Понад 80% українців уже визначають українську мову як рідну, однак у повсякденному спілкуванні картина залишається значно складнішою. Соціолог Любомир Мисів пояснив, чому мовна самоідентифікація змінюється швидше, ніж реальні мовні звички, і чому російськомовність не можна автоматично ототожнювати з проросійськими поглядами.

29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки фонду Ганнса Зайделя. Учасники обговорили мовну ситуацію в Україні, її зв’язок із національною ідентичністю та виклики, які залишаються на рівні повсякденного мовлення.

Одним зі спікерів став заступник директора соціологічної групи «Рейтинг», соціолог Любомир Мисів, який представив дані соціологічних досліджень та окремо зупинився на співвідношенні мовної самоідентифікації і реальної поведінки громадян.

За даними, наведеними Мисівим, понад 80% опитаних українців визначають українську мову як рідну. Водночас результати дослідження за травень 2026 року демонструють іншу картину щодо щоденного використання мови: 62% респондентів зазначають, що вдома спілкуються виключно українською, 28% визначають себе як двомовних, а 8% повідомляють про суто російськомовне побутове спілкування.

Таким чином, між мовною ідентичністю та повсякденною практикою залишається помітний розрив. Людина може визначати українську як рідну, пов’язувати з нею власну ідентичність, але водночас продовжувати використовувати російську або обидві мови у побуті.

«Інше питання – ідентифікація і визначення мови як рідної. Динаміка стрімка, набагато стрімкіша, аніж побутове вживання української мови. На сьогоднішній день ми маємо цифри, понад 80 % респондентів… говорять, що українська мова є для них рідною. Навіть серед тих, хто говорить російською або двома мовами. Відповідно, це дійсно стало маркером ідентичності сьогодні», – зазначив Любомир Мисів.

На думку соціолога, ці дані демонструють важливу зміну суспільних настроїв: мовна самоідентифікація може змінюватися швидше, ніж усталені побутові звички. Для частини громадян українська вже стала визначальним символом належності до українського суспільства, хоча перехід на постійне використання української у всіх сферах життя потребує часу.

Водночас Мисів застеріг від спрощеного підходу до оцінки російськомовних громадян. Сам факт використання російської мови, за його словами, не дає підстав автоматично робити висновки про політичні погляди людини або її ставлення до Росії.

«Але це не можна говорити про те, що усі російськомовні, вони виступають… за співпрацю з росією. Це пропагандистський штамп, і я був би дуже обережний взагалі з використанням таких речей», – наголосив соціолог.

За його оцінкою, частка людей із жорсткими проросійськими настроями є значно меншою за загальну кількість російськомовних або двомовних громадян. Мисів зазначив, що орієнтовно 7–10% людей у будь-якому конфлікті можуть залишатися на боці противника, водночас це не означає, що решту російськомовних громадян можна відносити до цієї категорії.

Такий підхід, за словами соціолога, важливий і для розуміння самої мовноїполітики. Якщо ототожнювати мовну звичку з політичною позицією, це може створювати додатковий суспільний поділ замість того, щоб сприяти поступовій зміні мовної поведінки.

Водночас соціологічні дані мають ще одну особливість. У дослідженнях мовноїповедінки може проявлятися ефект соціально бажаних відповідей. В умовах повномасштабної війни респонденти можуть частіше декларувати ті моделі поведінки та самоідентифікації, які відповідають суспільним очікуванням.

Саме тому, за словами Мисіва, показники самоідентифікації та реального використання мови варто розглядати окремо. Те, що людина називає українську рідною, ще не означає, що вона вже повністю перейшла на неї у всіх повсякденних ситуаціях.

Ця різниця особливо помітна в неформальному середовищі: під час спілкування друзів, на перервах у школах, у робочих колективах або в сім’ї. Формальні декларації можуть змінюватися швидше, тоді як мовні звички часто залишаються стійкими та потребують тривалішого часу для трансформації.

Саме тому результати соціологічних досліджень, представлені на дискусії Українського безпекового клубу, показують не лише масштаб змін, які вже відбулися в українському суспільстві, а й складність наступного етапу. Українська мова дедалі більше стає маркером самоідентифікації, однак остаточний перехід від усвідомленого вибору до щоденної автоматичної практики залишається окремим суспільним процесом.

Українська мова може закріпитися у повсякденному житті не через постійне виправлення помилок, а завдяки середовищу, в якому людина не боїться говорити. Про це йшлося під час експертної дискусії Українського безпекового клубу, де окрему увагу приділили мовним практикам у школах, розмовним клубам та необхідності системного мовного менеджменту.

29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки фонду Ганнса Зайделя. Учасники говорили про мовну політику не лише як про питання культури чи освіти, а як про складову національної безпеки, суспільної єдності та протидії інформаційним впливам.

Однією зі спікерок стала керівниця проєкту «Назустріч», засновниця «Є-мова» та волонтерської ініціативи «Безкоштовні курси української мови» Анастасія Розлуцька. У своїй доповіді «Загрози розвитку української мови. Регіони, суб’єкти, тенденції» вона зосередилася на практичному боці мовного переходу: що саме допомагає людині перейти на українську і що, навпаки, може цей процес загальмувати.

За словами Розлуцької, одним із ключових бар’єрів залишається мовний пуризм, коли від людини, яка лише починає говорити українською, очікують одразу бездоганної, академічної мови. Постійні виправлення, насмішки над суржиком або демонстрація мовної зверхності можуть створювати ситуацію, в якій людині психологічно простіше повернутися до звичної мови.

На її думку, саме тому важливу роль відіграють розмовні клуби та інші формати, де людина може практикувати українську без страху помилитися. Такий підхід, за словами експертки, особливо важливий для тих, хто переходить на українську у дорослому віці, а також для військовослужбовців. Серед відповідних практик вона згадала ініціативи для військових та діяльність безкоштовних розмовних клубів.

«Чому приходили на безкоштовні курси? Бо там було середовище, яке не критикувало, яке приймало твою мову такою, як вона є, з помилками і з огріхами», – пояснила Розлуцька.

Водночас експертка звернула увагу на значно ширшу проблему – розрив між формальним навчанням українською мовою та реальним мовним середовищем дітей і підлітків. За даними моніторингу Державної служби якості освіти, на які посилалася Розлуцька, під час уроків українська мова використовується майже повсюдно, однак на перервах мовна поведінка учнів суттєво відрізняється. За її словами, у загальноукраїнському вимірі понад половина дітей під час перерв переходить на російську, а в окремих вимірах у Києві цей показник сягав 82%.

Ці цифри, на думку експертки, демонструють, що самого факту викладання українською недостатньо. Мовне середовище формується не лише на уроці української мови чи під час відповідей біля дошки. Воно створюється в коридорах, під час перерв, у спілкуванні між учнями, у позакласній діяльності та в інших неформальних ситуаціях.

«У нас уроки українською, а процес навчальний, який відпочинковий, перерва, у нас ось відбувається ось так… У школі відповідальний за мовне середовище, так само як за безпеку чи за електроенергію, має бути головна людина, тобто це директор школи», – наголосила Анастасія Розлуцька.

Таким чином, мовне питання в освітньому середовищі, за її підходом, не можна зводити до відповідальності окремого вчителя. Йдеться про управлінську модель, у якій за формування мовного середовища відповідає вся інституція. Директор, педагогічний колектив, адміністрація та учнівське середовище мають бути частинами єдиної системи мовногоменеджменту.

Саме таку модель Розлуцька запропонувала розглядати як один із напрямів переходу від ситуативного реагування до системної мовної політики. За її словами, спільно з Міністерством освіти і науки була розроблена концепція впровадження інституційного мовного менеджменту, яку планується пілотувати у 30 школах України.

