Російська влада та воєнне командування часто відносяться до росіян так, як не кожен іноземний окупант дозволив би собі ставитися до підкореного населення.
Чимало епізодів з російськими безглуздими атаками і жертвами в Бучі, Чорнобаївці чи на Білогорівському плацдармі, перехід через Чорнобильську зону, а також залишені при відступі російські кулеметники і снайпери засвідчують: гасло «сваіх нє брасаєм» не більше аніж блюзнірський цинізм кремлівської пропаганди.
Історичні приклади російських воєн лише засвідчують факти більш жорстокішого ставлення росіян до своїх, аніж це можна було очікувати від ворогів.
Чому росіяни спалили Москву?
Одним з історичних прикладів, того що російська влада ставиться до свого народу гірше, аніж до чужого, є спалення Москви під час російсько-наполеонівської війни 1812 року.
Після грандіозної поразки під Бородіно, яка відкрила французам шлях на російську столицю, російський цар Олександр І, полководець Кутузов та градоначальник Москви вирішили, що краще спалити місто, аніж здавати його противнику і таким чином зазнати ганьби. Отож Кутузов (по матері Беклемішев) та градоначальник Москви Ростопчин віддали наказ розпочати негайне виселення мешканців, кількість яких тоді сягала 270 тис чоловік, і підпалити місто. Цю вказівку виконували поліцейські, військові та спеціально випущені на волю в’язні, які окрім грабежу, мали застосувати тактику випаленої землі.
Пожежа охопила три чверті Москви: запалали дерев’яні будинки та склади товарів. Пожежею знищено університет, бібліотеку, Петровський і Арбатський театри, рукопис Слова о полку Ігоревім, а також Троїцький літопис. Але найстрашніше, що у вогні загинуло від 10 до 20 тисяч поранених російських солдатів, які воювали за Російську імперію, вижили у Бородинській битві, і залишилися у московських шпиталях. Для їх вивезення катастрофічно не вистачало транспорту, до того ж, не всі поранені були транспортабельні. То ж їх залишили в охопленій полум’ям столиці. Такою стала подяка росії своїм захисникам.
Хоча, виходячи з гуманістичних міркувань, а не з принципів російських правителів, взяття Москви французами було для москвичів меншим лихом, аніж її спалення, але в росії ніхто не думав про людей. Французька армія тоді багатьма народами сприймалася як визвольна: у Франції перемогла антимонархічна революція та встановилися республіканські цінності, французи несли європейським народам свободу, Декларацію прав людини та громадянина і звільнення від тиранії та кріпацтва.
До того ж війни ХІХ століття відзначалися честю та галантністю, війська стріляли один в одного по черзі, насильство над цивільним населенням каралося офіцерами. Ставлення до противника було лицарським, ніхто не знущався над полоненими, їм необхідно було надавати медичну допомогу нарівні з власними пораненими.
Можна з певністю сказати, що ті, досі достеменно не пораховані десять чи двадцять тисяч поранених російських солдатів, після приходу французів у Москву точно не зазнали б гіршої долі, аніж згоріти заживо в місті, спаленому за наказом російських властей. Так цинічно до свого народу не відносився жоден європейський монарх того часу.
«За Родіну» під дулом кулеметів
Популярне під час воєн російське гасло «Рятувати країну шляхом її знищення» в Другій світовій війні стало головним девізом. До сьогодні достеменно не відомо, скільки з 27 мільйонів загиблих радянських громадян, загинули з вини сталінського командування.
Вершиною цинізму та жорстокого ставлення до власного народу стали сформовані з НКВД «загрядотряди», які стріляли в спину червоноармійцям, які відступали та підганяли їх атаку. Ні німецькі нацисти, ні італійські фашисти не ставилися до своїх солдатів так жорстоко, як російська влада.
Беслан та Норд-Ост
Зазначені приклади є не просто історичним минулим, а стійкою ментальною традицією навіть теперішньої російської влади. У ХХІ столітті російське командування так само зневажливо ставиться до життя своїх громадян. Один з найпоказовіших прикладів – Беслан, в якому 1 вересня 2004 року відбулося захоплення заручників у одній зі шкіл.
