Російська міфологія Другої світової війни настільки наскрізь пронизана брехнею і маніпуляціями, а росія настільки багато присвоїла чужої культурної спадщини, що навіть свій так званий «день перемоги» над Німеччиною рашисти святкують з … німецьким військовим символом.

Щоб було не все як у людей, в росії закінчення Другої світової війни святкують не 8 травня, коли європейці відзначають День пам’яті та примирення, а на наступний день – 9 травня, коли бойових дій в Європі вже не було, а по німецьких містах розбіглися тисячі радянських ґвалтівників.

День 9 травня 1945 року став сумною датою для всієї Європи, яку заполонили орди п’яних і диких червоноармійців – переважно росіян, сибіряків, кавказців та вихідців Середньої Азії. Мільйони німецьких, польських та чеських жінок стали жертвами масових зґвалтувань в травневі дні «великої перемоги». Про масштаби зґвалтувань можна судити з того факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони німецьких жінок робили нелегальні аборти.

Часто зґвалтованих німецьких жінок вбивали чи замучували до смерті нелюдськими  катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювалося на очах чоловіка і членів сім’ї жінки, для зловтішного приниження німецької нації. Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної Армії в Берліні «Могилою Невідомого Ґвалтівника».

Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя». Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.

Німецький символ перемоги над Німеччиною

Символічно, що навіть улюблена рашистами «георгієвська стрічка», яку в Україні та в світі більше називають «колорадською» має … німецьке походження.

Ще у XVIII столітті, бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський  улус Золотої орди та принести елементи європейської культури підкореним азіатським народам і закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила себе називати Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів, створюючи нові символи російської державної ідентичності.

Зокрема, чорно-жовту стрічку, як елемент прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт у 1769 році було внесено до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою.

Тоді росія тотально запозичувала все європейське, а вся російська еліта відверто цуралася не лише відсталої московської культури, але й мови. Тож всі російські офіцери, дворяни, інтелігенція і навіть царська сім’я спілкувалися переважно французькою чи німецькою мовами. Носити європейські військові ордени було особливою честю для офіцерів російської армії, переважаюча частина яких були не росіянами, а військовими контрактниками з європейських держав.

Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей георгіївський орден.

Однак в часи Другої світової війни чорно-жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських фашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия), або як її ще називали – 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС “Россия”) та інших. До речі росіян серед есесівців було чи не найбільше з усіх народів Європи.

В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда різко змістила акценти зовнішньої політики з інтернаціоналізму та поширення світової революції на решту світу, до необхідності захисту Батьківщини й патріотизму. Для цього, на колодки ордену Слави та медалі «За Перемогу» було повернено стару, добре відому російським солдатам георгіївську стрічку, яка існувала в армії російської імперії, однак сталінська пропаганда вже назвала її «гвардійською».

Показово, що вся трагедія убогості радянської воєнної пропаганди та російського патріотизму зокрема, полягає в тому, що навіть перемогу над Німеччиною, яка була б неможливою без американського ленд-лізу та флоту, радянські і сучасні російські імперіалісти святкують з німецькою саксонською стрічкою.

Автор: Валерій Майданюк

Краще переоцінити сили ворога та
недооцінити свої власні, ніж навпаки
Георг Еберс

Останнім часом в українському сегменті інтернету стало нормою недооцінювати росію. Але не варто забувати, що недооцінка сили ворога є прямим шляхом до поразки.

Як би ми не бажали наблизити дату перемоги, варто пам’ятати, що ми продовжуємо боротьбу із сильним та хитрим ворогом. Тим ворогом, який зберігає потужний військовий потенціал та здатність проводити спеціальні заходи.

Нещодавня історія із антисемітськими висловлюваннями міністра закордонних справ сергія лаврова має усі ознаки типових для КДБ багатоходових «активних заходів» (приклад застосування «активних заходів» можемо подивитися наприклад тут).

Що не так із висловам лаврова?

Від самого початку ситуація із фразою «Могу ошибиться, но у Гитлера тоже была еврейская кровь. … Мудрый еврейский народ говорит, что самые ярые антисемиты, как правило, евреи. “В семье не без урода”, как у нас говорят» виглядала вкрай дивно.

Зокрема це стосується кількох обставин.

По-перше, поза всяким сумнівом, в політичному керівництві Мордору є безліч антисемітів. Відомі випадки коли ті чи інші високопосадовці потрапляли в порядок денний через свої специфічні висловлювання щодо євреїв.

Проте ані лавров, ані путін не належали до цього кола. Поза всяким сумнівом, – обидва є військовими злочинцями, яких із нетерпінням чекають в Гаазі, але обидва аж ніяк не є антисемітами.

По-друге, лавров є кадровим дипломатом, який працює в МЗС вже 50 років. Отож вміння дипломатично висловлюватись та уникати будь-яких двозначностей у нього виробилось на рівні умовного рефлексу. Кадрові дипломати можуть брехати чи ухилятися від відповідей. Але, на відміну від політиків, вони віддають перевагу бляклим та сірим інтерв’ю, аніж інтерв’ю із яскравими, але двозначними висловлюваннями.

По-третє, вже давно точаться чутки, що донька лаврова одружена із громадянином Ізраїлю, а його онуки мають ізраїльське громадянство. Отож таке необережне висловлювання лаврова йде в розріз із його особистими, сімейними обставинами.

Розгортання скандалу

Скандал із фразою лаврова спалахнув одразу. Практично кожен ізраїльський політик засудив вислів російського міністра. В МЗС Ізраїлю було викликано російського посла – від лаврова вимагали вибачень.

Світові єврейські організації не лише засудили вислів лаврова але почали говорити про можливий тиск на уряди інших країн з вимого посилити антиросійські санкції. Наприклад Американський єврейський комітет заявив, що «денацифікацію потрібно проводити в Москві, а не в Києві».

Не забарилась так само й реакція урядів Франції, Італії та Німеччини.

В соцмережах почали згадувати інші антисемітські висловлювання російських посадовців.

Серед аналітиків почала поширюватись думка, що через це необережна висловлювання Ізраїль почне постачання зброї Україні.

