Деякі особи намагаються зайняти третю сторону щодо російсько-української війни, або точніше – російського геноциду українців. Однак в дихотомії між добром і злом бути на третій стороні – означає потурати злу.

Спроба пошуку третього варіанту у стилі «я не за Україну і не за росію, я за мир» насправді не лише означає латентну проросійську позицію, але й насправді є бажаним результатом впливу російської пропаганди.

Тому, що позиція не підтримувати жертву від агресії злочинця-ґвалтівника і шукати якогось компромісу «аби обом було добре» насправді й означає досягнення бажаного злочинцем.

Якщо ставити знак рівності між сторонами у російсько-українській війні, тоді така світоглядна картина передбачатиме рівну відповідальність сторін за розв’язання цієї війни. А Україна її не починала ні в 2014 році, ні тим більше в 2022 році.

Мир на українській землі не може наступити коли сторони перестануть стріляти на існуючих лініях фронту. Якщо росіяни продовжуватимуть залишатися на окупованій Херсонщині, Луганщині, Донеччині то кожне містечко там буде Бучею, Бородянкою та Ірпенем. Росіяни, бойовики «ДНР», разом з розкосими бурятами та бородатими чеченськими й осетинськими найманцями встановили б у окупованих містах царство страху і терору, кидали б у підвальні катівні цивільних, грабували б будинки, ґвалтували б дівчат і дітей. Поступитися росіянам адміністративними межами Донбасу означає дозволити всьому українському Донбасу стати територією геноциду.

Тверезомислячі громадяни чудово усвідомлюють, що росія розпочала загарбницьку війну проти України не через міфічних «нацистів», а щоб перетворити нашу країну на російську колонію в путінській імперії. І анонсовані у російській пресі деукраїнізація України, концтабори, етнічні чистки та репресії із забороною української мови та культури є «остаточним розв’язанням українського питання». То ж яку третю сторону можна займати в питанні, коли йдеться про геноцид, придушення волелюбної нації в центрі Європи та перетворення народу на рабів?

Недалекоглядні любителі третьої сторони, які декларують мир між Україною та росією без вигнання російських загарбників, без повного звільнення українських територій та унеможливлення повторної хвилі російської агресії насправді лише повторюють вимоги російської переговорної групи в Стамбулі. Всі подібні пропозиції банального примирення нагадують заклики до примирення між євреями та нацистами, або куклукскланівцями та афроамериканцями.

Тут не йдеться про дві сторони, які чомусь між собою ворогують і скоріше б вже уклали мир. Якщо російські агресори припинять стріляти і підуть з української землі – тоді наступить мир, але якщо українці припинять стріляти – вся Україна стане такою як місто Буча на Київщині. І тут не можна займати якусь третю позицію – справедливість і правда лише одна.

Нещодавно подібну спробу пошуку «третього шляху» в стилі «ми за мир» здійснив і Хорхе Бергольйо, більш відомий мирянам як Папа Римський Франциск. Чиновники Ватикану також не особливо розібралися в причинах та сутності російської агресії проти України і вирішили організувати символічне примирення України та росії. Всупереч протестам українських греко-католиків, священників і політиків, попри бурхливу реакцію в українському суспільстві, у Римі таки відбулася хресна хода перед Великоднем під головуванням Папи Франциска, на якій українка та росіянка, які тривалий час живуть в Італії, разом пронесли хрест. На думку Ватикану, це мало символізувати таким чином «примирення народів».

У початковому тексті промови Папи навіть була теза про два «братні народи», але після протесту українських дипломатів Ватикан вирішив замінити промову тишею.

У москві таке бачення подій зустріли зі схваленням. Адже це саме те, що б воліла бачити московська пропаганда: українці та росіяни разом за мир. От тільки «злісна Америка та бандерівці миру не хочуть. Русского миру».

Навряд чи в тій ситуації понтифік хотів прислужитися кремлівському карлику, адже пізніше Франциск і піднімав та цілував український синьо-жовтий прапор привезений з Бучі, і молився за Маріуполь. Однак спроба деяких ватиканських чиновників стояти понад, шукати нейтралітет чи мир у боротьбі добра зі злом виглядає як мінімум не доречно.

У боротьбі добра і зла не може бути нейтралітету.  Обирати нейтралітет означає опинитися на протилежному від добра боці. Tertium non datur.

Автор: Валерій Майданюк

В нещодавньому тексті нашого проекту йшлось про розкол на елітному рівні в рф. Сьогодні пропонуємо вашій увазі характеристику найбільш впливових груп.

Тезово нагадаємо про зміст попереднього тексту:

Етап консолідації еліт, який відбувався в перші тижні війни, закінчився.

Боротьба відбувається за визначення «винного» у провалах окупаційної армії на першому етапі війни.

На нинішньому етапі боротьба в істеблішменті відбувається консолідація не проти путіна, а за вплив на нього.

Путіну поки вдається тримати баланс між різними середовищами. Якщо рівновагу не вийде втримати, то ще потягне за собою ризики втрати влади путіним.

«Група поміркованої експансії» до початку війни

Напевно найбільш слабкою із усіх силових елітних груп можна вважати «групу поміркованої експансії». Складається вона із представниками генерального штабу рф. Група асоціюється передовсім із Валерієм Герасимовим.

Саме герасімов є автором концепції «гібрідної» війни. Ймовірніше за все, він був розробником операції по захопленню АРК та здійснював стратегічне керівництво військовими діями на Донбасі в 2014-2015 роках. Є висока ймовірність, шо саме він ініціював варварські бомбардуваннях міст у Сирії.

Напередодні війни представники цієї групи виступали проти її розв’язання. Основні аргументи генштабу проти початку війни генштабу зводились до наступних пунктів:

Україна занадто велика для окупації її незначними силами;

українська армія якісно посилилась, починаючи з 2014 року;

країни НАТО надаватимуть суттєву допомогу Україні, навіть якщо вдасться зайняти ключові мегаполіси;

існує ризик довгого спротиву з боку українського партизанського руху.

Путін, спираючись на інформацію розвідки та на дані про розгортання проросійських мережі таки наполіг на розробці плану агресії проти України. Після чого генштаб запропонував план війни, який базувався на досвіді операції НАТО в Югославії 1999 року.

Згідно цього плану російська армія на першому етапі мала протягом першого місяця здійснювати ракетні удари проти об’єктів критичної інфраструктури, аеродромів та сил ППО. Лише після досягнення цілей першого етапу на територію України мали зайти збройні сили рф.

