Соціалісти полюбляють підтримувати міф, начебто саме їм належить монополія захисту прав робітників і трудового класу, однак значна роль у цьому належала християнським профспілкам і Церкві, котрі без зайвого галасу працювали над покращенням становища найманих працівників, уникаючи пропаганди класової ворожнечі.

Християнські діячі усвідомлювали глибину проблем ринкової економіки та важкого становища найманих працівників і ще більше розуміли загрозливі наслідки соціалістичних революцій та жорстокого тоталітаризму, який завжди за ними слідував. Тож християни докладали активних зусиль, щоб суспільство знайшло золоту середину між розвитком підприємництва та гідним рівнем оплати праці. Останнє випливало з двох ключових принципів християнської демократії – людської гідності та поваги до праці.

Ще в Енцикліці Папи Лева ХIII “Rerum Novarum” 1891 року, яка приділяла велику увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю, зазначалося: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини.  І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого».

В 20-30 роки ХХ століття саме християнським профспілкам, налаштованим на  результат, а не страйк заради класової ворожнечі та диктатури пролетаріату з винищенням буржуазії, як це робили соціалісти, вдавалося досягти компромісів між фабрикантами та робітниками. Важливою рисою усіх післявоєнних християнсько-демократичних партій було їх ліве спрямування, але воно було сформоване не під впливом марксизму, а як наслідок пережитого досвіду Великої депресії та Другої світової війни. Під час війни зріс вплив держави на економічні процеси та регуляторна політика державного апарату, що й пояснювало ліві настрої в християнсько-демократичних партіях.

Захисту робітників та бідніших верств населення християнські демократи приділяли так багато уваги, що програми післявоєнних християнських демократів багато в чому нагадували постулати соціалістів та комуністів. Оле християнські демократи наголошували на необхідності соціальних та моральних реформ. Проте в їхній риториці не було орієнтації на класи. Християнські демократи не були марксистами –  вони були етатистами і приділяли ключову роль державі, як незалежному арбітру між класами.

Так, у розвитку програми німецької ХДС найвпливовішим документом були розроблені Людвігом Ерхардом Дюссельдорфські тези 1949 року, в яких партія задекларувала орієнтацію на “соціальну ринкову економіку”. Під нею партія розуміє  таку соціально спрямовану систему, в рамках якої економічна свобода і вільне змагання  індивідів та бізнесу повинні бути співзвучними з принципами соціальної справедливості та громадянської солідарності. Приватна власність  поєднується із соціальною відповідальністю, з соціальним захистом і підтримкою системи освіти, яка повинна формувати рівні стартові можливості для всіх членів соціуму. Роль держави ж полягає у створенні сприятливих умов для розвитку економіки та дотриманні принципу субсидіарності – допомоги лише у тих питаннях,  в яких особистої відповідальності буває недостатньо для досягнення суспільного блага та соціального захисту. У економічній сфері ХДС вбачає головне завдання в підтримці економічного зростання і скорочення безробіття, реформування систем оподаткування та охорони здоров’я.

І ХДС, і ХСС спочатку свого створення наголошували на соціальній справедливості. Першим головою Християнсько-соціального союзу було обрано Йозефа Мюллера – відомого католицького опонента нацистів, який був близький до соціал-демократичних поглядів. Конрад Аденауер максимально підтримував створення соціальних комітетів ХДС – груп, які вели роботу в робітничому середовищі та вважались найбільш лівими в середовищі партії. Саме співпраця із соціальними комітетами збільшувала електоральні шанси партії.

Лише після подолання бідності та соціальної незахищеності робітників в 1950-60 роки, християнські демократи займають центристські та консервативні позиції.  На відміну від соціалістів та “нових лівих”, християнські демократи, досягнувши покращення становища робітників, почали акцентувати на інтеграції суспільства, а не пошуку нових форм нерівності та боротьби заради боротьби та руйнації суспільства.

