Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду.

І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачі отриманої спадщини своїм нащадкам. Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні задати два питання:

1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до данної проблеми. Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний.

Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею».

У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання». Кожна з цих підстав безумовно важлива. Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або несуттєві, або фіктивні.

Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками.

Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевленну працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.

Для всіх, хто прагне більшого філософського пізнання, – Сергій Чаплигін пропонує свій невеликий курс.

Сьогодні дехто вважає, що філософія це не серйозно, а ось політика чи економіка – це солідно, це основа основ.

Насправді ж, друзі мої, все навпаки.Той, хто знає Вічність – знає все.Той, хто знає про тимчасові матеріальні закономірності циркуляції грошей, товарів та послуг або про пропорційну чи мажоритарну систему виборів – не знає навіть того, що йому здається, що він знає.

Бо, як економіка, так і політика є, всього-на-всього, вторинними похідними від філософії.

Оскільки коріння всіх політичних та економічних теорій лежать саме в філософії, а не в політиці чи економіці.

Адам Сміт, засновник буржуазної політекономії, розвивав деякі філософські положення свого вчителя Джонна Локка в галузі господарства.Теж саме з філософією Геґеля.

Акцент на економічних закономірностях та специфічній філософії історії, описаної з позицій пригноблених класів – породив марксизм.

А прагнення до тріумфального закінчення перипетій Абсолютного Духу, який отримує повноту самосвідомості та остаточно долає закони суб’єктно-об’єктної дуальності – породило фашизм.

Для філософів, і політика, і економіка є лише сферами застосування здатностей людини до конкретної реальності.

Де будь-яка політично-економічна реальність розуміється не як природна, а як штучно сконструйоване середовище.Те, що, відповідно, можна здійснити в різних варіантах.Тому, займаючись філософією ми прагнемо дістатися тієї інстанції де прихована вісь Буття – знаходиться невидима, прихована сутність всіх речей, явищ, подій.

І кому це вдається – розуміє одразу все.

Залишаються лише деталі.

Зайти та підписатися.https://chaplygin.customer.smartsender.eu/lp/xEZXOC8t

Автор: Сергій Чаплигін.

1. Час володіє особливим статусом в житті людини. Його осмислення означає осмислення не тільки Буття як такого, але й власного буття людини. Ця проблема має важливе світоглядне значення.
2. Статична і динамічна моделі часу співіснували протягом багатьох століть. Ще Платон поєднував обидві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдино реальному Вічному «світі ідей», динамічний же час – в «світі речей», де все виникає і гине, але ніколи не існує насправді.
3. В релігійному світогляді поняття часу відокремлено від поняття Вічності. Вічність не вимірюється тимчасовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, Першопричини, земний час – це «тінь Вічності». Час створений і, отже, має початок і кінець, які обмежують тривалість людської історії. Так, віруюча людина прагне перейти з часу у Вічність.
4. У Артура Мьоллера ван ден Брука є такий вислів: «На стороні консерватора – Вічність!»
5. Що під цим розуміється? Якщо розглядати консерватизм не з точки зору ідеологізованих штампів, а певної позитивної логіки.
6. В примітивному уявленні консерватори – це ті, хто «хочуть зберегти минуле та залишити все, як було».
7. Насправді, консерватизм – це філософський підхід, який особливо трактує час. Він не просто вибирає якийсь сектор часу (минулого) в якості пріоритету, а оперує з ним.
8. Він шукає в історії не те що було і пройшло, а Вічне, – тобто фундаментальні цінності та смисли.
9. Тобто, консерватизм – це спроба будування на Вічному. Не на випадковому, не на привнесеному, не на запозиченому, а саме на Вічному.
10. І завдання відокремлення минулого від Вічного для консерватизму є дуже важливим, – що в минулому минуло, а що представляє цінність в культурі, традиціях, в соціально-політичній системі…
11. Як тільки ми починаємо розуміти, що консерватизм бореться не за минуле, але за Вічне, за фундаментальні константи суспільства, людини, духу, тоді ми зможемо з повною підставою зрозуміти погляд консерватора – минуле цінне не саме по собі, але тільки тим, що в ньому є Вічне.
12. Адже те, що належить до Вічного, перевершує час і не залежить від часу. Тому те, що по-справжньому було, обов’язково є і зараз, і буде завтра. Більш того, те, що буде завтра, обов’язково було вчора і є сьогодні (оскільки час не владний над Вічністю).
13. Навпаки, Вічність владна над часом і зумовлює структуру сучасного та зміст майбутнього.

P.S. Екскурс до історії прогресу.

Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.

Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.

“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпіризму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим.

Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.

З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.

Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природних пояснень та іманентності”.

Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.

Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими т. зв “енциклопедистами”.

Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднана з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).

Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого. Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.

Якщо першими двома станами (духовенством та аристократією) це сприймалося як єресь та занепад, то для третього стану (буржуазії) це стало винаходом. Буржуа, скріплючи позиції в суспільстві, віднині “науково” могло нав’язувати суспільству, як універсальну закономірність, цю, зовсім нову систему цінностей, пов’язаною зі всім прагматичним, раціональним, логічним, корисним, ефективним та прибутковим. З цієї позиції починає розглядатися і розвиток політичних інститутів.Еволюція політики, з “недосконалого” минулого до “досконалого” майбутнього сьогодення, стає довгим та заплутаним процесом, в якому накоплюється досвід людства та конкретизується в сучасному. Логіка політичного “прогресу” суспільства відтепер бачилася в лінійному рухові “з права на ліво” – де на “правому фланзі” знаходилося минуле, а на “лівому” – майбутнє. Тому подальший історичний розвиток мав проходити виключно в “лівому” напрямку.

Подібна просторова схема (“прогрес-регрес”, “ліві-праві”) вплинула на політичне мислення ХІХ- ХХ століть на якій будувалися ідеологічні системи, як ствердження історичної невідворотності, а не можливості.

Автор: Сергій Чаплигін

В Україні через бурхливе політичне життя та війну з Росією люди мало цікавляться тим, що відбувається за кордоном. Однак на шляху до євроінтеграції було б незайве знати трохи глибше про процеси, що відбуваються на Заході, та їх джерела.

Почнімо з того, що після розпаду СРСР і фактичного переходу Китаю на капіталістичні рейки історія марксизму та його варіацій у світі не закінчилася. Навпаки, у Європі й в англосаксонському світі соціалістичні партії мають досить сильні позиції, а подекуди й формують уряди.

До прикладу: соціалісти – при владі у Франції, Італії, входять до провладної коаліції в Німеччині. У Великій Британії лейбористи були при владі протягом 13 років поспіль – з 1997-го по 2010 р. Станом на 2013 р. у Європі загалом було 15 лівих урядів, хоча до 2016-го їх трохи поменшало. Президентами Єврокомісії з 1999-го по 2014 р. були представники лівого табору: італієць Романо Проді й португалець Жозе Мануель Баррозу. Останній іще зі студентських років був одним з лідерів Португальської робітничої комуністичної партії, офіційною ідеологією якої був маоїзм. У Європарламенті соціалісти мають другу за чисельністю фракцію, хоча до цього мали більшість. Якщо говорити про США, то Демократична партія там за останні десятиліття взяла серйозний крен уліво.

Відродження лівої ідеології обговорюється і в західній пресі. Зокрема у статті для World Affairs “Новий комунізм: відродження утопічної помилки” (2012) Алан Джонсон відзначає це як загрозу, особливо для ідеалістичної молоді. У статті для The Guardian “Чому марксизм знову на підйомі” (2012) соціаліст Стюарт Джефріс пише, що для молодих людей марксизм уже не асоціюється зі сталінськими таборами, і від себе додає: “звичайно, немає прямої лінії від Комуністичного маніфесту до ГУЛАГу”.
Безумовно, західні ліві врахували досвід Радянського Союзу і не заходжуються відразу скасовувати приватну власність і встановлювати диктатуру пролетаріату. На озброєння вони взяли “культурний марксизм”, розроблений Франкфуртською школою, і встановлюють “культурну гегемонію” за Антоніо Грамші. Але, щоб зрозуміти логіку цих процесів, потрібно нагадати, що ж таке власне марксизм, і зробити невеликий екскурс в історію.

Ключові цілі марксизму викладено в Комуністичному маніфесті (1848) Карла Маркса й Фрідріха Енгельса, які бажано було б освіжити в пам’яті наших громадян.

1. Знищення приватної власності. Це те, що найбільш відомо, але насправді не є єдиною метою марксизму.
2. Знищення сім’ї. “Знищення сім’ї! Навіть найбільш крайні радикали обурюються цим мерзенним наміром комуністів… Ви, комуністи, хочете запровадити спільність дружин, – кричить нам хором уся буржуазія. Немає нічого смішнішого за високоморальний жах наших буржуа з приводу уявної офіційної спільності дружин у комуністів. Комуністам немає потреби запроваджувати спільність дружин, вона існувала майже завжди”.
3. Знищення понять “батьківщина” і “нація”. “Комуністам дорікають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти того, чого в них немає”.
4. Знищення релігії. “Нам скажуть… “комунізм же скасовує вічні істини, він скасовує релігію, моральність, замість того щоб оновити їх”… Комуністична революція є найбільш рішучим розривом з успадкованими від минулого відносинами власності; не дивно, що в перебігу свого розвитку вона найрішучіше пориває з ідеями, успадкованими від минулого”.

Як бачимо, марксизм не обмежується виключно економікою, а є більш комплексною ідеологією, яка претендує на всеосяжність і “всебічну революцію” суспільних відносин. Кінцевою метою марксизму можна вважати створення “нової людини” і нової соціальної “спільності” – утопічного суспільства, де люди були б абсолютно рівні й вільні від усього: експлуатації, моральних норм, сімейних уз, обов’язку перед державою тощо. Чи справді така свобода й рівність будуть благом для людства – запитання риторичне.

При спільних цілях марксисти розходились в інструментах, відтак одних знаємо як поміркованих, інших як радикальних. Останні взяли гору в Росії. В Європі ж більше схилялися до поступових перетворень і “повзучої революції”.

Один з ключових ідеологів марксизму ХХ ст. італієць Антоніо Грамші особисто відвідав СРСР у 1922–1924 рр., зустрічався з Володимиром Леніним і бачив опір, який політика більшовиків викликає у ще патріархальних народних масах.

Антоніо ГрамшіАнтоніо ГрамшіРозчарувавшись у радянському проекті, Грамші розробив власну теорію “революційного переходу” – теорію культурної гегемонії. Вона полягає в тому, щоб спочатку підготувати соціальний ґрунт, змінити світогляд широких мас, зробити ідеологію марксизму, дослівно, “народною релігією”, а вже потім установлювати свій комуністичний рай.

Радянський учений Сергій Кара-Мурза так описує цю теорію: “За Грамші і встановлення, і підрив гегемонії – “молекулярний” процес. Він протікає не як зіткнення класових сил, а як невидима, малими порціями, зміна думок і настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на “культурне ядро” суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне й огидне, безліч символів та образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть. Поки це ядро стабільне, у суспільстві є “стійка колективна воля”, спрямована на збереження існуючого порядку. Підрив цього “культурного ядра” і руйнування цієї колективної волі – умова революції. Створення цієї умови – “молекулярна” агресія в культурне ядро. Це – не прорікання якоїсь істини, яка зробила б переворот у свідомості, якесь осяяння. Це “величезна кількість книжок, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються”.

Головною дійовою особою в установленні й підриві культурної гегемонії Грамші вважає інтелігенцію, або, сучасним сленгом, лідерів думок, які мають артикулювати “правильні” меседжі. Виконавцем цих меседжів вже стає не лише пролетаріат, а й різного роду “пригноблені групи”: “маються на увазі не тільки пригноблені економічно, а й також жінки, етнічні меншини і багато злочинців”, – пише він у “Тюремних нотатках”.

Свою працю Грамші завершує так: “культурний план носитиме головним чином негативний характер, зведеться до критики минулого і до того, щоб піддати забуттю старе і зруйнувати його, а план позитивного будівництва буде намічений іще в дуже “загальних рисах”, які в будь-який момент можна (й потрібно) буде змінювати, щоб план відповідав новостворюваній економічній структурі”.

Теорія Грамші була сприйнята марксистами на Заході і знайшла продовження й розвиток у так званій Франкфуртській школі, серед ідеологів якої були угорський революціонер Дьйордь Лукач, німецький філософ Макс Хоркхаймер, пізніше долучилися психолог Еріх Фромм, сексолог Вільгельм Райх, соціологи Теодор Адорно й Герберт Маркузе. У 1933 р., після захоплення влади нацистами, основоположники школи змушені були переїхати з Німеччини до США, де й розвинули свою бурхливу діяльність.

Основним науковим напрямом Франкфуртської школи стала так звана критична теорія, яка з позиції марксизму і психоаналізу Фрейда почала, за настановами Грамші, методично критикувати буквально все “старе”, що є на Заході і що становило ядро західної культури.

Ключовими об’єктами критики стали, наприклад:

• Інститут сім’ї, і не просто сім’ї, а традиційної християнської сім’ї, голова в якій батько. Теодор Адорно у своїй праці “Авторитарна особистість” доходить висновку, що виховання в такій сім’ї призводить до фашизму, антисемітизму, ксенофобії і було одним з чинників Голокосту. Натомість пропонується зламати розподіл гендерних ролей у сім’ї через матріархальну й андрогінну теорії (остання стирає відмінності в статях і утверджує “взаємозамінність”).
• Християнство. Крім згаданої вище книжки Адорно, назвемо й працю Еріха Фромма “Догма про Христа”. У ній він розбирає християнство “на молекули” з позиції психоаналізу Фрейда. У Фромма виходить, що християнство – це не більше ніж “старий міф про бунтівного сина, вираження ворожих настроїв до батька”. Хоча це й звучить менш агресивно, ніж спроба Адорно прив’язати християнство до фашизму.
• Сексуальна мораль. Саме представник Франкфуртської школи Вільгельм Райх своєю книжкою “Сексуальна революція” запровадив термін, поставлений у її заголовок, і був активним апологетом звільнення від сексуальної моралі. Нагадаємо, що на світанку СРСР більшовики також обстоювали “вільне кохання”, активним прихильником якого була революціонерка й радянський дипломат Олександра Коллонтай. Закінчилося все поширенням венеричних захворювань і швидким закриттям експерименту.

Далі за всіх пішов Герберт Маркузе, який зі своїми працями “Ерос і цивілізація” й “Одномірна людина” одночасно утверджував “принцип задоволення” і “велику відмову” від панівних цінностей західної цивілізації у всіх її різновидах. Усе це в комплексі мало величезний вплив на популяризацію марксизму серед бунтівної західної молоді1960-х. Сам Маркузе стає для них культовою постаттю. Під час паризького повстання 1968 р. студенти несли транспаранти з написом: “Маркс, Мао і Маркузе”.
У праці “Одномірна людина” він розвиває тезу Грамші про “пригноблені групи” як двигун революційних змін уже замість пролетаріату: “Однак під консервативно налаштованою основною масою народу прихований прошарок знедолених і аутсайдерів, експлуатованих і переслідуваних представників інших рас і кольорових, безробітних і непрацездатних”.

Саме в різного роду “пригноблених групах” марксисти відтоді вбачають головний двигун революційної боротьби проти системи. Цими групами стають феміністки, представники національних, сексуальних, релігійних та інших меншин.

А тепер повернімося в 2016 рік і подивімося на позиції, що їх обстоюють ліві партії на Заході сьогодні.

1. Мультикультуралізм. Саме соціалістичні партії є головними адептами ідеї зниження бар’єрів для мігрантів та біженців з країн третього світу. Така політика дуже прагматично пов’язана з тим, що самі ліві виступають за широку допомогу “нужденним” з бюджету, і цими нужденними виявляються здебільшого саме мігранти. Тобто, запрошуючи мігрантів, ліві створюють собі електоральну базу, яка гарантує їм голоси на виборах.
   Мультикультуралізм виконує і стратегічну мету, зазначену в Комуністичному маніфесті, – руйнування понять “нація” і “батьківщина”. Запрошуючи мігрантів і налаштовуючи етнічні меншини проти власної держави, суспільство з єдиного моноліту перетворюється на різнорідний мікс, частини якого вже не мають почуття обов’язку і любові до держави, в якій живуть.
2. Толерантність і політкоректність. Уперше використовувати “толерантність” як інструмент боротьби запропонував саме Герберт Маркузе у праці “Репресивна толерантність”. Він пише: “Відтак толерантність, що звільняє, повинна означати нетерпимість до правих рухів і толерантність до лівих рухів. Що ж до обсягу цієї толерантності і нетолерантності, то вона повинна стосуватися як дій, так і дискусії і пропаганди, як діла, так і слова”.
   Радянський дисидент Володимир Буковський, якого СРСР свого часу обміняв на Луїса Корвалана і який зараз проживає у Великій Британії, вважає, що політкоректність гірша за ленінізм: “з’явилися закони про hate speech – мову ненависті, щось на зразок статті 70 радянського Кримінального кодексу, за якою мене судили. “Мовою ненависті” оголосили будь-яку згадку про расові відмінності або сексуальні схильності. Ви не маєте права визнавати очевидні факти. Якщо ви їх згадуєте публічно – це злочин”.
3. Права ЛГБТ. Цей пункт також міститься в обов’язковому порядку у програмах західних соціалістів. Він спрямований насамперед на остаточне руйнування сім’ї, що, нагадаємо, є однією з ключових цілей Комуністичного маніфесту.
   Легалізуючи одностатеві шлюби, розривається зв’язок між отриманням задоволення і народженням дитини. Ці процеси стають уже фактично непов’язаними. Відтак наступним кроком логічним є запитання: а чому партнерів у шлюбі має бути, власне, двоє?
   The Washington Times цитує відому російську ЛГБТ-активістку Машу Гессен: “боротьба за одностатеві шлюби, як правило, включає в себе неправду про те, що ми будемо робити з шлюбом, коли досягнемо мети. Це ж елементарно, що інститут шлюбу не має існувати!” При цьому вона зазначає, що сама має трьох дітей з п’ятьма батьками. “Я не розумію, чому не можна мати п’ятьох батьків юридично”, – каже вона.
   Виховання ж дітей в одностатевих сім’ях є, по суті, великим соціальним експериментом, який не мав місця в історії людства. І такі експерименти над дітьми з непрогнозованими наслідками є абсолютно аморальними, хоча й дуже типовими для марксистів.
4. Радикальний фемінізм. Ще один пункт лівого порядку денного. Цитований вище Володимир Буковський, який працював нейрофізіологом у США, згадує: “Я вперше із цим зіткнувся 1983-го чи 1984 року. Я йшов до своєї лабораторії, а назустріч сходами спускалися дві дівчини. Я притримав для них двері. Вони подивилися на мене з презирством і сказали: “Чоловіча шовіністична свиня”. Я нічого не зрозумів і дуже здивувався. Розповів колегам, вони почали сміятися: “То це з університету Берклі. Звідти йдуть усі ліворадикальні рухи. Це якась нова мода – феміністки, вони кажуть, що, коли ми, чоловіки, поводимося з жінкою як із жінкою, ми її цим принижуємо”.
5. Раннє сексуальне виховання дітей. Цей пункт є також типовим для марксистів. Засновник Франкфуртської школи угорський революціонер Дьйордь Лукач, який у 1919 р. був в.о. наркома просвіти Угорської Радянської Республіки, запровадив курс радикальної сексуальної освіти для угорських школярів. Його колега Вільгельм Райх у книжці “Сексуальна революція” також активно виступає за “права” дітей і підлітків у сексуальній сфері: “1928 року, коли я заснував у Відні “Соціалістичне товариство сексуальних досліджень і консультування з сексуальних питань”, відкидалося саме існування прав дітей і підлітків у сексуальній сфері. Політики виганяли нас зі своїх організацій, бо ми захищали права дітей і підлітків на природну любов”.
   Нині сексуальна освіта дітей передбачає, зокрема, викладання гомосексуалізму як норми і навіть нав’язування ідеї “гендерної ідентичності”, тобто що дитина може змінити свою стать, коли “відчуває”, що є не дівчинкою, а хлопчиком і навпаки. Зрозуміло, у ранньому віці діти є дуже сприйнятливими, тому зростання кількості операцій зі зміни статі не в останню чергу спричинене саме цим.
   Цікаво, що в антиутопії Олдоса Хакслі “О дивний новий світ” сексуальна освіта дітей і “вільне кохання” були обов’язковими елементами “антиутопічного” устрою.
6. Трансгендерність. Так, власне, і називається явище, коли чоловік вважає, що він насправді жінка, і жінка – навпаки. І, здавалося б, хай собі вважає, але ліві виступають навіть за те, щоб такі трансгендери могли користуватись усіма “сервісами”, що передбачені для їхньої “справжньої” статі. Йдеться, наприклад, про те, що чоловік, який вважає себе жінкою, має право відвідувати жіночі вбиральні, і заперечувати це право нетолерантно.
   Оглядач CNN Джон Саттер, який, згідно з описом на сайті CNN, спеціалізується на темі “соціальної справедливості”, у своєму блозі (травень 2016 р.) пропонує провести “революцію вбиралень”. Він пише: “Але ви знаєте, що ще абсурдно? Ідея, що Шеффілд (трансгендер) або будь-хто інший повинен вибирати чоловічий чи жіночий туалет узагалі. Це не бінарний гендерний світ. Люди не вписуються в шаблони “Ч” і “Ж”. Вже час нашим громадським вбиральням це відображати. Справедливий спосіб зробити це полягає в десегрегації вбиралень за статевою ознакою, а це означає усунення чоловічих і жіночих позначок на користь вбиралень із позначкою “Всі статі”.
   Не дивно, що далі Саттер порівнює боротьбу трансгендерів за свої права з боротьбою за права темношкірих у 1960-х і геїв у 1980-х.
7. Безумовний дохід. Концепція безумовного доходу передбачає, що кожен громадянин отримує право на гарантований щомісячний дохід незалежно від того, працює він чи ні. Подібні експерименти проводяться вже в деяких містах Нідерландів, Німеччини, Канади й Фінляндії. У червні 2016 р. відбувся референдум про безумовний дохід у Швейцарії, але зазнав фіаско. У парламенті країни ідея також не знайшла підтримки, і практично всі партії, крім “ліво-зелених”, висловилися проти.

Такими є ключові позиції, на яких стоять неомарксисти сьогодні.

Окремо скажемо, що головним оплотом марксизму на Заході вважаються університети. У статті для The Financial Times “Політичне стадне мислення шкодить університетам” (2016) Джон Кей наводить дані опитувань серед викладачів США і Великої Британії, від 60% до 90 яких мають ліволіберальні погляди. Політичний оглядач Дінеш Д’Соуза пише, що “на факультетах американських елітних коледжів більше марксистів, ніж у всій Росії і Східній Європі разом узятих”, і говорить про вплив лівих викладачів на Гілларі Клінтон і Барака Обаму в студентські роки. Навіть в Австралії обурюються активністю марксистських викладачів (Ендрю Болт. “Ми платимо за викладання марксистської політики”. – Herald Sun, 2014).

Така “політика” вишів не може не позначатися на студентах. У соцопитуванні Франка Лунтца (лютий 2016 р.) серед американців від 18 до 26 років найбільш “гуманною” економічною системою вважають соціалізм – 58%, капіталізм – 33 і комунізм – 9%. Опитування, проведене Гарвардським інститутом політики (квітень 2016 р.) серед молоді віком від 18 до 29 років, дає трохи інші результати: 52% за капіталізм і 41% за соціалізм (серед тих, хто голосує на виборах). Цікаво, що соціалізм, як правило, більше підтримують 18–20-річні (41%), демократи (50%), виборці Клінтон (54%), вихідці з Латинської Америки (38%) і афро-американці (39%). Тобто ставка Грамші й Маркузе на гру на почуттях “пригноблених груп” працює й нині.

Звичайно, як реакція на вказані вище явища виникає і протидія. Насамперед це зростання популярності правих у Європі, референдум Великої Британії щодо виходу з ЄС (зокрема, через політику ЄС щодо біженців) та успіх Дональда Трампа в США, який своєю фішкою зробив саме боротьбу з політкоректністю, толерантністю й мігрантами. Але загалом ідеї “культурного марксизму” досить глибоко проникли у свідомість людей і, за Грамші, стали подекуди “народною релігією”. При цьому багато прихильників ідей “культурного марксизму” навіть не усвідомлюють їх марксистського походження.

Такі процеси відбуваються нині в західному світі. Особливо цікаво їх спостерігати паралельно з декомунізацією в Україні. Поки ми прощаємося з радянським минулим, дехто на Заході проповідує і практикує неомарксизм. Пригадується, що, коли звалили пам’ятник Леніну в Києві, єврочиновники цього, м’яко кажучи, не оцінили. Дуже хотілося б, щоб українські єврооптимісти, подекуди перетворюючи гонитву за “європейськістю” на культ карго, не почали споруджувати замість пам’ятника Леніну нерукотворний пам’ятник Антоніо Грамші.

Звичайно, все викладене вище не означає, що прав меншин не треба захищати чи не треба прагнути рівності. Але якщо ви підсаджуєте на соціальну допомогу ті ж таки “ображені” меншини, ви насправді їм шкодите, бо життя на державній допомозі веде до деградації. Краще навчити цих людей заробляти. Або якщо ви наголошуєте, що будь-яке звільнення з роботи афроамериканця чи мусульманина є підставою для позову до суду, то невдовзі їх узагалі перестануть брати на роботу, що знову ж таки їм лише зашкодить. Або коли ви кажете гомосексуалістам чи трансгендерам, що їхній стан – це привід для гордості, а не для того, щоб розібратися в собі, це також радше на шкоду їм. Соціалісти хочуть стати няньками для всіх, щоб раптом не образити чиїхось “почуттів”. Та лікар, аби допомогти, інколи має зробити боляче. У цьому сенс здорового глузду. Якщо справді є завдання допомогти, а не використати когось для власних цілей.

Автор: Роман Скляров, для Дзеркала тижня.

Для вироблення повноцінного консервативного мислення необхідна попередня система координат.

А для цього потрібно здійснити широку ревізію наукових гуманітарних і соціальних концепцій. Здійснити, розділивши консерватизм, як психологічну мотивацію на рівні особистості та як ідеологію на основі ціннісної платформи, готову боротися за право визначати сучасність.І лише після такої роботи можна говорити про появу консервативного проекту.

І ставити питання про його політичну імплантацію у владу.

В іншому випадку ми народимо черговий симулякр.

Змінюймо стиль мислення!

Українцям весь час пропонується один і той же політичний набір, але під різними партійними обгортками – владу олігархії, чиновників, (які не мають нічого спільного з простими громадянами з точки зору походження, освіти та культури), толерантне божевілля, соціальний популізм у внутрішній політиці та напівколоніалізм в політиці зовнішній.

А все це є тому, що більшість українців за своїм стилем мислення є наївними реалістами – вони ототожнюють сутність і явище, вважаючи, що речі по суті є такими, якими даються пізнанню в явищах.

Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це діалектична єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.

А ось змінити стиль мислення означає здійснити перехід від сфери сприйняття безпосередньо даного явища до сфери усвідомленої сутності є рухом від уявного до істинного, від симулякру до оригіналу, від неавтентичного до автентичного. І врешті-решт дати собі відповідь: «Хто та для чого стільки років поспіль нав‘язує нам цю владу!».

В політичному це означає перехід від політики до політичної метафізики, від явищ до сутностей – почати мислити сенсами, принципами та структурами, які лежать в основі конкретної сьогоднішньої політики та економіки. Діяти на випередження.

Концептуально-філософський вимір іншого стилю мислення має полягати не лише в руйнуванні застарілої компрадорської системи, яка повністю дискредитувала себе, а в повному перезавантаженні суспільства.Тому мова йтиме не лише про деградацію традиційних морально-культурних цінностей, втрату національної ідентичності та лицемірство влади.

А, в першу чергу, про неприйняття лібералізму та різноманітного лівацтва, як двох версій проекту епохи Просвітництва.

А це означає боротьбу за вкорінену в традицію і соціум людину, захист людської ідентичності від будь-яких концептів ліберального бачення індивідуума, перевагу політичного виміру суспільного життя над економічним та ін.

Саме такий стиль мислення дасть відповідь на ті економічно-політичні процеси та виклики, які ставить перед нами ХХІ століття та можливість рішуче відкинути провінційний стан країни.

І тут немає нічого тяжкого – адже стиль мислення це всього лише навички сприйняття та опису реальності, які людина використовує у власній розумовій активності.

– Переклад із The American Conservative

Пропонуємо познайомитись із контроверсійною статтею Метью Волтера «Рок-н-рол давно вже помер» («The American Conservative» – 21.10.2021). Вона ставить проблему глибшу, фундаментальнішу, ніж просто музичні уподобання. У ній йдеться про тенденції розвитку світової культури. Які критично прописані автором на тлі Covid-19 – як данини запеклим внутрішньо американським політичним змаганням – тому не варто на цьому аспекті зосереджувати вашу увагу при читанні тексту. Важливе інше: енергії, що руйнували західну культуру із середини, виконали своє завдання, спали. Рок-н-рол як соціальний феномен зник, помер. Що буде завтра: Камо грядеші? ***Усі наші митці стали конформістами задовго до того, як режим Ковіда продемонстрував їхню лояльність.

Covid-19 відкрив нам дуже мало того, чого ми ще не знали про американське суспільство. Всі тріщини, які він оголив існували задовго до пандемії і їх було видно будь-кому, хто уважніше придивлявся.Один з кращих прикладів цього – смерть «рок-н-ролу». Дух рок-музики був об’ємним. Rolling Stones були рок-зірками, як і учасники NWA, реп-гурт, в назві якого ховається фраза, яку не можна надрукувати в сімейному журналі. Півстоліття тому рок був в авангарді культурної революції, масштаби якої практично неможливо описати. Коли Джон Леннон заявив, що Beatles «більше, ніж Ісус», або запропонував нам: «Уявити, що немає раю», світ звернув на це увагу.

Перед неймовірним раніше поєднанням антиномістичних поглядів і масової споживчої привабливості все поступилося місцем.

Повернемося в 2021 рік, важко уникнути висновку, що рок мертвий, як і дух, який зробив його можливим. Сьогодні популярні музиканти – це просто продовження професійного та управлінського класів. Їх завдання – зміцнювати світогляд еліти, а не піддавати його сумніву. Спробуйте уявити Кіта Муна із The Who, який розважається в’їжджаючи в басейн на спортивному автомобілі і серйозно ставиться до носіння масок, або Дженіс Джоплін, яка палко розповідає, що їй зробили ін’єкцію чогось іншого, крім героїну, тому що президент сказав, що так потрібно.

Смерть року показує нам, що культурна революція, в яку він зробив найбільший внесок, закінчилася. Виник новий істеблішмент і популярна музика існує для того, щоб підтримувати досягнутий консенсус, а не для того, щоб спростувати або хоча б у самих м’яких виразах поставити його під сумнів. Ось чому замість того, щоб вихваляти її як бунтаря, ліберальний медіа-істеблішмент висміював Нікі Мінаж за те, що вона висловила сумніви у вакцинах, які широко поширюються серед афроамериканців.

The Mountain Goats (Гірські козли) – це не те назва, яка може привабити більшість, але досить сказати, що в світі 30-річних чоловіків, які знають все про набори для догляду за бородою і погані відносини з батьками, вони дуже привабливі. У цій безрадісній сфері вони вважаються одним з кращих рок-гуртів останніх 20 років або близько того. Тому, природно, що декілька тижнів тому група написала в своєму офіційному акаунті в Твіттері пост з істеричними скаргами на пілота American Airlines, який звернув увагу на той факт, що CDC (Центр з контролю і профілактики захворювань в США) не зовсім був зразком наукової ясності в останні півтора року.

Слава богу, кілька старіючих рокерів нічого про це не знають. Ван Моррісон і Ерік Клептон в минулому році разом працювали над піснею (за загальним визнанням, незграбною і майже «неслухабельною») в якій висловлюють незгоду з локдаунами. Дейв Мастейн з Megadeth недавно сказав слухачам в Нью-Джерсі, що йому набридло те, що він назвав «тиранією», пов’язаною з Covid. Три десятиліття тому такі металісти, як Мастейн, проповідували знищення всіх цінностей суспільства, вони були героями для всіх, крім такого собі фонтану розсудливості Тіппер Гор (колишня друга леді США). Тепер вони – другі після сатани, в очах світських лібералів.Давайте не будемо залишати поза увагою головне. Питання не в тому, чи були праві Моррісон і Клептон (хоча я згоден з ними) щодо локдаунів. Йдеться про те, чи діяли вони як рок-зірки, відкидаючи консенсус. Вони безумовно були такими, і що вражає, так це те, як мало уваги привернули їхні аргументи.Може смерть рок-н-ролу пішла на користь. Безумовно, любителям класичної музики і джазу її досягнення сьогодні здаються порівняно незначними. Ми могли б також обійтися без недбалості в одязі і манерах, яку він приніс. Проте, я не можу не думати, що ми повинні оплакувати цю втрату так, як ми оплакували би знесення потворної, але культової будівлі. Коли рок руйнував культуру консенсусу 1950-х років, він міг виплеснути немовля з купелі разом з водою (ідіома, перегнути палицю). Але він все ж був скептичним, чого не можна сказати про сьогоднішніх артистів.

Метью Волтер – редактор журналу The Lamp і редактор журналу The American Conservative

Переклад – Станіслав Бичек

Відомий політичний аналітик Андрій Піонтковський в інтерв’ю Марку Фейгіну щодо віртуальної зустрічі Байдена з Путіним спересердя зауважив: якщо колишній майор КГБ, як хлопчаків, раз у раз переграє двох американських президентів, то це багато-що говорить про рівень нинішнього американського політичного класу. Спробував би він з Рейганом, Тетчер, старшим Бушом, або, хоча б, з Клінтоном так себе повести…

Це висловлювання хоча й прозвучало «між іншим», але воно має велике символічне значення. Як співав свого часу Олександр Градський, «ніщо не минає безслідно», так і тут, глобальна «культурна» політика лібералів з її складовими елементами – денаціоналізацією, дегероїзацією, деіндивідуалізацією людини, звісно ж, під гаслом захисту її природних прав, почала згодом віддзеркалюватися у самих культуртрегерах, або у їхніх нащадках. Замість очікуваного «лику досконалості» на світ проривається «рило деградації». 7 грудня Путін в ході віртуальної зустрічі з Байденом здобув три ситуативні перемоги. Коментуючи наслідки їхньої зустрічі, радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що, по-перше, адміністрація Байдена готова сприяти виконанню Мінських домовленостей. По-друге, американці разом із союзниками розглянуть питання ґарантії безпеки РФ. Давши, таким чином, підстави експертам, журналістам домислювати цю тезу як згоду принаймні брати до уваги претензії Кремля на території, що їх займав колись СРСР, як зони особливих інтересів РФ. Так, дивись, крок за кроком і до нової Ялти можуть дошкутильгати. По-третє, напередодні саміту двох президентів Конгрес видалив із проекту воєнного бюджету статті про санкції щодо Росії за воєнну агресію; точніше, змінивши їх диспозицію із тих, що будуть вводитись зараз, на ті, що будуть введені, коли Росія нападе на Україну.

А далі вже зовсім все стало виглядати нікчемненько, чи то як знак персональної помсти Президенту України за колишнє підігрування на виборах Трампу, – пригадуєте, як молодший Деркач разом із феесбешниками розвели лохів з Банкової, «приліпивши» їх до корупційного скандалу із сином Байдена, – чи то може, щоб досадити усім українцям, пролунало повідомлення, що про українське питання, яке розглядалося на саміті, Байден повідомить українського президента через два дні. Про нас, без нас, за нас – демократично і ліберально, скажу вам, панове. Подібне раніше можна було зустріти хіба на ток-шоу Скобєєвої, а тепер воно і в міжнародній політиці США практикується.

Йдемо далі, одразу після телефонної розмови з Байденом, Зеленський у інтерв’ю телеканалу «1+1» спробував украдливо переповісти її. Але так, що з усього ним сказаного можна було зрозуміти лише одне: він – Зеленський – по справжньому любить і цінує Байдена. Щоб той не робив, це істина в останній інстанції. Решта інтерв’ю складалося із незграбних зусиль приховати її справжній зміст. І, раптом, як «Пилип з конопель», вистрибує з новиною, що з усіх контраверсійних питань він буде радитись з українським народом через референдум. Напевно, через задіяння цього інституту волевиявлення народу хоче вислизнути з-під відповідальності за прийняття непопулярних рішень, що обмежують суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Рішень, що нав’язані йому Байденом. Ганебно і підло. Після цього стало гидко на нього дивитись, а не те, що роздумувати чого він вартує. Хоча, заради об’єктивності, необхідно визнати, що до того, він намагався робити позитивні кроки в іншому напрямку, наприклад нейтралізацією Медведчука. Та й зустріч у 2019 році з Путіним у Парижі, в рамках “нормандського формату”, коли Зеленський спочатку заманив туди російського президента, – погодивши на рівні робочих груп капітулянтські документи підготовлені Єрмаком і Сурковим, – а, потім, похизувавшись перед камерами на тлі європейських лідерів, рішуче відмовився підписувати. Це викликало вибух люті у Путіна, який збагнув, що його просто «розвели», спочатку пообіцявши здатись у полон, а потім банально «кинули». Постраждав від цього, окрім Путіна, ще Сурков, якого звільнили з роботи за її очевидний провал.З Байденом так поводитись Зеленський за визначенням собі дозволити не може. Тому отримавши пропозицію, одразу почав міркувати як її виконати з найменшими персональними втратами. Простіше кажучи, якщо не можна розвести Байдена, то чому б не розвести люблячий його народ. А що, коли лохи вподобали його, то це не значить, що до них треба відноситись, як до рівних. Лох є лох. Його основне соціальне призначення, бути обдуреним пройдисвітом. Обрали клоуна президентом, то тепер смійтеся, радійте, аж доки голови не повідпадають. Необхідно визнати, що ситуація складна, але не катастрофічна. Щоб побачити вихід із неї, потрібно застосувати ширший масштаб мислення – де присутнє минуле, теперішнє і майбутнє, себто тенденція історичного розвитку. У даному випадку про неї неодноразово публічно говорили і вчорашній, і нинішній президенти Америки, вона полягає у стримуванні Китаю. І саме ця політика стримування детермінує решту супутніх кроків. Із загостренням протистояння між цими світовими гігантами, Росія змушена буде визначитись, з ким вона насправді. Усі ці нинішні напівнатяки американцям, що «ми з вами можемо бути союзниками, якщо ви зміните ставлення до нас», дасте гарантії безпеки, «поставите Україну на місце» тощо, перестануть впливати навіть на ту частину адміністрації Байдена, яку ще умовно називають «російською партією» – Джейк Салліван, Вільямс Бернс, Джон Керрі. Враховуючи нинішній стан російського суспільства, його фобії та культивовані століттями цінності, можна із 100% впевненістю сказати, що вони будуть поруч з Китаєм.
Загострення боротьби за світову владу радикально поміняє і ставлення до України. Тому, розуміючи це, а також усвідомлюючи, що без союзу із США нам не перемогти Росію, український політикум повинен саботувати, нейтралізувати усі антиукраїнські путінсько-байденівські ініціативи. Також українська інтелігенція, наприклад, «Ініціатива 1 грудня» мала б звернутись до американських інтелектуалів з проханням долучитись до спротиву політиці «умиротворення агресора». Бо негоже цитаделі демократії упосліджуватися до рівня творців Мюнхенської змови.

Також варто залучити до масових протестних акцій представників української діаспори. І так далі, і тому подібне. Як сказав згадуваний нами Піонтковський, український народ у всій повноті має проявити свою суб’єктність. Пам’ятаючи також, що не всі, не лише в політичному класі, але навіть у Адміністрації Байдена, поділяють політику «умиротворення агресора». Серед них багато наших союзників. Діймо.

З плином часу все це, разом узяте, дасть можливість новим подіям, суперечливим процесам «з’їсти» невигідну для нас зовнішньополітичну ситуацію. Нам потрібно перечекати, перетривати несприятливу кон’юнктуру зовнішньої політики. Зрозуміло, одночасно, як не раз говорилося раніше, докладаючи максимум зусиль як на зовнішньополітичному фронті, так і в підготовці воєнної оборони країни. Новий час по новому сформує новий перебіг політичних подій, потрібно буде лише вчасно його осідлати. Росія має впасти!

Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка

7 листопада ведучий передачі «Вєсті нєдєлі» Дмітрій Кісєльов з пінгвінячою погордою зачитав ідеологічно заряджений текст до 200-ліття з дня народження Фьодора Достоєвського (11.11.1821- 09.02.1881). Саме зачитав, бо проголошені у передачі смисли явно перевищували його компетенцію.

Спочатку прозвучала іронічна підводка, вибудувана із висловлювань Достоєвського про сприйняття європейцями русскіх як особливих людей – нібито й подібних на них і, одночасно, варварів. Текст невимушено наголошував: Захід завжди був вороже налаштований до Росії, так було тоді, так є і сьогодні. Після цього Кисельов приступив до розкриття основного концепту, що таке русскій мір. «Русскость за Достоєвським – акцентував увагу глядачів ведучий – це не стільки про кров, скільки про здатність відчувати і сприймати культуру інших народів. Так у виступі, присвяченому відкриттю пам’ятника Пушкіну в Москві, Достоєвському – продовжував він – необхідно було довести, що ефіопські корені Пушкіна зовсім не суперечили його русскості: «Стати справжнім русскім, стати повністю русскім, можливо, і значить лише (в кінці кінців, це занотуйте) стати братом усіх людей, вселюдиною, якщо хочете»».

Ця теза, якщо її сприймати буквально, розриває усі шаблони минулих або сучасних уявлень про російський шовінізм. У глядача формується враження, що подібне політичне мислення – вершина світового гуманізму. Росія – Град Небесний, а русскій народ – «богоносець». Перед нами проявляється достатньо фахова спроба вибудовування імперської консервативної ідеології відштовхуючись не від сили, а від засад християнської моралі. Все виглядає достатньо переконливо, звісно, якщо сприймати ці постулати на віру, поза історичним контекстом. Коли ж сформований ідеологічний концепт поставити в історичний контекст, то глянцево-лубкова картина «гуманної русскості» розсипається у прах. Бо у пам’яті одразу спливають геополітичні візії Достоєвського про конечну необхідність завоювати Константинополь і перенести туди столицю Російської імперії. Завоювати, незважаючи на кров, насилля, руїни, що обов’язково супроводжуватимуть подібні дії. Бо це, мовляв, нібито вселенська місія русскіх відновити історичну справедливість, зневажену невірними п’ятсот років тому.

Парадоксально, щоб русскіє не будували – чи то соціалізм, чи то комунізм, чи то консерватизм,– а в підсумку завжди виходить кондовий тоталітаризм. Мислять, говорять про Рай, а споруджують Пекло. Із сотнями тисяч песиголовців – поліцейських, конвоїрів, катів. Які виконують відповідну працю із відчуттям власної обраності, правильності і правдивості, із відчуттям «братської любові до усіх людей». Власне, тут немає нічого нового, на цій викривленій гібридній ідеології була побудована політика «братства трьох слов’янських народів». Українці, згідно її постулатів, мають визнати, що вони підневільні старшому русскому брату, а хто з них не погоджується, тих як нелюдів, бандерівців необхідно знищувати. Звісно, заради утвердження чогось вищого, світлого, гуманного, справедливого. Щодо Петра І, Леніна, Сталіна, Путіна – усе зрозуміло, а от щодо таких фігур як Достоєвський, усе набагато складніше. Дивує, але філософськи проникливий, культурно витончений розум талановитого письменника не побачив, чи не захотів побачити (спокуса гординею), у проголошених ним тезах ані логічної, ані моральної суперечності, коли він змішував гуманізм із імперським насиллям в одну сутність.

При тому необхідно визнати, що Достоєвський безсумнівно геніальний письменник, без усяких умовностей і застережень. Його унікальний талант проявився не лише у зображенні колоритних художніх образів, складних сюжетних ліній чи розкритті парадоксальних глибини культурного тла, хоч все це безсумнівно теж присутнє у його творах, але, і це найголовніше, деяким його судженням була притаманна ірраціональна прозірливість, спроможність розривати ткань буття і входити у те, у що пересічні люди не здатні проникати, у майбутнє. Приголомшливо.

Коли я в уже достатньо зрілому віці уважно прочитав головний твір Достоєвського «Брати Карамазови», то був настільки вражений, захоплений, що простудіював ще низку критичних дописів про самого автора – від Константіна Леонтьєва і Васілія Розанова до Івана Ільїна. Звісно, не оминув і ліберальних критиків Достоєвського.

Смисловим центром головного роману «Брати Карамазови» є розділ під назвою «Легенда про Великого інквізитора», який деякі літературознавці ще називають романом в романі. У ньому Достоєвський виступає не лише як письменник, але як релігійний філософ, що відштовхуючись від трьох спокус Христа в пустелі, намагається розкрити сутність людини в процесі соціальних змін.

Це особливий епізод з життя Ісуса Христа, коли той після хрещення в Йордані і сходження на нього Святого Духа дізнається про свою Місію на Землі; але перед тим, як приступити до її реалізації, Христос усамітнюється у Синайській пустелі, щоб помолитися, зібратись, ствердитись. Він ще беззахисний, вразливий, він ще має лише постати тим, якого ми усі знаємо – нашим Спасителем. Саме у цей момент до нього підходить Князь Тьми і пробує його спокусити, звести з праведного шляху. Необхідно зауважити, що в Євангеліях про це повідомляється лапідарно стисло, хоча образно і виразно, але в творі Достоєвського Диявол ніби оживає, постаючи перед читачами у весь космічний ріст, як абсолютне зло, як інша, стосовно Христа, пульсуюча альтернатива для людства. Альтернатива, що у даний момент реалізується через спокушення хлібом, владою та гординею. Альтернатива, що присутня за Достоєвським у новомодному тоді соціалізмі. Великий твір Достоєвського є однією з унікальних у світовій літературі спроб докопатись до самих основ його ущербності та фальшивості. Більше того, у щоденниках Достоєвський прямо вказує, що соціалізм в Росії завершиться кровавою масакрою (бійнею) для мільйонів людей.

Наголосимо, що нинішня спроба Кремля вибудувати імперську ідеологію, опираючись на консервативні засади, зокрема, присутні у творчості Фьодора Достоєвського, автоматично переміщує її під пізнавальну критику, застосовувану мислителем до соціалізму і лібералізму. Консерватизм, вмонтований у тіло русского імперіалізму, перестає бути самим собою, трансформуючись у своєрідну версію русского фашизму.

Перед нашими очима сьогодні розгортається Великий русскій обман і самообман, нова спроба оживити мертвий дім. Оселю з гнилими стінами і дірявим дахом, – Російську імперію. Вавілонська вежа обов’язково впаде, накривши обломками метушливих і нерозсудливих її мешканців. Звичайно, на вселенську радість тероризованих нею сусідів. «Бо якою мірою ви міряєте, такою і вам відміряють.» Неухильно.

Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка

Не будучи ні релігією, ні ідеологією, поняття консерватизм не володіє ні власним Священним Писанням, ні своїм «Капіталом», які б забезпечували догмати. Наскільки можна визначити, у що вірять консерватори, перші принципи консервативного переконання випливають із того, що сповідували провідні консервативні письменники та громадські діячі протягом останніх двох століть. Після деяких вступних зауважень щодо цієї загальної теми я перейду до переліку десяти таких консервативних принципів. Можливо було б правильним використовувати це слово «консервативний» переважно як прикметник. Бо не існує типового консерватора, а консерватизм є по суті запереченням ідеології: це стан душі, тип характеру, спосіб погляду на громадянський суспільний лад.Ставлення, яке ми називаємо консерватизмом, підтримується не системою ідеологічних догматів, а сукупністю настроїв. Можна сказати, що консерватором можна назвати людину, яка вважає себе такою. Консервативний рух чи набір понять можуть вмістити значну різноманітність поглядів на багато предметів, і не існує жодного тексту присяги Тридцяти дев’яти статей консервативного віросповідання (ідеться про присягу державного службовця в старій Англії і правила англіканського віросповідання – прим.пер.)По суті, консервативна людина – це просто той, хто вважає постійні речі приємнішими, ніж Хаос і Стара Ніч. (Однак консерватори знають, разом з Берком, що здорові «зміни є засобом нашого збереження».) Історична безперервність досвіду людей, каже консерватор, пропонує рекомендації до політики набагато краще, ніж абстрактні задуми кав’ярняних філософів. Але, звичайно, консервативне переконання є дещо більше, ніж це загальне ставлення.

Хоча неможливо скласти докладний каталог переконань консерваторів; тим не менш, пропоную вам десять коротких і загальних принципів; можна з упевненістю сказати, що більшість консерваторів підтримали би більшість цих сентенцій. У різних виданнях моєї книги «Консервативний розум» я перераховував певні канони консервативної думки — проте список дещо відрізняється від видання до видання; у своїй антології Портативна консервативна хрестоматія я пропоную варіації на цю тему. Тепер я представляю вам короткий виклад консервативних припущень, які дещо відрізняються від моїх канонів у цих двох моїх книгах. По суті, різноманітність способів, у яких консервативні погляди можуть знаходити вираження, сама по собі є доказом того, що консерватизм не є усталеною ідеологією. На яких конкретних принципах наголошують консерватори в будь-який момент часу, залежатиме від обставин і потреб тієї епохи. Наступні десять статей переконань відображають акценти консерваторів у сучасній Америці.

По-перше, консерватор вважає, що існує стійкий моральний порядок. Цей порядок створений для людини, і людина створена для нього: людська природа є сталою, а моральні істини постійні. Цей порядок слів означає гармонію. Є два аспекти або типи порядку: внутрішній порядок душі і зовнішній порядок співдружності. Двадцять п’ять століть тому Платон викладав це вчення, але навіть освіченим сьогодні важко його зрозуміти. Проблема порядку була головною проблемою консерваторів з тих пір, як консерватизм став терміном політики. Наш світ двадцятого століття пережив жахливі наслідки краху віри в моральний порядок. Подібно до звірств і катастроф у Греції в п’ятому столітті до Христа, загибель великих націй у нашому столітті показує нам ту яму, в яку втрапляють суспільства, які плутають розумні інтереси або геніальний соціальний контроль із приємними альтернативами старомодному моральному порядку. Ліберальні інтелектуали казали, ніби консерватор вважає, що всі соціальні питання, по суті, є питаннями приватної моралі. При правильному розумінні це твердження цілком вірно. Суспільство, в якому чоловіки і жінки керуються вірою в стійкий моральний порядок, сильним почуттям правильного і поганого, особистими переконаннями щодо справедливості та честі, буде хорошим суспільством — який би політичний механізм воно не використовувало; у той час як суспільство, в якому чоловіки і жінки морально блукають, не знають норм і спрямовані переважно на задоволення апетитів, буде поганим суспільством — незалежно від того, скільки людей голосує і якою б ліберальною не була його офіційна конституція.
По-друге, консерватор дотримується звичаїв, умовностей і безперервності. Це старий звичай, який дозволяє людям жити разом у мирі; руйнівники звичаю знищують більше, ніж знають чи бажають. Саме через умовність — слово, яким у наш час багато зловживають, — ми намагаємося уникнути постійних суперечок про права та обов’язки: закон в основі — це сукупність умовностей. Безперервність є засобом зв’язку покоління з поколінням; вона має значення для суспільства так само, як і для особистості; без нього життя не має сенсу. Коли успішні революціонери знищили старі звичаї, висміяли старі умовності і порушили безперервність соціальних інститутів, — чому саме зараз вони виявляють необхідність встановлення нових звичаїв, умовностей і спадкоємності?; але цей процес болісний і повільний; і новий суспільний устрій, який зрештою з’являється, може бути значно гіршим від старого порядку, який радикали повалили у своєму прагненні до земного раю. Консерватори є поборниками звичаїв, умовностей і безперервності, тому що вони віддають перевагу дияволу, якого вони знають, ніж дияволу, якого вони не знають. Порядок, справедливість і свобода, на їхню думку, є штучними продуктами тривалого соціального досвіду, результатом століть випробувань, роздумів і жертв. Таким чином, соціальне тіло є свого роду духовною корпорацією, порівнянною з церквою; її навіть можна назвати спільнотою душ. Людське суспільство не є машиною, з якою треба поводитися механічно. Безперервність, життєдайна кров суспільства, не повинна бути перервана. Нагадування Берка про необхідність розважливих змін є у свідомості консерватора. Але необхідні зміни, стверджують консерватори, мають бути поступовими та дискримінаційними, ніколи не усуваючи старі інтереси відразу.
По-третє, консерватори вірять у те, що можна назвати принципом припису. Консерватори відчувають, що сучасні люди — карлики на плечах велетнів, здатні бачити далі, ніж їхні предки, лише завдяки високому зросту тих, хто був нашими попередниками у часі. Тому консерватори дуже часто наголошують на важливості припису, тобто речей, встановлених споконвіку, щоб розум людини не впадав в протиріччя. Існують права, головною санкцією яких є їх давність, зокрема права власності. Подібним чином наша мораль багато в чому є директивною. Консерватори стверджують, що навряд чи ми, сучасні люди, зробимо якісь нові сміливі відкриття в моралі, політиці чи смаку. Небезпечно зважувати кожне питання на основі приватного судження та приватної раціональності. Людина дурна, але рід мудрий, – заявив Берк. У політиці нам ведеться добре, коли ми дотримуємося прецедентів, приписів і навіть упереджень, бо велика таємнича інкорпорація людського роду набула мудрості і набагато більшої, ніж дрібна приватна раціональність будь-якої людини.

По-четверте, консерватори керуються своїм принципом розсудливості. Берк погоджується з Платоном, що в державному діячі розсудливість є головною серед чеснот. Будь-яку публічну дію слід оцінювати за її ймовірними довгостроковими наслідками, а не лише за тимчасовими перевагами чи популярністю. Ліберали та радикали, за словами консерваторів, необережні: вони кидаються у свої цілі, не звертаючи особливої уваги на ризик нових зловживань, гірших за зло, яке вони сподіваються знищити. Як сказав Джон Рендольф з Роанока, Провидіння рухається повільно, але диявол завжди поспішає. Оскільки людське суспільство складне, ліки не можуть бути простими, якщо вони мають бути ефективними. Консерватор заявляє, що діє лише після достатнього роздуму, зваживши наслідки. Раптові та різкі реформи так само небезпечні, як і раптова операція.

По-п’яте, консерватори звертають увагу на принцип різноманітності. Вони відчувають прихильність до заплутаності давно сформованих соціальних інститутів і способів життя, на відміну від звужуючої одноманітності та оглуплюючого егалітаризму радикальних систем. Для збереження здорового різноманіття в будь-якій цивілізації повинні вижити порядки і класи, відмінності в матеріальному становищі і багато різновидів нерівності. Єдиними істинними формами рівності є рівність на Страшному суді та рівність перед справедливим судом; всі інші спроби нівелювання відмінностей повинні привести в кращому випадку до соціальної стагнації. Суспільство вимагає чесного та вмілого керівництва; і якщо природні та інституційні відмінності будуть знищені, зразу якийсь тиран або безліч убогих олігархів створять нові форми нерівності.

По-шосте, консерваторам дорікають за їх уявлення про недосконалість. Консерватори знають, що людська природа непоправно страждає від деяких серйозних вад. Оскільки людина недосконала, то й ідеальний суспільний устрій не може бути створений. Через людську неспокійність людство ставало б бунтівним під будь-яким утопічним пануванням і знову вибухало б у насильницькому невдоволенні — або ж зникло б від нудьги. Шукати утопію означає закінчити катастрофою, каже консерватор: ми не створені для ідеальних речей. Все, що ми можемо розумно очікувати, — це терпимо впорядковане, справедливе і вільне суспільство, в якому продовжуватимуть ховатися певне зло, непристосованість і страждання. Дотримуючись належної уваги до розумної реформи, ми можемо зберегти і покращити цей стерпний порядок. Але якщо знехтувати старими інституційними та моральними гарантіями нації, тоді в людстві виривається анархічний імпульс: «церемонія невинності потопає». Ідеологи, які обіцяють досконалість людини і суспільства, перетворили значну частину світу ХХ століття на земне пекло.

По-сьоме, консерватори переконані, що свобода і власність тісно пов’язані. Відокремте власність від приватного, і Левіафан стає господарем усього. На основі приватної власності будуються великі цивілізації. Чим поширенішим є володіння приватною власністю, тим стабільнішим і продуктивнішим є співдружність. Економічне вирівнювання, стверджують консерватори, не є економічним прогресом. Отримання і витрачання не є головними цілями людського існування; але більш ніж бажаною є міцна економічна основа для особи, сім’ї та співдружності. Сер Генрі Мейн у своїй роботі «Сільські громади» твердо виступає за приватну власність, на відміну від комунальної: «Ніхто не має права нападати на чиєсь майно і водночас говорити, що він цінує цивілізацію. Історію цих двох не можна розплутати». Бо інститут чиєїсь власності, тобто приватної власності, був потужним інструментом навчання чоловіків і жінок відповідальності, забезпечення мотивів чесності, підтримки загальної культури, підняття людства над рівнем каторжної праці, надання дозвілля для мислення і свободи дій. Вміти зберігати плоди своєї праці; мати постійну роботу; вміти заповідати своє майно своїм нащадкам; зуміти піднятися від природного стану кричущої бідності до безпеки довготривалих досягнень; мати щось справді своє — ці переваги важко заперечити. Консерватор визнає, що володіння власністю накладає на власника певні обов’язки; він з радістю приймає ці моральні та юридичні зобов’язання.

По-восьме, консерватори підтримують добровільне співтовариство, так само як вони виступають проти мимовільного колективізму. Незважаючи на те, що американці були сильно прив’язані до приватності та приватних прав, вони також були людьми, які відрізнялися успішним духом спільноти. У справжньому співтоваристві рішення, які безпосередньо впливають на життя громадян, приймаються на місцевому рівні та добровільно. Деякі з цих функцій виконуються місцевими політичними органами, інші — приватними асоціаціями: доки вони залишаються місцевими та відзначаються загальною згодою зацікавлених, вони становлять здорову спільноту. Але коли ці функції переходять за замовчуванням або узурпацією до централізованої влади, тоді громада знаходиться в серйозній небезпеці. Все, що є вигідним і розсудливим у сучасній демократії, стає можливим завдяки спільній волі. Якщо в ім’я абстрактної демократії функції громади передаються у віддаленому політичному напрямку, то справжнє управління за згодою тих, ким керують, поступається місцем процесу стандартизації, ворожому свободі та людській гідності. Бо нація не сильніша за численні маленькі громади, з яких вона складається. Центральна адміністрація або корпус обраних менеджерів і державних службовців, якими б добрими намірами та добре навченими вони не були, не можуть надати справедливості, процвітання і спокою масі чоловіків і жінок, позбавлених своєї старої відповідальності. Цей експеримент проводили раніше; і це було катастрофічно. Саме виконання своїх обов’язків у громаді вчить нас обачності, ефективності та милосердя.

По-дев’яте, консерватор усвідомлює необхідність розумного обмеження влади та людських пристрастей. З політичної точки зору влада — це здатність робити те, що хочеться, незалежно від волі ближніх. Держава, в якій окрема особа або невелика група можуть безперешкодно домінувати над волями своїх співвітчизників, є деспотизмом, незалежно від того, називається вона монархією, аристократією чи демократією. Коли кожна людина стверджує, що є владою для себе, тоді суспільство впадає в анархію. Анархія ніколи не триває довго, будучи нестерпною для всіх, і всупереч тому неминучому факту, що деякі люди сильніші та розумніші за своїх сусідів. Бо анархія змінюється тиранією або олігархією, в якій влада монополізована дуже небагатьма. Консерватори намагаються настільки обмежити та збалансувати політичну владу, щоб не виникла анархія чи тиранія. Проте в будь-яку епоху чоловіки і жінки відчувають спокусу повалити обмеження влади заради якоїсь уявної тимчасової переваги. Для радикала характерно те, що він думає про владу як про силу добра — поки влада потрапляє в його руки. В ім’я свободи французькі та російські революціонери скасували старі обмеження влади; але владу не можна скасувати; воно завжди потрапляє в чиїсь руки. Та влада, яку революціонери вважали гнітючою в руках старого режиму, стала багаторазово більш тиранічною в руках радикальних нових господарів держави.Знаючи людську природу як суміш добра і зла, консерватор не довіряє лише доброзичливості. Конституційні обмеження, політичні стримування і противаги, адекватне виконання законів, стара заплутана мережа обмежень волі та апетитів — все це консерватор схвалює як інструменти свободи та порядку. Справедливий уряд підтримує здорову напругу між вимогами влади та вимогами свободи.

По-десяте, мислячий консерватор розуміє, що постійність і зміни повинні бути визнані і погоджені в сильному суспільстві. Консерватор не проти соціального покращення, хоча він сумнівається, чи існує в світі така сила, як містичний Прогрес з великої букви П. Коли суспільство прогресує в деяких аспектах, зазвичай воно занепадає в інших. Консерватор знає, що на будь-яке здорове суспільство впливають дві сили, які Семюел Тейлор Кольрідж назвав його Постійністю та його Прогресом. Постійність суспільства формується тими стійкими інтересами та переконаннями, які дають нам стабільність і безперервність; без цієї Постійності нищаться джерела великої глибини, суспільство впадає в анархію. Прогрес у суспільстві — це той дух і та сукупність талантів, які спонукають нас до розважливих реформ і вдосконалень; без цього прогресу народ застоюється. Тому розумний консерватор намагається поєднати вимоги Сталості та вимоги Прогресу. Він думає, що ліберали та радикали, сліпі до справедливих вимог Постійності, поставили б під загрозу заповідану нам спадщину, намагаючись загнати нас у якийсь сумнівний земний рай. Коротше кажучи, консерватор виступає за аргументований і поміркований прогрес; він протистоїть культу Прогресу, прихильники якого вважають, що все нове неодмінно перевершує все старе.За консервативними уявленнями, зміни є суттєвими для соціального організму так само, як це важливо для людського тіла. Тіло, яке перестало оновлюватися, починає вмирати. Але якщо це тіло має бути сильним, зміна має відбуватися регулярно, узгоджуючись з формою та природою цього тіла; інакше зміна породжує жахливий ріст, рак, який пожирає свого господаря. Консерватор піклується про те, щоб ніщо в суспільстві ніколи не було повністю старим, і щоб ніщо ніколи не було цілком новим. Це засіб збереження нації, як і засіб збереження живого організму. Скільки змін потребує суспільство і яких змін залежить від обставин епохи та нації.Таким чином, ось десять принципів, які намітилися протягом двох століть сучасної консервативної думки. Тут можна було б обговорити й інші принципи не менш важливого значення: наприклад, консервативне розуміння справедливості або консервативний погляд на освіту. Але такі теми я мушу залишити для вашого приватного розслідування.Велика лінія розмежування в сучасній політиці, зазначав Ерік Вегелін, не є поділом між лібералами з одного боку та тоталітаристами з іншого. Ні, по один бік цієї лінії знаходяться всі ті чоловіки та жінки, які думають, що тимчасовий порядок — це єдиний порядок, а матеріальні потреби — це їхні єдині потреби, і що вони можуть робити із спадщиною людства, як їм заманеться. По інший бік цієї лінії знаходяться всі ті люди, які визнають стійкий моральний порядок у Всесвіті, постійну людську природу та високі обов’язки щодо духовного та мирського порядку.

Адаптовано з The Politics of Prudence (ISI Books, 1993). Авторські права © 1993, Рассел Кірк.

Переклад із сторінки: https://kirkcenter.org/conservatism/ten-conservative-principles/
Переклад Ю.М., Консервативно-християнська платформа. Посилання на джерело перекладу обов’язкове

Про автора: Рассел Амос Кірк (19 жовтня 1918 — 29 квітня 1994)— американський політичний теоретик, мораліст, історик, соціальний критик і літературознавець, відомий своїм впливом на американський консерватизм 20-го століття. Його книга 1953 року «Консервативний розум» сформувала післявоєнний консервативний рух у США. Вона простежила розвиток консервативної думки в англо-американській традиції, надаючи особливого значення ідеям Едмунда Берка. Кірк вважався головним прихильником традиціоналістського консерватизму. Він також був успішним автором готичних і фантастичних оповідань.