Війна, в якій росія планувала захопити Київ за три дні, а на решті території України придушити збройний опір максимум за два тижні, вже перевалила сотий день. 100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

Показово, що російська цензура заборонила медіа навіть згадувати про якісь підсумки 100 днів «СВО» (специальнай ваєннай аперациі», адже хвалитися особливо нічим, а кількість наявних окупованих території виглядає мізерною з точки зору їхньої власної пропаганди.

Перші сто днів війни показали, що українська армія здатна успішно оборонятися та навіть наступати попри суттєву перевагу противника в озброєнні.

Якщо в перші дні війни не було впевненості у тому, як довго втримається столиця, то станом на початок червня, Збройні сили України змусили російські війська відступити з усієї української Півночі, трохи відкинули їх на Харківщині, подекуди тіснять росіян на Херсонщині та тримають оборону на Донбасі.

Світ спочатку не вірив в український успіх тому до війни не поспішали ділитися з Україною військовою технікою. Мовляв: для чого давати зброю країні, яка завтра капітулює і все опиниться в руках росіян?

А ті, хто давали, постачали лише легку партизанську зброю – «джавеліни» та «NLAW», оскільки вважали найбільш оптимістичним сценарієм лише партизанський рух в Україні.

Однак сучасний світ, при всій показній любові ліберального мейнстріму до слабких та скривджених жертв, насправді любить сильних і співчуває насамперед тим, хто бореться. Ефективний спротив дав можливість Україні виграти дорогоцінний час, підтягнути резерви, добитися отримання міжнародної допомоги та перевести війну в другу фазу – битву за Донбас та Південь.

Російський диктатор змушений був змиритися з тим, що його хвалена «друга в світі» армія не здатна в найближчій перспективі захопити Київ, тому найбільш оптимістичним сценарієм буде хоча б отримання контролю над Донбасом. Якщо спочатку путін мріяв захопити всю Україну, то вже через місяць ключова мрія його президенства суттєво зблякла.  

Невідомо, як генералам вдалося переконати путіна вивести війська з півночі Київщини, Чернігівщини та Сумщини, де вони зупинилися без жодних успішних просувань і залишалися мішенями для українських атак, однак після цього путін став виглядати хворобливіше.

«Немитая» була змушена задовольнитися навіть не планом «Б», який передбачав захоплення українського південного сходу, а лише сухопутним коридором до Криму. До того ж не повноцінним – адже весь Донбас, і особливо Донецька область, виявилися окупантам не по зубах.

100 днів російської війни проти України продемонстрували низку висновків для України, світу і навіть для росіян.

• Україна показала себе героїчною країною, яка бореться проти у двадцятеро більшого противника і навіть змушує його відступати. Український опір став прикладом не лише для європейських держав, але й навіть для таких далеких країн як Тайвань.

• Українці, котрі досі цього не усвідомлювали, почали поважати самих себе як націю. Націю сильну, горду, незламну, в жилах якої тече кров козаків та бандерівців. Українська політична нація, об’єднана спільною боротьбою, спільними трагедіями та перемогами, нарешті охопила своїм змістом понад 90 % власників українських паспортів незалежно від мови, релігії, ідеологічної ідентифікації чи регіону проживання.

• Нас більше ніколи у світі не плутатимуть з росією, як це було раніше. Весь світ бачить героїчну боротьбу українського народу проти російських варварів і на їхніх очах народжується нова геополітична суб’єктність України як частини світової цивілізованої спільноти.

• Росіянам після цих 100 днів важко буде продовжувати вірити у російську фашистську тезу про «братів слов’ян». Той лютий армагедон, який пережили росіяни під українськими атаками в Бучі, Ірпені, Чорнобаївці, Білогорівці назавжди вивітрив у адептів російського шовінізму бажання жити з українцями в одній державі. Понад 30 тисяч «хороших, і денацифікованих» росіян стали тією ціною усвідомлення екзистенційної окремішності двох народів, з якою росіянам доведеться довго переосмислювати свій світогляд та місце у світі без України.

«Трьохсоті» та ті росіяни, котрі вижили чи дезертирували, стануть ретрансляторами нового патерну сприйняття українців: «це такі запеклі і люті вороги росії, що росіянам треба обходити Україну стороною і більше ніколи туди не пхатися». Для українців краще, коли росіяни вважатимуть нас ворожою країною, аніж «братньою». Адже в перекладі з московсько-дипломатичної на людську мову «братніми» росіяни називають народи які вже стали їхніми жертвами, а от «ворожими» – ті, на котрі напасти не можуть або бояться.

Ці висновки перших 100 днів російсько-української війни, зламали існуючі стереотипи про українців та стали підґрунтями для нового образу України в очах світової спільноти.

На жаль, тривалість війни за національне визволення розтягується в часі, однак війни подібного масштабу та характеру ніколи в історії не точилися кілька місяців. Тож за словами, головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Хоч би як важко нам було, але вже точно не буде соромно».

Автор: Валерій Майданюк

На фоні неоднозначної та досить стриманої позиції країн-учасниць ЄС та НАТО щодо допомоги Україні у протистоянні російській агресії, актуалізуються нові геополітичні системи безпеки поза рамками євро-атлантичного формату.

Нещодавня інформація про пропозицію прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона президенту Володимиру Зеленському створити новий міжнародний альянс, який протистоятиме Росії та стане альтернативою ЄС, стала цікавою альтернативою синиці в руці замість журавля у небі. За задумом Джонсона, новий союз або європейська співдружність збере країни, об’єднані недовірою до Брюсселя та включатиме окрім України, Британію, Польщу, Естонію, Латвію та Литву, а також, можливо, Туреччину на пізнішому етапі. 

Де-факто Лондонський прем’єр запропонував формат політичної, економічної та військової співпраці, який географічно нагадує популярну ідею Балто-Чорноморського союзу – співдружність країн між Балтійським та Чорними морями, які разом протистоятимуть російській агресії в Європі.

Ідея для України достатньо цікава, однак, окрім позитивів,  не позбавлена й слабких місць.

Чому Україні варто формувати новий безпековий союз?

