Джерело: National Post

Переклад: Спільнота “Критичне мислення”

Нещодавно я залишив посаду штатного професора в Університеті Торонто. Тепер я став «почесним професором» — звання, яке присвоюється викладачам, які з відзнакою відпрацювали свій термін і пішли на пенсію. Проте мені немає ще шістдесяти років. І я б із задоволенням викладав і займався науковими дослідженнями в Університеті Торонто на повну ставку й надалі, якби їм не довелося швидко звільнити мене.

Я любив свою роботу. І мої студенти, які навчалися і вже випустились, завжди були позитивно налаштовані до мене. Але цьому шляху не судилося продовжитися. Причин тому багато, включаючи те, що тепер я можу навчати набагато більше людей і з набагато меншими перешкодами в режимі онлайн. Але справа не лише у цьому.

По-перше, мої кваліфіковані та чудово підготовлені білі гетеросексуальні чоловіки-аспіранти (а в мене, до речі, було й багато інших) мають мізерні шанси здобути дослідницькі посади в цьому університеті, незважаючи на свої більш ніж блискучі резюме. Це багато в чому пов’язано з мандатами «Різноманітності, Інклюзивності та Рівності» («Diversity, Inclusivity and Equity»), які я волію скорочувати як DIE («помри»).

Вони були повсюдно введені в академічному середовищі навіть незважаючи на те, що університетський комітет із найму вже зробив усе можливе за час моєї кар’єри, а потім ще й ще, щоб гарантувати, що жодного кваліфікованого кандидата з числа «меншин» ніколи не залишиться обділено. Мої студенти також частково небажані саме тому, що вони мої студенти. Я — академічна особа нон ґрата через мої «неприйнятні» думки. І це не просто незручність. Це робить мою роботу морально неспроможною. Як я можу курувати дослідників, які подають надії, і навчати їх з чистою совістю, знаючи, що перспективи їх працевлаштування мінімальні?

Друга причина: це лише один із багатьох прикладів дії жахливої ​​ідеології, яка нині руйнує університети і, як наслідок, культуру в цілому. Не в останню чергу тому, що їм просто не вистачає кваліфікованих BIPOC-людей, щоб досить швидко досягти цілей підтримки різноманітності (BIPOC: чорні, корінні та кольорові люди, для тих, хто не в курсі). Це відомо будь-якому академіку, який працював у комітеті з найму протягом останніх трьох десятиліть. Ми готуємо ціле покоління дослідників, які точно не отримають роботу за спеціальністю. А якщо отримають – то будуть змушені займатися абсолютно марними для науки дослідженнями на кшталт страшних дисциплін, що досліджують «образи меншин». Це у поєднанні зі смертю об’єктивного тестування сильно скомпрометувало університети. А то, щоб отримати грант на дослідження, всім моїм заляканим колегам доводиться складати DIE-заяви. Всі вони брешуть (за винятком одиниць, що «істинно увірували») і вчать своїх студентів робити те ж саме.

Вони роблять це постійно, щоразу знаходячи собі нові виправдання і ще більше розбещуючи і без того неймовірно корумповану сферу. Деякі з моїх колег навіть проходять так званий тренінг по боротьбі з забобонами, який проводиться вкрай некваліфікованими співробітниками відділу кадрів, які читають безглузді звинувачувальні лекції про всюдисущий расизм/сексизм/гетеросексизм. В даний час проходження такого тренінгу часто є обов’язковою умовою для того, щоб посісти місце викладача.Чи потрібно мені вказувати на те, що підсвідомі установки не можуть бути – за визначенням тих, хто зробив їх центральним елементом нашої культури – перетворені на короткострокове свідоме навчання? Тест неявних асоціацій (IAT) — знаменитий тест, який покликаний об’єктивно діагностувати неявні упередження (автоматичний расизм тощо), у жодному разі недостатньо надійний, щоб робити ним те, що він покликаний робити. Двоє з первісних творців цього тесту, Ентоні Ґрінвальд та Брайан Носек, заявили про це публічно. Третя, професор Махзарін Банаджі з Гарварду, продовжує впиратися. Багато в чому це можна пояснити її відверто лівою політичною програмою, а також її професійною галуззю — соціальною психологією, яка настільки корумпована.

Те, що Банаджі продовжувала потурати неправильному використанню свого дослідницького інструменту, у поєднанні зі статусом її посади в Гарварді, є основною причиною того, що ми все ще страждаємо від ярма DIE, з його згубним впливом на колись дійсно хорошу систему відбору. Є всі підстави вважати, що мотивоване DIE викорінення об’єктивного тестування, такого як GRE для вступу до аспірантури, матиме згубні наслідки для здатності відібраних таким чином студентів освоїти ті предмети, на які покладаються всі соціальні науки (і медицина, якщо вже на те пішло).

Більше того, акредитаційні поради щодо програм підготовки клінічних психологів у Канаді планують відмовитися від акредитації університетських клінічних програм, якщо вони не орієнтовані на «соціальну справедливість». Це, у поєднанні з деякими недавніми змінами в законодавстві Канади, які стверджують, що так звана «конверсійна терапія» тепер поза законом (що, за фактом, робить вкрай ризикованим для клініцистів робити будь-що, окрім як завжди і в усьому погоджуватися зі своїми клієнтами), ймовірно, прирікає на загибель практику клінічної психології, яка завжди повністю залежала від довіри та конфіденційності. Аналогічні зміни відбуваються і в інших професійних дисциплінах, таких як медицина та юриспруденція. І ви думаєте, що психологи, юристи та інші професіонали не налякані ситуацією, що відбувається?

Що саме я маю робити, коли зустрічаю аспіранта чи молодого професора, прийнятого на роботу на підставі DIE? Тут же висловити скепсис щодо його професійних здібностей? Який удар для справді здібної молодої людини! Але в цьому й річ. Ідеологія DIE не є другом миру та толерантності.

Для тих, хто думає, що я перебільшую, або що справа обмежується лише університетами, розглянемо інші приклади. Звіт із Голлівуду, осередку «ліберальних» настроїв, показує, як далеко все зайшло. У 2020-му році Академія кінематографічних мистецтв і наук (люди, відповідальні за премію Оскар) розпочала реалізацію п’ятирічного плану (нічого не нагадує?) «з диверсифікації організації та розширення розуміння прекрасного». Вони зробили це у спробі розробити «нові стандарти репрезентації та інклюзивності для Оскара», щоб, гіпотетично, «краще відобразити різноманітність аудиторії кіноглядачів».

Які плоди принесла ініціатива, що стала результатом ідеології DIE? Згідно з нещодавньою статтею, написаною Пітером Кіфером і Пітером Саводником і розміщеною на сайті колишньої журналістки NY Times Барі Вайс (Вайс покинула NYT через вторгнення радикальної лівої ідеології в цю газету, так само, як нещодавно це зробила Тара Хенлі щодо CBC):

“Ми поговорили з більш ніж 25 письменниками, режисерами та продюсерами — усі вони вважають себе лібералами, проте кожен розповів про всепроникливий страх зіштовхнутися з новою доґмою.

Як пережити революцію? Стати найзапеклішим її прихильником”.

Раптом кожна розмова з кожним аґентом або керівником відділу контенту почалася з питання: у вашому проекті є хтось із BIPOC?.

І така ситуація зараз усюди — якщо ви цього не бачите, значить, ви засунули голову в пісок, або в якесь ганебне місце. CBS, наприклад, буквально зобов’язав своїх співробітників мати у кожній групі сценаристів не менше 40% BIPOC у 2021 році (і 50% у 2022 році).

Ми зараз знаходимося на тому етапі, коли раса, етнічна приналежність, ґендер або сексуальні уподобання, по-перше, сприймаються як фундаментальні характеристики, що визначають кожну людину (як і сподівалися радикальні ліві), а, по-друге, розглядаються тепер як найважливіша вимога для проходження навчання, проведення досліджень та отримання роботи.

Чи треба мені говорити, що це безумство? Навіть заблукалий New York Times вже почав сумніватися. Заголовок їхньої статті від 11 серпня 2021 року звучав як: «Чи приносять програми різноманіття на робочому місці більше шкоди, ніж користі? Одним словом, так». Як може звинувачення співробітників у расизмі та інших «гріхах», бути достатнє для того, щоб вимагати відвідування тренінгів (особливо щодо тих, хто сумлінно працює над подоланням упереджень, які вони все ще можуть неусвідомлено виявляти), виглядати чимось іншим, крім як образливим і дратівливим моралізаторством?

Якщо ви думаєте, що DIE – це погано, зачекайте, поки не отримаєте оцінку екологічних, соціальних та управлінських показників (ESG). Ці бали, покликані оцінити моральну відповідальність корпорацій і мають можливість суттєво вплинути на фінансову життєздатність підприємства, є чимось іншим, як еквівалент проклятої китайської системи соціального рейтингу, застосованої до підприємницького та фінансового світу.

Керівники компаній що з вами не так? Невже ви не бачите, що ідеологи, які просувають таку жахливу нісенітницю, керуються програмою, яка не тільки абсолютно протилежна у своїй суті вільному ринковому підприємству як такому, а й спрямована проти свобод, які зробили ваш успіх можливим? Невже ви настільки сліпі, боягузливі та малодушні?

І це стосується не лише освітніх закладів. Не лише моїх колег професорів. Не лише Голлівуду і не лише повсюдної корпоративної політики. Різноманітність, Інклюзивність та Рівність – ця радикальна ліва Трійця – знищує нас. Бажаєте дізнатися більше про розкол, який зараз панує у нашій країні? Подивіться на DIE. Цікавитесь, чому Трамп такий привабливий? Подивіться на DIE, коли ліві заходять надто далеко. Коли вони поклоняються DIE і вимагають, щоб решта людей, просто бажаючи, щоб їх дали спокій, робили те саме. Досить вже. Досить.

Нарешті, ви знаєте, що навіть Володимир Путін наживається на цьому woke-божевіллі? Анна Махджар-Бардуччі на сайті MEMRI.org розповіла про його недавню промову.

Цитую: “Прибічники так званого соціального прогресу помилково вважають, що несуть людству якесь нове, правильніше свідомість. Однак запропоновані ними рецепти зовсім не нові, все це ми вже проходили. Більшовики після революції 1917 року, спираючись на догми Маркса і Енгельса, теж оголосили, що змінять весь звичний уклад, як політичний і економічний, а й саме уявлення у тому, що таке людська мораль, основа здорового існування суспільства.

Руйнування вікових цінностей, віри, стосунків між людьми аж до повної відмови від сім’ї, насадження та заохочення донесення на близьких – все це оголошувалося ходою прогресу. До речі, у світі все це досить широко підтримувалося і було модним. Так само, як і сьогодні.

До речі, більшовики були абсолютно нетерпимі до думок, відмінних від їхніх. Це, на мою думку, має навести на думку про деякі речі, які ми спостерігаємо зараз. Дивлячись на те, що відбувається у низці західних країн, ми з подивом бачимо вітчизняні практики, які ми, на щастя, залишили далеко. Боротьба за рівність і проти дискримінації перетворилася на аґресивний доґматизм, що межує з абсурдом, коли твори великих авторів минулого, таких як Шекспір, більше не викладаються в школах та університетах, бо їхні ідеї вважаються застарілими. Класики оголошуються відсталими та неосвіченими щодо розуміння ними важливості ґендера чи раси. У Голлівуді поширюються пам’ятки про правильну побудову сюжету та про те, скільки персонажів певного кольору шкіри чи статі має бути у фільмі. Це навіть гірше”.

І це говорить глава колишньої тоталітарної держави, проти якої ми п’ять десятиліть вели Холодну Війну, ризикуючи всією планетою (і цілком буквально ризикуючи). Президент країни, половину населення якої він залякав або посадив, щоб ті, хто залишився, слухали його без нарікань.

Всі, хто приєднується до активістів DIE, якими б не були ваші причини: це на вашій совісті. На совісті професорів, які боягузливо мовчать і вчать своїх студентів брехати, щоб не втратити місце в університеті, чиї стелі вже обсипаються на голови.

На совісті керівники компаній, щосили проявляючих доброчесність, якої вони не мають та й не повинні мати. Ви, зрештою, капіталісти — і маєте цим пишатися. Не впевнений, чи можна вважати вас ще заляканішими, ніж університетські професори. Але чому б вам не прогнати до біса вискочок DIE з відділу кадрів, не заборонити їм лізти в голову вам і вашим співробітникам і не покінчити з цим?

Музиканти, художники, письменники — припиніть підганяти своє священне і гідне мистецтво під вимоги пропагандистів, поки ви ще не зрадили свого високого призначення. Перестаньте цензурувати свої думки. Перестаньте обіцяти, що найматимете артистів для своїх музичних та театральних постановок з будь-якої іншої причини, крім наявності у них таланту та майстерності. Адже це все, що у вас є. Це все, що має кожен з нас.

Хто сіє вітер, той пожне бурю. А вітер уже повіяв..

Якщо традиційний марксизм відстоює права робітничого класу і необхідність його боротьби проти буржуазних гнобителів то Постмодернізм – є філософською течією, яка стверджує про нескінченність рівнозначних інтерпретацій світу та ідентичностей, породжених цими інтерпретаціями.

Як поєднати перше та друге? Адже постмодернізм заперечує можливість існування універсального наративу, що інтерпретує людське життя і історію, а марксизм якраз саме його і пропонує.Тому сьогоднішні представники ліворадикальних течій беруть основний мотив марксизму – боротьбу пригноблених проти гнобителів, і підміняють боротьбу робітників проти капіталістів боротьбою релігійних, расових, сексуальних та статевих ідентичностей проти дискримінації іншими групами.

Це і пояснює їхню боротьбу проти традиційних цінностей, моральних принципів і суспільних ієрархій. Наприклад: “Сенс капіталістичної експлуатації полягає в обмежені сексуальних прав пролетіаріату”. Але нагадаю захоплення подібними “лівими” ідеями сьогодні закінчується не каторгою, як раніше, – а СНІДом.