Але незважаючи на інформаційний скандал та можливість зміни позиції Ізраїлю, російський МЗС залишився непохитним. Зокрема в ТГ-каналі відомства було оприлюднено текст «Про антисемітизм», в якому обґрунтовувалась позиція лаврова. Речниця російського МЗС захарова заявила, що «ізраїльські політики роздули зараз інформаційну кампанію».

Така поведінка відомства є дуже дивною. Російський МЗС й раніше потрапляв в скандали. Проте після скандалу російські посадовці дуже швидко вибачались, що й припиняло скандал.

Вибачення

Здавалось, що справа може закінчитись лише двома варіантами. Або лавров вибачиться за свої висловлювання, або Ізраїль змінить позицію щодо агресії Мордора проти України.

Але фінал цього скандалу став дуже несподіваним. Путін особисто зателефонував прем’єр-міністру Ізраїля Нафталі Бенету та вибачився за висловлювання голови МЗС. Прес-служба ізраїльського голови держави, заявила: «Сторони обговорили висловлювання російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова. Прем’єр-міністр прийняв вибачення президента Путіна за слова Лаврова і подякував за його ставлення до єврейського народу і пам’ять про Голокост».

Показовими є дві обставини.

По-перше, в повідомленнях кремля про вибачення путіна не було згадано. Тобто інформація про вибачення путіна було поширено лише в закордонних медіа. В самій росії про ці вибачення не було повідомлено.

По-друге, сам лавров так і не приніс вибачення за власні слова перед Ізраїлем.

Висновки

Ми не знаємо, чи дійсно слова лаврова були частиною «активних заходів», або ця ситуація була випадковим збігом кількох різних факторів.

Проте результатом скандалу стало покращення позицій путіна. Це відобразилось в декількох факторах.

1) Підкреслення власної цінності. Довгий час путін просував на Заході тезу, що в разі якщо він залишить посаду президента, до влади в рф прийдуть реакційні та фашистські кола. Нехитра комбінація із начебто «необережною заявою лаврова» зайвий раз підкреслила, що саме путін стримує росію від остаточного перетворення у фашистсько-черносотенну країну.

2) Остаточна дискредитація лаврова. Як і будь-який диктатор, путін переймається питаннями безпеки, та намагається унеможливити ймовірний переворот. Враховуючи те, що лідери західних країн неодноразово заявляли, що для них стало принциповим усунути путіна, не можна виключати, що західні спецслужби намагались вийти на контакт із тими чи іншими посадовцями в оточенні путіна. Найбільш вірогідним посередником між Заходом та умовними змовниками міг би стати саме голова МЗС. Проте тепер лавров набув образу нерукопожатного антисеміта, мало прийнятного для Заходу.

3) Сигнал російським елітам. Багатоходівка із лавровим, якщо це дійсно було «активним заходом», дає російським елітам підтвердження, що путін так само як і раніше «тримає форму». Йому вкрай важливо підтримувати у своєму оточенні враження, що він здатен і надалі реалізовувати складні комбінації. В цьому контексті варто звернути увагу на демонстрацію «бруталізму» – путін готовий змусити брати участь у його багатоходівках будь-кого, незважаючи на особисті інтереси (згадаймо про доньку та онуків лаврова).

4) Сигнал глибинному народу. Скандал став ще одним шансом нагадати населенню, що міжнародний престиж країни під керівництвом путіна залишаться великим. Меседж для внутрішнього споживача доволі простий – «росія може потрапляти в будь-які скандали, проте ми настільки потужні, що можемо собі це дозволити та не зобов’язані ані перед ким вибачатися».

Автор:Костянтин Канішев

За останні два місяці російсько-української війни, українці пройшли світоглядну еволюцію від інфантилізму до стадії зрілої, сформованої нації, яка позбулася меншовартості, провінційності, русофілії та наївного пацифізму.

Дитяча стадія надії на «дорослих»

Аналіз загального наративу українського сегменту соцмереж у перший тиждень війни, відзначався сподіваннями значного відсотка українців на те, що нас хтось врятує і ворога хтось зупинить. При цьому, найбільші сподівання покладалися на зовнішні фактори: Нато, ЄС, США, міжнародні структури.

Ключовим меседжем  цієї фази був заклик «NATO close the sky» – прохання Нато закрити небо над Україною. Мільйони українців по всьому світу наповнили Інтернет розпачливими закликами та молитвами «закрити небо» над Україною, надіючись, що після самої лише заяви Альянсу про закриття неба росіяни перестануть здійснювати повітряні атаки.

Лідери Нато одразу відмовили у такому проханні, мотивуючи це загрозою бойових зіткнень між натівськими та російськими літаками, що начебто, могло призвести до глобальної війни.

Однак українці продовжували сподіватися, президент Зеленський продовжував просити, а українки продовжували молитися про захист неба.

Це була інфантильна, дитяча фаза світогляду, крізь яку чимало наших співвітчизників розглядали Україну як маленьку, миролюбну країну, яка сама не зможе здолати російського ведмедя, тому хтось мусить прийти і нас захистити.

Окремим епізодами цього наративу були сподівання на миротворчі контингенти ООН, і навіть на польські війська, які зайдуть в Україну і зупинять подальше просування ворога. Багатьом нашим співвітчизникам, попри героїчну оборону ЗСУ, тоді здавалося, що наша армія довго не встоїть проти «другої армії міра», і пересічні українці чекали допомоги «дорослих» – сусідів й світових супердержав.

Однак українці пройшли крізь цю стадію і переросли її. Ніхто не прийшов виконати нашу роботу захисту нашої землі.  Але наші хлопці зі Збройних сил так всипали окупантам, що вже за місяць росіяни змушені були відійти від столиці і покинути Північ України.

Тоді українці переконалися, що ми сильна нація, що в нас сильна армія яка по духу, можливо, найсильніша на європейському континенті. Українці нарешті переконалися, що наші Збройні Сили здатні змусити росіян відступати та втікати.

Вкорінений у нашій постколоніальній, постмалоросійській свідомості міф про нашу другосортність, про те, що ми слабші за росію, розвіявся у боях в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові та Миколаєві. Саме тоді переважна частина українців усвідомили себе сильною нацією, яка здатна перемагати.

Листи до росіян

Ще одним проявом «інфантильної стадії», яка тривала у лютому-березні, були масові звернення до росіян. Хто мав родичів або знайомих в росії чи білорусі – усі почали писати, надсилати відео, просити, апелювати до совісті, до віри, відкривати очі росіянам, аби ті зупинили цю війну.

