Попри те, що визнаним «батьком» німецького економічного дива вважають Конрада Аденауера, його «правою рукою» і чільним учасником команди християнсько-демократичних реформаторів був Людвіг Ерхард. Міністр фінансів в уряді Аденауера, який сам став канцлером, а чимало німців досі переконані, що економічному стрибку Німеччина зобов’язана саме Ерхарду.

Людвіг Ерхард – син текстильного підприємця у Баварії, став одним з найгеніальніших економістів у повоєнній Європі. У сім’ї Ерхарда  панувала та цінувалася працьовитість, турбота про сім’ю, скромність, послух, шанування церкви та Бога. Після закінчення школи у Нюрнберзі, Ерхард потрапив на фронти Першої світової війни, де  був поранений та отримав пожиттєве каліцтво руки. Після повернення з госпіталю Ерхард захопився економікою і, здобувши дипломом економіста, невдовзі захистив докторську дисертацію. В роки Другої світової Ерхард працює в НДІ економічних досліджень, де вчиться бачити економіку з погляду споживача. Однак його вперте небажання вступати в нацистську партію, чого вимагало керівництво, змусило його покинути роботу.

Після завершення війни, талановитий економіст Ерхард стає міністром фінансів Баварії, потім підвищується до посади міністра економіки американської окупаційної зони. 1948 року Ерхард проводить грошову й економічну реформу, завдяки якій порожні вітрини магазинів заповнилися товарами, яких люди не бачили вже давно. Працюючи з християнсько-демократичними лідерами Ганнсом Зайделем та Конрадом Аденауером, Ерхард здобуває повагу та статус одного з найкращих фахівців у ХДС/ХСС. Хоча конкуренти з Соціал-демократичної партії були не проти бачити Ерхарда в своїй команді. Коли у 1949 році було проголошено ФРН вже ніхто не сумнівався, що міністром економіки в уряді Аденауера стане саме Людвіг Ерхард.

Відданим ідеалам соціальної ринкової економіки, Ерхард активно працює заради добробуту та достатку Західної Німеччини і стає головним виконавцем реформ, які призвели до «німецького економічного дива». Девізом Ерхарда було гасло «Добробут для всіх!». Він опирався на моральність народу, в котру щиро вірив, і своїм  джерелом натхнення називав згоду німецького народу з його діями. Головним завданням Ерхарда було не лише нагодувати голодних, але й встановити справедливі для всіх правила гри, повернути народу гідність і впевненість у власних силах. Коли «ера Аденауера» наближалася до завершення, в 1963 році однопартійці запропонували на пост канцлера саме багаторічного соратника і другого найвпливовішого політика ХДС/ХСС Людвіга Ерхарда.

Ерхард прагнув мінімізувати вплив держави на економіку, котру хотів зробити соціальною через ринкові механізми, а не шляхом роздачі державою грошей наліво і направо. «Я готовий, ­­– зазначав він, ­­–  умовляти кожного окремого німецького громадянина до тих пір, поки він не засоромиться, що не підтримує зусилля, що направляються на підтримку стабільності валюти». ­­­Темп зростання німецького ВВП в 1950-х рр. виявився найвищим серед розвинених країн, а темпи зростання цін – найнижчими. Але прямолінійність Ерхарда та важкість пошуку компромісів з політиками зробили його правління не довгим – вже 1966 року Ерхард подав у відставку. Але саме за роки його канцлерства було запроваджено чимало реформ і дуже популярну житлову допомогу.

1977 року Людвіг Ерхард помер, але назавжди залишився у пам’яті громадян «батьком» «німецького економічного дива», котрий змусив німців повернути собі гідність і впевнено дивитися у майбутнє.

Автор: Валерій Майданюк

Після свого тріумфального злету в середині ХХ століття, християнська демократія в кінці 1960-их років пережила спад популярності, один із найбільших у своїй історії. У 1960-их роках Ватикан припинив надання будь-яких рекомендацій виборцям, дистанціювавшись від впливу на християнські партії, які стали повністю незалежними від позиції Церкви.

Виборчі невдачі християнських демократів 1980-х були частково компенсовані після падіння соціалізму в 1989 році, коли відбулося християнсько-демократичне «розширення на Схід». Християнсько-демократичні партії з’явилися в Центральній Європі та пострадянських державах. Значної ваги вони набули в країнах Балтії, у Чехії, Угорщині, Румунії, Словаччині та Словенії. Тоді ж виникла й перша в Україні християнсько-демократична партія (УХДП).

Однак у 1990-х роках християнські демократи Західної Європи, окрім Німеччини, пережили такі серйозні електоральні втрати, що у світі заговорили про глобальний “занепад” християнської демократії.  У Європі християнські демократи втратили позиції в Бельгії, Швеції та знизили політичне представництво в Нідерландах.

Утратили авторитетні позиції й християнські демократи в Латинській Америці, зокрема в Чилі та Венесуелі. Християнсько-демократичні президенти в Чилі 1990-х рр. Патрісіо Ейлвін і Едуардо Фрей Руїс-Тагле не змінили неоліберальної економічної моделі, прийнятої в роки правління Піночета, що зумовило помітне розчарування виборців. Багаторічний лідер венесуельських соціал-християн Рафаель Кальдера у 1990-ті роки знову став президентом Венесуели, але вже як кандидат від іншої коаліції, до того ж цей політичний успіх був короткочасним і закінчився перемогою ідеологічних опонентів – соціалістів. Подібно до подій у Європі, латиноамериканські християнські демократи також зіткнулися з трансформацією ставлення населення до християнських політичних цінностей у ході процесів модернізації, секуляризації та індивідуалізації, які були впливовими в Латинській Америці. Політичні цінності, засновані на християнстві, більше не мали резонансу у великих групах суспільства.

На початку ХХІ століття зниження підтримки спостерігалося не лише у християнських демократів, але й серед їхніх ідеологічних союзників – консерваторів. Як засвідчує політична історія, християнські демократи та консерватори мають чимало спільних позицій щодо суспільно-політичного життя. Зазвичай, у країнах з сильними позиціями християнських демократів, консервативний електорат голосує за християнсько-демократичні партії. У країнах з домінуванням консервативної партії, виборці-християни схильні підтримувати консерваторів замість створення окремої християнсько-демократичної партії, яка б конкурувала за ідентичний електорат. Однак у ХХІ столітті партії, натхненні християнством Західної Європи, почали набирати меншу підтримку виборців. Італійські християнські демократи, після більш ніж півстолітнього правління, на початку 1990-х втратили владу, а в Німеччині коаліція ХДС/ХСС у 2021 році поступилася владою соціал-демократам.

Очевидно, головними причинами таких випробувань для християнських демократів є посилення в їхній політичній практиці конформізму і прагматизму. Саме такі причини ослаблення християнської демократії у світі виокремлювали такі відомі дослідники цієї тематики, як Едвард Лінч (Edward Lynch) і Скотт Мейнворінг (Scott Mainwaring). Зокрема, як зауважував Едвард Лінч, «християнські демократи не досягли успіху в тому, щоб використовувати свій потенціал, оскільки відступили від власних ідеологічних принципів». А Скотт Мейнворінг зазначає, що «демохристиянські партії стали менш ідеалістичними і послідовними у своїх програмних установках, щоб стати більш прагматичними для розширення рядів своїх прихильників». Однак це неминуче призвело до втрати ядерного електорату, для якого християнські цінності та мораль були не пустим звуком. У ХХІ столітті в політичній практиці християнсько-демократичних партій спостерігається значно більше конформізму і політичного прагматизму та значно менше релігійних цінностей.

Як засвідчує досвід європейської та латиноамериканської християнської демократії, християнсько-демократичні партії здобувають успіхи за тих умов, коли вони послідовно дотримуються власних принципів і програмних засад, базованих на християнських цінностях та етиці Євангелія. Коли християнські демократи вели безкомпромісну боротьбу з корупцією, мафією, монополізмом, успішно розв’язували соціально-економічні проблеми – тоді їхній рейтинг утримувався на високих позиціях. Водночас від умовного «занепаду» християнської демократії страждають насамперед виборців, котрі стають жертвами лівацького популізму та хибних політичних ідеологій.

Прикладом найуспішнішого і найтривалішого християнсько-демократичного проєкту залишається Християнсько-соціальний союз, який уже понад пів століття перебуває при владі в Баварії. ХСС ефективно забезпечує економічний та соціальний розвиток громадян та робить вагомий внесок у відродження європейського християнсько-демократичного руху. На сьогодні це один з найуспішніших у світі прикладів втілення в життя теорії міжнародного християнсько-демократичного руху, адже за понад 50 років мешканці демократичної Баварії жодного разу не засумнівалися в ефективності  представників Християнсько-соціального союзу підтримуючи їх на кожних виборах. Сучасна Баварія за розмірами не набагато більша за пересічну українську область, проте її ВВП майже у п’ять разів більший за ВВП всієї України, що є свідченням вдало обраного економічного курсу, заснованого на християнсько-демократичних засадах.

Автор: Валерій Майданюк