Саме в часи правління в СРСР Леоніда Брежнєва починається культ дати «9 травня». Закономірним стало те, що брежнєвська сакралізація міфу, з часом, призвела до його делегітимізації. Про специфіку терміну «міф» йшлося в одній із попередніх статей циклу.

Оголошення 9 травня святковим днем

В першій половині 1960-х років 9 травня залишалось святковим, але не культовим днем. Цей день хоча й був робочим, проте відзначався певними масовими заходами. Основними радянськими святами вважались революційні дати – 7 листопада та 1 травня. В суспільстві 9 травня почало перетворюватись на одне із типових військових свят.

В жовтні 1964 року компартія відсторонює Микиту Хрущова та обирає новим першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.

Вже в січні 1965 року керівник Української РСР та на той час один із найближчих до Брежнєва радянських діячів Петро Шелест звертається з листом до ЦК КПРС. В цьому листі від імені української компартії Шелест пропонує оголосити 9 травня святковим днем та відзначати його значно масштабніше. Вже в березні 1965 року приймається офіційне рішення оголосити 9 травня святковим днем та провести урочисті заходи.

Важливо звернути увагу на дуже щільну хронологію. Така щільність може казати про суттєвий поспіх нової влади. Причин для поспіху було декілька.

Потреба «нової легітимності»

Із внутрішньополітичних мотивацій найбільш важливим стало забезпечення легітимності нового керівництва країни.

І для Сталіна, і для Хрущова джерелом легітимності була участь в революції 1917 року та громадянській війни.

Нове керівництво країни, зважаючи на вік, у подіях 1917-1920 років участі брати не могло. Цій генерації потрібен був новий «героїчний канон подвигів», який би підтверджував їх право на владу. Таким каноном і стала ІІ світова війна.

Відтепер пропаганда зображала ІІ світову війну ключовою віхою в радянській історії. З кожним роком пропаганда надавала все більшого значення ІІ світової війни. Революційні ж свята, хоча й продовжували урочисто відзначатись, поступово перетворювались на суто історичні свята.

Соціально-економічні чинники

На початку 60-х років в СРСР починало зростати незадоволення економічним та соціальним становищем. Продуктовий дефіцит та невпорядкованість соціальних питань ставали все більшим подразником для населення. Масові заворушення в Краснодарі, Муромі, Бійську та Новочеркаську ставали загрозливими проявами цього незадоволення.

Нове керівництво здійснило низку заходів щодо впорядкування соціальних норм. Зокрема увага приділялась збільшенню вихідних днів. Саме в 1965 році було введено два нових вихідних дні – 9 травня та 8 березня. Варто зазначити, що мотивація введення вихідного дня на 8 березня також була пов’язана із ІІ світовою війною. В урочистій промові Брежнєв зазначив, що новий робочий день введено з огляду на «подвиг радянських жінок у великій вітчизняній війні».

Апеляція до масових настроїв

Хрущовська відлига сформувала потужний культ фронтовиків. Саме фронтовики, які жертвували власним здоров`ям та життям, протиставлялись конформістам та пристосуванцям післявоєнного часу. Така моральна рамка сприйняття стала домінувати в першій половині 60-х. Нове керівництво країни апелювало саме до тих груп, які поділяли ці погляди.

Сакралізація 9 травня була органічно сприйнята населенням. На декілька наступних років в суспільстві зберігся консенсус щодо визнання 9 травня.

Реабілітація Сталіна і Жукова

Сакралізація 9 травня призвела до часткової реабілітації Сталіна. Він став з’являтися в книгах та фільмах як один із основних діячів війни. І хоча, на відміну від 40-х років, тепер не йшлось про виключно його роль в перемозі, проте про його помилки намагались не згадувати.

Так само відбулось й створення культу Жукова. Після відставки Хрущова Жуков став героєм маскульту – про нього писались книги, його образ став одним із основних у військових художніх фільмах. Сам Жуков нагороджувався ювілейними нагородами та видав книгу спогадів. Міф про Жукова-полководця став навіть міцнішим за культ Сталіна. Якщо цензура періодично могла пропустити якісь помірковані згадки про помилки Сталіна, то будь-яка критика дій Жукова була виключена.

Певний час культ Сталіна/ Жукова став модним. На рівні колективної свідомості образи «рішучих переможців» Сталіна й Жукова почали протиставлятися млявому та нерішучому керівництву країни.

Наратив миру

Парадоксом цього часу було те, що новий міф, хоча й базувався саме на військовій історії, проте мав обмежену міліарну складову.

В епоху Брежнєва військовий парад 9 травня проводився лише в 1965 році. Поступово зникла й практика проведення військових парадів на 1 травня. Замість цих заходів проводились традиційні «демонстрації трудящих».

Основним салоганом, пов’язаним із війною в часи Брежнєва став вислів «только б не было войны».

Таке дистанціювання від мілітаризму пояснюється тим, що більшість керівників СРСР пройшли через війну і мали реальне, а не кіношне уявлення чим на справді є військові дії.

Проте, вже ближче до кінця правління Брежнєва антимілітаристський тренд дав збій. Коли приймалось рішення про введення радянських військ до Афганістану, один із аргументів була якраз героїзація війни. На думку радянського керівництва нові покоління все більше поринають у споживацтво та комфорт. Реальне уявлення про життя, на думку багатьох радянських керівників, молоді мав прищепити саме участь у військових діях. Як не дивно, але саме такі аргументи звучали як одне із обґрунтувань вторгнення до Афганістану.

Керівники СРСР створили пропаганду, яка утверджувала в суспільстві героїчний військовий міф Проте згодом ця пропаганда переконала їх самих. Героїчний міф поступово витіснив реалізм та обачність. Війна в Афганістані суттєво прискорила делегітимізацію комуністичного режиму в СРСР.

Суспільна делегітимізація

Перші ознаки девальвації міфу 9 травня з’явились вже наприкінці 1960-х років.

Міф, втиснутий в жорсткі рамки офіційної пропаганди, ставав все більше плакатним та забронзовілим. Проте такий образ є і найбільш ламким.

Вже з другої половини 70-х років в суспільстві починає зростати скепсис щодо 9 травня. Участь у організованих владою масових заходах стає не більш як формальність. Недовіру та скепсис у народі викликає не лише офіційне трактування війни, але й сама війна. В суспільстві почалась «дегероїзація» фронтовиків. Набуває поширення наратив про те, що «справжні фронтовики загинули, а сьогоднішні “ветерани” є тиловими крисами».

Монументальні літературні та кіно-твори не тільки не цікавили молоде покоління, але й викликали скепсис у тих, хто воював. Єдиною аудиторією, яку «чіпляли» військові фільми були діти. Саме ті люди, чиє дитинство припало на другу половину 70-80 років, і стало в подальшому базою для ренесансу міфу 9 травня.

Автор:Костянтин Канішев

Російська влада та воєнне командування часто відносяться до росіян так, як не кожен іноземний окупант дозволив би собі ставитися до підкореного населення.

Чимало епізодів з російськими безглуздими атаками і жертвами в Бучі, Чорнобаївці чи на Білогорівському плацдармі, перехід через Чорнобильську зону, а також залишені при відступі російські кулеметники і снайпери засвідчують: гасло «сваіх нє брасаєм» не більше аніж блюзнірський цинізм кремлівської пропаганди.

Історичні приклади російських воєн лише засвідчують факти більш жорстокішого ставлення росіян до своїх, аніж це можна було очікувати від ворогів.

Чому росіяни спалили Москву?

Одним з історичних прикладів, того що російська влада ставиться до свого народу гірше, аніж до чужого, є спалення Москви під час російсько-наполеонівської війни 1812 року.

Після грандіозної поразки під Бородіно, яка відкрила французам шлях на російську столицю, російський цар Олександр І, полководець Кутузов та градоначальник Москви вирішили, що краще спалити місто, аніж здавати його противнику і таким чином зазнати ганьби. Отож Кутузов (по матері Беклемішев) та градоначальник Москви Ростопчин віддали наказ розпочати негайне виселення мешканців, кількість яких тоді сягала 270 тис чоловік, і підпалити місто. Цю вказівку виконували поліцейські, військові та спеціально випущені на волю в’язні, які окрім грабежу, мали застосувати тактику випаленої землі.

Пожежа охопила три чверті Москви: запалали дерев’яні будинки та склади товарів. Пожежею знищено університет, бібліотеку, Петровський і Арбатський театри, рукопис Слова о полку Ігоревім, а також Троїцький літопис. Але найстрашніше, що у вогні загинуло від 10 до 20 тисяч поранених російських солдатів, які воювали за Російську імперію, вижили у Бородинській битві, і залишилися у московських шпиталях. Для їх вивезення катастрофічно не вистачало транспорту, до того ж, не всі поранені були транспортабельні. То ж їх залишили в охопленій полум’ям столиці. Такою стала подяка росії своїм захисникам.

Хоча, виходячи з гуманістичних міркувань, а не з принципів російських правителів, взяття Москви французами було для москвичів меншим лихом, аніж її спалення, але в росії ніхто не думав про людей. Французька армія тоді багатьма народами сприймалася як визвольна: у Франції перемогла антимонархічна революція та встановилися республіканські цінності, французи несли європейським народам свободу, Декларацію прав людини та громадянина і звільнення від тиранії та кріпацтва.

До того ж війни ХІХ століття відзначалися честю та галантністю, війська стріляли один в одного по черзі, насильство над цивільним населенням каралося офіцерами. Ставлення до противника було лицарським, ніхто не знущався над полоненими, їм необхідно було надавати медичну допомогу нарівні з власними пораненими.

Можна з певністю сказати, що ті, досі достеменно не пораховані десять чи двадцять тисяч поранених російських солдатів, після приходу французів у Москву точно не зазнали б гіршої долі, аніж згоріти заживо в місті, спаленому за наказом російських властей. Так цинічно до свого народу не відносився жоден європейський монарх того часу.

«За Родіну» під дулом кулеметів

Популярне під час воєн російське гасло «Рятувати країну шляхом її знищення» в Другій світовій війні стало головним девізом. До сьогодні достеменно не відомо, скільки з 27 мільйонів загиблих радянських громадян, загинули з вини сталінського командування.

Вершиною цинізму та жорстокого ставлення до власного народу стали сформовані з НКВД «загрядотряди», які стріляли в спину червоноармійцям, які відступали та підганяли їх атаку. Ні німецькі нацисти, ні італійські фашисти не ставилися до своїх солдатів так жорстоко, як російська влада.

Беслан та Норд-Ост

Зазначені приклади є не просто історичним минулим, а стійкою ментальною традицією навіть теперішньої російської влади. У ХХІ столітті російське командування так само зневажливо ставиться до життя своїх громадян. Один з найпоказовіших прикладів – Беслан, в якому 1 вересня 2004 року відбулося захоплення заручників у одній зі шкіл.  

Протягом двох з половиною днів чеченські повстанці утримували в замінованому будинку школи понад тисячу сто заручників. Після безрезультатних переговорів (через позицію російської влади) почався штурм з застосуванням важкої військової техніки. По наповненій дітьми школі був нанесений удар з вогнемету “Шмель” після чого почався обстріл з танку та вертольотів, що спричинило пожежу та обвалення будівлі. Велика кількість заручників загинули саме через ці обстріли.

В результаті проведеної військової операції загинуло 334 людини, в тому числі 186 дітей, ще понад 800 отримали поранення. Очевидці стверджували, що в одному з класів була виявлена загибла чеченка, яка своїм тілом накрила і врятували російську дівчинку від вогнемету російського спецназу. Де-факто російські силовики провели не операцію зі звільнення заручників, а військову операцію зі знищення чеченських повстанців. Про заручників в Кремлі ніхто й не збирався думати.

1 вересня 2016 року, в річницю трагедії, п’ятеро жінок – колишніх заручниць та матерів загиблих від рук російських силовиків, вдягли футболки з написом «путін – кат Беслана». На їх думку, ніхто крім путіна не міг віддати наказ військам стріляти, а головною тезою путіна була «з терористами переговорів не ведемо» – тобто він принципово відмовлявся врятувати дітей. Жінки були затримані засуджені до штрафів або виправних робіт. Після цього випадку, багато росіян усвідомили – якщо їх захоплять в заручники – їхня влада їх не врятує, а вб’є.

Інший подібний приклад – захоплення заручників Норд-Ості в жовтні 2001 року коли чеченські повстанці захопили близько 800 глядачів театру в Москві. Майже половина повстанців були жінками – вдовами загиблих в Чечні борців за незалежність. Президент путін тоді відмовився вести переговори про визволення заручників.

В результаті так званої «антитерористичної операції» спецслужб були отруєні невідомим газом 130 заручників. Вже після штурму, людям нічого не було повідомлено про використання анестетичного газу і непритомним не надавалася медична допомога. Це призвело до смерті п’ятьох дітей та людей хворих на серцево-судинні захворювання. Деякі отримали інвалідність другого та третього ступеня.

В чергове, операція по звільненню заручників в росії перетворилася на їхнє вбивство. Мало в якій країні при антитерористичних операціях по звільненню гинуть декілька повстанців і сотні цивільних заручників.

Чому росіяни не шкодують «своїх»?

Розв’язана 24 лютого повномасштабна російська агресія проти України, в якій росіяни втратили вже майже 27 тисяч загиблих і третину сил вторгнення, стала апофеозом цинічного ставлення кремлівських тиранів до свого народу.

Шокуючі приклади того як російське командування відмовляється забирати тіла своїх загиблих, як убитих росіян спалюють у мобільних крематоріях – адже якщо немає тіла, то можна зекономити на виплатах сім’ям, не піддаються розумінню цивілізованого світу.

Сказана в одному з російських фільмів фраза «Родіна тєбя всєгда бросіт синок» яскраво демонструє долю кожного російського солдата, який вчасно не відмовився брати участь у авантюрах російської влади. До слова, в Запорізькій області росіяни навіть організували тюрму для тих своїх свідомих солдатів, які відмовилися брати участь в боях.  Проте на жаль, таких в російській армії поки що не більшість.

Основна частина росіян, зазомбована пропагандою та ненавистю до українців, досі закликає продовжувати закидати гарматним м’ясом своїх співвітчизників українську землю. Абсолютно не думаючи при цьому, що імперські амбіції злого кремлівського карлика втілюватимуть на полі бою не діти російських керманичів, а звичайні росіяни.

Найгірше для росіян навіть не те, що їхня власна влада ставиться до них так же безжалісно, як колонізатори до аборигенів, а те, що за століття росіяни звикли вважати таке ставлення до себе справедливим і виправданим. Мабуть не дарма в сучасній росії найпопулярнішим правителем вважається Сталін, який найбільше в історії винищив росіян.

Автор: Валерій Майданюк

Окремі європейські політики явно провалили тест на демократію, приносячи демократичні цінності в жертву на догоду компромісам з диктаторами. Ті, хто раніше намагався вчити Україну бути правильною демократією та проводити демократичні реформи, почали радити нам пожертвувати свою демократію і свободу кривавому деспоту.

Багаторазові та безрезультатні «довгостільні» зустрічі французького президента Емманюеля Макрона з кремлівським диктатором стали наочним свідченням, що серед демократичних політиків є чимало таких, які готові поступитися цінностями свободи, рівності, народовладдя й толерантності  і готові віддати в жертву мільйони людей лише заради того, щоб якийсь диктатор не почувався ніяково.

За нещодавнім інсайдом українського президента Володимира Зеленського, Емманюель Макрон пропонував Україні поступки щодо нашого суверенітету, щоби «путін міг зберегти обличчя». Також президент Франції зазначав, що принижувати країну-агресорку – небезпечно. Мовляв, нацизм у Німеччині народився після того, як її принизили після Першої світової.

Між іншим, за деякими непрямими джерелами, прем’єр Ізраїлю також раніше радив у приватній розмові Зеленському піти на поступки путіну «щоби був мир». Існує й частина німецьких та угорських політиків, які дотримуються подібної ідеї необхідності компромісів з агресором, зраджуючи при цьому демократичні ідеали.

Однак, дивно, що політики, які вголос таке озвучують досі перебувають на посадах у демократичних країнах. З точки зору демократії, не можна віддавати цілі області території демократичної держави з багатомільйонним населенням, проти його волі, на поталу диктатору-загарбнику, бо якщо він цих територій не отримає – то, бачте, може засмутитися і збільшити ескалацію насильства.

Демократія – це влада народу, якщо хтось призабув, отже нічого не може здійснюватися без волі народу. А тим більше, не можна ставити волю і життя мільйонів громадян нижче амбіцій одного божевільного диктатора.

Коментуючи історичні апеляції Макрона український президент Зеленський наголосив: «Гітлер з’явився не тому, що Німеччина почувалася приниженою. Жодних виправдань нацизму немає. Головною проблемою була слабкість. Гітлеру дозволили стати Гітлером. Це зробило його середовище, а також – Європа та світ. В 2014 році також думали: як знайти підхід до країни-агресорки. Однак 24 лютого росія показала: їй байдуже на всі поступки».

Війна великою мірою стала перевіркою справжньої сутності багатьох політиків європейських країн і знаковим тестом на демократію. За результатами цього «тесту», окремі лідери країн, які вважаються колисками демократії, свободи, рівності і братерства, виглядають гірше, аніж лідер країни, яку ще донедавна називали однією з найкорумпованіших у Європі.

Ті, хто раніше намагався українців вчити як бути правильною демократією та проводити демократичні реформи, почали радити нам пожертвувати свою демократію і свободу кривавому деспоту.

Який сенс розказувати про толерантність, боротьбу з расовими упередженнями та захист прав ЛГБТ, якщо завтра лідер вашої країни здасть вашу область якомусь жорстокому диктатору під тиском загрози війни? Демократія, яка жертвує власними принципами на догоду тиранії і не вміє та боїться себе захищати – не має жодної цінності.

Такий державний діяч нагадує главу сімейства, який хоче досягти компромісу з ґвалтівником, котрий вимагає віддати йому дружину і дочку. На які компроміси  пішли б в подібній ситуації такі любителі поступок агресору як Емманюель Макрон чи інші європейські «пацифісти»?

Показово, що справжня демократія, історично ніколи не була слабкою. Стародавня грецька демократія, яка стала колискою європейської цивілізації, була відома своїми перемогами над найбільшою в світі Перською імперією.  В славетних битвах при Саламіні та під Марафоном вільні греки захистили свої цінності і свободу своїх громадян.

В Другій світовій війні демократичні США та Британія здолали країни тоталітарної Осі. А пізніше – демократичний Захід вийшов переможцем й у Холодній війні, припустившись, щоправда, низки помилок з остаточної демілітаризації росії.

Українська демократія, при всіх недоліках, зуміла зупинити рашистські війська, примусила їх відійти від української столиці і вже третій місяць успішно стримує наступальні дії «другої армії світу». І залишається риторичним запитання, чи зуміли б повторити подібне пацифістичні лідери окремих європейських країн якби на них так само напала росія? І на які б компроміси вони б пішли, аби агресор «зберіг обличчя?

Справжні демократи добре розуміють, що ніяких компромісів з тим, хто прийшов вас убивати і захоплювати вашу землю бути не може. Історичний приклад ганебної і двічі проваленої політики умиротворення агресора засвідчує: будь-яка поступка диктаторам буде сприйнята ними як слабкість і стане лише приводом для подальших агресій.

Країна, яка не хоче воювати за свою свободу отримає і війну, і ганьбу. А зберегти обличчя путіну зможе тільки формалін.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавній текст нашого проекту про початок створення міфу в період правління Сталіна читайте тут.

Відзначення на офіційному рівні

В перший період після смерті Сталіна зовнішня атрибута відзначення 9 травня та 3 вересня лишилась незмінною. Ці дні були святковими, проте залишались робочими. На підприємствах проводились урочисті заходи, в місцях відпочинку влада організовувала масові гуляння, в найбільших містах СРСР влаштовувались салюти.

В газетах розміщувалась значна кількість інформації щодо подій війни та перемоги. Проте рок від року в таких публікаціях зменшувалась кількість згадувань про заслуги маршала Сталіна, натомість збільшувався наголос про роль компартії в організації перемоги.

Після ХХ з’їзду КПРС, на якому було піддано критиці культ особистості Сталіна, ця преса робила наголос на помилках та прорахунках Сталіна.

Частиною офіційної позиції став критичний погляд відносно:

• прорахунків із датою початку війни;
• репресії проти військових у роки «великої чистки»;
• поразок в 1941-1943 роках;
• репресій радянської влади щодо полонених червоноармійців.

Визнання помилок війни мало суттєві обмеження, які можна пояснити суто апаратним підходом. Наприклад, критиці не підлягав пакт Молотова-Рібентропа, зокрема й тому, що сам Молотов лишався в керівництві країни. Так само й у поразках першого етапу війни звинувачувала виключно Сталіна. При цьому підкреслювалась позитивна роль генералів, зокрема Жукова, якого було призначено міністром оборони.

Загалом стратегії окремих посадовців цілком вписувались у логіку апаратних ігор. Хрущов звинувачував виключно Сталіна в проведенні репресій, хоча сам активно провадив такі репресії в Україні. Аналогічно Жуков звинувачував виключно Сталіна в поразках та чисельних людських втратах, хоча сам ніколи не шкодував солдатські життя. Після відставки Жукова в газетах з’явилась критика його діяльності на фронті.

В ставленні до свят перемоги варто зважати на контекст епохи. Для хрущовської доби був властивий вкрай потужний тренд візії майбутнього. Космічні програми, розбудова атомної енергетики, плани наздогнати США за рівнем розвитку, багатоповерхова розбудова міст, побудова комунізму до 1980 року, модернізація сільського господарства можуть сьогодні подекуди здаватись комічними. Проте для населення частина цих планів була вкрай актуальною. Можливість переїхати із бараків у власну квартиру, безперебійне отримання електроенергії, перспектива подолання продовольчого дефіциту (хоча саме ця програма провалилась) означало перехід на новий рівень життя. Саме ці теми біли більш актуальними аніж рефлексії пов’язані з минулим. 9 травня та 3 вересня поступово набувало ознак одного із військових свят. Ці дні ставали чимось на кшталт дня танкіста чи дня авіації.

Імперський аспект

Дуже цікавим є імперський аспект «днів перемоги». Порівняльний аналіз практик дає багато цікавих паралелей із політикою інших колоніальних імперій. При всій специфіці радянської імперії ці паралелі є дуже показовими. Практики коригувались з урахуванням як вдалих прийомів, так і з врахуванням невдач.

Зокрема, одна із невдач імперського панування призвели до того, що із двох свят перемоги – 9 травня та 3 вересня – залишився лише один. Вересневе свято остаточно зникло у зв’язку із загостренням протиріч між СРСР та комуністичним Китаєм. Основним здобутком війни СРСР проти Японії було встановлення комуністичного режиму в Китаї. Проте погіршення стосунків між комуністичними режимами в Москві та Пекіні, ставило під сумнів «далекоглядність радянського керівництва» та людські жертви цієї війни.

Ще однією імперською рисою є апробація, «обкатка» певної технології в одній частині імперії з подальшим адміністративним впровадженням цієї техніки на іншу територію без врахування місцевої специфіки. Однією із тенденцій хрущовської доби стало адміністративне перенесення на рівень всієї радянської імперії тих низових практик, які виникли в Україні та Білорусі.

Наприклад, ще в перші повоєнні роки за часів правління Хрущова в Україні, на низовому рівні виникли самоорганізовані спілки фронтовиків, які діяли при місцевих органах влади чи були кооптовані до партійних органів. Їх соціальна роль ставала доволі значною. Проте після переводу Хрущова до Москви, ці спілки було, здебільшого, розпущено. Вже на посаді керівника СРСР Хрущов відновлює роботу цих спілок. Проте зроблене це було директивним методом – відділи по роботі із інвалідами створювалися при військкоматах, партійних органах та профспілкових організаціях.

Також з України, Білорусі та окремих областей росії були поширені практики вшанування загиблих, оформлення місць поховань та встановлення пам’ятників у вигляді танків та літаків. Така адміністративна практика в імперському масштабі мала й свої суттєві обмеження. В тих районах, де проходили бої ІІ світової війни, ці практики сприймались цілком органічно. Проте на тих теренах, де військових дій не було, такі нововведення викликали нерозуміння та скепсис. Особливо це стосувалось тих національних районів, де радянська влада провадила масові депортації: Чечня, Інгушетія, Калмикія та деяких інших.

Разом з тим існували й райони підвищеної підтримки такої меморіальної політики. Показовим є приклад Криму. Протягом 1940-1944 рр. з півострова були депортовані кримські татари, німці та інші етнічні групи. Встановлення меморіальних пам’ятників мало підтримку з боку місцевого населення, переселеного сюди після війни. Така меморіальна політика ставала символічним підтвердженням того, що саме нові поселенці, а не депортовані є справжніми «власниками цієї землі».

Ще однією ознакою імперських практик стало гіпертрофована увага дням перемоги на територіях приєднаних після 1938 року. Особлива роль приділялась заходам у Львові, Калінінграді та Порт-Артурі, до передачі його під владу Китаю.

Низова пам’ять про війну

Відносна м’якість радянського тоталітаризму за Хрущова обумовила певний плюралізм суспільного життя.

Практично у кожній родині був фронтовик, а подекуди й загиблий у ІІ світовій війні. Ця обставина обумовила виникнення чисельних стихійних низових ініціатив по вшануванню пам’яті фронтовиків. Дуже поширеними стали практики громадських панахид за загиблими. Проте дуже швидко ці панахиди були трансформовані в офіціозні заходи вшанування загиблих. Це було пов’язано як із новим обертом атеїстичної політики уряду, так і з бажанням встановити повну партійну монополію на громадське життя.

Значно менш успішною виявилась політика компартії в інтелектуальному житті. Для покоління шістдесятників, яке постало в часи хрущовської «відлиги», нещодавня війна набула обрисів морального вибору.

Дуже швидко популярності в СРСР набула так звана «лейтенантська проза». Автори цього напрямку описували свій військовий досвід. В цьому досвіді мало уваги приділялось комуністичним ідеалам, політичному режиму, абстрактній перемозі чи партійному керівництву. Основним мотивом «лейтенантської прози» стало життя рядового бійця, який пережив фронтовий досвід та зумів вижити в складних умовах війни.

Поступово такі ж настрої почали проявлятися й у кінематографі. Якщо маскульт сталінської доби робив акцент на керівниках, то «кіно відлиги» говорило про пересічних носіїв фронтового досвіду. «Окопна пам’ять» стала домінуючою в суспільстві й радянському керівництву знадобилось значно більше зусиль щоб поставити цей тренд під свій контроль.

Автор:Костянтин Канішев

З початком російського вторгнення ставлення до росіян в українців, поляків, чехів, мешканців країн Балтії та багатьох європейців різко погіршилося. Чимало експертів почали говорити про «русофобію», як форму спротиву путінському фашизму. То ж чи нормально для демократичного суспільства не любити росіян як народ і росію як державу та чи завжди русофобія це погано?

Сам термін «русофобія» в буквальному сенсі походить від давньогрецького φόβος — страх і означає «страх, боязнь, неприязне ставлення» до росіян.

А тепер давайте, після усього, що сталося за останні місяці, раціонально відповімо на питання: а яка країна Європи сьогодні не побоюється війни, котру може розв’язати агресивна росія? Кожен, хто остерігається російської агресії є в буквальному сенсі русофобом.

Русофобія це не про ненависть до російської культури, яка й без того є копією європейських тенденцій, не про ненависть до російської мови і не про знищення росіян в стилі вигаданого «плану Даллеса», як це подає кремлівська пропаганда. Русофобія, як форма усвідомлення російської загрози, це сьогодні – об’єктивний, раціональний і справедливий погляд на росію і те, що вона коїть. 

Кожен європейський політик, який вважає, що потрібно зупинити російську війну проти України і перешкодити росіянам вбивати людей у центрі Європи є русофобом, позаяк – розуміє реальність російської загрози.

В Європі сьогодні можна бути лише русофобом або путінферштейєром. Останні не бачать російських злочинів, не помічають понад 20 тисяч вбитих людей в Маріуполі, яких ховають у 300-метрових могилах, і стверджують – що путіна треба «панять і прастіть», і при цьому тремтячою від сорому рукою ховають пожмакані і закривавлені російські рублі до кишені.

Якщо ще  три місяці тому слово «русофобія» в далеких від рф країнах Європи сприймалося як щось нетолерантно-націоналістичне, то сьогодні бути русофобом, тобто – противником політики росії, означає таку ж морально правильну етичну позицію, як і бути противником  расизму, антисемітизму чи нацизму.

Для ліберальних середовищ Заходу, які вже багато поколінь не бачили жодної війни, не любити якусь націю видається жахливим, але це лише тому, що росія від них перебуває далеко. Натомість в тих країнах, які перебувають близько до епіцентру цих історичних подій – в Польщі, в країнах  Балтії, в Фінляндії, ставлення до росіян позбавлене ліберально-толерантних викривлень, а характеризується раціональною русофобією.

Характерно, що чимало з таких прихильників толерантності до росії, після детальнішого ознайомлення зі російськими злочинами миттю перетворювалися на русофобів. Принаймні так їх згадувала російська пропагандистська преса.

Русофобія стала тим Рубіконом, який змушує європейців обирати між Добром та Злом. Особливо різко ця межа пролягла серед християн, які нарешті повинні розрізнити жертву та ката, а не дві воюючі країни, і обрати сторону Бога.

Для європейських християн російсько-українська війна сьогодні стала ультиматумом: ви або проти Сатани, або вважаєте, що «всьо нє так адназначно, єслі би дьявала нє справацировалі».

Психологія війни формується таким чином, що зазвичай об’єктом ненависті стає весь ворожий народ, який привів до влади диктатора-агресора, який підтримує економіку війни і представники якого безпосередньо стріляють та вбивають. Так було й у ставленні до німців під час Другої світової війни, і у ставленні щодо японців. Світоглядна картина стандартизується до схеми «ми» і «вони», «свої» та «вороги».

Хорошим росіянам у цій дихотомії немає місця банально тому, що їх по-перше дуже мало, а по-друге – вони ніяк не вплинули на те, щоб ця війна припинилася.

Зрештою, якщо близько 70 % росіян підтримують війну проти України, тоді питання про «хороших росіян» автоматично стає другорядним і відкладається до дня справжньої перемоги над рашизмом.

