Сьогоднішня колосальна допомога країн Нато, без якої український спротив був би значно слабшим, відбувається не стільки як жест доброї волі, скільки як компенсація багаторічної злочинної політики роззброєння України.

Від 1991 року воєнний потенціал України щороку зменшувався. Колосальні запаси радянської зброї не лише розпродувалися, але й знищувалися (!). Діяли цілі програми «оптимізації» «надлишкової» (!!!) зброї та боєприпасів, далеко не всі з яких були реально застарілими та небезпечними.

Окрім корумпованих українських політиків, котрі не дбали про оборону країни і розбазарювали військові технології, не останню роль в українському роззброєні відіграли й ті, хто нам сьогодні дає зброю зі своїх запасів.

Згідно програм співробітництва України з НАТО, зокрема Проєкту Трастового фонду НАТО з утилізації надлишкової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, було фізично ліквідовано чимало зброї, котрої так бракує сьогодні нашій державі в обороні від російських загарбників.

Перший етап проєкту розпочався в 2006 році та завершився в кінці 2011 року. У рамках першого етапу проєкту знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легких озброєнь і стрілецької зброї  і 1 тисяча переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК (!).

Крім того, за фінансової підтримки Трастового фонду НАТО встановлено обладнання зі спалювання боєприпасів. Протипіхотні міни ПФМ-1 розбирали на Павлоградському хімічному заводі. Внесок Трастового фонду у цей етап проєкту становив 10,8 млн. євро.

Другий етап проєкту розпочався в лютому 2013 року. За присутності поставлених Януковичем чиновників Міноборони України, було заплановано знищити компоненти ракетного палива, ракет та боєприпасів, а також 73,5 тисяч тонн звичайних боєприпасів, 366 тисяч одиниць стрілецької зброї (!) та 3 млн. протипіхотних мін ПФМ-1.

При цьому сумнівно, що стрілецька зброя була настільки застаріла та небезпечна, що її необхідно було нищити. Принаймні, ще недавно, усі бажаючі мисливці могли придбати недорого з армійських складів застарілі, але діючі гвинтівки Мосіна (часів Першої світової війни). Показово, що роззброєння України в рамках програми «Партнерство заради миру» було заплановане й у 2014 році.

Сьогодні це видається божевіллям, однак тоді «божевільними і недемократичними» тогочасні чиновники називали тих, хто виступав проти роззброєння.

Зрештою, в часи Януковича, коли Москва поставила на ключові посади в Міноборони України росіян та громадян РФ, ослаблення обороноздатності України  було цілеспрямованою політикою Кремля. Вже тоді в Україні активно скорочувалися бойові армійські частини, а натомість залишалися підрозділи зв’язку, забезпечення і тд. – щоб менше було кому чинити опір російській армії, коли вона прийде в Україну.

Не слід наївно думати, що анексія Криму та Донбасу були спонтанно вигадані у 2014 році – такі операції готуються як мінімум роками. А українські корисні ідіоти, у вигляді регіоналів, їм у цьому допомагали, приспівуючи про пацифізм та мир з усіма сусідами.

Щодо країн Нато та Заходу, то там у роззброєнні колишньої радянської колонії також не могли не бути зацікавленими – чим менше добре озброєних проросійських держав у Європі – тим безпечніше. Зрештою, Україна тоді в очах західних аналітиків виглядала як керована проросійським президентом країна, чи не половина населення якої потенційно симпатизувала «русскому міру». Тож чим слабші будуть союзники і сателіти Кремля – тим спокійніше спатиметься у європейських столицях.

Сьогодні ж за українське роззброєння західні союзники платять власним військовим майном та грошима своїх платників податків. Компенсовують знищені та утилізовані озброєння,  адже розуміють, що краще зупиняти Росію на Донбасі, аніж в Латгалії чи Сілезії. А українці платять за злочинну політику недбальства і зради своїх попередніх керманичів кров’ю.

Приклад роззброєння України 1991-2014 років має стати сюжетом для підручників історії для майбутніх поколінь та іноземних держав зі обов’язковим ярликом «не повторювати  у своїх країнах».

Автор: Валерій Майданюк

Кремлівський диктатор путін мріє відновити радянську імперію, але на практиці добивається лише знищення і викорінення всього радянського і насамперед – озброєнь та промисловості.

Прощавай зброє

В горнилі російсько-української війни знищуються останні залишки радянських озброєнь, які тисячами одиниць валяються іржаво-коричневим металобрухтом вздовж українських доріг. І українська армія, і російські грабіжницькі угрупування знищили та втратили величезну частину радянського спадку озброєнь, який створювався в часи Холодної війни для завоювання, тобто «визволення» світу.

Сьогодні ж два найбільші світові експортери радянських озброєнь – Україна і «Немитая», знищують радянські збройні запаси у промислових масштабах. Більше того, Україна та наші західні союзники у перші місяці війни навіть скуповували радянську техніку по всьому світу – від Кіпру до Чехії. А перехід українських Збройних Сил на західні зразки озброєння засвідчує подальшу неможливість отримувати нові зразки радянських озброєнь у потрібних кількостях. З радянських зразків озброєнь ЗСУ переходять на натівські стандарти та калібри.

Цілком очевидно, що наявні у світі продукти радянського воєнпрому, левова частина котрого виготовлялася на підприємствах України та Кацапії, будуть знищені у війні самими ж країнами-виробниками, і радянської військової спадщини на світовому ринку явно поменшає.

Символічно, що зброя, яка створювалася для насадження російського комунізму  – тобто голоду, репресій, смертей і тоталітаризму, сьогодні масово знищується недобитими російськими імперіалістами та колишніми рабами радянської імперії, які воюють за свою свободу, а не за поневолення інших народів на службі в Москви.

Руїни радянських заводів

Аналогічна ситуація склалася і з радянським промисловим спадком.

Російсько-українська війна, центральним театром бойових дій стали південно-східні області України з численними промисловими підприємствами радянського типу, стирає з лиця землі і Азовсталь, і Маріупольський металургійний комбінат, і завод “Антонов”, і Авдіївський коксохімічний завод, і Кременчуцький НПЗ та багато інших. Частина цих підприємств була збудована ще в дорадянські часи, однак набула сучасного вигляду вже за часів СРСР.

Заводи, які створювалися в СРСР руками політичних в’язнів, будувалися під дулами кулеметів енкаведистів і вважалися найбільшою гордістю радянської держави – сьогодні стираються з лиця землі тими, хто мріє радянську імперію повернути.

Значна частина радянської промислової спадщини навряд чи переживе цю російсько-українську війна, а частина – вже не підлягатиме відновленню у вигляді промислових підприємств. Створене радянською імперією кане в Лету в горнилі російсько-української війни.

Дехто з любителів радянської ностальгії можливо скаже, що створене «дєдамі» минулого століття сьогодні знищують внуки по обидва боки фронту. Проте чимало прогресивних єврооптимістів заперечать їм, що більшість радянських заводів були застарілими і давно потребували капітальної модернізації. Тож на зміну знищеним радянським підприємствам, Євросоюз, до якого Україна невдовзі має шанси вступити, на місті старих, радянських, збудує нові, сучасні технологічні гіганти – вважають єврооптимісти.

Фактом, однак, залишається те, що після цієї війни всього радянського значно поменшає як у світі, так і в Україні. У пориві справедливої антипатії до всього російського та радянського, українці позбавляються радянських назв, колоніальної і низькопробної російської літератури в навчальних програмах, залишків радянських пам’ятників та монументів.

А нинішня війна спалює ще й радянські запаси озброєнь та підприємства радянської промисловості. Замість повернення радянського минулого, яким марять у Кремлі – на українській землі не залишиться майже нічого радянського.