Сергій Чаплигін

Цікавий та аналітично-футурологічний погляд про майбутнє нашої держави в ХХІ столітті висловив Юрій Щербак у цікавій політико-фантастичній трилогії «Час»: «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року»

Це фантастична трилогія про Україну майбутнього. Економічно сильну, з потужними науковими та технологічними розробками та потужними спецслужбами. І водночас країну, яку грабують та намагаються роздерти внутрішні та зовнішні вороги. Автор книги – колишній посол України в США, Ізраїлі та інших державах – тобто людина, яка добре знає, про що пише. Книга здавалось би про майбутнє, але це лише на перший погляд.Україна 2077 року. Агент української розвідки у США Ігор Гайдук стає жертвою змови та змушений повернутися додому. Тут його втягують у політичні інтриги, боротьбу за владу та незалежність України.

Трилогія допомагає зазирнути під обшивку державної машини та геополітики.Україна на початку «Часу» – псевдодемократія з купою шароварщини під головуванням гетьмана та олігархів, якою насправді править кримінальний бандит із платинового унітазу (алюзія на Януковича). Їй, як і сучасній, загрожує навала зі Сходу. Ще одна загроза – секта смертохристів, які заперечують воскресіння Ісуса Христа та пропонують нову жорстоку мораль.

Головний герой розвідник Гайдук мимоволі опиняється в центрі історичних подій та починає відігравати важливу роль в країні. Війни, державні перевороти, ядерна зима, кількарічна «Велика темрява», небезпечні секти та угрупування, міжнародна співпраця, боротьба з ісламськими екстремістами, диктатура – це все пов’язано з головним героєм.

Книжка змушує задуматися про важливість сильної держави для захисту від ворогів, небезпеку руйнування демократичної Європи, роль християнства у підтриманні єдності українського суспільства та можливі шляхи побудови України, яка зможе протистояти усім зовнішнім та внутрішнім загрозам.

Особливість роману – Україна змальована не аграрною країною з вишневими садами та нещасними мешканцями-жертвами, а розвиненою сучасною державою, яка створює сучасну техніку, має мережу шпигунів у Європі та США, здійснює бойові операції за кордоном і є важливим гравцем на світовій політичній арені. Український роман про Україну – цікавий та насичений алюзіями на сучасних державних та культурних діячів.

Автор: Наталія Майданюк

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду.

І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачі отриманої спадщини своїм нащадкам. Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні задати два питання:

1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до данної проблеми. Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний.

Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею».

У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання». Кожна з цих підстав безумовно важлива. Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або несуттєві, або фіктивні.

Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками.

Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевленну працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.

Для всіх, хто прагне більшого філософського пізнання, – Сергій Чаплигін пропонує свій невеликий курс.

Сьогодні дехто вважає, що філософія це не серйозно, а ось політика чи економіка – це солідно, це основа основ.

Насправді ж, друзі мої, все навпаки.Той, хто знає Вічність – знає все.Той, хто знає про тимчасові матеріальні закономірності циркуляції грошей, товарів та послуг або про пропорційну чи мажоритарну систему виборів – не знає навіть того, що йому здається, що він знає.

Бо, як економіка, так і політика є, всього-на-всього, вторинними похідними від філософії.

Оскільки коріння всіх політичних та економічних теорій лежать саме в філософії, а не в політиці чи економіці.

Адам Сміт, засновник буржуазної політекономії, розвивав деякі філософські положення свого вчителя Джонна Локка в галузі господарства.Теж саме з філософією Геґеля.

Акцент на економічних закономірностях та специфічній філософії історії, описаної з позицій пригноблених класів – породив марксизм.

А прагнення до тріумфального закінчення перипетій Абсолютного Духу, який отримує повноту самосвідомості та остаточно долає закони суб’єктно-об’єктної дуальності – породило фашизм.

Для філософів, і політика, і економіка є лише сферами застосування здатностей людини до конкретної реальності.

Де будь-яка політично-економічна реальність розуміється не як природна, а як штучно сконструйоване середовище.Те, що, відповідно, можна здійснити в різних варіантах.Тому, займаючись філософією ми прагнемо дістатися тієї інстанції де прихована вісь Буття – знаходиться невидима, прихована сутність всіх речей, явищ, подій.

І кому це вдається – розуміє одразу все.

Залишаються лише деталі.

Зайти та підписатися.https://chaplygin.customer.smartsender.eu/lp/xEZXOC8t

Автор: Сергій Чаплигін.

1. Час володіє особливим статусом в житті людини. Його осмислення означає осмислення не тільки Буття як такого, але й власного буття людини. Ця проблема має важливе світоглядне значення.
2. Статична і динамічна моделі часу співіснували протягом багатьох століть. Ще Платон поєднував обидві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдино реальному Вічному «світі ідей», динамічний же час – в «світі речей», де все виникає і гине, але ніколи не існує насправді.
3. В релігійному світогляді поняття часу відокремлено від поняття Вічності. Вічність не вимірюється тимчасовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, Першопричини, земний час – це «тінь Вічності». Час створений і, отже, має початок і кінець, які обмежують тривалість людської історії. Так, віруюча людина прагне перейти з часу у Вічність.
4. У Артура Мьоллера ван ден Брука є такий вислів: «На стороні консерватора – Вічність!»
5. Що під цим розуміється? Якщо розглядати консерватизм не з точки зору ідеологізованих штампів, а певної позитивної логіки.
6. В примітивному уявленні консерватори – це ті, хто «хочуть зберегти минуле та залишити все, як було».
7. Насправді, консерватизм – це філософський підхід, який особливо трактує час. Він не просто вибирає якийсь сектор часу (минулого) в якості пріоритету, а оперує з ним.
8. Він шукає в історії не те що було і пройшло, а Вічне, – тобто фундаментальні цінності та смисли.
9. Тобто, консерватизм – це спроба будування на Вічному. Не на випадковому, не на привнесеному, не на запозиченому, а саме на Вічному.
10. І завдання відокремлення минулого від Вічного для консерватизму є дуже важливим, – що в минулому минуло, а що представляє цінність в культурі, традиціях, в соціально-політичній системі…
11. Як тільки ми починаємо розуміти, що консерватизм бореться не за минуле, але за Вічне, за фундаментальні константи суспільства, людини, духу, тоді ми зможемо з повною підставою зрозуміти погляд консерватора – минуле цінне не саме по собі, але тільки тим, що в ньому є Вічне.
12. Адже те, що належить до Вічного, перевершує час і не залежить від часу. Тому те, що по-справжньому було, обов’язково є і зараз, і буде завтра. Більш того, те, що буде завтра, обов’язково було вчора і є сьогодні (оскільки час не владний над Вічністю).
13. Навпаки, Вічність владна над часом і зумовлює структуру сучасного та зміст майбутнього.

P.S. Екскурс до історії прогресу.

Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.

Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.

“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпіризму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим.

Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.

З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.

Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природних пояснень та іманентності”.

Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.

Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими т. зв “енциклопедистами”.

Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднана з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).

Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого. Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.

Якщо першими двома станами (духовенством та аристократією) це сприймалося як єресь та занепад, то для третього стану (буржуазії) це стало винаходом. Буржуа, скріплючи позиції в суспільстві, віднині “науково” могло нав’язувати суспільству, як універсальну закономірність, цю, зовсім нову систему цінностей, пов’язаною зі всім прагматичним, раціональним, логічним, корисним, ефективним та прибутковим. З цієї позиції починає розглядатися і розвиток політичних інститутів.Еволюція політики, з “недосконалого” минулого до “досконалого” майбутнього сьогодення, стає довгим та заплутаним процесом, в якому накоплюється досвід людства та конкретизується в сучасному. Логіка політичного “прогресу” суспільства відтепер бачилася в лінійному рухові “з права на ліво” – де на “правому фланзі” знаходилося минуле, а на “лівому” – майбутнє. Тому подальший історичний розвиток мав проходити виключно в “лівому” напрямку.

Подібна просторова схема (“прогрес-регрес”, “ліві-праві”) вплинула на політичне мислення ХІХ- ХХ століть на якій будувалися ідеологічні системи, як ствердження історичної невідворотності, а не можливості.

Автор: Сергій Чаплигін

В Україні через бурхливе політичне життя та війну з Росією люди мало цікавляться тим, що відбувається за кордоном. Однак на шляху до євроінтеграції було б незайве знати трохи глибше про процеси, що відбуваються на Заході, та їх джерела.

Почнімо з того, що після розпаду СРСР і фактичного переходу Китаю на капіталістичні рейки історія марксизму та його варіацій у світі не закінчилася. Навпаки, у Європі й в англосаксонському світі соціалістичні партії мають досить сильні позиції, а подекуди й формують уряди.

До прикладу: соціалісти – при владі у Франції, Італії, входять до провладної коаліції в Німеччині. У Великій Британії лейбористи були при владі протягом 13 років поспіль – з 1997-го по 2010 р. Станом на 2013 р. у Європі загалом було 15 лівих урядів, хоча до 2016-го їх трохи поменшало. Президентами Єврокомісії з 1999-го по 2014 р. були представники лівого табору: італієць Романо Проді й португалець Жозе Мануель Баррозу. Останній іще зі студентських років був одним з лідерів Португальської робітничої комуністичної партії, офіційною ідеологією якої був маоїзм. У Європарламенті соціалісти мають другу за чисельністю фракцію, хоча до цього мали більшість. Якщо говорити про США, то Демократична партія там за останні десятиліття взяла серйозний крен уліво.

Відродження лівої ідеології обговорюється і в західній пресі. Зокрема у статті для World Affairs “Новий комунізм: відродження утопічної помилки” (2012) Алан Джонсон відзначає це як загрозу, особливо для ідеалістичної молоді. У статті для The Guardian “Чому марксизм знову на підйомі” (2012) соціаліст Стюарт Джефріс пише, що для молодих людей марксизм уже не асоціюється зі сталінськими таборами, і від себе додає: “звичайно, немає прямої лінії від Комуністичного маніфесту до ГУЛАГу”.
Безумовно, західні ліві врахували досвід Радянського Союзу і не заходжуються відразу скасовувати приватну власність і встановлювати диктатуру пролетаріату. На озброєння вони взяли “культурний марксизм”, розроблений Франкфуртською школою, і встановлюють “культурну гегемонію” за Антоніо Грамші. Але, щоб зрозуміти логіку цих процесів, потрібно нагадати, що ж таке власне марксизм, і зробити невеликий екскурс в історію.

Ключові цілі марксизму викладено в Комуністичному маніфесті (1848) Карла Маркса й Фрідріха Енгельса, які бажано було б освіжити в пам’яті наших громадян.

1. Знищення приватної власності. Це те, що найбільш відомо, але насправді не є єдиною метою марксизму.
2. Знищення сім’ї. “Знищення сім’ї! Навіть найбільш крайні радикали обурюються цим мерзенним наміром комуністів… Ви, комуністи, хочете запровадити спільність дружин, – кричить нам хором уся буржуазія. Немає нічого смішнішого за високоморальний жах наших буржуа з приводу уявної офіційної спільності дружин у комуністів. Комуністам немає потреби запроваджувати спільність дружин, вона існувала майже завжди”.
3. Знищення понять “батьківщина” і “нація”. “Комуністам дорікають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти того, чого в них немає”.
4. Знищення релігії. “Нам скажуть… “комунізм же скасовує вічні істини, він скасовує релігію, моральність, замість того щоб оновити їх”… Комуністична революція є найбільш рішучим розривом з успадкованими від минулого відносинами власності; не дивно, що в перебігу свого розвитку вона найрішучіше пориває з ідеями, успадкованими від минулого”.

Як бачимо, марксизм не обмежується виключно економікою, а є більш комплексною ідеологією, яка претендує на всеосяжність і “всебічну революцію” суспільних відносин. Кінцевою метою марксизму можна вважати створення “нової людини” і нової соціальної “спільності” – утопічного суспільства, де люди були б абсолютно рівні й вільні від усього: експлуатації, моральних норм, сімейних уз, обов’язку перед державою тощо. Чи справді така свобода й рівність будуть благом для людства – запитання риторичне.

При спільних цілях марксисти розходились в інструментах, відтак одних знаємо як поміркованих, інших як радикальних. Останні взяли гору в Росії. В Європі ж більше схилялися до поступових перетворень і “повзучої революції”.

Один з ключових ідеологів марксизму ХХ ст. італієць Антоніо Грамші особисто відвідав СРСР у 1922–1924 рр., зустрічався з Володимиром Леніним і бачив опір, який політика більшовиків викликає у ще патріархальних народних масах.

Антоніо ГрамшіАнтоніо ГрамшіРозчарувавшись у радянському проекті, Грамші розробив власну теорію “революційного переходу” – теорію культурної гегемонії. Вона полягає в тому, щоб спочатку підготувати соціальний ґрунт, змінити світогляд широких мас, зробити ідеологію марксизму, дослівно, “народною релігією”, а вже потім установлювати свій комуністичний рай.

Радянський учений Сергій Кара-Мурза так описує цю теорію: “За Грамші і встановлення, і підрив гегемонії – “молекулярний” процес. Він протікає не як зіткнення класових сил, а як невидима, малими порціями, зміна думок і настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на “культурне ядро” суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне й огидне, безліч символів та образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть. Поки це ядро стабільне, у суспільстві є “стійка колективна воля”, спрямована на збереження існуючого порядку. Підрив цього “культурного ядра” і руйнування цієї колективної волі – умова революції. Створення цієї умови – “молекулярна” агресія в культурне ядро. Це – не прорікання якоїсь істини, яка зробила б переворот у свідомості, якесь осяяння. Це “величезна кількість книжок, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються”.

Головною дійовою особою в установленні й підриві культурної гегемонії Грамші вважає інтелігенцію, або, сучасним сленгом, лідерів думок, які мають артикулювати “правильні” меседжі. Виконавцем цих меседжів вже стає не лише пролетаріат, а й різного роду “пригноблені групи”: “маються на увазі не тільки пригноблені економічно, а й також жінки, етнічні меншини і багато злочинців”, – пише він у “Тюремних нотатках”.

Свою працю Грамші завершує так: “культурний план носитиме головним чином негативний характер, зведеться до критики минулого і до того, щоб піддати забуттю старе і зруйнувати його, а план позитивного будівництва буде намічений іще в дуже “загальних рисах”, які в будь-який момент можна (й потрібно) буде змінювати, щоб план відповідав новостворюваній економічній структурі”.