Автор: Валерій Майданюк

Ціннісними джерелами, на основі яких сформувалася післявоєнна християнська демократія, стали Біблія, моральні принципи Євангелія та християнська етика. Також великий внесок у появу перших світоглядних концепцій християнської демократії здійснила соціальна доктрина Католицької Церкви, вплив якої на християнських демократів суттєво зменшився з середини ХХ століття. На сьогодні, як комплексна та завершена світоглядна доктрина та ідеологічна система, християнська демократія сформувала власну, відмінну від інших ідеологій, систему принципів, які визначають сутність та суспільну орієнтацію християнсько-демократичних політичних сил.

Серед головних принципів християнської демократії виділяються:

Персоналізм. Християнська демократія розглядає людину як персону – індивіда з певними соціальними обов’язками. На відміну від ліберальної ідеології, де найбільшим ступенем свободи володіє виключно індивід, в християнсько-демократичній концепції персоналізм пов’язує людину з її оточенням (сім’я, група). Людина, як персона, сприймається в християнській демократії як ціннісний індивід, для якого пріоритетом є захист і втілення моральних цінностей. Філософський принцип персоналізму закладає основи для такого розуміння свободи, яка дозволяє здійснювати вибір, але одночасно й нести за нього відповідальність. Людина може почуватися вільною лише в межах свого оточення, до якого вона повинна виявляти повагу і підтверджувати право своєї приналежності.

Відповідальність. За переконанням християнських демократів, оскільки людина є персоною в конкретному середовищі, то вона несе відповідальність за його збереження та розвиток. Відповідальність передбачає пріоритет спільного блага, заради якого, інколи, варто поступатися власними амбіціями, а деколи й свободою. Побудова гармонійного соціуму можлива лише за умов соціальної відповідальності його членів. При цьому, ця відповідальність передбачає різні аспекти, зокрема: відповідальність уряду перед суспільством, відповідальність перед наступними поколіннями, відповідальність за свого ближнього.

Субсидіарність. Принцип субсидіарності вважається своєрідним «винаходом» християнської демократії, адже є унікальним серед наборів політичних принципів партій іншого ідеологічного спрямування. Ідея субсидіарності є ключовим компонентом християнської соціальної етики. Сам термін походить від латинського subsidium (що означає «резерв», «замінник»). Етимологічне коріння терміну означає, що менші одиниці суспільства, включаючи сім’ї, громади та муніципалітети, є основними та незалежними суб’єктами суспільного життя. Принцип субсидіарності визначає роль держави як підпорядкованої до менших одиниць суспільства і складається з двох наступних компонентів: «Приватне вище держави» та «маленьке вище великого». Субсидіарність передбачає не втручання державної влади у справи місцевих громад без прохання про таку допомогу. Йдеться про захист окремої людини або місцевої громади від опіки вищих державних інституцій. Християнські демократи переконані, що на місцевих чи регіональних рівнях  громадяни краще розуміють ситуацію та існуючі проблеми і здатні краще вирішити свої проблеми, аніж це зробить держава.

«Солодка отрута держави-благодійниці, держави, яка всім опікується і хоче зняти з своїх громадян, по можливості, всі життєві ризики, паралізує волю до свободи суспільства», – зазначає німецький політик та економіст Норберт Нойгауз. Тому християнська демократія заперечує централізоване управління держави, яке має бути обмежене до виключних сфер. Субсидіарність не відкидає можливості надання державної допомоги коли громада нижчого рівня, яка не в змозі вирішити свої проблеми, звернулась з проханням про допомогу. Однак християнські демократи чітко розмежовують допомогу і втручання. Сповідуваний християнськими демократами принцип субсидіарності, як ідея якомога більшої децентралізації державної влади, часто корелюється з ідеями широкої автономії та федералізму місцевих громад, а європейські християнські демократи досить часто є федералістами.

Християнська Демократія у політиці опирається на громади, адже саме у громаді думка і голос людини є важливими і почутими. Самодостатні та сильні громади є основою суспільства і здатні творити міцну успішну державу. Тому християнські демократи підтримують децентралізацію і завжди є противниками етатизму, адже держава існує не для себе самої, а для громадян і повинна сприяти створенню для кожної особистості умов для її гармонійного розвитку. Принцип субсидіарності сьогодні є одним із базових принципів функціонування Європейського Союзу й закладений в договорі про ЄС, що ще раз підтверджує, який вагомий внесок християнські демократи зробили у розвиток європейської спільноти.

Солідарність. Однією з істин християнства є «милосердя» і саме на цьому будується один з найважливіших принципів солідарності в християнській демократії. Солідарність, або ж як раніше називали – «братерство», означає взаємодопомогу та взаєморозуміння членів суспільства чи громади. Співпраця та солідарність для християнських демократів є обов’язковими умовами досягнення спільного блага та миру. Солідарність визначається християнськими демократами як головний засіб боротьби з несправедливістю та нерівністю і може виражатися в короткому «мушкетерському» девізі «Один — за всіх і всі — за одного». Завдяки впровадженню принципу суспільної солідарності в ХХ столітті в Європі значно поліпшилися соціальні гарантії для широких верств населення: запроваджені пенсійне страхування, медичне страхування, страхування на випадок безробіття, системи соціальної допомоги.

Солідарність, як політичний принцип властивий й багатьом іншим конкуруючим ідеологіям, зокрема соціал-демократам і комуністам. Однак в комуністичному варіанті під солідарністю розуміють єдність робітничого класу і панівної партії у класовій боротьбі з іншими соціальними групами. Натомість, християнсько-демократична інтерпретація солідарності значно більш гуманістична й охоплює всі соціальні групи суспільства – і багатих, і бідних, а у глобалізованому світі– також інші народи та нації.

Християнська демократія, на відміну соціал-демократії та комунізму, не робить акценту на класових відмінностях в суспільстві, вважаючи, що світогляд в класових категоріях лише заважає, аніж сприяє соціальній інтеграції. Крім того, наявністю принципу солідарності, християнські демократи відрізняються від консерваторів, які більш схильні до ціннісного та економічного індивідуалізму. Ідеологія християнської демократії, маючи спільні погляди з консерваторами щодо церкви, сім’ї, приватної власності, антикомунізму, обмеження ролі держави, водночас, переконана що лише утвердження солідарності, яка охоплює всі суспільні верстви, зокрема солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток суспільства, поліпшення соціальних умов без надмірної ідеалізації капіталізму.

Навіть в Енцикліці Папи Лева ХIII «Rerum Novarum», яка відіграла ключову роль у формуванні християнсько-демократичної доктрини, приділено ключову увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини.  І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого». Саме тому більшість християнсько-демократичних партій Європи мають сильні профспілкові «крила», а об’єднання християнсько-демократичних партій Європейського Союзу – Європейська народна партія (European People’s Party)  активно підтримує соціальні програми ЄС.

Позаконфесійність. Вплив Католицької Церкви на християнсько-демократичні партії Європи залишився у минулому і сьогодні позаконфесійний принцип християнської демократії не прив’язує цю теорію лише до католицизму, а навпаки – дає їй широкі перспективи розвитку в кожному регіоні планети. Більше того, сучасні християнські демократи відмежовуються від будь-якого впливу релігійних інституцій на їхню діяльність і чітко розмежовують політичне і релігійне. Головною політичною метою християнських демократів є побудова держави й суспільства на християнській основі, а ідеї християнства повинні складати етичну основу політики.

В християнсько-демократичних партіях створюються сприятливі умови для участі представників всіх релігійних конфесій, а християнські демократи відстоюють ідею міжконфесійного примирення. На підтвердження цього навіть міжнародний «Інтернаціонал християнської демократії» в 1999 році було перейменовано на «Центристський демократичний інтернаціонал», щоб відобразити участь у русі не лише християн, а представників інших релігій – мусульман, іудеїв, буддистів  та всіх, хто підтримує ідеї гуманізму, солідарності, духовності людини й ідеалів братерства.

Автор: Валерій Майданюк