Ключовим інфантильним наративом тогочасного етапу було сподівання, що війну зупинять росіяни: скинуть путіна шляхом кулуарного перевороту, вийдуть на вулиці, влаштують революцію проти братовбивчої війни. Або на крайній випадок – «прості російські хлопці у формі» відмовляться виконувати накази й не будуть нападати на Україну.

Багато українців тоді в це ще вірили, сподівалися і зверталися зі зверненнями. Звертався Зеленський, зверталися музиканти, співаки, спортсмени, зверталися пересічні громадяни до всіх тих мільйонів втрачених родичів по той бік мордорського кордону.

Багато українок після тих звернень до росіян та родичів у рф потім пили таблетки, почувши у відповідь розповіді про «нацистів» та «асвабаждєніє». Більшість же тих, хто звертався до росіян, в кращому випадку – зустріли мовчання.

Були в росії й свідомі та небайдужі росіяни, які вийшли на антивоєнні пікети і цих людей також були тисячі. Але не критичний відсоток. Однак тих мислячих росіян побили поліцейськими кийками й покидали по автозаках, а решта ж – продовжували мовчати. Мовчати і відправляти сина, брата чи батька вбивати українців.

Після марних розмов, пояснень і закликів до людяності українці припинили писати та дзвонити росіянам та російським родичам. Більшість втратили тих родичів назавжди.

Не змігши достукатися до сердець та умів росіян, українці за один місяць подорослішали і зрозуміли те, що добре знає сформована центрально-європейська нація: ця російська маса рабів не лише не хоче знати правди,  нічого не хоче розуміти, але й нездатна зупинити війну і боїться скинути диктатора.

Росіяни підуть на забій якщо буде наказ і вбиватимуть своїх, так як російський літературний герой Герасім втопив собачку «Муму», в той час, як персонаж української літератури у тій ситуації би втопив баришню. Ми зрозуміли наскільки ми різні на ментальному рівні.

В квітні кількість спробі відкрити очі росіянам різко впала не досягши жодної помітної ефективності. Українці у своїй більшості переконалися – росію зупинить не ефемерний «русскій бунт», а українська армія, волонтери і західний ленд-ліз.

Після подолання цієї інфантильної стадії, в якій чимало наших співгромадян досі озиралися на думку росіян, українці почали зневажати цю масу рабів. Що і хто думає про нас, що скаже про нас в росії – для нас вже абсолютно нецікаво.

На цій стадії Україна зробила величезний крок «геть від москви» у сфері музики, шоу-бізнесу, кіно, і тд. Навіть такі персонажі як Вєрка Сердючка та Ірина Білик, які довго обслуговували російський шоубіз, здається почали остаточно рвати зв’язки з росією.

Доросла стадія сформованої нації

Переважна частина українців вже перейшли рубікон наступної «дорослої фази», в якій розтанули сподівання що путін помре, чи хтось нас врятує, а навпаки –  зміцнилося переконання, що ми самі з усім впораємося. На цій стадії приходить усвідомлення, що проблеми потрібно вирішувати самостійно. Більше того – це вже принципове національне питання.

На цій стадії ми не чекаємо солдатів Нато чи ООН на українській землі, а прагнемо швидше звільнити окуповані території силами ЗСУ. Щоб не дати кожному українському місту на Херсонщині чи Запоріжщині перетворитися на Бучу, Бородянку чи Маріуполь.

Українці почали розуміти, що буде краще, коли росіяни потраплятимуть в полон до українських військових, а не миротворців у «блакитних шоломах» – це аж ніяк не сприятиме їхньому перевихованню.  Нація на загальному рівні усвідомила мету, місію і принципові засади власної визвольної війни.

На відміну від поширених настроїв у лютому-березні про «мир» та «коли це все закінчиться?», інформаційний простір та сегмент соцмереж сьогодні, в «дорослій фазі», заповнений вже принципово іншими темами: «коли звільнять Херсон?», «коли деблокують Маріуполь?», «чому досі не вдарили по Кримському мосту?», «а що там з Білгородом і Курськом? Де нові «хлопки»?.

У «дорослій фазі» українці вже не говорять про мир. Після російських звірств у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі усі усвідомлюють – не можна укладати мир на існуючих лініях фронтів і залишати наших співвітчизників на поталу російським убивцям. Не можна залишити окупантам героїчний Херсон, який виходить на українські мітинги, не можна допустити перетворення українського півдня на нову «ДНР».

Нація прагне вже не передишки на компромісних умовах поступок суверенітетом, а ствердження власної суб’єктності з якою москві доведеться рахуватися.

Українці усвідомили, що здатні переламати хребет російському ведмедю. Мир  нам був потрібен раніше. А тепер нам потрібна перемога.

Автор: Валерій Майданюк

Он ёб@нутый, Владимир Путин, чтоб вы поняли
Борис Нємцов

Рішення путіна не підлягають раціональним поясненням та прогнозуванню. Саме тому, слова Бориса Нємцова є значно більш влучною та точною характеристикою, аніж наукові багатотомні дослідження чи розлогі аналітичні записки.

Прогнозування рішень президента рф є справою невдячною. Путін дуже часто робив ті речі, які з точки зору логіки були найменш вдалими. Саме тому сьогодні важко уявити, який саме сценарій буде реалізовано в «день перемоги» 9 травня.

Ця дата є для путіна не лише символічною, але й сакральною. Ще в лютому місяці цього року, він сподівався підійти до «дня перемоги» в оновленому «образі Цезаря», який суттєво збільшив імперію.

Наскільки можна реконструювати плани кремля за лютий, сьогоднішня мапа Східної Європи мала виглядати геть по іншому.

В цих планах Україні й Молдові судилось бути інкорпорованими до рф. Через внутрішні розбіжності Північноатлантичний альянс мав бути розколотий. Прогнозувалось, що США налякані можливістю ядерної війни, або повністю самоусунуться від європейських справ, або погодяться на встановлення російського впливу над колишніми країнами «Варшавського блоку».

Проте, героїчний український спротив зруйнував імперські плани. Захід знаходиться на найвищій точці консолідації. Із обласних центрів на сьогодні путінські війська контролюють лише Херсон. Армія рф, яка довгий час вважалась другою в світі за потужністю, хоча ще має силу для наступу, проте суттєво виснажена.

Існує вкрай мала ймовірність, що станом на 9 травня путінська армія зможе вийти на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей.

Фактично перед «днем перемоги» путін опинився в ситуації цугцвангу. Який би крок не був зроблений – він виглядає програшним. Будь-який сценарій веде до делегітимізації путінського режиму.

Сценарій ініціювання мирних угод виглядає малоймовірним та обернеться суттєвими електоральними втратами. Путінська пропагандистська машина випестувала велику страту Z-патріотів. Ця електоральна група сприйме мирні угоди як акт зради. Та й малоймовірно щоб український уряд, після жахіть Бучі та Ірпеня, пішов на якісь компромісні угоди, які дозволять путіну «зберегти обличчя».

Існує вірогідність реалізації «малого імперського сценарію». Цей план передбачає оголошення приєднання до рф окупованих на сьогодні районів України. Наскільки можна судити із відкритих джерел, сьогодні розроблено декілька варіантів цього плану. Найбільш масштабний інваріант цього сценарію передбачає, що до Луганської області мають бути приєднані окуповані райони Харківської області. Донецька область має бути розширена за рахунок півдня Запорізької області. Херсонська область разом із Кримом мають утворити «відновлену Таврійську губернію».

«Малий імперський сценарій» має низку переваг для путіна, але лише в короткостроковій перспективі. Вже до кінця травня він може стати катастрофічним для рф. Більшість військових аналітиків прогнозує, що до кінця цього місяці українська армія вийде на стан готовності до широкомасштабних наступальних операцій. Відповідно, якщо український наступ буде вдалим, то це спричинить зсуви в масових настроях росіян. Наші війська будуть відновлювати контроль не над якимись містами в іншій країні, а саме над містами які оголошені «частиною рф». Від путіна відвернуться не лише Z-патріоти, але й пересічні аполітичні виборці, які традиційно не дуже цікавляться політикою, проте традиційно голосують за путіна, як «безальтернативного кандидата».

Найбільш руйнівним виглядає «стрімкий мобілізаційний сценарій». Він передбачає проголошення 9 травня загальної мобілізації й, можливо, війни Україні.

Такий сценарій вирішить декілька нагальних питань російської армії. Зокрема: питання недоукомплектованості військових частин та, що не менш важливо, – питання «відказників». Сьогодні влада рф не може нічого вдіяти із тими офіцерами та солдатами, які відмовляються йти на фронт, оскільки юридичний статус «спецоперації» не є визначеним. Проте в умовах загальної мобілізації та оголошеної війни, відмова йти на фронт стане злочином, який карається законом.

Але вирішивши декілька проблем із комплектацією військових частин, «стрімкий мобілізаційний сценарій» потягне за собою таку ж стрімку делегітимізацію путінського режиму.

Делегітимізації сприятиме ціла низка факторів. Варто перелічити лише основні.

1) Під мобілізацію в першу потраплять ті категорії, серед яких рівень підтримки війни є найменшим. Z-патріотизм властивий передовсім чоловікам вікової категорії 45+. Проте в силу вікових хвороб ця категорія є найменш придатною для участі у військових діях.

Соціологічні опитування демонструють, що чим меншим є вік респондентів, тим менше вони підтримують війну. Отож на фронт будуть відправлятися передовсім вкрай немотивовані солдати

2) Позиція Z-патріотів так само не є однозначною. Ця категорія сприймає «військову спецоперацію» як щось на кшталт комп’ютерної гри чи телесеріалу з елементами реаліті-шоу. Але одна справа воювати в комп’ютерній грі, сьорбаючи пиво сварити «нацистів та наркоманів» в Інтернеті чи в розмовах із знайомими, інша справа – йти воювати ризикуючи втратити життя чи залишитися калікою. Як доводять чисельні фокус-групи Z-патріоти, здебільшого, на таке не готові. Мобілізація якісно змінить стосунки Z-патріотів із владною вертикаллю. Якщо сьогодні вони підтримують державу, то завтра почнуть всіляко уникати контакту із державними органами, щоб не потрапити під мобілізацію.

3) Від 1999 року і до сьогодні однією із ядерних груп підтримки путіна є жінки 40+. Проте масова мобілізація несе з собою ризики втрати підтримки й цієї групи. Сьогодні жінки сприймають втрати серед російських солдатів, безумовно як трагедію, але в силу кількісних показників ці втрати не стосуються кожної жінки. Загальна ж мобілізація збільшить вірогідність втрати рідних для переважної кількості жінок.

4) Удар по економіці. Загальна мобілізація виведе із економіки значну кількість працюючих людей. Сьогодні важко точно спрогнозувати кількісні показники можливих економічних втрат. Проте очевидно, що для економіки Мордору це буде стресова ситуація. В сумі із наслідками міжнародних санкцій це лише пришвидшить економічний колапс.

5) Загальна мобілізація передбачатиме масове потрапляння зброї до населення. Варто враховувати, що «глибинний народ» вкрай негативно ставиться до «офшорної аристократії» та й просто до заможних людей. Відповідно можна прогнозувати, що масове озброєння призведе до виникнення чисельних збройних мікро-конфліктів в повсякденності із присмаком «класового конфлікту».

6) Управлінський колапс. Пострадянська система керування є цілком гнилою системою. Критерієм успішності управлінської моделі є отримання фінансової ренти, а не ефективне керування. Існує великий ризик, що опинившись в стресових умовах мобілізаційної моделі, управління почне давати збої та валитись на всіх рівнях.

Можна сміливо прогнозувати, що при прийнятті рішень путін керуватиметься не логікою, а власним специфічним уявленням про світ. Проте який би сценарій не було обрано на 9 травня, маємо розуміти, що доля і країни, і кожного з нас залежитиме від становища на фронті.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавно опублікована китайським телеканалом карта потенційного розпаду росії не зовсім географічно точно, але все-таки відображає можливі сценарії майбутнього колапсу останньої колоніальної імперії сучасності, які вже розглядаються великими державами світу.

Здійснивши неприховану агресію проти України, росія показала себе безпрецедентним загарбником ХХІ століття. Цей необдуманий і скандальний для міжнародної спільноти вчинок, з огляду на економічну, демографічну та військову слабкість Росії, її багатонаціональний та полірелігійний характер став визначальним кроком до прірви й розвалу російської федерації, в якої після відверто окупантських дій немає майбутнього.

Сьогодні вже весь світ, а найбільше НАТО та США усвідомили, що росія, у якій утвердився неофашистський режим очолюваний психічно неадекватним диктатором, стала небезпечною для миру і стабільності на планеті, порушила свої міжнародні зобов’язання і почала новий виток Холодної війни, кинувши виклик наймогутнішим країнам світу. Це стало останнім сигналом для Європи та США – проблему РФ терміново треба вирішувати. 

Колос на глиняних ногах

Раціонально мислячі та прагматичні країни Заходу навряд чи підуть на дорогий і не дуже безпечний варіант ядерної війни з росією, в ході якої під час перетворення території рф на радіоактивний пил, можуть частково  постраждати деякі території країн НАТО. Тому акцент буде зроблено на дестабілізацію режиму зсередини –ослаблення та повалення режиму путіна, в ході чого відбудеться сплеск національно-визвольного сепаратизму, фрагментація та розкол росії, і перехід її територій до складу інших держав.

Безумовно, Вашингтон спочатку побоювався розповзання російської ядерної зброї по нових республіках, однак в Пентагоні також усвідомлюють ще більшу загрозу – перебування найбільшого ядерного арсеналу в руках психічно неадекватного диктатора. Небезпекою для миру в світі є не слабка росія і не декілька маленьких росій, а – територіально велика росія.

Одним з допоміжних варіантів остаточного вирішення російського питання може стати обвал цін на нафту. Внаслідок прогресуючого примирення США з Іраном на світових ринках може відбутися падіння цін на нафту та газ, доходи з продажу яких становлять понад 60% бюджету рф.

Колапс цін на вуглеводні та дефіцит держбюджету, заборгованості по зарплатам і неможливість підтримувати стабільні ціни стали головною причиною розпаду СРСР, а російську федерацію тим більше «поховають».

Підстави для дезінтеграційних процесів у росії сьогодні частково придушенні кремлівською пропагандою та репресіями. Однак відомо, що завжди після сильнішого закручування гайок, вони просто зриваються. Після жорсткості Андропова наступила лібералізація і розпався СРСР, після репресій Чаушеску наступив революційний вибух, а результати «стабільності» Януковича – нам добре відомі.

Таким же соціальним вибухом закінчиться і «стабільність» путіна. І найголовнішим фактором дезінтеграції рф стане сплеск національно-визвольних сепаратистських рухів.

Територіальні борги ерефії

 Розвал РФ призведе до потреби захисту «свого» населення сусідніми країнами, які окрім турботи про співвітчизників, матимуть історичні підстави повернути свої землі, колись незаконно загарбанні Росією.

Як відомо, Росія розширюючись, включила до свого складу не лише цілі народи та етноси Європи, Сибіру, Кавказу та Далекого Сходу, а й привласнила частини сусідніх держав та історично неросійських територій. Росію і зсередини розривають міжнаціональні конфлікти та виступи проти влади титульної нації. В середині самої росії зафіксовано близько 30 територіальних претензій між суб’єктами федерації.

Окрім того, всі сусідні держави мають справедливі територіальні претензії до ерефії. Наприклад, Норвегія вважає злочинно анексію росією островів Франца-Йосифа та «рейдерське» захоплення росіянами більшої частини континентального шельфу в Льодовитому океані, прилеглої до норвезької території.

Фінляндія незадоволена минулим російським загарбанням земель тепер вже Ленінградської області, Карельського перешийку, Західної Карелії аж до узбережжя Білого моря, частини Лапландії,  які століттями належали фінам, і внаслідок агресії потрапили під владу росії, та були насильно русифіковані.

Естонія наголошує на окупації росією її історичної частини – міста Печори, де проживає неросійська народність сету та прикордонних районів Псковської області, де споконвіку жили естонці.

Китай не проти повернути приблизно 1 мільйон кв. км. земель, куди входять Приморський Край, Забайкалля, велика частина Східного Сибіру.

Японія вже десятки років вимагає повернення окупованих росіянами Курильських островів.

Водночас, росія – багатонаціональна держава, в якій живе більше 130 народів, яких аж ніяк не влаштовує перспектива загинути в боях в Україні за інтереси гнобительської імперії.  

Так само, як в Першій світовій війні вибухнула ціла хвиля національної свідомості десятків народів, яких мобілізували воювати за чужі імперії, так само й в ганебній війні проти України зростатиме національна відособленість етнічного гарматного м’яса рф – насамперед бурятів та чеченців. Зростання національної і політичної свідомості угро-фінів, козаків, татар, інших народів росії можуть зіграти не останню роль у дестабілізації та дезінтеграції рф як геополітичного утворення.

Фрагментація росії, призведе до задоволення територіальних претензій всіх сусідніх до рф держав, насамперед Китаю та створення незалежних республік Калмикії, Татарстану, Башкирії, Сибіру, Чечні, інших кавказьких республік. Крайня Північ, Якутія, Камчатка, скоріше за все, перейдуть під міжнародне управління, яке знайде демократичніші способи застосування природних ресурсів цих територій.

Вчинивши агресію в центрі Європи, росія зробила передсмертну конвульсію, яка стала початком її агонії. Прагнучи захопити ще більше нових земель, росія ризикує скоротитися до меж Московського князівства.

Прецедент загарбання чужих територій буде використано і щодо ерефії. І Україна відіграє вирішальну роль майбутньому розпаді росії, ставши його каталізатором. Як влучно сказано в дописах народної творчості у соцмережах «Київ москву хрестив – він її і відспіває».

Автор: Валерій Майданюк

Прохолодна політика офіційного Будапешта щодо України та явно теплі відносини угорського прем’єра Орбана з кремлівським диктатором, перетворюють Угорщину якщо не на «слабку ланку» в Північноатлантичному Альянсі, то в латентний путінський анклав у центрі Європи.

Нещодавня заява секретаря Ради нацбезпеки і оборони Олексія Данілова, що Угорщина була заздалегідь попереджена росією про напад на Україну та, в разі успіху військ рф, імовірно, готувалася забрати Закарпаття, стала гучною, але давно назрілою темою, про яку раніше миролюбні українці намагалися вголос не говорити. Про посвяту угорського прем’єра у справи путіна згадував і Папа Римський Франциск.

А якщо додати до цього, що 1 лютого – за три тижні до повномасштабного вторгнення в Україну – президент рф путін тепло приймав у Кремлі угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана. А 22 лютого – за півтори доби до інтервенції РФ, Угорщина оголосила про переміщення військ до західного кордону України, щоб “не допустити проникнення збройних формувань на територію Угорщини”. То у країн Заходу назбиралося чимало запитань до офіційного Будапешта.

Сьогодні Угорщина чи не найбільше в Європі чинить опір антиросійським санкціям. Будапешт закрив свою територію для постачання натівської зброї в Україну та заявив про наміри накласти вето на будь-яку європейську пропозицію, яка призведе до обмеження імпорту енергоносіїв із «немитої».

Показово, що масштабні інформаційні атаки угорських право-радикальних політиків на Україну вперше почалися саме в період слабкості нашої держави: в 2014-2015 роках, коли засобами гібридної війни росіяни руйнували українську владу в південно-східних областях, а українська армія відчайдушно стримувала атаки російських військ.

До 2014 року  ніхто чув, щоб на рівні президента та прем’єр-міністра в угорців були якісь претензії до України чи існували якісь проблеми з угорцями на Закарпатті.

Всі угорські інформаційні атаки почалися синхронно з російською агресією. Тоді Угорщина, взялася вказувати Україні яким має бути наш закон про освіту і висловлювала претензії щодо мови викладання в українських державних школах. Через мовне питання у школах Закарпаття, угорський уряд навіть почав погрожувати блокувати ініціативи України на міжнародній арені і навіть нашу євроінтеграцію.

В цьому контексті слова тодішнього віце-спікера Держдуми рф Володимира Жириновського про російську пропозицію до Угорщини в 2014 році забрати собі Закарпаття, не виглядають такими фантастичними.

«Падаючого – підштовхни!» – говорив відомий філософ Фрідріх Ніцше, якого називають натхненником фашизму. То ж зовсім не дивно, що гортистська Угорщина, яка в 1938 році виступала спільницею Гітлера у розчленуванні Чехословаччини і була союзником нацизму у Другій світовій війні, негласно керується цією порадою й у своїй українській політиці.

Очевидно, деякі угорські радикали, наближені до державної влади, вирішили,  скористатися путінськими планами переділу європейських кордонів та відновлення імперії, щоб і собі урвати шматок чужих земель і повернути колишні втрачені володіння столітньої давнини.

Річницю Тріанонського договору, за яким Угорщина втратила значні землі угорської монархії (більшість з яких були населенні іншими народами), в Будапешті демонстративно відзначають як «траурну подію», яка має консолідувати й мобілізувати дух нації. Але для чого має мобілізувати національний дух країна-учасниця ЄС в центрі Європи?

Частина угорських політиків не приховує, що прагне повернути кордони Угорщини до 1920 року: шмат прикордонної Австрії, половину Словаччини, частину українського Закарпаття, добрячий клапоть Румунії, Сербії, частку Хорватії та прикордонну смугу Словенії. Саме таку мапу, де Будапешту належить чи не третина Європи, угорці розгорнули 2011 року на честь початку свого головування в ЄС. Офіційний Будапешт не відмовляється від своїх ідей навіть попри невдоволення партнерів по Євросоюзу.

Звісно, забрати землі Словаччини чи Румунії для угорських побратимів путіна є дуже далекою мрією, а от шматок українського Закарпаття – видавався навіть дуже близьким. Але українці вчинили російським окупантам такий спротив, що про поділ українських територій «собіратєлям» «угорських» земель довелося забути.

Однак команда Орбана не скидає «російську карту» з рахунків та продовжує чинити спротив антиросійській політиці в ЄС та навіть рятувати росію від нафтового ембарго. Бажання бути водночас європейською країною з усіма вигодами від економічної співпраці і водночас підтримувати партнерські стосунки з росією на випадок, якщо європейська система безпеки посипеться і можна буде собі з того щось отримати, нагадує спробу всидіти на двох стільцях.

Проте в період, коли практично всі європейські країни різко виступили проти і агресивної політики москви, угорським правим популістам все-таки доведеться вибрати одну сторону, щоб не опинитися під стільцями.

Автор: Валерій Майданюк.

Однією з рушійних причин геноциду в африканській країні Руанда стала пропаганда, а точніше – одна радіостанція. У 1994 році проурядова руандійська радіостанція «Радіо тисяча пагорбів», названа в честь рельєфу країни, зіграла значну роль у геноциді народу тутсі в Руанді в 1994 році.

Враховуючи значний відсоток неписьменних громадян в країні, радіо стало найефективнішим інструментом поширення пропаганди. Станція, що була вельми популярною серед населення, поширювала расистську пропаганду спрямовану проти тутсі.

Це зловісне медіа зіграло вирішальну роль у створенні в країні атмосфери, зарядженої расовою ворожістю, яка уможливила геноцид. Оцінки дослідження вказують, що приблизно 51 000 смертей були прямо спричинені мовленням станції.

Риторика ненависті транслювалася поряд з витонченим гумором і популярною музикою. Тутсі часто називалися «тарганами» та закликали до їхнього винищення.

Пізніше дослідники встановили жахливий факт, що найбільші спалахи насильства та кількість убивств безпосередньо залежали від якості прийому радіосигналу: там, де люди наслухалися пропаганди «Радіо тисячі пагорбів», там вони готові були вбивати сусідів народу тутсі.

В районах де радіосигнал охоплював село чи містечко – були сформовані найчисельніші загони карателів, які вбивали і грабували співвітчизників.

Натомість в тих місцевостях, де через рельєф та гори, радіосигнал не досягав – актів геноциду не було, або ж насильство було значно менших масштабів. У таких місцях знайти охочих взяти участь у розправах над сусідами-тутсі було набагато важче. Пізніше вчені жахнулися, наскільки явним був вплив радіопропаганди на виникнення різанини між сусідніми народами.

Через шість років досвід «Радіо тисячі пагорбів» було повторено у тисячі разів більшому масштабі у російській федерації після встановлення режиму путіна. Вже з 2000 року росіянам почали транслювати дедалі більше пропаганди про «вороже оточення», «підступи США», «бандерівців» і тд. Однією з найголовніших цілей одразу ж стала Україна, яка ніяк не бажала повернення під московське ярмо.

Весь інформаційний простір «немитої» сконцентрувався на паплюженні України та українців, на зневазі, висміюванні та ненависті до сусідньої країни. У російських фільмах та серіалах образ українця за останні 20 років варіювався від тупого селюка до жорстокого садиста. З газет та журналів, з пісень та анекдотів, з дописів у соцмережах та випусків новин у росіян нагнітали ненависть до українців.

Африканське «Радіо тисячі пагорбів» у росії охопило Інтернет, телебачення, шоу-бізнес, кінематограф і друковану пресу. І навіть найвищі гори Кавказу чи Алтаю не зупинили ненависть до українців з боку кадирівських та бурятських найманців.

Російська пропаганда ненависті сягнула свого апогею у зомбуванні власного населення і вилилася у воєнні злочини у Маріуполі, Бучі, Бородянці та тисячах українських сіл і містечок.

Однак африканські вчителі російської пропаганди смерті не уникли розплати за свою смертоносну брехню. Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді засудив головного редактора і співробітників «Вільного радіо тисячі пагорбів». Керівництво радіостанції отримало довічні терміни ув’язнення, а частина підлеглих пропагандистів – по 35 років в африканській тюрмі. До слова, саме африканські тюрми вважаються одними з найгірших у світі, тож їхнє перебування там аж ніяк не можна назвати задовільним.

Популярна дикторка «Радіо тисячі пагорбів» Валері Бемерікі (така собі африканська Скабєєва) спочатку втекла закордон, проте у 1999 її було заарештовано, а 2009 року вона була засуджена в Руанді громадським судом до довічного ув’язнення за участь у розпалюванні актів геноциду.

За свою смертоносну брехню африканські пропагандисти ненависті отримали справедливу відплату. І руандійський прецедент відповідальності так званих «журналістів», а де факто – організаторів та підбурювачів геноциду і масового насильства, обов’язково буде застосований до пропагандистів путінського рашизму, у яких руки в українській крові не менше, аніж у бучанських і маріупольських катів.

Автор: Валерій Майданюк

Коли у прихильників рашизму (російського фашизму) бракує аргументів виправдання російської агресії проти України, коли всі їхні брехливі історії про нацистів, біолабораторії чи імперську слов’янську єдність розбиваються об реалії Маріуполя, Бучі та Бородянки, росіяни дістають ще один пом’ятий «козир» – «А пачєму Амєрікє можно, а нам нельзя?!»

Як приклад наводять військові операції Заходу та США в Іраку, Афганістані та Югославії, які начебто мають показати, що путінська росія робить те ж саме, що США два десятиліття тому.

Однак між воєнними діями США та країн Європи у вищезазначених державах та теперішнім російським вторгненням з елементами геноциду є декілька принципових відмінностей, які ніколи не дозволять поставити знак рівності між, до прикладу, американською війною в Іраку та російською інтервенцією в Україну.

США та країни Заходу жодного разу не здійснювали агресії проти демократичної країни, в якій дотримувалися права та свободи громадян. Країни Заходу вели військові дії лише проти диктаторських режимів, в яких знущалися над людьми, придушували свободу та громадянські права. Саме такими були Ірак, Афганістан, Лівія.

Югославія часів президента Мілошевича неприховано здійснювала етнічні чистки, знищувала людей за національною ознакою, вчиняла кричущі акти геноциду. Більше того, сербські сили навіть стріляли по військах ООН, які заважали їм вчиняти геноцид хорватів та боснійців, так як це сталося в Сребрениці.

США здійснювали воєнні операції проти визнаних світом диктаторських режимів, які в мирний час нищили не менше людей, аніж у війнах. Проти жодної, не самопроголошеної, а справді визнаної світовою спільнотою демократії, Штати не вчиняли агресії.

Відмінністю росії є те, що «немита» здійснює інтервенції виключно проти демократичних країн, з законною та легітимною владою, з захищеними громадянськими свободами. Грузія та Україна – найбільш ілюстративний приклад  російських інтервенцій.

 І Грузія в 2008 році, і Україна в 2014 та в 2022 роках мали законно та демократичною більшістю обрану владу, були визнані всіма міжнародними інституціями як країни демократичні, без будь-яких диктаторських елементів, які б порушували громадянські свободи. Легітимні вибори, свобода слова, вільна преса – все це на момент російського вторгнення було в країнах, в яких жодна держава світу, окрім «немитої» не вбачала «фашизму».

До слова, своїми ворогами російська федерація називає якраз виключно демократичні країни – держави Європи, США та Канаду.

В цьому криється наступна відмінність воєнних операцій США від російського вторгнення. Операції США проти Іраку чи Югославії мали підтримку абсолютної більшості демократичних країн світу і навіть ООН, які були згодні з диктаторським характером цих режимів.

Натомість російське вторгнення не підтримав практично ніхто, окрім декількох відсталих диктатур, подібно до Білорусі та Венесуели, які до того ж – винні великі кредити російській федерації.

Якщо б в Україні були якісь «нацисти», то перш за все, свою думку щодо цього мала б висловити якась міжнародна організація, а не одна злочинна агресивна країна з на чолі маразматичним параноїком.

Міжнародне право на те й існує, щоб розв’язувати непорозуміння між країнами. І якщо котрась держава здійснює злочини чи когось пригноблює – існують міжнародні інституції та суди. Зрештою, існують механізми санкцій, які країни Заходу багаторазово застосовували проти Іраку чи Югославії.

Однак росія вирішила самовільно взяти на себе роль і обвинувача, і ката та чинити свій неадекватний «самосуд» над будь-якою державою, яка їй не сподобалася, чи не бажає здати свою територію та населення в руки російським ґвалтівникам та мародерам.

Натомість жодна воєнна операція демократичних країн Заходу не відбувалася без міждержавного консенсусу десятків країн. І кожна з таких операцій стосувалася режимів, які давно слід було зупинити, щоб припинити страждання населення. І з фактом відсутності прав людини у цих країнах завжди погоджувалася світова спільнота та міжнародні інституції.

Зрештою, обтяжуючою обставиною російських військових злочинів є те, США ніколи не називали Ірак чи Югославію «братніми» чи «єдиновірними». А  кацапія вчинила воєнні злочини проти православної Грузії та слов’янської і православної України.

