– Переклад із The American Conservative

Пропонуємо познайомитись із контроверсійною статтею Метью Волтера «Рок-н-рол давно вже помер» («The American Conservative» – 21.10.2021). Вона ставить проблему глибшу, фундаментальнішу, ніж просто музичні уподобання. У ній йдеться про тенденції розвитку світової культури. Які критично прописані автором на тлі Covid-19 – як данини запеклим внутрішньо американським політичним змаганням – тому не варто на цьому аспекті зосереджувати вашу увагу при читанні тексту. Важливе інше: енергії, що руйнували західну культуру із середини, виконали своє завдання, спали. Рок-н-рол як соціальний феномен зник, помер. Що буде завтра: Камо грядеші? ***Усі наші митці стали конформістами задовго до того, як режим Ковіда продемонстрував їхню лояльність.

Covid-19 відкрив нам дуже мало того, чого ми ще не знали про американське суспільство. Всі тріщини, які він оголив існували задовго до пандемії і їх було видно будь-кому, хто уважніше придивлявся.Один з кращих прикладів цього – смерть «рок-н-ролу». Дух рок-музики був об’ємним. Rolling Stones були рок-зірками, як і учасники NWA, реп-гурт, в назві якого ховається фраза, яку не можна надрукувати в сімейному журналі. Півстоліття тому рок був в авангарді культурної революції, масштаби якої практично неможливо описати. Коли Джон Леннон заявив, що Beatles «більше, ніж Ісус», або запропонував нам: «Уявити, що немає раю», світ звернув на це увагу.

Перед неймовірним раніше поєднанням антиномістичних поглядів і масової споживчої привабливості все поступилося місцем.

Повернемося в 2021 рік, важко уникнути висновку, що рок мертвий, як і дух, який зробив його можливим. Сьогодні популярні музиканти – це просто продовження професійного та управлінського класів. Їх завдання – зміцнювати світогляд еліти, а не піддавати його сумніву. Спробуйте уявити Кіта Муна із The Who, який розважається в’їжджаючи в басейн на спортивному автомобілі і серйозно ставиться до носіння масок, або Дженіс Джоплін, яка палко розповідає, що їй зробили ін’єкцію чогось іншого, крім героїну, тому що президент сказав, що так потрібно.

Смерть року показує нам, що культурна революція, в яку він зробив найбільший внесок, закінчилася. Виник новий істеблішмент і популярна музика існує для того, щоб підтримувати досягнутий консенсус, а не для того, щоб спростувати або хоча б у самих м’яких виразах поставити його під сумнів. Ось чому замість того, щоб вихваляти її як бунтаря, ліберальний медіа-істеблішмент висміював Нікі Мінаж за те, що вона висловила сумніви у вакцинах, які широко поширюються серед афроамериканців.

The Mountain Goats (Гірські козли) – це не те назва, яка може привабити більшість, але досить сказати, що в світі 30-річних чоловіків, які знають все про набори для догляду за бородою і погані відносини з батьками, вони дуже привабливі. У цій безрадісній сфері вони вважаються одним з кращих рок-гуртів останніх 20 років або близько того. Тому, природно, що декілька тижнів тому група написала в своєму офіційному акаунті в Твіттері пост з істеричними скаргами на пілота American Airlines, який звернув увагу на той факт, що CDC (Центр з контролю і профілактики захворювань в США) не зовсім був зразком наукової ясності в останні півтора року.

Слава богу, кілька старіючих рокерів нічого про це не знають. Ван Моррісон і Ерік Клептон в минулому році разом працювали над піснею (за загальним визнанням, незграбною і майже «неслухабельною») в якій висловлюють незгоду з локдаунами. Дейв Мастейн з Megadeth недавно сказав слухачам в Нью-Джерсі, що йому набридло те, що він назвав «тиранією», пов’язаною з Covid. Три десятиліття тому такі металісти, як Мастейн, проповідували знищення всіх цінностей суспільства, вони були героями для всіх, крім такого собі фонтану розсудливості Тіппер Гор (колишня друга леді США). Тепер вони – другі після сатани, в очах світських лібералів.Давайте не будемо залишати поза увагою головне. Питання не в тому, чи були праві Моррісон і Клептон (хоча я згоден з ними) щодо локдаунів. Йдеться про те, чи діяли вони як рок-зірки, відкидаючи консенсус. Вони безумовно були такими, і що вражає, так це те, як мало уваги привернули їхні аргументи.Може смерть рок-н-ролу пішла на користь. Безумовно, любителям класичної музики і джазу її досягнення сьогодні здаються порівняно незначними. Ми могли б також обійтися без недбалості в одязі і манерах, яку він приніс. Проте, я не можу не думати, що ми повинні оплакувати цю втрату так, як ми оплакували би знесення потворної, але культової будівлі. Коли рок руйнував культуру консенсусу 1950-х років, він міг виплеснути немовля з купелі разом з водою (ідіома, перегнути палицю). Але він все ж був скептичним, чого не можна сказати про сьогоднішніх артистів.

