7 листопада ведучий передачі «Вєсті нєдєлі» Дмітрій Кісєльов з пінгвінячою погордою зачитав ідеологічно заряджений текст до 200-ліття з дня народження Фьодора Достоєвського (11.11.1821- 09.02.1881). Саме зачитав, бо проголошені у передачі смисли явно перевищували його компетенцію.
Спочатку прозвучала іронічна підводка, вибудувана із висловлювань Достоєвського про сприйняття європейцями русскіх як особливих людей – нібито й подібних на них і, одночасно, варварів. Текст невимушено наголошував: Захід завжди був вороже налаштований до Росії, так було тоді, так є і сьогодні. Після цього Кисельов приступив до розкриття основного концепту, що таке русскій мір. «Русскость за Достоєвським – акцентував увагу глядачів ведучий – це не стільки про кров, скільки про здатність відчувати і сприймати культуру інших народів. Так у виступі, присвяченому відкриттю пам’ятника Пушкіну в Москві, Достоєвському – продовжував він – необхідно було довести, що ефіопські корені Пушкіна зовсім не суперечили його русскості: «Стати справжнім русскім, стати повністю русскім, можливо, і значить лише (в кінці кінців, це занотуйте) стати братом усіх людей, вселюдиною, якщо хочете»».
Ця теза, якщо її сприймати буквально, розриває усі шаблони минулих або сучасних уявлень про російський шовінізм. У глядача формується враження, що подібне політичне мислення – вершина світового гуманізму. Росія – Град Небесний, а русскій народ – «богоносець». Перед нами проявляється достатньо фахова спроба вибудовування імперської консервативної ідеології відштовхуючись не від сили, а від засад християнської моралі. Все виглядає достатньо переконливо, звісно, якщо сприймати ці постулати на віру, поза історичним контекстом. Коли ж сформований ідеологічний концепт поставити в історичний контекст, то глянцево-лубкова картина «гуманної русскості» розсипається у прах. Бо у пам’яті одразу спливають геополітичні візії Достоєвського про конечну необхідність завоювати Константинополь і перенести туди столицю Російської імперії. Завоювати, незважаючи на кров, насилля, руїни, що обов’язково супроводжуватимуть подібні дії. Бо це, мовляв, нібито вселенська місія русскіх відновити історичну справедливість, зневажену невірними п’ятсот років тому.
Парадоксально, щоб русскіє не будували – чи то соціалізм, чи то комунізм, чи то консерватизм,– а в підсумку завжди виходить кондовий тоталітаризм. Мислять, говорять про Рай, а споруджують Пекло. Із сотнями тисяч песиголовців – поліцейських, конвоїрів, катів. Які виконують відповідну працю із відчуттям власної обраності, правильності і правдивості, із відчуттям «братської любові до усіх людей». Власне, тут немає нічого нового, на цій викривленій гібридній ідеології була побудована політика «братства трьох слов’янських народів». Українці, згідно її постулатів, мають визнати, що вони підневільні старшому русскому брату, а хто з них не погоджується, тих як нелюдів, бандерівців необхідно знищувати. Звісно, заради утвердження чогось вищого, світлого, гуманного, справедливого. Щодо Петра І, Леніна, Сталіна, Путіна – усе зрозуміло, а от щодо таких фігур як Достоєвський, усе набагато складніше. Дивує, але філософськи проникливий, культурно витончений розум талановитого письменника не побачив, чи не захотів побачити (спокуса гординею), у проголошених ним тезах ані логічної, ані моральної суперечності, коли він змішував гуманізм із імперським насиллям в одну сутність.
При тому необхідно визнати, що Достоєвський безсумнівно геніальний письменник, без усяких умовностей і застережень. Його унікальний талант проявився не лише у зображенні колоритних художніх образів, складних сюжетних ліній чи розкритті парадоксальних глибини культурного тла, хоч все це безсумнівно теж присутнє у його творах, але, і це найголовніше, деяким його судженням була притаманна ірраціональна прозірливість, спроможність розривати ткань буття і входити у те, у що пересічні люди не здатні проникати, у майбутнє. Приголомшливо.
Коли я в уже достатньо зрілому віці уважно прочитав головний твір Достоєвського «Брати Карамазови», то був настільки вражений, захоплений, що простудіював ще низку критичних дописів про самого автора – від Константіна Леонтьєва і Васілія Розанова до Івана Ільїна. Звісно, не оминув і ліберальних критиків Достоєвського.
Смисловим центром головного роману «Брати Карамазови» є розділ під назвою «Легенда про Великого інквізитора», який деякі літературознавці ще називають романом в романі. У ньому Достоєвський виступає не лише як письменник, але як релігійний філософ, що відштовхуючись від трьох спокус Христа в пустелі, намагається розкрити сутність людини в процесі соціальних змін.
Це особливий епізод з життя Ісуса Христа, коли той після хрещення в Йордані і сходження на нього Святого Духа дізнається про свою Місію на Землі; але перед тим, як приступити до її реалізації, Христос усамітнюється у Синайській пустелі, щоб помолитися, зібратись, ствердитись. Він ще беззахисний, вразливий, він ще має лише постати тим, якого ми усі знаємо – нашим Спасителем. Саме у цей момент до нього підходить Князь Тьми і пробує його спокусити, звести з праведного шляху. Необхідно зауважити, що в Євангеліях про це повідомляється лапідарно стисло, хоча образно і виразно, але в творі Достоєвського Диявол ніби оживає, постаючи перед читачами у весь космічний ріст, як абсолютне зло, як інша, стосовно Христа, пульсуюча альтернатива для людства. Альтернатива, що у даний момент реалізується через спокушення хлібом, владою та гординею. Альтернатива, що присутня за Достоєвським у новомодному тоді соціалізмі. Великий твір Достоєвського є однією з унікальних у світовій літературі спроб докопатись до самих основ його ущербності та фальшивості. Більше того, у щоденниках Достоєвський прямо вказує, що соціалізм в Росії завершиться кровавою масакрою (бійнею) для мільйонів людей.
Наголосимо, що нинішня спроба Кремля вибудувати імперську ідеологію, опираючись на консервативні засади, зокрема, присутні у творчості Фьодора Достоєвського, автоматично переміщує її під пізнавальну критику, застосовувану мислителем до соціалізму і лібералізму. Консерватизм, вмонтований у тіло русского імперіалізму, перестає бути самим собою, трансформуючись у своєрідну версію русского фашизму.
Перед нашими очима сьогодні розгортається Великий русскій обман і самообман, нова спроба оживити мертвий дім. Оселю з гнилими стінами і дірявим дахом, – Російську імперію. Вавілонська вежа обов’язково впаде, накривши обломками метушливих і нерозсудливих її мешканців. Звичайно, на вселенську радість тероризованих нею сусідів. «Бо якою мірою ви міряєте, такою і вам відміряють.» Неухильно.
Автор: Олександр Ткачук – перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка
