Різниця політичних культур

від Савицький Олексій
18 переглядів

Історія творилась на наших очах. Навіть сьогоднішні двадцятирічні стали очевидцями народження української громадянської культури нової якості. Ті ж кому близько сорока років мали можливість не лише стати свідками, але й бути учасниками цих карколомних змін.


В 1990-х роках ідентичність в Україні, Білорусі та росії, безумовно, відрізнялись. Проте різниця політичної культури цих країн була доволі умовною.


Безпосередньо після розвалу СРСР у цих трьох країнах і на елітному, і на масовому рівні домінував соціальний тип Homo Sovieticus.

Основними рисами цього типажу були:
1) залежність від держави;


2) запит на патерналізм та чисельні «гарантії» в соціальному та культурному житті;


3) важливість належності до держави з певною історичною місією – фактично ще одна форма імперської свідомості;


4) визнання як норми постійного тиску з боку держави;


5) при усьому пієтеті до держави та імперської величі, реальний інтерес обмежується самозбереженням і забезпеченням безпеки власної родини від репресивної держави;


6) вкрай негативне ставлення до необхідності чимось жертвувати заради імперської потуги держави;


7) обмеження довіри близькими членами власної родини та вузьким колом друзів;


8) неприйняття концепцій приватної ініціативи та інакодумства, оскільки вони можуть тягнути за собою санкції з боку держави;


9) двоєдумство – різниця між демонстративною підтримкою дій влади та вкрай критичним ставленням до ефективності держави, яке висловлюється у вузькому родинному колі;


10) відмова від будь-якої форми політичної участі – виключно ритуальні дії щодо демонстрації лояльності правлячому режиму.

Ностальгія за комунізмом призвела до перемоги в Україні Леоніда Кучми, а в Білорусі Олександра Лукашенка. Дуже символічно, що обидва були обрані в один день – 10 липня 1994 року.


В рф Борис Єльцин хоча зберігся на посаді, проте в 1993-1994 роках почав загравати з ностальгійними настроями.

Ідентичність політичних культур можна проілюструвати прикладом виборів 1996 року в Петербурзі. Ці вибори були дуже дорогими та вкрай брудними. Фактично усі чорні технології, які нам сьогодні відомі, «обкатувались» саме тоді.


Після виборів в Петербурзі як білі, так і чорні технології з успіхом почали застосовуватись не лише у росії, але й Україні, Молдові, Балтійських країнах. Виборці України та росії мали одні й ті самі базові стереотипи та ідентично реагували на подразники.

Наприклад, президентські вибори 1996 року в рф та вибори 1999 року в Україні відбувались по одним і тим самим «лекалам». Співпадіння між технологіями доходило до дрібниць.


В обох країнах встановився практично однаковий режим сильної президентської влади та олігархічного плюралізму.

Перший перелом стався у 2001-2004 роках. Акція «Україна без Кучми» та Майдан 2004-го року створювали принципово нову політичну культуру. Причому перемозі Майдану не змогли завадити ті самі російські політтехнології, які безвідмовно працювали в Україні ще декілька років назад.


Часто можна почути думку, що виграш м’ясника Януковича в 2010 році був реваншом совкової реальності. Це правда, але лише частково.

Реальність значно складніша. Вибори 2010-го року стали симптомом того, що зміни політичної культури на елітному рівні суттєво відстають від змін на рівні громадян.


Цей фактор почав відчувався й під час протестів 2013-2014 років. Майдан відбувся не завдяки, а всупереч бажанню контреліти. Основним гравцем майданного протесту були саме структури громадянського суспільства. Українська парламентська опозиція опинилась перед вибором, або ризикнути й стати на сторону Майдану, або самоусунутись і тим самим втратити підтримку в наступних виборчих циклах.

До честі тодішньої парламентської опозиції, вона зробила вибір на користь Майдану. Цей факт призвів до перемоги Майдану, але не вирішив стару фундаментальну проблему. Зміна політичної культури на елітному рівні суттєво відставала від поступу громадянської культури.


Події аналогічні до українського Майдану відбутись у рф в 2011-2013 роках. Проте, в силу різних причин, масовий протест закінчився поразкою суспільства й перемогою путіна.

Саме 2013-2014 рік став тим часом, який остаточно розділив російську та українську політичні культури.


В рф остаточно утвердилась міцна персоналістська диктатура. Ступінь громадянської участі залишився вкрай низьким. Правління путіна стало часом інтенсивного самовідтворення Homo Sovieticus.


Україна натомість зробила величезний стрибок до громадянського суспільства з активним впливом людей на політику. Безумовно, стан громадянської участі, на сьогодні менший аніж в країнах сталої демократії. Проте політична культура України сьогодні ближча до західних зразків, аніж до Homo Sovieticus.

Війна 2022 року несе з собою як можливості для зміни політичної культури, так і ризики.


Наприклад, у Грузії війна 2008 року призвела до суттєвого зниження рівня політичної й громадянської культури.

Отож, майбутнє залежитиме від багатьох факторів. Однозначно можемо стверджувати лише одне – програш у війні перекреслить усі сподівання на прогрес та розвиток.


Отож віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність.

Автор:Костянтин Канішев

You may also like

Leave a Comment

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні