Нещодавня заява диктатора путіна про те, що у «немитої» немає проблем з Фінляндією та Швецією, які хочуть вступити до НАТО, засвідчує, що російська пропагандистська страшилка про «загрозу НАТО» існує лише з метою виправдання загарбання України.

Десятиліттями росія розповідала власному населенню та світові про те, як вона «боїться агресивного блоку НАТО» і мовляв, саме тому, москва була змушена і захопити Крим, і розпочати повномасштабне вторгнення в Україну.

Хоча така шизофренічна логіка спростовувалася одним поглядом на географічну карту, адже: якщо ви боїтеся НАТО, то для чого ближче просуваєтеся до його кордонів, захоплюючи пояс нейтральних держав?

Але логіка ніколи не була козирем російської пропаганди, тому історії про «загрозу» розширення НАТО на схід повторювали і українські агенти Кремля, і платні друзі москви в країнах Азії та Африки.

Хоча, направду, попри кремлівську демонізацію, НАТО – мирний блок, який був створений демократичними країнами для захисту від повзучої сталінської експансії, яка намагалася відгородити комуністичні країни «залізною завісою», а життя населення – перетворити на комуністичне пекло. Лише декілька разів країни НАТО здійснювали військові операції і завжди вони були проти кривавих диктатур. Операції Альянсу з метою зупинити геноцид в колишній Югославії, тероризм в Афганістані викликали скрегіт зубів у Кремлі, який цілеспрямовано поширював вигадки про «натівську агресію» чи «ракети зі збідненим ураном» в Сербії.

За наративами Кремля, росія вторглася в Україну, втому числі й аби зупинити просування НАТО до російських кордонів. То ж логічний розвиток цього міфу мав би означати превентивний напад на кожну країну, яка межує з ерефією і прагне вступити в НАТО. Однак, після заяви Фінляндії та Швеції про вступ до Альянсу, путін, на диво, відреагував дуже в’яло.

На саміті ОДКБ у Кремлі, путін заявив, що росія не має проблем із цими державами, тому безпосередньої загрози розширення НАТО за участі цих країн для Росії не виникає.

І в жодного ватника не виникло когнітивного дисонансу: чому за гіпотетичну спробу вступу в НАТО України, росія заливає Україну кров’ю, при тому, що Київ від Москви знаходиться на відстані тисячі кілометрів, а за вступ у НАТО Фінляндії, від якої до рідного міста путіна лише 100 кілометрів, в Кремлі кажуть «нема проблем»?

Звісно Кремль відбувся заявами про націлені ядерні ракети і навіть почав демонстративні маневри військ, проте це далеко не так реакція, яка мала би бути відповіддю на справжню загрозу.

Здавалося б, якщо ти так боїшся НАТО, то бери, путін, швидше починай війну ще й проти Фінляндії і швидше вже постав крапку на тому геополітичному непорозумінні, яке поки що називається «росія». Але російська влада використовує страшилку НАТО не з оборонною, а лише з імперсько-загарбницькою метою. Так само як Гітлер напав на країни Європи під приводом «захисту від потенційної загрози англо-саксів чи Польщі», так само й путін під вигадкою «загрози» НАТО прагне захопити країни Центрально-Східної Європи.

Цілком очевидно, що москва насправді добре усвідомлює оборонний та мирний характер Альянсу, і чудово знає, що НАТО не збирається на росію нападати. Тому приєднання до Альянсу Естонії чи Фінляндії, які перебувають за 100-150 кілометрів від Санкт-Петербурга сприймається спокійно – адже вони й так давно не в російській зоні впливу. А от спробу втечі своєї потенційної жертви – України з московської сфери впливу Кремль сприймає з люттю та агресією.

 Розповіді про «загрозу» з Заходу стали для москви лише ідеологічним прикриттям для загарбання сусідніх країн. Росія не боїться розширення НАТО – вона боїться, що втратить Україну назавжди. І тут кремлівська пропаганда ризикує перетворити у реальність всі свої страшилки.

Автор: Валерій Майданюк

Час суспільної делегітимізації

Привласнення владою 9 травня призвело до зростання критичного сприйняття пам’яті про ІІ світову війну. Перші ознаки цього з’явились ще наприкінці 60-х років. Проте піком стала межа 1970-1980-х років.

Делегітимізація 9 травня співпала в часі з делегітимізацією комунізму. Ці два процеси були лише опосередковано пов’язані один із одним. Проте збіг у часі створив кумулятивний ефект та сприяв прискоренню делегітимізації і військової риторики, і комуністичної системи.

Військові паради проведені у на 9 травня 1985 та 1990 роках вже нікого не вражали. Основана маса населення вважала ІІ світову далекою та неактуальною.

Послаблення цензури призвело до публікації численних даних про злочини Сталіна, зокрема й про помилки під час ІІ світової війни. Наприкінці 80-х років радянська влада намагалась компенсувати делегітимізацію пам’яті про війну, відновленням «окопної правди» в дусі відлиги. Проте суспільну кон’юнктуру неможливо штучно створити. Такі спроби залишились марними.

ІІ світова війна вже не могла опинитись у центрі суспільної уваги. Війна все більше цікавила лише істориків, а не суспільство в цілому.

Початок відродження міфу

Економічні реформи та падіння рівня життя в першій половині 90-х років призвело до вибуху ностальгії за комунізмом. В рф ця ностальгія співпала із болісним відчуттям втрати імперського статусу.

Керівництво росії на чолі із Борисом Ельциним напередодні виборів 1996-го року намагалось збільшити підтримку населення. Зокрема, відбувались чисельні спроби загравати із ностальгійними настроями. Саме через цю причину, починаючи з 1995 році на 9 травня щорічно влаштовуються військові паради. І тоді ж в рф починають встановлювати пам’ятники Жукову.

Путінське побєдобєсіє

Якщо в 1995-2004 роках святкування 9 травня в росії було не більше, ніж ритуалізованим дійством, то вже з 2005 року влада починає використовувати цей день як частину соціального інжинірингу.

Спроби реставрації радянської імперії потребували відновлення радянської ідентичності а, відповідно, й відновлення радянських символів. Основним символом реставрації стало саме 9 травня.

Відтепер державна пропаганда почала зображувати Сталіна як «ефективного менеджера». Основним підтвердження його ефективності стала саме перемога в ІІ світовій війні. Розуміючи, що образ Сталіна виглядав занадто жорстко, було розроблено більш «м’яке обличчя війни». Цим обличчям судилось стати Жуков. Російські лобі в закордонних країнах, передовсім в Україні, Казахстані та Білорусі, «просували» саме образ Жукова.

Пам’ять про ІІ світову війну відбувається не лише як формальна реставрація брежнєвських наративів, але й наповнюється новими сенсами.

Поступово 9 травня набуло форм побєдобєсія – максимально гіпертрофовані форми святкування 9 травня. Ознаками побєдобєсія стало перенесення символів війни на непов’язані із пам’яттю про загиблих речі. В цей день георгієвською стрічкою прикрашали все від муралів та машин до горілки та стріптіз шоу. Найбільш цинічною ознакою стало використання дітей у мілітаризованих заходах.