Тож якщо резюмувати роз’яснення на тему «пачему Амєріке можна, а рассіі нєльзя», то насамперед тому, що воєнні операції США були вмотивовані і проводилися проти відвертого зла – злочинних режимів і за згоди більшості країн міжнародної спільноти. А російські вторгнення, були актами зла, проти свободи та демократії, не були підтримані практично ніким і були засудженні переважаючою більшістю країн ООН.

Автор: Валерій Майданюк

Сучасний світ багатий на політичні аномалії та феномени. Одним із таких феноменів є влучні прогнози щодо перспектив путінської росії та нехтування цими прогнозами.

Передумови

Багато хто із російських та українських опозиціонерів ще на початку 2000-х років стверджував, що прихід до влади колишнього співробітника КДБ може призвести не лише до встановлення диктатури в країні, але й до експансіоністської політики. Проте на фоні фінансової стабілізації в рф та високій популярності путіна як в самій росії, так і за кордоном, такі прогнози сприймались як маргінальні заяви.

Довгий час складалось враження, що дії путіна є продовженням політики його попередника. Сам путін заявляв, що розглядає вступ рф до НАТО та прагне продовження ядерного роззброєння.

Переламним судилось стати 2004му року. Схильний до конспірологічного мислення, путін сприйняв розширення НАТО та помаранчеву революцію як зрежесовані події колективного Заходу. Метою цих подій, з точки зору близьких до російського президента політологів від караганова та щєдровіцького до дугіна і кургіняна, було обмеження впливу росії.

Твердження, що колишні радянські сателіти бажають отримати захист власного суверенітету за рахунок входження до атлантичної системи безпеки, почали сприйматись як наївні марення. Як прояв слабкого розуму в рф розглядались і переконання, що Помаранчева революція була актом спонтанного національного волевиявлення. Сам путін та його оточення сприймали всі ці події як зрежисовані «світовим урядом» дії, що спрямовані проти росії.

Декілька близьких до кремля аналітичних центрів отримали завдання розробки концепцій відновлення росії як імперії.

Одним із важливих завдань для відродження російського імперіалізму стала необхідність ідей щодо забезпечення невтручання країн заходу.

Нейтралізація втручання країн Заходу мала відбуватись за рахунок:

1) активних дій щодо «експорту корупції»;

2) забезпечення російському газу та нафті майже монопольного становища на ринках Європи;

3) активного нав’язування громадській думці в західних країнах нового позиціонування росії.

Якщо перші два пункти цієї програми є актуальними й до сьогодні, то третій пункт зазнавав постійних трансформацій.

Пасивний підхід – позиціонування жертви

В період 2004-2013 року найбільші зусилля докладались до створення позиціонування росії як «ображеної країни». Цю ідею починали просувати із фрази путіна, що «розпад СРСР став найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя» в 2005 році та вкрай ксенофобської Мюнхенської промови 2007 року.

Основними тезами цього етапу були:

• росія є несправедливо ображеною країною;
• розвал СРСР став травмою для росіян;
• Захід має утриматися від ідей розширення НАТО чи ЄС;
• країни Заходу мають «зрозуміти» росіян та компенсувати їм відчуття втрати імперського статусу;
• будь-які дії на пострадянському просторі мають відбуватись за згодою росії.

Саме такі тези розповсюджувались в країнах заходу «корупційним консорціумом». Серед західних політиків спектр носіїв цих меседжів був вкрай широким: від Герхада Шрьодера до Марі Ле Пен та Джон Керрі. Серед західних інтелектуалів – від Олівера Стоуна до Анатоля Лівена.

Успіх цієї концепції був вражаючий. Росії вдалось заблокувати процес вступу до НАТО України та Грузії. Захід спокійно дивився на експериментальні «випробування гібридних методів боротьби» в країнах Балтії в 2007 році.

Обмеженість пасивного підходу

Вже в 2008 році для путінського керівництва стала зрозуміла обмеженість такого підходу. Під час російської агресії проти Грузії в адміністрації США розглядались варіанти прямого військового втручання для захисту Грузії.

Зокрема за військове втручання виступали президент Джордж Буш та віце-президент Дік Че́йні. Проти такого втручання були державний секретар Кондоліза Райс и міністр оборони Роберт Гейтс.

В результаті в адміністрації Буша було досягнуто певного компромісу. США хоча й утримались від прямого втручання в конфлікт проте недвозначно допомагали Грузії.

Найбільш демонстративним кроком США стало транспортування американською військовою авіацією миротворчого грузинського військового контингенту із Іраку до Тбілісі. Використання військових літаків стало своєрідним символічним попередженням для росії.

Під тиском Білого дому росіяни не почали штурм Тбілісі та припинили військові дії. Результати агресії проти Грузії виявились значно більш скромними, аніж ті на які розраховували у кремлі.

Активна фаза – концепція «гібридної війни»

Половинчасті результати війни у Грузії стали поштовхом до наробки нових концепцій.

При збереженні старих підходів щодо необхідності «зрозуміти росію» почали вироблятись нові стратегії. Таким інноваційним підходом стала презентована на початку 2013 року концепція «гібридної війни». Вона дозволяла замість прямого втручання здійснювати агресивні дії за допомогою проксі-військ та уникати таким чином формальної відповідальності за початок військових дій.

В 2014 році поєднання тези про необхідність «зрозуміти росіян» та гібридні методи війни дозволили росії уникнути суттєвих санкцій за аншлюс Криму.

Доволі успішними, на початковій стадії, були й дії щодо створення «Новоросії» в 2014 році. Збиття пасажирського літака Boeing 777 біля Торезу російськими проксі-військами призвело до дипломатичного втручання країн Заходу. Західні санкції та український спротив суттєво скорегували плани росії.

Замість «Новоросії» від Харкова і до Одеси, путін отримав контроль лише над незначними територіями в межах Луганської та Донецької областей. Концепція «гібридної війни» хоча й принесла свої результати, проте її обмеженість ставала зрозумілою.

Виникла потреба вироблення нової концепції щодо забезпечення невтручання Заходу.

Плани широкої експансії потребували значно більш радикальних методів впливу на країни заходу.

Про перехід до концепції ядерного шантажу читайте незабаром.

Автор:Костянтин Канішев