Протягом двох з половиною днів чеченські повстанці утримували в замінованому будинку школи понад тисячу сто заручників. Після безрезультатних переговорів (через позицію російської влади) почався штурм з застосуванням важкої військової техніки. По наповненій дітьми школі був нанесений удар з вогнемету “Шмель” після чого почався обстріл з танку та вертольотів, що спричинило пожежу та обвалення будівлі. Велика кількість заручників загинули саме через ці обстріли.
В результаті проведеної військової операції загинуло 334 людини, в тому числі 186 дітей, ще понад 800 отримали поранення. Очевидці стверджували, що в одному з класів була виявлена загибла чеченка, яка своїм тілом накрила і врятували російську дівчинку від вогнемету російського спецназу. Де-факто російські силовики провели не операцію зі звільнення заручників, а військову операцію зі знищення чеченських повстанців. Про заручників в Кремлі ніхто й не збирався думати.
1 вересня 2016 року, в річницю трагедії, п’ятеро жінок – колишніх заручниць та матерів загиблих від рук російських силовиків, вдягли футболки з написом «путін – кат Беслана». На їх думку, ніхто крім путіна не міг віддати наказ військам стріляти, а головною тезою путіна була «з терористами переговорів не ведемо» – тобто він принципово відмовлявся врятувати дітей. Жінки були затримані засуджені до штрафів або виправних робіт. Після цього випадку, багато росіян усвідомили – якщо їх захоплять в заручники – їхня влада їх не врятує, а вб’є.
Інший подібний приклад – захоплення заручників Норд-Ості в жовтні 2001 року коли чеченські повстанці захопили близько 800 глядачів театру в Москві. Майже половина повстанців були жінками – вдовами загиблих в Чечні борців за незалежність. Президент путін тоді відмовився вести переговори про визволення заручників.
В результаті так званої «антитерористичної операції» спецслужб були отруєні невідомим газом 130 заручників. Вже після штурму, людям нічого не було повідомлено про використання анестетичного газу і непритомним не надавалася медична допомога. Це призвело до смерті п’ятьох дітей та людей хворих на серцево-судинні захворювання. Деякі отримали інвалідність другого та третього ступеня.
В чергове, операція по звільненню заручників в росії перетворилася на їхнє вбивство. Мало в якій країні при антитерористичних операціях по звільненню гинуть декілька повстанців і сотні цивільних заручників.
Чому росіяни не шкодують «своїх»?
Розв’язана 24 лютого повномасштабна російська агресія проти України, в якій росіяни втратили вже майже 27 тисяч загиблих і третину сил вторгнення, стала апофеозом цинічного ставлення кремлівських тиранів до свого народу.
Шокуючі приклади того як російське командування відмовляється забирати тіла своїх загиблих, як убитих росіян спалюють у мобільних крематоріях – адже якщо немає тіла, то можна зекономити на виплатах сім’ям, не піддаються розумінню цивілізованого світу.
Сказана в одному з російських фільмів фраза «Родіна тєбя всєгда бросіт синок» яскраво демонструє долю кожного російського солдата, який вчасно не відмовився брати участь у авантюрах російської влади. До слова, в Запорізькій області росіяни навіть організували тюрму для тих своїх свідомих солдатів, які відмовилися брати участь в боях. Проте на жаль, таких в російській армії поки що не більшість.
Основна частина росіян, зазомбована пропагандою та ненавистю до українців, досі закликає продовжувати закидати гарматним м’ясом своїх співвітчизників українську землю. Абсолютно не думаючи при цьому, що імперські амбіції злого кремлівського карлика втілюватимуть на полі бою не діти російських керманичів, а звичайні росіяни.
Найгірше для росіян навіть не те, що їхня власна влада ставиться до них так же безжалісно, як колонізатори до аборигенів, а те, що за століття росіяни звикли вважати таке ставлення до себе справедливим і виправданим. Мабуть не дарма в сучасній росії найпопулярнішим правителем вважається Сталін, який найбільше в історії винищив росіян.
Автор: Валерій Майданюк