В 2005 році редакція російської державної агенції РІА «Новости» починає акцію «Георгієвська стрічка». І хоча акція позиціонувалась як приватна ініціатива співробітників агенції, проте в реальності за цим стояли державні органи. Георгієвська акція поширюється по всім регіонам рф та за кордоном, передовсім в країнах, що до 1990 року були під окупацією «совєтів».

Інновацією путінського победобєсія стало релігійна складова. Наприклад, голова російської церкви заявив, що перемога в ІІ світовій війні була чудом Господнім. На військових порадах в рф дуже часто священики РПЦ освячують військову техніку.

Поступово 9 травня почало вписуватись в рамки російського месіанства та протистояння Заходу. Якщо за часів Брежнєва 9 травня було святом пам’яті, то тепер в рф цей день набув усіх ознак свята мілітаризму. Найбільш популярні салогани сьогодні: «Можем повторить», «На Берлин», «За берлинками».

Державна машина пропаганди виявилась здатною на абсорбцію навіть тих ініціатив, які спрямовані на послаблення офіційного дискурсу. Наприклад, в 2012 році, намагаючись зменшити кількість офіціозу в святкуванні 9 травня, співробітники однієї із томських телерадіокомпаній ініціювали проведення акції «Безсмертний полк». На думку ініціаторів ця акція мала привнести «людяність» та зменшити накал побєдобєсія 9 травня. Проте влада дуже швидко перехопила ініціативу і почала використовувати «Безсмертний полк» як власну елемент офіційної пропаганди.

Доба побєдобєсія призвела до максимальної шовінізації та мілітаризації свідомості росіян. Пропаганда переконала росіян, що російська армія здатна за три дні взяти Київ, а за тиждень почати новий штурм Берліну. Більш того, російське керівництво саме повірило у власну пропаганду. Повторюється ситуація 1979 року. Проте в значно швидшому темпі.

Крах міфу про російську армію, як одну із найсильніших в світі, потягне за собою крах путінської недоімперії. 9 травня – як один із символів цієї недоімперії – так само втратить актуальність та перейде в русло номальності – тобто війна, яка закінчилась 77 років тому буде цікавити здебільшого істориків.

Автор:Костянтин Канішев

Зрада «в законі»: навіщо українська прокуратура виконує запити російської каральної системи?

З’явилася дуже погана інформація, що українська прокуратура планує видати росії її громадянина Віктора Панюшина, якого звинувачують в тому, що він відомий в статусі так званого “злодія в законі” на прізвисько “Пан”. І який в Україні зараз має офіційний статус біженця. Зверну увагу на важливу деталь – Україна, конкретно – Офіс Генерального прокурора, в принципі продовжують якусь співпрацю з окупантами в контексті видачі людей, яких на росії оголосили злочинцями. Неважливо ким в цьому випадку є Панюшин, тому що немає жодних гарантій, що наступного разу ворогу не видадуть “Легіон Свободи” в повному складі чи Правий Сектор, які також там визнані злочинцями.

Тим більше, що прецеденти були. У 2018 році Генпрокуратура України видала російського громадянина Тімура Тумгоєва до росії на запит її спецслужб, який отримав там 18 років ув’язнення в колонії суворого режиму за звинуваченням в участі у незаконних збройних формуваннях у Сирії. Хоча насправді був членом батальйону імені шейха Мансура, який входить до складу Української добровольчої армії, і брав участь у бойових діях із листопада 2017 року. Також вже за нової влади, Україна проігнорувала рішення ЄСПЛ і передала росіянина Андрія Тарасова в росію, де його переслідують за участь в антипутінській акції. Наразі повідомляється, що зв’язок з ним обірвався. При цьому це сталося майже перед початком повномасштабного вторгнення, в лютому 2022 року.

З іншої сторони, 10 листопада 2019 року відділ Окружної прокуратури у місті Холмі (Польща) звільнив громадянина України, учасника бойових дій на Донбасі Ігоря Мазура, який був затриманий польськими прикордонниками 9 листопада. Польська прокуратура пішла на поступки українській стороні. Згодом Ігор Мазур повернувся в Україну та повернувся до роботи в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. А зараз бере участь у відсічі російській агресії. Тобто польські друзі не видали росії громадянина України, хоча формально мали для цього певні формальні підстави.

Чому ж Офіс Генерального прокурора України і власне сама Ірина Венедиктова, зараз, під час повномасштабних бойових дій, продовжують співпрацю з ворожими установами?

Опубліковані документи свідчать, що це здійснюється відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників та Конвенції про правову допомогу. І що українська прокуратура звітує перед російською про виконання її запитів, а підписано це рішення заступником начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва ОГПУ. В цих документах не згадано, що Віктор Панюшин має статус біженця і, відповідно, користується всіма відповідними правами. Що суд тричі відмовляв в застосуванні до Панюшина екстрадиційного арешту. І що, зрештою, злочинцем людину має право визнати лише суд. І не російський, так точно.

Я читав про минуле Віктора Панюшина і цілком можу припустити, що він далеко не янгол. Проте, наприклад, в повідомленні про затримання від 29 квітня 2022 року є інформація про те, що разом з ним затримано ще кілька громадян росії відповідного роду діяльності з курської та інших сусідніх з Україною областей. І чому я не можу припустити, що “хлопки” в цих областях якось пов’язані зі ставленням частини російського криміналітету до російської агресії?

На моє глибоке переконання, до перемоги над росією жодної співпраці з її державними структурами не може бути від слова взагалі, а тим більше – видачі когось ворогу. Генпрокурорка Ірина Венедиктова має дати чіткі гарантії всім, хто перебуває на території України, що цього за жодних обставин не станеться.

Ким би ця людина не була. Давайте ще азовців з Маріуполя віддамо, вони теж визнані там злочинцями…

Автор: Юрій Гончаренко

Саме в часи правління в СРСР Леоніда Брежнєва починається культ дати «9 травня». Закономірним стало те, що брежнєвська сакралізація міфу, з часом, призвела до його делегітимізації. Про специфіку терміну «міф» йшлося в одній із попередніх статей циклу.

Оголошення 9 травня святковим днем

В першій половині 1960-х років 9 травня залишалось святковим, але не культовим днем. Цей день хоча й був робочим, проте відзначався певними масовими заходами. Основними радянськими святами вважались революційні дати – 7 листопада та 1 травня. В суспільстві 9 травня почало перетворюватись на одне із типових військових свят.

В жовтні 1964 року компартія відсторонює Микиту Хрущова та обирає новим першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.

Вже в січні 1965 року керівник Української РСР та на той час один із найближчих до Брежнєва радянських діячів Петро Шелест звертається з листом до ЦК КПРС. В цьому листі від імені української компартії Шелест пропонує оголосити 9 травня святковим днем та відзначати його значно масштабніше. Вже в березні 1965 року приймається офіційне рішення оголосити 9 травня святковим днем та провести урочисті заходи.

Важливо звернути увагу на дуже щільну хронологію. Така щільність може казати про суттєвий поспіх нової влади. Причин для поспіху було декілька.

Потреба «нової легітимності»

Із внутрішньополітичних мотивацій найбільш важливим стало забезпечення легітимності нового керівництва країни.

І для Сталіна, і для Хрущова джерелом легітимності була участь в революції 1917 року та громадянській війни.

Нове керівництво країни, зважаючи на вік, у подіях 1917-1920 років участі брати не могло. Цій генерації потрібен був новий «героїчний канон подвигів», який би підтверджував їх право на владу. Таким каноном і стала ІІ світова війна.

Відтепер пропаганда зображала ІІ світову війну ключовою віхою в радянській історії. З кожним роком пропаганда надавала все більшого значення ІІ світової війни. Революційні ж свята, хоча й продовжували урочисто відзначатись, поступово перетворювались на суто історичні свята.

Соціально-економічні чинники

На початку 60-х років в СРСР починало зростати незадоволення економічним та соціальним становищем. Продуктовий дефіцит та невпорядкованість соціальних питань ставали все більшим подразником для населення. Масові заворушення в Краснодарі, Муромі, Бійську та Новочеркаську ставали загрозливими проявами цього незадоволення.

Нове керівництво здійснило низку заходів щодо впорядкування соціальних норм. Зокрема увага приділялась збільшенню вихідних днів. Саме в 1965 році було введено два нових вихідних дні – 9 травня та 8 березня. Варто зазначити, що мотивація введення вихідного дня на 8 березня також була пов’язана із ІІ світовою війною. В урочистій промові Брежнєв зазначив, що новий робочий день введено з огляду на «подвиг радянських жінок у великій вітчизняній війні».

Апеляція до масових настроїв

Хрущовська відлига сформувала потужний культ фронтовиків. Саме фронтовики, які жертвували власним здоров`ям та життям, протиставлялись конформістам та пристосуванцям післявоєнного часу. Така моральна рамка сприйняття стала домінувати в першій половині 60-х. Нове керівництво країни апелювало саме до тих груп, які поділяли ці погляди.

Сакралізація 9 травня була органічно сприйнята населенням. На декілька наступних років в суспільстві зберігся консенсус щодо визнання 9 травня.

Реабілітація Сталіна і Жукова

Сакралізація 9 травня призвела до часткової реабілітації Сталіна. Він став з’являтися в книгах та фільмах як один із основних діячів війни. І хоча, на відміну від 40-х років, тепер не йшлось про виключно його роль в перемозі, проте про його помилки намагались не згадувати.

Так само відбулось й створення культу Жукова. Після відставки Хрущова Жуков став героєм маскульту – про нього писались книги, його образ став одним із основних у військових художніх фільмах. Сам Жуков нагороджувався ювілейними нагородами та видав книгу спогадів. Міф про Жукова-полководця став навіть міцнішим за культ Сталіна. Якщо цензура періодично могла пропустити якісь помірковані згадки про помилки Сталіна, то будь-яка критика дій Жукова була виключена.

Певний час культ Сталіна/ Жукова став модним. На рівні колективної свідомості образи «рішучих переможців» Сталіна й Жукова почали протиставлятися млявому та нерішучому керівництву країни.

Наратив миру

Парадоксом цього часу було те, що новий міф, хоча й базувався саме на військовій історії, проте мав обмежену міліарну складову.

В епоху Брежнєва військовий парад 9 травня проводився лише в 1965 році. Поступово зникла й практика проведення військових парадів на 1 травня. Замість цих заходів проводились традиційні «демонстрації трудящих».

Основним салоганом, пов’язаним із війною в часи Брежнєва став вислів «только б не было войны».

Таке дистанціювання від мілітаризму пояснюється тим, що більшість керівників СРСР пройшли через війну і мали реальне, а не кіношне уявлення чим на справді є військові дії.

Проте, вже ближче до кінця правління Брежнєва антимілітаристський тренд дав збій. Коли приймалось рішення про введення радянських військ до Афганістану, один із аргументів була якраз героїзація війни. На думку радянського керівництва нові покоління все більше поринають у споживацтво та комфорт. Реальне уявлення про життя, на думку багатьох радянських керівників, молоді мав прищепити саме участь у військових діях. Як не дивно, але саме такі аргументи звучали як одне із обґрунтувань вторгнення до Афганістану.

Керівники СРСР створили пропаганду, яка утверджувала в суспільстві героїчний військовий міф Проте згодом ця пропаганда переконала їх самих. Героїчний міф поступово витіснив реалізм та обачність. Війна в Афганістані суттєво прискорила делегітимізацію комуністичного режиму в СРСР.

Суспільна делегітимізація

Перші ознаки девальвації міфу 9 травня з’явились вже наприкінці 1960-х років.

Міф, втиснутий в жорсткі рамки офіційної пропаганди, ставав все більше плакатним та забронзовілим. Проте такий образ є і найбільш ламким.

Вже з другої половини 70-х років в суспільстві починає зростати скепсис щодо 9 травня. Участь у організованих владою масових заходах стає не більш як формальність. Недовіру та скепсис у народі викликає не лише офіційне трактування війни, але й сама війна. В суспільстві почалась «дегероїзація» фронтовиків. Набуває поширення наратив про те, що «справжні фронтовики загинули, а сьогоднішні “ветерани” є тиловими крисами».

Монументальні літературні та кіно-твори не тільки не цікавили молоде покоління, але й викликали скепсис у тих, хто воював. Єдиною аудиторією, яку «чіпляли» військові фільми були діти. Саме ті люди, чиє дитинство припало на другу половину 70-80 років, і стало в подальшому базою для ренесансу міфу 9 травня.

Автор:Костянтин Канішев

Російська влада та воєнне командування часто відносяться до росіян так, як не кожен іноземний окупант дозволив би собі ставитися до підкореного населення.

Чимало епізодів з російськими безглуздими атаками і жертвами в Бучі, Чорнобаївці чи на Білогорівському плацдармі, перехід через Чорнобильську зону, а також залишені при відступі російські кулеметники і снайпери засвідчують: гасло «сваіх нє брасаєм» не більше аніж блюзнірський цинізм кремлівської пропаганди.

Історичні приклади російських воєн лише засвідчують факти більш жорстокішого ставлення росіян до своїх, аніж це можна було очікувати від ворогів.

Чому росіяни спалили Москву?

Одним з історичних прикладів, того що російська влада ставиться до свого народу гірше, аніж до чужого, є спалення Москви під час російсько-наполеонівської війни 1812 року.

Після грандіозної поразки під Бородіно, яка відкрила французам шлях на російську столицю, російський цар Олександр І, полководець Кутузов та градоначальник Москви вирішили, що краще спалити місто, аніж здавати його противнику і таким чином зазнати ганьби. Отож Кутузов (по матері Беклемішев) та градоначальник Москви Ростопчин віддали наказ розпочати негайне виселення мешканців, кількість яких тоді сягала 270 тис чоловік, і підпалити місто. Цю вказівку виконували поліцейські, військові та спеціально випущені на волю в’язні, які окрім грабежу, мали застосувати тактику випаленої землі.

Пожежа охопила три чверті Москви: запалали дерев’яні будинки та склади товарів. Пожежею знищено університет, бібліотеку, Петровський і Арбатський театри, рукопис Слова о полку Ігоревім, а також Троїцький літопис. Але найстрашніше, що у вогні загинуло від 10 до 20 тисяч поранених російських солдатів, які воювали за Російську імперію, вижили у Бородинській битві, і залишилися у московських шпиталях. Для їх вивезення катастрофічно не вистачало транспорту, до того ж, не всі поранені були транспортабельні. То ж їх залишили в охопленій полум’ям столиці. Такою стала подяка росії своїм захисникам.

Хоча, виходячи з гуманістичних міркувань, а не з принципів російських правителів, взяття Москви французами було для москвичів меншим лихом, аніж її спалення, але в росії ніхто не думав про людей. Французька армія тоді багатьма народами сприймалася як визвольна: у Франції перемогла антимонархічна революція та встановилися республіканські цінності, французи несли європейським народам свободу, Декларацію прав людини та громадянина і звільнення від тиранії та кріпацтва.

До того ж війни ХІХ століття відзначалися честю та галантністю, війська стріляли один в одного по черзі, насильство над цивільним населенням каралося офіцерами. Ставлення до противника було лицарським, ніхто не знущався над полоненими, їм необхідно було надавати медичну допомогу нарівні з власними пораненими.

Можна з певністю сказати, що ті, досі достеменно не пораховані десять чи двадцять тисяч поранених російських солдатів, після приходу французів у Москву точно не зазнали б гіршої долі, аніж згоріти заживо в місті, спаленому за наказом російських властей. Так цинічно до свого народу не відносився жоден європейський монарх того часу.

«За Родіну» під дулом кулеметів

Популярне під час воєн російське гасло «Рятувати країну шляхом її знищення» в Другій світовій війні стало головним девізом. До сьогодні достеменно не відомо, скільки з 27 мільйонів загиблих радянських громадян, загинули з вини сталінського командування.

Вершиною цинізму та жорстокого ставлення до власного народу стали сформовані з НКВД «загрядотряди», які стріляли в спину червоноармійцям, які відступали та підганяли їх атаку. Ні німецькі нацисти, ні італійські фашисти не ставилися до своїх солдатів так жорстоко, як російська влада.

Беслан та Норд-Ост

Зазначені приклади є не просто історичним минулим, а стійкою ментальною традицією навіть теперішньої російської влади. У ХХІ столітті російське командування так само зневажливо ставиться до життя своїх громадян. Один з найпоказовіших прикладів – Беслан, в якому 1 вересня 2004 року відбулося захоплення заручників у одній зі шкіл.  

Протягом двох з половиною днів чеченські повстанці утримували в замінованому будинку школи понад тисячу сто заручників. Після безрезультатних переговорів (через позицію російської влади) почався штурм з застосуванням важкої військової техніки. По наповненій дітьми школі був нанесений удар з вогнемету “Шмель” після чого почався обстріл з танку та вертольотів, що спричинило пожежу та обвалення будівлі. Велика кількість заручників загинули саме через ці обстріли.

В результаті проведеної військової операції загинуло 334 людини, в тому числі 186 дітей, ще понад 800 отримали поранення. Очевидці стверджували, що в одному з класів була виявлена загибла чеченка, яка своїм тілом накрила і врятували російську дівчинку від вогнемету російського спецназу. Де-факто російські силовики провели не операцію зі звільнення заручників, а військову операцію зі знищення чеченських повстанців. Про заручників в Кремлі ніхто й не збирався думати.

1 вересня 2016 року, в річницю трагедії, п’ятеро жінок – колишніх заручниць та матерів загиблих від рук російських силовиків, вдягли футболки з написом «путін – кат Беслана». На їх думку, ніхто крім путіна не міг віддати наказ військам стріляти, а головною тезою путіна була «з терористами переговорів не ведемо» – тобто він принципово відмовлявся врятувати дітей. Жінки були затримані засуджені до штрафів або виправних робіт. Після цього випадку, багато росіян усвідомили – якщо їх захоплять в заручники – їхня влада їх не врятує, а вб’є.

Інший подібний приклад – захоплення заручників Норд-Ості в жовтні 2001 року коли чеченські повстанці захопили близько 800 глядачів театру в Москві. Майже половина повстанців були жінками – вдовами загиблих в Чечні борців за незалежність. Президент путін тоді відмовився вести переговори про визволення заручників.

В результаті так званої «антитерористичної операції» спецслужб були отруєні невідомим газом 130 заручників. Вже після штурму, людям нічого не було повідомлено про використання анестетичного газу і непритомним не надавалася медична допомога. Це призвело до смерті п’ятьох дітей та людей хворих на серцево-судинні захворювання. Деякі отримали інвалідність другого та третього ступеня.

В чергове, операція по звільненню заручників в росії перетворилася на їхнє вбивство. Мало в якій країні при антитерористичних операціях по звільненню гинуть декілька повстанців і сотні цивільних заручників.

Чому росіяни не шкодують «своїх»?

Розв’язана 24 лютого повномасштабна російська агресія проти України, в якій росіяни втратили вже майже 27 тисяч загиблих і третину сил вторгнення, стала апофеозом цинічного ставлення кремлівських тиранів до свого народу.

Шокуючі приклади того як російське командування відмовляється забирати тіла своїх загиблих, як убитих росіян спалюють у мобільних крематоріях – адже якщо немає тіла, то можна зекономити на виплатах сім’ям, не піддаються розумінню цивілізованого світу.

Сказана в одному з російських фільмів фраза «Родіна тєбя всєгда бросіт синок» яскраво демонструє долю кожного російського солдата, який вчасно не відмовився брати участь у авантюрах російської влади. До слова, в Запорізькій області росіяни навіть організували тюрму для тих своїх свідомих солдатів, які відмовилися брати участь в боях.  Проте на жаль, таких в російській армії поки що не більшість.

Основна частина росіян, зазомбована пропагандою та ненавистю до українців, досі закликає продовжувати закидати гарматним м’ясом своїх співвітчизників українську землю. Абсолютно не думаючи при цьому, що імперські амбіції злого кремлівського карлика втілюватимуть на полі бою не діти російських керманичів, а звичайні росіяни.

Найгірше для росіян навіть не те, що їхня власна влада ставиться до них так же безжалісно, як колонізатори до аборигенів, а те, що за століття росіяни звикли вважати таке ставлення до себе справедливим і виправданим. Мабуть не дарма в сучасній росії найпопулярнішим правителем вважається Сталін, який найбільше в історії винищив росіян.

Автор: Валерій Майданюк

Окремі європейські політики явно провалили тест на демократію, приносячи демократичні цінності в жертву на догоду компромісам з диктаторами. Ті, хто раніше намагався вчити Україну бути правильною демократією та проводити демократичні реформи, почали радити нам пожертвувати свою демократію і свободу кривавому деспоту.

Багаторазові та безрезультатні «довгостільні» зустрічі французького президента Емманюеля Макрона з кремлівським диктатором стали наочним свідченням, що серед демократичних політиків є чимало таких, які готові поступитися цінностями свободи, рівності, народовладдя й толерантності  і готові віддати в жертву мільйони людей лише заради того, щоб якийсь диктатор не почувався ніяково.

За нещодавнім інсайдом українського президента Володимира Зеленського, Емманюель Макрон пропонував Україні поступки щодо нашого суверенітету, щоби «путін міг зберегти обличчя». Також президент Франції зазначав, що принижувати країну-агресорку – небезпечно. Мовляв, нацизм у Німеччині народився після того, як її принизили після Першої світової.

