – це ідейно-політична платформа, яка має на меті інтегрувати християнські принципи та демократію, а розв’язання ключових сучасних проблем бачить у ключі християнської моралі та християнського гуманізму. Ідеологічна основа християнської демократії базується на християнських принципах прав людини, народовладдя та класового і загальносуспільного примирення. Християнська демократія поділяє консервативні цінності індивідуалізму, повагу до приватної власності, антикомунізм і проти надто активного втручання держави в суспільні справи. Як слушно зауважив професор Уді Грінберг, християнська демократія, що народилася у відповідь на фашизм і комунізм, стверджувала, що «гідність» людини – якість, визначена Богом – найкраще реалізується шляхом поєднання плюралістичної політики та християнського соціального вчення.

В умовах соціальних потрясінь, світових воєн та революцій ХХ століття, християнська демократія з’явилася як політична сила, яка могла претендувати на конструктивну альтернативу руйнівним суспільним тенденціям між крайнощами: між лівим популізмом і старим консерватизмом бюрократичного типу. В контексті різноманіття підходів до розуміння демократії, християнські демократи є прихильниками концепції плюралістичної демократії. Ця концепція стала компромісом між теоріями партисипаторної демократії, яка ідеалізує можливість активної політичної участі всіх членів суспільства й елітарної демократії, яка стверджує, що демократія це не влада народу, а можливість народу вибирати собі правителів.

Плюралістична теорія демократії виходять із ідеї, що ні народ, ні індивід не можуть бути головною рушійною силою політичного процесу в демократичній державі. Адже на практиці, окрім національно-визвольних рухів, народ не може бути єдиним суб’єктом політики. Народ завжди складається з конкуруючих груп інтересів і є дуже неоднорідним. Звідси й неможливо досягти якогось єдиного розуміння “народного блага”. Тож в умовах, коли кожен громадянин  чи соціальна група мають власне розуміння добра, щастя, блага та шляхів їх досягнення, демократія не може бути ефективною без групової взаємодії, справедливого представництва та узгодження інтересів. Саме в групі формуються інтереси, ціннісні орієнтації громадян і лише завдяки групі особа може виражати свої політичні інтереси. Призначення демократії, на думку християнських демократів, полягає насамперед у тому, щоб надати всім суспільним групам можливість висловлювати й захищати свої інтереси.

Ці інтереси виражаються за допомогою зацікавлені груп, таких як професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні та культурні об’єднання. Натомість держава розглядається в ролі нейтрального арбітра між конкуруючими політичними групами, завданням якої є не допущення переваги одних над іншими та збереження умов вільної політичної конкуренції.

Християнські демократи не підтримують притаманну лібералізму абсолютизацію індивідуальної свободи, яка зумовлює у поляризацію суспільства та політичну нестабільність. Альтернативою цьому має бути плюралістична демократія, базована  на врахуванні різноманітності соціальних інтересів. Плюралістична демократія — це демократія для всіх. Вона забезпечує баланс сил між класовими, національними, економічними, соціальними, та іншими групами інтересів, які є рушіями політики та центральним елементом демократичної політичної системи. Головною її ознакою є відкритий характер прийняття політичних рішень через представницькі органи. Завдяки наявності у суспільстві асоціацій, що діють автономно, таких як наприклад християнські громади, в плюралістичній моделі демократії формуються механізми, які роблять владу відповідальною перед народом.

Для плюралістичної демократії важливою є не лише наявність ідеологічного плюралізму, але й соціального плюралізму – врахування всіх інтересів соціальних груп. Християнські демократи визнають принципи взаємозалежності та взаємопов’язаності суспільства, в якому досягнення спільного блага якого можливе лише спільними зусиллями, тому громади повинні враховувати інтереси інших громад. Плюралістична демократія базується на чітко вираженому почутті солідарності різних суспільних груп, що передбачає відповідальність політиків перед своїми виборцями, громадами, профспілками. Проте захист інтересів своєї громади чи групи повинен відбуватися з урахуванням  вимог загального блага. Лише за  таких умов культура солідарності стає передумовою процвітання демократичної, соціальної та правової держави.

Завдяки широкому представництву інтересів всіх суспільних груп, плюралістична модель демократії, яку підтримують християнські демократи, не допускає ситуації, щоб влада упродовж тривалого часу проводила політику, яка завдає шкоди інтересам громадян.

Автор: Валерій Майданюк

Висміювання християнських цінностей на церемонії Олімпійських ігор в Парижі сигналізує, що значна частина європейської цивілізації перебуває на культурному роздоріжжі, в той час як агресивні режими –  цілеспрямовані та ідейно мотивовані. Парадоксальним чином в Європі стає нормою забороняти критикувати все, окрім власних цивілізаційних цінностей, хоча не всі усвідомлюють, які загрози це несе для західних демократій.