Теорія Грамші була сприйнята марксистами на Заході і знайшла продовження й розвиток у так званій Франкфуртській школі, серед ідеологів якої були угорський революціонер Дьйордь Лукач, німецький філософ Макс Хоркхаймер, пізніше долучилися психолог Еріх Фромм, сексолог Вільгельм Райх, соціологи Теодор Адорно й Герберт Маркузе. У 1933 р., після захоплення влади нацистами, основоположники школи змушені були переїхати з Німеччини до США, де й розвинули свою бурхливу діяльність.

Основним науковим напрямом Франкфуртської школи стала так звана критична теорія, яка з позиції марксизму і психоаналізу Фрейда почала, за настановами Грамші, методично критикувати буквально все “старе”, що є на Заході і що становило ядро західної культури.

Ключовими об’єктами критики стали, наприклад:

• Інститут сім’ї, і не просто сім’ї, а традиційної християнської сім’ї, голова в якій батько. Теодор Адорно у своїй праці “Авторитарна особистість” доходить висновку, що виховання в такій сім’ї призводить до фашизму, антисемітизму, ксенофобії і було одним з чинників Голокосту. Натомість пропонується зламати розподіл гендерних ролей у сім’ї через матріархальну й андрогінну теорії (остання стирає відмінності в статях і утверджує “взаємозамінність”).
• Християнство. Крім згаданої вище книжки Адорно, назвемо й працю Еріха Фромма “Догма про Христа”. У ній він розбирає християнство “на молекули” з позиції психоаналізу Фрейда. У Фромма виходить, що християнство – це не більше ніж “старий міф про бунтівного сина, вираження ворожих настроїв до батька”. Хоча це й звучить менш агресивно, ніж спроба Адорно прив’язати християнство до фашизму.
• Сексуальна мораль. Саме представник Франкфуртської школи Вільгельм Райх своєю книжкою “Сексуальна революція” запровадив термін, поставлений у її заголовок, і був активним апологетом звільнення від сексуальної моралі. Нагадаємо, що на світанку СРСР більшовики також обстоювали “вільне кохання”, активним прихильником якого була революціонерка й радянський дипломат Олександра Коллонтай. Закінчилося все поширенням венеричних захворювань і швидким закриттям експерименту.

Далі за всіх пішов Герберт Маркузе, який зі своїми працями “Ерос і цивілізація” й “Одномірна людина” одночасно утверджував “принцип задоволення” і “велику відмову” від панівних цінностей західної цивілізації у всіх її різновидах. Усе це в комплексі мало величезний вплив на популяризацію марксизму серед бунтівної західної молоді1960-х. Сам Маркузе стає для них культовою постаттю. Під час паризького повстання 1968 р. студенти несли транспаранти з написом: “Маркс, Мао і Маркузе”.
У праці “Одномірна людина” він розвиває тезу Грамші про “пригноблені групи” як двигун революційних змін уже замість пролетаріату: “Однак під консервативно налаштованою основною масою народу прихований прошарок знедолених і аутсайдерів, експлуатованих і переслідуваних представників інших рас і кольорових, безробітних і непрацездатних”.

Саме в різного роду “пригноблених групах” марксисти відтоді вбачають головний двигун революційної боротьби проти системи. Цими групами стають феміністки, представники національних, сексуальних, релігійних та інших меншин.

А тепер повернімося в 2016 рік і подивімося на позиції, що їх обстоюють ліві партії на Заході сьогодні.

1. Мультикультуралізм. Саме соціалістичні партії є головними адептами ідеї зниження бар’єрів для мігрантів та біженців з країн третього світу. Така політика дуже прагматично пов’язана з тим, що самі ліві виступають за широку допомогу “нужденним” з бюджету, і цими нужденними виявляються здебільшого саме мігранти. Тобто, запрошуючи мігрантів, ліві створюють собі електоральну базу, яка гарантує їм голоси на виборах.
   Мультикультуралізм виконує і стратегічну мету, зазначену в Комуністичному маніфесті, – руйнування понять “нація” і “батьківщина”. Запрошуючи мігрантів і налаштовуючи етнічні меншини проти власної держави, суспільство з єдиного моноліту перетворюється на різнорідний мікс, частини якого вже не мають почуття обов’язку і любові до держави, в якій живуть.
2. Толерантність і політкоректність. Уперше використовувати “толерантність” як інструмент боротьби запропонував саме Герберт Маркузе у праці “Репресивна толерантність”. Він пише: “Відтак толерантність, що звільняє, повинна означати нетерпимість до правих рухів і толерантність до лівих рухів. Що ж до обсягу цієї толерантності і нетолерантності, то вона повинна стосуватися як дій, так і дискусії і пропаганди, як діла, так і слова”.
   Радянський дисидент Володимир Буковський, якого СРСР свого часу обміняв на Луїса Корвалана і який зараз проживає у Великій Британії, вважає, що політкоректність гірша за ленінізм: “з’явилися закони про hate speech – мову ненависті, щось на зразок статті 70 радянського Кримінального кодексу, за якою мене судили. “Мовою ненависті” оголосили будь-яку згадку про расові відмінності або сексуальні схильності. Ви не маєте права визнавати очевидні факти. Якщо ви їх згадуєте публічно – це злочин”.
3. Права ЛГБТ. Цей пункт також міститься в обов’язковому порядку у програмах західних соціалістів. Він спрямований насамперед на остаточне руйнування сім’ї, що, нагадаємо, є однією з ключових цілей Комуністичного маніфесту.
   Легалізуючи одностатеві шлюби, розривається зв’язок між отриманням задоволення і народженням дитини. Ці процеси стають уже фактично непов’язаними. Відтак наступним кроком логічним є запитання: а чому партнерів у шлюбі має бути, власне, двоє?
   The Washington Times цитує відому російську ЛГБТ-активістку Машу Гессен: “боротьба за одностатеві шлюби, як правило, включає в себе неправду про те, що ми будемо робити з шлюбом, коли досягнемо мети. Це ж елементарно, що інститут шлюбу не має існувати!” При цьому вона зазначає, що сама має трьох дітей з п’ятьма батьками. “Я не розумію, чому не можна мати п’ятьох батьків юридично”, – каже вона.
   Виховання ж дітей в одностатевих сім’ях є, по суті, великим соціальним експериментом, який не мав місця в історії людства. І такі експерименти над дітьми з непрогнозованими наслідками є абсолютно аморальними, хоча й дуже типовими для марксистів.
4. Радикальний фемінізм. Ще один пункт лівого порядку денного. Цитований вище Володимир Буковський, який працював нейрофізіологом у США, згадує: “Я вперше із цим зіткнувся 1983-го чи 1984 року. Я йшов до своєї лабораторії, а назустріч сходами спускалися дві дівчини. Я притримав для них двері. Вони подивилися на мене з презирством і сказали: “Чоловіча шовіністична свиня”. Я нічого не зрозумів і дуже здивувався. Розповів колегам, вони почали сміятися: “То це з університету Берклі. Звідти йдуть усі ліворадикальні рухи. Це якась нова мода – феміністки, вони кажуть, що, коли ми, чоловіки, поводимося з жінкою як із жінкою, ми її цим принижуємо”.
5. Раннє сексуальне виховання дітей. Цей пункт є також типовим для марксистів. Засновник Франкфуртської школи угорський революціонер Дьйордь Лукач, який у 1919 р. був в.о. наркома просвіти Угорської Радянської Республіки, запровадив курс радикальної сексуальної освіти для угорських школярів. Його колега Вільгельм Райх у книжці “Сексуальна революція” також активно виступає за “права” дітей і підлітків у сексуальній сфері: “1928 року, коли я заснував у Відні “Соціалістичне товариство сексуальних досліджень і консультування з сексуальних питань”, відкидалося саме існування прав дітей і підлітків у сексуальній сфері. Політики виганяли нас зі своїх організацій, бо ми захищали права дітей і підлітків на природну любов”.
   Нині сексуальна освіта дітей передбачає, зокрема, викладання гомосексуалізму як норми і навіть нав’язування ідеї “гендерної ідентичності”, тобто що дитина може змінити свою стать, коли “відчуває”, що є не дівчинкою, а хлопчиком і навпаки. Зрозуміло, у ранньому віці діти є дуже сприйнятливими, тому зростання кількості операцій зі зміни статі не в останню чергу спричинене саме цим.
   Цікаво, що в антиутопії Олдоса Хакслі “О дивний новий світ” сексуальна освіта дітей і “вільне кохання” були обов’язковими елементами “антиутопічного” устрою.
6. Трансгендерність. Так, власне, і називається явище, коли чоловік вважає, що він насправді жінка, і жінка – навпаки. І, здавалося б, хай собі вважає, але ліві виступають навіть за те, щоб такі трансгендери могли користуватись усіма “сервісами”, що передбачені для їхньої “справжньої” статі. Йдеться, наприклад, про те, що чоловік, який вважає себе жінкою, має право відвідувати жіночі вбиральні, і заперечувати це право нетолерантно.
   Оглядач CNN Джон Саттер, який, згідно з описом на сайті CNN, спеціалізується на темі “соціальної справедливості”, у своєму блозі (травень 2016 р.) пропонує провести “революцію вбиралень”. Він пише: “Але ви знаєте, що ще абсурдно? Ідея, що Шеффілд (трансгендер) або будь-хто інший повинен вибирати чоловічий чи жіночий туалет узагалі. Це не бінарний гендерний світ. Люди не вписуються в шаблони “Ч” і “Ж”. Вже час нашим громадським вбиральням це відображати. Справедливий спосіб зробити це полягає в десегрегації вбиралень за статевою ознакою, а це означає усунення чоловічих і жіночих позначок на користь вбиралень із позначкою “Всі статі”.
   Не дивно, що далі Саттер порівнює боротьбу трансгендерів за свої права з боротьбою за права темношкірих у 1960-х і геїв у 1980-х.
7. Безумовний дохід. Концепція безумовного доходу передбачає, що кожен громадянин отримує право на гарантований щомісячний дохід незалежно від того, працює він чи ні. Подібні експерименти проводяться вже в деяких містах Нідерландів, Німеччини, Канади й Фінляндії. У червні 2016 р. відбувся референдум про безумовний дохід у Швейцарії, але зазнав фіаско. У парламенті країни ідея також не знайшла підтримки, і практично всі партії, крім “ліво-зелених”, висловилися проти.

Такими є ключові позиції, на яких стоять неомарксисти сьогодні.

Окремо скажемо, що головним оплотом марксизму на Заході вважаються університети. У статті для The Financial Times “Політичне стадне мислення шкодить університетам” (2016) Джон Кей наводить дані опитувань серед викладачів США і Великої Британії, від 60% до 90 яких мають ліволіберальні погляди. Політичний оглядач Дінеш Д’Соуза пише, що “на факультетах американських елітних коледжів більше марксистів, ніж у всій Росії і Східній Європі разом узятих”, і говорить про вплив лівих викладачів на Гілларі Клінтон і Барака Обаму в студентські роки. Навіть в Австралії обурюються активністю марксистських викладачів (Ендрю Болт. “Ми платимо за викладання марксистської політики”. – Herald Sun, 2014).

Така “політика” вишів не може не позначатися на студентах. У соцопитуванні Франка Лунтца (лютий 2016 р.) серед американців від 18 до 26 років найбільш “гуманною” економічною системою вважають соціалізм – 58%, капіталізм – 33 і комунізм – 9%. Опитування, проведене Гарвардським інститутом політики (квітень 2016 р.) серед молоді віком від 18 до 29 років, дає трохи інші результати: 52% за капіталізм і 41% за соціалізм (серед тих, хто голосує на виборах). Цікаво, що соціалізм, як правило, більше підтримують 18–20-річні (41%), демократи (50%), виборці Клінтон (54%), вихідці з Латинської Америки (38%) і афро-американці (39%). Тобто ставка Грамші й Маркузе на гру на почуттях “пригноблених груп” працює й нині.

Звичайно, як реакція на вказані вище явища виникає і протидія. Насамперед це зростання популярності правих у Європі, референдум Великої Британії щодо виходу з ЄС (зокрема, через політику ЄС щодо біженців) та успіх Дональда Трампа в США, який своєю фішкою зробив саме боротьбу з політкоректністю, толерантністю й мігрантами. Але загалом ідеї “культурного марксизму” досить глибоко проникли у свідомість людей і, за Грамші, стали подекуди “народною релігією”. При цьому багато прихильників ідей “культурного марксизму” навіть не усвідомлюють їх марксистського походження.

Такі процеси відбуваються нині в західному світі. Особливо цікаво їх спостерігати паралельно з декомунізацією в Україні. Поки ми прощаємося з радянським минулим, дехто на Заході проповідує і практикує неомарксизм. Пригадується, що, коли звалили пам’ятник Леніну в Києві, єврочиновники цього, м’яко кажучи, не оцінили. Дуже хотілося б, щоб українські єврооптимісти, подекуди перетворюючи гонитву за “європейськістю” на культ карго, не почали споруджувати замість пам’ятника Леніну нерукотворний пам’ятник Антоніо Грамші.

Звичайно, все викладене вище не означає, що прав меншин не треба захищати чи не треба прагнути рівності. Але якщо ви підсаджуєте на соціальну допомогу ті ж таки “ображені” меншини, ви насправді їм шкодите, бо життя на державній допомозі веде до деградації. Краще навчити цих людей заробляти. Або якщо ви наголошуєте, що будь-яке звільнення з роботи афроамериканця чи мусульманина є підставою для позову до суду, то невдовзі їх узагалі перестануть брати на роботу, що знову ж таки їм лише зашкодить. Або коли ви кажете гомосексуалістам чи трансгендерам, що їхній стан – це привід для гордості, а не для того, щоб розібратися в собі, це також радше на шкоду їм. Соціалісти хочуть стати няньками для всіх, щоб раптом не образити чиїхось “почуттів”. Та лікар, аби допомогти, інколи має зробити боляче. У цьому сенс здорового глузду. Якщо справді є завдання допомогти, а не використати когось для власних цілей.

Автор: Роман Скляров, для Дзеркала тижня.

Для вироблення повноцінного консервативного мислення необхідна попередня система координат.

А для цього потрібно здійснити широку ревізію наукових гуманітарних і соціальних концепцій. Здійснити, розділивши консерватизм, як психологічну мотивацію на рівні особистості та як ідеологію на основі ціннісної платформи, готову боротися за право визначати сучасність.І лише після такої роботи можна говорити про появу консервативного проекту.

І ставити питання про його політичну імплантацію у владу.

