Найбагатші представники технологічної індустрії дедалі активніше претендують не лише на контроль над цифровим простором, а й на право визначати, як має бути влаштоване суспільство. Вони не проти замінити повільну демократію ефективним управлінням, політичні суперечки алгоритмами, а державну бюрократію корпоративною дисципліною. Проте за цією вірою в безмежні можливості технологій ховається небезпечне запитання: чи не намагається нова цифрова еліта побудувати світ, у якому влада залежатиме від багатства й доступу до даних, а не від волі громадян?
Від цифрової свободи до влади над суспільством
Технологічні корпорації Кремнієвої долини давно перестали бути просто компаніями, які створюють зручні сервіси, соціальні мережі чи програмне забезпечення. Meta, Google, X та інші платформи перетворилися на середовище, у якому мільярди людей отримують новини, формують політичні погляди, обирають авторитетів і визначають власне ставлення до світу. Водночас правила функціонування цього середовища встановлюють переважно приватні компанії, керівники яких не отримували мандата на управління суспільною свідомістю.
Як зазначає авторка The Atlantic Адрієн ЛаФранс, у Кремнієвій долині сформувалася власна політична ідеологія, яку вона пов’язує з техноавторитаризмом, а дехто прямо називають технофашизмом. Її представники переконані, що технології здатні розв’язувати суспільні проблеми ефективніше за традиційні політичні інституції. Однак за обіцянками ефективності приховується принципове питання: хто визначатиме цілі такого управління, контролюватиме його інструменти й відповідатиме за помилки?
Проблема полягає не в самих технологіях, а в концентрації влади над ними. Соціальні мережі можуть поширювати корисну інформацію, підтримувати громадські ініціативи та допомагати людям об’єднуватися. Але вони також здатні масштабувати дезінформацію, підсилювати суспільну поляризацію й перетворювати емоції користувачів на ресурс для політичного впливу. Досвід М’янми, де Facebook відіграв значну роль у поширенні мови ненависті проти мусульман-рохінджа перед масовим насильством 2017 року, показав, що цифрові платформи не є нейтральними каналами комунікації.
Ще раніше, у 2012 році, Facebook провів експеримент, під час якого дослідники змінювали емоційне забарвлення дописів у стрічках майже 700 тисяч користувачів, щоб з’ясувати, чи впливає це на характер їхніх власних публікацій. Експеримент продемонстрував можливість впливати на емоційний стан людей через організацію інформаційного середовища. І водночас поставив питання про межі допустимого: чи має приватна компанія право непомітно експериментувати з психологічними реакціями своїх користувачів?
Сьогодні ця проблема стала ще масштабнішою. Платформи збирають величезні масиви даних, прогнозують поведінку аудиторій, персоналізують інформаційні потоки й створюють умови, за яких люди можуть роками перебувати у сформованому алгоритмами інформаційному середовищі. Користувач отримує зручність, але часто не має реального уявлення про те, чому бачить саме ці повідомлення, які механізми визначають їхню пріоритетність і кому вигідно впливати на його увагу.
Від технократії початку ХХ століття до «темного просвітництва»
Ідея передати управління державою науковцям та інженерам виникла задовго до появи сучасних цифрових платформ. На початку ХХ століття, коли стрімкий розвиток промисловості й науки породив віру в безмежні можливості технічного прогресу, прихильники технократії пропонували замінити традиційну політику управлінням, заснованим на наукових знаннях та інженерних розрахунках.
Історія, однак, показала, що культ прогресу не гарантує відданості свободі. Італійський футурист Філіппо Томмазо Марінетті, який у 1909 році опублікував «Маніфест футуризму» з його оспівуванням швидкості, машин і технологічного майбутнього, згодом підтримав фашизм Муссоліні. Сам цей приклад не означає, що будь-яка технологічна модернізація веде до авторитаризму. Він радше нагадує, що захоплення інноваціями може поєднуватися з політичною зневагою до демократичних обмежень.