До того ж, не сам путін персонально вбивав та катував українців у Бучі, Маріуполі чи Бородянці – це робив простий російський «парєнь», який міг і саботувати накази, а міг і сумлінно виконувати та ще й проявляти власну садистську ініціативу. То ж бути русофобом для європейців сьогодні – це просто правило хорошого тону.

Бути русофобом в Європі в 2022 році – означає бути порядною, розумною, моральною людиною. А не бути русофобом – означає відноситися або до байдужих, яких не хвилюють мільйони біженців та тисячі вбитих і скалічених людей, або ж бути мовчазним чи активним прихильником вбивств і катувань українців. Третього тут не дано.

Автор: Валерій Майданюк

Наразі в Україні відзначають два свята закінчення Другої світової – 8 травня – День пам’яті та примирення та 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Така собі амбівалентна позиція: і Богу свічка, і чорту недогарок.

Притому, що нещодавно до Верховної Ради України був внесений законопроєкт, який пропонує відмовитися від державного свята 9 травня, а натомість щорічно відзначати лише 8 травня День пам’яті і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Незважаючи на російську агресію та відхід від сфери впливу Москви, українська влада все-таки поки ще вважає 9 травня святом, яке відзначається на державному рівні. Однак  російське вторгнення давно мало б стати тією останньою краплею, після якої цей радянський пропагандистський день мав би стати настільки ж звичайним і забутим в незалежній Україні, як і колись помпезна дата 7 листопада.

Адже існує декілька вагомих причин, чому українцям не варто святкувати «дєв’ятомай».

1. Для українців війна не закінчилася 9 травня

Попри пропагандистський радянський міф про закінчення війни та настання миру після 9 травня 1945 року, українські землі ще багато років після цієї дати залишалися ареною активних бойових дій.

Сталінський режим, повернувшись на Україну, продовжив репресії та переслідування населення, розпочав насильницьку радянізацію західних областей та масову колективізацію – тобто конфіскацію селянських земель та грабіж їхнього майна. У відповідь Українська Повстанська Армія розгорнула нерівну боротьбу проти радянських окупантів. Загони УПА тримали під своїм контролем територію майже 150 тис. км², створювали альтернативні радянським органам влади національно-державні структури і вели бої із застосуванням артилерії і мінометів. За небажання підкоритися і померти, сталінський режим висилав до Сибіру цілі сім’ї і села, а жертвами депортацій стали близько 500 тис. осіб.

Тож для українців воєнні жахіття продовжувалися і після 9 травня 1945 року, а західноукраїнські землі на довгі роки перетворилися на територію нічних облав, перестрілок та репресій, які припинилися лише після смерті Сталіна та жорстокого придушення і залякування цивільного населення. Можливо для когось війна закінчилася у травні 1945 року, але не для нашого народу.

2. Після 1945 року відбулася заміна нацистського тоталітарного режиму комуністичним

Перемогу СРСР над нацистською Німеччиною інколи справедливо називають перемогою Колими над Бухенвальдом, адже замість нацистських концтаборів сотні тисяч українців сиділи у радянських таборах, часто навіть більш страхітливих.

Одразу після закінчення війни на українських землях на повну запрацювала сталінська репресивна машина: мільйони українців опинилися в статусі громадян другого сорту, оскільки Сталін недовіряв тим, хто був на окупованій території.

На наступний рік після війни Сталін організував в Україні третій Голодомор в 1946-47 роках, від якого загинуло близько мільйона українців. Штучний голод було організовано щоб підняти рейтинги європейських компартій. Сталін ініціював конфіскацію в селянського врожаю, щоб подарувати його «братнім соціалістичним країнам: 350 тисяч тонн зерна Румунії, 600 тисяч тонн Чехословаччині, і 900 тисяч тонн хліба – Польщі.

Ті, хто воював в Радянській армії і хто чекав на прихід радянських визволителів померли голодною смертю в мирний, вже радянський час. Якщо в когось повертається язик назвати це «перемогою» то це очевидно лише нащадки або послідовники тих енкаведистів, які відбирали у голодних українців хліб у післявоєнні роки.

3. В Європі закінчення війни відзначають 8 травня

Для всіх європейських країн війна закінчилася капітуляцією Німеччини вночі 7 травня 1945 року, після підписання акту беззастережної капітуляції перед представниками США, Великобританії, Франції та СРСР керівником штабу головного командування Вермахту Альфредом Йодлем у французькому місті Реймсі.

Але Сталіна не влаштовувала капітуляція Німеччини «в якомусь там французькому Реймсі», він хотів, щоб Німеччина ще раз капітулювала перед радянським командуванням у столиці Рейху. Західні союзники погодилися влаштувати для радянського диктатора ще одну церемонію. 8 травня англійці привезли до Берліну полоненого  фельдмаршала Кейтеля, і о 23 годині за берлінським часом розпочали другу церемонію капітуляції. У Москві це вже було 9 травня, тому Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги.

Таким чином вся Європа, якщо й відзначає перемогу над нацизмом, то робить це 8 травня. А дата 9 травня – це дипломатична перемога особисто Сталіна, і саме цей день кремлівські пропагандисти нав’язують нам як урочисте свято.

4. Друга світова війна закінчилася 2 вересня

День капітуляції Третього Рейху не став днем миру ні для світу, ні для українців, адже ще продовжувала спротив союзниця Німеччини – мілітаристська Японія.  9 серпня 1945 року радянські війська розпочали війну проти Японії і в кожній радянській частині, були й численні українці, яких також мобілізували на японський фронт.

А 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» була підписана капітуляція Японії. Акт про капітуляцію підписав офіційний представник СРСР українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. Тож українці якщо й хочуть відзначати завершення Другої світової, повинні це робити в честь пам’яті сотень тисяч наших співвітчизників, які взяли участь в  останніх боях цієї війни.

5. Перемога над нацистською Німеччиною втратила геополітичну актуальність.

Скільки б не захлиналася кремлівська пропаганда, але в умовах викликів ХХІ століття Третій Рейх став глибокою історію і сьогодні не несе геополітичної актуальності. Який сенс тоді на державному рівні, з офіційними вихідними та врочистостями святкувати перемогу у війні минулого століття? Політичне святкування має сенс коли мобілізовує народ та об’єднує спільними цінностями, важливими у сьогоденні.

Сьогодні ж немає ніякої  нацистської Німеччини, яка прагне захопити світ, а нацистські ідеї стали елементами державної політики російської федерації, яка ще поки що не переможена.

Виглядає парадоксально: Україна, яка сьогодні потребує допомоги Німеччини у війні з росією, на державному рівні урочисто святкує спільну з росією перемогу над Німеччиною у минулому столітті.

Кожне політичне свято повинно бути актуальним для сучасності, а не лише в історичному контексті. Це приблизно те ж саме, якби офіційно святкувати тисячолітні перемоги над печенігами чи половцями, які несли для нашого народу не меншу загрозу, аніж нацисти. Українцям слід навчитися жити сьогоденням і дивитися в майбутнє, а не жити історичними міфами колишніх окупантів.

6. Святкуючи «День перемоги» ми продовжуємо залишатися в орбіті кремлівської пропаганди

Та зване свято «перемоги» було створене Кремлем не для вшанування полеглих воїнів, а для прикриття безславних і ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром, що вже стало традиційною практикою російської і радянської державної політики. Результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, радянська влада оголосила «Великою Перемогою», яку слід помпезно відзначати й прославляти комуністичних вождів.

