Після невдалого прикриття маскою «демократії» клептократичний путінський режим намагається замаскувати свою злочинну природу псевдоконсервативною риторикою, яка не лише немає нічого спільного з консервативними цінностями, але й глибоко їм суперечить.
На фоні ідейного протистояння між традиційними християнсько-консервативними та ліберальними цінностями, путінська росія спробувала поширити свій пропагандистський вплив на європейські країни під виглядом «консервативної сили».
Оскільки нинішня російська федерація немає на озброєнні такої ідеології, якою колись був комунізм, а євразійство в цивілізованому світі нікому не цікаве, кремлівські пропагандисти почали вкладати гроші в імідж «духовної, релігійно-православної» країни, яка протистоїть розбещеним цінностям.
На росії виникли штучно створені інтелектуальні середовища «консерваторів нового типу», які відкидали західний «ліберал-консерватизм», і пропагують «істинні скрєпи» імперіалізму та російського шовінізму, спираються на ідеї «сильної руки» – тобто диктатури та православне мракобісся РПЦ. Показово, що одним з апологетів такого псевдоконсерватизму став особисто путін.
За російській рублі в європейських країнах знайшлися шанувальники скрєпоносних спонсорів, зокрема правопопулістичні сили в Угорщині та Франції в особі «Національного Фронту» Марін Ле Пен. Кремль навіть здійснював спроби координації правопопулістичних сил різних держав під маркою «консерватизму».
Хоча насправді ідейні платформи російської пропаганди та її платних європейських сателітів не мають нічого спільного зі справжнім консерватизмом, а навпаки – мають найбільше подібностей саме з фашизмом та імперіалізмом.
Консерватизм виступає проти будь-якого радикалізму, апелює до захисту людської свободи на ґрунті моральних та релігійних цінностей. Більше того – сучасні консерватори залишаються єдиними чи не найбільш послідовними демократами, виступаючи проти недемократичних квот, обмежень свободи слова чи державного втручання в особисте та сімейне життя.
Натомість яке відношення має путінська росія до моральних та релігійних цінностей, не кажучи вже про свободу та демократію?
Чи можливо, здійснюючи вторгнення в Україну і кидаючи економіку своєї країни в прірву, російський диктатор думав про стабільність, яка є основою будь-якого консерватизму?
Путінсько-гундяївська версія православ’я перетворює росію на розсадник мракобісся, придушення свободи совісті, морального розкладання та ненависті. Путінський псевдоконсерватизм сприяє лише пануванню застою, злиднів та терору.
Путінське трактування консерватизму не має жодного відношення до цієї ідейно-політичної течії. Це не консерватизм, а спекуляція на його цінностях. Це курс політичну реакцію яка, як показує історія, призводить з часом до катастрофічних наслідків.
Натомість, так званий «Третій Рим» – став фактичною реінкарнацією Третього Рейху.
Тотожність фашистських режимів та сучасної російської диктатури підтверджують дедалі більше провідних науковців та політологів. Відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський у книзі «Стратегічне бачення» зазначає: «Як і дуче в Італії, путін в росії централізував політичну владу в ім’я шовінізму. Він установив політичний контроль над економікою, не здійснюючи націоналізації та не чіпаючи олігархів і мафії. Режим породив національну велич, дисципліну та екзальтовані міфи про нібито велике минуле, з претензіями російського православ’я на статус Третього Риму та зі слов’янофільськими мріями про єдину слов’янську державу, керовану з Кремля».
Путінська росія відповідає всім класичним ознакам фашистського режиму і прагне нового переділу світу, європейських кордонів та як і її ідеологічні попередники – фашисти, ставить світ на межі Третьої світової війни.
Широкого розмаху в росії набули радикальні військово-спортивні тоталітарні організації подібні до Гітлерюгенду, зокрема «Наші», в яких молодь виховується в дусі агресії, ненависті, абсурдних історичних міфів, звеличуванні арійського минулого російської нації та ведення війни. Загострений націоналістичний шовінізм, залякування опозиції, культ вождя нації з твердою рукою, пошук зовнішнього ворога, ненависть до іноземців та побудова «держави страху» фактично повністю відтворюють модель фашистського диктаторського фашизму.
Вже навіть той факт, що росія всю свою історію патологічно прагнула завоювати сусідні країни і на 90 % її територія складається з підкорених неросійських народів та прагне нових анексій, робить цю країну небезпечною загрозою для миру в світі.
Класичними ознаками фашистського режиму є виражений в росії культ мілітаризму та апологетика війни, які останнім часом зашкалюють у російському інформаційному просторі, фільмах та телепередачах.
Культ путіна, багато в чому перевершив своїми масштабами навіть культ Гітлера, і мільйони росіян щасливі, що ними ще з минулого століття править диктатор, який «відроджує імперію, піднімає росію з колін, збільшує армію та озброєння і протистоїть Заходу.
Серед російської дитячої літератури ще з початку 2000-их років з’явилися навіть казки для дітей авторства Сєдова, про «могутнього богатиря» – президента російської федерації, який перемагає ворогів прийомами дзюдо, а в молодості був розвідником в іноземних державах. У цих пропагандистських казках богатир-президент (!!!) бореться з драконами (!), чаклунами, природніми явищами. Маленьким росіянам ще з дитячого садка насаджували любов і відданість до правлячого диктатора. А потім ці зазомбовані пропагандою діти виросли і прийшли з війною на українську землю.
Наскільки свідчать історичні дані, казок про лідера італійських фашистів Мусолінні не писалося, тож російські неофашисти значно перевершили навіть своїх ідеологічних попередників.
Путінські фашисти однак забули, що будь-який фашизм, як свідчить історія, погано закінчується, особливо для їхніх лідерів. Диктатора Муссоліні розгнівані італійці розстріляли та повісили. Отож смерть фашистських диктаторів є символічно ганебною, а їх народи ще довгі десятиліття будуть нести тягар почуття провини, сорому, репарацій та розподіл своїх країн на зони окупації.
Автор: Валерій Майданюк