У сучасній Кремнієвій долині подібні ідеї набули нових форм. Серед діячів, яких згадують у дискусіях про технофашизм і технологічний елітаризм, є інвестори Марк Андріссен і Бен Горовіц, співзасновник PayPal та Palantir Пітер Тіль, засновник Anduril Палмер Лакі та Ілон Маск. Водночас погляди цих людей не є тотожними, а сам термін «технофашизм» залишається предметом політичної та інтелектуальної дискусії.
Важливим джерелом радикальних антидемократичних ідей стало так зване «темне просвітництво», пов’язане з британським філософом Ніком Лендом і програмістом-філософом Кертісом Ярвіном. У течії ставиться під сумнів здатність демократичних інституцій забезпечувати ефективне управління. Натомість пропонуються моделі, у яких державою керує сильний одноосібний лідер, а принципи корпоративного менеджменту стають альтернативою представницькій політиці.
Ярвін, зокрема, висловлювався на користь недемократичної системи управління США, у якій країна функціонувала б за моделлю корпорації на чолі з керівником, наділеним широкими повноваженнями. Такі погляди радикально суперечать ідеї народного суверенітету. Якщо керівника держави можна порівняти з генеральним директором, виникає спокуса трактувати громадян не як джерело влади, а як персонал або клієнтів, чиї інтереси визначає менеджмент.
Держава як стартап: хто ухвалюватиме рішення замість громадян?
У 2026 році вплив технологічних підприємців виходить далеко за межі цифрового бізнесу. Певна частина представників техноіндустрії претендує на безпосередню участь у перебудові державного апарату, оборонного сектору та системи національної безпеки. Їхній підхід передбачає перенесення принципів управління технологічною компанією на державу: швидкі рішення, централізацію повноважень, мінімум процедур і широке використання даних, алгоритмів та штучного інтелекту.
На перший погляд, у такій моделі є очевидні переваги. Державні інституції справді можуть бути повільними, бюрократизованими й неефективними. Цифрові системи здатні прискорити надання послуг, покращити планування, допомогти виявляти корупційні ризики та раціональніше використовувати ресурси. Проте ефективність управління не тотожна демократичності, а швидкість ухвалення рішень не гарантує їхньої справедливості.
Демократія виходить із того, що суспільство складається з людей із різними, іноді несумісними інтересами. Рішення щодо оподаткування, міграції, безпеки, соціального захисту чи свободи слова неминуче передбачають політичний вибір. Саме тому потрібні парламентські дискусії, переговори, судовий контроль і можливість оскаржити рішення влади. Це не просто перешкоди на шляху до ефективності, а механізми, які не дозволяють одній групі безконтрольно нав’язувати власні інтереси всім іншим.
Технократична логіка вважає, що якщо проблему можна описати за допомогою даних, то нібито можна обчислити й оптимальне рішення. Політичні суперечки в такому разі виглядають зайвими, а незгода із запропонованим курсом може трактуватися як некомпетентність, егоїзм або ворожість до прогресу. Держава перетворюється на велику корпорацію, керівник якої визначає цілі, вузьке коло фахівців розробляє способи їх досягнення, а цифрові системи контролюють виконання.
У цій конструкції громадянин ризикує перетворитися з учасника політичного життя на користувача державної платформи, на безправний гвинтик у механізмі. Йому можуть надавати якісні послуги, але правила роботи системи визначатимуть без його реальної участі. Зручність стає своєрідною компенсацією за втрату впливу, а ефективність виправданням для обмеження демократичних процедур.
Технофашизм: коли прогрес стає аргументом проти свободи
Прихильники та критики технофашизму не завжди вкладають у термін однаковий зміст, однак у центрі дискусії перебуває поєднання технологічного елітаризму, концентрації влади, зневаги до демократичної рівності та переконання, що суспільство має підпорядковуватися баченню вузького кола найкомпетентніших.
Класичний фашизм спирався на культ сили, національну або расову винятковість, масову мобілізацію та протиставлення «своїх» і «чужих». Технофашисти переконані, що винятковість сьогодні належить насамперед власникам технологій. Майбутнє нібито належить тим, хто має найбільше капіталу, доступ до даних і можливості керувати складними системами. Технологічний прогрес у такій картині стає не засобом розширення людських можливостей, а аргументом на користь нової політичної ієрархії.