1) Україні давно слід будувати військово-політичні альянси з Польщею, країнами Балтії, а також з Молдовою, Грузією та Туреччиною як державами, які єдині в Європі усвідомлюють геополітичну загрозу Москви і шукають дієвої безпекової системи. Ці країни історично самі відчули вплив «русского міра» і не мають жодних ілюзій щодо можливості діалогу з росією.

І у Варшаві, і у Вільнюсі, і у Анкарі розуміють, що Москва сприймає лише мову сили і готові без дискусій збільшувати оборонні бюджети. З об’єднанням зусиль країн Балто-Чорноморського регіону, росію справді можна поставити на місце та примусити до миру. Той факт, що після 2014 року досі подібного союзу не було створено, насправді є злочинною недбалістю українських політиків.

2) НАТО та ЄС продемонстрували слабкість, нерішучість і навіть побоювання у протистоянні російській агресії. Різношерстість позицій Угорщини, Франції, Німеччини щодо політики стримування росії, безперспективні намагання ведення переговорів з кремлівським убивцею не гарантують надійної безпекової підтримки усіх членів Альянсу у випадку російської агресії проти країн Балтії чи Польщі.

 Чимало західноєвропейських країн переконані у відсутності загрози власній безпеці з боку росії через географічну віддаленість. Ці держави виділяють більше коштів на соціальні потреби та сумніваються у доцільності збільшення оборонних бюджетів і взагалі не мають бажання вступати у конфлікт з росією. У цьому західноєвропейські країни мають глибоку розбіжність з східноєвропейськими членами НАТО, котрі наполягають на посиленні оборони від російської загрози.

Тож новий союз, котрий би об’єднував країни, рішуче налаштовані на протистояння росії, виключаючи тих, які «ще не визначилися», міг би стати надійним щитом Східної Європи від пазурів російського ведмедя.

3) Можливо, запропонований британським прем’єром Англо-Балто-Чорноморський формат безпеки є єдиним доступним для України в найближчому часі, адже в НАТО та ЄС нас поки що не поспішають приймати. Заяви деяких європейських політиків, зокрема, міністра з європейських питань Франції Клемана Бонапро те, що на завершення процедури прийняття України до Євросоюзу піде щонайменше 15-20 років, засвідчують небажання частини європейських еліт інтегрувати воюючу з росією Україну.

До прикладу Емманюель Макрон агітує за створення нової “європейської політичної спільноти”, до якої могла б увійти й Україна – такий собі європейський передпокій. Тож поки перед Україною не відкриваються євро-атлантичні двері – Києву варто розглядати будь-який безпековий формат, аби знову не залишитися зовсім наодинці перед російським вторгненням. Зрештою, союз з Британією та Польщею міг би бути й проміжним варіантом, сходинкою на шляху до ЄС та НАТО.

Однак варіант нового союзу поза рамками ЄС та НАТО має й чимало мінусів і слабких місць, котрі можуть суттєво розчарувати українців й  стати пірровою геополітичною перемогою для України.

Чому Україні варто продовжувати стукати у двері ЄС та НАТО?

1) Найвагомішим аргументом є те, що росія нікого в Європі не боїться. Всі європейські держави і весь ЄС росія розглядає як слабшими за себе. Реально Москва боїться лише США та Китаю. Тому й Кремль лицемірно пропонує європейським державам формувати на континенті суто європейський безпековий союз, без американців. Щоб росія могла безперешкодно залякувати і шантажувати слабших.

І хоча «друга в світі» російська армія відгребла по повній від країни, яку планувала взяти за два тижні, тим не менше єдиний блок у Європі на який зважатиме Москва – лише НАТО. Тож якщо Україні потрібна гарантована безпека, а не повторення війни через кілька років, тоді НАТО залишається найбезпечнішим варіантом.

2) Союз Британії, країн Балтії та Польщі не володітиме тими фінансовими ресурсами, котрі має Європейський Союз для фінансової підтримки України. Якщо Україна сподівається на серйозні інвестиції, модернізацію інфраструктури, відбудову промисловості, то без спільних європейських проектів нам буде складно.

Членство в ЄС давно розглядається українським суспільством як доступ до європейських дотацій. Та ж Польща за десять років членства отримала від ЄС понад 100 мільярдів євро допомоги та грантової підтримки, завдяки якій було збудовано дороги, інфраструктурні об’єкти, відреставровано лікарні і пам’ятки культури. Україна розраховує на подібну програму, але поза рамками ЄС сподіватися доведеться більше на власну економіку та невеликі британські інвестиції.

3) Також не відомо, чи готові Польща та країни Балтії зробити ставку на формування нової геополітичної ініціативи, яка може скомпрометувати їхні відносини з Брюсселем. Все-таки ці держави перебувають під надійною парасолькою НАТО та ЄС, в яких хоч і не всі країни-члени будуть допомагати їм військами у випадку російської агресії, однак наодинці вони точно не залишаться.

Натомість вступ у союз з Україною, який дуже ймовірно зробить їх учасниками бойових дій з росіянами, може викликати негативну реакцію Парижа і Берліна: мовляв, чого ви втягуєте нас у війну з росією? «Або не втручайтеся, або на нас не розраховуйте» – цілком ймовірна відповідь європейських любителів переговорів з путіним.

Тож нова ініціатива Бориса Джонсона може стати непевною альтернативою для України замість гарантованих і довготривалих безпекових форматів. Наразі, Україна продовжує переговори про надання статусу кандидата в члени ЄС вже в червні і не полишає надій на долучення до спільного європейського дому, а не передпокою.

Автор: Валерій Майданюк.

Нещодавній собор РПЦ в Україні, котра з маскувальною метою називає себе «Українською православною церквою московського патріархату», випустив чергову порцію дезінформації, яка має на меті глибше приховати зв’язок цієї структури з Кремлем.

Російське вторгнення в Україну завдало колосального іміджевого удару по репутації церкви московського патріархату, яка почала відверто асоціюватися з ворогом. З часу повномасштабного російського вторгнення понад 400 релігійних громад перейшли з УПЦ московського патріархату до Православної церкви України. Ще частина церков оголосили так звану «незалежність», що насправді не продемонструвало їхнього справжнього розриву з Москвою і, по суті, поставило їх в неканонічне становище.

До того ж, багато храмів та церковних громад російська церква втратила через бойові дії російських окупантів: російські обстріли зруйнували церковні споруди, а мільйони номінальних вірян РПЦ з лівобережжя та півдня України стали біженцями.