Автор: Валерій Майданюк

Теперішня ескалація навколо європейських санкцій щодо вантажних перевезень до Калінінградської області ерефії, яку в «Немитій» вже охрестили «Блакадай Калінінграда», актуалізувала одну з найважливіших проблем Міжмор’я. А саме  – справедливості приналежності частини колишньої Східної Пруссії та ефективності господарювання росіян на цій окупованій європейській території.

Окуповане Міжмор’я

Один погляд на географічну карту Балтики здатен загнати в ступор людину, котра не надто цікавиться історією: а що це за шматок російської території, що неначе сухопутний острів застряг між Литвою і Польщею, в той час як до самої РФ – сотні кілометрів?

 Як це росіяни могли природнім чином утворити такий етнічний ексклав в серці європейської Балтики?

Однак історія такого геополітичного непорозуміння як так звана «Калінінградська область» досі не отримала свого справедливого історичного розв’язання. Хоча сьогодні певні шанси на таке розв’язання дають російські погрози війною членам Нато – Польщі  та Литві.

До XIII століття на території теперішньої російської Калінінградської області жили племена прусів, які споріднені сучасним латишам і литовцям. У 1226 році почалася колонізація Пруссії німецькими лицарями Тевтонського ордену, після чого ця область зазнала онімечення. Лише в сільських районах прусська мова збереглася до XVII століть. Держава німецьких рицарів-хрестоносців вела постійні війни з Польщею й Литвою і зрештою, потрапила в XV столітті у васальну залежність від Польщі. А у 1657 році Пруссія ввійшла до складу німецької Бранденбурзько-Прусської держави. Тобто ніяким «русскім духом» в цьому історичному регіоні ніколи не смерділо.

Після Другої світової війни, згідно з Потсдамськими угодами, близько третини  території Східної Пруссії було передано до складу СРСР та РРФСР, яку вже 7 квітня 1946 року перейменували на Кенігсберзьку область у складі РРФСР. А 4 липня 1946 року знову перейменували на Калінінградську в честь сталінського сатрапа М. Калініна. Німецьке населення, яке пережило війну, депортували до Німеччини до 1947 року. В їхні домівки масово почали заселяти етнічних росіян.

Досі залишається туманним пояснення, чому цю столітню німецьку провінцію не передали комуністичній Польщі, Литві чи навіть сусідній Білорусі, що було б більш закономірно не лише географічно, але й історично. Радянська пропаганда пояснила це начебто великою кількістю загиблих росіян при штурмі Кенігсберга, хоча цьому аргументу ніхто не вірив. За слушним зауваженням дослідника П. Еберхардта  «Розташування Східної Пруссії мало велике військове значення в разі підготовки агресії. Завдяки своєму географічному розташуванню вона оточувала Польщу з півночі та в той же час загрожувала країнам Балтії».

Сьогодні окупована РФ колишня Кенігсбергська область, перейменована росіянами в Калінінградську, загрожує не лише Польщі та Литві, але й перетворена на мілітаристський плацдарм агресії та шантажу проти всієї Північної Європи. Підігрівають російські агресивні апетити й “місцеві” російські шовіністи, батьків яких, декілька десятків років тому привезли на нову “батьківщину”.

Російський плацдарм

Москва усвідомила, що для Альянсу в першу чергу були важливими данські протоки, втрата яких переривала ключовий для Нато стик між Північною і Центральною Європою. Тож включення північної частини Східної Пруссії до складу СССР, а зараз до РФ,  мало зміцнити контроль Москви над східною частиною регіону Балтійського моря.

Після розпаду СССР Калінінград (Кенігсберг) став анклавом, оточеним Литвою і Польщею з доступом до Балтійського моря. А з 2004 року він також де-факто став анклавом всередині Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Область стала своєрідним російським клином не лише на теренах Міжмор’я, але й глибоко врізалася в акваторію європейської Балтики, ставши територіальною базою для російського флоту та ядерних ракет.

У Калінінграді перебуває штаб Балтійського флоту, після 1991 року місто Балтійськ залишилося найбільшою (поряд із Кронштадтом) базою цього флоту. Сьогодні, щоб загрожувати Європі, РФ тримає на території анклаву велике військове угрупування, яке в певний час налічувало понад 300 тис. військовослужбовців. Країни Балтії небезпідставно розглядають російську приналежність Східної Пруссії як загрозу безпеці та стабільності в регіоні Балтики.

З цього приводу командувач сухопутними силами США в Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес в ході зустрічі з військовими Литви наголошував: «З Калінінградської області зараз можна не дозволити нашому військовому флоту і взагалі ніякому флоту Нато потрапити в Балтійське море. А у нас тут три союзника – Латвія, Литва та Естонія…”.

Кенігсбергський сепаратизм

Штучність та неприродність приналежності теперішньої так званої Калінінградської області до РФ відчуває навіть частина етнічних росіян, які заселяють анклав. Географічна віддаленість від РФ та близькість Польщі та Литви, часті поїздки до ЄС, зумовили виникнення самостійницьких настроїв в Калінінградській області, які були особливо активними на початку 90-х років. “Самостійники” закликали до зміни статусу анклаву шляхом створення четвертої незалежної балтійської республіки, яку пропонували назвати Новопруссія або іншим подібним варіантом. Деякі навпаки – вимагали ввійти до складу іншої європейської країни, зокрема Литви або Німеччини.

Калінінградський історик Семен Бессонов навіть описав бажаний сценарій  виходу області зі складу РФ, який нагадуватиме анексію Криму чи Донбасу. «Як тільки почнуться демонстрації, НАТО заборонить проліт російським військовим над своєю територією під приводом запобігання кровопролиття. Обласна ж влада вже зараз має гарантії від західних сусідів, тому зрозуміло, що вона тільки підтримає вимоги про незалежність. Всі люди, які отримали картки на безвізовий режим до ЄС, вже не захочуть від нього відмовитися. Щотижня вони їздять до Польщі закуповуватися продуктами, які там дешевші і якісніші, а потім повертаються назад і бачать різницю в рівні інфраструктури і т.д. Природно, що виникає запит на вихід зі складу РФ. Культурно вони перестають бути росіянами».

Економічно жителі області справді більше прив’язані до Польщі і Литви, а не до РФ, де багато хто з них навіть не бували. «Нам в Росію з’їздити в кілька разів дорожче і складніше, ніж до сусідів» – часто можна почути в Калінінградській області. Навіть поїздку на велику батьківщину місцеві мешканці називають поїздкою “в Росію”, розуміючи, що Калінінград не є частиною РФ.

Найчастіша реклама на міських автобусах – це оголошення поїздок до Гданська, адже завдяки угоді про прикордонні поїздки з Польщею і Литвою, жителі Калінінградської області отримали можливість безвізового переміщення по прикордонних регіонів Литви і Польщі. Населення Калінінградської області становить 950 тисяч і 25% мешканців мають Шенгенську мультивізу. А закордонні паспорти – 60% жителів. Таких показників немає в жодному регіоні Росії, де 80% населення ніколи не виїжджала за кордон.

Місцеві росіяни навіть вважаються більш європейськими, аніж в РФ. В деяких антиурядових демонстраціях тут бере участь більше людей, ніж в Москві. З початку 2000-х років в Калінінграді відкрилися консульства всіх основних країн ЄС. Регіональна влада в Калінінграді тривалий час намагалася уникати гострих дискусійних тем з Литвою навіть під час регулярних російсько-литовських протистоянь.

Особлива риса калінінградського сепаратизму – його молодість. Якщо, в Татарстані про загублений статус республіки  говорять переважно журналісти та вчителі за 40, то в Калінінграді про самостійність говорять старшокласники, студенти та випускники вузів. У 2000-х роках виросло покоління калінінградців, які у “материковій” РФ ніколи не були, зате добре знайомі з містами Польщі та Литви. За словами колишнього мера Калінінграда А. Ярошука, мітингів і політичних акцій в Калінінграді за рік проводиться більше, ніж у всій решті Росії. А в 2010 році одним з найбільш популярних стало гасло «Єдина Росія», забирайся в Росію!». До 2015 року опозиція навіть планувала провести референдум про перейменування Калінінграда в Кенігсберг.

