Сумнозвісна Організація Об’єднаних Націй (ООН), яку вже іронічно охрестили «організацією озабочєних націй» через її переважно декларативну діяльність у вирішенні міжнародних конфліктів, потребує кардинального реформування та перебудови на засадах рівності та демократії.

Недієздатна стурбованість

Попри своє головне завдання – підтримку міжнародного миру і безпеки, під час російського вторгнення в Україну ООН продемонструвала себе абсолютно безпомічною організацією вся діяльність якої звелася до паперових декларацій про мир. Користі від найавторитетнішої міжнародної організації виявилося не більше, аніж від дописів селебрітіз у соцмережах.

Така безініціативність ООН де-факто засвідчила домінування права сили, а не сили права у світі ХХІ століття, в якому кожній державі варто озброюватися до зубів – адже ООН нічим не здатна допомогти.

В минулому Організація об’єднаних націй намагалася з перемінним успіхом зупиняти конфлікти між малими державами. Її місії складалися в основному з беззбройних військових спостерігачів і легкоозброєних військ, які виконували переважно функції моніторингу та звітування. Організація яка повинна була стати караючим мечем на практиці перетворилася на трибуну, по якій максимум можна стукати черевиком.

Беззубість «блакитних шоломів» і геноцид

Більше того, через беззубість «блакитних шоломів», які за статутом не повинні брати участі в боях, відбувалися неодноразові акти геноциду. Найвідоміший з таких провалів ООН – Сребреніца в колишній Югославії.  Оголошене ООН в квітні 1993 року «зоною безпеки», місто було захоплене армією боснійських сербів в липні 1995 року.

Сребреніцу захищали легкоозброєні миротворчі війська ООН, які безуспішно спробували «налякати» наступаючих сербів, стріляючи «поверх голів». Але без повітряної та вогневої підтримки миротворці практично не чинили ніякого опору і відмовилися брати участь боях, після того, як по них почали по-справжньому стріляти. Як наслідок, серби захопили місто і розпочали різанину  у Сребрениці, в якій вбили 8 тисяч боснійців-мусульман.

І це була «гарантована зона безпеки» від ООН у протистоянні з невеликою Сербією. А якщо справа доходила до війни за участю світових наддержав – тоді ООН взагалі виявлялася недієздатною.

Сталінська спадщина ООН

Від часів свого створення ООН стала дітищем компромісів Заходу зі Сталіним, який твердо просував ідею домінуючого впливу наддержав у повоєнному світі. Черчіль та Рузвельт пропонували ідею розв’язання конфліктів інтересів таким чином, щоб країна яка бере участь у конфлікті, не мала права голосувати. Однак така ситуація унеможливила б ведення СРСР агресивних воєн та інтервенцій у суверенні країни.

СРСР не йшов на поступки і статут ООН був затверджений у неефективному форматі, який не дозволяв гарантувати міжнародну безпеку. За словами аналітика Іллі Куси, «дизайн ООН й, особливо Ради безпеки, з самого початку був зроблений таким, який обслуговував інтереси п’яти постійних членів Радбезу, тому що вони мають право вето і, відповідно, імунітет від міжнародного переслідування, тиску міжнародної спільноти, санкцій тощо».

Постійні члени Ради безпеки ООН – переможці Другої світової війни – Велика Британія, Китай, Франція, росія та Сполучені Штати – мають право вето на будь-яке рішення і де-факто є рівнішими за інших.

Навіть якщо дві з цих держав – жорстокі диктатури, які обманом власного населення та брутальною пропагандою ведуть агресивні війни проти сусідів, то ООН нічого не зможе їм вчинити – адже у них є право вето. Більшість конфліктів, в які були залучені постійні члени Ради Безпеки ООН, не вирішуються ніяк і Рада Безпеки не може нічого зробити через політизацію цього процесу.

Якщо росія хоче вчиняти геноцид в Україні, тоді все, що Рада Безпеки ООН може – це порекомендувати Кремлю не накладати вето і утриматися під час голосування за резолюцію, що закликає до мирного врегулювання. І ніхто нічого в ХХІ столітті не може зробити, щоб зупинити злочини.

 «ООН втратила можливість відіграти роль, для якої вона, власне, створювалася: для запобігання війн, агресії, окупації», – зазначає постійний представник України при ООН Сергій Кислиця. Світовій спільноті стає зрозуміло, що ООН – це мильна бульбашка, яка перетворилася на середовище міжнародних бюрократів, які десятиліттями даремно протирають штани в дипломатичних офісах.

В деяких сферах, зокрема  в гуманітарних питаннях та діяльності, що пов’язана з моніторингом, статистичними розрахунками, продовольчою безпекою, ООН трохи досягла певних половинчастих результатів.  Однак в таких питаннях, як охорона здоров’я та безпека ООН перетворилася у безпомічну бюрократичну машину.

Самі чиновники Організації оцінюють ефективність ООН у символічні 51%. Хоча, якщо запитати мешканців Маріуполя, Херсона, Бучі, Ірпеня, чи наприклад громадян Сирії – то присутність впливу ООН на практиці не перевищує 0 %.

Ціна глибокої стурбованості

Дедалі більше експертів називають ООН неефективною, упередженою та корумпованою структурою, яка лише марно проїдає кошти країн-учасниць.

Станом на 2021 рік бюджет ООН становив 3,231 млрд доларів США.  Розмір внеску кожної держави залежить від платоспроможності країни. Відповідно до цієї шкали США сплачує 22%, Японія — майже 10%, Німеччина — 7%, Китай — 7,9 %, росія за можливість поширювати геббельсівську пропаганду за міжнародною трибуною платить — 3,088 %.

Україна ж сплачує свій внесок в ООН у розмірі майже 1,6 млн доларів. Більше того, у 2019 році Україна увійшла до списку 15-ти країн, які здійснили найбільше фінансування проєктів Програми розвитку ООН. Однак жодні резолюції та голосування в ООН не допомогли Україні ні зупинити анексію Криму, ні російське вторгнення на Донбас, ні російський геноцид українців у 2022 році.

Не дивно, що дедалі більше країн почали пасивніше ставитися до виділення бюджетних коштів на Організацію об’єднаних націй. До прикладу у 2018 році понад 80 країн не сплатили членські внески до регулярного бюджету Організації або ж заплатили із запізненням. У 2017 році Ізраїль  заявив, що планує скоротити свої внески Організації об’єднаних націй у відповідь на її резолюцію, що засуджує будівництво поселень в Палестині.

Світова спільнота бачить дедалі менше необхідності витрачати кошти на організацію, яку можна з такою ж самою ефективністю замінити на обговорення на платформі соцмереж, до того ж – безкоштовне.

Якою має стати оновлена ООН?

Україна стала своєрідним маркером для світової спільноти щодо необхідності реформування неповороткої бюрократичної структури, яка виросла з невирішених амбіцій часів Другої світової війни.

У дистанційному виступі на засіданні Ради безпеки ООН Президент України Володимир Зеленський наголосив, що організацію можна розпускати, якщо вона виявиться неспроможною зупинити війну і воєнні злочини, що скоюються в Україні. 

«Де ця безпека, яку має гарантувати Рада безпеки? Її немає… Де мир, заради якого створювалася Організація об’єднаних націй? Це очевидно, що ключова інституція світу, яка повинна забезпечувати примус будь-яких агресорів до миру, просто не може ефективно працювати. Ми маємо справу з державою, яка перетворює право вето у Раді безпеки ООН на право смерті, яка підриває всю архітектуру глобальної безпеки, яка дозволяє злу бути безкарним і ширитися світом… Якщо це продовжиться, то фіналом буде те, що кожна з держав зможе розраховувати тільки на силу зброї, щоб гарантувати собі безпеку – а не на міжнародне право, міжнародні інституції. ООН можна буде просто закрити» – наголосив український президент.

Зеленський озвучив давно очевидну істину, болючість якої наразі не торкнулася більшості країн, однак мала би стати приводом для кардинального реформування системи ООН.  Якщо весь світ, і особливо Захід говорять про принципи рівності, справедливості та демократії, то не може Рада Безпеки ООН базуватися на принципах нерівності, привілейованості та дискримінації.

Задля миру на планеті доцільно, щоб у Раді безпеки були справедливо представлені як мінімум усі регіони світу. Рада безпеки Організації Об’єднаних Націй має стати більш представницьким, збалансованим, прозорим та ефективним органом.

І найважливіше – країна-агресор не може володіти правом вето, якщо вона непрямо, а тим більше – відверто стала стороною агресивної війни. Не може злочинець накладати вето на своє затримання, а судді мовчки розводити руками. Така система безпеки приречена на панування насильства та терору. Нинішня ООН або реформується, або наслідуватиме долю своєї попередниці – Ліги Націй, яка теж виявилася беззубою бюрократичною контрою, котра не зуміла зупинити агресію фашизму.

Рішення оновленої ООН повинні прийматися більшістю і повинні бути обов’язковими до виконання. Інакше – повне ембарго, економічна блокада, повна і сувора міжнародна ізоляція, арешт всіх активів країни-агресора та як останній аргумент – застосування збройних сил ООН.

Нова ООН повинна мати добре оснащені збройні сили з усіма видами озброєнь і має бути здатною в найкоротші строки прибути до країни-жертви агресії і потужним вогнем зупинити порушників міжнародного права, припинити геноцид, розірвати кільце блокади гуманітарної катастрофи. Кожен військовий країни-агресора, який чинить спротив військам ООН – оголошується в міжнародний розшук як воєнний злочинець. Росіяни, які сьогодні вбивають українців повинні усвідомлювати, що після «Спєціальнай ваєннай аперациі» вони не поїдуть відпочивати в Туреччину чи Єгипет, а будуть їхати в автозаку у будь-якій країні.

Цілком очевидно, що оновлена ООН може не сподобатися росії чи Китаю, Північній Кореї чи Кубі, і цілком ймовірно, що диктаторські країни-ізгої створять свою власну «всесвітню» організацію з 5 членів, половина з яких проситиме у світу гуманітарної допомоги.

Але вихід з ООН кількох країн-міжнародних злочинців не повинен засмучувати світову спільноту. Значно гірше, коли злочинці сидять за трибуною ООН із закривавленими руками і накладають вето на притягнення вбивць до відповідальності.

Автор: Валерій Майданюк.

Вибори у Франції. Рейтинги кандидатів та вплив на Україну

Сьогодні, 10 квітня відбудеться перший тур виборі президента Французької республіки.

Ще на початку березня цього року здавалось, що ці вибори будуть позбавлені будь-якої інтриги. Сьогоднішній президент Емманюель Макрон виглядав практично безальтернативним лідером.
Здавалось, що діючий презент консолідує центристський та традиційно великий у Франції помірковано-лівий електорат. Така консолідація гарантувала йому відрив від інших кандидатів щонайменше на 18%.
Рейтинги лідерів вкрай правих партій – «Національного об’єднання» Марін Ле Пен та «Реконкіста» Еріка Земмура – коливались в межах 15% голосів.
Проте, згідно останнім опитуванням соціологічної служби «Elabe», ситуація суттєво змінилась.
Кандидат/ Партія/ Ідеологічне спрямування/ Рейтинг
Емманюєль Макрон «Вперед, республіко!» лівоцентристи 26%
Марін Ле Пен «Національне об’єднання» праві 25%
Жан-Люк Меланшон «Нескорена Франція» помірковано ліві 17,5%
Ерік Земмур «Реконкіста» праві 8,5%
Валері Пекресс «Республіканці» правоцентристи 8%
Рейтинги інших кандидатів є меншими.
Згідно опитуванню «Elabe» в другому турі, які мають відбутися 24 квітня, різниця між Макроном та Ле Пен коливається в межах соціологічної похибки. Еммануєль Макрон набирає 52%, Ле Пен – 49%.
Які ризики несе посилення Марін Ле Пен
Згідно інформації у відкритих джерелах інформації кремль традиційно фінансово підгримував радикально праву Марін Ле Пен. Метою такої підтримки був розкол в європейських та атлантичних наднаціональних структурах – передовсім Європейського союзу та НАТО.
В ході передвиборчої кампанії Ле Пен заявляла, що «захист Франції та наших життєво важливих інтересів не може бути нікому делегований». Тобто фактично йдеться про повний вихід, або, як мінімум, про мінімізацію участі Франції у НАТО.
Також Ле Пен робила заяви, що в разі її перемоги, вона буде ініціювати перетворення ЄС на альянс суверенних націй.
Після інформації про різанину влаштованих російською армією в Бучі, Ле Пен засудила ці події. Проте, важливий аспект, – в її заяві так і не прозвучало засудження дій путінської влади та російської армії. Натомість Ле Пен заявила, що «не має доступу до будь-яких розвідувальних даних, які підтверджують, що саме Путін віддав наказ про масові вбивства».
Декілька разів Ле Пен підкреслювала, що розглядає путінську росію як майбутнього союзника Франції «з певних питань» по закінченні війни.
Рівень загроз для України
Гіпотетичний виграш Ле Пен, поза всяким сумнівом, погіршить ситуацію для України.
Проте в короткостроковій перспективі це не матиме катастрофічних наслідків. Для України значно важливішими є позиція США, ФРН, Туреччини, Польщі чи навіть країн Балтії.
Значно більш негативно перемога Ле Пен може вплинути на можливий вступ України до Європейського союзу. Якщо анонсоване Ле Пен перетворення ЄС на альянс суверенних націй таки відбудеться, то ймовірніше за все, питання розширення ЄС за рахунок будь-якої країни втратить свою актуальність.

За будь-яких умов нам важливіше зберігати віру в Господа, віру в ЗСУ та підтримувати солідарність!
Автор: Костянтин Канішев

Позиція Китаю в російсько-українській війні та протистоянні москви з Заходом характеризується як вичікувальна, однак чимало фактів засвідчують підготовку Пекіна до можливого «зливу» російського партнера.

Китайська рівновага

Справжнє ставлення Китаю до російської агресії проти України залишається загадкою з багатьма невідомими, але очевидно одне: Пекін веде власну гру.

З одного боку, навряд чи є співпадінням зустріч путіна та Сі Цзінпіня під час Олімпійських ігор в Китаї, на якій скоріше за все путін повідомив і узгодив з китайським керманичем план нападу на Україну. Показово, що напередодні нападу в DDoS-атаках на українські сайти взяли участь китайські хакери.

То ж Пекін напевно дав згоду на путінську авантюру, однак очікував на швидкий переможний рейд в стилі «взяти Київ за два дні». Проте, «професійний» розвідник путін виявився настільки бездарним, що зі своєю «второй в мірє армієй» виявився нездатним захопити жодного великого міста і застряг в Україні як пацюк у капкані. Це зумовило перегляд ставлення до ваги та впливу росії в очах Пекіна.

Повномасштабна війна російських партнерів з невизначеними результатами, невідомою тривалістю, а також з жорсткими економічними санкціями, відлуння яких може вплинути й на китайську економіку, також навряд чи входили в плани китайської геополітичної гри. Однак у цій ситуації Китай вирішив наразі обрати роль стороннього спостерігача, не підтримуючи ні Росію, ні Україну, ні Захід, з яким зберігається економічне суперництво. Під час голосування в Радбезі та Генасамблеї ООН щодо вторгнення росії в Україну Китай утримався від голосування.

 За словами речника китайського міністерства в цьому конфлікті «всі сторони повинні зберігати спокій, виявляти стриманість і уникати подальшої ескалації». До речі китайські медіа називають російсько-українську війну саме «конфліктом».

З одного боку, Пекін визнає суверенітет України в міжнародно визнаних кордонах та висловлює слова підтримки територіальної цілісності України. З Китаю навіть надіслали вантажі гуманітарної допомоги цивільному населенню в Україні.