Справедлива народна ненависть до осередків церкви, патріарх якої благословив загарбницьку війну проти України поставили РПЦвУ в дуже скрутне становище. Далі називатися церквою московського патріархату в воюючій Україні залишалося просто конспіративно шкідливо та фінансово невигідно.

Тож чи то з огляду на інстинкт виживання, чи то за директивою з Москви, УПЦ МП потрібно було показати українському суспільству якесь декларативне відмежування від країни-агресора. Штірліц, зрештою, також публічно виступав проти СРСР.

Тож на соборі, в якому активну участь взяв громадянин ерефії та олігарх Вадим Новинський (відомий в українському політикумі як «сука православна»), було оголошено про незгоду з московським патріархом Кірілом щодо війни в Україні та задекларовано «повну самостійність і незалежність”.

Однак, попри публічні декларації, рішення собору принципово не змінюють підпорядкованості УПЦ московському патріарху і навіть не виводить її за рамки РПЦ.

Представники УПЦ МП  заявили лише про «адміністративне відокремлення» від РПЦ, але «зі збереженням духовного спілкування з Москвою». Яке ще спілкування з Москвою під час війни може бути в української церкви клірики-москвофіли не уточнили, що дає підстави констатувати, що нічого принципового у проголошенні бутафорної «самостійності» не змінилося.

Зрештою, не слід забувати, що московський патріархат в Україні десятиліттями розповідає байки про свою «незалежність» наголошуючи на Грамоті про автономію та самоуправління, яку УПЦ вручив колишній патріарх Алексій ІІ в 1990 році. Тож УПЦ МП така ж «незалежна» від Москви як і ДНР та ЛНР. Створення якихось «незалежних» від Москви проектів давно стало візитною карткою російських спецслужб.

До речі, на соборі 27 травня російські православні в Україні наголосили на актуалізації тієї сумнозвісної Грамоти (ярлика) про автономію та самоуправління УПЦ, підтвердивши давні московські директиви для васальної структури. Тож ні про який фактичний вихід УПЦ з РПЦ та розрив з Москвою говорити не доводиться.

До того ж собор так званих українських православних не відмовився від поминання патріарха Кіріла, мотивуючи це тим, що «поминаємо його, щоб Бог зробив його кращим».

Водночас, головним своїм ворогом «нєзавісімая» УПЦ МП назвала канонічну ПЦУ, яка стала справжнім головним болем для московського патріархату.

Хоча здавалося б навіщо новоспеченим «українським православним» ворогувати чи конкурувати з ПЦУ? Ви ж тепер «незалежні» від Москви, вам в Україні жити, то ж чому не об’єднатися з Православною церквою України, яка вже визнана в світі?

Однак чомусь вороги московського патріархату залишаються й ворогами «незалежної» УПЦ.

Хоча, якщо б Москва раптом покарала васальну УПЦ за «розкольництво» і позбавила б її канонічного статусу, то УПЦ виглядала б самопроголошеною сектою. Тоді приєднання до ПЦУ було б єдиним способом збереження канонічності УПЦ МП. Проте, Москва чомусь не поспішає карати «розкольників». Дивно, правда?

Цікавою є позиція й самої РПЦ щодо собору УПЦ МП. Глава відділу зовнішніх церковних зв’язків МП митрополит Іларіон, зауважує, що «Єдність між РПЦ та УПЦ МП зберігається, РПЦ продовжить зміцнювати її».

Хоча деякі московські клірики підіграють задекларованому сценарію і розповідають про «руки Держдепу» у церковному «розколі», хоча й чомусь не поспішають таврувати самих розкольників.

Український експерт Петро Олещук зауважує, що реакція Москви на «демарш» УПЦ була дуже поміркованою. Мовляв, вони нічого не знають, документів не одержували, на церкву у Києві “чиниться тиск”. Якби реально рішення “УПЦ МП” бодай мінімально чимось комусь у москві загрожувало – на всіх учасників собору було б накладено анафему. Як свого часу на Філарета. Але нічого такого ніхто не робить, тому все це нагадує “тактичний відступ на визначені позиції” в очікуванні, коли все ж прийдуть московитські війська. Аби до цього часу приходи не порозбігалися».

Зрештою, чого українцям очікувати від людей, які десятиліттями працювали на Москву, поширювали ненависть до українського народу та стали п’ятою колоною для «русского міра»?

Всерйоз вірити, що на третій місяць війни москвопатріархатні «консерви» раптом узріли в росії ворога і вирішили стати українською церквою аби їм пробачили десятиліття зради і саботажу, було б не лише наївним але й небезпечним.

До того ж, українською церквою сьогодні є не та структура, яка заявила, що в чомусь незгодна з Кірілом і продовжує молитися за його здоров’я, а та релігійна община, яка здійснює реальні вчинки для оборони України проти російських загарбників та бореться проти російської пропаганди.

Нещодавній собор УПЦ МП міг би стати запізнілою, але поворотною точкою церкви, яка в своїй назві використовує слово «українська». УПЦ МП могла б, як той розбійник на хресті, в останній момент піти правдивим шляхом поруч, а не проти свого народу.

Однак наявні тенденції засвідчують, що найкраще що сьогодні може статися з УПЦ МП – це її черговий розкол та перехід громад до ПЦУ. Псевдоукраїнські православні колаборанти обрали окозамилювання замість каяття.

Автор: Валерій Майданюк

Як і прогнозувалось в одному із попередніх текстів нашого проекту, почалась запекла боротьба не лише на фронті. В країнах Заходу почалась боротьба за форми реагування на виклик путінської агресії.

Кремль мобілізував усю свою зовнішню агентуру та корисних ідіотів для просування нових/старих наративів щодо необхідності «зрозуміти росію» та допомогти путіну «зберегти обличчя».

Найбільш помітним в цьому напрямку став виступ 99-літнього Генрі Кіссинджера в Давосі. Існує значна кількість непрямих доказів того, що Кіссинджер працював на радянські, а згодом, й на російські спецслужби. Проте ці факти не були досліджені.

Кіссинджер до сьогодні зберігає статус «патріарха політики та інтелектуала». Наскільки відомо, практично більшість його тез прописуються відвертим агентом впливу москви Томасом Гремом.