Всупереч позиції генштабу, представники фсб та фсо запропонували стратегію війни засновану на досвіді введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 році. Цей план передбачав втрогнення великими колонами техніки одночасно по декільком напрямкам.

Рішенням путіна було прийнято комбінований варіант обох запропонованих стратегій. За основу були взяті пропозиції фсб/фсо. Проте план також включав в себе елементи пропозицій генштабу щодо ракетних обстрілів об’єктів критичної інфраструктури та військових цілей.

Наскільки можна судити з відкритих джерел, безпосереднє керівництво операцією здійснював путін. Оперативне керування на фронтах здійснювали представники фсб/фсо. Самим військовим була відведена функція військового супроводження. Але важливим є те, що усі накази та директиви видавались від імені генерального штабу.

Зміни під час війни

За місяць від початку війни сталась надзвичайно важлива подія, значення якої традиційно недооцінюють.

25 березня керівник генерального оперативного управління генштабу рф сергій рудський заявив про зміну планів війни. Тепер метою агресії була визначена не уся Україна а виключно «забезпечення безпеки Донбасу». Складалось враження, що «денацифікація» та «демілітаризація» вже не є актуальними.

Показовим є те, що з того часу сам путін довгий час ніяк не коментував зміну цілей. Його публічні заяви 12 квітня (тобто через 18 днів!!!) не додали ясності. Путін хоча й підтвердив позицію про зміну цілей у війні, але не відмовився від більш широких цілей.

Ці факти можуть казати про декілька речей:

По-перше, вперше за довгий час путіна фактично змусили відмовитись від «справи його життя» – знищення суверенної України та побудови «руського миру».

По-друге, показовим є той факт, що саме представник генштабу, а не представник кіл близьких до путіна заявив про зміну цілей війни. Ймовірніше за все таке рішення було схвалено президентом рф під вкрай сильним тиском генштабу.

В будь-якому випадку, той факт, шо під тиском цієї групи путін змінив своє рішення, може казати про суттєве посилення ролі генерального штабу.

Ресурси та перспективи групи

Основний ресурс цієї групи – суттєвий влив на армію. Цей вплив не є абсолютним. Завдяки контролю фсб деякі військові більше орієнтуються переважно на чекистів, а не на генеральний штаб. При всьому скепсисі, який відчувають військові до міністра оборони рф шойгу, його вплив на армію не варто зменшувати. Значна частина військових частин буде підтримувати саме шойгу а не герасімова.

Також доцільно згадати про особисті конфлікти між генеральним штабом та багатьма керуючими округів. Наприклад, виведення окупаційних військ в Україні із прямого підпорядкування генштабу та призначення командуючого – генерала дворнікова – більшість оглядачів оцінили як послаблення позицій генерального штабу. У відкритих держалах інформації зустрічається думка, що в разі успіху дворнікову обіцяна посада керівника генерального штабу рф.

Характерним для цієї групи є висока ступень ідеологічності. Для інших представників еліти (наприклад для володіна, пєскова чи, тим більше, кадирова) імперська риторика є лише інструментом, який дозволяє наблизитися до путіна. Натомість майже все керівництво генштабу складають люди віддані російській імперській ідеї. Інколи їх імперіалізм межує із чорносотенством. Отож вони, як ніхто інший, виступають за експансію росії. Проте, саме в силу своєї ідеологічності, зважують на ризики надмірної експансії і виступають за помірковане та поступове розширення росії.

Ще однією слабкою ланкою «групи поміркованої експансії» є те, що вона практично не пов’язана із представниками фінансово-промислових кіл.

Отож можемо стверджувати, що якщо не буде якихось форс-мажорних обставин, «група поміркованої експансії» буде виконувати допоміжну роль для інших, більш потужних груп..

При збереженні нинішнього стану речей вірогідною є поступова втрата впливу. Вкрай високим для цієї групи є ризик визнання винними за провали на фронті. Про особисті ризики в групі обізнані доволі добре. Наприклад, про «несподівані смерті» декількох голів департаментів генерального штабу. Причому ці смерті, за дивним збігом обставин, траплялись після тих чи інших неприємностей пов’язаних із армією або ж із армійською розвідкою.

Можна констатувати, що збереження статус кво несе з собою значно більш загроз для групи, аніж його руйнування. Проте залишається великим питанням, чи наважаться генштабісти на збільшення власної суб’єктності та ініціювання змін в росії.

Про інші силові групи читайте в нашому проекті незабаром.

Автор:Костянтин Канішев

Період консолідації

Ще пару тижнів тому в російських ЗМІ поширилась інформація, що початок війни та введення персональних санкцій спричинили надзвичайну консолідацію еліт. Зміст цих повідомлень полягав у наступному: ображені на західні санкції оточення ще міцніше консолідувався навколо путіна.

Імперський шал у когось із можновладців викликав захоплення, когось паралізував своєю потужністю. Але переважна більшість вищого класу підтримували війну виходячи із банального конформізму. Ефект «об’єднання навколо прапору» спрацював, незважаючи на персональні фінансові втрати та сумнівні з моральної точки зору методи ведення війни.

Початок боротьби груп

Невдачі путінської армії в Україні суттєво змінили ситуацію. Навколо путіна почалась боротьба різних груп. Центр сили почав розпадатись. Від колишньої консолідації не залишилось і сліду.
На даному етапі це не боротьба елітних груп проти путіна. Боротьба точиться за дві пов’язані між собою речі:

1) За вплив на путіна. Саме ця боротьба гарантує доступ до фінансових потоків та контроль над силовими ресурсами.

2) «Призначення винного» за зрив наступу на першому етапі війни. Відступ путінської армії з півночі України в масах рф не сприймається як поразка. Проте для в істеблішменті це є очевидним провалом. Наскільки можемо судити, сам путін досі впевнений, що затверджений ним в лютому план війни був цілком дієвим та ефективним. Пояснення поразки під Києвом в російському керівництві є доволі банальним – провал пов’язаний із поганим виконанням, а може й із прямою зрадою. Отож вкрай важливо, хто саме буде визначений відповідальним за це.

Одразу варто зазначити, що інформація останніх днів про арешт суркова, інфаркт у Шойгу чи арешт 20 генералів поки не знаходять підтвердження.

Як завжди картина значно складніша.

Позбавлення чекістів монополії

Від самого обрання путіна президентом у 2000 році він абсолютно залежав від еліт, які були сформовані за часів правління Бориса Єльцина. Намагаючись зміцнити своє становище, путін почав максимально посилювати чекістські елітні групи.

Орієнтовно з 2004 року вплив чекістів почав суттєво зростати. Поступово вони перетворились на домінуючу силою серед еліт в рф. Ще донедавна чекісти контролювали більшість інститутів в країні: бізнес-структури, суди, армію, слідчі органи, депутатський корпус.

Домінування чекістів не призвело до зникнення інших елітних груп. Проте не пов’язані із ФСБ еліти займали другорядне становище. Наприклад і далі існувало більшість «олігархів» єльцинського оточення. Доволі впевнено почуває себе кадировський клан, незважаючи на його постійні конфлікти із чекістами.

Перебіг війни в Україні спричинив суттєві зміни в положенні еліт. На наших очах чекісти втрачають монополію. Посилюються інші групи впливу. Поки путін втримувати баланс між різними елітними середовищами. Але наскільки довго йому вдасться тримати рівновагу? Достатньо декількох хибних рішень і путін ризикує із рефері перетворитись в учасника бійки.

Майбутнє не є очевидним. Події можуть розгортатися за декількома сценаріями.

В будь-якому випадку, не варто очікувати перевороту в кремлі прямо сьогодні. Навіть якщо заколот проти путіна відбудеться, він почнеться лише після остаточної військової поразки.

Отож віримо в Господа, виримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Про конкретні елітні групи в оточенні путіна, читайте незабаром в наступних матеріалах.

Костянтин Канішев

Масові тортури та вбивства, здійснені російськими військами в Бучі, Ірпені, Бородянці та інших українських містах, додають нового рівня жаху страшній війні. Але це не лише гуманітарна катастрофа: вони також змінюють стратегічні наслідки у трьох напрямках.

По-перше, вони закріплять українську ворожість щодо росії, завершуючи відчуження, яке почалося після першого вторгнення росії у 2014 році та посилилося під час повномасштабного вторгнення в лютому. Менш ніж за десятиліття путін перетворив східнослов’янський народ, який був переважно добре налаштований до росії, на об’єкт глибокої особистої ненависті.

По-друге, вони заганяють російську громадськість у темряву. Очікуючи швидкої й легкої перемоги, російська держава не намагалася мобілізувати масову думку перед вторгненням в Україну. Коли це почалося, багато хоробрих людей, ризикуючи, виступили проти цього, а кілька громадських діячів та впливових осіб підтримали їх. Але пропагандистська машина зараз працює безперервно, щоб виправдати війну та дискредитувати звірства як вигадки. Всупереч суворій цензурі та репресіям, росіяни все ще мають доступ до значно ширшого кола інформації, ніж будь-коли в до-інтернет-радянський період, якщо вони захочуть її шукати. І все ж більшість росіян, схоже, вірять офіційній брехні більше за всі докази, навіть свідчення їхніх друзів і родичів в Україні.

Це підживлює припущення, що “дорогий” конфлікт буде непопулярним. Справді, багато аналітиків передбачали, що путін не піде на війну з цієї причини. Приховування втрат режимом у Сирії та публічна критика першої чеченської війни в середині 1990-х, здавалося, підтверджують це. Натомість більшість росіян об’єдналися навколо режиму та лідера, які до війни стали такими ж непопулярними, як будь-коли під час президентства путіна. Це відбувається навіть тоді, коли офіційна риторика досягає нового рівня істерії та зображує українців як нацифіковане населення, чию еліту потрібно «ліквідувати».

По-третє, воєнні злочини показують, що поки росія окупує українську територію, припинення бойових дій не означає припинення насильства. Навпаки: припинення вогню дозволить російським силам не лише перегрупуватися та переозброїтися, але й безперешкодно чинити звірства з мирним населенням і вбивати їх. Оскільки «реалістична школа» міжнародних відносин, схоже, не визнає, що на карту поставлено не лише геополітичний простір, а й людські життя. Усі українці тепер точно знають, що їх чекає, якщо російські війська увійдуть до їхнього міста чи села, і будуть чинити відповідний опір. Звідси випливає, що поділ чи домовлений компроміс не принесуть ні миру, ні стабільності.

Навіть більше, ніж вторгнення росії, її військові злочини знаменують собою доленосний момент, який фіксує сприйняття та прояснює вибір. Перспектива навіть тимчасової зупинки війни, і без того незначна, тепер далека. Росія багато в чому більш ізольована, ніж під час холодної війни, і зараз Захід менше, ніж будь-коли, каже, що «наша сварка – з урядом, а не з його народом». Подальші санкції будуть. Якщо Конгрес доповнить рішення Білого дому законодавством, це може тривати роками. Якщо великі західні держави не оберуть лідерів із дуже різними політичними пріоритетами, здається практично немислимим, що санкції будуть послаблені, поки росія продовжує окупувати українську територію, а путін залишається при владі. Зміцнюючи громадську думку у Фінляндії та Швеції, воєнні злочини росії також прискорюють рух цих країн до членства в НАТО.

Деякі стверджують, що документування та розслідування військових злочинів відволікає від більш масштабних стратегічних питань. Вірно навпаки. Ці злочини мають стратегічні наслідки, які вплинуть на хід війни. Перш за все, вони роблять більш імовірним, що будь-який результат буде визначатися не компромісом і врегулюванням, а перемогою і поразкою.

Автор: Найджел Гулд-Девіс, старший науковий співробітник Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), редактор щорічного стратегічного огляду геополітики IISS

Переклад: Юрій Гончаренко, Консервативно-християнська платформа.

Деякі громадяни країн так званого «Глобального Півдня» зберігають мовчанку щодо російської агресії проти України заплутавшись у різниці між боротьбою за свободу та колоніалізмом.

Ностальгія за спонсором

Авторитетне британське видання The Economist зазначає, що в Африці росія знайшла найбільш відверту симпатію. Майже половина африканських країн — 25 із 54 — утрималися або відмовилися від голосування в ООН щодо війни в Україні. Чимало азійських та африканських держав зайняли нейтральну позицію щодо російсько-української війни. Колоніальні рамки свідомості та розгляд сучасного світу крізь призму давніх історичних образ змушують частину громадян Глобального Півдня сприймати російсько-українську війну як «західну справу».

Окремі середовища в країнах Африки, Ірані, Індії,  деяких державах Латинської Америки навіть закликають розглядати російську інтервенцію в Україну як «протистояння білих колонізаторів» – росії та Заходу,  в якому країни третього світу не повинні підтримувати Захід та його союзників – тобто Україну.

Така неадекватна точка зору на сучасні геополітичні процеси навіть активно підтримувалася москвою та Пекіном. В Африці багато країн схильні розглядати росію як спадкоємицю Радянського Союзу, який озброював і навчав африканські партизанські армії, що боролися з колоніальними державами – Британією, Францією, Бельгією, Португалією, тобто – членами НАТО.

Допомагав СРСР пригнобленим африканським націям не тому, що не терпів гноблення – росія сама була значно жорстокішою колоніальною імперією аніж значно людяніші європейські метрополії. Різниця лише в тому, що російські колонії були не заморськими територіями, а сусідніми націями, культуру, мову, ідентичність та природні ресурси яких москва безжально нищила та експлуатувала.

Керуючись принципом «будь-якою ціною нашкодити країнам НАТО», найбільша в сучасному світі колоніальна імперія – москва, позичивши у Сірка очі, закликала боротися з колоніалізмом в Африці. Наслідками такої «допомоги» москви стали триваючі десятки руйнівних воєн в Анголі, Сомалі, Ефіопії, Судані, Конго, які не обійшлися без кремлівських озброєнь та воєнних провокаторів. Коли ж після розвалу СРСР, потоки грошей       та озброєнь до африканських червоних режимів припинилися, у декого в Африці залишилася ностальгія.

Сучасна росія знову намагається відновити свій вплив в Африці з метою вставити побільше палиць в колеса британської та французької економічної співпраці з країнами континенту. Для цього москва ніколи не шкодує грошей. Адже російські пенсіонери як прожили все життя без газу в будинку – так і далі проживуть. А от фінансувати відправку озброєнь та російських найманців до Малі, щоб конкурувати з французькими компаніями на прийняття рішень у бідній далекій країні це – важливіше аніж добробут простих росіян.

Ностальгія за радянськими спонсорами, які у свій час щедро фінансували африканських червоних терористів, частково пояснює й дрейф Південно-Африканської Республіки до росії під час президентства Джейкоба Зуми з 2009 по 2018 рік. І хоча Зуму зараз судять за корупцію, новий лідер Сиріл Рамафос повторює наративи Кремля, про  «відповідальність НАТО за конфлікт» через його розширення на схід, а також критикує санкції Заходу проти росії.

ПАР продовжує зберігати торговельні відносини з російським агресором. Навіть коли російські кораблі почали покидати порти європейських країн, вантажні судна  росіян продовжували заходити до Кейптауна. Більше того, батьківщина апартеїду не цурається й торгівлі на крові – здійснює угоду на 2 мільярди доларів на рік щодо купівлі газу в російського «Газпрому».

Як зазначають аналітики «Центру дослідження Африки», у 2015 році провідні діячі Африканського національного конгресу опублікували зовнішньополітичний документ, в якому нарікали на розпад Радянського Союзу, оскільки він «повністю змінив баланс сил на користь «імперіалізму», маючи на увазі США та Захід.

Москва продовжує купувати грошима та зброєю лояльність бідних африканських країн. Показово, що голосування в ООН якраз відображає список найбільших отримувачів російської зброї. Більшість тих, хто утримався від засудження російської агресії проти України або не з’явилися на голосування, є покупцями російської зброї.  Це насамперед Алжир, Ангола, Судан та Уганда. А Еритрея, яку називають «державою-ГУЛАГ», увійшла до п’ятірки країн світу, які підтримали росію.

Колоніальна дезорієнтація

Історичні образи деяких держав Глобального Півдня на країни Заходу загалом можна зрозуміти, хоча й не можна виправдати намагання деяких режимів спихнути всю вину за сучасну корупцію, насильство та геноциди на африканському континенті лише на  європейські метрополії та події столітньої давності. Як і не можна виправдати спробу зробити ставку на підтримку зла поміж диктатурами та демократіями. Навіть, якщо Франція 70 років тому володіла африканськими колоніями, це не означає, що до прикладу Алжир має своїм мовчанням підтримувати звірства російських військових в Бучі та Маріуполі, лише тому, що деяким алжирцям не до вподоби Європа.

Зрештою ображеним громадянам країн Глобального Півдня, слід нарешті й визнати, що сучасні західні демократії це не колоніальні імперії і не рабовласницькі метрополії, а країни, в яких найповніше реалізовані права та свободи кожної людини незалежно від раси, статі чи національної ідентичності.

То ж таврувати Захід чи країни НАТО за «імперіалізм», стаючи при цьому на бік росії чи Китаю – виглядає як мінімум блюзнірством. Країни Європи буди імперіями в  минулому, але сьогодні вони стали планетарним взірцем гуманізму та захисту прав людини. Натомість росія, завжди була гнобительською імперією, продовжує нею бути сьогодні і прагне ще більше розширити межі своєї тюрми народів.

В російській імперській свідомості Україна завжди була колонією, а українці – лише етнографічним різновидом росіян. Як зазначає український публіцист Радомир Мокрик «В часи російської імперії «Малоросія» була лише губернією. В часи СРСР – Україна була республікою, яка неодмінно мала керуватися з Москви. Цей імперський сентимент не вивітрився й після падіння радянської імперії».

Західну допомогу Україні африканським державам варто сприймати не як «західні справи», а як реакцію цивілізованого світу на російське насильство, варварство та геноцид. НАТО не розширюється на схід що «нашкодити росії» – це народи Центрально-Східної Європи шукають порятунку від російської агресії шляхом колективної оборони.

Помилкою країн глобального Півдня є те, що вони не хочуть помічати, що Україна якраз бореться проти колоніалізму, так само, як народи Африки колись боролися за незалежність. Війна в Україні це не про боротьбу Заходу та його протеже з росією, а боротьба вільного народу за свою свободу проти колишнього колоніального гнобителя, який вирішив повернути своїх колишніх пригноблених рабів назад у свою імперську тюрму. Білорусь вже в тій тюрмі. Грузія та Молдова покірно мовчать. Але Україна – назад в рабство не збирається.

То ж всі, хто в сучасному світі борються за свободу проти тиранії, колоніалізму та імперіалізму повинні стояти на боці України, а не на боці вбивць та російських колоніальних гнобителів.

Автор: Валерій Майданюк

Візит Штайнмаєра в Україну не відбувся. Чому це правильно?

Щодо відмови Штайнмайеру у візиті в Україну, якщо це дійсно було так, як говорили на початку, а не подальші виправдовування.

Це сильний вчинок суб’єкта світової політики, яким є наразі Президент України. Це вікно можливостей в нього відкрилося завдяки героїчним Збройним Силам України та всьому українському народу.

Це вікно можливостей дозволяє не тільки посилати автора “формули Штайнмайера”, але й до певної межі диктувати умови на світовій арені. Бо саме Україна зараз стримує московського агресора, який, у випадку нашого падіння, одразу перейде до Польщі та країн Балтії.

Проте в цьому вікні можливостей кожен крок має бути дуже прорахованим. Бо Німеччина, як і США, схильні до “м’якої дії” щодо Путіна, тобто – санкції і мінімізація гостроти воєнних дій. Мінімізація жертв, щоб можна було продавати свою ліберальну концепцію “загальнолюдські цінності понад усе”.

Україна ж не має іншого шляху аніж битися на смерть. І для нас втягування в довгу боротьбу на виснаження росії, в нову холодну війну – смерть. Поступова втрата територій, можливо – всієї держави, з примарною надією на відродження коли росія впаде.

На щастя, є суб’єкти світової політики, які, з різних причин, але мають інший погляд на те, як треба діяти. Передовсім це, звісно, консерватори в Британії та особисто Борис Джонсон. Не останню роль грають і польські консерватори. Ці два центра сили (а Польща вже давно як мінімум регіональний лідер) демонструють неспроможність лібералів адекватно реагувати на екзистенціальні загрози світового рівня, які йдуть від путіна.

Ми, за допомогою передовсім цих країн, показали, що “другу армію світу” можна і треба успішно бити.

Саме після цього в процес були змушені включитися і США, і Німеччина, і інші. Зараз досить велика загроза є від того, що у Франції може стати президентом пропутінська соціал-популістка Ле Пен (прошу всіх моїх читачів не називати її правою, бо ідеологічно вона швидше ліва і близька до націонал-соціалізму). Якщо таке лихо у Франції станеться, то ця путінська агентура цілком зможе блокувати допомогу Україні в НАТО та ЄС.

Чи підуть через це європейці на демонтаж НАТО і ЄС? Навряд, хоча ці інституції, як і ООН, потребують перезапуску або ліквідації. Бо втратили все те, що закладено при їх створенні.

Світ після 24.02.2022 вже ніколи буде таким як раніше. Як і 01.09.1939 – це початок кінця попереднього світового порядку.

Україна має повне право займати в новому світоустрої достойне і важливе місце. Ми щодня виборюємо кров’ю це право на майбутнє. Наші воїни дозволяють Президенту робити те, що він робить. Поки що, попри те, що я ніколи не був фанатом Володимира Зеленського, він все робить правильно. І навіть перемовний трек поки що не є зрадою, якщо не слухати окремі заяви.

Про те, що було до війни, поговоримо після перемоги. А зараз я дуже бажаю Володимиру Зеленському не помилитися.

А формула Штайнмайера має йти за рускім карабльом. Так правильно…

План «Б» для путіна

Практично непоміченим в Україні стала низка публічних заяв, які можуть свідчити про підготовку в росії альтернативної інтерпретації цілей агресії проти України.

Схоже, що одна із груп впливу в кремлі пропонує план «Б», який дозволить путіну зберегти обличчя та зробити вигляд, що він досяг своїх цілей у агресії проти України.

Що відбулось?

11 квітня міністр закордонних справ рф сергій лавров заявив наступне: «Наша специальная военная операция призвана положить конец безоглядному расширению и безоглядному курсу на полное доминирование США и под ними остальных западных стран на международной арене».

Дуже важливими є нюанси пов’язані із цією заявою.

По-перше, підконтрольні кремлю росЗМІ активно поширювали саме це повідомлення із великого, майже півгодинного інтерв’ю.

По-друге, в цей же період з’явилось ще декілька текстів, в яких повторювались ті самі меседжі.

Зокрема, в статті члена Ради по зовнішній та оборонній політиці рф Дмитра Треніна сказано наступне: «В феврале 2022 г. произошёл качественный сдвиг: нараставшая конфронтация с Западом приняла форму опосредованной войны России с США и НАТО на территории Украины. …. Россия … не могла подчиниться правилам, выработанным без её участия и сулившим ей, в сущности, подчинённое положение».

В тексті програмного директора клубу «Валдай» (один із найбільш впливових аналітичних центрів рф) зазначено майже те саме: «своими действиями Москва разрушила возможность завершения строительства международного порядка в Европе, в котором её ведущие державы занимали бы центральное место. Поэтому даже если результаты военного кризиса окажутся недостаточно оптимальными с точки зрения российских интересов, объединённая Европа сталкивается с не менее серьёзными вызовами».

Показово, що в усіх цитатах немає жодного натяку на цілі, які заявляв путін на початку агресії: «денацифікації, демілітаризації та протидії геноциду народу Донбасу».

Збіг меседжів каже про те, що таке співпадіння не є випадковим. Ймовірніше за все, в оточенні путіна розроблено нову інтерпретацію цілей війни.

Про що це може свідчити?

Оглядачі неодноразово повідомляли, що свідомість путіна є дуже символічною. Магія чисел, круглих дат є для нього є вкрай важливою. Ця риса ще більше посилилась після того, як він самоізолювався в бункері і виходить звідти лише у виняткових випадках.

Зокрема, для путіна вкрай важливою є дата 9 травня. Як продукт радянсько-чекістської культури, путін щиро вирить у святість 9 травня. Ця дата для нього має не лише символічний, але й сакральний характер.

Та із чим йому виходити 9 травня цього року? Що розповідати? Що за два місяці спецоперації не вдалось перемогти Україну, яку росЗМІ позиціонували як failed state? Що «друга по силі армія в світі» зайняла лише Херсон?

Саме тому можемо очікувати, що 9 травня із виглядом переможця путін оголосить, що досягнуто наступні цілі війни:

• рф не підкорилась домінуванню колективного Заходу;
• дії росії зупинили американську експансію;
• домінуючий в Європі світовий порядок зруйновано.

Для того, щоб такі меседжі були органічно сприйняті росіянами через місяць, їхня «обкатка» почались сьогодні. Ймовірніше за все найближчим часом росЗМІ та фабрики тролів почнуть активну інформаційну кампанію щодо прищеплення населенню меседжів із плану «Б».

В такій зміні цілей немає нічого нового. Весною 2014 року агресія рф проти України починалася із планів створення «Новоросії» від Одеси до Харкова, проте вже в 2015 році росія казала виключно про «підтримку самовизначення народу Донбасу».

Чому це відбулось?

За останні два тижня відбулось декілька подій, які свідчать про якісну зміну ситуації в Україні та світі.

1) Росія досі не може сформувати ударні угрупування на донбаському напрямку чи навіть захопити Маріуполь. Даються взнаки складнощі комплектування, координації різних підрозділів та демотивація особового складу. Терміни російського наступу на Донбас переносились вже 4 рази.

2) Після інформації про криваві жахіття в Маріуполі, Бучі, Краматорську та інших місцях, позиція європейських країн та США суттєво радикалізувалась. Впливові політики світу вже кажуть не про «припинення конфлікту», а про «необхідність перемоги на полі бою». Важливим показником є те, що справа не обмежується заявами. Щодня надходить інформація щодо постачання Україні нової зброї, зокрема й наступальної.

Отож, успіх російських військ в запланованій битві за Донбас не є гарантованим. Виникає ряд питань на які у путіна немає готових відповідей. Передовсім, чи варто починати новий широкомасштабний наступ сьогодні? Що робити, якщо цей наступ забуксує?

Парадокс полягає в тому, що власними діями путін сформував велику групу імперськоналаштованих Z-патріотів. Цій групі властиві надмірні очікування. Z-патріоти вірять в потужність російської армії. Вони переконані, що росія може не лише захопити Харків, Одесу, Київ, але й ліквідувати суверенність Української держави. Можлива поразка на Донбасі призведе до суттєвих електоральних втрат для путіна. Z-патріоти могли пробачити путіну відхід російської армії від Києва, проте відмову від імперських планів буде ними сприйнята як особиста трагедія.
Саме тому й виникла потреба в плані «Б».

В меседжах плану «Б» є все те, що сподобається Z-патріотам: масштабність, підкреслення імперського статусу, висока конфліктність, наголос на тому, що росія є світовою потугою, яка протистоїть США. Оточення путіна переконане, що таке позиціонування дозволить зберегти підтримку Z-патріотів.

Що нам робити в цій ситуації?

Передовсім – зберігати спокійний розум та здатність тверезо оцінювати ситуацію. Надмірний оптимізм може бути не менш небезпечним, аніж панікерство.

Для путіна прийнятним сценарієм було б захоплення до 9 травня всієї території Донецької та Луганської областей. Як оптимістичний варіант – продовження наступу на Харків або Дніпро. Відповідно ймовірність початку наступу на Донбас залишається вкрай високою. Новий командувач путінських окупаційних військ в України схильний до варварських методів ведення війни. Загроза зберігається і для військових, і для цивільних. Наступний місяць навряд чи буде спокійним.

Українська боротьба за свободу триває.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, проявляємо солідарність!

Російське вторгнення в Україну 24 лютого розірвало багато родин по обидва боки російсько-українського кордону, а для багатьох українців їхні російські родичі стали ворогами.

Колишні українці

Шокуючі історії про родичів з росії, які не лише не вірили розповідям своїх рідних з України про злочини російської армії та тисячі вбитих українців, але й подекуди навіть раділи, що Україну бомблять, назавжди поховали родинні зв’язки багатьох українців з колишньою російською ріднею.

Маніпулюючи масовою свідомістю та розгорнувши антиукраїнську істерію, путінський режим зумів заполонити шовіністичною пропагандою уми більшість росіян, в тому числі й тих, хто має родичів чи сам є родом з України. Після російської агресії, сотні тисяч родин по обидва боки україно-російського кордону розірвали зв’язки.

Колишні українці, за роки життя в рф стали затятими адептами путіна, просякнуті злобою до Європи та США і до піни з рота проклинають “українських фашистів”.

Дочка, яка 10 років тому виїхала з Полтавщини в росію на заробітки, після російського вторгнення, назвала рідну маму «бандерівкою». Рідна тітка з Тюмені кричала своїм племінникам з Тернополя, що “вони ще приповзуть до Росії на колінах”. Рідний брат з Воркути обіцяв «помститися за Донбас» і розстріляти своїх родичів з України. Подібних трагічних сімейних історій сьогодні в Україні десятки тисяч, адже кремлівська пропаганда для української діаспори в РФ виявилася сильнішою за кров, за родинні зв’язки, за гени і за любов до Батьківщини.

Війна всупереч здоровому глузду

Така ситуація стала шоком для світу. Адже в російській федерації проживає чи не найбільша в світі українська діаспора – майже 7 млн українців. На жаль кількість родичів по обидва боки україно-російського кордону вимірюється сотнями тисяч. Значна кількість вихідців з України служить і в російській армії.

Навіть чимало прізвищ полонених російських військових – українського походження. Не виключено, що багато з тих солдатів в дитинстві приїжджали до бабусі чи родичів в Україну. А потім виросли і прийшли на Україну з війною.

Російський генерал Зусько, який командує військами окупантів на півдні України і відповідальний за всі злочини росіян у Маріуполі – сам родом з Волині. Українське походження мають й чимало керівників військових відомств Росії, які ведуть воєнні дії на території України – генерали Ярощук, Солодчук, вищі офіцери з прізвищами Палій, Кобзар, Павленко та інші.

Люди з українськими прізвищами є і в найближчому оточенні російського президента, у так званому “клані путіна”. Зокрема, помічник президента рф, співзасновник кооперативу «Озеро» (бізнес-структури путіна) А. Фурсенко; співвласник нафтового трейдера, який продає 50% російської нафти Г. Тимченко; особистий касир путіна, власник більшості російських телеканалів Ю. Ковальчук; російський політик українського походження, заступник Голови Уряду рф Д. Козак

Безумовно що ці прізвища лише свідчать про українське походження, а не про українську ідентичність, яка була втрачена за десятиліття проживання в росії. Однак, і саме українське походження частини російської еліти мало би бути  достатнім для впливу української діаспори на припинення чи навіть блокування кровопролитної й підступної війни проти власної Батьківщини.

Американський політолог Семюел Гантінгтон у книзі «Протистояння цивілізацій» констатує: якщо цивілізація є тим, чим ми її звикли вважати і «якщо спільність цивілізації має значення, то конфлікт між росіянами і українцями малоймовірний.

З огляду на таке чимале представництво українці в росії, здавалося б як путін наважився воювати проти України? Як українці в росії йому це дозволили?

Якби в представників української діаспори в росії залишилося бодай щось українське – вони б намагалися не допустити цієї війни.

Між страхом та гідністю

Розчинення багатомільйонної маси українців в морі російської воєнної істерії колись ще стане предметом вивчення науковців, так само, як в минулому вчені вивчали вплив нацизму на громадян.

Авторитарна і навіть подекуди тоталітарна російська пропаганда, перекручування та маніпуляція фактами, масоване подання брехливої картини дійсності зі зміщеними чорно-білими акцентами в поєднанні з репресіями за правдиву версію подію, перетворило все населення росії у зазомбовану масу.

Семимільйонна українська маса залякано принишкла, боячись показати свою присутність. Загроза репресій стала вагомим стримуючим фактором активності українців, а позиція “моя хата скраю”, виявилася передумовою виживання в рф. Така ж ситуація й на окупованих територіях з 2014 року. Абсолютна більшість українських мешканців Криму в повсякденному спілкуванні бояться навіть говорити на тему війни в Україні. Психологи відзначають колосальні масштаби соціального ескапізму на окупованому півострові в рамках якого, сотні тисяч колишніх українських кримчан просто мовчать і бояться навіть дізнаватися подробиці про тисячі смертей в Україні. Смертей, які несуть в тому числі й базовані в Криму російські літаки, ракети та війська.

Українцям в росії доводиться вибирати між страхом, збереженням робочого місця та гідністю.

А чимало з них вибрали й більш зручну систему світогляду – офіційну пропаганду з подальшою підтримкою «спеціальної аперациі» у вигляді бомбардування рідного міста і батьківської хати.

Хоча пробудження української діаспори Росії могло б стати вагомим фактором зміни антиукраїнської політики Москви і навіть припинення воєнної агресії.

Однак за короткий час масована пропаганда, страх та асиміляційна політика путінського режиму де-факто поставили хрест на найбільшій українській діаспорі світу. Московська пропаганда шляхом залякування й терору знищила одну з серцевинних християнсько-консервативних цінностей – сім’ю та родину, які завжди вважалися сильнішими соціальними інституціями за державну пропаганду.

Звісно, цілком можливо, що з подальшим погіршенням рівня життя в росії, з тисячами похоронок російських окупантів та зростанням невдоволення діями влади, українське населення федерації підніметься на антивоєнні протести. Однак глибшими причинами таких протестів вже будуть психологічно-матеріальні фактори, а не кровні та родинні узи, які вже почали безповоротно розриватися.

Автор: Валерій Майданюк

Сумнозвісна Організація Об’єднаних Націй (ООН), яку вже іронічно охрестили «організацією озабочєних націй» через її переважно декларативну діяльність у вирішенні міжнародних конфліктів, потребує кардинального реформування та перебудови на засадах рівності та демократії.

Недієздатна стурбованість

Попри своє головне завдання – підтримку міжнародного миру і безпеки, під час російського вторгнення в Україну ООН продемонструвала себе абсолютно безпомічною організацією вся діяльність якої звелася до паперових декларацій про мир. Користі від найавторитетнішої міжнародної організації виявилося не більше, аніж від дописів селебрітіз у соцмережах.

Така безініціативність ООН де-факто засвідчила домінування права сили, а не сили права у світі ХХІ століття, в якому кожній державі варто озброюватися до зубів – адже ООН нічим не здатна допомогти.

В минулому Організація об’єднаних націй намагалася з перемінним успіхом зупиняти конфлікти між малими державами. Її місії складалися в основному з беззбройних військових спостерігачів і легкоозброєних військ, які виконували переважно функції моніторингу та звітування. Організація яка повинна була стати караючим мечем на практиці перетворилася на трибуну, по якій максимум можна стукати черевиком.

Беззубість «блакитних шоломів» і геноцид

Більше того, через беззубість «блакитних шоломів», які за статутом не повинні брати участі в боях, відбувалися неодноразові акти геноциду. Найвідоміший з таких провалів ООН – Сребреніца в колишній Югославії.  Оголошене ООН в квітні 1993 року «зоною безпеки», місто було захоплене армією боснійських сербів в липні 1995 року.

Сребреніцу захищали легкоозброєні миротворчі війська ООН, які безуспішно спробували «налякати» наступаючих сербів, стріляючи «поверх голів». Але без повітряної та вогневої підтримки миротворці практично не чинили ніякого опору і відмовилися брати участь боях, після того, як по них почали по-справжньому стріляти. Як наслідок, серби захопили місто і розпочали різанину  у Сребрениці, в якій вбили 8 тисяч боснійців-мусульман.

І це була «гарантована зона безпеки» від ООН у протистоянні з невеликою Сербією. А якщо справа доходила до війни за участю світових наддержав – тоді ООН взагалі виявлялася недієздатною.

Сталінська спадщина ООН

Від часів свого створення ООН стала дітищем компромісів Заходу зі Сталіним, який твердо просував ідею домінуючого впливу наддержав у повоєнному світі. Черчіль та Рузвельт пропонували ідею розв’язання конфліктів інтересів таким чином, щоб країна яка бере участь у конфлікті, не мала права голосувати. Однак така ситуація унеможливила б ведення СРСР агресивних воєн та інтервенцій у суверенні країни.

СРСР не йшов на поступки і статут ООН був затверджений у неефективному форматі, який не дозволяв гарантувати міжнародну безпеку. За словами аналітика Іллі Куси, «дизайн ООН й, особливо Ради безпеки, з самого початку був зроблений таким, який обслуговував інтереси п’яти постійних членів Радбезу, тому що вони мають право вето і, відповідно, імунітет від міжнародного переслідування, тиску міжнародної спільноти, санкцій тощо».

Постійні члени Ради безпеки ООН – переможці Другої світової війни – Велика Британія, Китай, Франція, росія та Сполучені Штати – мають право вето на будь-яке рішення і де-факто є рівнішими за інших.

Навіть якщо дві з цих держав – жорстокі диктатури, які обманом власного населення та брутальною пропагандою ведуть агресивні війни проти сусідів, то ООН нічого не зможе їм вчинити – адже у них є право вето. Більшість конфліктів, в які були залучені постійні члени Ради Безпеки ООН, не вирішуються ніяк і Рада Безпеки не може нічого зробити через політизацію цього процесу.

Якщо росія хоче вчиняти геноцид в Україні, тоді все, що Рада Безпеки ООН може – це порекомендувати Кремлю не накладати вето і утриматися під час голосування за резолюцію, що закликає до мирного врегулювання. І ніхто нічого в ХХІ столітті не може зробити, щоб зупинити злочини.

 «ООН втратила можливість відіграти роль, для якої вона, власне, створювалася: для запобігання війн, агресії, окупації», – зазначає постійний представник України при ООН Сергій Кислиця. Світовій спільноті стає зрозуміло, що ООН – це мильна бульбашка, яка перетворилася на середовище міжнародних бюрократів, які десятиліттями даремно протирають штани в дипломатичних офісах.

В деяких сферах, зокрема  в гуманітарних питаннях та діяльності, що пов’язана з моніторингом, статистичними розрахунками, продовольчою безпекою, ООН трохи досягла певних половинчастих результатів.  Однак в таких питаннях, як охорона здоров’я та безпека ООН перетворилася у безпомічну бюрократичну машину.

Самі чиновники Організації оцінюють ефективність ООН у символічні 51%. Хоча, якщо запитати мешканців Маріуполя, Херсона, Бучі, Ірпеня, чи наприклад громадян Сирії – то присутність впливу ООН на практиці не перевищує 0 %.

Ціна глибокої стурбованості

Дедалі більше експертів називають ООН неефективною, упередженою та корумпованою структурою, яка лише марно проїдає кошти країн-учасниць.

Станом на 2021 рік бюджет ООН становив 3,231 млрд доларів США.  Розмір внеску кожної держави залежить від платоспроможності країни. Відповідно до цієї шкали США сплачує 22%, Японія — майже 10%, Німеччина — 7%, Китай — 7,9 %, росія за можливість поширювати геббельсівську пропаганду за міжнародною трибуною платить — 3,088 %.

Україна ж сплачує свій внесок в ООН у розмірі майже 1,6 млн доларів. Більше того, у 2019 році Україна увійшла до списку 15-ти країн, які здійснили найбільше фінансування проєктів Програми розвитку ООН. Однак жодні резолюції та голосування в ООН не допомогли Україні ні зупинити анексію Криму, ні російське вторгнення на Донбас, ні російський геноцид українців у 2022 році.

Не дивно, що дедалі більше країн почали пасивніше ставитися до виділення бюджетних коштів на Організацію об’єднаних націй. До прикладу у 2018 році понад 80 країн не сплатили членські внески до регулярного бюджету Організації або ж заплатили із запізненням. У 2017 році Ізраїль  заявив, що планує скоротити свої внески Організації об’єднаних націй у відповідь на її резолюцію, що засуджує будівництво поселень в Палестині.

Світова спільнота бачить дедалі менше необхідності витрачати кошти на організацію, яку можна з такою ж самою ефективністю замінити на обговорення на платформі соцмереж, до того ж – безкоштовне.

Якою має стати оновлена ООН?

Україна стала своєрідним маркером для світової спільноти щодо необхідності реформування неповороткої бюрократичної структури, яка виросла з невирішених амбіцій часів Другої світової війни.

У дистанційному виступі на засіданні Ради безпеки ООН Президент України Володимир Зеленський наголосив, що організацію можна розпускати, якщо вона виявиться неспроможною зупинити війну і воєнні злочини, що скоюються в Україні. 

«Де ця безпека, яку має гарантувати Рада безпеки? Її немає… Де мир, заради якого створювалася Організація об’єднаних націй? Це очевидно, що ключова інституція світу, яка повинна забезпечувати примус будь-яких агресорів до миру, просто не може ефективно працювати. Ми маємо справу з державою, яка перетворює право вето у Раді безпеки ООН на право смерті, яка підриває всю архітектуру глобальної безпеки, яка дозволяє злу бути безкарним і ширитися світом… Якщо це продовжиться, то фіналом буде те, що кожна з держав зможе розраховувати тільки на силу зброї, щоб гарантувати собі безпеку – а не на міжнародне право, міжнародні інституції. ООН можна буде просто закрити» – наголосив український президент.

Зеленський озвучив давно очевидну істину, болючість якої наразі не торкнулася більшості країн, однак мала би стати приводом для кардинального реформування системи ООН.  Якщо весь світ, і особливо Захід говорять про принципи рівності, справедливості та демократії, то не може Рада Безпеки ООН базуватися на принципах нерівності, привілейованості та дискримінації.

Задля миру на планеті доцільно, щоб у Раді безпеки були справедливо представлені як мінімум усі регіони світу. Рада безпеки Організації Об’єднаних Націй має стати більш представницьким, збалансованим, прозорим та ефективним органом.

І найважливіше – країна-агресор не може володіти правом вето, якщо вона непрямо, а тим більше – відверто стала стороною агресивної війни. Не може злочинець накладати вето на своє затримання, а судді мовчки розводити руками. Така система безпеки приречена на панування насильства та терору. Нинішня ООН або реформується, або наслідуватиме долю своєї попередниці – Ліги Націй, яка теж виявилася беззубою бюрократичною контрою, котра не зуміла зупинити агресію фашизму.

Рішення оновленої ООН повинні прийматися більшістю і повинні бути обов’язковими до виконання. Інакше – повне ембарго, економічна блокада, повна і сувора міжнародна ізоляція, арешт всіх активів країни-агресора та як останній аргумент – застосування збройних сил ООН.

Нова ООН повинна мати добре оснащені збройні сили з усіма видами озброєнь і має бути здатною в найкоротші строки прибути до країни-жертви агресії і потужним вогнем зупинити порушників міжнародного права, припинити геноцид, розірвати кільце блокади гуманітарної катастрофи. Кожен військовий країни-агресора, який чинить спротив військам ООН – оголошується в міжнародний розшук як воєнний злочинець. Росіяни, які сьогодні вбивають українців повинні усвідомлювати, що після «Спєціальнай ваєннай аперациі» вони не поїдуть відпочивати в Туреччину чи Єгипет, а будуть їхати в автозаку у будь-якій країні.

Цілком очевидно, що оновлена ООН може не сподобатися росії чи Китаю, Північній Кореї чи Кубі, і цілком ймовірно, що диктаторські країни-ізгої створять свою власну «всесвітню» організацію з 5 членів, половина з яких проситиме у світу гуманітарної допомоги.

Але вихід з ООН кількох країн-міжнародних злочинців не повинен засмучувати світову спільноту. Значно гірше, коли злочинці сидять за трибуною ООН із закривавленими руками і накладають вето на притягнення вбивць до відповідальності.

Автор: Валерій Майданюк.