А з іншого боку – Китай послідовно голосує проти українських резолюцій в Генасамблеї ООН й публічно не засуджує агресивні дії Росії проти України. Більше того, Китай повторив російські пропагандистські тези про необхідність поваги до “раціональних” безпекових занепокоєнь РФ та про засудження “розширення НАТО на Схід”.

Деякі аналітики вважають, що між москвою та Пекіном, можливо, є домовленість про таємний союз проти західних демократій. Однак чимало експертів сумніваються в наявності такого союзу з огляду на різновекторність китайської зовнішньої політики.

Ключовим пріоритетом зовнішньої політики КНР є розвиток відносин із найбагатшими та найуспішнішими країнами Заходу з колосальним ринком збуту та доступом до передових технологій. За словами речника китайського міністерства закордонних справ Ван Веньбіня, російсько-китайські відносини засновані на «відсутності альянсу, неконфронтації та ненаціленості на треті країни».

Китай дійсно прямо не підтримує російську агресію проти України, не допомагає москві зброєю та наразі не сприяє посиленню бойового потенціалу армії рф. До того ж китайські компанії приєдналися до санкцій щодо росії, не бажаючи втрачати торгові відносини з державами Заходу. Незважаючи на те, що уряд Китаю активно критикує санкції, накладені на росію, за словами експертів по КНР, Пекін буде дотримуватися санкційного режиму стосовно російської федерації.

Як зазначає керівник секції Азійсько-Тихоокеанського регіону Юрій Пойта «Китай в умовах стратегічної конкуренції з США цінує відносини з Москвою й не буде відкрито протистояти діям Росії, а намагатиметься не втручатися або робитиме загальні та розпливчасті заяви. Це дозволить Китаю зберегти економічні відносини із західними компаніями та запобігти потраплянню китайських компаній під обмеження».

Дракон спостерігає за ведмедем

Очевидно, КНР вирішила слідувати принципу Мао Цзедуна про мудру мавпу, яка сидить на дереві і спостерігає за бійкою двох тигрів. В даному випадку йдеться про росію та Захід. При цьому ослаблення чи навіть поразка одного, а тут може йтися виключно про росію, буде більш вигідним Китаю. Китайський дракон уважно спостерігає за російським ведмедем.

Китаю більше є чого ділити з росією, аніж з Європою чи США. З Заходом Китай лише економічно конкурує на відстані тисячі кілометрів. А от росія століттями володіє споконвічно китайськими територіями, які лежать на теренах сучасних Приморського, Хабаровського країв та Забайкалля. І до того ж під російським управлінням ці землі перебувають у жахливому й занедбаному стані. А це просто несправедливо, коли російський мужик валяється п’яним на неораній та порослій бур’янами родючій землі, поки в Китаї мільйони трудящих і сумлінних працівників відчувають брак землі та сировинних ресурсів.

Забрати у поганих господарів землі та ресурси Сибіру і Далекого Сходу, які тимчасово і несправедливо потрапили до рук росіян коли Китай переживав важкі часи – це якраз те, що дало б Китаєві значно більше, аніж торгові війни зі США. А якщо врахувати, що ці землі заселені расово спорідненими з китайцями корінними мешканцями (до прикладу – тими ж бурятами), які зазнають насильницької русифікації, а їхня культура нищиться, то виникає питання про розміри чаші китайського терпіння.

Звісно, такі масштабні геополітичні сценарії можливі в умовах повного занепаду чи краху росії. Але своєю неспровокованою агресією проти України та актами геноциду в Бучі, Ірпені та Маріуполі, росія стрімко наближає час свого краху. Ніхто не сумнівається, що після нападу на Україну росія стане лише слабшою, але аж ніяк не сильнішою. І Китай, схоже вже розглядає такий варіант.

Попри усі розмови про партнерство з росією, державні китайські медіа, зокрема телеканал CGTN (China global television network) демонструє жахливі кадри злочинів росіян в Україні, фотографії з Бучі та страждання українського народу. Китайські новини показують знищенні росіянами будинки, заплаканих жінок, розповідають про страждання тварин у розбомблених притулках і в читачів формується стійко негативні емоції до розв’язаної росіянами війни. Союзника так би не зображали. Тож негативна громадська думка щодо росії у китайського населення вже значною мірою сформована.

Економічне ослаблення росії, її міжнародна ізоляція лише сильніше прив’яжуть росію до залежності від Китаю. Пекіну не буде потрібно військовими діями відбирати в росіян сибірські ресурси – росіяни самі все віддадуть в оренду за 1 юань. До того ж, Китай добре бачить відсталість та низьку ефективність російської армії, яка зазнала військової поразки в Україні у битві за Київ, тож розмовлятиме з росією не як з партнером, а як з васалом.

Схоже, московія стрімко повертається до своїх історичних витоків – під каблук монголоїдного хана, столиця якого якраз і була на місці сучасного Пекіна під назвою Ханбалик.

Автор: Валерій Майданюк

Коротка історія українських політичних див
Українська нація в «довгому ХХІ столітті» не один раз дивувала світ. Дивувала позитивно.

«Коротке ХХ століття», яке почалось з вибуху руйнівної світової війни в 1914 році, закінчилось розпадом радянської імперії. Фінальною крапкою в «короткому ХХ столітті» став несподіваний вибух української ідентичності та відмова України входити до будь-якого «оновленого СРСР». Грудневий референдум 1991 року не лише означав закінчення радянської імперії, але й початок ХХІ століття.

В першій половині 1990-хроків аналітики ЦРУ прогнозували розпад України та вибух громадянської війни, в порівнянні з якою війна у Югославії здавалася б дрібницею. Варто зазначити, що цей прогноз робився не українофобами, а людьми, які щиро співчували Україні. Але усі наявні фактори та тенденції, здавалось, ведуть саме до такого сценарію. І аналітики ЦРУ сумлінно перерахували ці фактори – мовні та регіональні розбіжності, неконсолідованість громадянського суспільства, незрілість політичних еліт. Проте всупереч усім тенденціям Україна уникла громадянської війни.

В 2004 році майже ніхто не прогнозував зростання громадянської активності. Проте масштаб національної мобілізації під час помаранчевого Майдану став канонічним прикладом мирних кольорових революцій.

В 2013 році мало хто сподівався, що громадянському суспільству вдасться протистояти клептократичному режиму Януковича Проте всупереч усім песимістичним прогнозам та гнилуватій парламентській опозиції політична нація перемогла.

Найбільш масштабним із українських див стане 2022 рік. Автор не знає коли і чим саме закінчиться путінська агресія проти України.

Проте, очевидне одно – путін вже зазнав стратегічної поразки. Той світ, в якому путін почував себе дуже комфортно, зламаний. Зламаний українським спротивом. Зламаний громадянською консолідацією. Зламаний героїзмом ЗСУ.

Зламаний світ путіна – зовнішній вектор

Ще пару місяців тому путін, незважаючи на суперечливий бекграунд, вважався цілком рукопожатним лідером світової держави. До Москви на переговори, незважаючи на умовну ізоляцію, прилітали лідери світових держав. Завдяки військовим маневрам путін з легкістю добивався нових переговорів із президентом США.

Проте після початку війни, і тим більше після кривавого жаху Бучі, путін перетворився на потенційного ізгоя. Єдине місто в Європі, де його сьогодні чекають– Гаага.
Ще в грудні 2021 року другорядні чиновники МІДу Мордору дозволяли собі хамскі заяви, що НАТО має повернутись до кордонів 1997 року. І хоча відповідь НАТО була негативною, проте доволі потужними були голоси, що «треба почути Москву».

Що маємо сьогодні? Консолідацію колективного Заходу, небачену з часів Холодної війни. Збільшення американської присутності в Східній Європі. Анонсовану заявку Фінляндії в кінці квітня на вступ до НАТО. Та ймовірні аналогічні кроки з боку Швеції.