Проте, незважаючи на усе це, тези Кіссінджера стають авторитетними в академічних та політичних колах.

Мобілізація пропутінських інтелектуалів автоматично призводить до мобілізації й протилежного табору. Останнім часом найбільш яскравим із висловлювань антипутінських інтелектуалів є виступи сорока шестирічного ізраїльського історика Ювал Ноя Харарі.

Свідомо зосереджуємось саме на позиціях публічних інтелектуалів, а не політиків, оскільки саме вони формують дискурс, тобто ту рамку, в якому й діють політики та розвивається суспільна думка.

Отож, пропонуємо основні тези Кіссинджера (фактично Грема) та Харарі.

9 тез Кіссинджера

1) Для росії Україна ніколи не буде звичайною іноземною державою.

2) Україна має стати «мостом» між Європою та росією.

3) Україна має залишитись поза Європейським союзом та НАТО,

4) Продовження сьогоднішньої війни може призвести до ситуації відчуження росії від Європи, а відповідно й до відновлення холодної війни.

5) Відновлення холодної війни призведе до входження росії в якийсь із антизахідних альянсів.

6) Росія протягом століть була одним із гарантом балансу сил в Європі.

7) Продовження війни буде на за свободу України, а новою війною проти росії.

8) Поразка росії призведе до порушення балансу сил в Європі та Тихоокеанському регіоні.

9) Захід має прагнути довгострокового миру, отож має сприяти початку переговорів між «сторонами … протягом наступних двох місяців».

9 тез Харарі

1) Війна в Україні має величезний вплив на весь світ, адже глобальний порядок, який будувався поколіннями, опинився під загрозою.

2) Результати війни матимуть величезний вплив на увесь світ.

3) Глобальний порядок, що будувався поколіннями, який створив наймирнішу і процвітаючу еру в історії людства, зараз знаходиться у небезпеці.

4) Починаючи з 1945 року уряди витрачають набагато більше на освіту, охорону здоров’я, соціальні витрати.

5) На початку ХХІ століття, середні витрати урядів на війська, не лише в Європі, а й в усьому світі, становили у середньому 6% державного бюджету.

6) Починаючи з 1945 року, не було такого, щоб країна, яка мала широке міжнародне визнання, стала об’єктом знищення через зовнішнє вторгнення. Саддам Хусейн намагався зробити подібне з Кувейтом, але це не вдалося, оскільки міжнародна коаліція витіснила його війська з країни.

7) Путін порушив найбільше табу міжнародного порядку глобальної системи. Він намагається вбити окрему країну, окрему націю.

8) Якщо Путіну вдасться задумане, у майбутньому зявиться більше «путіних», які діятимуть у різних частинах світу. Епоха миру та процвітання закінчиться, оскільки все більше країн у різних частинах світу витрачатимуть більше грошей на оборону.

9) Фіаско Путіна, на яке ми сподіваємося, не лише в інтересах України чи її безпосередніх сусідів. Це в інтересах кожної людини на Землі.

Різниця між тезами Кіссинджера та Харарі це не лише інтелектуальні ігри. Це – різниця між минулим та майбутнім. Між здатністю поступитися агресору та здатністю відстояти здобутки цивілізації.

Битва за Донбас демонструє, що путінська армія може просувається лише застосовуючи тактику спаленої землі. Перемога путіна у війні призведе не лише до спалення руйнації України, але й до занепаду того цивілізаційного порядку, який встановився після ІІ світової війни.

Автор:Костянтин Канішев

Якщо б українці не воювали з росіянами, то невдовзі б воювали за росіян. Якщо Ваш сусід – росія, то мирного сценарію, на жаль, не існує.

Одне з нещодавніх журналістських досліджень зафіксувало частоту повітряних тривог в українських областях, назвавши лідером серед «найспокійніших» – окуповану росіянами Херсонщину. Повітряних тривог там дійсно немає.

Однак немає тому, що ніхто про них там не сповіщає, а стріляють і вбивають людей там більше, аніж у «неспокійних» Чернігівській чи Київській областях. Проте, такі формулювання змісту дослідження, попри насправді нешкідливі наміри журналістського агентства, несвідомо підкинули пропагандистський козир для тих досі проросійськи налаштованих громадян України, котрі воліли б обміняти суверенітет та національну ідентичність на російську «стабільність».

До речі, за нещодавніми соцопитуваннями, 2 % респондентів в нашій країні досі позитивно ставиться до росії.

Показово, що певна частина недалекоглядних українців і, зокрема, навіть тих, які змушені були покинути свої домівки через вторгнення росіян, вважають у своїх бідах винною … Україну – за те, що опирається та воює, тож саме тому в нас сьогодні війна і зростання цін.

На жаль російське вторгнення не змогло всім відкрити очі, особливо, якщо люди все життя дивилися лише російські телеканали і після 24 лютого продовжили сприймати лише інтерпретацію московських пропагандистів.

Безумовно, левова частина колишніх любителів «русского міра» протверезіли і тепер проходять тривалу ідейно-світоглядну реабілітацію, яка супроводжується руйнуванням звичних шаблонів та політико-історичних міфів, яким вони раніше звикли довіряти.

Однак найбільш закореніла частина москвофілів навіть після новин з Бучі, Ірпеня та Бородянки вважають, що прихід росіян мало що змінив би у їхньому житті, а дещо б навіть покращилося: повітряних тривог би не було, українську мову би скасували, солярка б подешевшала.

Такі громадяни чомусь вважають, що українська капітуляція та примусова переорієнтація Києва на Москву просто б повернула нас у 2012 рік, а то й  у кучмівську епоху «дружби з росією». «І тоді нікому б не довелося воювати» – фантазують адепти «міра», котрі не проти обміняти суверенітет на «мір». Русскій мір.

Однак ілюзії адептів такого світогляду, скаліченого російською пропагандою, руйнуються тією реальністю, котра прийшла в окуповані українські регіони.

Адже чи принесла росія мир в окупований Крим та Донбас? Чи ті колишні українські громадяни, котрі не хотіли війни і були згодні навіть на російську адміністрацію, не опинилися в лавах мобілізованого гарматного м’яса в ЛДНР?

