Війна як лакмусовий папір справжніх цінностей і потреб людства

від Юрій Гончаренко
17 переглядів

Війна – це безумовне зло. За жодних обставин не можна пропагувати війни чи вбивства людей. Проте поки що не винайдено способу змусити людство до постійного, тривалого миру. І навіть поява ядерної зброї як фактора стримування не убезпечило людство від конфліктів, і зараз світ в одному кроці від глобального конфлікту.
З прадавніх часів існували ті, хто прагнув жити, грабуючи і поневолюючи інших. Весь процес людської еволюції складався з того, що одні об’єднувалися, щоб захистити себе, інші – щоб грабувати беззахисних. Зрештою, подібні великі спільноти поступово перетворювалися на нації та держави. А ті, хто не хотів об’єднуватися, гинув або ставав частиною іншої спільноти, тільки як раб. Одинаки ніколи не виживали і завжди ставали жертвами.

Сучасний світ, звісно, значно відрізняється від того, що тисячу чи навіть сто років тому. Фактично завершився процес формування націй, а особисті свободи індивідуума в багатьох державах досягли небаченого рівня. Аж до права заперечувати державу, її правила життя (у виглядів законів) та її необхідність для безпеки кожного громадянина. Свобода волі, майнова свобода, право на самозахист почали хибно трактуватися та абсолютизуватися. Заперечувалася необхідність існування такого державного інституту як армія та монополія держави на насильство.

Це відбувалося в переважного “ситих” західних країнах і хоча подібні ультраліберальні погляди ще не набули домінуючих позицій, їх голос став помітним. І, як класичний приклад, можу навести ситуацію з появою так званого руху Black Lives Matter, коли перевищення сили поліцейським проти рецидивіста під час спроби вчинення ним злочину, що мало наслідком смерть, спричинило сплеск вандалізму. Спричинило появу “територій без влади” та частково всесвітнього руху…
Частково, це ставлення до держави, прав та свобод транслювалося і в Україну. В нас також виникали рухи і політики, які пропагували ліберальні та ультраліберальні погляди, аж до радикального анархокапіталізму, коли держава оголошувалася непотрібною. Я часто чув від різних активістів лібертаріанських організацій, що особиста свобода – найвища цінність, що армія, навіть під час війни – не потрібна, оскільки все вирішать вмотивовані громадяни самостійно і т.д.

Але настало 24 лютого 2022 року. Події, які почалися в країні починаючи з цього дня, мають пояснити навіть найтупішому індивідуалісту, що сам по собі він є ніхто. Що шанси на виживання , без приналежності до певної спільноти, дорівнюють в цих умовах нулю. А всі розмови про особисті свободи є примарою, якої не існує. Згадайте, що ані гроші, ані посади не рятували від куль та прильотів, а також – від мобілізації, необхідності чоловікам лишатися в країні тощо. Згадайте історії з Рябошапкою чи Суркісом на митниці, коли сталі в мирний час правила раптово для них перестали працювати.

Зрозуміло, що умовний мешканець заходу України зараз не відчуває того, що мешканці Ірпеня чи навіть того ж Києва. Не кажучи вже про Харків та інші міста на сході, особливо, звісно, Маріуполь. Коли навіть великі гроші не гарантували того, що ти виїдеш живим, а якщо виїдеш – то в умовному Львові тобі буде де переночувати, а не залишитися на вулиці. Бо якби не тисячі чи десятки тисяч волонтерів, які опікувалися біженцями там, де це було потрібно, якби не держава, інституції якої забезпечували багато, від безпеки до ресурсів – ті мільйони, які втікали від війни, мали б щонайменше серйозні проблеми.

Але ніхто не був кинутий напризволяще, бо, на наше щастя, окрім невеликих спільнот, в нас є дві великі – нація і держава. І обидві захистили тих, хто цього потребував. Водночас з цим, якби не існувало армії та інших силових інституцій, є очевидним, що війська росії знаходилися б далеко не там, де вони є зараз. І, цілком реально, що і держави б Україна не існувало, і ми б всі або опинилися в окупації, або – стали б біженцями в інших державах.

Зараз не є секретом, що наша держава була готова до нападу росії (наскільки якісно – питання не цього тексту). Ракетні удари, навіть першої хвилі, були частково перехоплені, техніка – виведена з місць, де за даними росіян вона мала б знаходитися, піхотні підрозділи та бронетехніка також була готова і зустріла ворога. Зрозуміло, що будь-яка подібна атака до тої, яку здійснила росія, не могла бути повністю відбита, були прориви, десанти, втрати. За певний час ворог підійшов до Києва, захопив низку міст на півдні. Але тільки завдяки тому, що працювали державні механізми, плани “захопити Київ за 2-3 дні” не були реалізовані.

Також, ми наочно пересвідчилися в необхідності ієрархії і приборкання власного індивідуалізму. Бо армія неможлива без чіткої вертикалі, наказів та їх виконання. Так само і в суспільстві індивідуальні свободи мають бути підпорядковані суспільним інтересам. Той, хто ці уроки не вивчає на прикладі інших чи попередників, змушений платити за них власною кров’ю. Жертвами і ризиком втратити все.

Зараз цю ціну платить Україна. Проте головне – зробити правильні висновки і на майбутнє не повторювати помилок.

You may also like

Leave a Comment

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні