Він говорив про «Америку передусім» ще тоді, коли Дональд Трамп навіть не думав про президентську політику. Попереджав про небезпеку глобалізації, вимагав закрити кордон із Мексикою, критикував НАТО та американські війни за кордоном. Багато його ідей згодом стали основою політики Трампа. Але була одна проблема: коли йшлося про Росію та Путіна, Пет Б’юкенен виявився напрочуд близьким до кремлівської картини світу. Як політичний «пророк Трампа» перетворився на одного з найсуперечливіших американських коментаторів
Політичний консерватор, який випередив свій час
Задовго до того, як Дональд Трамп обрав гасло «America First» одним із головних символів американської політики, про необхідність поставити інтереси США на перше місце говорив Пет Б’юкенен. Він виступав проти неконтрольованої міграції, вимагав повернення виробництва до Америки і попереджав про небезпеку стратегічного перенапруження США. Багато з цих ідей, які у 1990-х роках здавалися маргінальними, через два десятиліття стали центральною частиною політичної програми Трампа. Проте у спадщині Б’юкенена є й інша, значно темніша сторінка, яка робить Б’юкенена особливо важливою постаттю для розуміння сучасної американської політики.
Патрік Джозеф «Пет» Б’юкенен народився 1938 року у Вашингтоні, здобув освіту в Джорджтаунському та Колумбійському університетах, а свою політичну кар’єру розпочав у найвищих ешелонах американської влади. У 1969-1974 роках він працював помічником і радником президента Річарда Ніксона, згодом був радником Джеральда Форда, а за Рональда Рейгана очолював напрям зв’язків із громадськістю.
Б’юкенен тричі намагався поборотися за президентську номінацію або посаду глави держави, але його головний вплив виявився не електоральним, а інтелектуальним. Він став одним із найвідоміших представників американського палеоконсерватизму і сформував цілу систему поглядів, яка значною мірою передувала політичному руху Трампа.
У центрі його світогляду була ідея, що США повинні насамперед захищати власних громадян, економіку та національні інтереси, а не намагатися перебудовувати весь світ. Б’юкенен різко критикував глобалізацію, перенесення виробництва до Китаю та країн із дешевою робочою силою, вважаючи, що американські корпорації отримують прибуток, тоді як американський робітничий клас втрачає робочі місця. Він виступав за високі тарифи, низькі податки та стимулювання внутрішнього виробництва. Не менш жорсткою була його позиція щодо нелегальної міграції. Б’юкенен вважав, що неконтрольований міграційний потік може змінювати не лише економіку, а й культурне та демографічне обличчя країни, тому виступав за посилення кордону з Мексикою. Коли через десятиліття Трамп зробив будівництво стіни на мексиканському кордоні одним із символів своєї кампанії, багато його ідей уже давно були сформульовані Б’юкененом.
Не менш важливою була його критика американського глобалізму. Б’юкенен виступав проти концепції США як своєрідного «світового поліцейського» і різко критикував військові втручання Вашингтона. Він засуджував війну в Іраку, скептично ставився до американської кампанії в Афганістані, критикував бомбардування Югославії та розширення міжнародних зобов’язань США. На його думку, Америка ризикувала повторити помилку Британської імперії, яка через надмірне розширення своїх зобов’язань поступово виснажила власні ресурси.
Український історик Павло Гай-Нижник пов’язує такі погляди Б’юкенена з джексоніанською традицією американської політики. Її прихильники готові жорстко захищати американські інтереси, але не вважають за необхідне поширювати американську демократію та цінності по всьому світу. Саме тут і виникає прямий зв’язок із сучасною політикою Трампа: Б’юкенен не придумав усі її елементи, але він одним із перших зібрав їх у цілісну політичну доктрину.
Україна, Росія і головна помилка Б’юкенена
Проблема починається там, де критика американського глобалізму перетворюється на особливе ставлення до Росії. У своїй книзі Churchill, Hitler, and the Unnecessary War Б’юкенен розвивав тезу, що Захід припустився стратегічних помилок, які призвели до непотрібних конфліктів, а розширення НАТО на Схід та американські військові втручання створили зайві ризики. Саме по собі право критикувати розширення НАТО чи американську зовнішню політику не є чимось антиамериканським або проросійським. Проблема виникла тоді, коли аналогічний принцип перестав застосовуватися до самої Росії. Москва у його аналізі дедалі частіше поставала не як держава, яка прагне відновити сферу впливу, а як сторона, що нібито реагує на тиск Заходу.
