Реагуючи на останні політичні події та суспільні дискусії в Україні, експерт з суспільних комунікацій та протидії дезінформації Юрій Гончаренко висловив свою думку щодо ситуації в країні.

Гончаренко заявив, що не війна, а дії української влади та еліти загнали країну в глухий кут. За його словами, останні успіхи України в 2022 році створили ілюзію близької перемоги, що призвело до зневаги до державних інтересів.

Реформи? Вимоги ЄС і НАТО? Реформи в армії та оборонці, власні заводи з виробництва зброї? Ліквідація радянщини, спрощення списання і постановки на облік, підготовка нових резервів, мотивація та рекрутинг? А нахрена, якщо ми перемагаємо, нам зараз дадуть Абрамси, Леопарди та зірку смерті – і пацаки розбіжаться… Хтось каже, що потрібні хоча б штурмові літаки? Нахрен, що він там тямить, нам треба F-16. ОП краще знає номенклатуру перемоги… Всі на штурм лінії Суровікіна та відбивати “фортецю Бахмут”…

В нас же вибори восени 2023 року, треба готувати нові проєкти. Країні потрібні політтехнологи, а не військові.

Гончаренко критикує владу за ігнорування важливих реформ та надмірну залежність від західної допомоги. Він також звернув увагу на опозицію, яка зосередилася на критиці влади, не пропонуючи конструктивних рішень. Експерт зазначив, що громадянське суспільство теж займається боротьбою за вплив, замість реального внеску у реформування країни.

Українське громадянське суспільство (реєстрове), до всіх: а де наше місце під сонцем? Ми маємо визначати порядок денний реформ! І, до речі, влада краде (правда), “яйця по 17 гривень” (щось можливо тут не так, але дуже медійно, а репутації Ніколова не шкода, бо її нема), треба збити хоча б Резнікова, бо в армії крадуть (правда), реформ в армії немає (правда), а перемовини з партнерами – нафіга, якщо перемагаємо? І взагалі, мир має бути таким як ми сказали (тримайте документ), і взагалі – це ми домовилися про постачання західної зброї (ви що, не читали тревел-блог Дар’ї Каленюк?), ми зараз напишемо які реформи потрібні і наше місце в них, а поки, пане Держсекретар США, не беріть Україну в НАТО. Сценарій перемоги інерційний, треба міжнародну допомогу на відновлення контролювати..

Гончаренко наголосив, що українське суспільство втомилося від війни та політичних ігор, і багато людей відчувають розчарування від дій влади.

Мудрий український народ, послухавши владу та плануючи літній відпочинок в Криму, і зимовий в Карпатах, кладе болт на мобілізацію, владу, опозицію та громадянське суспільство. Готується голосувати за “українського черчіля” та починає цікавитися “розмінуванням Чонгару”. І не тому, що в нього в Ужгороді щось постраждало від війни, але в цілому ж війна виявилася некомфортною забавкою. А тут ще з ТЦК приходили, порушуючи конституційні права, кума з качалки прямо в армію хотіли забрати, так я відео зняла, Остапу Стахіву скинула, хай він передасть в міжнародні структури.

Він закликав до необхідності нового суспільного договору, який би забезпечив злагоду та спільні зусилля у відновленні держави. Важливо, за його словами, знайти баланс між примусом та заохоченням у законодавстві, особливо у питаннях мобілізації та оборони країни.

Що ж робити?

Багато говорять про Уряд національної єдності, чи Уряд технократів. Я в це не вірю. А от спробувати знову, як 24.02.2022 оголосити мораторій на бойові політичні дії – варто. Руку першою має подати влада. Наприклад, закривши кримінальні справи, найбільш резонансні, проти опозиції. Визнавши помилки. Запросити притомних представників опозиції до роботи. Прибрати Татарова, хоча б, з Банкової.

Припинити посилювати розколи. Та повернути відчуття справедливості в суспільство. Відповідно, перед тим як говорити про примус, запропонувати заохочення.

Зупинити негайно, публічним зверненням Президента і Головкома всі вуличні форми мобілізації, включно з спортзалами та кафе. Хоча б на місяць. Щоб вибити з рук російської пропаганди можливість для розкачки ситуації.

З іншої сторони, виконати цей ідіотський суспільний запит на депутатів/чиновників. Реально переглянути всіх цих заброньованих, включно з футболістами Оболоні, якщо вже їм так не пощастило)

Запустити величезну кількість соціальної реклами про депутатів, чиновників, бізнесменів, які реально воюють. Ну є ж щонайменше Роман Лозинський з ВР, є купа депутатів місцевих. Я знаю багато важко поранених, напевно є і герої, що загинули. Є публічні, багаті люди, які реально на нулі. Ефір, соцмережі мають бути забиті їх історіями. Де вони закликають стати поруч.

Дуже важливо обрати правильні меседжі. Не говорити про тил, який зрадив фронт, про с₴икунів та “мужність перемагає страх”. Вже запізно апелювати до гордості і гідності. Так само не матиме сенсу говорити про ризик втратити країну.

Як це не виглядає дико, але треба позитивна мотивація – перспективи, кар’єра, гроші, можливість ротацій, житло, якщо немає, навчання дітям, турбота про батьків, які лишаються тощо.

Буквально наприкінці листопада політичні сили у Верховній Раді підписали Меморандум про те, що вибори мають відбутися лише після війни (якщо бути точним, то через 6 місяців після закінчення воєнного стану), як пішли новини та інсайди, що всі основні та технічні актори політістеблішменту у посиленому режимі готуються до виборів.  

Йде активний пошук ідей, пишуться програми і списки майбутніх публічних облич-п’ятірок, шукають горезвісний гендерний баланс (у партії має бути не менше 30% жінок-кандидаток), по регіонах шелестять партійні функціонери з пропозиціями до місцевого бізнесу підтримати партію авторитетом і грошима…  

Головна інтрига – чи піде главком Валерій Залужний зі своєю партією на чолі до парламенту, чи буде кандидувати на найвищу посаду, чи може піде у списку іншої партії чи блоку (якщо Рада проведе законодавчі зміни щодо участі блоків)?  

Погодьтесь, що отримати до команди Залужного нині – це майже 100 % профіт та гарантована перемога. Позитивний імідж військового нового ґатунку, повага від генералів світу, беззаперечний авторитет серед військових та силовиків, майже обожнювання серед пересічних громадян, а до того ж відсутність антирейтингу, робить Валерія Федоровича просто ідеальним кандидатом-перeможцем. Тому і не дивно, чому за те, щоб мати «золоту акцію Залужного» у своєму арсеналі, політики зі стажем та політичні сили ведуть активну боротьбу.  

Вчора, у День Збройних Сил України, поява на екранах з вітальним словом Федоровича, а потім фото (вже друге поспіль) з дружиною Оленою знову «освіжили» тему «йде чи не йде у політику генерал Залужний», яку вже трохи й підзабули у соцмережах.  

Після статті Валерія Залужного у The Economist мабуть лише лінивий соціолог не заміряв його персональний рейтинг – всі у один голос пророкують йому перемогу на виборах. А вируючі пристрасті щодо можливої відставки Головнокомандуючого ЗСУ, які розривали соцмережі з подачі нардепа від «Європейської солідарності» навіть запустили хештег «руки геть від Залужного».   

Тезу про це сам народний депутат спростував (що дуже правильно і по-європейськи), але градус гризні у суспільстві від того не знизився. Та й обмовки і інсайди про те, що начебто Головнокомандувач і Верховний мають конфлікт – на порядку денному у медіа. Хоч сторони и спростували це, але вже де там заспокоїти суспільство.  

Нині виглядає так, нібито Залужний є партнером з п’ятим президентом.   