«Тому, як на мене, щоб перейти від оборони до наступу, нам потрібно звести всі мовні дані в один відкритий управлінський масив, за яким буде відповідати розпорядникам якого буде Міністерство культури… Запровадити мовний менеджмент в інституціях… де суб’єктами мовного управління є і директор школи, і всі вчителі… Інвестувати в доступність українського продукту», – заявила Розлуцька.

Окремий акцент експертка зробила на доступності українського продукту та створенні умов, за яких використання української стає природною щоденною практикою. У такій моделі мовна політика має виходити за межі формального контролю та передбачати роботу із середовищем, поведінковими звичками й доступністю україномовного контенту.

Дискусія в Українському безпековому клубі показала, що мовний перехід є значно складнішим процесом, ніж формальне виконання законодавчих вимог. Він відбувається там, де людина отримує можливість регулярно використовувати українську, не боячись помилок, а інституції створюють для цього відповідні умови. Від розмовного клубу до шкільної адміністрації, від повсякденного спілкування до державного управління – саме сукупність таких практик може визначати, наскільки українська стає реальною мовою щоденного життя.

Чому людина може щиро хотіти перейти на українську, але потім знову повертатися до російської? Соціальний психолог Олег Покальчук пояснив мовний перехід через механізми стресу, автоматизованих звичок і когнітивного навантаження. За його словами, для успішної українізації недостатньо вимагати зміни мовної поведінки – необхідно враховувати психологію людини та створювати середовище, у якому українська стає природною звичкою.

29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя.

Окремий блок дискусії був присвячений психології переходу на українську мову. Соціальний психолог Олег Покальчук звернув увагу на те, що для дорослої людини зміна усталеної мовної практики може бути складним когнітивним процесом, особливо в умовах тривалого стресу.

За його словами, коли людина переходить на іншу мову, їй доводиться контролювати власні мовленнєві звички та свідомо обирати нові мовніконструкції. Водночас тривалий стрес, пов’язаний із війною, економічною нестабільністю та постійною тривогою, може зменшувати доступний когнітивний ресурс.

Покальчук порівняв цей механізм із режимом енергозбереження у смартфоні. У стресових ситуаціях людина, за його поясненням, схильна повертатися до найбільш автоматизованих моделей поведінки, сформованих ще в дитинстві.

«Голова включає такий режим, як у смартфоні енергозбереження. У нас редукуються функції префронтальної кори, які відповідають за так зване критичне мислення, за мораль і етику, і лишаються емоції. Тобто момент здетиніння поведінкових і мовленнєвих паттернів, він економить людині її зусилля… бо всяке зусилля – це енергія», – пояснив Олег Покальчук.

Окремо психолог звернув увагу на мовний контент, який споживає молодь. За його словами, російський маскультурний продукт часто використовує максимально прості та динамічні форми комунікації, що полегшує його сприйняття аудиторією.

Покальчук вважає, що протиставляти такому контенту виключно складний академічний продукт недостатньо. Український інформаційний та культурний продукт, на його думку, має враховувати особливості аудиторії та використовувати зрозумілу для неї мову комунікації.

«Чим примітивніший комунікат російською мовою, тим краще він заходить в масову свідомість… Якщо ви хочете, щоб вас зрозуміли, ви повинні говорити тими мовними конструкціями, якими говорить ваш об’єкт впливу», – зазначив соціальний психолог.

Його виступ фактично поставив питання про те, якою має бути сучасна стратегія популяризації української мови. Йдеться не лише про законодавчі вимоги чи контроль за дотриманням мовних норм, а й про створення такого українськомовного середовища, яке буде зрозумілим, доступним і привабливим для різних вікових груп.

Натомість регулярне використання української в освіті, культурі, медіа, бізнесі та повсякденному спілкуванні поступово може перетворювати її на звичну модель.

