Серед постатей історії українського консерватизму ХХ століття Василь Вишиваний займає особливе місце. Його біографія здається неймовірною: нащадок однієї з найвпливовіших монархічних династій Європи не лише захопився українською культурою, а й став активним учасником боротьби за українську державність. Радянська влада десятиліттями намагалася викреслити його ім’я з історії, адже воно руйнувало міф про те, що український визвольний рух був справою лише вузького кола місцевих діячів. Габсбург, який за Україну – це був той небезпечний масштаб, який Москва хотіла приховати за міфологією про «хуторянську провінційність Малоросії».

Вибір, який змінив життя аристократа

Він народився у родині, яка століттями правила Європою, але свідомо пов’язав своє життя з народом, який лише виборював власну державу. Австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург став українським офіцером, писав поезію українською мовою, носив вишиванку і навіть після арешту радянськими спецслужбами не зрікся свого вибору. Історія Вільгельма Габсбурга, який собі взяв псевдонім Василя Вишиваного, є одним із найяскравіших прикладів того, що українцем можна стати не за походженням, а за покликанням.

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен народився 10 лютого 1895 року в місті Пула у родині австрійських ерцгерцогів. Його батько та старший брат розглядалися як можливі претенденти на польський престол у разі розпаду Австро-Угорщини, однак сам Вільгельм обрав зовсім інший шлях. Ще юнаком він подорожував Гуцульщиною, де вперше близько познайомився з українцями. Пізніше він згадував, що до тієї поїздки знав про них лише зі слів поляків, які називали українців “розбишаками”. Побачене повністю змінило його світогляд. У своїх спогадах він писав: «Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо… Відтоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».

Після закінчення військової академії у 1915 році Вільгельм отримав офіцерське звання в армії Австро-Угорщини. Його призначили до полку, де більшість військовослужбовців були українцями. Саме тоді він почав вивчати українську мову, цікавитися історією та традиціями українського народу. Він швидко завоював авторитет серед своїх підлеглих, підтримував їхню національну свідомість і навіть закликав не приховувати своє походження, хоча в тогочасній армії це могло викликати підозри.

Один із українських стрільців подарував йому вишиванку, яку Вільгельм часто носив під військовим одностроєм. Саме тоді він отримав ім’я, що залишилося з ним назавжди, – Василь Вишиваний.

Окрім військової служби Василь Вишиваний активно підтримував український політичний рух і використовував власне становище представника імператорської родини для захисту українських інтересів. Під час укладення Берестейського мирного договору 1918 року він допомагав українській делегації завдяки своїм зв’язкам у владних колах Австро-Угорщини. Згодом прибув до України разом із австро-німецькими військами та служив у Херсоні й Олександрівську (імперська колонізаторська назва українського міста Запоріжжя). Він співпрацював із товариством «Просвіта», підтримував українські культурні ініціативи, відвідував місця козацької слави та зблизився з офіцерами Армії УНР.

Любов до України Вільгельма Габсбурга проявлялася не лише у військовій та політичній діяльності. Василь Вишиваний досконало володів українською мовою, писав нею поезію та видав збірку «Минають дні…», яку присвятив «Борцям, що впали за волю України». Він неодноразово наголошував, що вважає українців одним із найкращих народів Європи, а українських вояків – одними з найкращих солдатів. На його переконання, за умови сильного та чесного проводу вони здатні виконати навіть найскладніші завдання.

Василь Вишиваний і український трон

У той час окремі політичні діячі навіть розглядали його як можливого очільника Української Держави після усунення Павла Скоропадського. Однак Вишиваний категорично відмовився брати участь у будь-яких змовах чи боротьбі за владу.

Як зазначає дослідник українського консерватизму Володимир Потульницький, показово, що вже на еміграції у 1920-ті роки, провідний ідеолог українського консерватизму та монархізму В’ячеслав Липинський та українські консервативні діячі Українського Союзу хліборобів-державників розглядали на український трон і посаду гетьмана України не лише Павла Скоропадського, але й ерцгерцога Василя Вишиваного.

Але  Габсбург розцінив статут УСХД як «партію орденського типу» з чіткою ієрархією та високою роллю керівництва в організації і висловив переконання в «недемократичності» статуту і регламенту Українського Союзу хліборобів-державників, лідером якого він міг стати.

На секундочку – аристократ вчить еміграційну інтелігенцію важливості демократичних принципів. З огляду на цю розбіжність з провідним ідеологом консерватизму, український гетьманський рух, після тривалих роздумів, очолив Павло Скоропадський.