Петро Олексійович – мудрий політик. Одразу після виборів-2019 він не лише не відійшов від справ, а ще й створив прецедент – завів свою партію «Європейська солідарність» у парламент, зайшовши як народний депутат у стіни Верховної Ради. Такого до нього не робили попередні чотири президента. Далі «ЄС» наростила свою присутність у громадах і радах на місцевих виборах 2020 року. А тепер всі ознаки і дії політика Порошенка наче «прив’язують» в очах електорату Валерія Залужного і до політсили «ЄС», і до самого Петра.   

Ще більше це видається вирогідним, якщо звернути увагу на заступника Залужного – Михайла Забродського, Героя України, екс-нардепа «ЄС» та дуже шанованого у військовому товаристві бойового генерал-лейтенанта. Михайло Віталійович склав мандат народного депутата у березні 2023 року і був одразу призначений заступником Валерія Федоровича. Навіть є інсайди, що віднедавна саме Забродському довірено керувати передвиборчим штабом Залужного, а деякі джерела повідомляють, що оту саму статтю для The Economist писав Забродський, а вийшла вона вже від імені Залужного. І цей вал повідомлень все тісніше і тісніше зв’язує Порошенка і Залужного. Є ймовірність, що у разі балотування на президентську посаду «ЄС» може висунути того ж таки Валерія Залужного, а Петро Порошенко буде заявлений, як майбутній прем’єр-міністр, що ще під час виборчих перегонів оголосить майбутній склад уряду. В принципі ідея робоча і в ключі тактики багатьох європейських політиків.  

Якщо реально розглядати такий варіант, то для недосвідченого політика Залужного використати ресурс політисили Петра Порошенка, яка має розгалужену мережу по країні, має представництво на всіх рівнях рад, а ще є широкі зв’язки Порошенка з світовими впливовими лідерами і політиками – це реальна заявка на успіх.  

Але скрізь є оте особливе але! Ті ж таки опитування соціологів свідчать, що у п’ятого президента високий антирейтинг, є певний шлейф від скандалів та сварок під час його перебування на посаді. Думаю, що опоненти витягнуть купу всього. І тоді тандем Залужний-Порошенко може забуксувати з приростом прихильників.    

А ще є нестримне бажання нинішньої влади посадити Петра. За що? Та знайдеться за що, аби людина була. Може тому і не випустили з країни Порошенка, бо у кулуарах говорять, що до кінця року силовикам поставлена задача «впіймати велику рибу»?  

Все це ще більш цікаве на фоні повного мовчання з приводу участі у політиці самого Залужного і його загадкової усмішки на сімейних світлинах.   

І ось тут може бути декілька варіантів, але кожен з них не дає чіткої відповіді – так йде чи ні в політику Валерій  Залужний?  

Перше. Главкому просто ніколи займатися теревенями, бо у нього щодень – сотні питань і прийняття рішень, він веде війну проти підступного і сильного суперника Російської Федерації, ну не до блогерства, не до інтерв’ю про життя і майбутнє. Навіть якщо так, то краще було б вийти з певною заявою, аби вже втихомирити всіх по обидва боки таборів “За – За!” і “Проти – За!” поки не перегризлись усі на грець.  

Друге. Диму немає без вогню і Валерій Залужний вже таки обрав партнерство з Петром Порошенко. Якщо так, то технологам-штабістам прийдеться працювати з негативом, який буде перетікати від Порошенка до кандидата Залужного. І тут певна мовчанка теж небезпечна – вийдіть та скажіть, аби вже всі крапки над «і» розставити і працюйте над завданням, бо вона теж із зірочкою складності .  

Третє. Піарники Головкома (якщо вони взагалі є) вже неодноразово помилялися, збурюючи суспільство, а тому, аби не втрапити у халепу мовчать, аби чогось не вийшло. Ну, не дуже розумно, бо так перегрівати публіку небезпечно – може перегоріти і до початку перегонів рейтинг сповзе, а потім нарощувати може буде і пізно. у наших реаліях президентські вибори можуть бути проведені за скороченою процедурою, тобто – 60 днів, а не три місяці.  