А в путінській Росії 9 травня стало найбільшим пропагандистським святом російського імперіалізму, демонстрації військових парадів і мобілізації агресії росіян. Культ «Дня Перемоги» сьогодні несе не стільки зміст перемоги над Німеччиною, скільки став своєрідним святом ексгібіціонізму цінностей «русского міра»: радянські марші, воєнні пісні, «Слов’янка» і «Катюша», портрети комуністичних тиранів та боротьба проти Заходу.

А під нацистами пропагандисти «Дня пабєди» сьогодні розуміють саме українських патріотів. Святкуючи радянське свято разом з росіянами, українці залишаються об’єднаними з ними спільними цінностями і продовжують перебувати у сфері впливу кремлівської пропаганди.

Для України, яка стала жертвою російської агресії, сьогодні святкування Дня Перемоги над фашизмом 9 травня є передчасним. Рано святкувати, коли війна з російським загарбником триває, перемога не близько, а фашизм, який став державною політикою Кремля, ще не переможений.

Автор: Валерій Майданюк

9 травня перетворилось в сучасній рф на майже релігійний культ. Цей день навантажений цілим набором символів, знаків та смислів, які багато в чому визначають ідентичність та саморефлексію будь-якого пересічного росіянина.

Саме в цьому контексті слід розуміти термін «міфологія». Це не синонім «казки» чи «вигадка». Міф – це набір символів, сенсів та знаків, які відбиваються на самоусвідомленні кожної людини.

Міф не є статичним. Час та нові реалії змінюють і сам міф, і його змістовне навантаження.

Найкраще цю тезу можна побачити на прикладі трансформації 9 травня.

Народження міфу

Ставлення Сталіна до 9 травня можна сміливо визначити словами Миколи Гоголя «я тебе породив, я тебе й вб’ю». З одного боку «вождь народів» створив цей міф. Але, пізніше, як це не дивно, саме Сталін намагався зменшити вплив цієї дати.

В 1945 році радянська пропаганда максимально поширювала та популяризувала вирази пов’язані із словом «перемога»: «день перемоги», «маршали перемоги», «велика перемога», «солдати перемоги», «парад перемоги» та інше. Наприклад в 1945 році було проведено не один, а цілих три «паради перемоги»: в Москві, Берліні та окупованому тоді радянськими військами китайському місті Харбіні.

В 1945 році було й два дня перемоги – окрім 9 травня, відзначали й 3 вересня – день перемоги над Японією.

Сталін був зацікавлений в тому щоб саме «перемога» асоціювалась із його правлінням. Було введено медаль «За перемогу над Німеччиною». Про кожен із трьох парадів було знято документальний фільм. Ці документальні фільми, в обов’язковому порядку, демонструвались перед показом художніх фільмів.

9 травня та 3 вересня були оголошені святкові дні, в який по всьому СРСР проводились урочисті заходи.

Нагородженим орденами та медалями ветерани війни отримали чисельні пільги та соціальні доплати.

«Маршал перемоги» Жуков

Саме з подачі Сталіна був створений ще один значний символ війни – «маршал перемоги Жуков». Ще в кінці 1944-го року було зрозуміло, що той полководець, під чиїм керівництвом буде захоплено Берлін й стане найбільш відомою людиною цієї війни.

Після певних вагань Сталіном визначив, що цим полководцем буде саме Жуков. Варто зазначити, що під час ІІ світової війни Жуков у військовому середовищі сприймався контроверсійно. З одного боку – він був талановитим полководцем. Проте Жуков в солдатському середовищі мав репутацію «кривавого м’ясника». Він не цінував життя солдатів та офіцерів, вкрай часто досягав перемоги за рахунок «завалювання ворога трупами» власних солдатів, в якості дисциплінарних заходів найчастіше застосовував розстріли.

Як це не дивно, але напевно саме ця обставина й стала визначальною. Сталін, як і будь-який диктатор, боявся конкуренції. Відповідно намагався обмежити зростання популярності інших діячів. Цілком імовірно що одним із факторів «просування» Жукова стало контроверсійіне сприйняття того серед солдатів та офіцерів.

Жуков не лише командував штурмом Берліну. Йому було доручено підписати остаточній акт підписання капітуляції Німеччини. Саме Жуков приймав парад перемоги в Москві та провів парад в Берліні. Також Жукова було призначено керівником радянської зони окупації в Німеччині. Саме ці факти й створили міф Жукова.

Як це часто і буває міф виявився сильнішим за людську пам’ять. Незважаючи на репутацію кривавого м’ясника популярність Жукова почала зростати. Окрім Жукова зростала популярність інших генералів. Корпоративна свідомість військових зміцнилась.

Боротьба із міфом

Сталін, який параноїдально боявся заколотів та змов, почав репресії проти генералів, зокрема й проти генералів в оточенні Жукова. Самого Жукова хоча й не було репресовано, проте було відправлено на другорядні військові посади.

Керівником міністерства оборони було призначено вкрай малоавторитетного маршала Булганіна, якого Сталін цінував за неамбіційність та лояльність. Проте, не маючи якихось суттєвих військових досягнень, Булганін в армії авторитетом не користувався. Відтепер армія не становила загрозу для Сталіна.

Поряд із адміністративними заходами застосовувались і дії символічного рівня. Вже в 1946 році військовий паради не стали проводити. Через рік, в 1947 році, 9 травня та 3 вересня перестали бути святковими днями. Пільги та соціальні виплати фронтовикам були суттєво зменшені.

В сталінській «ієрархії свят» 9 травня та 3 вересня поступалось річниці жовтневої революції та 1 травню.

На рівні масової культури почали підкреслювати роль в перемозі лише одного полководця – маршала Сталіна. Саме про роль Сталіна в перемозі було видано чисельну кількість книг, статей та фільмів. Запорукою перемоги стали вважатись міфічні «десять сталінських ударів».

Відзначення 9 травня та 3 вересня обмежувалось святковими салютами та урочистими зборами. Проте в усіх заходах на першому плані було підкреслення ролі Сталіна.

Дні перемоги стали невід’ємною частиною культу особистості Сталіна.

Автор:Костянтин Канішев

Російська міфологія Другої світової війни настільки наскрізь пронизана брехнею і маніпуляціями, а росія настільки багато присвоїла чужої культурної спадщини, що навіть свій так званий «день перемоги» над Німеччиною рашисти святкують з … німецьким військовим символом.

Щоб було не все як у людей, в росії закінчення Другої світової війни святкують не 8 травня, коли європейці відзначають День пам’яті та примирення, а на наступний день – 9 травня, коли бойових дій в Європі вже не було, а по німецьких містах розбіглися тисячі радянських ґвалтівників.

День 9 травня 1945 року став сумною датою для всієї Європи, яку заполонили орди п’яних і диких червоноармійців – переважно росіян, сибіряків, кавказців та вихідців Середньої Азії. Мільйони німецьких, польських та чеських жінок стали жертвами масових зґвалтувань в травневі дні «великої перемоги». Про масштаби зґвалтувань можна судити з того факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони німецьких жінок робили нелегальні аборти.

Часто зґвалтованих німецьких жінок вбивали чи замучували до смерті нелюдськими  катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювалося на очах чоловіка і членів сім’ї жінки, для зловтішного приниження німецької нації. Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної Армії в Берліні «Могилою Невідомого Ґвалтівника».

Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя». Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.

Німецький символ перемоги над Німеччиною

Символічно, що навіть улюблена рашистами «георгієвська стрічка», яку в Україні та в світі більше називають «колорадською» має … німецьке походження.

Ще у XVIII столітті, бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський  улус Золотої орди та принести елементи європейської культури підкореним азіатським народам і закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила себе називати Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів, створюючи нові символи російської державної ідентичності.

Зокрема, чорно-жовту стрічку, як елемент прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт у 1769 році було внесено до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою.

Тоді росія тотально запозичувала все європейське, а вся російська еліта відверто цуралася не лише відсталої московської культури, але й мови. Тож всі російські офіцери, дворяни, інтелігенція і навіть царська сім’я спілкувалися переважно французькою чи німецькою мовами. Носити європейські військові ордени було особливою честю для офіцерів російської армії, переважаюча частина яких були не росіянами, а військовими контрактниками з європейських держав.

Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей георгіївський орден.

Однак в часи Другої світової війни чорно-жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських фашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия), або як її ще називали – 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС “Россия”) та інших. До речі росіян серед есесівців було чи не найбільше з усіх народів Європи.

В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда різко змістила акценти зовнішньої політики з інтернаціоналізму та поширення світової революції на решту світу, до необхідності захисту Батьківщини й патріотизму. Для цього, на колодки ордену Слави та медалі «За Перемогу» було повернено стару, добре відому російським солдатам георгіївську стрічку, яка існувала в армії російської імперії, однак сталінська пропаганда вже назвала її «гвардійською».

Показово, що вся трагедія убогості радянської воєнної пропаганди та російського патріотизму зокрема, полягає в тому, що навіть перемогу над Німеччиною, яка була б неможливою без американського ленд-лізу та флоту, радянські і сучасні російські імперіалісти святкують з німецькою саксонською стрічкою.

Автор: Валерій Майданюк

Краще переоцінити сили ворога та
недооцінити свої власні, ніж навпаки
Георг Еберс

Останнім часом в українському сегменті інтернету стало нормою недооцінювати росію. Але не варто забувати, що недооцінка сили ворога є прямим шляхом до поразки.

Як би ми не бажали наблизити дату перемоги, варто пам’ятати, що ми продовжуємо боротьбу із сильним та хитрим ворогом. Тим ворогом, який зберігає потужний військовий потенціал та здатність проводити спеціальні заходи.

Нещодавня історія із антисемітськими висловлюваннями міністра закордонних справ сергія лаврова має усі ознаки типових для КДБ багатоходових «активних заходів» (приклад застосування «активних заходів» можемо подивитися наприклад тут).

Що не так із висловам лаврова?

Від самого початку ситуація із фразою «Могу ошибиться, но у Гитлера тоже была еврейская кровь. … Мудрый еврейский народ говорит, что самые ярые антисемиты, как правило, евреи. “В семье не без урода”, как у нас говорят» виглядала вкрай дивно.

Зокрема це стосується кількох обставин.

По-перше, поза всяким сумнівом, в політичному керівництві Мордору є безліч антисемітів. Відомі випадки коли ті чи інші високопосадовці потрапляли в порядок денний через свої специфічні висловлювання щодо євреїв.

Проте ані лавров, ані путін не належали до цього кола. Поза всяким сумнівом, – обидва є військовими злочинцями, яких із нетерпінням чекають в Гаазі, але обидва аж ніяк не є антисемітами.

По-друге, лавров є кадровим дипломатом, який працює в МЗС вже 50 років. Отож вміння дипломатично висловлюватись та уникати будь-яких двозначностей у нього виробилось на рівні умовного рефлексу. Кадрові дипломати можуть брехати чи ухилятися від відповідей. Але, на відміну від політиків, вони віддають перевагу бляклим та сірим інтерв’ю, аніж інтерв’ю із яскравими, але двозначними висловлюваннями.

По-третє, вже давно точаться чутки, що донька лаврова одружена із громадянином Ізраїлю, а його онуки мають ізраїльське громадянство. Отож таке необережне висловлювання лаврова йде в розріз із його особистими, сімейними обставинами.

Розгортання скандалу

Скандал із фразою лаврова спалахнув одразу. Практично кожен ізраїльський політик засудив вислів російського міністра. В МЗС Ізраїлю було викликано російського посла – від лаврова вимагали вибачень.

Світові єврейські організації не лише засудили вислів лаврова але почали говорити про можливий тиск на уряди інших країн з вимого посилити антиросійські санкції. Наприклад Американський єврейський комітет заявив, що «денацифікацію потрібно проводити в Москві, а не в Києві».

Не забарилась так само й реакція урядів Франції, Італії та Німеччини.

В соцмережах почали згадувати інші антисемітські висловлювання російських посадовців.

Серед аналітиків почала поширюватись думка, що через це необережна висловлювання Ізраїль почне постачання зброї Україні.

Але незважаючи на інформаційний скандал та можливість зміни позиції Ізраїлю, російський МЗС залишився непохитним. Зокрема в ТГ-каналі відомства було оприлюднено текст «Про антисемітизм», в якому обґрунтовувалась позиція лаврова. Речниця російського МЗС захарова заявила, що «ізраїльські політики роздули зараз інформаційну кампанію».

Така поведінка відомства є дуже дивною. Російський МЗС й раніше потрапляв в скандали. Проте після скандалу російські посадовці дуже швидко вибачались, що й припиняло скандал.

Вибачення

Здавалось, що справа може закінчитись лише двома варіантами. Або лавров вибачиться за свої висловлювання, або Ізраїль змінить позицію щодо агресії Мордора проти України.

Але фінал цього скандалу став дуже несподіваним. Путін особисто зателефонував прем’єр-міністру Ізраїля Нафталі Бенету та вибачився за висловлювання голови МЗС. Прес-служба ізраїльського голови держави, заявила: «Сторони обговорили висловлювання російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова. Прем’єр-міністр прийняв вибачення президента Путіна за слова Лаврова і подякував за його ставлення до єврейського народу і пам’ять про Голокост».

Показовими є дві обставини.

По-перше, в повідомленнях кремля про вибачення путіна не було згадано. Тобто інформація про вибачення путіна було поширено лише в закордонних медіа. В самій росії про ці вибачення не було повідомлено.

По-друге, сам лавров так і не приніс вибачення за власні слова перед Ізраїлем.

Висновки

Ми не знаємо, чи дійсно слова лаврова були частиною «активних заходів», або ця ситуація була випадковим збігом кількох різних факторів.

Проте результатом скандалу стало покращення позицій путіна. Це відобразилось в декількох факторах.

1) Підкреслення власної цінності. Довгий час путін просував на Заході тезу, що в разі якщо він залишить посаду президента, до влади в рф прийдуть реакційні та фашистські кола. Нехитра комбінація із начебто «необережною заявою лаврова» зайвий раз підкреслила, що саме путін стримує росію від остаточного перетворення у фашистсько-черносотенну країну.

2) Остаточна дискредитація лаврова. Як і будь-який диктатор, путін переймається питаннями безпеки, та намагається унеможливити ймовірний переворот. Враховуючи те, що лідери західних країн неодноразово заявляли, що для них стало принциповим усунути путіна, не можна виключати, що західні спецслужби намагались вийти на контакт із тими чи іншими посадовцями в оточенні путіна. Найбільш вірогідним посередником між Заходом та умовними змовниками міг би стати саме голова МЗС. Проте тепер лавров набув образу нерукопожатного антисеміта, мало прийнятного для Заходу.

3) Сигнал російським елітам. Багатоходівка із лавровим, якщо це дійсно було «активним заходом», дає російським елітам підтвердження, що путін так само як і раніше «тримає форму». Йому вкрай важливо підтримувати у своєму оточенні враження, що він здатен і надалі реалізовувати складні комбінації. В цьому контексті варто звернути увагу на демонстрацію «бруталізму» – путін готовий змусити брати участь у його багатоходівках будь-кого, незважаючи на особисті інтереси (згадаймо про доньку та онуків лаврова).

4) Сигнал глибинному народу. Скандал став ще одним шансом нагадати населенню, що міжнародний престиж країни під керівництвом путіна залишаться великим. Меседж для внутрішнього споживача доволі простий – «росія може потрапляти в будь-які скандали, проте ми настільки потужні, що можемо собі це дозволити та не зобов’язані ані перед ким вибачатися».

