Сьогоднішня колосальна допомога країн Нато, без якої український спротив був би значно слабшим, відбувається не стільки як жест доброї волі, скільки як компенсація багаторічної злочинної політики роззброєння України.
Від 1991 року воєнний потенціал України щороку зменшувався. Колосальні запаси радянської зброї не лише розпродувалися, але й знищувалися (!). Діяли цілі програми «оптимізації» «надлишкової» (!!!) зброї та боєприпасів, далеко не всі з яких були реально застарілими та небезпечними.
Окрім корумпованих українських політиків, котрі не дбали про оборону країни і розбазарювали військові технології, не останню роль в українському роззброєні відіграли й ті, хто нам сьогодні дає зброю зі своїх запасів.
Згідно програм співробітництва України з НАТО, зокрема Проєкту Трастового фонду НАТО з утилізації надлишкової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, було фізично ліквідовано чимало зброї, котрої так бракує сьогодні нашій державі в обороні від російських загарбників.
Перший етап проєкту розпочався в 2006 році та завершився в кінці 2011 року. У рамках першого етапу проєкту знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легких озброєнь і стрілецької зброї і 1 тисяча переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК (!).
Крім того, за фінансової підтримки Трастового фонду НАТО встановлено обладнання зі спалювання боєприпасів. Протипіхотні міни ПФМ-1 розбирали на Павлоградському хімічному заводі. Внесок Трастового фонду у цей етап проєкту становив 10,8 млн. євро.
Другий етап проєкту розпочався в лютому 2013 року. За присутності поставлених Януковичем чиновників Міноборони України, було заплановано знищити компоненти ракетного палива, ракет та боєприпасів, а також 73,5 тисяч тонн звичайних боєприпасів, 366 тисяч одиниць стрілецької зброї (!) та 3 млн. протипіхотних мін ПФМ-1.
При цьому сумнівно, що стрілецька зброя була настільки застаріла та небезпечна, що її необхідно було нищити. Принаймні, ще недавно, усі бажаючі мисливці могли придбати недорого з армійських складів застарілі, але діючі гвинтівки Мосіна (часів Першої світової війни). Показово, що роззброєння України в рамках програми «Партнерство заради миру» було заплановане й у 2014 році.
Сьогодні це видається божевіллям, однак тоді «божевільними і недемократичними» тогочасні чиновники називали тих, хто виступав проти роззброєння.
Зрештою, в часи Януковича, коли Москва поставила на ключові посади в Міноборони України росіян та громадян РФ, ослаблення обороноздатності України було цілеспрямованою політикою Кремля. Вже тоді в Україні активно скорочувалися бойові армійські частини, а натомість залишалися підрозділи зв’язку, забезпечення і тд. – щоб менше було кому чинити опір російській армії, коли вона прийде в Україну.
Не слід наївно думати, що анексія Криму та Донбасу були спонтанно вигадані у 2014 році – такі операції готуються як мінімум роками. А українські корисні ідіоти, у вигляді регіоналів, їм у цьому допомагали, приспівуючи про пацифізм та мир з усіма сусідами.
Щодо країн Нато та Заходу, то там у роззброєнні колишньої радянської колонії також не могли не бути зацікавленими – чим менше добре озброєних проросійських держав у Європі – тим безпечніше. Зрештою, Україна тоді в очах західних аналітиків виглядала як керована проросійським президентом країна, чи не половина населення якої потенційно симпатизувала «русскому міру». Тож чим слабші будуть союзники і сателіти Кремля – тим спокійніше спатиметься у європейських столицях.
Сьогодні ж за українське роззброєння західні союзники платять власним військовим майном та грошима своїх платників податків. Компенсовують знищені та утилізовані озброєння, адже розуміють, що краще зупиняти Росію на Донбасі, аніж в Латгалії чи Сілезії. А українці платять за злочинну політику недбальства і зради своїх попередніх керманичів кров’ю.
Приклад роззброєння України 1991-2014 років має стати сюжетом для підручників історії для майбутніх поколінь та іноземних держав зі обов’язковим ярликом «не повторювати у своїх країнах».
Автор: Валерій Майданюк