Дипломатичний фронт та розвідувальна діяльність

Після поразки Української революції Василь Вишиваний залишився жити у Відні, однак не припинив працювати задля української справи. Архівні документи свідчать, що він підтримував контакти з діячами української еміграції, намагався заручитися підтримкою європейських монархів Іспанії, Британії, Італії, Румунії для української державності, а також співпрацював із провідниками українського визвольного руху.

Радянські спецслужби уважно стежили за його діяльністю. У документах НКВС і МДБ згадуються його контакти з Євгеном Коновальцем, Миколою Сціборським та іншими діячами українського національного руху. Ба більше, радянська резидентура в Парижі навіть намагалася завербувати Вишиваного і вела відповідну роботу, але, як випливає з архівних матеріалів, ця спроба виявилася безуспішною і була припинена.

Після завершення Другої світової війни радянські спецслужби вирішили остаточно позбутися небезпечного для Кремля аристократичного символу українського руху. У 1947 році у Відні, в англійській зоні окупації, Василя Вишиваного викрала радянська контррозвідка СМЕРШ. Його таємно вивезли до Києва і помістили до Лук’янівської в’язниці. Йому висунули звинувачення у шпигунстві та зв’язках з Організацією українських націоналістів. Показово, що під час усіх допитів слідчі зверталися до нього російською мовою, а він принципово відповідав українською.

У травні 1948 року радянський окупаційний суд виніс Вільгельму Габсбургу вирок – 25 років ув’язнення за український патріотизм. Проте до таборів Василь Вишиваний так і не потрапив. 18 серпня 1948 року він помер у лікарні Лук’янівської в’язниці. Місце його поховання й досі залишається невідомим.

Життя Василя Вишиваного стало прикладом того, що відданість Україні не визначається походженням чи титулом. Будучи представником однієї з найвідоміших європейських династій, він свідомо став на бік українського народу, підтримував боротьбу за незалежність, захищав українські інтереси на міжнародній арені, писав українською мовою і до останнього залишався вірним своєму вибору. Радянський режим намагався стерти пам’ять про нього, але сьогодні Василь Вишиваний повертається до української історії як символ українського консерватизму, традицій, європейської солідарності з Україною, особистої мужності та безкомпромісної відданості ідеї української державності.

Автор: Валерій Майданюк

Історія українського консерватизму знає чимало діячів, чиї політичні погляди змінювалися під впливом драматичних подій епохи. Проте мало хто пройшов настільки складний і водночас показовий шлях, як один з ідеологів українського консерватизму Осип Назарук. У молодості він був активістом радикального руху та прихильником соціалістичних ідей, а наприкінці життя називав себе віруючим католиком, консерватором і противником соціалізму. Його політична еволюція стала своєрідним відображенням досвіду цілого покоління українців, які пережили крах імперій, визвольні змагання, революції та поразку української державності.

Між республікою та монархією

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 року в Бучачі, на Тернопільщині. Він походив із родини ремісника-кушніра та завдяки наполегливості здобув добру освіту. У 1902-1908 роках навчався на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. Після завершення студій працював у Бучачі, стажувався в адвокатській конторі, займався журналістикою та видавав двомовну газету «Двірська служба». Ще під час студентських років Назарук долучився до політичного життя. У 1905 році вступив до Української радикальної партії, а згодом став членом і секретарем її Головної управи.

Початок Першої світової війни став для Назарука серйозним випробуванням. У серпні 1914 року його звинуватили у шпигунстві на користь Російської імперії. Назарука заарештували та відправили до сумнозвісного концтабору Талергоф. Лише через чотири місяці українським депутатам австрійського парламенту вдалося домогтися його звільнення.

Осип Назарук – один з провідних консервативних мислителів міжвоєнної доби

Після повернення до Австро-Угорщини Назарук став одним із організаторів Пресової квартири Українських Січових Стрільців. Він упорядкував і видав знамениті «Співанки Українських Січових Стрільців», написав книги «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою». У цей же період звернувся до історичної тематики, опублікувавши працю «Князь Ярослав Осмомисл». Одночасно Назарук одним із ідейних архітекторів ЗУНР. Восени 1918 року Осип Назарук увійшов до складу Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки як представник Української радикальної партії.

На відміну від багатьох політиків того часу, він виступав за демократичний розвиток ЗУНР, підтримував проведення економічних реформ та водночас категорично відкидав більшовизм і диктатуру пролетаріату. Назарук переконував, що українська державність потребує дисципліни, сильної влади та ефективної армії.

Під час українсько-польської війни за Львів саме його разом із Володимиром Шухевичем було відправлено до Києва для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Скоропадський погодився сприяти відправленню на допомогу Галичині полку Січових Стрільців Євгена Коновальця. Проте реалізувати цей задум не вдалося. Стрілецька рада в Білій Церкві відхилила прохання Назарука, їхати на допомогу ЗУНР, а натомість розпочали антигетьманське повстання, вирішивши, що доля Києва важливіша за боротьбу за Львів.

Саме революційні події 1918-1919 років стали переломним моментом у світогляді Назарука. Хоча тоді він працював у структурах Української Народної Республіки та очолював Головне управління преси й пропаганди, його дедалі більше розчаровували політичні чвари та нестабільність українських урядів.

У той час Назарук починає цікавитися монархічною моделлю державного устрою. На його думку, саме вона була запобіжником від руйнівної боротьби за владу між політиками й гарантувала стабільність. Він не був беззастережним прихильником конкретної особи, але розглядав різні варіанти українського гетьманату.

Однією з таких постатей був архикнязь Вільгельм Габсбург, відомий українцям як Василь Вишиваний. У 1918 році виникли чутки, що Назарук підтримує його висунення на гетьманський престолтзамість Павла Скоропадського. Проте сам політик згодом заперечував свою участь у відповідних планах і наголошував, що кандидатура Габсбурга в тодішніх умовах могла бути небезпечною для Української Держави.

Від радикалізму до християнського консерватизму

Після поразки визвольних змагань Назарук разом із керівництвом ЗУНР опинився в еміграції. Він працював у Відні, входив до делегації ЗУНР у Ризі під час переговорів щодо Ризького мирного договору. У 1922 році став представником уряду Євгена Петрушевича в Канаді, де займався збором коштів для української справи. Згодом переїхав до США та очолив редакцію газети «Січові вісті» в Чикаго.

Саме в Північній Америці Назарук остаточно зблизився з прихильниками Павла Скоропадського та гетьманського руху. Хоча пізніше його виключили із Союзу гетьманців-державників через внутрішні суперечки з Липинським, своїх монархічних переконань він уже не змінив.

Повернувшись до Львова у 1928 році, Назарук більше долучається до християнсько-демократичного руху. З 1930 року стає одним із провідних діячів Української Католицької Народної Партії, а також редактором газети «Нова зоря». Водночас співпрацює з єпископом Григорієм Хомишиним, бере участь у діяльності католицького освітнього товариства та представляє станіславівського владику в Українському координаційному комітеті. У середині 1930-х років він навіть виступав посередником між консервативними католицькими колами Галичини та гетьманським рухом, прагнучи консолідації українських правих сил.

Паралельно з політичною діяльністю Назарук залишався одним із найвідоміших українських письменників і публіцистів свого часу. Особливу популярність здобули його історичні романи «Проти орд Чингізхана» та «Роксоляна». Останній став одним із найвідоміших художніх творів про легендарну українку, яка стала дружиною султана Сулеймана Пишного.

Не менш вагомою була і його журналістська діяльність. Видатний історик Іван Лисяк-Рудницький назвав Назарука «найблискучішим українським політичним журналістом міжвоєнного часу», водночас зазначаючи, що через свою активну публіцистику він мав чимало політичних противників.

Політичний заповіт консерватора

Після початку Другої світової війни та радянської окупації Західної України Назарук був змушений залишити Львів. У жовтні 1939 року він виїхав до Варшави, а згодом до Кракова. Своє рішення пояснював просто: як відомий християнський редактор він неминуче став би мішенню для нової радянської влади. Помер Осип Назарук у Кракові на початку 1940 року.

Наприкінці життя він підсумував власну світоглядну трансформацію словами: «віруючий у Бога, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист».

Політична біографія Осипа Назарука є прикладом того, як історичні потрясіння можуть змінювати світогляд навіть найпереконаніших ідеалістів. Молодий радикал і прихильник соціалістичних ідей поступово став консерватором, католицьким мислителем і прихильником монархічної форми державності.

На його еволюцію вплинули поразка українських визвольних змагань, хаос революційної доби, внутрішні конфлікти українських політичних середовищ та пошук ефективної моделі державної влади. Проте незалежно від зміни політичних переконань Назарук до кінця життя залишався відданим українській державницькій ідеї. А постать Осипа Назарука сьогодні залишається однією з найвагоміших в українському консерватизмі.

Автор: Валерій Майданюк