Автор:Костянтин Канішев

За останні два місяці російсько-української війни, українці пройшли світоглядну еволюцію від інфантилізму до стадії зрілої, сформованої нації, яка позбулася меншовартості, провінційності, русофілії та наївного пацифізму.

Дитяча стадія надії на «дорослих»

Аналіз загального наративу українського сегменту соцмереж у перший тиждень війни, відзначався сподіваннями значного відсотка українців на те, що нас хтось врятує і ворога хтось зупинить. При цьому, найбільші сподівання покладалися на зовнішні фактори: Нато, ЄС, США, міжнародні структури.

Ключовим меседжем  цієї фази був заклик «NATO close the sky» – прохання Нато закрити небо над Україною. Мільйони українців по всьому світу наповнили Інтернет розпачливими закликами та молитвами «закрити небо» над Україною, надіючись, що після самої лише заяви Альянсу про закриття неба росіяни перестануть здійснювати повітряні атаки.

Лідери Нато одразу відмовили у такому проханні, мотивуючи це загрозою бойових зіткнень між натівськими та російськими літаками, що начебто, могло призвести до глобальної війни.

Однак українці продовжували сподіватися, президент Зеленський продовжував просити, а українки продовжували молитися про захист неба.

Це була інфантильна, дитяча фаза світогляду, крізь яку чимало наших співвітчизників розглядали Україну як маленьку, миролюбну країну, яка сама не зможе здолати російського ведмедя, тому хтось мусить прийти і нас захистити.

Окремим епізодами цього наративу були сподівання на миротворчі контингенти ООН, і навіть на польські війська, які зайдуть в Україну і зупинять подальше просування ворога. Багатьом нашим співвітчизникам, попри героїчну оборону ЗСУ, тоді здавалося, що наша армія довго не встоїть проти «другої армії міра», і пересічні українці чекали допомоги «дорослих» – сусідів й світових супердержав.

Однак українці пройшли крізь цю стадію і переросли її. Ніхто не прийшов виконати нашу роботу захисту нашої землі.  Але наші хлопці зі Збройних сил так всипали окупантам, що вже за місяць росіяни змушені були відійти від столиці і покинути Північ України.

Тоді українці переконалися, що ми сильна нація, що в нас сильна армія яка по духу, можливо, найсильніша на європейському континенті. Українці нарешті переконалися, що наші Збройні Сили здатні змусити росіян відступати та втікати.

Вкорінений у нашій постколоніальній, постмалоросійській свідомості міф про нашу другосортність, про те, що ми слабші за росію, розвіявся у боях в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові та Миколаєві. Саме тоді переважна частина українців усвідомили себе сильною нацією, яка здатна перемагати.

Листи до росіян

Ще одним проявом «інфантильної стадії», яка тривала у лютому-березні, були масові звернення до росіян. Хто мав родичів або знайомих в росії чи білорусі – усі почали писати, надсилати відео, просити, апелювати до совісті, до віри, відкривати очі росіянам, аби ті зупинили цю війну.

Ключовим інфантильним наративом тогочасного етапу було сподівання, що війну зупинять росіяни: скинуть путіна шляхом кулуарного перевороту, вийдуть на вулиці, влаштують революцію проти братовбивчої війни. Або на крайній випадок – «прості російські хлопці у формі» відмовляться виконувати накази й не будуть нападати на Україну.

Багато українців тоді в це ще вірили, сподівалися і зверталися зі зверненнями. Звертався Зеленський, зверталися музиканти, співаки, спортсмени, зверталися пересічні громадяни до всіх тих мільйонів втрачених родичів по той бік мордорського кордону.

Багато українок після тих звернень до росіян та родичів у рф потім пили таблетки, почувши у відповідь розповіді про «нацистів» та «асвабаждєніє». Більшість же тих, хто звертався до росіян, в кращому випадку – зустріли мовчання.

Були в росії й свідомі та небайдужі росіяни, які вийшли на антивоєнні пікети і цих людей також були тисячі. Але не критичний відсоток. Однак тих мислячих росіян побили поліцейськими кийками й покидали по автозаках, а решта ж – продовжували мовчати. Мовчати і відправляти сина, брата чи батька вбивати українців.

Після марних розмов, пояснень і закликів до людяності українці припинили писати та дзвонити росіянам та російським родичам. Більшість втратили тих родичів назавжди.

Не змігши достукатися до сердець та умів росіян, українці за один місяць подорослішали і зрозуміли те, що добре знає сформована центрально-європейська нація: ця російська маса рабів не лише не хоче знати правди,  нічого не хоче розуміти, але й нездатна зупинити війну і боїться скинути диктатора.

Росіяни підуть на забій якщо буде наказ і вбиватимуть своїх, так як російський літературний герой Герасім втопив собачку «Муму», в той час, як персонаж української літератури у тій ситуації би втопив баришню. Ми зрозуміли наскільки ми різні на ментальному рівні.

В квітні кількість спробі відкрити очі росіянам різко впала не досягши жодної помітної ефективності. Українці у своїй більшості переконалися – росію зупинить не ефемерний «русскій бунт», а українська армія, волонтери і західний ленд-ліз.

Після подолання цієї інфантильної стадії, в якій чимало наших співгромадян досі озиралися на думку росіян, українці почали зневажати цю масу рабів. Що і хто думає про нас, що скаже про нас в росії – для нас вже абсолютно нецікаво.

На цій стадії Україна зробила величезний крок «геть від москви» у сфері музики, шоу-бізнесу, кіно, і тд. Навіть такі персонажі як Вєрка Сердючка та Ірина Білик, які довго обслуговували російський шоубіз, здається почали остаточно рвати зв’язки з росією.

Доросла стадія сформованої нації

Переважна частина українців вже перейшли рубікон наступної «дорослої фази», в якій розтанули сподівання що путін помре, чи хтось нас врятує, а навпаки –  зміцнилося переконання, що ми самі з усім впораємося. На цій стадії приходить усвідомлення, що проблеми потрібно вирішувати самостійно. Більше того – це вже принципове національне питання.

На цій стадії ми не чекаємо солдатів Нато чи ООН на українській землі, а прагнемо швидше звільнити окуповані території силами ЗСУ. Щоб не дати кожному українському місту на Херсонщині чи Запоріжщині перетворитися на Бучу, Бородянку чи Маріуполь.

Українці почали розуміти, що буде краще, коли росіяни потраплятимуть в полон до українських військових, а не миротворців у «блакитних шоломах» – це аж ніяк не сприятиме їхньому перевихованню.  Нація на загальному рівні усвідомила мету, місію і принципові засади власної визвольної війни.

На відміну від поширених настроїв у лютому-березні про «мир» та «коли це все закінчиться?», інформаційний простір та сегмент соцмереж сьогодні, в «дорослій фазі», заповнений вже принципово іншими темами: «коли звільнять Херсон?», «коли деблокують Маріуполь?», «чому досі не вдарили по Кримському мосту?», «а що там з Білгородом і Курськом? Де нові «хлопки»?.

У «дорослій фазі» українці вже не говорять про мир. Після російських звірств у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі усі усвідомлюють – не можна укладати мир на існуючих лініях фронтів і залишати наших співвітчизників на поталу російським убивцям. Не можна залишити окупантам героїчний Херсон, який виходить на українські мітинги, не можна допустити перетворення українського півдня на нову «ДНР».

Нація прагне вже не передишки на компромісних умовах поступок суверенітетом, а ствердження власної суб’єктності з якою москві доведеться рахуватися.

Українці усвідомили, що здатні переламати хребет російському ведмедю. Мир  нам був потрібен раніше. А тепер нам потрібна перемога.

Автор: Валерій Майданюк