Четверте. У політтехнологів Валерія Залужного – найвища кваліфікація і тому обрано стратегію, багато у чому подібну до стратегії кандидата Зеленського. Поки всі самі додумують за Залужного, що він там буде робити, який він, його позиції з соціальних, політичних, економічних, історичних, культурницьких, геостратегічних питань – він ідеальний кандидат, бо кожен думає своє, вкладає гіпотетично в уста Залужного свої думки і домисли. Якщо так, тоді мовчання і інтрига, лавірування на хвилях народної любові, одночасна політгра на різних майданчиках та прихильність дуже різних соціальних страт і спільнот – виграшна!  

Але поки відповіді, що з того вийде, та чи дійсно у образі Валерія Залужного ми вже бачимо майбутнього сьомого президента України – немає. Що ж, поспостерігаємо та почекаємо.  

До речі, не забудьте закинути донат на ЗСУ, бо політика політикою, а котикам на нулі потрібно багато чого, тож допомагаємо перемогти ворога, шановні українці!

Джерело: блог Світлани Кушнір для сайту Коментарі.

Шлях до свободи і незалежності лежить через мінні поля.

По них йдуть наші солдати.

По них йде українське суспільство, переважно з зав’язаними очима.

Війна мало що змінила з точки зору політичної фрагментації суспільства: п’ятий рік продовжується запекла Facebook-боротьба фан-клубів кандидатів у президенти України 2019.

До цього додалось ще одне: про що б не йшлося – від ДТП до кадрових змін у військовому керівництві – суспільство завжди на боці військових, а не політиків. Хоча відсоток негідників в політиці навряд чи перевищує відсоток командирів-самодурів в армії.

Мовчазна відмова від демократичного цивільного контролю Сил оборони та автоматичне перенесення безумовної довіри до армії на конкретних воєнних діячів так само шкодить нам всім, як і бездумна відданість своїм політичним кумирам і готовність пробачити їм все що завгодно. От тільки наслідки такої примітивізації під час війни настають швидше і вимірюються людськими життями.

Заради справедливості треба підкреслити, що саме політики постійно намагались перетворити Homo sapiens на виборця з ознаками соціального дебілізму. Саме для цього, замість реальних аргументів на користь того чи іншого кандидата на відповідальні державні посади, підкидувались штучні протиставлення старих і нових обличь або політиків і “технократів”.

Зараз для країни життєво важливо, щоб об’єднуючою ставала не фігура чергового кумира, а наша спільна мета – свобода і незалежність.

Але така зміна передбачає, що критеріями оцінки політиків, чиновників, воєначальників стане не ознака “свій-чужий” або “подобається-не подобається”, а ефективність і відповідність їхніх дій нашій спільній меті.

Сьогодні Україна на мінному полі. Ці міни розкидані скрізь: сумніви у необхідності подальшої воєнної допомоги з боку США, які у передвиборчій боротьбі висловлюють радикально налаштовані конгресмени-трампісти; напад Хамасу на Ізраїль, за яким лише сліпий не бачить прямої зацікавленості Кремля у відтягуванні уваги і ресурсів від України; Іран та його “шахеди” і загроза постачання путіну балістичних ракет; Китай, що як мінімум комплектуючими допомагає Росії виробляти дрони і ракети та не заважає Північній Кореї постачати агресору снаряди; більш аніж складні проблеми з Орбаном і Фіцо; відверті друзі Москви і “консерви” російських спецслужб в багатьох країнах світу, що намагаються скористатись моментом, щоб заморозити “конфлікт в Україні” і допомогти путіну підготуватись до “остаточного вирішення українського питання”.

А ще міни-пастки, що підкидують з різних боків “поінформовані аналітики” на кшталт Саймона Шустера з його публікаціями в TIME, і власні військові стратеги, які не розуміють, що не там і не так сказане слово шкодить, а інколи і вбиває.

І всім цим із великим задоволенням користується Кремль.

Передбачаючи хвилю обурення і звинувачень, все одно запитаю, навіщо було главкому Залужному виносити на загал те, що необхідно обговорювати на Ставці, в Рамштайні або з колегами з країн-партнерів.

На яке враження читачів журналу The Economist він розраховував та на що хотів вплинути своїм “програмним есе” в стилі підручника для Академії оборони, яке рясніє назвами російської зброї: “Земледелие”, “Поле 21”, “Ланцет”, “Орлан”, “Zala”, Д-1, Д-20, “Краснополь”, “Cілок”, “Пітон”, “Гарпун”, “Піроєд”, “Стриж”, “Лісочок”?

Думаю, особливо вдалим для досягнення цілей став абзац щодо “застосування для пророблення проходів у мінно-вибухових загородженнях міні-тунелепрокладачів з буром, плазмового руйнівника ґрунту (RВR), порожніх рукавів для закачування газоподібної або рідкої вибухової речовини, ракет з паливно-повітряною вибуховою сумішшю”.

Не виправили ситуацію ані колонка українського главкома, ані більш розгорнута “стаття з елементами інтерв’ю”, в яких було менше вузькоспеціальної інформації і термінології, але достатньо протирічь, недоосмисленості та невпевненості.

И скільки потім не пояснюй в українських ЗМІ що і навіщо хотів сказати генерал Залужний, крім цього відчуття невпевненості українського главкома, в повітрі не залишилось нічого.

Наслідками цього інформаційного марш-кидка Валерія Залужного стали додаткова невпевненість наших партнерів та додаткові аргументи, якими він озброїв наших недругів та ворогів.

І ще сколихнулася вся внутрішня і зовнішня болотяна каламутня та активізувалися політичні гельмінти, які вважають український народ бидлом і активно презентують себе на роль президента країни, готового забезпечити “мир”, подарувавши путіну наші території, свободу і незалежність.

Але це не єдині питання до главкома Залужного.

Аналізуючи його ідеї стосовно подолання позиційного характеру військових дій, напрошується висновок, що вони скоріш за все ані чим не відрізняються від тих, що напрацьовує ворожий главком Шойгу. І це лише підкреслює висновок стосовно того, що “радянська армія” України відрізняється від “радянської армії” Росії лише розміром.

Главком, маючи досвід початку минулого року, коли армія була не в найкращому стані і країну фактично відстояв народ, нажаль, згадав в своєму “програмному есе” лише технологічні передумови для успіху. І тому дозволю собі нагадати відомий вислів маршала Маннергейма: “Фортифікації, артилерія, іноземна допомога – все це не матиме жодної цінності, якщо звичайний солдат не усвідомлює, що саме він обороняє свою країну”.

Відсутність глибокого розуміння цієї істини і небажання щось змінювати ще більше консервує “совковість” нашої армії і демотивує бійців і командирів.

Низка невдалих призначень міністрів оборони країни призвела до фактичної відмови від проведення глибокої воєнної реформи і деградації воєнного відомства до рівня скандальної закупівельної контори. При цьому функції оборонного планування, визначення засад воєнної, військової кадрової та військової технічної політики були або зовсім загублені, або незаконно перетягнуті на себе главкомами.

Це значною мірою призвело до руйнування механізмів демократичного цивільного контролю Сил оборони і, як наслідок, до певної кланової автономності військового керівництва і відчуття вседозволеності та безконтрольності.

В цих умовах почала швидко формуватися сьогоднішня автономно-кланова військово-кадрова політика, в якій головними стали родинні, дружні та інші непублічні зв’язки. В цій системі геть відсутні відкриті та зрозумілі критерії, відповідність яким відкрила б ліфти для просування командирів, що проявили себе на фронті і відчувають відповідальність за життя кожного солдата.

Апогеєм вседозволеності стало розпорядження главкома Залужного, що наказав не допускати у війська Головну інспекцію Міністерства оборони України, що за статусом є вищим військовим інспекційним органом воєнного відомства.

Саме цей орган має право, незалежно від Генерального штабу, перевіряти та оцінювати рівень бойової готовності військових частин, від якого залежить не лише успішне виконання бойових задач, а й збереження життів захисників країни.

А ще він призначений контролювати дотримання в Збройних силах вимог законодавства і прав військовослужбовців, з чим в нас є численні проблеми. Хто чекає на підтвердження цих слів, може просто поспілкуватися з військовими – чоловіками і жінками – та їхніми родинами, щоб зрозуміти глибину і масштаб порушень, що відбуваються кожного дня і кожного дня демотивують захисників України.

Безумовно, немає сенсу заперечувати необхідність технологічного прориву, про який написав генерал Залужний. Але й неможливо погодитись з нерозумінням главкомом Збройних сил України Залужним того, що сприймаючи людей, які прийшли захищати країну і свої родини лише як ресурс, заштовхуючи їх в систему відносин радянського зразку, армія лише втрачає наші конкурентні переваги, що могли б змінити ситуацію на фронті, і природньо приходить до стану рівноваги з такою ж “радянською армією” Росії.

І знову повертаюсь до нас з вами – українського суспільства.

Тож що будемо робити?

Далі йти мінним полем з зав’язаними очима і сліпою вірою в чергового безконтрольного кумира поза критикою?

Чи, може, згуртуємось навколо спільної мети і почнемо оцінювати політиків, чиновників і воєначальників лише з точки зору здатності разом з нами її досягти?

Андрій Сенченко, український політик і громадський діяч, лідер політичної партії “Сила права”.

Джерело: блог на сайті OBOZ.

Кого вважати українською діаспорою? Незважаючи на видиму “дитячість” цього питання, воно має цілком реальну основу. Оскільки останнім часом з’являються несподівані проєкти, чиїм завданням є саме розпорошити саме поняття українства за кордоном. І це також є відображенням війни, що точиться на теренах України. Тут росіяни діють за старим принципом: якщо процес неможливо зупинити, його треба очолити.

Зрозуміло, що українська діаспора це аж ніяк не монолітна структура з обмеженим доступом та централізованим управлінням. Тож практично будь-хто може оголосити себе українцем, який представляє національну спільноту за кордоном. В демократичному світі неможливо заборонити людині зареєструвати назву проєкту з використанням слів “Україна” і “діаспора”. Відтак, кидати в інформаційний простір маніпулятивні наративи “від імені” етнічних українців.

Москва, Калуга і Шарій

В множині подібних формувань, які виникли від початку великої війни, група “Diaspora UA” звертає на себе увагу використанням практично всього пропагандистського арсеналу РФ. Наразі вона позиціонує себе, як “група волонтерів” – громадян США, родом з України, яка запрошує “до дискусії про події, що відбуваються в США та Україні в часи боротьби за свободу та демократію”.

Склад учасників проєкту одразу викликає купу питань. В першу чергу тому, що більшість з них мають дуже віддалений стосунок до України як такої. Частина взагалі незрозуміло яким чином потрапила в число українців. Решту ж дуже складно віднести до числа активних прибічників української незалежності.

Найбільш відомі та медійно розкручені учасники “Diaspora UA” це Андрій Ілларіонов та Марія Максакова-Ігенбергс. Іларіонов – громадянин Росії, який нині мешкає у Вашингтоні. Колишній радник Путіна з економічних питань та його представник по зв’язкам з лідерами “Великої сімки”. Після конфлікту з “роботодавцем” імігрував до Америки.

Максакова – відома російська оперна співачка. Колишній депутат державної думи РФ від партії “Єдина Росія”. До 2016 року затята путіністка. Голосувала за постанову щодо анексії Криму, хоча згодом і намагалась це заперечувати. 2016-го разом з чоловіком Денисом Вороненковим (застрелений в Києві 2017-го) переїхала в Україну та почала активно критикувати діючий в РФ політичний режим.

Гаррі (Юрій) Табах – черговий колишній москвич. У 14-річному віці (1976 рік) батьки вивезли його в Австрію для лікування важкої психічної хвороби. Яким чином вони змогли це зробити в розквіт правління Брежнєва – достеменно невідомо. Служив у медичній службі флоту, був співробітником посольства США у Москві, займав посади в структурі НАТО, був першим офіцером Збройних Сил Сполучених Штатів, який народився СРСР.

Андрій Азаркін, народився в Киргизстані. Згодом переїхав до США та отримав американське громадянство. Протягом двох років проходив службу в сухопутних військах США. Нині – власник та директор компанії “ARVI Consulting”, яка займається “корпоративними розслідуваннями” (простіше – промисловий шпіонаж).

Серед усіх цих персон, які невідомим чином “затесалися” в ряди української діаспори, таки є декілька колишніх та нинішніх українських громадян. Зокрема, Юрій Підвальний та Юрій Кондеревич, які виїхали до США, отримали американське громадянство та періодично влаштовують дивні акції поблизу Білого дому з лозунгами “Україна всім набридла”. При цьому, активно роздають інтерв’ю російським медіа з аналогічними наративами.

Або ж, “провідний аналітик” youtube-каналу “Diaspora UA” Зоя Кускова. Харківська “активістка” партії Анатолія Шарія. Також вона разом з таким собі Жихарєвим Богданом Ільгар Огли (одним зі спонсорів політсили Генадія Кернеса) заснувала ГО “Харківщина разом”. Власне, ця ГО стала однією з ланок складного ланцюга, за допомогою якого харківський кримінальник Володимир Кацуба фінансував партію Шарія.

Про “експертів” і “експертність”

В цілому, можна було б і не зважати на дивну діяльність новоявлених “українців”. Подібних “остапів бендерів” нині хоч греблю гати. Втім, є декілька суттєвих “але”, які не дозволяють зневажити цей проєкт як такий. В першу чергу, варто відзначити саме медійну та громадську складові діяльності “Diaspora UA”.

Як вже згадувалося вище, учасники групи періодично світяться в якості організаторів публічних заходів. Щонайменше двічі на місяць у вихідні проходять міні-мітинги поблизу Білого дому у Вашингтоні. В них бере участь максимум 20 людей. Годі й говорити, що ці акції не отримали бодай щонайменшої підтримки з боку місцевої української громади. Основні гасла, які використовуються під час проведення акцій – “про Україну всі забули” і “де ленд-ліз”.

Втім, основну діяльність групи очікувано перенесено на он-лайн платформи. Головна з них – однойменний youtube-канал. Його контент – пекельний вінегрет божевільних теорій змов та відвертих маніпуляцій. При цьому, є цікава деталь: до початку 2023 року цей канал взагалі не мав стабільної аудиторії. Популярність викладених відео не дотягувала навіть до жалюгідного показника в тисячу переглядів. З нового року ситуація різко покращилась. Не можна сказати, що викладені відео отримують шалену популярність, але більшість з них набирають від 5 до 10 тисяч переглядів.

Також не багато. Але, схоже, що ці відео і не розраховані на масового глядача. Головне їхнє завдання – цитування у зацікавлених ЗМІ. В першу чергу це протрампівські американські джерела та російські пропагандистські проєкти. Всі вони використовують гучні цитати з “Diaspora UA”, як “доказ” зневіри та невдячності українців.

В цьому сенсі, тематика каналу цілком вкладається в загальний контекст російського “порядку денного”. Дикі маніпуляції добре сприймаються певною кількістю некритичних глядачів.