Метью Волтер – редактор журналу The Lamp і редактор журналу The American Conservative

Переклад – Станіслав Бичек

Відомий політичний аналітик Андрій Піонтковський в інтерв’ю Марку Фейгіну щодо віртуальної зустрічі Байдена з Путіним спересердя зауважив: якщо колишній майор КГБ, як хлопчаків, раз у раз переграє двох американських президентів, то це багато-що говорить про рівень нинішнього американського політичного класу. Спробував би він з Рейганом, Тетчер, старшим Бушом, або, хоча б, з Клінтоном так себе повести…

Це висловлювання хоча й прозвучало «між іншим», але воно має велике символічне значення. Як співав свого часу Олександр Градський, «ніщо не минає безслідно», так і тут, глобальна «культурна» політика лібералів з її складовими елементами – денаціоналізацією, дегероїзацією, деіндивідуалізацією людини, звісно ж, під гаслом захисту її природних прав, почала згодом віддзеркалюватися у самих культуртрегерах, або у їхніх нащадках. Замість очікуваного «лику досконалості» на світ проривається «рило деградації». 7 грудня Путін в ході віртуальної зустрічі з Байденом здобув три ситуативні перемоги. Коментуючи наслідки їхньої зустрічі, радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що, по-перше, адміністрація Байдена готова сприяти виконанню Мінських домовленостей. По-друге, американці разом із союзниками розглянуть питання ґарантії безпеки РФ. Давши, таким чином, підстави експертам, журналістам домислювати цю тезу як згоду принаймні брати до уваги претензії Кремля на території, що їх займав колись СРСР, як зони особливих інтересів РФ. Так, дивись, крок за кроком і до нової Ялти можуть дошкутильгати. По-третє, напередодні саміту двох президентів Конгрес видалив із проекту воєнного бюджету статті про санкції щодо Росії за воєнну агресію; точніше, змінивши їх диспозицію із тих, що будуть вводитись зараз, на ті, що будуть введені, коли Росія нападе на Україну.

А далі вже зовсім все стало виглядати нікчемненько, чи то як знак персональної помсти Президенту України за колишнє підігрування на виборах Трампу, – пригадуєте, як молодший Деркач разом із феесбешниками розвели лохів з Банкової, «приліпивши» їх до корупційного скандалу із сином Байдена, – чи то може, щоб досадити усім українцям, пролунало повідомлення, що про українське питання, яке розглядалося на саміті, Байден повідомить українського президента через два дні. Про нас, без нас, за нас – демократично і ліберально, скажу вам, панове. Подібне раніше можна було зустріти хіба на ток-шоу Скобєєвої, а тепер воно і в міжнародній політиці США практикується.

Йдемо далі, одразу після телефонної розмови з Байденом, Зеленський у інтерв’ю телеканалу «1+1» спробував украдливо переповісти її. Але так, що з усього ним сказаного можна було зрозуміти лише одне: він – Зеленський – по справжньому любить і цінує Байдена. Щоб той не робив, це істина в останній інстанції. Решта інтерв’ю складалося із незграбних зусиль приховати її справжній зміст. І, раптом, як «Пилип з конопель», вистрибує з новиною, що з усіх контраверсійних питань він буде радитись з українським народом через референдум. Напевно, через задіяння цього інституту волевиявлення народу хоче вислизнути з-під відповідальності за прийняття непопулярних рішень, що обмежують суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Рішень, що нав’язані йому Байденом. Ганебно і підло. Після цього стало гидко на нього дивитись, а не те, що роздумувати чого він вартує. Хоча, заради об’єктивності, необхідно визнати, що до того, він намагався робити позитивні кроки в іншому напрямку, наприклад нейтралізацією Медведчука. Та й зустріч у 2019 році з Путіним у Парижі, в рамках “нормандського формату”, коли Зеленський спочатку заманив туди російського президента, – погодивши на рівні робочих груп капітулянтські документи підготовлені Єрмаком і Сурковим, – а, потім, похизувавшись перед камерами на тлі європейських лідерів, рішуче відмовився підписувати. Це викликало вибух люті у Путіна, який збагнув, що його просто «розвели», спочатку пообіцявши здатись у полон, а потім банально «кинули». Постраждав від цього, окрім Путіна, ще Сурков, якого звільнили з роботи за її очевидний провал.З Байденом так поводитись Зеленський за визначенням собі дозволити не може. Тому отримавши пропозицію, одразу почав міркувати як її виконати з найменшими персональними втратами. Простіше кажучи, якщо не можна розвести Байдена, то чому б не розвести люблячий його народ. А що, коли лохи вподобали його, то це не значить, що до них треба відноситись, як до рівних. Лох є лох. Його основне соціальне призначення, бути обдуреним пройдисвітом. Обрали клоуна президентом, то тепер смійтеся, радійте, аж доки голови не повідпадають. Необхідно визнати, що ситуація складна, але не катастрофічна. Щоб побачити вихід із неї, потрібно застосувати ширший масштаб мислення – де присутнє минуле, теперішнє і майбутнє, себто тенденція історичного розвитку. У даному випадку про неї неодноразово публічно говорили і вчорашній, і нинішній президенти Америки, вона полягає у стримуванні Китаю. І саме ця політика стримування детермінує решту супутніх кроків. Із загостренням протистояння між цими світовими гігантами, Росія змушена буде визначитись, з ким вона насправді. Усі ці нинішні напівнатяки американцям, що «ми з вами можемо бути союзниками, якщо ви зміните ставлення до нас», дасте гарантії безпеки, «поставите Україну на місце» тощо, перестануть впливати навіть на ту частину адміністрації Байдена, яку ще умовно називають «російською партією» – Джейк Салліван, Вільямс Бернс, Джон Керрі. Враховуючи нинішній стан російського суспільства, його фобії та культивовані століттями цінності, можна із 100% впевненістю сказати, що вони будуть поруч з Китаєм.
Загострення боротьби за світову владу радикально поміняє і ставлення до України. Тому, розуміючи це, а також усвідомлюючи, що без союзу із США нам не перемогти Росію, український політикум повинен саботувати, нейтралізувати усі антиукраїнські путінсько-байденівські ініціативи. Також українська інтелігенція, наприклад, «Ініціатива 1 грудня» мала б звернутись до американських інтелектуалів з проханням долучитись до спротиву політиці «умиротворення агресора». Бо негоже цитаделі демократії упосліджуватися до рівня творців Мюнхенської змови.

Також варто залучити до масових протестних акцій представників української діаспори. І так далі, і тому подібне. Як сказав згадуваний нами Піонтковський, український народ у всій повноті має проявити свою суб’єктність. Пам’ятаючи також, що не всі, не лише в політичному класі, але навіть у Адміністрації Байдена, поділяють політику «умиротворення агресора». Серед них багато наших союзників. Діймо.

З плином часу все це, разом узяте, дасть можливість новим подіям, суперечливим процесам «з’їсти» невигідну для нас зовнішньополітичну ситуацію. Нам потрібно перечекати, перетривати несприятливу кон’юнктуру зовнішньої політики. Зрозуміло, одночасно, як не раз говорилося раніше, докладаючи максимум зусиль як на зовнішньополітичному фронті, так і в підготовці воєнної оборони країни. Новий час по новому сформує новий перебіг політичних подій, потрібно буде лише вчасно його осідлати. Росія має впасти!

Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка

7 листопада ведучий передачі «Вєсті нєдєлі» Дмітрій Кісєльов з пінгвінячою погордою зачитав ідеологічно заряджений текст до 200-ліття з дня народження Фьодора Достоєвського (11.11.1821- 09.02.1881). Саме зачитав, бо проголошені у передачі смисли явно перевищували його компетенцію.

Спочатку прозвучала іронічна підводка, вибудувана із висловлювань Достоєвського про сприйняття європейцями русскіх як особливих людей – нібито й подібних на них і, одночасно, варварів. Текст невимушено наголошував: Захід завжди був вороже налаштований до Росії, так було тоді, так є і сьогодні. Після цього Кисельов приступив до розкриття основного концепту, що таке русскій мір. «Русскость за Достоєвським – акцентував увагу глядачів ведучий – це не стільки про кров, скільки про здатність відчувати і сприймати культуру інших народів. Так у виступі, присвяченому відкриттю пам’ятника Пушкіну в Москві, Достоєвському – продовжував він – необхідно було довести, що ефіопські корені Пушкіна зовсім не суперечили його русскості: «Стати справжнім русскім, стати повністю русскім, можливо, і значить лише (в кінці кінців, це занотуйте) стати братом усіх людей, вселюдиною, якщо хочете»».

Ця теза, якщо її сприймати буквально, розриває усі шаблони минулих або сучасних уявлень про російський шовінізм. У глядача формується враження, що подібне політичне мислення – вершина світового гуманізму. Росія – Град Небесний, а русскій народ – «богоносець». Перед нами проявляється достатньо фахова спроба вибудовування імперської консервативної ідеології відштовхуючись не від сили, а від засад християнської моралі. Все виглядає достатньо переконливо, звісно, якщо сприймати ці постулати на віру, поза історичним контекстом. Коли ж сформований ідеологічний концепт поставити в історичний контекст, то глянцево-лубкова картина «гуманної русскості» розсипається у прах. Бо у пам’яті одразу спливають геополітичні візії Достоєвського про конечну необхідність завоювати Константинополь і перенести туди столицю Російської імперії. Завоювати, незважаючи на кров, насилля, руїни, що обов’язково супроводжуватимуть подібні дії. Бо це, мовляв, нібито вселенська місія русскіх відновити історичну справедливість, зневажену невірними п’ятсот років тому.

Парадоксально, щоб русскіє не будували – чи то соціалізм, чи то комунізм, чи то консерватизм,– а в підсумку завжди виходить кондовий тоталітаризм. Мислять, говорять про Рай, а споруджують Пекло. Із сотнями тисяч песиголовців – поліцейських, конвоїрів, катів. Які виконують відповідну працю із відчуттям власної обраності, правильності і правдивості, із відчуттям «братської любові до усіх людей». Власне, тут немає нічого нового, на цій викривленій гібридній ідеології була побудована політика «братства трьох слов’янських народів». Українці, згідно її постулатів, мають визнати, що вони підневільні старшому русскому брату, а хто з них не погоджується, тих як нелюдів, бандерівців необхідно знищувати. Звісно, заради утвердження чогось вищого, світлого, гуманного, справедливого. Щодо Петра І, Леніна, Сталіна, Путіна – усе зрозуміло, а от щодо таких фігур як Достоєвський, усе набагато складніше. Дивує, але філософськи проникливий, культурно витончений розум талановитого письменника не побачив, чи не захотів побачити (спокуса гординею), у проголошених ним тезах ані логічної, ані моральної суперечності, коли він змішував гуманізм із імперським насиллям в одну сутність.

При тому необхідно визнати, що Достоєвський безсумнівно геніальний письменник, без усяких умовностей і застережень. Його унікальний талант проявився не лише у зображенні колоритних художніх образів, складних сюжетних ліній чи розкритті парадоксальних глибини культурного тла, хоч все це безсумнівно теж присутнє у його творах, але, і це найголовніше, деяким його судженням була притаманна ірраціональна прозірливість, спроможність розривати ткань буття і входити у те, у що пересічні люди не здатні проникати, у майбутнє. Приголомшливо.

Коли я в уже достатньо зрілому віці уважно прочитав головний твір Достоєвського «Брати Карамазови», то був настільки вражений, захоплений, що простудіював ще низку критичних дописів про самого автора – від Константіна Леонтьєва і Васілія Розанова до Івана Ільїна. Звісно, не оминув і ліберальних критиків Достоєвського.

Смисловим центром головного роману «Брати Карамазови» є розділ під назвою «Легенда про Великого інквізитора», який деякі літературознавці ще називають романом в романі. У ньому Достоєвський виступає не лише як письменник, але як релігійний філософ, що відштовхуючись від трьох спокус Христа в пустелі, намагається розкрити сутність людини в процесі соціальних змін.

Це особливий епізод з життя Ісуса Христа, коли той після хрещення в Йордані і сходження на нього Святого Духа дізнається про свою Місію на Землі; але перед тим, як приступити до її реалізації, Христос усамітнюється у Синайській пустелі, щоб помолитися, зібратись, ствердитись. Він ще беззахисний, вразливий, він ще має лише постати тим, якого ми усі знаємо – нашим Спасителем. Саме у цей момент до нього підходить Князь Тьми і пробує його спокусити, звести з праведного шляху. Необхідно зауважити, що в Євангеліях про це повідомляється лапідарно стисло, хоча образно і виразно, але в творі Достоєвського Диявол ніби оживає, постаючи перед читачами у весь космічний ріст, як абсолютне зло, як інша, стосовно Христа, пульсуюча альтернатива для людства. Альтернатива, що у даний момент реалізується через спокушення хлібом, владою та гординею. Альтернатива, що присутня за Достоєвським у новомодному тоді соціалізмі. Великий твір Достоєвського є однією з унікальних у світовій літературі спроб докопатись до самих основ його ущербності та фальшивості. Більше того, у щоденниках Достоєвський прямо вказує, що соціалізм в Росії завершиться кровавою масакрою (бійнею) для мільйонів людей.