Особливо виразно це проявилося після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 1 березня 2022 року Б’юкенен опублікував колонку Did We Provoke Putin’s War in Ukraine? – «Чи ми спровокували путінську війну в Україні?». У ній він фактично переніс значну частину відповідальності за війну на політику Вашингтона та розширення НАТО.
Україну Б’юкенен розглядав крізь призму її історичної близькості до Росії, тоді як російські претензії на особливу роль щодо України значною мірою сприймалися як природна геополітична реакція. Путіна він характеризував як російського націоналіста, патріота, традиціоналіста і холодного реаліста, який прагне повернути Росії статус великої держави. У його оцінці російського диктатора було значно більше розуміння його мотивів, ніж визнання відповідальності за наслідки цих мотивів.
Саме тут Б’юкенен потрапляє у фундаментальну суперечність. Він послідовно заперечував право США нав’язувати свою волю іншим державам, але значно слабше застосовував цей принцип до Росії. Якщо Сполучені Штати не повинні визначати майбутнє інших країн, то чому Росія повинна мати право визначати зовнішньополітичний вибір України? Якщо американське розширення впливу не дає Вашингтону права втручатися у справи сусідів, то російська військова сила тим більше не може давати Москві право контролювати українську територію. У цьому полягає головна помилка Б’юкенена: його критика американського імперського мислення поступово почала співіснувати з прийняттям російського імперського погляду на пострадянський простір.
Ця помилка особливо небезпечна тому, що вона маскується під реалізм. Насправді міжнародна політика, в якій великі держави отримують право визначати долю менших, є не реалізмом, а політикою сфер впливу. Для України це означало б фактичне заперечення її суверенітету. Адже якщо право на самостійний зовнішньополітичний вибір належить лише великим державам, тоді незалежність малих і середніх країн стає умовною. Саме тому українське питання є не просто суперечкою між Вашингтоном і Москвою. Воно стосується фундаментального принципу міжнародного порядку: чи має народ право сам визначати, до яких союзів він хоче належати, чи це рішення за нього можуть ухвалювати сильніші сусіди.
Спадщина Б’юкенена і нова Америка Трампа
Попри його помилкові оцінки Росії, Б’юкенен залишається важливим для розуміння сучасного американського консерватизму. Він був одним із тих, хто ще на початку 1990-х років сформулював політичний порядок денний, який через десятиліття став основою кампанії Дональда Трампа. «Америка передусім», боротьба з нелегальною міграцією, скепсис щодо глобалізації, критика перенесення американського виробництва до Китаю, вимога, щоб союзники більше платили за власну оборону, і втома від нескінченних воєн – усе це існувало в американській політичній дискусії задовго до Трампа. Б’юкенен не зміг перемогти на президентських виборах, але його ідеї виявилися значно довговічнішими за його власні кампанії.
Саме тому Трампа правильніше розглядати не як політичне явище, що виникло раптово, а як результат тривалих змін у американському консервативному русі. Б’юкенен був одним із його інтелектуальних попередників. Він відчув невдоволення частини американського суспільства глобалізацією, занепокоєння через міграцію, втому від зовнішніх воєн і недовіру до політичного істеблішменту задовго до того, як ці настрої стали головним електоральним ресурсом Трампа. У цьому сенсі Б’юкенен справді виявився своєрідним політичним пророком.
Але його спадщина має принципову межу. Америка справді може сперечатися про те, скільки грошей витрачати на НАТО, наскільки активно втручатися у міжнародні конфлікти, якою має бути міграційна політика чи як захищати власну промисловість. Це нормальна політична дискусія. Проте зменшення ролі США у світі не повинно означати передачу цього світу в руки інших великих держав. Якщо Вашингтон відмовляється від претензії бути «світовим поліцейським», це ще не означає, що Москва повинна отримати право стати «поліцейським» у Східній Європі. Не можна вимагати, щоб США поважали суверенітет інших держав, і водночас виправдовувати Росію, коли вона заперечує право України самостійно визначати власне майбутнє.
Людина, яка передбачила значну частину нової Америки Трампа, водночас виявилася нездатною адекватно оцінити головну загрозу, з якою ця нова Америка сьогодні змушена рахуватися.