В іншому випадку ми народимо черговий симулякр.

Змінюймо стиль мислення!

Українцям весь час пропонується один і той же політичний набір, але під різними партійними обгортками – владу олігархії, чиновників, (які не мають нічого спільного з простими громадянами з точки зору походження, освіти та культури), толерантне божевілля, соціальний популізм у внутрішній політиці та напівколоніалізм в політиці зовнішній.

А все це є тому, що більшість українців за своїм стилем мислення є наївними реалістами – вони ототожнюють сутність і явище, вважаючи, що речі по суті є такими, якими даються пізнанню в явищах.

Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це діалектична єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.

А ось змінити стиль мислення означає здійснити перехід від сфери сприйняття безпосередньо даного явища до сфери усвідомленої сутності є рухом від уявного до істинного, від симулякру до оригіналу, від неавтентичного до автентичного. І врешті-решт дати собі відповідь: «Хто та для чого стільки років поспіль нав‘язує нам цю владу!».

В політичному це означає перехід від політики до політичної метафізики, від явищ до сутностей – почати мислити сенсами, принципами та структурами, які лежать в основі конкретної сьогоднішньої політики та економіки. Діяти на випередження.

Концептуально-філософський вимір іншого стилю мислення має полягати не лише в руйнуванні застарілої компрадорської системи, яка повністю дискредитувала себе, а в повному перезавантаженні суспільства.Тому мова йтиме не лише про деградацію традиційних морально-культурних цінностей, втрату національної ідентичності та лицемірство влади.

А, в першу чергу, про неприйняття лібералізму та різноманітного лівацтва, як двох версій проекту епохи Просвітництва.

А це означає боротьбу за вкорінену в традицію і соціум людину, захист людської ідентичності від будь-яких концептів ліберального бачення індивідуума, перевагу політичного виміру суспільного життя над економічним та ін.

Саме такий стиль мислення дасть відповідь на ті економічно-політичні процеси та виклики, які ставить перед нами ХХІ століття та можливість рішуче відкинути провінційний стан країни.

І тут немає нічого тяжкого – адже стиль мислення це всього лише навички сприйняття та опису реальності, які людина використовує у власній розумовій активності.

– Переклад із The American Conservative

Пропонуємо познайомитись із контроверсійною статтею Метью Волтера «Рок-н-рол давно вже помер» («The American Conservative» – 21.10.2021). Вона ставить проблему глибшу, фундаментальнішу, ніж просто музичні уподобання. У ній йдеться про тенденції розвитку світової культури. Які критично прописані автором на тлі Covid-19 – як данини запеклим внутрішньо американським політичним змаганням – тому не варто на цьому аспекті зосереджувати вашу увагу при читанні тексту. Важливе інше: енергії, що руйнували західну культуру із середини, виконали своє завдання, спали. Рок-н-рол як соціальний феномен зник, помер. Що буде завтра: Камо грядеші? ***Усі наші митці стали конформістами задовго до того, як режим Ковіда продемонстрував їхню лояльність.

Covid-19 відкрив нам дуже мало того, чого ми ще не знали про американське суспільство. Всі тріщини, які він оголив існували задовго до пандемії і їх було видно будь-кому, хто уважніше придивлявся.Один з кращих прикладів цього – смерть «рок-н-ролу». Дух рок-музики був об’ємним. Rolling Stones були рок-зірками, як і учасники NWA, реп-гурт, в назві якого ховається фраза, яку не можна надрукувати в сімейному журналі. Півстоліття тому рок був в авангарді культурної революції, масштаби якої практично неможливо описати. Коли Джон Леннон заявив, що Beatles «більше, ніж Ісус», або запропонував нам: «Уявити, що немає раю», світ звернув на це увагу.

Перед неймовірним раніше поєднанням антиномістичних поглядів і масової споживчої привабливості все поступилося місцем.

Повернемося в 2021 рік, важко уникнути висновку, що рок мертвий, як і дух, який зробив його можливим. Сьогодні популярні музиканти – це просто продовження професійного та управлінського класів. Їх завдання – зміцнювати світогляд еліти, а не піддавати його сумніву. Спробуйте уявити Кіта Муна із The Who, який розважається в’їжджаючи в басейн на спортивному автомобілі і серйозно ставиться до носіння масок, або Дженіс Джоплін, яка палко розповідає, що їй зробили ін’єкцію чогось іншого, крім героїну, тому що президент сказав, що так потрібно.

Смерть року показує нам, що культурна революція, в яку він зробив найбільший внесок, закінчилася. Виник новий істеблішмент і популярна музика існує для того, щоб підтримувати досягнутий консенсус, а не для того, щоб спростувати або хоча б у самих м’яких виразах поставити його під сумнів. Ось чому замість того, щоб вихваляти її як бунтаря, ліберальний медіа-істеблішмент висміював Нікі Мінаж за те, що вона висловила сумніви у вакцинах, які широко поширюються серед афроамериканців.

The Mountain Goats (Гірські козли) – це не те назва, яка може привабити більшість, але досить сказати, що в світі 30-річних чоловіків, які знають все про набори для догляду за бородою і погані відносини з батьками, вони дуже привабливі. У цій безрадісній сфері вони вважаються одним з кращих рок-гуртів останніх 20 років або близько того. Тому, природно, що декілька тижнів тому група написала в своєму офіційному акаунті в Твіттері пост з істеричними скаргами на пілота American Airlines, який звернув увагу на той факт, що CDC (Центр з контролю і профілактики захворювань в США) не зовсім був зразком наукової ясності в останні півтора року.

Слава богу, кілька старіючих рокерів нічого про це не знають. Ван Моррісон і Ерік Клептон в минулому році разом працювали над піснею (за загальним визнанням, незграбною і майже «неслухабельною») в якій висловлюють незгоду з локдаунами. Дейв Мастейн з Megadeth недавно сказав слухачам в Нью-Джерсі, що йому набридло те, що він назвав «тиранією», пов’язаною з Covid. Три десятиліття тому такі металісти, як Мастейн, проповідували знищення всіх цінностей суспільства, вони були героями для всіх, крім такого собі фонтану розсудливості Тіппер Гор (колишня друга леді США). Тепер вони – другі після сатани, в очах світських лібералів.Давайте не будемо залишати поза увагою головне. Питання не в тому, чи були праві Моррісон і Клептон (хоча я згоден з ними) щодо локдаунів. Йдеться про те, чи діяли вони як рок-зірки, відкидаючи консенсус. Вони безумовно були такими, і що вражає, так це те, як мало уваги привернули їхні аргументи.Може смерть рок-н-ролу пішла на користь. Безумовно, любителям класичної музики і джазу її досягнення сьогодні здаються порівняно незначними. Ми могли б також обійтися без недбалості в одязі і манерах, яку він приніс. Проте, я не можу не думати, що ми повинні оплакувати цю втрату так, як ми оплакували би знесення потворної, але культової будівлі. Коли рок руйнував культуру консенсусу 1950-х років, він міг виплеснути немовля з купелі разом з водою (ідіома, перегнути палицю). Але він все ж був скептичним, чого не можна сказати про сьогоднішніх артистів.

Метью Волтер – редактор журналу The Lamp і редактор журналу The American Conservative

Переклад – Станіслав Бичек

Відомий політичний аналітик Андрій Піонтковський в інтерв’ю Марку Фейгіну щодо віртуальної зустрічі Байдена з Путіним спересердя зауважив: якщо колишній майор КГБ, як хлопчаків, раз у раз переграє двох американських президентів, то це багато-що говорить про рівень нинішнього американського політичного класу. Спробував би він з Рейганом, Тетчер, старшим Бушом, або, хоча б, з Клінтоном так себе повести…

Це висловлювання хоча й прозвучало «між іншим», але воно має велике символічне значення. Як співав свого часу Олександр Градський, «ніщо не минає безслідно», так і тут, глобальна «культурна» політика лібералів з її складовими елементами – денаціоналізацією, дегероїзацією, деіндивідуалізацією людини, звісно ж, під гаслом захисту її природних прав, почала згодом віддзеркалюватися у самих культуртрегерах, або у їхніх нащадках. Замість очікуваного «лику досконалості» на світ проривається «рило деградації». 7 грудня Путін в ході віртуальної зустрічі з Байденом здобув три ситуативні перемоги. Коментуючи наслідки їхньої зустрічі, радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що, по-перше, адміністрація Байдена готова сприяти виконанню Мінських домовленостей. По-друге, американці разом із союзниками розглянуть питання ґарантії безпеки РФ. Давши, таким чином, підстави експертам, журналістам домислювати цю тезу як згоду принаймні брати до уваги претензії Кремля на території, що їх займав колись СРСР, як зони особливих інтересів РФ. Так, дивись, крок за кроком і до нової Ялти можуть дошкутильгати. По-третє, напередодні саміту двох президентів Конгрес видалив із проекту воєнного бюджету статті про санкції щодо Росії за воєнну агресію; точніше, змінивши їх диспозицію із тих, що будуть вводитись зараз, на ті, що будуть введені, коли Росія нападе на Україну.

А далі вже зовсім все стало виглядати нікчемненько, чи то як знак персональної помсти Президенту України за колишнє підігрування на виборах Трампу, – пригадуєте, як молодший Деркач разом із феесбешниками розвели лохів з Банкової, «приліпивши» їх до корупційного скандалу із сином Байдена, – чи то може, щоб досадити усім українцям, пролунало повідомлення, що про українське питання, яке розглядалося на саміті, Байден повідомить українського президента через два дні. Про нас, без нас, за нас – демократично і ліберально, скажу вам, панове. Подібне раніше можна було зустріти хіба на ток-шоу Скобєєвої, а тепер воно і в міжнародній політиці США практикується.

Йдемо далі, одразу після телефонної розмови з Байденом, Зеленський у інтерв’ю телеканалу «1+1» спробував украдливо переповісти її. Але так, що з усього ним сказаного можна було зрозуміти лише одне: він – Зеленський – по справжньому любить і цінує Байдена. Щоб той не робив, це істина в останній інстанції. Решта інтерв’ю складалося із незграбних зусиль приховати її справжній зміст. І, раптом, як «Пилип з конопель», вистрибує з новиною, що з усіх контраверсійних питань він буде радитись з українським народом через референдум. Напевно, через задіяння цього інституту волевиявлення народу хоче вислизнути з-під відповідальності за прийняття непопулярних рішень, що обмежують суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Рішень, що нав’язані йому Байденом. Ганебно і підло. Після цього стало гидко на нього дивитись, а не те, що роздумувати чого він вартує. Хоча, заради об’єктивності, необхідно визнати, що до того, він намагався робити позитивні кроки в іншому напрямку, наприклад нейтралізацією Медведчука. Та й зустріч у 2019 році з Путіним у Парижі, в рамках “нормандського формату”, коли Зеленський спочатку заманив туди російського президента, – погодивши на рівні робочих груп капітулянтські документи підготовлені Єрмаком і Сурковим, – а, потім, похизувавшись перед камерами на тлі європейських лідерів, рішуче відмовився підписувати. Це викликало вибух люті у Путіна, який збагнув, що його просто «розвели», спочатку пообіцявши здатись у полон, а потім банально «кинули». Постраждав від цього, окрім Путіна, ще Сурков, якого звільнили з роботи за її очевидний провал.З Байденом так поводитись Зеленський за визначенням собі дозволити не може. Тому отримавши пропозицію, одразу почав міркувати як її виконати з найменшими персональними втратами. Простіше кажучи, якщо не можна розвести Байдена, то чому б не розвести люблячий його народ. А що, коли лохи вподобали його, то це не значить, що до них треба відноситись, як до рівних. Лох є лох. Його основне соціальне призначення, бути обдуреним пройдисвітом. Обрали клоуна президентом, то тепер смійтеся, радійте, аж доки голови не повідпадають. Необхідно визнати, що ситуація складна, але не катастрофічна. Щоб побачити вихід із неї, потрібно застосувати ширший масштаб мислення – де присутнє минуле, теперішнє і майбутнє, себто тенденція історичного розвитку. У даному випадку про неї неодноразово публічно говорили і вчорашній, і нинішній президенти Америки, вона полягає у стримуванні Китаю. І саме ця політика стримування детермінує решту супутніх кроків. Із загостренням протистояння між цими світовими гігантами, Росія змушена буде визначитись, з ким вона насправді. Усі ці нинішні напівнатяки американцям, що «ми з вами можемо бути союзниками, якщо ви зміните ставлення до нас», дасте гарантії безпеки, «поставите Україну на місце» тощо, перестануть впливати навіть на ту частину адміністрації Байдена, яку ще умовно називають «російською партією» – Джейк Салліван, Вільямс Бернс, Джон Керрі. Враховуючи нинішній стан російського суспільства, його фобії та культивовані століттями цінності, можна із 100% впевненістю сказати, що вони будуть поруч з Китаєм.
Загострення боротьби за світову владу радикально поміняє і ставлення до України. Тому, розуміючи це, а також усвідомлюючи, що без союзу із США нам не перемогти Росію, український політикум повинен саботувати, нейтралізувати усі антиукраїнські путінсько-байденівські ініціативи. Також українська інтелігенція, наприклад, «Ініціатива 1 грудня» мала б звернутись до американських інтелектуалів з проханням долучитись до спротиву політиці «умиротворення агресора». Бо негоже цитаделі демократії упосліджуватися до рівня творців Мюнхенської змови.

Також варто залучити до масових протестних акцій представників української діаспори. І так далі, і тому подібне. Як сказав згадуваний нами Піонтковський, український народ у всій повноті має проявити свою суб’єктність. Пам’ятаючи також, що не всі, не лише в політичному класі, але навіть у Адміністрації Байдена, поділяють політику «умиротворення агресора». Серед них багато наших союзників. Діймо.

З плином часу все це, разом узяте, дасть можливість новим подіям, суперечливим процесам «з’їсти» невигідну для нас зовнішньополітичну ситуацію. Нам потрібно перечекати, перетривати несприятливу кон’юнктуру зовнішньої політики. Зрозуміло, одночасно, як не раз говорилося раніше, докладаючи максимум зусиль як на зовнішньополітичному фронті, так і в підготовці воєнної оборони країни. Новий час по новому сформує новий перебіг політичних подій, потрібно буде лише вчасно його осідлати. Росія має впасти!

Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка