Війна і християнство: чому не гріх протистояти окупантам
Проблема співвідношення християнства та війни залишається однією з найгостріших. Здавалося б християни мали би підставляти другу щоку і не брати участі у війні. Однак, втілення такої позиції дуже швидко б призвело до зникнення християн і лише сприяло б пануванню зла в усьому світі.
У християнському розумінні війна – це безумовно зло, але в окремих випадках це необхідність для запобігання ще більшого зла. В умовах, коли мирна українська держава, яка ніколи не хотіла ні з ким воювати, зазнала підступного нападу ворога, українські християни опинилися перед дилемою: чинити опір чи дозволити ворогу вбивати, гвалтувати, катувати та нищити невинних дітей, жінок і мирних громадян?
Предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній наголосив, що захищати свою землю і при цьому вбивати окупантів не є гріхом. «Ми як народ не прагнемо смерті тих, хто є нашими сусідами. Але оскільки вони прийшли в наш дім, ми захищаємо свою родину, свою Батьківщину, свою землю. Наші воїни захищають усіх українців. Захищати, вбивати ворога – це не гріх. Ми захищаємо, ми не прагнемо чужого. І той, хто прийшов до нас з мечем, він від того меча і загине» – зазначив глава ПЦУ.
Тож християнство вважає виправданою ту війну, яка має на меті захист слабших, а не власної гордині. Справедлива війна – це проміжна позиція поміж крайнощами пацифізму і мілітаризму. Перший – утопічний; другий – антихристиянський. Християнство повинно давати дієвий ціннісний дороговказ у реальному житті. Не ховатися в ілюзорному світі, а приймати виклики складної реальності, намагаючись мінімалізувати зло.
Християнство не засуджує оборонну війну, в основі якої лежить справедлива мета, захист цінностей заради подолання великого зла.
Оборонна війна, яку ведуть сьогодні українці проти жорстокого загарбника – це не любов до насильства, а засіб досягнення миру.
Автор: Валерій Майданюк