Людоловство на окупованих територіях досягло таких масштабів, що в Донецьку та Луганську хапають чоловіків призовного віку прямо на вулицях і під погрозами відправляють на фронт проти українських Збройних Сил.

Показово, що росіяни роблять акцент саме на примусовій мобілізації населення Донбасу, адже родичам мобілізованих, на відміну від громадян ерефії, не потрібно платити навіть мізерної компенсації.

Історія російських окупацій засвідчує: населення захоплених територій невдовзі використовується москвою для подальших територіальних загарбань. Така собі економіка війни по-російськи: війна повинна себе окупити і приносити прибутки, а нові загарбання, захоплені людські та економічні ресурси, мають бути ресурсом для подальших завоювань.

Ті з українських громадян, хто намагався уникнути участі у війні в Криму в 2014 році і перейшли на службу до російських окупантів, через 8 років потрапили на війну проти України на боці поневолювачів. Навіть мешканців окупованої Херсонщини росіяни збирають на війну проти України.

Якщо б українці припинили опір росіянам і дозволили окупувати свою країну, яку б перетворили на сателіта з бутафорним суверенітетом – ніякий мир би не настав.

Українці б невдовзі були змушені воювати і гинути за росію у нових «спеціальних воєнних операціях» проти Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Грузії, Польщі.

Військово-економічний та мобілізаційний потенціал України став би розхідним ресурсом для подальших російських завоювань під виглядом «повернення історично російських земель». Українцям довелося б все одно воювати, тільки не за свою свободу, а вже будучи рабами, гинути за російські інтереси та поневолення інших народів.

Історія Чечні, Бурятії, Татарстану, Башкортостану підтверджує: народи, які в минулому втомилися воювати за свою незалежність проти росіян, невдовзі будуть змушені воювати за росіян далеко від рідної домівки і проливати свою кров за захоплення далеких та чужих країн.

Українському народу пощастило: ми обрали боронити рідну землю, а не гинути за імперські амбіції російських імперіалістів на землях Польщі, Балтії чи Сирії.

Коли у вашу домівку приходить «русскій мір», вибору воювати чи не воювати насправді не існує (хоча російська пропаганда й намагається зменшити кількість бійців спротиву такими міфами). Вибір полягає лише у тому, щоб воювати за свою свободу або воювати за своїх катів та окупантів.

Автор: Валерій Майданюк

Історія творилась на наших очах. Навіть сьогоднішні двадцятирічні стали очевидцями народження української громадянської культури нової якості. Ті ж кому близько сорока років мали можливість не лише стати свідками, але й бути учасниками цих карколомних змін.

В 1990-х роках ідентичність в Україні, Білорусі та росії, безумовно, відрізнялись. Проте різниця політичної культури цих країн була доволі умовною.

Безпосередньо після розвалу СРСР у цих трьох країнах і на елітному, і на масовому рівні домінував соціальний тип Homo Sovieticus.

Основними рисами цього типажу були:
1) залежність від держави;

2) запит на патерналізм та чисельні «гарантії» в соціальному та культурному житті;

3) важливість належності до держави з певною історичною місією – фактично ще одна форма імперської свідомості;

4) визнання як норми постійного тиску з боку держави;

5) при усьому пієтеті до держави та імперської величі, реальний інтерес обмежується самозбереженням і забезпеченням безпеки власної родини від репресивної держави;

6) вкрай негативне ставлення до необхідності чимось жертвувати заради імперської потуги держави;

7) обмеження довіри близькими членами власної родини та вузьким колом друзів;

8) неприйняття концепцій приватної ініціативи та інакодумства, оскільки вони можуть тягнути за собою санкції з боку держави;

9) двоєдумство – різниця між демонстративною підтримкою дій влади та вкрай критичним ставленням до ефективності держави, яке висловлюється у вузькому родинному колі;

10) відмова від будь-якої форми політичної участі – виключно ритуальні дії щодо демонстрації лояльності правлячому режиму.

Ностальгія за комунізмом призвела до перемоги в Україні Леоніда Кучми, а в Білорусі Олександра Лукашенка. Дуже символічно, що обидва були обрані в один день – 10 липня 1994 року.

В рф Борис Єльцин хоча зберігся на посаді, проте в 1993-1994 роках почав загравати з ностальгійними настроями.

Ідентичність політичних культур можна проілюструвати прикладом виборів 1996 року в Петербурзі. Ці вибори були дуже дорогими та вкрай брудними. Фактично усі чорні технології, які нам сьогодні відомі, «обкатувались» саме тоді.

Після виборів в Петербурзі як білі, так і чорні технології з успіхом почали застосовуватись не лише у росії, але й Україні, Молдові, Балтійських країнах. Виборці України та росії мали одні й ті самі базові стереотипи та ідентично реагували на подразники.

Наприклад, президентські вибори 1996 року в рф та вибори 1999 року в Україні відбувались по одним і тим самим «лекалам». Співпадіння між технологіями доходило до дрібниць.

В обох країнах встановився практично однаковий режим сильної президентської влади та олігархічного плюралізму.

Перший перелом стався у 2001-2004 роках. Акція «Україна без Кучми» та Майдан 2004-го року створювали принципово нову політичну культуру. Причому перемозі Майдану не змогли завадити ті самі російські політтехнології, які безвідмовно працювали в Україні ще декілька років назад.

Часто можна почути думку, що виграш м’ясника Януковича в 2010 році був реваншом совкової реальності. Це правда, але лише частково.

Реальність значно складніша. Вибори 2010-го року стали симптомом того, що зміни політичної культури на елітному рівні суттєво відстають від змін на рівні громадян.

Цей фактор почав відчувався й під час протестів 2013-2014 років. Майдан відбувся не завдяки, а всупереч бажанню контреліти. Основним гравцем майданного протесту були саме структури громадянського суспільства. Українська парламентська опозиція опинилась перед вибором, або ризикнути й стати на сторону Майдану, або самоусунутись і тим самим втратити підтримку в наступних виборчих циклах.

До честі тодішньої парламентської опозиції, вона зробила вибір на користь Майдану. Цей факт призвів до перемоги Майдану, але не вирішив стару фундаментальну проблему. Зміна політичної культури на елітному рівні суттєво відставала від поступу громадянської культури.

Події аналогічні до українського Майдану відбутись у рф в 2011-2013 роках. Проте, в силу різних причин, масовий протест закінчився поразкою суспільства й перемогою путіна.

Саме 2013-2014 рік став тим часом, який остаточно розділив російську та українську політичні культури.

В рф остаточно утвердилась міцна персоналістська диктатура. Ступінь громадянської участі залишився вкрай низьким. Правління путіна стало часом інтенсивного самовідтворення Homo Sovieticus.

Україна натомість зробила величезний стрибок до громадянського суспільства з активним впливом людей на політику. Безумовно, стан громадянської участі, на сьогодні менший аніж в країнах сталої демократії. Проте політична культура України сьогодні ближча до західних зразків, аніж до Homo Sovieticus.

Війна 2022 року несе з собою як можливості для зміни політичної культури, так і ризики.

Наприклад, у Грузії війна 2008 року призвела до суттєвого зниження рівня політичної й громадянської культури.

Отож, майбутнє залежитиме від багатьох факторів. Однозначно можемо стверджувати лише одне – програш у війні перекреслить усі сподівання на прогрес та розвиток.

Отож віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ та проявляємо солідарність.

Автор:Костянтин Канішев

Останнім часом одним із основних трендів стало скептичне та зневажливе ставлення до корисних ідіотів в західних країнах.

Цілком справедливе ставлення!

Значна кількість людей у західних суспільствах із легкістю піддається на кремлівські маніпуляції. Нездатність критично оцінювати загрози створення путінської імперії – лише частина проблеми. Додайте сюди корупційну складову та стереотипне уявлення про росію як субмаргінальну частину європейської цивілізації. Сумарно отримаємо пієтет перед росією.

Саме цей пієтет і є ґрунтом для появи корисних ідіотів в країнах Західної Європи.

Проте російська пропаганда явно пробуксовує в тих країнах, чия політична традиція суттєво відрізняється від європейської.

Це стосується не лише США та Канади. Можемо сміливо говорити й про суттєву відмінність в політичній культурі й між Україною та рф.

Сьогодні в Україні доволі скептичне ставлення до російських наративів. Проте існує й інша проблема – в кожному з нас живе той самий корисний ідіот.

Зокрема ми готові вестися на чисельні російські «заманухи».

Наприклад, схильність значної кількості наших співгромадян до конспірології. Вже давно доведено, що російська пропаганда вкладала величезні ресурси в розповсюдження на Заході конспірологічних теорій.

Компанія «Russia Today» транслювала на західну аудиторію чисельні матеріали конспірологічного змісту. Ці матеріали перекладені на українську та російську мови знаходили споживача в Україні. Сам факт того, що матеріали були перекладені з англійської, іспанської чи французької мов додавали їм солідності і сприяли більшому поширенню серед наших співгромадян.

Це одна ознака корисного ідіотизму в нас – віра в прості рішення. Прості рішення зручні. Вони знімають відповідальність.

Зокрема коли нам розповідають про швидкий державний переворот чи смерть путіна.

Одна справа, коли цю інформацію поширюють західні розвідувальні служби. Американська та англійська розвідка довели свою обізнаність та ефективність (хоча й вони доволі часто помиляються в прогнозуванні).

Але такі прогнози підозріло виникають коли їх поширюють політичні експерти та журналісти, які перебувають в Мордорі.

Давайте дивитися на речі реально. В рф заарештовують за одиночні пікети, якщо у людини в руках книга «1984» чи «Війна і мир». А ці експерти, перебуваючи у москві, із легкістю кажуть в трансляціях, що путін вкрай хворий. Це нереальна ситуація!!!

Не закликаю відкидати таку інформацію. Але значно більш продуктивніше задуматися – кому вигідний такий злив? Для чого він поширюється? Може ці експерти перебувають під «дахом» російських спецслужб і, відповідно, поширюють інформацію вигідну цим спецслужбам.

Ще один приклад – українська суспільна думка із радістю дивилась на в’ялого та хворого путіна на параді 9 травня. Проте, давайте тестувати реальність, – російські державні канали транслюють саме ту картинку, яку вигідно показувати. Якби постановники цього шоу хотіли замаскувати старість та хворобливість путіна, вони б знайшли безліч способів.

На шкоду від внутрішнього корисного ідіотизму можна було б не зважати. Проте під час війни він призводить до смертей. Реальних смертей.

Отож, віримо в Господа, підтримуємо ЗСУ, проявляємо солідарність. І що не менш важливо – вичавлюємо із себе корисного ідіота.

Автор:Костянтин Канішев

Нещодавнє рішення Священного синоду Православної церкви України, який постановив утворити чоловічий монастир під назвою «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», актуалізувало відкладене на тривалий час питання повернення історичної справедливості щодо української приналежності одного з найстародавніших українських храмів.

Після рішення Синоду митрополит Епіфаній має звернутися до Кабінету міністрів України з клопотанням про передачу одного з храмів Верхньої Лаври та окремих її приміщень у користування для звершення богослужінь і ведення монастирської діяльності Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ.

Рішення повертати своє стало запізнілим, але необхідним в умовах російської війни проти українського народу. Далі чекати, спостерігаючи як московська агентура продовжує свою антиукраїнську роботу в серці української столиці, було б небезпечним та злочинним.

Російська агресія стала нагальним приводом для переконання тих, хто досі ще сумнівався у сутності російської церкви в Україні. Тож якщо зараз не поставити питання ребром щодо приналежності українських храмів, збудованих ще коли на території сучасної Московщини землеробство не витіснило збиральництво, а самої Москви ще в проекті не було, то російська шпигунсько-диверсійна структура під назвою «УПЦ МП» ще довго загрожуватиме українській незалежності.

Московський патріархат під безпосереднім управлінням путінського режиму давно перетворився з релігійної організації на шкідливу антиукраїнську диверсійну структуру, котра під маскуванням християнської діяльності здійснює пропагандистські, шпигунські та в багатьох випадках – диверсійні дії проти української держави, армії та патріотичних сил.

Приклади переховування зброї та дислокації російських диверсантів і військових у храмах РПЦ в Україні вже стали масовим явищем у зоні бойових дій та окупованих територіях, що зайвий раз підтверджує повну підконтрольність московського патріархату генштабу російської федерації.

За наказом Кремля, церкви московського патріархату вже кілька десятків років ведуть неприховану боротьбу проти української державності та національної ідентичності, застосовуючи найбільш одіозні кадебістські методи зомбування.

Показово, що ідейно-пропагандистський вплив московського патріархату в Україні настільки концентрований, що РПЦ вдалося організувати на заході та центрі країни цілі «москвоправославні бантустани». Найбільші з яких знаходяться на території Почаївської та Києво-Печерської лавр.

Парадоксально, але в Почаєві – у серці Тернопільщини, яку вважають чи не найбільш україномовною областю, утворилося ціле «рускомірне гетто», адепти якого орієнтуються лише на російські джерела інформації й зазомбовані до лютої ненависті до всього українського. Цілі осередки храмів московського патріархату у найбільш «бандерівських» областях України, відрізняються відірваністю свого світогляду від своїх сусідів та ідейно орієнтовані лише на «русскій мір».

Навіть після російського вторгнення в Україну та викриття злочинів у Ірпені, Бучі, Маріуполі та Бородянці, абсолютна більшість московських священників в Україні, всупереч волі місцевих громад, не розірвали свого підпорядкування Москві, а лише залягли на дно бубнячи нейтрально-маскувальне «ми за мір» (русскій мір).

Очевидно, процес повної ліквідації ворожої структури, котра маскується під церкву, займе тривалий час і навряд чи завершиться до закінчення цієї російсько-української війни. Влада, з огляду на толерантні європейські конвенції, мабуть не поспішатиме ставити крапку на ворожому кублі в маскувальних рясах. А місцеві громади не всюди будуть готовими вчинити так, як Ісус Христос вчинив з торговцями та міняйлами у Божому храмі.

Однак ситуація з найдревнішою та найбільш знаковою українською лаврою – Києво-Печерською, не може затягуватися на догоду ворогу. Тим більше, що під владою росіян, Лавра в Києві вже давно стала епіцентром численних зловживань та скандалів, котрі є цілком закономірною підставою для припинення оренди з несумлінним винаймачем – тобто московським патріархатом.

Діяльність адміністрації державного заповідника та керівництва Лаври неодноразово ставали об’єктом критики журналістів через російські імперські наративи в дусі московського патріархату, схиляння перед російськими царями, поширення радянських історичних міфів, тотально російську мову екскурсійного обслуговування та інші зловживання, серед яких – незаконне будівництво  та перебудова історичних пам’яток на території Лаври.

Лише цього довоєнного списку московських зловживань цілком би вистачило, щоб передати Лавру Православній церкві України, щоб стало квінтесенцією історичної справедливості та позбавлення колоніальної спадщини українського православ’я. Сьогодні ж – немає жодної виправданої причини продовжувати перебування російської агентури в найдавнішому українському храмі.

Україна довго зберігала толерантність до ворога та ворожої псевдоцеркви, поки це не закінчилося великим кровопролиттям на нашій землі. Тож Лавра повинна повернутися до українського православ’я.

Європа ж натомість буде змушена відвести очі та на мить забути про міфічну толерантність до тих, хто хоче тебе вбити та знищити, тим більше, коли йдеться про ксенофобську та фашистську структуру, котра маскується пі православну церкву.

Без повернення Києво-Печерської Лаври до українського православ’я та ліквідації московитського плацдарму в центрі Києва, звільнення України від російського фашизму буде неповним та половинчастим.

Автор: Валерій Майданюк

24 травня виповниться рівно три місяці від початку агресії путінської росії проти України.

За цей час росія вже три рази змінювала стратегію ведення війни.

На першому етапі путін планував отримати контроль над всією Україною.

Путінський розрахунок базувався на тому, що український військовий спротив буде вкрай незначним, а уряд втече зі столиці. Проте не сталось ані першого, ані другого. Вже на третій день війни стало зрозуміло, що збройний опір ЗСУ значно сильніший аніж очікувалось. Вкрай важливу психологічну роль зіграла відмова від евакуації з Києва урядових інституцій.

Путінська армія не змогла взяти штурмом жодного обласного центри на півночі та сході країни.

Вже 2 березня без особливого військового спротиву росіянам вдалось взяти під контроль Херсон.

Контроль над Херсоном дозволив агресору розпочати наступ по іншим напрямкам. Російські війська планували в короткі строки взяти під контроль Маріуполь, Запоріжжя, Миколаїв та Одесу. Ці дії дозволили б забезпечивши контроль над «південним коридором» – усією територією від Маріуполя до Придністров’я.

Проте в Миколаївській області російський наступ в напрямку Миколаєва зустрівся із значним військовим спротивом ЗСУ. Найбільшою несподіванкою для росіян став опір в Маріуполі. Облога цього героїчного міста відволікла значну військову потугу росії. Саме тому путінські війська не змогли сконцентрувати значні зусилля на інших напрямках.

Важливою частиною першої путінської стратегії була діяльність «п’ятої колони». Протягом багатьох років кремль вкладав величезні кошти в створення агентурної мережі в Україні. Метою цієї мережі було створення проросійських квазі-майданів. Наскільки можна судити з відкритої інформації агентурна мережа була точково створена в багатьох містах. Зокрема в окупованих районах України російські агенти готували списки ветеранів АТО, політичних та громадських активістів. Проте на щось більше ця мережа не була здатна. Багаторічна та вкрай фінансово затратна робота виявилась не більше ніж профанацією.

В експертному середовищі почались розмови про те, що чим би не закінчилась війна, путін вже зазнав стратегічну поразку.

25 березня один із заступників керівника російського генерального штабу заявив, що «основні завдання першого етапу» війни закінчені. Відтепер росія концентруватиме свої зусилля на основному завданні – виході на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей.

Дуже показово, що сам володимир путін ніяк не прокоментував зміну цілей війни. Існує велика вірогідність того, що під тиском групи «поміркованої експансії» путіну довелось погодитись на такий сценарій.

Фактично була розпочата реалізація другого стратегічного плану ведення війни. Російських військ в Київській, Чернігівській та Сумській областях не залишилось. Відтепер дії російських військ були локалізовані на Донбасі та близьких до нього районах Харківської та Запорізької областей. Метою путінської армії відтепер став вихід до 9 травня на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей із можливим подальшим наступом на Харків чи Дніпро.

Більшість експертів прогнозували, що битва за Донбас буде аналогічною танковим битвам ІІ світової війни.

Проте друга стратегія війни так само почала пробуксовувати. Сам наступ відкладався як мінімум 4-5 разів. Замість величезних танкових битв відбувається мляве просування росіян в межах двох областей. При цьому ЗСУ вдалось вибити орків з частини Харківської області.

Поки рано підбивати результати битви за Донбас. Наступ продовжується. Російські війська в декількох місцях намагаються утворити котли. Крім того на інших напрямках агресор намагається розпочати наступ для вирівняння лінії зіткнення. Проте можемо фіксувати, що станом на сьогодні (22 травня 2022 року) росіянам не вдалось навіть війти на адміністративну межу Луганської області.

Факт пробуксовування підштовхує москву до застосування нової, вже третьої, стратегії військових дій. Сьогодні ми можемо побачити опосередковані підтвердження того, що путінська армія готується до переходу до стадії активної оборони. Російські військові закріплюють свої позиції по лініях зіткнення. Кількість вилетів ворожої авіації зменшилась майже в два рази.

Показовими є й зміни на «дипломатичному фронті».

По-перше, радикально змінилась риторика кремля – якщо раніше звідти лунали регулярні погрози застосування ядерної зброї, то сьогодні МІД рф стверджує, що завжди намагався стримати інші країни від такого кроку.

По-друге, російські агенти впливу в країнах Заходу розпочали кампанію «не треба принижувати росію» та «путіну треба допомогти зберегти обличчя». Ці ж тези почали поширювати й «корисні ідіоти».

Сумарно ці факти свідчать, що путін почав готуватись до якоїсь форми мирних переговорів. Кремлю потрібна передишка для відновлення сил та перегрупування армії. Отож потрібна перемир’я.

Але якщо за кордоном підготовка грунту мирних переговорів реалізується в рамках «тактики опосума», то в Україні застосовується радше «тактика руйнівник». Російські бомбардування стають все більш жорсткими і все частіше застосовуються до житлових районів в тих містах, до яких російська армія не підійшла. Це є формою тиску і на громадян, і на владу. Саме таку тактику застосовував ІІІ рейх на останньому етапі «битви за Британію». Із шаленим завзяттям бомбардуваннями продовжує знищуватися економічний потенціал України. Це робиться із розрахунку, що перед загрозою економічного колапсу, український уряд стане більш договороздатним.

Говорячи про мир маємо усвідомлювати дві речі.

Перше – перемир’я буде укладене не сьогодні, й не завтра. Підготовка до переговорів, це гра в довгу.

Друге – путіну буде потрібне перемир’я виключно для передислокації та докомплектації військових сил.

Отримавши передишку, путін готуватиметься до нового, більш потужного наступу на Україну. Та й не факт, що плани агресії не поширюються на інші країни.

Отож віримо в Господа, віримо ЗСУ, сподіваємось на наших дипломатів та проявляємо солідарність!

Автор:Костянтин Канішев

«Отак подивишся здаля

На москаля –

І ніби справді він людина,

Іде собі, мов сиротина,

Очима – блим, губами – плям

І десь трапляється хвилина,

Його буває майже жаль,

А ближче підійдеш – скотина!»

Т. Шевченко?

Подібні вірші, які у всесвітній павутинні приписують авторству Тараса Шевченка (що насправді надзвичайно сумнівно), доносять ідею, що всі представники російської нації є імперіалістами.

 Олії у полум’я різновидів російського імперіалізму додають також необдумані фрази російських опозиційних діячів, зокрема Дмитра Бикова та Юлії Латиніної, які навіть у своїй критиці путінського вторгнення в Україну пропагують ідеї «братнього союзу» українців з вбивцями, ґвалтівниками та їхніми сателітами.

Тож не дивно, що чимало українських лібералів, які ще вчора розповідали про важливість національної толерантності, сьогодні публічно заявляють, що «хороших росіян немає взагалі».

Однак, така  світоглядна крайність суперечить консервативним, християнським та загалом правоцентристським цінностям, які ніколи не маркували людей на добрих і поганих в залежності від національності.

Звісно, рашизм як форма російського імперіалізму у путінський росії пустив міцні коріння і виріс на давно існуючих в російському суспільстві ксенофобії, шовінізмі та імперіалізмі. Метастази цієї ідеології ненависті вразили навіть багатьох тих росіян, котрі себе позиціонують противниками режиму путіна, хоча при цьому не відмовляються від багатьох ідей та цілей путінізму, називаючи це «патріотизмом».

Тож як тоді відрізнити тих нечисленних росіян, які зберегли людську подобу і не пропагують латентний путінізм у версії 2.0?

Фахові експерти Збройних Сил України зазначають, що хорошого росіянина не видно у тепловізор.

Однак такий метод ідентифікації не завжди доступний для цивільних громадян. Тож, якщо у Вас з собою немає тепловізора, і постала потреба глибше ідентифікувати росіянина, який каже, що «проти війни», то можна використати декілька ідейно-світоглядних індикаторів.

Український активіст Павло Пастушенко пропонує приблизний перелік ознак «хороших росіян», які можна підкоригувати у формі ідентифікаційної карти.

Позитивна приналежність до вказаних ознак дозволить відрізнити латентного російського імперіаліста, якому просто не знайшлося місця гауляйтера фільтраційного табору ФСБ у путінській росії від дійсно рідкісного випадку неураженого фашистською манією росіянина.

Ознаки хороших росіян:

1. чітко і недвозначно засуджує агресію проти України, зокрема окупацію Криму, та підтримує відновлення українського суверенітету над усією конституційною територією України. При цьому, не просить ніяких бутербродів, як Навальний.
2. чітко і недвозначно засуджує російський імперіалізм і агресію проти інших держав і народів.
3.  підтримує необхідність денацифікації і демілітаризації росії.
4.  підтримує принципи національного самовизначення поневолених народів ерефії.
5. підтримує необхідність виплати російських репарацій та компенсацій Україні.
6. діяльною участю чи грошима сприяє досягненню цих цілей.

Якщо ж навпроти котроїсь з цих ознак немає позначки «+» – тоді перед вами звичайний росіянин.

Автор: Валерій Майданюк