Понад 80% українців уже визначають українську мову як рідну, однак у повсякденному спілкуванні картина залишається значно складнішою. Соціолог Любомир Мисів пояснив, чому мовна самоідентифікація змінюється швидше, ніж реальні мовні звички, і чому російськомовність не можна автоматично ототожнювати з проросійськими поглядами.
29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки фонду Ганнса Зайделя. Учасники обговорили мовну ситуацію в Україні, її зв’язок із національною ідентичністю та виклики, які залишаються на рівні повсякденного мовлення.
Одним зі спікерів став заступник директора соціологічної групи «Рейтинг», соціолог Любомир Мисів, який представив дані соціологічних досліджень та окремо зупинився на співвідношенні мовної самоідентифікації і реальної поведінки громадян.
За даними, наведеними Мисівим, понад 80% опитаних українців визначають українську мову як рідну. Водночас результати дослідження за травень 2026 року демонструють іншу картину щодо щоденного використання мови: 62% респондентів зазначають, що вдома спілкуються виключно українською, 28% визначають себе як двомовних, а 8% повідомляють про суто російськомовне побутове спілкування.
Таким чином, між мовною ідентичністю та повсякденною практикою залишається помітний розрив. Людина може визначати українську як рідну, пов’язувати з нею власну ідентичність, але водночас продовжувати використовувати російську або обидві мови у побуті.
«Інше питання – ідентифікація і визначення мови як рідної. Динаміка стрімка, набагато стрімкіша, аніж побутове вживання української мови. На сьогоднішній день ми маємо цифри, понад 80 % респондентів… говорять, що українська мова є для них рідною. Навіть серед тих, хто говорить російською або двома мовами. Відповідно, це дійсно стало маркером ідентичності сьогодні», – зазначив Любомир Мисів.
На думку соціолога, ці дані демонструють важливу зміну суспільних настроїв: мовна самоідентифікація може змінюватися швидше, ніж усталені побутові звички. Для частини громадян українська вже стала визначальним символом належності до українського суспільства, хоча перехід на постійне використання української у всіх сферах життя потребує часу.
Водночас Мисів застеріг від спрощеного підходу до оцінки російськомовних громадян. Сам факт використання російської мови, за його словами, не дає підстав автоматично робити висновки про політичні погляди людини або її ставлення до Росії.
«Але це не можна говорити про те, що усі російськомовні, вони виступають… за співпрацю з росією. Це пропагандистський штамп, і я був би дуже обережний взагалі з використанням таких речей», – наголосив соціолог.
За його оцінкою, частка людей із жорсткими проросійськими настроями є значно меншою за загальну кількість російськомовних або двомовних громадян. Мисів зазначив, що орієнтовно 7–10% людей у будь-якому конфлікті можуть залишатися на боці противника, водночас це не означає, що решту російськомовних громадян можна відносити до цієї категорії.
Такий підхід, за словами соціолога, важливий і для розуміння самої мовноїполітики. Якщо ототожнювати мовну звичку з політичною позицією, це може створювати додатковий суспільний поділ замість того, щоб сприяти поступовій зміні мовної поведінки.
Водночас соціологічні дані мають ще одну особливість. У дослідженнях мовноїповедінки може проявлятися ефект соціально бажаних відповідей. В умовах повномасштабної війни респонденти можуть частіше декларувати ті моделі поведінки та самоідентифікації, які відповідають суспільним очікуванням.
Саме тому, за словами Мисіва, показники самоідентифікації та реального використання мови варто розглядати окремо. Те, що людина називає українську рідною, ще не означає, що вона вже повністю перейшла на неї у всіх повсякденних ситуаціях.
Ця різниця особливо помітна в неформальному середовищі: під час спілкування друзів, на перервах у школах, у робочих колективах або в сім’ї. Формальні декларації можуть змінюватися швидше, тоді як мовні звички часто залишаються стійкими та потребують тривалішого часу для трансформації.
Саме тому результати соціологічних досліджень, представлені на дискусії Українського безпекового клубу, показують не лише масштаб змін, які вже відбулися в українському суспільстві, а й складність наступного етапу. Українська мова дедалі більше стає маркером самоідентифікації, однак остаточний перехід від усвідомленого вибору до щоденної автоматичної практики залишається окремим суспільним процесом.
