Нещодавні дні відзначилися особливою частотою вибухів на російських військових об’єктах та об’єктах критичної інфраструктури в прикордонних з Україною областях. Однак вибухи в Брянську, Воронежі, Білгороді мають значно глибше підґрунтя, аніж просторікує російська пропаганда.
Для чого путін бомбить Воронеж?
Останні новини з росії не можуть не тішити світову прогресивну громадськість. Нещодавно у Білгородській області росії недалеко від кордону з Україною загорівся склад з боєприпасами. 27 квітня у російському Воронежі пролунали вибухи, які були настільки потужними, що у вікнах ледь не повилітали шибки – влада назвала це «роботою ППО». Ще раніше у Брянську було підірвано головний транспортний хаб російської нафти в Європу. Подібні вибухи на нафтобазі відбулися й в Курську. Загадкові вибухи та таємничі теракти, диверсії чи акти саботажу охопили прикордонні з Україною області ерефії.
А нещодавно благодатний вогонь дістався й російської «глибинки» – в Твері згоріла будівля науково-дослідного інституту міноборони рф. Інститут розробляв озброєння протиповітряної оборони, робив навігаційні прилади, системи управління, наведення та орієнтації апаратів наземного, повітряного та космічного базування.
Водночас, цілком закономірним є те, що насильство і війна, яку росіяни принесли на українську землю, бумерангом повернулися в росію. Однак тут не варто шукати міфічних «українських диверсантів».
У питанні «хто підриває росію?» одразу варто вивести за дужки «український слід». Україна – мирна та гуманна країна, влада якої навряд чи відважиться прямо бомбардувати територію ерефії, яка може у відповідь використати навіть ядерну зброю.
То ж реальними причинами російських вибухів є три версії, дві з яких обґрунтовують вплив внутрішніх факторів і одна – зовнішніх.
Найбільш обґрунтована версія, яка підкріплена незаперечними історичними фактами – російські міста підривають ті, хто це вже робив близько два десятиліття тому – ФСБ за наказом путіна.
На зорі захоплення президентської влади путіну був потрібен привід розпочати війну проти Чечні, тож ефесбешники підірвали декілька багатоквартирних житлових будинків у Волгодонську, Буйнакську та у столиці, щоб переконати населення у «справедливості» агресії проти непокірної кавказької республіки.
Сьогодні ж, коли обіцяна 72-годинна «ваєнная аперация» проти України безуспішно триває вже понад два місяці, а гарматного м’яса в фронтових м’ясорубках явно бракує, путіну потрібна нова хвиля мобілізації. Аби не викликати загального невдоволення, мобілізація росіян має бути виправдана «небезпекою» для росії, аби мобілізовані були більш мотивовані та вважали, що йдуть «захищати свою країну від тероризму».
Заради цього путінська кліка не поцуралася й свого давнього кривавого трюку – сама підірвала власні військово-інфраструктурні об’єкти та вбила людей, аби обманути та відправити на бійню деморалізованих солдатів.
Звісно, «винними» у власних терактах та провокаціях призначили українців, які ведуть важкі оборонні бої проти російських загарбників на українській території.
До того ж кремлівська версія про «український напад» змушує москву визнати, що російська система ППО просто дірява і російські військові об’єкти захищаються абияк, якщо безпілотники так легко можуть їх вразити. Якби ця версія була правдива, вона б означала визнання повної військової некомпетентності путіна, але ж Кремль ніколи говорить народу гіркої правди.
Цілком ймовірно, що власними ж провокаціями та вбивствами росіян Кремль хоче виправдати заплановане застосування проти України зброї масового знищення, до прикладу – хімічної.
Фактор «маленької людини»
Іншою ймовірною причиною російських вибухів, або принаймні частини з них, можуть бути диверсії внутрішнього характеру низового рівня. До прикладу – частині російських військових може бути елементарно страшно їхати в Україну де їх чекають вогонь джавелінів, байрактарів, української артилерії та потужні західні озброєння. Якщо ж підірвати власний склад боєприпасів чи місцеву нафтобазу – найближчим часом в Україну не відправлять, адже воювати не буде чим.
Відомо вже чимало випадків саботажу військової техніки російськими солдатами та офіцерами, які вважали за краще зламати свої танки та вантажівки, аніж відправлятися в пекло вогню українських Збройних Сил. А тисячі трупів та десятки тисяч поранених і скалічених росіян, які масово везуть в Білгородську, Курську, Брянську та Воронезьку області «немитої» є надзвичайно переконливим аргументом для тих військових, які завтра повинні їхати на війну в Україну.
Тож підриви складів з пальним та боєприпасів можуть бути елементарним інстинктом виживання частини російських військових, які у свої 20 років не хочуть стати гарматним м’ясом заради престарілого, злого кремлівського гнома, який сам однією ногою вже в могилі – і молодих росіян в могилу тягне. Принаймні частина вибухів на власних військових об’єктах цілком може бути діяльністю тих росіян, які хочуть жити.
Зовнішній фактор
Однак серед джерел природи російських вибухів не можна й виключати впливу зовнішніх факторів.
Малоймовірною є версія диверсій з боку західних спецслужб, які мають надійну агентуру в ерефії. Не зважаючи на задекларовані наміри допомогти Україні захиститися від російської агресії, дуже сумнівно, що наші партнери самі б взялися за таку роботу.
Більш обґрунтовану думку щодо причин руйнування військової інфраструктури прикордонних областей висловив радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк. Чиновник припустив, що причини можуть бути абсолютно різними «аж до… божественного втручання в справи грішників, які в Страсний тиждень масово вбивали людей в українському Маріуполі».
Дійсно, правдиво віруючі християни розуміють, що така грішна країна як росія давно заслужила кари Божої, подібно до біблійних десяти кар єгипетських, які Бог наслав на імперію, котра не хотіла відпустити євреїв з рабства. Можливо, Господь дійсно посилає росіянам поки що малі сигнали із закликом зупинитися поки не пізно і відмовитися від спроб поневолити Україну – землю, де хрестилася Київська Русь.
Які б не були глибинні причини вибухів на території країни агресора очевидно, що вони частиною наслідків багаторічної злочинної політики російської держави, яка посіяла вітер, а тепер розуміє, що доведеться пожинати бурю.
Автор: Валерій Майданюк