В місті досить часто поширюють сепаратистські листівки з на тлі литовського прапора. Частішають заклики до проведення акції на підтримку більшої автономії області. Часто звучать заклики та спроби організації маршу під гаслом «Досить годувати Москву», які відбуваються під прапорами німецької Пруссії. А 11 березня 2014 року троє молодих людей вивісили на будівлі Калінінградського управління ФСБ прапор Німеччини, й одночасно  в мережі була оголошена кампанія за приєднання Калінінградської області до Литви. Популярні самостійницькі організації області, такі як “Комітет Громадської Самооборони” та БАРС в 2014 році запустили проект «Віртуальний Уряд Кенігсберзької області» та встановили меморіал на честь Російсько-німецького братства по зброї в боротьбі з більшовизмом.

В середовищі “самостійників” досить популярною стає ідея створення Республіки Пруссія, виникнення якої деякі місцеві прогнозують за “кримським сценарієм”.

Спочатку мовляв, Німеччина заявить про захист німецькомовного населення і етнічних німців. Потім роздає всім охочим калінінградцям німецькі паспорти. Далі почне платити німецькі пенсії та допомогу в євро, а також видавати іпотеку як в Німеччині під 2-3%. Потім будуть проводитися мітинги з німецькими прапорами з риторикою про відновлення історичної справедливості і повернення споконвічно німецьких земель до складу Німеччини. І нарешті, ввічливі люди в німецькій військовій формі без розпізнавальних знаків, почнуть з’являтися в містах і разом з місцевими жінками і дітьми блокувати військові частини й встановлювати німецькі прапори на адміністративних будівлях. Потім буде шоу під назвою “референдум” про приєднання Калінінградської області до Німеччини, тому що кожен народ має право на самовизначення». Вже зараз найбільш прогресивні калінінградці влаштовують дітей в польсько-литовські школи, щоб потім вони йшли в польсько-литовські вузи і отримували міжнародно визнаний диплом, а не російський папірець.

 Сусіди допоможуть?

Варто відзначити й небайдужість європейських держав до майбутнього Калінінградської області. За словами  аналітика Центру дослідження Східної Європи Лаурінаса Кащюнаса, термін оренди, на який Калінінградська область була передана Росії за Потсдамським договором, нібито, закінчився ще в 1996 році. І для тих, хто хотів би жити в Європі, а не в Росії, це досить переконливий аргумент.

Навесні 2015 року Націоналістична партія Німеччини, очолювана депутатом Європарламенту Удо Фойгт, винесла в Бундестаг пропозицію провести в Калінінграді референдум про вихід зі складу Російської Федерації і приєднання до ФРН. «Унікальна територія, яка просто загниває під урядом Калінінградській області. Така спадщина німецької науки, як Іммануїл Кант, залишився на території області. А його будинок знаходиться в зруйнованому стані” зазначає Фойгт.

Фото занедбаного будинку всесвітньовідомого німецького філософа Іммануїла Канта, який жив у Кенігсберзі, облетіло весь світ і стало наочним прикладом, в якому жалюгідному стані знаходиться колись розвинена німецька провінція під теперішнім російським правлінням. Коли будинок філософа світової слави розвалюється  і тоне у смітті, а на стінах будинку визначного мислителя місцеві російські петеушники пишуть «Кант – лох» – виникає справедливий сумнів у подальшій доцільності перебування визначної пам’ятки та області під бездарним російським управлінням.

Водночас, претензії на територію тимчасово російської Калінінградської області виголошують і литовські організації, що апелюють до історичного зв’язку древніх прусів і літів до періоду асиміляції прусського народу Тевтонським орденом. Тож європейцям вже варто визначатися щодо майбутнього Кенігсберзької області..

Коли Росія забере свої манатки з Кенігсбергської області Міжмор’я?

Очевидно, що Москва наразі побоюватиметься надання ширших прав регіону, оскільки це може послужити прикладом для інших суб’єктів РФ і в кінцевому результаті, призведе до розпаду кремлівської імперії. Крім того, Калінінград є базою Балтійського флоту, і його втрата призведе до зменшення агресивних можливостей «Немитої» в Балтійському регіоні.

Однак, самостійницькі настрої швидко вийдуть з підпілля, коли підвалини кремлівської диктатури захитаються і європейська позиція стосовно потенційної незалежності чи європейської реінгтерації Східної Пруссії може зазнати змін. Анексія чужих земель потенційно може обернутися для Москви такою ж анексією її територій, які в майбутньому можуть відбутися за власним поганим російським прикладом.

Нинішня ескалація навколо так званої «блокади» Калінінграда, яку Москва розпочала погрозами Литві та усій Європі, створює підстави для «остаточного розв’язання» кенігсбергського питання в майбутньому.

Після того, як європейські країни відмовилися здійснювати експорт низки товарів до «Немитої», у раді федерації заявили, що в Росії  будуть “розв’язані руки для вирішення питання будь-якими способами”, якщо ЄС не виправить ситуацію з “блокадою Калінінграда”. Росія, начебто, залишає за собою «право на дії із захисту своїх національних інтересів» – тобто Москва знову прямо погрожує війною країнам Нато.

Росія вже настільки часто погрожувала військовою силою, що напевно не минає й дня, щоб хтось з російських високопосадовців не загрожував світові ядерною зброєю чи воєнним вторгненням. Однак, після реальної демонстрації російської військової спроможності в битвах під Києвом, Харковом, Миколаєвом, Черніговом, добре озброєнні передовими технологіями країни Нато саркастично сприймають чергові російські погрози.

Адже, якщо Росія зважиться напасти на країну члена Нато – вся Ерефія перетвориться на суцільну Чорнобаївку. А Міжмор’я нарешті отримає шанс позбутися російської географічної скалки, яку Москва в сталінські часи встановила для контролю європейських країн балтійського узбережжя.

Автор: Валерій Майданюк

Всіх здивувала аномальна поведінка Президента Казахстану Касим-Жомарт Токаєва на т.зв. економічному форумі в санкт-петербурзі. Я погоджуюся з думкою аналітиків, що дії Токаєва були сенсаційними. Особливо враховуючи той факт, що Президентом Казахстану Токаєв лишився в першу чергу завдяки підтримці росії. А також тим, що він взагалі прибув на цей форум, враховуючи його малозначущість та низький рівень представництва (фактично Токаєв був єдиним гостем топрівня).

Зверніть увагу, спочатку Токаєв «відзначився різкими відкритими висловлюваннями прямо в обличчя Путіну, — що Росія не має права вести війну, посміявся над, як він висловився, квазідержавними утвореннями лнр-днр, у грубій формі відмовив росії у визнанні цих формувань. Він також нагадав путіну, що Радянським Союзом здебільшого керували вихідці з України».

Колеги припускають, що завданням Токаєва якраз і було перевірити, «справжній путін буде присутній або його двійник. Токаєв — ідеальна кандидатура для такої ролі, оскільки часто зустрічався з путіним та зможе визначити, хто перед ним. Можливо, різкий виступ президента Казахстану та його відмова прийняти від росії орден Олександра Невського означає ймовірність присутності двійника. Швидше за все, у нього були вагомі підстави і якась інформація про людину, яку представляють путіним, щоб так зухвало поводитися під час виступу на форумі».

Я б додав до цього, що швидше за все Токаєв до останнього не вірив в ймовірність того, що його посадять на сцені поруч з актором, який гратиме роль президента росії. Інформація про те, що путін в комі, звісно, вирувала в ЗМІ, але під час війни і не такі чутки можуть бути запущені. Тим більше сам дон-кадиров-дон спростував інформацію про важкий стан здоров’я путіна. На додачу, для східного правителя тиснути руку актору і називати того публічно президентом — невимовна образа, за яку той вирішив одразу почати відповідати різкими діями. В цьому контексті можна пояснити і торгову війну, що вже почалася між країнами — росія припиняє відвантаження казахстанської нафти після заяв Токаєва на ПМЕФ, Казахстан натомість блокує на своїй території 1700 вагонів з російським вугіллям.