Путін протягом двадцяти років вибудовував у Європі корупційно-вмотивований консорціум проросійських політиків. Консорціум лопнув. На його уламках ще тримаються Орбан та Вучич. Проте навіть вони діють в рамках «гібридного союзнічества». Цілком можливо, що до куцого консорціуму увійде й ЛеПен. Проте і це – не факт. Станом на сьогодні значно важливішими є позиція США, ФРН, Туреччини та Польщі.

Мрії щодо союзу із КНР виявились не більше ніж мріями підстаркуватого диктатора.

Росія фактично покинула клуб великих держав, бо цей статус пов’язаний не стільки із потужною економікою чи армією, а передовсім із здатністю гарантувати та підтримувати міжнародні зобов’язання.

На міжнародному рівні карколомно зникає різниця між іміджем величезною РФ та маленькою КНДР. Завдяки власним діям путіна росія стає країною-ізгоєм, перспектива якої – перетворення на сателіта Китаю.

Зламаний світ путіна – масовий вектор

Ще більш загрозливо виглядають внутрішні справи.

Економіка країни відкинута на 25 років назад.

Затягування війни призвело до введення пекельних санкцій, які, згідно прогнозам, почнуть даватися взнаки вже влітку-восени. Поява «нових бідних» призведете до ймовірного зростання рівня протестних настроїв.

Виплеканий діями путіна сегмент Z-патріотів складає 25-35% серед населення країни.

Зниження рівня життя сумарно із збільшенням військових втрат автоматично веде до делегітимізації режиму. В країні складатиметься ситуація ідеального шторму. Власним становищем будуть незадоволені усі: і «нові бідні», і Z-патріоти, і залишки креативного класу.

Враховуючи підвищений рівень агресивності Z-патріотів, можна прогнозувати, що конфлікти набудуть максимального ступеня жорстокості.

У політичного режиму буде спокуса придушити конфлікти через посилення адміністративного контролю. Проте наближення до тоталітаризму буде залежати від двох питань. По-перше, впровадження більшого адміністративного контролю потребуватиме високого ступеню виконавчої дисципліни від адміністративного та силового апарату. Наскільки буде здатен неефективний та корумпований сьогоднішній державний апарат реалізовувати більш жорсткі практики? Чи не спричиніть перехід до тоталітаризму управлінський колапс? По-друге, як сприймуть «нові бідні» сумарне зменшення економічних та політичних свобод?
Надзвичайно великою спокусою збільшення ефективності управління стане сценарій сталінського шляху – періодичне проведення репресій серед держапарату та в силових органах. Але і цей сценарій має суттєві ризики. Передовсім, як доводить практика, репресії паралізують ініціативу на місцях. Виникне потреба ручного керування в масштабах усієї країни. Але чи готовий сьогоднішній державний апарат до функціонування в режимі наближеного до централізованого врядування? Чи не потягне й цей сценарій за собою управлінський колапс?

Зламаний світ путіна – елітний вектор

Важливим питання також стане те, що кількість фінансово-промислової ренти суттєво зменшиться. Це автоматично призведе до зростання конкуренції серед елітних груп. У традиційно сильних ФСБ та ФСО виникне спокуса зберігати свою частину ренти за допомогою перерозподілу сфер впливу за рахунок інших груп.
Ситуація ще більш ускладниться зростанням впливу військових еліт. За час правління путіна найбільш міцні позиції в Мордорі тримали чекісти – вже згадані ФСБ та ФСО. Навіть плануванням агресії проти України займались саме вони. Військовим була відведена другорядна роль силової підтримки. Це можна пояснити традиційною довірою путіна виключно до чекістів та спротивом російського Генерального штабу планам військових дій із малою концентрацією ресурсів.
Зміна військової стратегії та концентрація військових сил на донбаському напрямку вказують на ймовірне посилення позицій Генерального штабу та послаблення впливу чекістів.

Відповідно можемо прогнозувати зростання конфліктів між різними силовими групами, що суттєво збільшить дисбаланс в політичній системі. Кількість незадоволених серед силових еліт значно перевищуватиме кількість тих, хто опинився у виграші.

Перші ознаки елітного розколу серед силовиків можемо побачити вже сьогодні. Пошук винних та перекидання відповідальності між різними силовими відомствами та негативна реакція окремих груп на план Стамбульських угод є яскравим тому підтвердженням.

Елітна боротьба буде загострюватися в зв’язку із непередбачуваності битви за Донбас. Усі розуміють, що це буде вкрай важка битва. Проте у разі успіху путіна лише посилить свої переговорні позиції. Проте в разі програшу суттєво зростає можливість різкого загострення внутрішньої ситуації. Мордор пробачив поразку під Києвом та Черніговом. Проте пробачити поразку на Донбасі мілітаристське середовище путіну не зможе.

P.S. Автор щиро сподівається, що Україна буде здатна не лише на політичні дива, але й на економічне диво після закінчення війни.

Отож, віримо в ЗСУ, в Господа та проявляємо солідарність!

Автор: Костянтин Канішев

Під час Холодної війни спецслужби активно проводили експерименти щодо розщеплення свідомості у шпигунів. Тобто свідомість людини штучно, за допомогою гіпнозу та хімічних засобів, поділялась на дві особистості. Одна особистість була шпигуном, який виконував таємні завдання, викрадав військові таємниці та вбивав агентів противника. Інша особистість була звичайною людиною – бізнесменом, лікарем чи офісним співробітником. При цьому, обидві особистості не підозрювали про існування іншої.

Як доводять дослідження з соціальної психології, розщеплення свідомості може бути характерно не лише для окремих людей, але й для великих соціальних колективів.

Сьогоднішнє російське суспільство має всі симптоми розщепленої свідомості. Одна особистість веде війну, при цьому скоює значну кількість військових злочинів. Друга особистість нічого про це не знає та активно бажає миру.

Згідно усім соціологічним опитуванням підтримка війни в російському суспільстві коливається від 65% до 84%.

Проте дуже цікавим є специфіка цієї підтримки. Як не дивно, значні групи росіян, що підтримують війну або бажають миру, або бажають якомога скорішого закінчення війни.

Про характеристику другої «антивоєнної особистості» можуть свідчити дані декількох проведених в росії фокус-груп серед тих, хто підтримує війну. Якість підтримки війни-2022 суттєво відрізняється від підтримки війни 2014 року.

Фокус-групи демонструють якість сприйняття росіянами офіційної пропаганди. Телевізору вдалось прищепити впевненість, що агресія проти України – це спецоперація. Мета спецоперації на думку опитаних росіян, як це не дивно, є уникнення війни.

Інформація про людські втрати, факти катувань чи мародерства з боку російської армії блокується самими респондентами. Більшість учасників фокус-груп заявляють, що не хочуть бачити цю інформацію. Можливість отримання інформації про втрати чи катування викликає вкрай агресивну реакцію з боку опитаних.

Таке ігнорування цілком можна пояснити тим, що перед респондентами постане цілий ряд питань, на які вони не матимуть відповідей. Що власно із цією інформацією робити? Як будувати життєві стратегії щодо влади, оточення та самого себе? Якщо ти усвідомлюєш факти військових злочинів, то яка твоя доля відповідальності? Якщо путін віддавав злочинні накази, то хто його замінить на місці  «мудрого, сакрального правителя»?

Ще один цікавий аспект результатів групових досліджень – ставлення до зовнішніх атрибутів війни. Респонденти чітко демонструють, що вони більш ніж прохолодно ставляться до Z-агітації. Лише одиниці із опитаних заявляють, що готові кріпити собі на особисті речі, машини чи на будинки Z-символіку. Проте навіть ті, хто готовий кріпити таку агітацію не висловлюють особливого ентузіазму. Такі заяви радше нагадують небажання опиратися директивним наказам розмістити Z-символіку.

Фокус-групи показують й специфіку уявлення про «перемогу спецоперації». Бажання «перемоги» переважною кількістю респондентів пояснюється тим, що «перемога призведе до закінчення цього пекла». Тобто опитані цілком усвідомлюють, що війна призводить до людських втрат, але всіляко опираються отриманню та усвідомленню подробиць про події на фронті.

Ще більш показовою є реакція осердя пропутінського електорату – жінок вікової категорії 40+. Згідно усім опитуванням саме ця категорія найбільше підтримує і військові дії, і персонально путіна.

Жінки 40+, підтримуючи військові дії в Україні, вкрай нервово ставляться до перспективи участі їх родичів у військових діях. Вкрай нервозною є реакція переважної частини цієї групи й на випадки каліцтва на війні.

Дуже показово, що жінок 40+, значно більше за можливі військові втрати, хвилює питання ймовірного товарного дефіциту споживчих товарів. Характерним є те, що представниці цієї категорії спонтанно згадують про можливий товарний дефіцит, навіть коли їх про це не питають.

Усі ці факти кажуть, що в ядерному електораті путіна є усі ознаки синдрому розщепленої свідомості. Така амбівалентна поведінка може здатися дивною, якщо не фантастичною. Проте варто згадати реакцію радянського суспільства на війну в Афганістані 1979-1989рр., де бачимо аналогічні симптоми розщеплення свідомості.

Радянське суспільство не обурювалось самим фактом війни. Типова «радянська людина» була пригнічена тим, що «наші парні гинуть невідомо за що». Той же факт, що в ході війни гинули звичайні афганці, руйнувалися афганські села та міста не викликало жодної реакції у типової радянської людини.

Варто враховувати, що саме фактор людських втрат в Афганістані, сумарно із зростаючим споживчим дефіцитом та заблокованістю соціальних ліфтів, призвів до втрати легітимності радянської імперії.

Штучна консервація в сьогоднішньому російському суспільстві відчуття радянської імперськості призвела відновлення практик та рефлексій сорокарічної давнини.

Із усього зазначеного можна зробити два важливих висновки.

По-перше, можемо прогнозувати, що чим довше буде тривати війна, тим швидше відбудеться делегітимізація путінського режиму. Цим більше надходитиме інформації про смерті чи каліцтво росіян, тим більш критичним буде ставлення росіян до правлячого режиму. При цьому найбільш активними групами в делегітимізації стануть саме ті, хто сьогодні складають ядро підтримки путіна.

На стадії делегітимізації імперська пропаганда вже не зможе гальмувати зростання незадоволення. Так само як сьогодні ядерний електорат путіна самоусувається від отримання інформації про жахіття війни, так само і завтра ці ж люди не бажатимуть помічати офіційну пропаганду.

Делегітимізація імперського режиму відбудеться при будь-якому розвитку подій. Але від України може залежати швидкість цієї делегітимізації. Шляхи пришвидшення – продовження військового опору та донесення інформації щодо подій на фронті. Проте донесення інформації не має дорівнювати перенесенню українських наративів на Мордор. Такий підхід не буде працювати.

Донесення інформації має бути багаторівневим та розрахованим на специфіку різних цільових аудиторій.

Ми не маємо повторити помилок 2014-2015 років, коли в силу різних міркувань, інформація щодо садизму орків на Донбасі або втрат серед російських військ штучно замовчувалась. Пам’ятаймо – 2014 призвів до 2022. Якщо ми й сьогодні будемо втрачати шанси в інформаційній війні, то за певний час отримаємо ще більшу війну.

По-друге, варто пам’ятати про наслідки рецидивів розщепленої свідомості. Як доводили спостереження, розщеплена свідомість призводила до неуникних руйнівних наслідків – рано чи пізно, але дві особистості проривали обмеження та зустрічались в одному суб’єкті. Це тягнуло за собою акти ненормативної поведінки та неконтрольованої агресії. Агресія здебільшого була спрямована передовсім на себе. В результаті починалось саморуйнування об’єкту й в підсумку призводила до божевілля. Така само руйнація відбувалась як на рівні окремої людини, так і на рівні соціальних організмів.

З високою долею вірогідності можна стверджувати, що стан розщепленої свідомості призведе до руйнації залишків імперії Мордора. Механізм саморуйнації вже запущено. Одним із можливих варіантів є сценарій розгортання в росії конфлікту максимального ступеня жорстокості.

Парадоксальним є те, що процес руйнації сусідньої імперії несе для України ризики, які хоча й дещо менші аніж ризики сьогоднішньої війн, проте є доволі суттєвими. Ми маємо бути готовими до цих викликів.

Отож, варто позбутися ілюзій, що можливе автоматичне відновлення довоєнного status quo. Майбутнє ніколи не буває покращеною версією минулого.

Від нашої готовності та вироблення адекватної стратегії щодо росії на найближчі 10-15 років залежатиме доля і України в цілому, і доля кожного українця.

Автор:  Костянтин Канішев

Масові вбивства та звірства, вчинені росіянами щодо цивільних українців у Бучі, Ірпені та містечках навколо Києва, зумовили низку незворотних змін, після яких попередні сприйняття російської війни проти України будуть кардинально змінені.

Після виявлених фактів геноциду українців на Київщині, масштаби якого значно більші на окупованих Херсонщині, Запорізькій та Луганській областях, російська агресія остаточно втратила будь-яке пропагандистське маскування. Всім стало зрозуміло, що Буча, Гостомель, Бородянка, Ірпінь – це лише крихітна частка того, що росіяни сьогодні роблять у Маріуполі.

 Головною метою окупантів насправді є не «звільнення», а саме знищення України і всього українського. Саме у планах геноциду нещодавно прямо зізнався й черговий російський геббельс політтехнолог Тімофєй Сєргєйцев, який у статті «Што нам дєлать с Украінай» описав плани створення концтаборів, етнічних чисток та знищення і заборони української мови на окупованих територіях.

Звірства явно не стали самодіяльністю окремих російських солдатів, а були заздалегідь передбаченим планом з виділеними ресурсами. Командування окупантів добре обізнане про поширені заклики до росіян здаватися в полон і навіть про суми грошей, які українська влада обіцяє виплатити військовим російської армії, які приженуть разом зі здачею в полон справний танк чи літак. Чимало російських військових, які замість переможного параду по Києву потрапили під лютий нищівний вогонь української авіації, артилерії та мотопіхоти, дійсно подумували над здачею в полон. Адже так можна і живим та цілим залишитися, і через кілька тижнів по обміну в «нємитую родіну» повернутися.

Але після того як однополчани повбивали та згвалтували тисячі цивільних, російському «вагнюшці» буде страшнувато здаватися в полон. Адже хто знає, чи ще тепер братимуть полонених після Бучі?

А ще після доказів про те, як українських військовослужбовиць катували у російському полоні, як поголили голови та роздягали, дуже сумнівно що побратими з ЗСУ будуть зберігати терплячість до полонених окупантів.

 І ті, хто катували українських військових у полоні добре знали, що цим підписують вирок й своїм полоненим армійцям, які потраплять до рук українських ЗСУ.

Звірствами щодо цивільних російське командування де-факто «підтримує дисципліну» та бореться з дезертирством серед своїх солдатів.

«Вбивай жінок, щоб свої війська боялися» – такий новий девіз окупаційної «операції Z».

Тактика терору та ескалації насильства, за задумом кремлівського диктатора, мала б також зламати волю українців до спротиву. Однак кремлівські «стратеги» на чолі з невдахою-шпигуном знову прорахувалися.

Замість деморалізації українців окупанти отримали зворотній ефект. Якщо раніше деякі наївні місцеві москвофіли ще вірили російській пропаганді з її пропозиціями здаватися аби «зберегти життя українців», то після Бучі українські міста чинитимуть ще більший опір.

Ніхто тепер не очікуватиме «вєжливих людєй» з приходом яких і «хата буде ціла, і місто не лежатиме в руїнах, лише трошки більше російської мови на вулицях» – як досі вважав дехто з прихильників компромісів.

Тепер навіть прихильники капітуляції та місцеві москвофіли знатимуть, що з приходом «русского міра» вся чоловіча половина мешканців їхнього міста лежатимуть вбитими на вулицях, смітниках та підвалах, а жінки – будуть зґвалтовані.

Водночас, ескалацією хвилі насильства проти України путін лише наростив масштаби постачання західної допомоги та озброєнь українській армії. Звірства росіян змінили ставлення Заходу до цієї війни, і навіть європейські «путінферштеєри» бояться заперечувати проти необхідності постачання Україні і бронетехніки, і далекобійної артилерії, і систем ППО.

Гадаючи, що насильством можна залякати українців і зробити українську оборону слабшою, росіяни лише одержали світову ганьбу, прокльони та ще більший опір українців. Навіть державні китайські медіа, зокрема телеканал CGTN (China global television network) демонструє жахливі кадри злочинів росіян в Україні та страждання українського народу.

У своїх звірствах в росії немає союзників, то ж програвши на інформаційному фронті, окупанти покладаються лише на насильство та грубу силу. А на такому примітивному ґрунті навіть більш потужні диктатори, аніж кремлівський карлик, не могли побудувати імперії.

Автор: Валерій Майданюк

(Hercules-H6 від Challenger Aerospace Systems має оптимальні характеристики корисного навантаження та дальності для цього класу ударних БПЛА.)

Є можливість використовувати малі БПЛА із професійно виробленими боєприпасами або саморобними бомбами для нападу на російські автомобілі. Це забезпечить територіальну оборону іще однією дистанційною зброєю для ураження ворожої техніки. Це забезпечить засоби нанесення удару вглиб контрольованої ворогом території, а також створить інший вимір, від якого має оборонятися ворог. Малі ударні дрони будуть особливо корисні для обходу патрулів ворога між силами тероборони і російськими колонами забезпечення.

Російська армія зробила багато помилок. Важно перехопити ініціативу і не відпускати її. Багато бійців без повної підготовки мають бути до завершення курсу. Забезпечення їх численними засобами ефективного удару по ворогу з відстані, що забезпечить виживання і боєготовність – це більш ефективно ніж використовувати їх як гарматне м’ясо.

Багато бійців тероборони не пройшли достатньої підготовки. Необхідний час на опанування базових піхотних навичок. Іще більше необхідно для злагодженості дій у відділені, взводі та роті. Використання дистанційної зброї дозволить більшій кількості солдат взяти участь у нападі навіть якщо підготовка ще буде недостатньою. Навички і психологічну підготовку до ведення близького бою можна набути під час використання дистанційної зброї. БПЛА і автоматично або напівавтоматично детоновані боєприпаси кумулятивної дії та міни Claymore (МОН-50) дають такі можливості солдатам для нападу на ворога непрямим шляхом. Поєднання дистанційної зброї та нападу на шляхи забезпечення ворога може дати теоробороні можливість стати вирішальною силою у знищені військ РФ, одночасно з набуттям бойового досвіду. Нанесення серйозних ушкоджень ворогу буде йти паралельно з набуттям повного діапазону піхотних навичок і набуття психологічної готовності до близького бою. Близький бій імовірно буде необхідний для того щоб вигнати росіян з усіх окупованих територій.

Деякі з варіантів бойових частин:

• Створити бомботримач для суббоєприпасів, що використовуються в касетних бомбах або артилерії.
• Використання затискувача для скидання запальних пляшок (див. опис нижче).
• Використання затискувача для утримання важеля гранати з висмикнутою чекою, для детонації в повітрі або на поверхні.
• Граната з висмикнутою чекою, що тісно вставлена в скляну банку. Важіль вивільнюється, коли банка розбивається на цілі.
• Протитанкова граната РКГ-3

Бомботримач з кумулятивно-осколковими артилерійськими суббоєприпасами

На комерційні БПЛА з корисним навантаженням 15 кг можна встановити прості бомботримачі для скидання суббоєприпасів. Суббоєприпасів має бути достатньо, щоби навіть з точністю пілота-новачка можна було уразити техніку на більшості вильотів. Стандартні кумулятивно-осколкові суббоєприпаси, якщо вони все ще на озброєнні, важили від 213 до 450 г кожний. Я не маю інформації про суббоприпаси на озброєнні ЗСУ. Гнізда в бомботримачі можна нахилити для забезпечення зручної схеми розсіювання, щоб пілот, який цілиться у центр мас з висоти 100-200 метрів імовірно уразив техніку декількома боєприпасами.

Наступні чотири варіанти можна зробити з імпровізованих матеріалів. Для усіх можна використовувати стандартний затискувач, щоб утримувати бойову частину під БПЛА. Затискувач розкривається простим сервоприводом за командою пілота.

Протитанкова граната РКГ-3

Раніше їх уже скидали з БПЛА. Метод перенесення, скидання і вибору цілі має бути описаний і широко розповсюджений. Завдання можна виконати за допомогою затискувача, який утримує важіль притиснутим під час польоту. Після вставлення важеля в затискувач витягається чека. Після вивільнення з затискувача, важіль вивільнюється і випускає гальмівний парашут. Граната детонує, коли потрапляє на тверду поверхню.

Гранати у пляшці

Це старий метод повітряного бомбардування. Граната поміщується в баночку, достатньо малу щоб важіль не міг відійти після висмикування чеки. Коли банка потрапляє на тверду поверхню, вона розбивається. Важіль тепер вивільнюється, спрацьовує запал і через 3-5 секунд граната вибухає.

Недоліки способу – потребує використання ручних гранат, а імовірно, їхня кількість достатньо обмежена і для звичайного способу застосування. Хоч це і компактна зброя, її теж необхідно регулярно перевозити, забезпечуючи по всій країні. Одна гранат навряд чи зупинить навіть логістичний автомобіль або екіпаж, якщо тільки не уразить техніку в конкретному місці. БПЛА ймовірно не забезпечать такої точності. Кмітливі бійці ворога зрозуміють, що 3-5 секундна затримка після влучання дає їм час втекти чи відфутболити гранату. Але останнім можна знехтувати, якщо гранати – не єдиний спосіб атаки. Тоді ворог не знатиме, який снаряд зараз скинули.

Ймовірно такий спосіб атаки матиме користь, якщо буде використовуватися у співпраці з запальними пляшками, які описані далі. Також можливо, буде корисним для осколкового ураження паливних цистерн або упаковок боєприпасів, або для розширення полум’я, створеного запальною пляшкою

Затиснуті гранати

Альтернатива – затиснути важіль гранати у затискувач перш, ніж висмикнути чеку. Коли затискувач скидає гранату на ціллю, відпускається важіль. Залежно від висоти скидання, граната може вибухнути в повітрі над ціллю. Це може бути навіть краще зважаючи на складність точного ціленаведення.

Запальні пляшки

Типова винна пляшка, що використовується як запальна пляшка, буде важити близько 1,3 кг. Можна використовувати і баночки для консервації або 350-мл баночки з гвинтовою кришкою. Три чи чотири 350-мл баночки замість одного великого контейнера утворять декілька бойових елементів, що збільшить імовірність ураження пілотами-новачками. Затискувач буде ймовірно важити 1-1,5 кг (за даними онлайн-огляду електричних затискувачів). Є багато комерційних БПЛА, що можуть нести корисне навантаження у 3 кг.

Ззовні на пляшку наноситься суміш хлорату та цукру, яка більш стабільна у вологому стані. Тому варто наносити суміш одразу перед вильотом. Щоб суміш не висохла під час польоту, затискувачі можна прокласти губками, вимоченими у суміші хлорату і цукру. Як інший варіант, можна використати кінцеві елементи на затискувачі, щоб зменшити обдування пляшки повітрям.

Запальні пляшки дають декілька переваг. Усі компоненти бойових елементів можна знайти на місці у більшості місць, це скоротить навантаження на забезпечення. Запальні бомби додають атакам додаткового психологічного впливу. Через це бійці ворога можуть розсіюватися, а не вести зворотній вогонь, коли наближається БПЛА. Навіть неточне влучання може призвести до нанесення урону через підпал.

10-20 відсотків БПЛА мають бути оснащені тепловізорами або камерами для низького рівня освітлення. Вони можуть бути наведенням для інших БПЛА під час нічних атак. БПЛА наведення уражає середину колони або скупчення ворожої техніки. Це освітить оточуючу ділянку для наступних БПЛА, які зможуть бачити ворожі машини. Від нічних атак складніше захищатися, оскільки ворог менш імовірно побачить БПЛА, особливо якщо напад іде на сили забезпечення, які менш імовірно матимуть тепловізори чи прилади нічного бачення.

Додаткова перевага запальних пляшок полягає їхня ймовірна ефективність проти броньованих автомобілів. Як і коктейлі Молотова – їх можна використовувати проти техніки, що прикриває фланги російських шляхів постачання. Якщо знищити техніку, або змусити їх звузити коридор, це дасть українським наземним силам можливість наблизитися і уразити автомобілі постачання росіян звичайним озброєнням.

Іншим фактором на користь запальних бомб є суха трава і чагарники. Березень і квітень – час, коли фермери часто палять сухостій чи стерню. Це час, коли контрольований підпал використовується для прибирання підліску в лісах. Сухість трави та іншої рослинності може поширити вогонь. Потенційно це допоможе поширити його на техніку ворога, збільшуючи ураження від кожної атаки.

Відео:

Два методи створення хлорату натрію: електролізом солоної води або з хлорного відбілювача.

У хлораті натрію з відбілювача потім заміщуємо натрій калієм з низьконатрієвого замінника солі.

Створення хлорату калію електролізом.

Екстракція чистого хлориду калію з низьконатрієвого замінника солі, відділення від домішок.

Інформація про запальну пляшку взята з посібника по саморобних боєприпасах TM 31-210 (розділ 5.1, ст. 160). В інструкції зазначено хлорат калію («бертолетова сіль»), проте хлорат натрію має підійти як замінник. Розділ 1.23 (Стор. 65) зазначає, що хлорат натрію в цілому може використовуватися замість хлорату калію. Це потребує експериментального підтвердження. З вищенаведених відео схоже, що хлорат натрію легше створити в польових умовах.

Процес електролізу за кімнатної температури дуже повільний. Він потребує декількох тижнів для вирощування кристалів натрію або калію. Проте, схоже що якщо робити електроліз киплячого розчину, то потрібно лише декілька годин. Це має підтвердити хімік.

Хлорат натрію або калію дешевий в гуртовому продажі, і його можна забезпечити для бійців тероборони. (Швидкий онлайн-пошук показує ціни в 400$ за тону). Проте знання про видобування матеріалів підручними засобами може допомогти бійцям у випадку, якщо будуть затримки з зовнішнім постачанням.

5.1 Пляшка з хімічним вогнем

Ця запальна пляшка самозаймається при ударі по цілі.

Процедура

1. Сірчана кислота потрібна концентрована. Якщо використовується акумуляторна кислота або інша розведена кислота, сконцентруйте її шляхом кип’ятіння (випарювання) до виділення густого білого випару. Це потрібно робити в емальованому або в скляному жаростійкому посуді.

Увага: сірчана кислота опікає шкіру та руйнує одяг. У випадку проливу, змийте її великою кількістю води. Пари також небезпечні, і їх не слід вдихати.

2. Зніміть кислоту з вогню і дайте охолонути до кімнатної температури.

3. Налийте бензин у велику (1 літр) пляшку, приблизно на 2/3 об’єму.

4. Повільно додайте концентровану сірчану кислоту до бензину, поки пляшка не буде заповнена на відстань від 2,5 до 5 см від верху. Закрийте пляшку пробкою.

5. Ретельно промийте пляшку зовні чистою водою.

Увага: якщо цього не зробити, пляшка може бути небезпечною для самого користувача.

6. Оберніть зовнішню сторону пляшки чистою тканиною або кількома аркушами вбираючого паперу. Зав’яжіть ниткою або закріпіть канцелярськими гумками.

7. В одній склянці (250 мілілітрів) окропу розчиніть 1/2 склянки (100 грам) хлорату калію і 1/2 склянки (100 грам) цукру.

8. Дайте розчину охолонути, перелийте в маленьку пляшку і щільно закрийте кришкою. Охолоджений розчин повинен складати приблизно 2/3 кристалів і 1/3 рідини. Якщо рідини більше, злийте надлишок перед використанням.

Увага: зберігайте цю пляшку окремо від іншої.

Як користуватись

1. Струсніть маленьку пляшку, щоб перемішати вміст, і вилийте її на тканину або папір навколо великої пляшки. Велику пляшку можна використовувати як вологою, так і після висихання розчину. Однак у сухому стані суміш цукру та хлорату калію дуже чутлива до іскри або полум’я, і з нею слід поводитися відповідно.

2. Киньте або запустіть пляшку. Коли пляшка розбивається об тверду поверхню (об ціль), паливо спалахне.

---

Автор: Майкл Роджерс, ветеран армії та Національної гвардії США, аналітик та розробник державних стратегій.

Після невдалого прикриття маскою «демократії» клептократичний путінський режим намагається замаскувати свою злочинну природу псевдоконсервативною риторикою, яка не лише немає нічого спільного з консервативними цінностями, але й глибоко їм суперечить.

На фоні ідейного протистояння між традиційними християнсько-консервативними та ліберальними цінностями, путінська росія спробувала поширити свій пропагандистський вплив на європейські країни під виглядом «консервативної сили».

Оскільки нинішня російська федерація немає на озброєнні такої ідеології, якою колись був комунізм, а євразійство в цивілізованому світі нікому не цікаве, кремлівські пропагандисти почали вкладати гроші в імідж «духовної, релігійно-православної» країни, яка протистоїть розбещеним цінностям.

 На росії виникли штучно створені інтелектуальні середовища «консерваторів нового типу», які відкидали західний «ліберал-консерватизм», і пропагують «істинні скрєпи» імперіалізму та російського шовінізму, спираються на ідеї «сильної руки» – тобто диктатури та православне мракобісся РПЦ. Показово, що одним з апологетів такого псевдоконсерватизму став особисто путін.

За російській рублі в європейських країнах знайшлися шанувальники скрєпоносних спонсорів, зокрема правопопулістичні сили в Угорщині та Франції в особі «Національного Фронту» Марін Ле Пен. Кремль навіть здійснював спроби координації правопопулістичних сил різних держав під маркою «консерватизму».

Хоча насправді ідейні платформи російської пропаганди та її платних європейських сателітів не мають нічого спільного зі справжнім консерватизмом, а навпаки – мають найбільше подібностей саме з фашизмом та імперіалізмом.

Консерватизм виступає проти будь-якого радикалізму, апелює до захисту людської свободи на ґрунті моральних та релігійних цінностей. Більше того – сучасні консерватори залишаються єдиними чи не найбільш послідовними демократами, виступаючи проти недемократичних квот, обмежень свободи слова чи державного втручання в особисте та сімейне життя.

Натомість яке відношення має путінська росія до моральних та релігійних цінностей, не кажучи вже про свободу та демократію?

Чи можливо, здійснюючи вторгнення в Україну і кидаючи економіку своєї країни в прірву, російський диктатор думав про стабільність, яка є основою будь-якого консерватизму?

Путінсько-гундяївська версія православ’я перетворює росію на розсадник мракобісся, придушення свободи совісті, морального розкладання та ненависті. Путінський псевдоконсерватизм сприяє лише  пануванню застою, злиднів та терору.

Путінське трактування консерватизму не має жодного відношення до цієї ідейно-політичної течії. Це не консерватизм, а спекуляція на його цінностях. Це курс політичну реакцію яка, як показує історія, призводить з часом до катастрофічних наслідків.

Натомість, так званий «Третій Рим» – став фактичною реінкарнацією Третього Рейху.

Тотожність фашистських режимів та сучасної російської диктатури підтверджують дедалі більше провідних науковців та політологів. Відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський у книзі «Стратегічне бачення» зазначає: «Як і дуче в Італії, путін в росії централізував політичну владу в ім’я шовінізму. Він установив політичний контроль над економікою, не здійснюючи націоналізації та не чіпаючи олігархів і мафії. Режим породив національну велич, дисципліну та екзальтовані міфи про нібито велике минуле, з претензіями російського православ’я на статус Третього Риму та зі слов’янофільськими мріями про єдину слов’янську державу, керовану з Кремля».

Путінська росія відповідає всім класичним ознакам фашистського режиму і прагне нового переділу світу, європейських кордонів та як і її ідеологічні попередники – фашисти, ставить світ на межі Третьої світової війни.

Широкого розмаху в росії набули  радикальні військово-спортивні тоталітарні організації подібні до Гітлерюгенду, зокрема «Наші», в яких молодь виховується в дусі агресії, ненависті, абсурдних історичних міфів, звеличуванні арійського минулого російської нації та ведення війни. Загострений націоналістичний шовінізм, залякування опозиції, культ вождя нації з твердою рукою, пошук зовнішнього ворога, ненависть до іноземців та побудова «держави страху» фактично повністю відтворюють модель фашистського диктаторського фашизму.

Вже навіть той факт, що росія всю свою історію патологічно прагнула завоювати сусідні країни і на 90 % її територія складається з підкорених неросійських народів та прагне нових анексій, робить цю країну небезпечною загрозою для миру в світі.

Класичними ознаками фашистського режиму є виражений в росії культ мілітаризму та апологетика війни, які останнім часом зашкалюють у російському інформаційному просторі, фільмах  та  телепередачах.

Культ путіна, багато в чому перевершив своїми масштабами навіть культ Гітлера, і мільйони росіян щасливі, що ними ще з минулого століття  править диктатор, який «відроджує імперію, піднімає росію з колін, збільшує армію та озброєння і протистоїть Заходу.

Серед російської дитячої літератури ще з початку 2000-их років з’явилися навіть казки для дітей авторства Сєдова, про «могутнього богатиря» – президента російської федерації, який перемагає ворогів прийомами дзюдо, а в молодості був розвідником в іноземних державах. У цих пропагандистських казках богатир-президент (!!!) бореться з драконами (!), чаклунами, природніми явищами. Маленьким росіянам ще з дитячого садка насаджували любов і відданість до правлячого диктатора. А потім ці зазомбовані пропагандою діти виросли і прийшли з війною на українську землю.

Наскільки свідчать історичні дані, казок про лідера італійських фашистів Мусолінні не писалося, тож російські неофашисти значно перевершили навіть своїх ідеологічних попередників.

Путінські фашисти однак забули, що будь-який фашизм, як свідчить історія,  погано закінчується, особливо для їхніх лідерів. Диктатора Муссоліні розгнівані італійці розстріляли та повісили. Отож смерть фашистських диктаторів є символічно ганебною, а їх народи ще довгі десятиліття будуть нести тягар почуття провини, сорому,  репарацій та розподіл своїх країн на зони окупації.

Автор: Валерій Майданюк

Цього дня, 4 квітня 1949 року стало страшним днем для московського імперіалізму – країни Європи та США остаточно домовилися спільно оборонятися і разом протидіяти російській агресії.

Після Другої світової війни Москва не лише загарбала вісім країн Центральної Європи, відгородивши їх від цивілізованого світу «залізною завісою», але й готувалася до захоплення країн Західної Європи. В Греції комуністичні диверсанти розгорнули широку антиурядову боротьбу. В Італії активно діяла фінансована з Москви Комуністична партія чисельністю два мільйони членів. А у Франції агенти Москви – комуністи з соціалістами стали досить впливовими партіями, котрі на фоні післявоєнної бідності могли прорватися в уряд і попросити москву про «мир та дружбу» – тобто окупацію.

Вся Європа могла опинитися під радянським чоботом, то ж створення НАТО у 1949 році стало рішучою відповіддю, на яку в Москві залишалося лише скреготіти зубами. Адже 5 стаття договору про створення Північно-Атлантичного Альянсу чітко вказувала: напад на одну з країн Альянсу означає напад на ВСІ країни Альянсу.

Після розвалу радянської імперії та повалення комунізму у країнах-сателітах СРСР, до НАТО вступили Угорщина, Чехія і Польща, У 2004-у — Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія, а в 2009-у — Албанія та Хорватія. Вступили з однієї причини – щоб більше ніколи московський чобіт не топтав їхню землю, щоб росіяни не гвалтували жінок та дітей і не мародерствували у їхніх домівках.

Істеричні крики Кремля про загрозу  «розширення НАТО на Схід» були насправді лише ображеним ревом хижака, для якого жертви опинилися в поза зоною досяжності – під колективним захистом сильних західних держав. НАТО став фактично найпотужнішим воєнно-політичним блоком на планеті у складі 30 економічно успішних демократичних держав з найсучаснішим озброєнням.

Будь-який тверезий погляд на ситуацію дозволяє констатувати: не НАТО розширюється на схід, а східні країни Європи самі шукають у НАТО захисту від повторення російської агресії.

Москва продовжує лицемірно прикривати свою агресію проти сусідніх держав якимись міфічним «захистом від загрози НАТО», хоча Альянс жодним чином не бажає ворожнечі з росією. Більше того, кремлівський пропагандистський міф про «натівську загрозу» спростовується простим поглядом на географічну карту. Російська федерація вже давно межує з країнами-учасницями Нато: Норвегією, Польщею, Литвою, Латвією та Естонією. Причому кордон останньої знаходиться менш ніж за 150 кілометрів від Санкт-Петербурга. А якщо додати ще 3,5 кілометра від Чукотки до найближчого американського острова поблизу Аляски – то стає очевидним, що сусідства з НАТО москва насправді не боїться.

«Загрозу» росіяни бачать не тоді, коли кордони та війська НАТО знаходяться на відстані півтори сотні кілометрів від рідного міста путіна, а лише тоді, коли більше непідконтрольна Кремлю Україна прагне вступити до оборонного Альянсу. Тому, що брехнею про натівські «загрози» росіяни намагаються погано приховати свої загарбницькі плани захопити сусідні незалежні країни, а НАТО їм у цьому заважає.

Коли Україна часів Кучми та Януковича оголошувала нейтралітет та позаблоковість – у Кремлі потирали руки від радості. Московити знали, що якщо вони розпочнуть війну проти України, то нам ніхто не допоможе. Тому тактика росії полягає у затягуванні нашої держави у болото позаблоковості і відмови від союзницької допомоги. Це дозволить москві у майбутньому повторити агресію проти України.

Показово, що після російського вторгнення в Україну до НАТО поспішили навіть традиційно нейтральні Швеція та Фінляндія. Прем’єр-міністр Фінляндії Санна Марін заявила, що рішення про членство країни в НАТО має бути прийняте цієї весни. А генсек Альянсу Єнс Столтенберг вже заявив, що НАТО готовий їх прийняти у «найкоротші терміни».

То ж попри спроби росії «розколоти НАТО» використовуючи конформістську позицію Німеччини та Угорщини, Альянс став навіть сильнішим і може поповнитися новими учасницями.

Участь України в Альянсі ще не стала юридичною реальністю, але попри всі непрості розмови щодо НАТО — Київ отримує від Альянсу допомогу. І за рахунок цієї зброї і та героїзму українських солдатів ми б’ємо ворога і захищаємо нашу країну. А щодо стандартів НАТО, то українські ЗСУ їх сьогодні навіть перевершують.

То ж сьогодні  найкращим гарантом безпеки Польщі та країн Балтії було б саме приєднання до Альянсу України, з якою НАТО стало б не просто найсильнішим блоком, але й оборонним союзом, який назавжди б примусив росіян тихо сидіти за порєбріком у болотах.

Автор: Валерій Майданюк.