Між іншим, за деякими непрямими джерелами, прем’єр Ізраїлю також раніше радив у приватній розмові Зеленському піти на поступки путіну «щоби був мир». Існує й частина німецьких та угорських політиків, які дотримуються подібної ідеї необхідності компромісів з агресором, зраджуючи при цьому демократичні ідеали.

Однак, дивно, що політики, які вголос таке озвучують досі перебувають на посадах у демократичних країнах. З точки зору демократії, не можна віддавати цілі області території демократичної держави з багатомільйонним населенням, проти його волі, на поталу диктатору-загарбнику, бо якщо він цих територій не отримає – то, бачте, може засмутитися і збільшити ескалацію насильства.

Демократія – це влада народу, якщо хтось призабув, отже нічого не може здійснюватися без волі народу. А тим більше, не можна ставити волю і життя мільйонів громадян нижче амбіцій одного божевільного диктатора.

Коментуючи історичні апеляції Макрона український президент Зеленський наголосив: «Гітлер з’явився не тому, що Німеччина почувалася приниженою. Жодних виправдань нацизму немає. Головною проблемою була слабкість. Гітлеру дозволили стати Гітлером. Це зробило його середовище, а також – Європа та світ. В 2014 році також думали: як знайти підхід до країни-агресорки. Однак 24 лютого росія показала: їй байдуже на всі поступки».

Війна великою мірою стала перевіркою справжньої сутності багатьох політиків європейських країн і знаковим тестом на демократію. За результатами цього «тесту», окремі лідери країн, які вважаються колисками демократії, свободи, рівності і братерства, виглядають гірше, аніж лідер країни, яку ще донедавна називали однією з найкорумпованіших у Європі.

Ті, хто раніше намагався українців вчити як бути правильною демократією та проводити демократичні реформи, почали радити нам пожертвувати свою демократію і свободу кривавому деспоту.

Який сенс розказувати про толерантність, боротьбу з расовими упередженнями та захист прав ЛГБТ, якщо завтра лідер вашої країни здасть вашу область якомусь жорстокому диктатору під тиском загрози війни? Демократія, яка жертвує власними принципами на догоду тиранії і не вміє та боїться себе захищати – не має жодної цінності.

Такий державний діяч нагадує главу сімейства, який хоче досягти компромісу з ґвалтівником, котрий вимагає віддати йому дружину і дочку. На які компроміси  пішли б в подібній ситуації такі любителі поступок агресору як Емманюель Макрон чи інші європейські «пацифісти»?

Показово, що справжня демократія, історично ніколи не була слабкою. Стародавня грецька демократія, яка стала колискою європейської цивілізації, була відома своїми перемогами над найбільшою в світі Перською імперією.  В славетних битвах при Саламіні та під Марафоном вільні греки захистили свої цінності і свободу своїх громадян.

В Другій світовій війні демократичні США та Британія здолали країни тоталітарної Осі. А пізніше – демократичний Захід вийшов переможцем й у Холодній війні, припустившись, щоправда, низки помилок з остаточної демілітаризації росії.

Українська демократія, при всіх недоліках, зуміла зупинити рашистські війська, примусила їх відійти від української столиці і вже третій місяць успішно стримує наступальні дії «другої армії світу». І залишається риторичним запитання, чи зуміли б повторити подібне пацифістичні лідери окремих європейських країн якби на них так само напала росія? І на які б компроміси вони б пішли, аби агресор «зберіг обличчя?

Справжні демократи добре розуміють, що ніяких компромісів з тим, хто прийшов вас убивати і захоплювати вашу землю бути не може. Історичний приклад ганебної і двічі проваленої політики умиротворення агресора засвідчує: будь-яка поступка диктаторам буде сприйнята ними як слабкість і стане лише приводом для подальших агресій.

Країна, яка не хоче воювати за свою свободу отримає і війну, і ганьбу. А зберегти обличчя путіну зможе тільки формалін.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавній текст нашого проекту про початок створення міфу в період правління Сталіна читайте тут.

Відзначення на офіційному рівні

В перший період після смерті Сталіна зовнішня атрибута відзначення 9 травня та 3 вересня лишилась незмінною. Ці дні були святковими, проте залишались робочими. На підприємствах проводились урочисті заходи, в місцях відпочинку влада організовувала масові гуляння, в найбільших містах СРСР влаштовувались салюти.

В газетах розміщувалась значна кількість інформації щодо подій війни та перемоги. Проте рок від року в таких публікаціях зменшувалась кількість згадувань про заслуги маршала Сталіна, натомість збільшувався наголос про роль компартії в організації перемоги.

Після ХХ з’їзду КПРС, на якому було піддано критиці культ особистості Сталіна, ця преса робила наголос на помилках та прорахунках Сталіна.

Частиною офіційної позиції став критичний погляд відносно:

• прорахунків із датою початку війни;
• репресії проти військових у роки «великої чистки»;
• поразок в 1941-1943 роках;
• репресій радянської влади щодо полонених червоноармійців.

Визнання помилок війни мало суттєві обмеження, які можна пояснити суто апаратним підходом. Наприклад, критиці не підлягав пакт Молотова-Рібентропа, зокрема й тому, що сам Молотов лишався в керівництві країни. Так само й у поразках першого етапу війни звинувачувала виключно Сталіна. При цьому підкреслювалась позитивна роль генералів, зокрема Жукова, якого було призначено міністром оборони.

Загалом стратегії окремих посадовців цілком вписувались у логіку апаратних ігор. Хрущов звинувачував виключно Сталіна в проведенні репресій, хоча сам активно провадив такі репресії в Україні. Аналогічно Жуков звинувачував виключно Сталіна в поразках та чисельних людських втратах, хоча сам ніколи не шкодував солдатські життя. Після відставки Жукова в газетах з’явилась критика його діяльності на фронті.

В ставленні до свят перемоги варто зважати на контекст епохи. Для хрущовської доби був властивий вкрай потужний тренд візії майбутнього. Космічні програми, розбудова атомної енергетики, плани наздогнати США за рівнем розвитку, багатоповерхова розбудова міст, побудова комунізму до 1980 року, модернізація сільського господарства можуть сьогодні подекуди здаватись комічними. Проте для населення частина цих планів була вкрай актуальною. Можливість переїхати із бараків у власну квартиру, безперебійне отримання електроенергії, перспектива подолання продовольчого дефіциту (хоча саме ця програма провалилась) означало перехід на новий рівень життя. Саме ці теми біли більш актуальними аніж рефлексії пов’язані з минулим. 9 травня та 3 вересня поступово набувало ознак одного із військових свят. Ці дні ставали чимось на кшталт дня танкіста чи дня авіації.

Імперський аспект

Дуже цікавим є імперський аспект «днів перемоги». Порівняльний аналіз практик дає багато цікавих паралелей із політикою інших колоніальних імперій. При всій специфіці радянської імперії ці паралелі є дуже показовими. Практики коригувались з урахуванням як вдалих прийомів, так і з врахуванням невдач.

Зокрема, одна із невдач імперського панування призвели до того, що із двох свят перемоги – 9 травня та 3 вересня – залишився лише один. Вересневе свято остаточно зникло у зв’язку із загостренням протиріч між СРСР та комуністичним Китаєм. Основним здобутком війни СРСР проти Японії було встановлення комуністичного режиму в Китаї. Проте погіршення стосунків між комуністичними режимами в Москві та Пекіні, ставило під сумнів «далекоглядність радянського керівництва» та людські жертви цієї війни.

Ще однією імперською рисою є апробація, «обкатка» певної технології в одній частині імперії з подальшим адміністративним впровадженням цієї техніки на іншу територію без врахування місцевої специфіки. Однією із тенденцій хрущовської доби стало адміністративне перенесення на рівень всієї радянської імперії тих низових практик, які виникли в Україні та Білорусі.

Наприклад, ще в перші повоєнні роки за часів правління Хрущова в Україні, на низовому рівні виникли самоорганізовані спілки фронтовиків, які діяли при місцевих органах влади чи були кооптовані до партійних органів. Їх соціальна роль ставала доволі значною. Проте після переводу Хрущова до Москви, ці спілки було, здебільшого, розпущено. Вже на посаді керівника СРСР Хрущов відновлює роботу цих спілок. Проте зроблене це було директивним методом – відділи по роботі із інвалідами створювалися при військкоматах, партійних органах та профспілкових організаціях.

Також з України, Білорусі та окремих областей росії були поширені практики вшанування загиблих, оформлення місць поховань та встановлення пам’ятників у вигляді танків та літаків. Така адміністративна практика в імперському масштабі мала й свої суттєві обмеження. В тих районах, де проходили бої ІІ світової війни, ці практики сприймались цілком органічно. Проте на тих теренах, де військових дій не було, такі нововведення викликали нерозуміння та скепсис. Особливо це стосувалось тих національних районів, де радянська влада провадила масові депортації: Чечня, Інгушетія, Калмикія та деяких інших.

Разом з тим існували й райони підвищеної підтримки такої меморіальної політики. Показовим є приклад Криму. Протягом 1940-1944 рр. з півострова були депортовані кримські татари, німці та інші етнічні групи. Встановлення меморіальних пам’ятників мало підтримку з боку місцевого населення, переселеного сюди після війни. Така меморіальна політика ставала символічним підтвердженням того, що саме нові поселенці, а не депортовані є справжніми «власниками цієї землі».

Ще однією ознакою імперських практик стало гіпертрофована увага дням перемоги на територіях приєднаних після 1938 року. Особлива роль приділялась заходам у Львові, Калінінграді та Порт-Артурі, до передачі його під владу Китаю.

Низова пам’ять про війну

Відносна м’якість радянського тоталітаризму за Хрущова обумовила певний плюралізм суспільного життя.

Практично у кожній родині був фронтовик, а подекуди й загиблий у ІІ світовій війні. Ця обставина обумовила виникнення чисельних стихійних низових ініціатив по вшануванню пам’яті фронтовиків. Дуже поширеними стали практики громадських панахид за загиблими. Проте дуже швидко ці панахиди були трансформовані в офіціозні заходи вшанування загиблих. Це було пов’язано як із новим обертом атеїстичної політики уряду, так і з бажанням встановити повну партійну монополію на громадське життя.

Значно менш успішною виявилась політика компартії в інтелектуальному житті. Для покоління шістдесятників, яке постало в часи хрущовської «відлиги», нещодавня війна набула обрисів морального вибору.

Дуже швидко популярності в СРСР набула так звана «лейтенантська проза». Автори цього напрямку описували свій військовий досвід. В цьому досвіді мало уваги приділялось комуністичним ідеалам, політичному режиму, абстрактній перемозі чи партійному керівництву. Основним мотивом «лейтенантської прози» стало життя рядового бійця, який пережив фронтовий досвід та зумів вижити в складних умовах війни.

Поступово такі ж настрої почали проявлятися й у кінематографі. Якщо маскульт сталінської доби робив акцент на керівниках, то «кіно відлиги» говорило про пересічних носіїв фронтового досвіду. «Окопна пам’ять» стала домінуючою в суспільстві й радянському керівництву знадобилось значно більше зусиль щоб поставити цей тренд під свій контроль.

Автор:Костянтин Канішев

З початком російського вторгнення ставлення до росіян в українців, поляків, чехів, мешканців країн Балтії та багатьох європейців різко погіршилося. Чимало експертів почали говорити про «русофобію», як форму спротиву путінському фашизму. То ж чи нормально для демократичного суспільства не любити росіян як народ і росію як державу та чи завжди русофобія це погано?

Сам термін «русофобія» в буквальному сенсі походить від давньогрецького φόβος — страх і означає «страх, боязнь, неприязне ставлення» до росіян.

А тепер давайте, після усього, що сталося за останні місяці, раціонально відповімо на питання: а яка країна Європи сьогодні не побоюється війни, котру може розв’язати агресивна росія? Кожен, хто остерігається російської агресії є в буквальному сенсі русофобом.

Русофобія це не про ненависть до російської культури, яка й без того є копією європейських тенденцій, не про ненависть до російської мови і не про знищення росіян в стилі вигаданого «плану Даллеса», як це подає кремлівська пропаганда. Русофобія, як форма усвідомлення російської загрози, це сьогодні – об’єктивний, раціональний і справедливий погляд на росію і те, що вона коїть. 

Кожен європейський політик, який вважає, що потрібно зупинити російську війну проти України і перешкодити росіянам вбивати людей у центрі Європи є русофобом, позаяк – розуміє реальність російської загрози.

В Європі сьогодні можна бути лише русофобом або путінферштейєром. Останні не бачать російських злочинів, не помічають понад 20 тисяч вбитих людей в Маріуполі, яких ховають у 300-метрових могилах, і стверджують – що путіна треба «панять і прастіть», і при цьому тремтячою від сорому рукою ховають пожмакані і закривавлені російські рублі до кишені.

Якщо ще  три місяці тому слово «русофобія» в далеких від рф країнах Європи сприймалося як щось нетолерантно-націоналістичне, то сьогодні бути русофобом, тобто – противником політики росії, означає таку ж морально правильну етичну позицію, як і бути противником  расизму, антисемітизму чи нацизму.

Для ліберальних середовищ Заходу, які вже багато поколінь не бачили жодної війни, не любити якусь націю видається жахливим, але це лише тому, що росія від них перебуває далеко. Натомість в тих країнах, які перебувають близько до епіцентру цих історичних подій – в Польщі, в країнах  Балтії, в Фінляндії, ставлення до росіян позбавлене ліберально-толерантних викривлень, а характеризується раціональною русофобією.

Характерно, що чимало з таких прихильників толерантності до росії, після детальнішого ознайомлення зі російськими злочинами миттю перетворювалися на русофобів. Принаймні так їх згадувала російська пропагандистська преса.

Русофобія стала тим Рубіконом, який змушує європейців обирати між Добром та Злом. Особливо різко ця межа пролягла серед християн, які нарешті повинні розрізнити жертву та ката, а не дві воюючі країни, і обрати сторону Бога.

Для європейських християн російсько-українська війна сьогодні стала ультиматумом: ви або проти Сатани, або вважаєте, що «всьо нє так адназначно, єслі би дьявала нє справацировалі».

Психологія війни формується таким чином, що зазвичай об’єктом ненависті стає весь ворожий народ, який привів до влади диктатора-агресора, який підтримує економіку війни і представники якого безпосередньо стріляють та вбивають. Так було й у ставленні до німців під час Другої світової війни, і у ставленні щодо японців. Світоглядна картина стандартизується до схеми «ми» і «вони», «свої» та «вороги».

Хорошим росіянам у цій дихотомії немає місця банально тому, що їх по-перше дуже мало, а по-друге – вони ніяк не вплинули на те, щоб ця війна припинилася.

Зрештою, якщо близько 70 % росіян підтримують війну проти України, тоді питання про «хороших росіян» автоматично стає другорядним і відкладається до дня справжньої перемоги над рашизмом.

До того ж, не сам путін персонально вбивав та катував українців у Бучі, Маріуполі чи Бородянці – це робив простий російський «парєнь», який міг і саботувати накази, а міг і сумлінно виконувати та ще й проявляти власну садистську ініціативу. То ж бути русофобом для європейців сьогодні – це просто правило хорошого тону.

Бути русофобом в Європі в 2022 році – означає бути порядною, розумною, моральною людиною. А не бути русофобом – означає відноситися або до байдужих, яких не хвилюють мільйони біженців та тисячі вбитих і скалічених людей, або ж бути мовчазним чи активним прихильником вбивств і катувань українців. Третього тут не дано.

Автор: Валерій Майданюк

Наразі в Україні відзначають два свята закінчення Другої світової – 8 травня – День пам’яті та примирення та 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Така собі амбівалентна позиція: і Богу свічка, і чорту недогарок.

Притому, що нещодавно до Верховної Ради України був внесений законопроєкт, який пропонує відмовитися від державного свята 9 травня, а натомість щорічно відзначати лише 8 травня День пам’яті і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Незважаючи на російську агресію та відхід від сфери впливу Москви, українська влада все-таки поки ще вважає 9 травня святом, яке відзначається на державному рівні. Однак  російське вторгнення давно мало б стати тією останньою краплею, після якої цей радянський пропагандистський день мав би стати настільки ж звичайним і забутим в незалежній Україні, як і колись помпезна дата 7 листопада.

Адже існує декілька вагомих причин, чому українцям не варто святкувати «дєв’ятомай».

1. Для українців війна не закінчилася 9 травня

Попри пропагандистський радянський міф про закінчення війни та настання миру після 9 травня 1945 року, українські землі ще багато років після цієї дати залишалися ареною активних бойових дій.

Сталінський режим, повернувшись на Україну, продовжив репресії та переслідування населення, розпочав насильницьку радянізацію західних областей та масову колективізацію – тобто конфіскацію селянських земель та грабіж їхнього майна. У відповідь Українська Повстанська Армія розгорнула нерівну боротьбу проти радянських окупантів. Загони УПА тримали під своїм контролем територію майже 150 тис. км², створювали альтернативні радянським органам влади національно-державні структури і вели бої із застосуванням артилерії і мінометів. За небажання підкоритися і померти, сталінський режим висилав до Сибіру цілі сім’ї і села, а жертвами депортацій стали близько 500 тис. осіб.

Тож для українців воєнні жахіття продовжувалися і після 9 травня 1945 року, а західноукраїнські землі на довгі роки перетворилися на територію нічних облав, перестрілок та репресій, які припинилися лише після смерті Сталіна та жорстокого придушення і залякування цивільного населення. Можливо для когось війна закінчилася у травні 1945 року, але не для нашого народу.

2. Після 1945 року відбулася заміна нацистського тоталітарного режиму комуністичним

Перемогу СРСР над нацистською Німеччиною інколи справедливо називають перемогою Колими над Бухенвальдом, адже замість нацистських концтаборів сотні тисяч українців сиділи у радянських таборах, часто навіть більш страхітливих.

Одразу після закінчення війни на українських землях на повну запрацювала сталінська репресивна машина: мільйони українців опинилися в статусі громадян другого сорту, оскільки Сталін недовіряв тим, хто був на окупованій території.

На наступний рік після війни Сталін організував в Україні третій Голодомор в 1946-47 роках, від якого загинуло близько мільйона українців. Штучний голод було організовано щоб підняти рейтинги європейських компартій. Сталін ініціював конфіскацію в селянського врожаю, щоб подарувати його «братнім соціалістичним країнам: 350 тисяч тонн зерна Румунії, 600 тисяч тонн Чехословаччині, і 900 тисяч тонн хліба – Польщі.

Ті, хто воював в Радянській армії і хто чекав на прихід радянських визволителів померли голодною смертю в мирний, вже радянський час. Якщо в когось повертається язик назвати це «перемогою» то це очевидно лише нащадки або послідовники тих енкаведистів, які відбирали у голодних українців хліб у післявоєнні роки.

3. В Європі закінчення війни відзначають 8 травня

Для всіх європейських країн війна закінчилася капітуляцією Німеччини вночі 7 травня 1945 року, після підписання акту беззастережної капітуляції перед представниками США, Великобританії, Франції та СРСР керівником штабу головного командування Вермахту Альфредом Йодлем у французькому місті Реймсі.

Але Сталіна не влаштовувала капітуляція Німеччини «в якомусь там французькому Реймсі», він хотів, щоб Німеччина ще раз капітулювала перед радянським командуванням у столиці Рейху. Західні союзники погодилися влаштувати для радянського диктатора ще одну церемонію. 8 травня англійці привезли до Берліну полоненого  фельдмаршала Кейтеля, і о 23 годині за берлінським часом розпочали другу церемонію капітуляції. У Москві це вже було 9 травня, тому Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги.

Таким чином вся Європа, якщо й відзначає перемогу над нацизмом, то робить це 8 травня. А дата 9 травня – це дипломатична перемога особисто Сталіна, і саме цей день кремлівські пропагандисти нав’язують нам як урочисте свято.

4. Друга світова війна закінчилася 2 вересня

День капітуляції Третього Рейху не став днем миру ні для світу, ні для українців, адже ще продовжувала спротив союзниця Німеччини – мілітаристська Японія.  9 серпня 1945 року радянські війська розпочали війну проти Японії і в кожній радянській частині, були й численні українці, яких також мобілізували на японський фронт.

А 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» була підписана капітуляція Японії. Акт про капітуляцію підписав офіційний представник СРСР українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. Тож українці якщо й хочуть відзначати завершення Другої світової, повинні це робити в честь пам’яті сотень тисяч наших співвітчизників, які взяли участь в  останніх боях цієї війни.

5. Перемога над нацистською Німеччиною втратила геополітичну актуальність.

Скільки б не захлиналася кремлівська пропаганда, але в умовах викликів ХХІ століття Третій Рейх став глибокою історію і сьогодні не несе геополітичної актуальності. Який сенс тоді на державному рівні, з офіційними вихідними та врочистостями святкувати перемогу у війні минулого століття? Політичне святкування має сенс коли мобілізовує народ та об’єднує спільними цінностями, важливими у сьогоденні.

Сьогодні ж немає ніякої  нацистської Німеччини, яка прагне захопити світ, а нацистські ідеї стали елементами державної політики російської федерації, яка ще поки що не переможена.

Виглядає парадоксально: Україна, яка сьогодні потребує допомоги Німеччини у війні з росією, на державному рівні урочисто святкує спільну з росією перемогу над Німеччиною у минулому столітті.

Кожне політичне свято повинно бути актуальним для сучасності, а не лише в історичному контексті. Це приблизно те ж саме, якби офіційно святкувати тисячолітні перемоги над печенігами чи половцями, які несли для нашого народу не меншу загрозу, аніж нацисти. Українцям слід навчитися жити сьогоденням і дивитися в майбутнє, а не жити історичними міфами колишніх окупантів.

6. Святкуючи «День перемоги» ми продовжуємо залишатися в орбіті кремлівської пропаганди

Та зване свято «перемоги» було створене Кремлем не для вшанування полеглих воїнів, а для прикриття безславних і ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром, що вже стало традиційною практикою російської і радянської державної політики. Результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, радянська влада оголосила «Великою Перемогою», яку слід помпезно відзначати й прославляти комуністичних вождів.

А в путінській Росії 9 травня стало найбільшим пропагандистським святом російського імперіалізму, демонстрації військових парадів і мобілізації агресії росіян. Культ «Дня Перемоги» сьогодні несе не стільки зміст перемоги над Німеччиною, скільки став своєрідним святом ексгібіціонізму цінностей «русского міра»: радянські марші, воєнні пісні, «Слов’янка» і «Катюша», портрети комуністичних тиранів та боротьба проти Заходу.

А під нацистами пропагандисти «Дня пабєди» сьогодні розуміють саме українських патріотів. Святкуючи радянське свято разом з росіянами, українці залишаються об’єднаними з ними спільними цінностями і продовжують перебувати у сфері впливу кремлівської пропаганди.

Для України, яка стала жертвою російської агресії, сьогодні святкування Дня Перемоги над фашизмом 9 травня є передчасним. Рано святкувати, коли війна з російським загарбником триває, перемога не близько, а фашизм, який став державною політикою Кремля, ще не переможений.

Автор: Валерій Майданюк

9 травня перетворилось в сучасній рф на майже релігійний культ. Цей день навантажений цілим набором символів, знаків та смислів, які багато в чому визначають ідентичність та саморефлексію будь-якого пересічного росіянина.

Саме в цьому контексті слід розуміти термін «міфологія». Це не синонім «казки» чи «вигадка». Міф – це набір символів, сенсів та знаків, які відбиваються на самоусвідомленні кожної людини.

Міф не є статичним. Час та нові реалії змінюють і сам міф, і його змістовне навантаження.

Найкраще цю тезу можна побачити на прикладі трансформації 9 травня.

Народження міфу

Ставлення Сталіна до 9 травня можна сміливо визначити словами Миколи Гоголя «я тебе породив, я тебе й вб’ю». З одного боку «вождь народів» створив цей міф. Але, пізніше, як це не дивно, саме Сталін намагався зменшити вплив цієї дати.

В 1945 році радянська пропаганда максимально поширювала та популяризувала вирази пов’язані із словом «перемога»: «день перемоги», «маршали перемоги», «велика перемога», «солдати перемоги», «парад перемоги» та інше. Наприклад в 1945 році було проведено не один, а цілих три «паради перемоги»: в Москві, Берліні та окупованому тоді радянськими військами китайському місті Харбіні.

В 1945 році було й два дня перемоги – окрім 9 травня, відзначали й 3 вересня – день перемоги над Японією.

Сталін був зацікавлений в тому щоб саме «перемога» асоціювалась із його правлінням. Було введено медаль «За перемогу над Німеччиною». Про кожен із трьох парадів було знято документальний фільм. Ці документальні фільми, в обов’язковому порядку, демонструвались перед показом художніх фільмів.

9 травня та 3 вересня були оголошені святкові дні, в який по всьому СРСР проводились урочисті заходи.

Нагородженим орденами та медалями ветерани війни отримали чисельні пільги та соціальні доплати.

«Маршал перемоги» Жуков

Саме з подачі Сталіна був створений ще один значний символ війни – «маршал перемоги Жуков». Ще в кінці 1944-го року було зрозуміло, що той полководець, під чиїм керівництвом буде захоплено Берлін й стане найбільш відомою людиною цієї війни.

Після певних вагань Сталіном визначив, що цим полководцем буде саме Жуков. Варто зазначити, що під час ІІ світової війни Жуков у військовому середовищі сприймався контроверсійно. З одного боку – він був талановитим полководцем. Проте Жуков в солдатському середовищі мав репутацію «кривавого м’ясника». Він не цінував життя солдатів та офіцерів, вкрай часто досягав перемоги за рахунок «завалювання ворога трупами» власних солдатів, в якості дисциплінарних заходів найчастіше застосовував розстріли.

Як це не дивно, але напевно саме ця обставина й стала визначальною. Сталін, як і будь-який диктатор, боявся конкуренції. Відповідно намагався обмежити зростання популярності інших діячів. Цілком імовірно що одним із факторів «просування» Жукова стало контроверсійіне сприйняття того серед солдатів та офіцерів.

Жуков не лише командував штурмом Берліну. Йому було доручено підписати остаточній акт підписання капітуляції Німеччини. Саме Жуков приймав парад перемоги в Москві та провів парад в Берліні. Також Жукова було призначено керівником радянської зони окупації в Німеччині. Саме ці факти й створили міф Жукова.

Як це часто і буває міф виявився сильнішим за людську пам’ять. Незважаючи на репутацію кривавого м’ясника популярність Жукова почала зростати. Окрім Жукова зростала популярність інших генералів. Корпоративна свідомість військових зміцнилась.

Боротьба із міфом

Сталін, який параноїдально боявся заколотів та змов, почав репресії проти генералів, зокрема й проти генералів в оточенні Жукова. Самого Жукова хоча й не було репресовано, проте було відправлено на другорядні військові посади.

Керівником міністерства оборони було призначено вкрай малоавторитетного маршала Булганіна, якого Сталін цінував за неамбіційність та лояльність. Проте, не маючи якихось суттєвих військових досягнень, Булганін в армії авторитетом не користувався. Відтепер армія не становила загрозу для Сталіна.

Поряд із адміністративними заходами застосовувались і дії символічного рівня. Вже в 1946 році військовий паради не стали проводити. Через рік, в 1947 році, 9 травня та 3 вересня перестали бути святковими днями. Пільги та соціальні виплати фронтовикам були суттєво зменшені.

В сталінській «ієрархії свят» 9 травня та 3 вересня поступалось річниці жовтневої революції та 1 травню.

На рівні масової культури почали підкреслювати роль в перемозі лише одного полководця – маршала Сталіна. Саме про роль Сталіна в перемозі було видано чисельну кількість книг, статей та фільмів. Запорукою перемоги стали вважатись міфічні «десять сталінських ударів».

Відзначення 9 травня та 3 вересня обмежувалось святковими салютами та урочистими зборами. Проте в усіх заходах на першому плані було підкреслення ролі Сталіна.

Дні перемоги стали невід’ємною частиною культу особистості Сталіна.

Автор:Костянтин Канішев