Ще цікавим є той факт, що андрій турчак досить жорстко обірвав «вірного путінця» затуліна, який почав наїжджати на казахського Президента. На росії дійсно готують транзит влади і шукають гарантів для мінімізації втрат від того, що розпочав путін. А оскільки всі розуміють, що Токаєв, окрім себе самого, на саміті представляв і західні розвідки, і, швидше за все, китайських товаришів — починати конфлікт з ним є вкрай недалекоглядним. Цілком ймовірно, що вже є непублічна черга тих, хто готовий здавати і здаватися.

12 червня рф відзначає доволі неоднозначне за змістом навіть для самих росіян свято – день незалежності досії. Здавалося б, від кого імперська росія, яка століттями поневолювала сусідні народи, здобула незалежність?

І від кого вона була залежна до 12 червня 1990 року? За концепцією національного свята, саме від сусідніх народів, яких колись силою включила до складу СРСР.

Російський «День незалежності»

12 червня 1990 року на першому з’їзді народних депутатів РРФСР було ухвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР від інших республік СРСР. До того часу про свій державний суверенітет оголосили лише Литва, Латвія та Естонія. Україна ж, яка спостерігала за виходом росії із Союзу, оголосила про свій насамперед економічний суверенітет лише 16 липня, тобто на місяць пізніше, ніж росія. Решта республік – Узбекистан, Казахстан, Киргизстан та інші – оформили свій суверенітет наприкінці 1990-го року, коли остаточно стало зрозуміло, що Союз розвалюється. Тобто росія однією з перших покинула радянський титанік, який тонув.

Цьому передувала низка кризових явищ, під пресом яких радянська економіка тріщала по швах і стрімко падала, що призводило до різкого падіння рівня життя та збідніння населення. Адміністративно-командна система управління економікою перестала ефективно працювати. На початку 1989 року країною прокотилися хвиля мітингів і низка шахтарських страйків з вимогами економічного характеру.

В останній рік свого існування СРСР вступив зі зруйнованою економікою, нездатною забезпечувати мінімально необхідні потреби суспільства. Обсяг валового національного продукту 1990 року скоротився на 4%, а 1991-го – на 13%. Уряд не міг вирішити більшості поточних проблем. Ріс дефіцит споживчих товарів. У багатьох районах країни вводили картки і продовольчі талони. Союзні республіки скоротили свої відрахування до загальнодержавного бюджету, податкова система, по суті, перестала працювати, центр залишився без доходів і впливати на економічну ситуацію вже не міг.

Союзний центр усе більше ставав гальмом на шляху порятунку країни. У цих умовах республіки змушені були взяти на себе функції життєзабезпечення. Економічна влада закономірно і неухильно перетікала в регіони. Зростало невдоволення населення через перебої з продовольством і дефіцит найнеобхідніших товарів (холодильники, телевізори, туалетний папір тощо).

Імперія кинула «баласт»

Зі своєю політичною й економічною потужністю росія була тією республікою, яку командно-бюрократична система виснажила найбільше. До цього часу виявилася нездатність центру вивести країну з кризи. Керівництво «Немитої» прагнуло в найкоротші терміни перейти до ринку. Урядову програму «500 днів» було розраховано на максимальне прискорення ринкових процесів. Піднявши ціни в десятки разів на промислові товари, на нафту і пальне, росія фактично кинула в економічну прірву союзні республіки, які надалі жили за радянською економічною моделлю з фіксованими державними цінами.

Так, ціна на російське пальне для України виросла до 100 разів, що завдало ще драматичнішого удару по й без того обваленій інфляцією та спадом виробництва українській економіці. Виявилося, що в переламний кризовий час одна частина імперії, а саме центральна, самовільно вирішила жити за окремими правилами й економічними принципами, ніж решта частин держави. В цих умовах до ринку були змушені перейти й республіки, що загострило протистояння центру і республік, а «війна законів» переросла в нову стадію.

У такій ситуації місцеві республіканські еліти, просуваючи власні декларації незалежності, посилалися на російський приклад: «Ось Москва декларацію про державний суверенітет ухвалила, усунулася від наших економічних проблем, треба і нам отримувати суверенітет».

Нового витка набуло й суперництво союзного та російського лідерів – Горбачова і Єльцина. Війна за розмежування повноваження Єльцина (Росії) та Горбачова (СРСР) стала додатковим приводом суверенізації РРФСР та фактичного розвалу Союзу.

Повсюдно зупинялися заводи та фабрики, мільйони людей залишалися без зарплат і без роботи, промислові й насамперед продовольчі товари стали дефіцитними, полиці магазинів спорожніли. Кожна республіка опинилася в ситуації, коли не лише не мала змоги постачати товари й продовольство в інші «братні» республіки, а й не могла забезпечити навіть свої потреби. Серед населення республік почала вкорінюватися думка, що якщо в кожній республіці залишати те, що вона виробляє, то ситуацію можна владнати. Вірили в це і в росії.

Серед тогочасних голодних росіян, яким уже було не до імперії, панувала впевненість, що якщо «перестати годувати республіки», то рівень життя в росії налагодиться. Кількість прихильників так званої «ковбасної суверенізації» згідно з якою, скинувши республіки, росія заживе добре, постійно зростала. Росія не хотіла утримувати за свій кошт такі економічні тягарі, як Казахстан чи Туркменістан, наповнювати продовольством середньоазіатські магазини та дотувати їхні господарства дешевим російським пальним, якого не вистачало й російській промисловості. Імперія почала надто дорого обходитися центру, тож в умовах затягування пасків Москва вирішила кинути «баласт» напризволяще.

Навіть українська комуністична номенклатура, спостерігаючи за кризовими явищами російської політики та побоюючись радикального Єльцина, який на танку підписував указ про незаконність дій ДКНС, вирішила за краще, задля збереження становища, відокремитися від російської нестабільності у власній державі. 24 серпня 1991 року більшість депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР проголосувала за незалежність, нарешті піддавшись тиску національно-демократичних сил.

Нині ж росія, яка 1990 року однією з перших заявляла, що більше не буде годувати «утриманців» – союзні республіки і поспішила задекларувати свій суверенітет, звинувачує в розвалі СРСР якісь міфічні впливи західних спецслужб і шукає привід для реваншистських закидів. путін навіть назвав розвал СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, і водночас росія, яка першою його розвалювала, 12 червня святкує свій «День незалежності» від цього ж Союзу.

В інформаційному просторі рф день росії, як його нині прийнято називати, є одночасно і сумним (втрачена імперія), і веселим святом, що, зрештою, не дивно для шизофренічної російської пропаганди. Святкуючи так званий «день незалежності» «Немитої», росіянам варто як то кажуть або хрестик зняти, або труси вдягнути, адже одночасно прагнути відновити мертву радянську імперію і водночас святкувати втечу росії з радянського «Титаніка» схоже на відкриту форму шизофренії.

Автор: Валерій Майданюк

Британський прем’єр Борис Джонсон, який нещодавно знову втримався в політичному родеу, належить до найбільш популярних політиків не лише в Британії, але й в Україні, а його роль в обороні України від російської агресії стала одним з ключових факторів ефективності українського спротиву.

Отож хто він, звідки, і як збудував успішну політичну кар’єру ставши одним з найбільш впізнаваних політиків у світі?

«Другий Черчиль»

Борис Джонсон належить до найяскравіших та найбільш епатажних сучасних політиків світового масштабу. Ним можна захоплюватися, його можна не сприймати, можна кепкувати з його зачіски чи стилю одягу, але його неможливо ігнорувати чи забути. А це – найважливіша риса політика в демократичній країні.