Всі визначні європейські мислителі та вченні відзначають визначальний вплив християнства на становлення та зміст європейської цивілізації. Як би комусь не хотілося, але однією зі стрижневих рис світових цивілізацій – західної, арабо-мусульманської, індійської, китайської є насамперед релігія. Кожна велика й успішна цивілізація мала свою релігію.

Це зовсім не передбачає релігійного фанатизму чи вбивств заради релігії, а насамперед – ціннісного орієнтиру, який задає суспільні правила гри. Науці невідомі випадки появи та розвитку будь-якої цивілізації без релігії, а конкретніше – виховного та інтегруючого впливу релігії на суспільство. Визначальну роль релігії визнають навіть такі відомі атеїсти як Річард Докінз, котрий називає себе культурним християнином, оскільки захоплюється церемоніальними та філантропічними аспектами християнства.

Нещодавній скандальний перфоменс на Олімпійських іграх в Парижі, який спародіював Ісуса і “Святу вечерю”, засвідчив, що Європа не цурається на офіційному рівні насміхатися над своїми культурними основами –  християнством. Принаймні, так це бачать представники інших цивілізацій: ісламської, китайської, індійської. Поки в інших цивілізаціях свої культурні цінності охороняються законом аж до репресій, європейські організатори Олімпійських ігор вирішили зробити пародію на християнство образами сексуальних меншин. Учасники перфоменсу заявили, що в такий спосіб хотіли “об’єднати людей” і одночасно заявили, що “мистецтво завжди розділяє”.

Католицький єпископ Роберт Баррон закликав католиків не соромитися чинити опір блюзнірству і засудив псевдотолерантність: «… усіх терпимо, все це різноманіття чудове — поки справа не дійде до будь-кого, хто не погоджується з вашою ідеологією, як-от ці 2,6 мільярдів людей. Тож припиніть ці розмови про толерантність і різноманітність, — сказав він. — Мені цікаво, на якій планеті вони живуть, якщо вважають, що гармонії, миру тощо було досягнуто цією явною образою християн».

Британський журналіст Дуглас Мюррей зазначає, що ще півтора десятиліття тому атеїсти в Європі могли вільно критикувати релігію, але після нападів мусульманських фанатиків на критиків ісламу – ніхто не наважується сказати нічого поганого про іслам в Європі. Без наслідків можна критикувати лише християнство – християни  не відріжуть вам голову і не підірвуть вибухівкою, на відміну від інших представників “культурної різноманітності”. Чимало консерваторів також зазначають, що під страхом нападів ісламістів, в телестудії дедалі рідше запрошують вчених-критиків релігії, якщо лише вони не критикують тільки християнство.

Поки на Заході ультраліберали зайняті висміюванням своєї традиційної європейської культури та намагаються замінити її на щось нове, що викликає сміх і зневагу з боку незахідних культур, світ стає дедалі небезпечнішим місцем для демократій. Китай поглинутий світовим лідерством на ґрунті суміші комунізму та культурної величі, Індія, під керівництвом Нарендри Моді, переживає хвилю напрочуд нетолерантного націоналізму, Ерефія погрузла в павутинні агресивних скрєп і погрожує західним країнам ядерним бомбардуванням, ісламські країни входять в період войовничої експансії віри, що є цивілізаційним відповідником “хрестових проходів”. І лише Європа, замість цивілізаційної мобілізації перед антидемократичними силами – зайнята руйнуванням і висміюванням власних інтеграційних культурних основ, які могли б об’єднати країни континенту у війні, початку якої на Заході не поспішають помічати.

Автор: Валерій Майданюк

Хоча ми сьогодні і розуміємо Європу значно ширшою за кордони ЄС, проте часто на побутовому рівні починаємо ототожнювати ці поняття – «єесівський» і «європейський». Це робити неправильно, оскільки Європа є значно ширшою за об’єднання 27 країн, а ЄС навіть починає втрачати своїх колишніх членів, як от Велику Британію.

 Щонайменше ще із 13 країн не належать до ЄС, а це і розвинуті західноєвропейські країни (Норвегія, Велика Британія, Ісландія, Швейцарія), а також бідніші 6 балканських (Сербія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Косово) і 3 східноєвропейських країни (Молдова, Україна, Білорусь), як і країни, які частково лежать в Європі – Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туреччина, Казахстан.

Сьогодні ЄС і Європа в цілому переживають черговий етап боротьби із викликами, які випробовують їх на міцність.

Ці та інші проблеми викликають певну фрустрацію в європейців, багато хто з них шукає порятунку в обіймах відвертих правих чи лівих популістів, які обіцяють прості рішення вже і негайно. Християнська демократія також переживає складні часи, оскільки її позиція є доволі складною, політика ґрунтується на виваженому центризмі, відповідальності, співпраці та солідарності, а багато людей втомились бути такими, шукаючи прості рецепти на всі нові біди. Завдяки цьому відбуваються спалахи популярності чи то ультраправих політичних сил, які захоплюють мешканців Європи простими пропозиціями «викинути мігрантів геть», «не пускати», «боротись з ісламом», або ультралівих із їхніми «боротись із капіталізмом і багатіями, імперіалістами, які винні у всьому», «боротись із засиллям релігійного патерналізму і традиційних цінностей, білим супремасизмом і християнством».

Ці гасла з двох сторін підривають основи ідеї об’єднаної Європи, яка побудована на базі об’єднуючих християнських цінностей, які по суті є фундаментом цієї ідеї і в свій час стали поштовхом для зародження зокрема ідеї прав людини, солідарності, свободи, відповідальності і співпраці. Заперечення і вихолощення цих ідеї веде до руйнування підмурівку спільного європейського дому, що може викликати неминучі і масштабні катастрофи.

Автор: Юрій Міндюк

Для багатьох українців видається парадоксальним, але чимало наших опонентів на Заході мають з Україною більше спільного, аніж ті, кого ми звикли вважати союзниками.

Американські та європейські консерватори і праві, окрім тих, які, перебувають на зарплатах у Кремля і їм платять за свідому брехню, в світоглядних позиціях перебувають дуже близько до традиційних поглядів українців.

До прикладу, в трампістів майже однакове з українцями бачення проблем міграції, гендерної політики та ЛГБТ, традиційних цінностей та збереження звичних суспільних норм, аніж з прихильниками BLM від Демократичної партії США. Подібна ситуація і з європейськими консерваторами, котрі стоять на позиціях захисту суспільної моралі, традиційного типу сім’ї, свободи слова без цензури та справжньої рівності на ґрунті раси чи статі, без ілюзій позитивної дискримінації.

Проблемою є те, що декотрі західні сили, котрі мають з українцями стільки спільного, часто виступають проти військово-фінансовою підтримки України з декількох головних причин:

А) Перебувають в опозиції і критикують будь-які ініціативи ліберальних урядів, навіть якщо самі б у випадку здобуття влади підтримували Україну. Це питання політичної кон’юктури, яка завжди розвивається за подібною логікою.

Б) Популісти, які просто шукають вигідні для електоральних балів теми. Ці люди не є прямими ворогами України, але ситуативно перебувають в становищі, в якому вигідно критикувати допомогу нашій країні. Якщо з ними працювати і доносити українську позицію – там цілком можливо комусь щось пояснити.

В) Латентна російська агентура або середовища, які годуються з кремлівської годівниці і сповідують антизахідну конспірологію. Важко сперечатися з тими, кому платять за те, щоб вони дотримувалися іншої думки. Хоча в цьому середовищі чимало зазомбованих, котрі є лише жертвами пропаганди.

З двома першими категоріями і навіть з аудиторією третіх українцям варто працювати і поширювати нашу точку зору. Вони виступають проти засилля “масонів та світового уряду”, а Україна – невелика держава, яка бореться проти агресії величезної імперії. Якщо хтось хоче бути на боці добра проти світового зла – варто бути з Україною. Цю ж тезу могли б підтримати і на Глобальному Півдні, котрий почав скаржитися на засилля “північан” – Росія якраз і є північною країною, котра запускає свої колоніальні щупальці до африканських і азійських країн.

Християни повинні знати, що наша держава – один з останніх оплотів західної цивілізації, котра бореться проти чеченсько-бурятської орди. Якщо хтось захоплюється хрестосносцями, то сучасні хрестоносці – це українці, які своїм опором бережуть східний фланг Західної цивілізації.

Техаські мачо та любителі зброї на джипах мають знати, що Україна – країна сильних людей, котрі мужньо борються за свою землю і домівки проти жорстоких варварів. Практично кожна категорія європейських правих і консервативних кіл могла б знайти втілення своїх ідеалів у боротьбі українців за свободу, якщо б цю інформацію до них доносили. Українська діаспора та нова хвиля емігрантів має колосальний об’єм роботи, щоб донести до західного обивателя правду, котру намагаються спотворити проросійські інфлюенсери та анонімні телеграм-канали.

Це великий об’єм роботи і на нього часто немає ресурсів, але українці не повинні оминати нагоди привернути на свій бік тих, з ким поділяємо спільні світоглядні цінності.

Автор: Валерій Майданюк