Наголосимо, що нинішня спроба Кремля вибудувати імперську ідеологію, опираючись на консервативні засади, зокрема, присутні у творчості Фьодора Достоєвського, автоматично переміщує її під пізнавальну критику, застосовувану мислителем до соціалізму і лібералізму. Консерватизм, вмонтований у тіло русского імперіалізму, перестає бути самим собою, трансформуючись у своєрідну версію русского фашизму.

Перед нашими очима сьогодні розгортається Великий русскій обман і самообман, нова спроба оживити мертвий дім. Оселю з гнилими стінами і дірявим дахом, – Російську імперію. Вавілонська вежа обов’язково впаде, накривши обломками метушливих і нерозсудливих її мешканців. Звичайно, на вселенську радість тероризованих нею сусідів. «Бо якою мірою ви міряєте, такою і вам відміряють.» Неухильно.

Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка

Не будучи ні релігією, ні ідеологією, поняття консерватизм не володіє ні власним Священним Писанням, ні своїм «Капіталом», які б забезпечували догмати. Наскільки можна визначити, у що вірять консерватори, перші принципи консервативного переконання випливають із того, що сповідували провідні консервативні письменники та громадські діячі протягом останніх двох століть. Після деяких вступних зауважень щодо цієї загальної теми я перейду до переліку десяти таких консервативних принципів. Можливо було б правильним використовувати це слово «консервативний» переважно як прикметник. Бо не існує типового консерватора, а консерватизм є по суті запереченням ідеології: це стан душі, тип характеру, спосіб погляду на громадянський суспільний лад.Ставлення, яке ми називаємо консерватизмом, підтримується не системою ідеологічних догматів, а сукупністю настроїв. Можна сказати, що консерватором можна назвати людину, яка вважає себе такою. Консервативний рух чи набір понять можуть вмістити значну різноманітність поглядів на багато предметів, і не існує жодного тексту присяги Тридцяти дев’яти статей консервативного віросповідання (ідеться про присягу державного службовця в старій Англії і правила англіканського віросповідання – прим.пер.)По суті, консервативна людина – це просто той, хто вважає постійні речі приємнішими, ніж Хаос і Стара Ніч. (Однак консерватори знають, разом з Берком, що здорові «зміни є засобом нашого збереження».) Історична безперервність досвіду людей, каже консерватор, пропонує рекомендації до політики набагато краще, ніж абстрактні задуми кав’ярняних філософів. Але, звичайно, консервативне переконання є дещо більше, ніж це загальне ставлення.

Хоча неможливо скласти докладний каталог переконань консерваторів; тим не менш, пропоную вам десять коротких і загальних принципів; можна з упевненістю сказати, що більшість консерваторів підтримали би більшість цих сентенцій. У різних виданнях моєї книги «Консервативний розум» я перераховував певні канони консервативної думки — проте список дещо відрізняється від видання до видання; у своїй антології Портативна консервативна хрестоматія я пропоную варіації на цю тему. Тепер я представляю вам короткий виклад консервативних припущень, які дещо відрізняються від моїх канонів у цих двох моїх книгах. По суті, різноманітність способів, у яких консервативні погляди можуть знаходити вираження, сама по собі є доказом того, що консерватизм не є усталеною ідеологією. На яких конкретних принципах наголошують консерватори в будь-який момент часу, залежатиме від обставин і потреб тієї епохи. Наступні десять статей переконань відображають акценти консерваторів у сучасній Америці.

По-перше, консерватор вважає, що існує стійкий моральний порядок. Цей порядок створений для людини, і людина створена для нього: людська природа є сталою, а моральні істини постійні. Цей порядок слів означає гармонію. Є два аспекти або типи порядку: внутрішній порядок душі і зовнішній порядок співдружності. Двадцять п’ять століть тому Платон викладав це вчення, але навіть освіченим сьогодні важко його зрозуміти. Проблема порядку була головною проблемою консерваторів з тих пір, як консерватизм став терміном політики. Наш світ двадцятого століття пережив жахливі наслідки краху віри в моральний порядок. Подібно до звірств і катастроф у Греції в п’ятому столітті до Христа, загибель великих націй у нашому столітті показує нам ту яму, в яку втрапляють суспільства, які плутають розумні інтереси або геніальний соціальний контроль із приємними альтернативами старомодному моральному порядку. Ліберальні інтелектуали казали, ніби консерватор вважає, що всі соціальні питання, по суті, є питаннями приватної моралі. При правильному розумінні це твердження цілком вірно. Суспільство, в якому чоловіки і жінки керуються вірою в стійкий моральний порядок, сильним почуттям правильного і поганого, особистими переконаннями щодо справедливості та честі, буде хорошим суспільством — який би політичний механізм воно не використовувало; у той час як суспільство, в якому чоловіки і жінки морально блукають, не знають норм і спрямовані переважно на задоволення апетитів, буде поганим суспільством — незалежно від того, скільки людей голосує і якою б ліберальною не була його офіційна конституція.
По-друге, консерватор дотримується звичаїв, умовностей і безперервності. Це старий звичай, який дозволяє людям жити разом у мирі; руйнівники звичаю знищують більше, ніж знають чи бажають. Саме через умовність — слово, яким у наш час багато зловживають, — ми намагаємося уникнути постійних суперечок про права та обов’язки: закон в основі — це сукупність умовностей. Безперервність є засобом зв’язку покоління з поколінням; вона має значення для суспільства так само, як і для особистості; без нього життя не має сенсу. Коли успішні революціонери знищили старі звичаї, висміяли старі умовності і порушили безперервність соціальних інститутів, — чому саме зараз вони виявляють необхідність встановлення нових звичаїв, умовностей і спадкоємності?; але цей процес болісний і повільний; і новий суспільний устрій, який зрештою з’являється, може бути значно гіршим від старого порядку, який радикали повалили у своєму прагненні до земного раю. Консерватори є поборниками звичаїв, умовностей і безперервності, тому що вони віддають перевагу дияволу, якого вони знають, ніж дияволу, якого вони не знають. Порядок, справедливість і свобода, на їхню думку, є штучними продуктами тривалого соціального досвіду, результатом століть випробувань, роздумів і жертв. Таким чином, соціальне тіло є свого роду духовною корпорацією, порівнянною з церквою; її навіть можна назвати спільнотою душ. Людське суспільство не є машиною, з якою треба поводитися механічно. Безперервність, життєдайна кров суспільства, не повинна бути перервана. Нагадування Берка про необхідність розважливих змін є у свідомості консерватора. Але необхідні зміни, стверджують консерватори, мають бути поступовими та дискримінаційними, ніколи не усуваючи старі інтереси відразу.
По-третє, консерватори вірять у те, що можна назвати принципом припису. Консерватори відчувають, що сучасні люди — карлики на плечах велетнів, здатні бачити далі, ніж їхні предки, лише завдяки високому зросту тих, хто був нашими попередниками у часі. Тому консерватори дуже часто наголошують на важливості припису, тобто речей, встановлених споконвіку, щоб розум людини не впадав в протиріччя. Існують права, головною санкцією яких є їх давність, зокрема права власності. Подібним чином наша мораль багато в чому є директивною. Консерватори стверджують, що навряд чи ми, сучасні люди, зробимо якісь нові сміливі відкриття в моралі, політиці чи смаку. Небезпечно зважувати кожне питання на основі приватного судження та приватної раціональності. Людина дурна, але рід мудрий, – заявив Берк. У політиці нам ведеться добре, коли ми дотримуємося прецедентів, приписів і навіть упереджень, бо велика таємнича інкорпорація людського роду набула мудрості і набагато більшої, ніж дрібна приватна раціональність будь-якої людини.

По-четверте, консерватори керуються своїм принципом розсудливості. Берк погоджується з Платоном, що в державному діячі розсудливість є головною серед чеснот. Будь-яку публічну дію слід оцінювати за її ймовірними довгостроковими наслідками, а не лише за тимчасовими перевагами чи популярністю. Ліберали та радикали, за словами консерваторів, необережні: вони кидаються у свої цілі, не звертаючи особливої уваги на ризик нових зловживань, гірших за зло, яке вони сподіваються знищити. Як сказав Джон Рендольф з Роанока, Провидіння рухається повільно, але диявол завжди поспішає. Оскільки людське суспільство складне, ліки не можуть бути простими, якщо вони мають бути ефективними. Консерватор заявляє, що діє лише після достатнього роздуму, зваживши наслідки. Раптові та різкі реформи так само небезпечні, як і раптова операція.

По-п’яте, консерватори звертають увагу на принцип різноманітності. Вони відчувають прихильність до заплутаності давно сформованих соціальних інститутів і способів життя, на відміну від звужуючої одноманітності та оглуплюючого егалітаризму радикальних систем. Для збереження здорового різноманіття в будь-якій цивілізації повинні вижити порядки і класи, відмінності в матеріальному становищі і багато різновидів нерівності. Єдиними істинними формами рівності є рівність на Страшному суді та рівність перед справедливим судом; всі інші спроби нівелювання відмінностей повинні привести в кращому випадку до соціальної стагнації. Суспільство вимагає чесного та вмілого керівництва; і якщо природні та інституційні відмінності будуть знищені, зразу якийсь тиран або безліч убогих олігархів створять нові форми нерівності.

По-шосте, консерваторам дорікають за їх уявлення про недосконалість. Консерватори знають, що людська природа непоправно страждає від деяких серйозних вад. Оскільки людина недосконала, то й ідеальний суспільний устрій не може бути створений. Через людську неспокійність людство ставало б бунтівним під будь-яким утопічним пануванням і знову вибухало б у насильницькому невдоволенні — або ж зникло б від нудьги. Шукати утопію означає закінчити катастрофою, каже консерватор: ми не створені для ідеальних речей. Все, що ми можемо розумно очікувати, — це терпимо впорядковане, справедливе і вільне суспільство, в якому продовжуватимуть ховатися певне зло, непристосованість і страждання. Дотримуючись належної уваги до розумної реформи, ми можемо зберегти і покращити цей стерпний порядок. Але якщо знехтувати старими інституційними та моральними гарантіями нації, тоді в людстві виривається анархічний імпульс: «церемонія невинності потопає». Ідеологи, які обіцяють досконалість людини і суспільства, перетворили значну частину світу ХХ століття на земне пекло.

По-сьоме, консерватори переконані, що свобода і власність тісно пов’язані. Відокремте власність від приватного, і Левіафан стає господарем усього. На основі приватної власності будуються великі цивілізації. Чим поширенішим є володіння приватною власністю, тим стабільнішим і продуктивнішим є співдружність. Економічне вирівнювання, стверджують консерватори, не є економічним прогресом. Отримання і витрачання не є головними цілями людського існування; але більш ніж бажаною є міцна економічна основа для особи, сім’ї та співдружності. Сер Генрі Мейн у своїй роботі «Сільські громади» твердо виступає за приватну власність, на відміну від комунальної: «Ніхто не має права нападати на чиєсь майно і водночас говорити, що він цінує цивілізацію. Історію цих двох не можна розплутати». Бо інститут чиєїсь власності, тобто приватної власності, був потужним інструментом навчання чоловіків і жінок відповідальності, забезпечення мотивів чесності, підтримки загальної культури, підняття людства над рівнем каторжної праці, надання дозвілля для мислення і свободи дій. Вміти зберігати плоди своєї праці; мати постійну роботу; вміти заповідати своє майно своїм нащадкам; зуміти піднятися від природного стану кричущої бідності до безпеки довготривалих досягнень; мати щось справді своє — ці переваги важко заперечити. Консерватор визнає, що володіння власністю накладає на власника певні обов’язки; він з радістю приймає ці моральні та юридичні зобов’язання.

По-восьме, консерватори підтримують добровільне співтовариство, так само як вони виступають проти мимовільного колективізму. Незважаючи на те, що американці були сильно прив’язані до приватності та приватних прав, вони також були людьми, які відрізнялися успішним духом спільноти. У справжньому співтоваристві рішення, які безпосередньо впливають на життя громадян, приймаються на місцевому рівні та добровільно. Деякі з цих функцій виконуються місцевими політичними органами, інші — приватними асоціаціями: доки вони залишаються місцевими та відзначаються загальною згодою зацікавлених, вони становлять здорову спільноту. Але коли ці функції переходять за замовчуванням або узурпацією до централізованої влади, тоді громада знаходиться в серйозній небезпеці. Все, що є вигідним і розсудливим у сучасній демократії, стає можливим завдяки спільній волі. Якщо в ім’я абстрактної демократії функції громади передаються у віддаленому політичному напрямку, то справжнє управління за згодою тих, ким керують, поступається місцем процесу стандартизації, ворожому свободі та людській гідності. Бо нація не сильніша за численні маленькі громади, з яких вона складається. Центральна адміністрація або корпус обраних менеджерів і державних службовців, якими б добрими намірами та добре навченими вони не були, не можуть надати справедливості, процвітання і спокою масі чоловіків і жінок, позбавлених своєї старої відповідальності. Цей експеримент проводили раніше; і це було катастрофічно. Саме виконання своїх обов’язків у громаді вчить нас обачності, ефективності та милосердя.

По-дев’яте, консерватор усвідомлює необхідність розумного обмеження влади та людських пристрастей. З політичної точки зору влада — це здатність робити те, що хочеться, незалежно від волі ближніх. Держава, в якій окрема особа або невелика група можуть безперешкодно домінувати над волями своїх співвітчизників, є деспотизмом, незалежно від того, називається вона монархією, аристократією чи демократією. Коли кожна людина стверджує, що є владою для себе, тоді суспільство впадає в анархію. Анархія ніколи не триває довго, будучи нестерпною для всіх, і всупереч тому неминучому факту, що деякі люди сильніші та розумніші за своїх сусідів. Бо анархія змінюється тиранією або олігархією, в якій влада монополізована дуже небагатьма. Консерватори намагаються настільки обмежити та збалансувати політичну владу, щоб не виникла анархія чи тиранія. Проте в будь-яку епоху чоловіки і жінки відчувають спокусу повалити обмеження влади заради якоїсь уявної тимчасової переваги. Для радикала характерно те, що він думає про владу як про силу добра — поки влада потрапляє в його руки. В ім’я свободи французькі та російські революціонери скасували старі обмеження влади; але владу не можна скасувати; воно завжди потрапляє в чиїсь руки. Та влада, яку революціонери вважали гнітючою в руках старого режиму, стала багаторазово більш тиранічною в руках радикальних нових господарів держави.Знаючи людську природу як суміш добра і зла, консерватор не довіряє лише доброзичливості. Конституційні обмеження, політичні стримування і противаги, адекватне виконання законів, стара заплутана мережа обмежень волі та апетитів — все це консерватор схвалює як інструменти свободи та порядку. Справедливий уряд підтримує здорову напругу між вимогами влади та вимогами свободи.

По-десяте, мислячий консерватор розуміє, що постійність і зміни повинні бути визнані і погоджені в сильному суспільстві. Консерватор не проти соціального покращення, хоча він сумнівається, чи існує в світі така сила, як містичний Прогрес з великої букви П. Коли суспільство прогресує в деяких аспектах, зазвичай воно занепадає в інших. Консерватор знає, що на будь-яке здорове суспільство впливають дві сили, які Семюел Тейлор Кольрідж назвав його Постійністю та його Прогресом. Постійність суспільства формується тими стійкими інтересами та переконаннями, які дають нам стабільність і безперервність; без цієї Постійності нищаться джерела великої глибини, суспільство впадає в анархію. Прогрес у суспільстві — це той дух і та сукупність талантів, які спонукають нас до розважливих реформ і вдосконалень; без цього прогресу народ застоюється. Тому розумний консерватор намагається поєднати вимоги Сталості та вимоги Прогресу. Він думає, що ліберали та радикали, сліпі до справедливих вимог Постійності, поставили б під загрозу заповідану нам спадщину, намагаючись загнати нас у якийсь сумнівний земний рай. Коротше кажучи, консерватор виступає за аргументований і поміркований прогрес; він протистоїть культу Прогресу, прихильники якого вважають, що все нове неодмінно перевершує все старе.За консервативними уявленнями, зміни є суттєвими для соціального організму так само, як це важливо для людського тіла. Тіло, яке перестало оновлюватися, починає вмирати. Але якщо це тіло має бути сильним, зміна має відбуватися регулярно, узгоджуючись з формою та природою цього тіла; інакше зміна породжує жахливий ріст, рак, який пожирає свого господаря. Консерватор піклується про те, щоб ніщо в суспільстві ніколи не було повністю старим, і щоб ніщо ніколи не було цілком новим. Це засіб збереження нації, як і засіб збереження живого організму. Скільки змін потребує суспільство і яких змін залежить від обставин епохи та нації.Таким чином, ось десять принципів, які намітилися протягом двох століть сучасної консервативної думки. Тут можна було б обговорити й інші принципи не менш важливого значення: наприклад, консервативне розуміння справедливості або консервативний погляд на освіту. Але такі теми я мушу залишити для вашого приватного розслідування.Велика лінія розмежування в сучасній політиці, зазначав Ерік Вегелін, не є поділом між лібералами з одного боку та тоталітаристами з іншого. Ні, по один бік цієї лінії знаходяться всі ті чоловіки та жінки, які думають, що тимчасовий порядок — це єдиний порядок, а матеріальні потреби — це їхні єдині потреби, і що вони можуть робити із спадщиною людства, як їм заманеться. По інший бік цієї лінії знаходяться всі ті люди, які визнають стійкий моральний порядок у Всесвіті, постійну людську природу та високі обов’язки щодо духовного та мирського порядку.

Адаптовано з The Politics of Prudence (ISI Books, 1993). Авторські права © 1993, Рассел Кірк.

Переклад із сторінки: https://kirkcenter.org/conservatism/ten-conservative-principles/
Переклад Ю.М., Консервативно-християнська платформа. Посилання на джерело перекладу обов’язкове

Про автора: Рассел Амос Кірк (19 жовтня 1918 — 29 квітня 1994)— американський політичний теоретик, мораліст, історик, соціальний критик і літературознавець, відомий своїм впливом на американський консерватизм 20-го століття. Його книга 1953 року «Консервативний розум» сформувала післявоєнний консервативний рух у США. Вона простежила розвиток консервативної думки в англо-американській традиції, надаючи особливого значення ідеям Едмунда Берка. Кірк вважався головним прихильником традиціоналістського консерватизму. Він також був успішним автором готичних і фантастичних оповідань.