Показовим прикладом дискусії про таку ієрархію стала суперечка в соціальній мережі X у липні 2026 року за участю співзасновника та керівника Shopify Тобі Лютке. Він запропонував позбавити виборчого права пенсіонерів, які отримують гарантовані виплати, назвавши їх утриманцями, що нібито недостатньо зацікавлені в майбутньому. Колишній керівник TD Bank Ерік Тор розвинув цю логіку, запропонувавши визначати кількість голосів залежно від сплаченого податку на доходи: від нуля для тих, хто його не сплачує, до п’яти для людей із доходом, що передбачає понад 500 тисяч доларів податку. Лютке схвально відреагував на цю пропозицію.
У цьому сенсі технофашизм не обов’язково починається з відкритої заборони виборів чи скасування парламенту. Він може розвиватися через поступове переосмислення самої демократії: як неефективної системи, де надто багато голосів мають люди, які нібито недостатньо компетентні, продуктивні або заможні. І чи не краще надати тоді владу компетентним менеджерам технологій, таким як Ілон Маск?
Хто контролюватиме тих, хто контролює технології?
Концентрація технологічної влади має ще один вимір, менш помітний у політичних маніфестах, але безпосередньо пов’язаний із повсякденним життям. Великі платформи збирають дані про поведінку користувачів, їхні інтереси, звички та взаємодію з інформацією. Ці дані допомагають персоналізувати рекламу й контент, але водночас створюють інфраструктуру, здатну класифікувати людей і прогнозувати їхню поведінку.
Коли алгоритми застосовують у державному управлінні, безпеці чи правоохоронній діяльності, наслідки можуть бути значно серйознішими, ніж нав’язлива реклама. Якщо критерії таких рішень непрозорі, людина може зіткнутися з обмеженнями, не розуміючи їхніх причин і не маючи ефективного способу оскарження.
А якщо ці системи контролюють приватні компанії, які не підзвітні громадянам у тому самому сенсі, що демократичні інституції, виникає небезпечний розрив між масштабом їхнього впливу та можливістю суспільства цей вплив обмежувати.
Технології можуть зробити державу ефективнішою, а суспільство вільнішим. Але вони не мають автоматичної демократичної природи. Алгоритм не визначає, що справедливо, а штучний інтелект не відповідає на питання, чи має багатий громадянин отримувати більше політичних прав, ніж бідний. Такі рішення завжди відображають людські цінності, інтереси та розподіл влади.
Найбільша небезпека починається тоді, коли технологічна перевага перетворюється на претензію на політичну винятковість. Якщо невелика група підприємців переконає суспільство, що лише вона здатна керувати складним світом, демократичні процедури поступово почнуть сприйматися як зайва перешкода. А громадянська рівність стане предметом торгу, у якому право голосу можна буде обґрунтовувати доходом, професією чи доведеною системою «корисністю».
Зрештою, питання не в тому, чи зможуть мільярдери створити розумніші алгоритми або швидші системи управління. Вони вже мають ресурси, яких не було в жодної попередньої технологічної еліти. Справжня інтрига полягає в іншому: чи встигнуть демократичні суспільства визначити межі цієї влади до того, як вона стане настільки звичною, що саме право громадян її контролювати почнуть вважати застарілою перешкодою на шляху прогресу.
Нам дуже пощастило, що люди котрі знають про нас надзвичайно багато і можуть коригувати наш політичний вибір, вподобання і навіть світогляд, використовують це переважно щоб продати нам пилосос, одяг або холодильник і використовують наші дані поки що переважно для продажу реклами. Китайцям з їхньою системою стеження за людьми, котра вже перевершила орвеллівського “Великого брата” – пощастило значно менше. Але ми наразі не маємо жодних дієвих гарантій, що завтра власники наших даних не захочуть використати їх не лише, щоб продати нам праску. І мільйони наших співвітчизників радісно на це погодяться в обмін на безкоштовну підписку на YouTube без реклами.
Автор: Валерій Майданюк