Його називають «другим Черчилем», а та рішучість, з якою він захищає свободу та демократію у світі лише підкреслює справедливість такого почесного епітета.

Борис Джонсон народився в США, в Нью-Йорку, й при народженні отримав одразу два громадянства – британське та американське. Родина теперішнього прем’єра належала до британської політичної еліти: батько був депутатом Європейського парламенту, а пізніше працював в Європейській комісії та Світовому банку.

Родовід Джонсона також не позбавлений британського аристократизму. Прабабуся Бориса – фрейліна Марі-Луїза де Пфеффель – походила з роду короля Великобританії Георга II.

А от дід по батьковій лінії належав до османського дворянства: Алі Кемаль Бей, був візирем останньої Османської імперії. Інший дід по материнській, сер Джеймс Фосетт був членом Європейської комісії з прав людини протягом 22 років.

Бешкетник-інтелектуал

Молодий Борис здобув блискучу елітарну освіту: навчався в Європейській школі Брюсселя, в Ітон-коледжі та в Оксфордському університеті, де вивчав класичну літературу. Вже в університеті проявляв лідерські якості – був президентом студентської спілки.

В університеті друзі дали йому прізвисько «Єті», можливо, через зачіску. Під час навчання в Оксфорді Борис був членом неформального об’єднання «Булінгдонський клуб», члени якого були вихідцями з аристократичних сімей і вели розгульне життя: бешкетували в дорогих ресторанах, а потім розплачувалися за завдану шкоду готівкою на місці.

Однак окрім юнацького авантюризму Борис відзначався й неабиякою ерудицією. Якось, вже будучи політиком,  на пресконференції у Брюсселі він поставив запитання латиною. А журналісти у літаку помітили, що він читає книжку давньогрецькою.

Акула пера

Першу роботу Борис Джонсон почав на ниві журналістики, хоча й інколи грішив зайвим фантазерством, за що навіть був звільнений. Причиною стала цитата, яку юний Борис приписав своєму дідові. Працював у часописі The Times, а потім в The Daily Telegraph, де отримав посаду брюссельського кореспондента. Статті та дописи Джонсона були сенсаційними, дотепними й  нерідко викликали суперечки.

Саме в сфері журналістики Джонсон став відомим як критик «абсурдності бюрократії Євросоюзу». Його матеріали з гострими заголовками: «Равлики – це риба, вважають у Євросоюзі», «Брюссель наймає нюхачів, щоб європейський гній пах однаково» здобували величезну популярність і захоплення. Їх любили читати консерватори, а редактори провідних видань закликали своїх журналістів писати як Джонсон.

Борис Джонсона також став автором трьох книг: «Колонка Джонсона», «Позичте мені ваші вуха» і «В мене є для вас погляди». А також опублікував  2004 року роман: «Сімдесят дві діви» та «Нова британська революція», написану вже після обрання мером Лондона. В якості продюсера Джонсон долучився до серії документальних фільмів «Мрія про Рим», в якому порівнюється Римська імперія та сучасний Європейський Союз.

Контроль, квоти та численні обмеження брюссельської бюрократії дійсно стали дошкульними для багатьох європейських підприємців. Окремою проблемою стала міграційна політика ЄС. Згідно задекларованого рішення Єврокомісії, країни-учасниці, зобов’язані прийняти на своїй території певну квоту мігрантів з Азії та Африки, у відповідності до рамок спільної міграційної концепції та рівномірного розподілу біженців у ЄС. Країни які відмовляться приймати біженців, могли зіткнутися зі штрафами, сума яких сягала 250 тис. євро за кожного біженця. Міграційна політика Брюсселя, ґрунтована на принципах мультикультуралізму і раніше викликала чимало заперечень збоку Лондона, однак національний суверенітет Британії, зрештою, почав переважати вплив брюссельської євробюрократії. Джонсону випало стати тим прем’єром, за правління якого Британія покинула ЄС,

Політична кар’єра

Популярність дозволила успішному журналісту Джонсону спробувати себе в політичній кар’єрі. Ще у 1997 році Джонсон став кандидатом на парламентських виборах, проте зазнав поразки. Про цю виборчу кампанію Джонсон пізніше написав книгу. Однак вже у 2001-му Джонсон став депутатом британського парламенту, а також заступником голови Консервативної партії.

Головним політичним успіхом стала перемога Джонсона на виборах мера Лондона 2008 року. Ключовим суперником Бориса був «червоний Кен» –  колишній мер-лейборист Кен Лівінґстон, якого Джонсон переміг і залишався мером Лондона до 2016 року.

В часи своєї каденції Борис провів надзвичайно успішну Олімпіаду в Лондоні 2012-го, та купив для  столиці партію велосипедів, відомих як «Boris bikes». Фото Бориса Джонсона на одному з таких велосипедів стали вірусними, адже лондонський мер і влітку, і взимку їздив містом на двох колесах.

У 2016 році Джонсон стає міністром закордонних справ Британії. Його найвідомішою справою стало масове вигнання з країни російських шпигунів, які прикривалися дипломатичним статусом. Це була відповідь Бориса на спробу Кремля отруїти Сергія Скрипаля у місті Солсбері.

 А у 2019 року Борис Джонсон отримує посаду прем’єра Великої Британії. Борис прийшов на посаду у складний час Брекзіту.  Колишня прем’єрка Тереза Мей визнала провал у затвердженні плану виходу Британії з Євросоюзу і заявила про свою відставку.

Джонсон успішно завершив справу виходу країни з ЄС і взяв курс на повернення Британії до числа світових держав. 2019 року під його лідерством Консервативна партія набрала 43,6 % голосів на парламентських виборах — найкращий результат для будь-якої партії за останні сорок років.

Друг України

Борис Джонсон став одним з найбільш послідовних союзників та симпатиків України та зробив дуже багато для посилення української оборони. До слова, якщо інші країни спочатку постачали Україні переважно старішу техніку та озброєння, то британські NLAW є одними з найновіших систем, створені у 2009 році. До порівняння американські «Стінгери» почали виготовлятися у 1967 році.

Джонсон неодноразово особисто приїжджав до України, і часто такі візити сприймалися як психологічна підтримка і навіть «кризовий менеджмент». А його візит до Києва під час війни став одним з найсміливіших вчинків серед представників західного політикуму.

Коли в лютому розпочалася активна фаза російського вторгнення, над будівлею уряду на Даунінг-стріт поруч із британським прапором підняли український, а Джонсон заявив: «Сполучене Королівство працюватиме стільки, скільки буде потрібно, щоб забезпечити відновлення суверенітету та незалежності України».

Серед найвідоміших висловлювань Джонсона щодо російсько-української війни, зокрема: «Я зроблю все, що в моїх силах, аби заморити голодом військову машину Путіна».

 «Путін повинен зазнати поразки, і його поразка у цьому акті агресії повинна бути видима. Нашими суддями будуть не майбутні історики, а народ України».

А 27 квітня Борис Джонсон заявив, що якщо Росія використає проти України зброю масового ураження, Британія може завдати ядерного удару у відповідь. Цілком очевидно, що в Західній Європі навряд чи знайдеться державний діяч з більш тверезим та професійним поглядом на сутність росії та форми стримування авторитарних режимів.

Окрім гарних слів, на які не спромоглися лідери інших європейських держав, зокрема Франції та ФРН, глава уряду її величності  поставив значні об’єми військової допомоги, останній пакет якої становив 1,6 млрд. доларів. Серед британських озброєнь і протикорабельні ракети, і ракетні системи залпового вогню, і чимало найбільш нагальних фронтових потреб Українських Збройних Сил.

А 27 травня Борис Джонсон запропонував Зеленському серйозний геополітичний проєкт – створити альтернативний ЄС альянс у складі Британії, України, Естонії, Польщі, Латвії та Литви і, можливо, Туреччини. Новий союз мав би стати надійним захистом від подальших російських агресій і повинен відбити в росії бажання воювати в Європі.

Путч і перемога

Нещодавно Борису Джонсону довелося вчергове захищати прем’єрську посаду, адже політичні конкуренти здійснили спробу його відставки. Приводом обрали начебто вечірку з друзями під час пандемії Covid-19. Заручившись підтримкою невдоволених однопартійців, критики Джонсона поставили на голосування вотум недовіри прем’єр-міністру.

 Не виключено, що у цих атаках на Джонсона була задіяна й агентура Кремля, якому надзвичайно невигідний європейський лідер, який не лише не дзвонить до путіна і не шукає капітуляції перед російським агресором, надає зброю Україні і активно бореться проти російського впливу.

Однак британські еліти виявилися мудрими та далекоглядними, щоб під час війни в Європі змінювати єдиного рішучого прем’єра у Західній Європі під абсурдним приводом – випив з друзями пива після роботи.

То ж друг України Борис Джонсон отримав вотум довіри у парламенті і зберіг прем’єрське крісло. За нього проголосували 58,8% членів Консервативної партії або 211 депутатів. Джонсон втримався і Україна зберегла тісні партнерські взаємини з одним з найбільш дієвих союзників у найскладніший період своєї історії незалежності.

Борис Джонсон сьогодні залишається одним зі стовпів не лише консервативних та християнських цінностей у Європі, але й одним з ключових гарантів безпеки та підтримки української обороноздатності та суверенітету.

Автор: Валерій Майданюк.

Війна, в якій росія планувала захопити Київ за три дні, а на решті території України придушити збройний опір максимум за два тижні, вже перевалила сотий день. 100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

Показово, що російська цензура заборонила медіа навіть згадувати про якісь підсумки 100 днів «СВО» (специальнай ваєннай аперациі», адже хвалитися особливо нічим, а кількість наявних окупованих території виглядає мізерною з точки зору їхньої власної пропаганди.

Перші сто днів війни показали, що українська армія здатна успішно оборонятися та навіть наступати попри суттєву перевагу противника в озброєнні.

Якщо в перші дні війни не було впевненості у тому, як довго втримається столиця, то станом на початок червня, Збройні сили України змусили російські війська відступити з усієї української Півночі, трохи відкинули їх на Харківщині, подекуди тіснять росіян на Херсонщині та тримають оборону на Донбасі.

Світ спочатку не вірив в український успіх тому до війни не поспішали ділитися з Україною військовою технікою. Мовляв: для чого давати зброю країні, яка завтра капітулює і все опиниться в руках росіян?

А ті, хто давали, постачали лише легку партизанську зброю – «джавеліни» та «NLAW», оскільки вважали найбільш оптимістичним сценарієм лише партизанський рух в Україні.

Однак сучасний світ, при всій показній любові ліберального мейнстріму до слабких та скривджених жертв, насправді любить сильних і співчуває насамперед тим, хто бореться. Ефективний спротив дав можливість Україні виграти дорогоцінний час, підтягнути резерви, добитися отримання міжнародної допомоги та перевести війну в другу фазу – битву за Донбас та Південь.

Російський диктатор змушений був змиритися з тим, що його хвалена «друга в світі» армія не здатна в найближчій перспективі захопити Київ, тому найбільш оптимістичним сценарієм буде хоча б отримання контролю над Донбасом. Якщо спочатку путін мріяв захопити всю Україну, то вже через місяць ключова мрія його президенства суттєво зблякла.  

Невідомо, як генералам вдалося переконати путіна вивести війська з півночі Київщини, Чернігівщини та Сумщини, де вони зупинилися без жодних успішних просувань і залишалися мішенями для українських атак, однак після цього путін став виглядати хворобливіше.

«Немитая» була змушена задовольнитися навіть не планом «Б», який передбачав захоплення українського південного сходу, а лише сухопутним коридором до Криму. До того ж не повноцінним – адже весь Донбас, і особливо Донецька область, виявилися окупантам не по зубах.

100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

• Україна показала себе героїчною країною, яка бореться проти у двадцятеро більшого противника і навіть змушує його відступати. Український опір став прикладом не лише для європейських держав, але й навіть для таких далеких країн як Тайвань.

• Українці, котрі досі цього не усвідомлювали, почали поважати самих себе як націю. Націю сильну, горду, незламну, в жилах якої тече кров козаків та бандерівців. Українська політична нація, об’єднана спільною боротьбою, спільними трагедіями та перемогами, нарешті охопила своїм змістом понад 90 % власників українських паспортів незалежно від мови, релігії, ідеологічної ідентифікації чи регіону проживання.

• Нас більше ніколи у світі не плутатимуть з росією, як це було раніше. Весь світ бачить героїчну боротьбу українського народу проти російських варварів і на їхніх очах народжується нова геополітична суб’єктність України як частини світової цивілізованої спільноти.

• Росіянам після цих 100 днів важко буде продовжувати вірити у російську фашистську тезу про «братів слов’ян». Той лютий армагедон, який пережили росіяни під українськими атаками в Бучі, Ірпені, Чорнобаївці, Білогорівці назавжди вивітрив у адептів російського шовінізму бажання жити з українцями в одній державі. Понад 30 тисяч «хороших, і денацифікованих» росіян стали тією ціною усвідомлення екзистенційної окремішності двох народів, з якою росіянам доведеться довго переосмислювати свій світогляд та місце у світі без України.

«Трьохсоті» та ті росіяни, котрі вижили чи дезертирували, стануть ретрансляторами нового патерну сприйняття українців: «це такі запеклі і люті вороги росії, що росіянам треба обходити Україну стороною і більше ніколи туди не пхатися». Для українців краще, коли росіяни вважатимуть нас ворожою країною, аніж «братньою». Адже в перекладі з московсько-дипломатичної на людську мову «братніми» росіяни називають народи які вже стали їхніми жертвами, а от «ворожими» – ті, на котрі напасти не можуть або бояться.

Ці висновки перших 100 днів російсько-української війни, зламали існуючі стереотипи про українців та стали підґрунтями для нового образу України в очах світової спільноти.

На жаль, тривалість війни за національне визволення розтягується в часі, однак війни подібного масштабу та характеру ніколи в історії не точилися кілька місяців. Тож за словами, головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Хоч би як важко нам було, але вже точно не буде соромно».

Автор: Валерій Майданюк

На фоні неоднозначної та досить стриманої позиції країн-учасниць ЄС та НАТО щодо допомоги Україні у протистоянні російській агресії, актуалізуються нові геополітичні системи безпеки поза рамками євро-атлантичного формату.

Нещодавня інформація про пропозицію прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона президенту Володимиру Зеленському створити новий міжнародний альянс, який протистоятиме Росії та стане альтернативою ЄС, стала цікавою альтернативою синиці в руці замість журавля у небі. За задумом Джонсона, новий союз або європейська співдружність збере країни, об’єднані недовірою до Брюсселя та включатиме окрім України, Британію, Польщу, Естонію, Латвію та Литву, а також, можливо, Туреччину на пізнішому етапі. 

Де-факто Лондонський прем’єр запропонував формат політичної, економічної та військової співпраці, який географічно нагадує популярну ідею Балто-Чорноморського союзу – співдружність країн між Балтійським та Чорними морями, які разом протистоятимуть російській агресії в Європі.

Ідея для України достатньо цікава, однак, окрім позитивів,  не позбавлена й слабких місць.

Чому Україні варто формувати новий безпековий союз?

1) Україні давно слід будувати військово-політичні альянси з Польщею, країнами Балтії, а також з Молдовою, Грузією та Туреччиною як державами, які єдині в Європі усвідомлюють геополітичну загрозу Москви і шукають дієвої безпекової системи. Ці країни історично самі відчули вплив «русского міра» і не мають жодних ілюзій щодо можливості діалогу з росією.

І у Варшаві, і у Вільнюсі, і у Анкарі розуміють, що Москва сприймає лише мову сили і готові без дискусій збільшувати оборонні бюджети. З об’єднанням зусиль країн Балто-Чорноморського регіону, росію справді можна поставити на місце та примусити до миру. Той факт, що після 2014 року досі подібного союзу не було створено, насправді є злочинною недбалістю українських політиків.

2) НАТО та ЄС продемонстрували слабкість, нерішучість і навіть побоювання у протистоянні російській агресії. Різношерстість позицій Угорщини, Франції, Німеччини щодо політики стримування росії, безперспективні намагання ведення переговорів з кремлівським убивцею не гарантують надійної безпекової підтримки усіх членів Альянсу у випадку російської агресії проти країн Балтії чи Польщі.

 Чимало західноєвропейських країн переконані у відсутності загрози власній безпеці з боку росії через географічну віддаленість. Ці держави виділяють більше коштів на соціальні потреби та сумніваються у доцільності збільшення оборонних бюджетів і взагалі не мають бажання вступати у конфлікт з росією. У цьому західноєвропейські країни мають глибоку розбіжність з східноєвропейськими членами НАТО, котрі наполягають на посиленні оборони від російської загрози.

Тож новий союз, котрий би об’єднував країни, рішуче налаштовані на протистояння росії, виключаючи тих, які «ще не визначилися», міг би стати надійним щитом Східної Європи від пазурів російського ведмедя.

3) Можливо, запропонований британським прем’єром Англо-Балто-Чорноморський формат безпеки є єдиним доступним для України в найближчому часі, адже в НАТО та ЄС нас поки що не поспішають приймати. Заяви деяких європейських політиків, зокрема, міністра з європейських питань Франції Клемана Бонапро те, що на завершення процедури прийняття України до Євросоюзу піде щонайменше 15-20 років, засвідчують небажання частини європейських еліт інтегрувати воюючу з росією Україну.

До прикладу Емманюель Макрон агітує за створення нової “європейської політичної спільноти”, до якої могла б увійти й Україна – такий собі європейський передпокій. Тож поки перед Україною не відкриваються євро-атлантичні двері – Києву варто розглядати будь-який безпековий формат, аби знову не залишитися зовсім наодинці перед російським вторгненням. Зрештою, союз з Британією та Польщею міг би бути й проміжним варіантом, сходинкою на шляху до ЄС та НАТО.

Однак варіант нового союзу поза рамками ЄС та НАТО має й чимало мінусів і слабких місць, котрі можуть суттєво розчарувати українців й  стати пірровою геополітичною перемогою для України.

Чому Україні варто продовжувати стукати у двері ЄС та НАТО?

1) Найвагомішим аргументом є те, що росія нікого в Європі не боїться. Всі європейські держави і весь ЄС росія розглядає як слабшими за себе. Реально Москва боїться лише США та Китаю. Тому й Кремль лицемірно пропонує європейським державам формувати на континенті суто європейський безпековий союз, без американців. Щоб росія могла безперешкодно залякувати і шантажувати слабших.

І хоча «друга в світі» російська армія відгребла по повній від країни, яку планувала взяти за два тижні, тим не менше єдиний блок у Європі на який зважатиме Москва – лише НАТО. Тож якщо Україні потрібна гарантована безпека, а не повторення війни через кілька років, тоді НАТО залишається найбезпечнішим варіантом.

2) Союз Британії, країн Балтії та Польщі не володітиме тими фінансовими ресурсами, котрі має Європейський Союз для фінансової підтримки України. Якщо Україна сподівається на серйозні інвестиції, модернізацію інфраструктури, відбудову промисловості, то без спільних європейських проектів нам буде складно.

Членство в ЄС давно розглядається українським суспільством як доступ до європейських дотацій. Та ж Польща за десять років членства отримала від ЄС понад 100 мільярдів євро допомоги та грантової підтримки, завдяки якій було збудовано дороги, інфраструктурні об’єкти, відреставровано лікарні і пам’ятки культури. Україна розраховує на подібну програму, але поза рамками ЄС сподіватися доведеться більше на власну економіку та невеликі британські інвестиції.

3) Також не відомо, чи готові Польща та країни Балтії зробити ставку на формування нової геополітичної ініціативи, яка може скомпрометувати їхні відносини з Брюсселем. Все-таки ці держави перебувають під надійною парасолькою НАТО та ЄС, в яких хоч і не всі країни-члени будуть допомагати їм військами у випадку російської агресії, однак наодинці вони точно не залишаться.

Натомість вступ у союз з Україною, який дуже ймовірно зробить їх учасниками бойових дій з росіянами, може викликати негативну реакцію Парижа і Берліна: мовляв, чого ви втягуєте нас у війну з росією? «Або не втручайтеся, або на нас не розраховуйте» – цілком ймовірна відповідь європейських любителів переговорів з путіним.

Тож нова ініціатива Бориса Джонсона може стати непевною альтернативою для України замість гарантованих і довготривалих безпекових форматів. Наразі, Україна продовжує переговори про надання статусу кандидата в члени ЄС вже в червні і не полишає надій на долучення до спільного європейського дому, а не передпокою.

Автор: Валерій Майданюк.

Нещодавній собор РПЦ в Україні, котра з маскувальною метою називає себе «Українською православною церквою московського патріархату», випустив чергову порцію дезінформації, яка має на меті глибше приховати зв’язок цієї структури з Кремлем.

Російське вторгнення в Україну завдало колосального іміджевого удару по репутації церкви московського патріархату, яка почала відверто асоціюватися з ворогом. З часу повномасштабного російського вторгнення понад 400 релігійних громад перейшли з УПЦ московського патріархату до Православної церкви України. Ще частина церков оголосили так звану «незалежність», що насправді не продемонструвало їхнього справжнього розриву з Москвою і, по суті, поставило їх в неканонічне становище.

До того ж, багато храмів та церковних громад російська церква втратила через бойові дії російських окупантів: російські обстріли зруйнували церковні споруди, а мільйони номінальних вірян РПЦ з лівобережжя та півдня України стали біженцями.

Справедлива народна ненависть до осередків церкви, патріарх якої благословив загарбницьку війну проти України поставили РПЦвУ в дуже скрутне становище. Далі називатися церквою московського патріархату в воюючій Україні залишалося просто конспіративно шкідливо та фінансово невигідно.

Тож чи то з огляду на інстинкт виживання, чи то за директивою з Москви, УПЦ МП потрібно було показати українському суспільству якесь декларативне відмежування від країни-агресора. Штірліц, зрештою, також публічно виступав проти СРСР.

Тож на соборі, в якому активну участь взяв громадянин ерефії та олігарх Вадим Новинський (відомий в українському політикумі як «сука православна»), було оголошено про незгоду з московським патріархом Кірілом щодо війни в Україні та задекларовано «повну самостійність і незалежність”.

Однак, попри публічні декларації, рішення собору принципово не змінюють підпорядкованості УПЦ московському патріарху і навіть не виводить її за рамки РПЦ.

Представники УПЦ МП  заявили лише про «адміністративне відокремлення» від РПЦ, але «зі збереженням духовного спілкування з Москвою». Яке ще спілкування з Москвою під час війни може бути в української церкви клірики-москвофіли не уточнили, що дає підстави констатувати, що нічого принципового у проголошенні бутафорної «самостійності» не змінилося.

Зрештою, не слід забувати, що московський патріархат в Україні десятиліттями розповідає байки про свою «незалежність» наголошуючи на Грамоті про автономію та самоуправління, яку УПЦ вручив колишній патріарх Алексій ІІ в 1990 році. Тож УПЦ МП така ж «незалежна» від Москви як і ДНР та ЛНР. Створення якихось «незалежних» від Москви проектів давно стало візитною карткою російських спецслужб.

До речі, на соборі 27 травня російські православні в Україні наголосили на актуалізації тієї сумнозвісної Грамоти (ярлика) про автономію та самоуправління УПЦ, підтвердивши давні московські директиви для васальної структури. Тож ні про який фактичний вихід УПЦ з РПЦ та розрив з Москвою говорити не доводиться.

До того ж собор так званих українських православних не відмовився від поминання патріарха Кіріла, мотивуючи це тим, що «поминаємо його, щоб Бог зробив його кращим».

Водночас, головним своїм ворогом «нєзавісімая» УПЦ МП назвала канонічну ПЦУ, яка стала справжнім головним болем для московського патріархату.

Хоча здавалося б навіщо новоспеченим «українським православним» ворогувати чи конкурувати з ПЦУ? Ви ж тепер «незалежні» від Москви, вам в Україні жити, то ж чому не об’єднатися з Православною церквою України, яка вже визнана в світі?

Однак чомусь вороги московського патріархату залишаються й ворогами «незалежної» УПЦ.

Хоча, якщо б Москва раптом покарала васальну УПЦ за «розкольництво» і позбавила б її канонічного статусу, то УПЦ виглядала б самопроголошеною сектою. Тоді приєднання до ПЦУ було б єдиним способом збереження канонічності УПЦ МП. Проте, Москва чомусь не поспішає карати «розкольників». Дивно, правда?

Цікавою є позиція й самої РПЦ щодо собору УПЦ МП. Глава відділу зовнішніх церковних зв’язків МП митрополит Іларіон, зауважує, що «Єдність між РПЦ та УПЦ МП зберігається, РПЦ продовжить зміцнювати її».

Хоча деякі московські клірики підіграють задекларованому сценарію і розповідають про «руки Держдепу» у церковному «розколі», хоча й чомусь не поспішають таврувати самих розкольників.

Український експерт Петро Олещук зауважує, що реакція Москви на «демарш» УПЦ була дуже поміркованою. Мовляв, вони нічого не знають, документів не одержували, на церкву у Києві “чиниться тиск”. Якби реально рішення “УПЦ МП” бодай мінімально чимось комусь у москві загрожувало – на всіх учасників собору було б накладено анафему. Як свого часу на Філарета. Але нічого такого ніхто не робить, тому все це нагадує “тактичний відступ на визначені позиції” в очікуванні, коли все ж прийдуть московитські війська. Аби до цього часу приходи не порозбігалися».

Зрештою, чого українцям очікувати від людей, які десятиліттями працювали на Москву, поширювали ненависть до українського народу та стали п’ятою колоною для «русского міра»?

Всерйоз вірити, що на третій місяць війни москвопатріархатні «консерви» раптом узріли в росії ворога і вирішили стати українською церквою аби їм пробачили десятиліття зради і саботажу, було б не лише наївним але й небезпечним.

До того ж, українською церквою сьогодні є не та структура, яка заявила, що в чомусь незгодна з Кірілом і продовжує молитися за його здоров’я, а та релігійна община, яка здійснює реальні вчинки для оборони України проти російських загарбників та бореться проти російської пропаганди.

Нещодавній собор УПЦ МП міг би стати запізнілою, але поворотною точкою церкви, яка в своїй назві використовує слово «українська». УПЦ МП могла б, як той розбійник на хресті, в останній момент піти правдивим шляхом поруч, а не проти свого народу.

Однак наявні тенденції засвідчують, що найкраще що сьогодні може статися з УПЦ МП – це її черговий розкол та перехід громад до ПЦУ. Псевдоукраїнські православні колаборанти обрали окозамилювання замість каяття.

Автор: Валерій Майданюк

Як і прогнозувалось в одному із попередніх текстів нашого проекту, почалась запекла боротьба не лише на фронті. В країнах Заходу почалась боротьба за форми реагування на виклик путінської агресії.

Кремль мобілізував усю свою зовнішню агентуру та корисних ідіотів для просування нових/старих наративів щодо необхідності «зрозуміти росію» та допомогти путіну «зберегти обличчя».

Найбільш помітним в цьому напрямку став виступ 99-літнього Генрі Кіссинджера в Давосі. Існує значна кількість непрямих доказів того, що Кіссинджер працював на радянські, а згодом, й на російські спецслужби. Проте ці факти не були досліджені.

Кіссинджер до сьогодні зберігає статус «патріарха політики та інтелектуала». Наскільки відомо, практично більшість його тез прописуються відвертим агентом впливу москви Томасом Гремом.

Проте, незважаючи на усе це, тези Кіссінджера стають авторитетними в академічних та політичних колах.

Мобілізація пропутінських інтелектуалів автоматично призводить до мобілізації й протилежного табору. Останнім часом найбільш яскравим із висловлювань антипутінських інтелектуалів є виступи сорока шестирічного ізраїльського історика Ювал Ноя Харарі.

Свідомо зосереджуємось саме на позиціях публічних інтелектуалів, а не політиків, оскільки саме вони формують дискурс, тобто ту рамку, в якому й діють політики та розвивається суспільна думка.

Отож, пропонуємо основні тези Кіссинджера (фактично Грема) та Харарі.

9 тез Кіссинджера

1) Для росії Україна ніколи не буде звичайною іноземною державою.

2) Україна має стати «мостом» між Європою та росією.

3) Україна має залишитись поза Європейським союзом та НАТО,

4) Продовження сьогоднішньої війни може призвести до ситуації відчуження росії від Європи, а відповідно й до відновлення холодної війни.

5) Відновлення холодної війни призведе до входження росії в якийсь із антизахідних альянсів.

6) Росія протягом століть була одним із гарантом балансу сил в Європі.

7) Продовження війни буде на за свободу України, а новою війною проти росії.

8) Поразка росії призведе до порушення балансу сил в Європі та Тихоокеанському регіоні.

9) Захід має прагнути довгострокового миру, отож має сприяти початку переговорів між «сторонами … протягом наступних двох місяців».

9 тез Харарі

1) Війна в Україні має величезний вплив на весь світ, адже глобальний порядок, який будувався поколіннями, опинився під загрозою.

2) Результати війни матимуть величезний вплив на увесь світ.

3) Глобальний порядок, що будувався поколіннями, який створив наймирнішу і процвітаючу еру в історії людства, зараз знаходиться у небезпеці.

4) Починаючи з 1945 року уряди витрачають набагато більше на освіту, охорону здоров’я, соціальні витрати.

5) На початку ХХІ століття, середні витрати урядів на війська, не лише в Європі, а й в усьому світі, становили у середньому 6% державного бюджету.

6) Починаючи з 1945 року, не було такого, щоб країна, яка мала широке міжнародне визнання, стала об’єктом знищення через зовнішнє вторгнення. Саддам Хусейн намагався зробити подібне з Кувейтом, але це не вдалося, оскільки міжнародна коаліція витіснила його війська з країни.

7) Путін порушив найбільше табу міжнародного порядку глобальної системи. Він намагається вбити окрему країну, окрему націю.

8) Якщо Путіну вдасться задумане, у майбутньому зявиться більше «путіних», які діятимуть у різних частинах світу. Епоха миру та процвітання закінчиться, оскільки все більше країн у різних частинах світу витрачатимуть більше грошей на оборону.

9) Фіаско Путіна, на яке ми сподіваємося, не лише в інтересах України чи її безпосередніх сусідів. Це в інтересах кожної людини на Землі.

Різниця між тезами Кіссинджера та Харарі це не лише інтелектуальні ігри. Це – різниця між минулим та майбутнім. Між здатністю поступитися агресору та здатністю відстояти здобутки цивілізації.

Битва за Донбас демонструє, що путінська армія може просувається лише застосовуючи тактику спаленої землі. Перемога путіна у війні призведе не лише до спалення руйнації України, але й до занепаду того цивілізаційного порядку, який встановився після ІІ світової війни.

Автор:Костянтин Канішев