Наприклад, відео з промовистою назвою “Справжні цілі поїздки Зе в США” побудований на коментарях “знаної експертки” Зої Кускової. В своїх коментарях вона не обтяжується надмірною аргументацією: Зеленський поганий тому, що Байден виділив гроші на відновлення України. При цьому, ці гроші передав не напряму українським чиновникам, а у спеціальний фонд при МВФ. Чому це погано, зрозуміти важко. Але пані Кускова так швидко переходить до наступної тези, що подумати про це просто не вистачає часу.

Виявляється, до допомоги Україні долучена Хіларі Клінтон, яка бореться проти кліматичних змін і відстоює гендерне питання. І це дуже погано. А тому, така допомога Україні взагалі ні до чого.

Критикуються інвестиції в Україну. Аргумент: якщо хтось хоче інвестувати в Україну не чекаючи перемоги, то це означає, що інвестор згоден на перемогу Росії…

Традиційно піднімається тема відсутності ленд-лізу. Висновок “експертки”: “Результату немає тому, що немає тиску на владу. А тиску на владу немає тому, що люди, окрім нас, нічого не розуміють”.

Окремим рядком можна виділити тотальну травлю українського дипломатичного представництва в США. Оксана Маркарова виступає ледь не пекельним демоном. Звинувачення на її адресу прямі та не потребують додаткових пояснень: “Українське посольство в США працює проти України?”, “Мільярди, змова та пані Маркарова”, “Офшори та пані Маркарова”.

Загалом, тема невикористання ленд лізу чи не провідна тема для каналу та його “експертів” в цілому. І це цілком можна зрозуміти, адже це питання вкрай контраверсійне і заполітизоване. В межах цього тексту немає сенсу заглиблюватися в нюанси його надання і логіку погодження. Варто лише зазначити, що вирішення цього питання в будь-якому випадку залежить не від України. Американці цілком самостійно вирішують способи розподілу витратної частини власного бюджету. Під пильним наглядом платників податків (за сумісництвом – виборців).

Під кожним відео каналу обов’язково надається документ “Список Консервативних Медіа, які відсутні в інфопросторі України”. Це перелік найбільш одіозних трампівських ЗМІ, сповнених антиукраїнською агітацією. Зокрема, “Fox News”, “Newsmax” та “The Federalist”.

Окрім цього, з березня нинішнього року “Diaspora UA” активно поширює серед членів української діаспори Вашингтону листа зі звинуваченнями на адресу Посольства України в США. Основний посил відображає тематику каналу: “Нам стало відомо, що Посольство України в Сполучених Штатах Америки є противником наших мирних зібрань і мітингів, та розповсюджує фейки, начебто ці протести, якось шкодять Україні, та буцім-то є якісь міфічні домовленості з Адміністрацією Байдена, згідно котрих, потрібно “забути” про Закон про ленд-ліз! Також в цих фейках часто не правильно трактують саме Закон про ленд-ліз, чим відверто вводять людей в оману!” (збережено авторську орфографію).

Перераховувати далі діяльність “діаспорян” немає жодного сенсу, оскільки їхня риторика продовжує крутитися навколо питань “тотальної зради” українського керівництва та посольства у США. До цього додаються аналогічні звинувачення щодо американського президента.

Здається, що можна було б взагалі проігнорувати їхнє існування, зважаючи на невисоку популярність однойменних ресурсів. Але діяльність “Diaspora UA” має всі ознаки російської спецоперації. І питання не в тому, скільки саме переглядів має кожне окреме відео з найскандальнішою назвою. Проблема в тому, що так звані “експерти” активно входять в публічну площину. Їх цитують доволі відомі медіа-ресурси. Ці думки видаються за позицію начебто реальної української діаспори, яку більшість з учасників проєкту не можуть представляти в принципі.

Наразі це реальна загроза українській національній безпеці. І займатися протидією фейковій “діаспорі” мають не стільки критичні глядачі, скільки відповідна українська спецслужба.

Джерело: блог Юрія Смирнова для OBOZ