Проблема мовного переходу, таким чином, виходить далеко за межі формального вибору між двома мовами. Вона пов’язана зі звичками, психологічним станом людини, якістю інформаційного середовища та здатністю українського культурного продукту конкурувати за увагу аудиторії.

Саме тому під час дискусії Українського безпекового клубу мовну політику розглядали не лише як сферу законодавчого регулювання, а й як частину ширшої стратегії зміцнення національної ідентичності та інформаційної безпеки.

Мовний перехід не варто будувати лише на заборонах і покараннях. На засіданні Українського безпекового клубу голова ГО «Українська стратегія» Євген Золотарьов закликав робити ставку на позитивну мотивацію, привабливі рольові моделі та сприятливе мовне середовище, щоб українська стала природним вибором для дедалі більшої кількості громадян.

29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя.

Одним із ключових питань дискусії стала мотивація громадян переходити на українську мову. Модератор онлайн-частини заходу, голова ГО «Українська стратегія» Євген Золотарьов наголосив, що мовне питання потребує раціонального підходу та відмови від зверхнього ставлення до людей, які лише починають переходити на українську.

За його словами, частина громадян може сприймати категоричну мовнуриторику як засудження, а не як запрошення до переходу. Тому важливо створювати таке середовище, у якому використання української асоціюватиметься не лише з вимогою чи обов’язком, а й із позитивним досвідом.

Золотарьов запропонував двоетапну модель мовного переходу. На першому етапі, за його словами, необхідно сприяти поширенню двомовності (нічого спільного з російською як другою державною!) як перехідного середовища, після чого створювати умови для поступового закріплення української як основної мови повсякденного спілкування.

«Щоб ми менше бідкалися і розводили руками, а зосередилися на тому, як ми можемо позитивно мотивувати наших співгромадян переходити спочатку на дві мови, а потім з двомовної на українську», – наголосив Євген Золотарьов.

На його думку, важливу роль у цьому процесі можуть відігравати не лише державні інституції, а й бізнес, спорт, медіа та масова культура. Саме там формуються поведінкові моделі, які можуть впливати на повсякденний вибір громадян.

Як приклади Золотарьов навів великі українські бренди, зокрема McDonald’s та ПриватБанк. Він зазначив, що перехід їхніх інтерфейсів та комунікації на українську продемонстрував можливість формувати позитивне ставлення до україномовного середовища без створення додаткових конфліктів.

На переконання голови «Української стратегії», українська мова має виконувати об’єднавчу функцію. Відтак важливо не лише вимагати її використання, а й створювати привабливі рольові моделі, з якими громадяни могли б себе ототожнювати.

Особливого значення, за його словами, набувають публічні представники бізнесу, спортсмени, діячі культури та медійні особистості, які можуть демонструвати українську як природну мову сучасного успішного життя.

Підсумовуючи дискусію, Євген Золотарьов запропонував змістити акцент із переважно негативної мотивації на систему позитивних стимулів. «Але є абсолютною лакуною ця частина, яка стосувалася б позитивної мотивації, цих все-таки не батогів, а пирогів. І, очевидно, на цих пирогах нам треба сконцентруватися в першу чергу», – зазначив він.

Таким чином, у центрі запропонованого підходу опинилася ідея зміни самої логіки мовної політики: від постійного акцентування на порушеннях та покараннях до створення умов, за яких українська мова стає привабливою, престижною та природною частиною повсякденного життя.

Дискусія в Українському безпековому клубі стала частиною ширшого обговорення мовної політики як складової національної безпеки та пошуку практичних механізмів зміцнення української ідентичності.

Українська мова вже має законодавчий захист, але цього недостатньо, щоб вона стала мовою повсякденного вибору. В Українському безпековому клубі говорили про необхідність нової моделі, яка поєднає державні гарантії, відповідальність та позитивні стимули, щоб українська стала мовою престижу, можливостей і позитивної ідентичності.

29 вересня 2026 року Український безпековий клуб провів експертну дискусію «Мова як фактор національної безпеки: фундаментальний елемент національної ідентичності». Захід організували ГО «Український безпековий клуб» та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя.

Аналітичну частину дискусії відкрила перша заступниця голови Секретаріату Уповноваженого із захисту державної мови Аліна Шпак із доповіддю «Державна політика щодо мовного фактору». Вона звернула увагу на головну проблему нинішньої мовної політики: в Україні вже сформовано законодавчу та інституційну основу захисту державної мови, однак залишається значна сфера, де немає чіткої відповідальності за системне просування української.

За словами Аліни Шпак, існують законопроєкти, здатні частково врегулювати цю проблему, проте вони поки не стали практичними інструментами державної політики. Окремо вона пояснила логіку чинного мовного законодавства. За її словами, його метою не було обмеження приватного життя чи заборона використання інших мов. Основний акцент зроблено на забезпеченні конституційного права громадянина отримувати інформацію, освіту та послуги українською мовою.

«Законом запроваджується механізм відповідальності. Це Уповноважений із захисту державної мови, це така сама правозахисна інституція, основний функціонал якої – захищати права громадян на отримання інформації і послуг українською мовою», – зазначила Шпак.

Водночас, на її думку, сама наявність законодавчих норм не гарантує зміни мовної поведінки суспільства. Серед проблем, які потребують системного вирішення, вона назвала недостатнє фінансування та координацію, вплив законодавства про національні меншини та англійську мову на мовнерегулювання, а також поширення російської мови серед молоді та у сфері неформальних послуг.

За словами Шпак, особливої уваги потребує розширення поняття освітнього середовища. Мовні вимоги, на її думку, мають враховувати не лише формальну освіту, а й неформальне навчання, спорт, дозвілля та різноманітні сервіси, де формується щоденне мовне середовище дітей і молоді.

Одним із показових викликів вона назвала ситуацію, коли закон забезпечує наявність україномовного продукту, але не гарантує його масового використання.

«Мало просто казати людині українську книжку читати. Треба читати книжку українською мовою. Сьогодні закон зробив так, що книжки є українською мовою, але тепер треба зробити, щоб їх почали читати, ті книжки українською мовою», – сказала Аліна Шпак.

Таким чином, наступним етапом мовної політики, на її думку, має стати не лише забезпечення формальної доступності українськомовного продукту, а створення умов, за яких громадяни добровільно обиратимуть його.

При цьому Шпак нагадала про досвід, коли якісний україномовний продукт зміг успішно конкурувати з російськомовним без додаткового примусу. Йдеться, зокрема, про впровадження українського кінодубляжу за часів президентства Віктора Ющенка. Як приклад вона навела мультфільм «Тачки», український дубляж якого, за її словами, став популярним серед українських дітей. Подібний ефект, зазначила Шпак, демонстрували й україномовні видання популярної літератури, зокрема книжок про Гаррі Поттера.

«Це був дуже важливий крок, зроблений ще за часів президента Ющенка. І цей дубляж українською мовою, коли мультфільм “Тачки” був популярнішим серед українських дітей за російський дубляж, був просто значимим для звичайних дітей», – зазначила вона.

Саме такі приклади, на думку учасників дискусії, демонструють можливість іншого підходу до мовної політики. Йдеться про поєднання законодавчих гарантій із розвитком якісного україномовного продукту, доступного середовища та позитивної мотивації.

Під час засідання Українського безпекового клубу ця тема стала частиною ширшої дискусії про перехід від переважно каральної моделі до системи, у якій українська мова отримує додаткову суспільну цінність через якість, престиж та нові можливості.

За словами Аліни Шпак, держава вже створила значну частину правових механізмів для функціонування української мови. Наступний виклик полягає в тому, щоб ці механізми працювали не лише як система контролю, а й як основа для формування сталого українськомовного середовища.