Так само як і в Франції, італійська християнська-демократія значною мірою базувалась на ідеях Руху Опору. Формування християнської демократії в Італії відбулось, значною мірою, завдяки персональному впливу Альче де Гаспері.
Після І світової війни Альче де Гаспері обирається депутатом італійського парламенту від Італійської народної партії. Прихіду до влади фашистів та заборона Італійської народної партії перетворили Альче де Гаспері на одного із критиків тоталітарного режиму. Де Гаспері був заарештований. Лише завдяки втручанню ієрархів католицької церкви де Гаспері потрапляє під амністію. Протягом довгого часу після звільнення із в’язниці Альче де Гаспері не міг знайти роботу, поки не влаштувався на малопомітну посаду у бібліотеці Ватикану.
На початку 1943 року Альче де Гаспері публікує маніфест «Ідеї реконструкції християнської демократії». В цьому документі де Гаспері пропонує відновлення післявоєнної Італії на принципах парламентаризму, гарантування громадських та політичних свобод, проведення соціальних реформ на християнських засадах. В документі передбачалось впровадження загального виборчого права, зокрема і для жінок, надання автономії регіонам, реформування промисловості, збільшення ролі робітників, реформування сільського господарства та податкової системи, заохочення процесу зближення європейських націй на основі християнських цінностей.
Протягом 1943 року в Італії виникає значна кількість християнських груп Руху Опору та антифашистських «білих партизанських загонів». Саме «Ідеї реконструкції християнської демократії» стали своєрідним ідеологічним інструментом для тих партизанських груп, які не поділяли комуністичні чи соціалістичні переконання.
Вже наприкінці 1943 року християнські демократи створюють політичну партію. Головою партії обирається Альче де Гаспері. Новоутворена християнсько-демократична партія входить із комуністами та соціалістами в коаліційний уряд.
На перших післявоєнних виборах в Італії Християнсько-демократична партія набирає 48,5% голосів, що склало на 17% більше, аніж набрав блок комуністів та соціалістів. До виборів 1992 року італійські християнські демократи або самостійно, або в коаліції із іншими партіями створювали уряди країни.
Підтримка християнських демократів на парламентських виборах в Італії:
| Вибори | Відсоток | |
| 1946 | 35,21 % | |
| 1948 | Нижня палата | 48,51 % |
| Сенат | 48,11 % | |
| 1953 | Нижня палата | 40,10 % |
| Сенат | 39,76 % | |
| 1958 | Нижня палата | 42,35 % |
| Сенат | 41,23 % | |
| 1963 | Нижня палата | 38,28 % |
| Сенат | 36,47 % | |
| 1968 | Нижня палата | 39,12 % |
| Сенат | 38,34 % | |
| 1972 | Нижня палата | 38,66 % |
| Сенат | 38,07 % | |
| 1976 | Нижня палата | 38,71 % |
| Сенат | 38,88 % | |
| 1979 | Нижня палата | 38,30 % |
| Сенат | 38,34 % | |
| 1983 | Нижня палата | 32,93 % |
| Сенат | 32,41 % | |
| 1987 | Нижня палата | 34,31 % |
| Сенат | 33,62 % | |
| 1992 | Нижня палата | 29,66 % |
| Сенат | 27,27 % | |
Християнські демократи фактично стали заручниками специфіки італійської політичної культури. У післявоєнній Італії паралельно існувало дві «політичні субкультури» – католицька та соціалістично-комуністична. Виборці обох «субкультур» існували в різних символічних полях та практично не перетинались. Виборці-католики за жодних умов не голосували за ліві партії, виборці лівих партій так само не голосували б за християнських демократів та інші праві партії.
В більшості країн така поляризація врівноважується значною кількості «невизначених виборців», які можуть ситуативно голосувати або за одну, або за іншу партію. Проте в Італії такого поля практично не існувало. І християнські демократи, і комуністи із соціалістами мали свій сталий електорат, який практично не змінювався протягом усіх виборчих циклів.
Смерть Альче де Гаспері, та поступовий відхід першого покоління Християнських демократів вивів на перші ролі нове більш прагматичне та цинічне покоління політиків.
Автор: Костянтин Канішев
